Читать онлайн “Зоряні миті людства. Новели (збірник)” «Стефан Цвейг»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
Зорянi митi людства. Новели (збiрник)Стефан Цвейг
Цикл iсторичних мiнiатюр вiдомого австрiйського письменника Стефана Цвейга (1881–1942) «Зорянi митi людства» розповiдае про епiзоди минулого, що поеднають долю людини з поворотними моментами в iсторii. Читач дiзнаеться про останню подорож Толстого в Астапово, помилування Достоевського, повернення Ленiна в Петроград 1917 року. Серед героiв циклу також султан Мехмед-завойовник, який захопив Константинополь i тим поставив крапку в iсторii Вiзантiйськоi iмперii; Руже де Лiль, автор знаменитоi «Марсельези»; маршал Грушi, що спiзнився на поле битви пiд Ватерлоо i тим самим визначив поразку Наполеона… Саме «Зорянi митi людства» разом з новелою «Амок» принiсли письменнику свiтову славу.
Є почуття й бажання, що нiколи не змiнюються. І Цвейг, як нiхто, вмiв описати iх, перш за все пристрасть – неконтрольовану, несамовиту любов, не важливо, до чоловiка чи жiнки, до грошей чи до гри, до пригод чи влади над iншими. Його новели захоплюють незвичайними сюжетами, коханням на межi життя й смертi, напруженiстю та драматизмом.
Стефан Цвейг
Зорянi митi людства
Новели
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2017
© Н. Сняданко, переклад украiнською, 2010
© В. Бобинський, переклад украiнською
© І. Стешенко, переклад украiнською
Die ?bersetzung ins Ukrainische dieser Ausgabe wurde vom Europ?ischen ?bersetzer-Kollegium Straelen (Deutschland) unterst?rzt
Переклад цього видання здiйснено за пiдтримки Європейського колегiуму перекладачiв у Штраленi (Нiмеччина)
* * *
Зорянi митi людства[1 - © П. В. Таращук, переклад украiнською, 2017]
Передмова
Жоден митець не е митцем ненастанно всi двадцять чотири години свого щоденного життя, бо все суттеве i тривале, що вдаеться йому, завжди вiдбуваеться в нечисленнi та рiдкiснi митi натхнення. Так само й iсторiя, якiй ми дивуемось як найвидатнiшому поетовi та акторовi всiх часiв, аж нiяк не завжди е творчою. Навiть у цiй «таемничiй майстернi Господа», як шанобливо назвав Гете iсторiю, вiдбуваеться незмiрно багато байдужого i повсякденного. Навiть тут, як i всюди в мистецтвi та життi, незабутнi моменти рiдкiснi. Здебiльшого iсторiя, наче хронiст, байдуже i наполегливо нанизуе ланку за ланкою в довжелезному ланцюгу, що йде крiзь сторiччя, складае факт до факту, бо кожне зусилля потребуе часу для пiдготовки, кожна справжня подiя – розвитку. Народ завжди потребуе мiльйонiв людей, щоб постав один генiй, завжди мають збiгти мiльйони марних свiтових годин, щоб спалахнула одна зоряна мить людства.
Коли в мистецтвi постае генiй, вiн переживае свiй час, а коли настае така свiтова мить, вона вирiшуе долю наступних десятирiч i сторiч. Як на вiстрi громовiдводу збираеться електрична напруга всiеi атмосфери, так i в найкоротшому промiжку часу зосереджуеться незмiрна повнота подiй. Те, що за iнших обставин минае мало-помалу, одне за одним i одне поряд з одним, стискаеться в едину мить, яка все визначае i все вирiшуе: якесь одне «я», одне «нi», одне «зарано» або «запiзно» надають цiй митi незворотностi для сотень поколiнь, i саме вона визначае життя iндивiда, народу i навiть плин долi всього людства.
Оцi драматично сконцентрованi, оцi доленоснi митi, коли постанова, яка переживе час, зосереджуеться в однiй датi, однiй годинi, а часто навiть в однiй хвилинi, – рiдкiснi i в життi iндивiда, i в перебiгу iсторii. Деякi такi зорянi митi – я назвав iх так, бо вони яскраво й незмiнно, наче зорi, осявають нiч минущостi, – я й спробую пригадати в цiй книжцi, дивлячись на рiзнi часи i краiни. Я нiде не намагався забарвити або посилити власними вигадками душевну правду якоiсь зовнiшньоi або внутрiшньоi подii, бо в тi довершенi митi, коли цi подii постали в закiнченiй формi, iсторiя не потребуе нiякоi помiчноi руки. Там, де iсторiя справдi дiе як поет i драматург, жоден поет не повинен намагатися перевершити ii.
Утеча в безсмертя
Вiдкриття Тихого океану 25 вересня 1513 року
Спорядять корабель
Уперше повернувшись зi щойно вiдкритоi Америки, Колумб пiд час своеi трiумфальноi ходи по вулицях Севiльi й Барселони, що iх заполонили людськi тлуми, показав безлiч коштовностей та дивовиж: червоношкiрих людей доти невiдомоi раси, нiколи не бачених тварин, строкатих верескливих папуг, незграбних тапiрiв, дивнi рослини та плоди, якi невдовзi приживуться в Європi, – кукурудзу, тютюн i кокосовий горiх. Цьому всьому вражено дивувалася радiсна юрба, натомiсть королiвську пару та ii радникiв найдужче зацiкавили кiлька ящичкiв i кошичкiв iз золотом. Але золота з новоi Індii Колумб привiз небагато: кiлька прикрас, вимiняних або вкрадених у тубiльцiв, кiлька маленьких зливкiв i жменьку золотого пiску, радше золотого пороху, нiж золота; всiеi тiеi здобичi вистачило б щонайбiльше для карбування двох сотень дукатiв. Але генiальний Колумб, що завжди фанатично вiрив у те, в що хотiв вiрити, i пишався своiм морським шляхом, як вiн думав, до І
Страница 2
дii, у своiй щирiй екзальтацii гордовито заявляв, що це тiльки невеличка перша проба. До нього доходили надiйнi звiстки про незмiрнi золотi копальнi на тому новому островi; зовсiм неглибоко, пiд тоненьким шаром землi, там у багатьох мiсцях лежать поклади коштовного металу. Золото можна було б легко викопувати звичайними лопатами. А ще далi на пiвдень е держави, де володарi п’ють iз золотого посуду, а золото коштуе менше, нiж свинець. Король, завжди потребуючи грошей, зачудовано дослухався до розповiдей про нову краiну Офiр, яка належить йому. Колумба з його пiднесеною глупотою тодi ще не знали досить добре, щоб сумнiватися в його обiцянках. Одразу спорядили великий флот для другого плавання, i тепер уже не знадобилися вербувальники й барабанщики, щоб набрати команду. Новина про щойно вiдкриту краiну Офiр, де можна голiруч видобувати золото, довела до нестями всю Іспанiю: люди прибували сотнями й тисячами, прагнучи поiхати до El Dorado, Золотоi краiни.Але що за каламутний потiк погнала тепер пожадливiсть з усiх мiстечок, сiл i садиб! З’явилися не тiльки чеснi шляхтичi, якi прагнули ретельно позолотити свiй герб, не тiльки вiдважнi авантюрники i смiливi солдати, бо в Палос-де-ла-Фронтеру i Кадiс прибився ще й увесь бруд i шумовиння Іспанii. Таврованi злодii i розбiйники, що шукали в Ельдорадо прибуткового ремесла, боржники, якi намагалися втекти вiд своiх кредиторiв, чоловiки, якi хотiти втекти вiд своiх сварливих дружин, – усi цi desperados, вiдчайдухи, що хотiли втекти вiд свого пропащого життя, таврованi злочинцi й тi, кого шукали альгвасили, зголошувались пiти в плавання, – то була напрочуд примхливо зiбрана мiшанина невдах, якi надумали, нарештi забагатiти одним ударом i тому були готовi до всякого насильства i будь-якого злочину. Завдяки фантазiям Колумба, мовляв, у тiй краiнi досить копнути землю лопатою – i засяють золотi самородки, люди довели одне одного до такоi нестями, що заможнi пани, покидаючи краiну, брали з собою слуг i в’ючних тварин, щоб одразу мати змогу привезти багато коштовного металу. А якщо не щастило стати членом експедицii, тодi поставав мимоволi iнший шлях: без королiвського дозволу самостiйно спорядити корабель i рушити в авантюрне плавання, щоб тiльки чимшвидше добутися до нових земель i хапати золото, золото, золото; Іспанiя миттю позбулася неспокiйного життя i найнебезпечнiшоi потолочi.
Губернатор Еспаньйоли (пiзнiшого Сан-Домiнго, або Гаiтi) зi страхом поглядав на тих непроханих гостей, якi заполонили довiрений йому острiв. Рiк у рiк кораблi доправляли новий вантаж i дедалi буйнiше товариство. А водночас на всiх прибульцiв чекало прикре розчарування, бо золото там аж нiяк не лежало покладами на вулицях, а з безталанних тубiльцiв, на яких напосiдали тi нелюди, годi було витрусити бодай золоту пiщинку. Отож тi грабiжницькi ватаги блукали й тинялися навколо, наганяючи страх i на нещасних iндiанцiв, i на губернатора. Вiн марно намагався обернути iх у колонiзаторiв, роздаючи iм землю, худобу i щедро надiляючи iх людською худобою, даючи кожному як рабiв шiстдесят, а то й сiмдесят тубiльцiв. Але й родовитi iдальго, i колишнi розбiйники не бачили сенсу в сiльському господарствi. Не на те вони приiхали, щоб вирощувати пшеницю й випасати худобу, замiсть дбати про посiви та врожаi, вони катували бiдолашних тубiльцiв – за кiлька недовгих рокiв знищивши все мiсцеве населення – або сидiли в шинках. Не багато минуло й часу, як бiльшiсть iх залiзли в такi борги, що пiсля свого майна були змушенi продати ще й плащ, капелюх i останню сорочку, крамарi й лихварi вже хапали iх за горло.
Бажаною полегкiстю для всiх тих невдах з Еспаньйоли стало повiдомлення, що один шановний чоловiк з острова, правник i bachillerato, бакалавр, Мартiн Фернандес де Енсiсо, спорядив 1510 року корабель, щоб iз новою командою приплисти на допомогу своiй колонii на terra firma, суходолi. 1509 року двое славетних авантюрникiв – Алонсо де Охеда i Дiего де Нiгуеса – отримали вiд короля Фердинанда землю, щоб заснувати поблизу вiд теперiшнього Панамського каналу та узбережжя Венесуели колонiю, яку трохи передчасно назвали Castilia del Oro, тобто Золотою Кастилiею; сп’янiвши вiд гучноi назви й одурений брехнею, необiзнаний зi свiтом правознавець уклав у цей захiд усе свое майно. Але з новозаснованоi колонii Сан-Себастьян у затоцi Ураба не надходило золота, звiдти лунали лише розпачливi крики надати допомогу. Половина людей була виснажена боротьбою з тубiльцями, друга половина – голодом. Для порятунку вкладених грошей Енсiсо позбувся решти свого майна i спорядив допомiжну експедицiю. Тiльки-но поширилася звiстка, що Енсiсо потребуе воякiв, як усi desperados, усi волоцюги з Еспаньйоли скористалися нагодою поiхати разом iз ним на континент. Щоб тiльки податися геть, утекти вiд кредиторiв й уникнути пильностi суворого губернатора! Але й кредитори не втрачали пильностi. Збагнувши, що iхнi найбiльшi боржники збираються навiки попрощатися з ними, вони рушили до губернатора, просячи, щоб вiн нiкого не пускав без свого особис
Страница 3
ого дозволу. Губернатор задовольнив iхне прохання. Запровадили пильний нагляд, корабель Енсiсо мав стояти за межами гаванi, й губернаторськi човни патрулювали, не даючи прокрастися на борт жодному непроханому. Всi desperados, якi менше боялися смертi, нiж чесноi працi та ув’язнення за борги, з незмiрною гiркотою придивлялись, як корабель Енсiсо без них напинае всi вiтрила, пливучи назустрiч пригодам.З туго напнутими вiтрилами корабель Енсiсо вiдплив з Еспаньйоли до американського суходолу, невдовзi обриси острова розчинились у синьому обрii. Плавання було спокiйне, i попервах не помiчали нiчого особливого, хiба тiльки те, що величезний собацюра з незмiрною силою – вiн був сином славетного пса Бесерiкко i сам став славетним пiд назвою Леонсiко – неспокiйно бiгав по палубi i до всього пильно принюхувався. Нiхто не знав, кому належала та могутня тварина i як вона опинилася на борту. Зрештою впало в очi ще й те, що пес не вiдходить вiд надто вже великого ящика з провiантом, доставленого на борт останнього дня. Але ж дивiться, той ящик вiдкрився сам собою, i з нього вибрався в повному обладунку, з мечем, щитом та в шоломi, немов Сантьяго, святий покровитель Іспанii, десь тридцятип’ятирiчний чоловiк. То був Васко Нуньес де Бальбоа, що дав отак перший доказ своеi дивовижноi вiдваги та винахiдливостi. Народившись у шляхетнiй родинi в Хересi-де-лос-Кабальерос, вiн поплив у Новий Свiт iз Родрiго де Бастiдасом як простий солдат, i зрештою iхнiй корабель пiсля численних блукань таки прибило до берега Еспаньйоли. Губернатор марно намагався перетворити Нуньеса де Бальбоа в доброго колонiста: за кiлька мiсяцiв вiн кинув напризволяще видiлений йому шмат землi i залiз у такi борги, що не знав, як урятуватися вiд своiх кредиторiв. Та, якщо iншi боржники, зцiпивши кулаки, поглядали з берега на губернаторськi човни, якi не давали iм змоги втекти на корабель Енсiсо, Нуньес де Бальбоа вiдважно обминув кордон, який виставив Дiего Колумб, i заховався в порожнiй ящик вiд провiанту, наказавши своiм поплiчникам занести його на борт, де серед метушнi пiд час вiдплиття нiхто не помiтив зухвалих хитрощiв. Тiльки тодi, коли корабель був так далеко вiд берега, що через пасажира без квитка нiхто б не повертався назад, Бальбоа вийшов зi свого сховку. Тепер вiн тут.
Bachillerato Енсiсо був правник i, як i бiльшiсть учених юристiв, не мав чуття до романтики. Як алькальд, тобто начальник полiцii новоi колонii, вiн не хотiв терпiти того непевного чоловiка, що плив задарма на його кораблi. Тому категорично заявив Нуньесу де Бальбоа, що й не думае брати його з собою, а висадить на наступному островi, повз який вони пропливатимуть, – байдуже, населений чи нi.
Але до такого не дiйшло. Поки корабель ще тримав курс на Castilia del Oro, йому назустрiч трапився корабель – тiеi пори то було диво, бо тодi в тих невiдомих морях плавало, може, зо два десятки суден – iз численним екiпажем, вiв його чоловiк, чие iм’я невдовзi лунатиме по свiту: Франсiско Пiсарро. Тi люди пливли з належноi Енсiсо колонii Сан-Себастьян, i iх спершу вважали за бунтiвникiв, якi самовiльно покинули своi пости. Але, на превеликий жах Енсiсо, вони повiдомили, що нiякого Сан-Себастьяна вже немае, вони останнi люди з колишньоi колонii, комендант Охеда покинув ii на своему кораблi, а решта, що мали тiльки двi бригантини, були змушенi чекати, аж поки померло сiмдесят чоловiк, тiльки тодi вони змогли вмiститися на двох невеличких суднах. Але з двох бригантин одна зазнала кораблетрощi, тридцять чотири чоловiки Пiсарро – останнi, хто вижив, iз Castilia del Oro. Куди ж тепер податися? Люди Енсiсо пiсля розповiдей Пiсарро мали невелике бажання терпiти страхiтливий болотистий клiмат покинутого поселення й отруйнi стрiли тубiльцiв; повернення на Еспаньйолу видавалося iм единою можливiстю. Тiеi небезпечноi митi наперед раптом виступив Васко Нуньес де Бальбоа. Вiн пояснив, що завдяки своiй першiй подорожi з Родрiго де Бастiдасом знае все узбережжя Центральноi Америки, i пригадав, що вони тодi знайшли мiсцевiсть iз назвою Дарiен на березi золотоносноi рiчки, де жили приязнi тубiльцi. Саме там, а не в цьому осередку лиха слiд заснувати нову колонiю.
Уся команда одразу пристала на пропозицiю Нуньеса де Бальбоа. Дотримуючись його настанов, корабель поплив до Дарiена на Панамському перешийку, де iспанцi своiм звичаем одразу влаштували рiзанину тубiльцiв, а оскiльки серед награбованого добра було й золото, desperados вирiшили й оселитися там, iз побожною вдячнiстю назвавши нове мiсто Санта-Марiя-де-ла-Антiгуа-дель-Дарiен.
Небезпечне пiднесення
Невдовзi bachillerato Енсiсо, нещасний фiнансист колонii, тяжко пошкодував, що не викинув вчасно за борт ящик iз Нуньесом де Бальбоа всерединi, бо через кiлька тижнiв той зухвалий чоловiк уже мав у руках усю владу. Як правник, що вирiс з уявленнями про дисциплiну й порядок, Енсiсо у своiй якостi алькальда спробував замiсть губернатора, якого ще не було, керувати колонiею на користь iспанськоi корони i в жалюгiднiй iндiанськiй хижi писав сво
Страница 4
постанови не менш охайно i точно, нiж якби сидiв у своему кабiнетi правника в Севiльi. В тiй пустцi, де ще не ступала людська нога, вiн заборонив солдатам виторговувати в тубiльцiв золото, бо то привiлей корони, i спробував змусити недисциплiновану ватагу до порядку й закону, але авантюрники iнстинктивно дослухалися до людини меча й обурювалися людиною пера. Невдовзi Бальбоа став справжнiм господарем колонii, Енсiсо, рятуючи життя, був змушений утiкати, а коли, нарештi прибув Нiкуеса, один iз призначених волею короля губернаторiв terra firma, щоб дати всьому лад, Бальбоа просто не дав йому висадитися, i горопашний Нiкуеса, вигнаний iз землi, яку надав йому король, загинув у морi, повертаючись на батькiвщину.Тепер уже Нуньес де Бальбоа, чоловiк iз ящика, господар колонii. Але, незважаючи на свiй успiх, вiн не вiдчувае спокою на душi. Адже вiн вiдкрито збунтувався проти короля i ще менше може сподiватися на прощення, бо поставлений королiвським указом губернатор загинув iз його провини. Нуньес знае, що клятий Енсiсо зi своiми скаргами вже пливе до Іспанii i рано або пiзно його судитимуть за бунт. Але все-таки: Іспанiя далеко, а вiн мае ще вдосталь часу, поки корабель двiчi перетне океан. Не менш тямущий, нiж зухвалий, Нуньес знайшов единий спосiб утримувати свою узурповану владу якомога довше. Вiн знав, що тiеi пори успiх виправдовував будь-який злочин i чимала партiя золота, доправлена до королiвськоi скарбницi, здатна загальмувати переслiдування за злочин, а то й узагалi покласти йому край. Отже, треба спершу дiстати золото, бо золото – це влада! Разом iз Франсiско Пiсарро Нуньес де Бальбоа поневолив та пограбував навколишнiх тубiльцiв i серед звичайноi на той час рiзанини йому вдалося домогтися вирiшального успiху. Один iз касикiв на ймення Карета, на якого Нуньес пiдступно напав, найбрутальнiше порушивши закони гостинностi, запропонував йому, щоб уникнути неминучоi смертi, що, можливо, було б краще не обертати iндiанцiв у ворогiв, а укласти союз iз його плем’ям, i запропонував як запоруку вiрностi свою доньку. Нуньес де Бальбоа одразу збагнув, як важливо мати надiйного й могутнього друга помiж тубiльцiв, пристав на пропозицiю Карети i, що дивуе ще бiльше, до останнього подиху був найнiжнiше вiдданий тiй iндiанськiй дiвчинi. Разом iз касиком Каретою вiн скорив усiх навколишнiх iндiанцiв i набув серед них такого авторитету, що, зрештою, навiть наймогутнiший вождь на ймення Комагре шанобливо запросив його до себе.
Цей вiзит до могутнього вождя став причиною важливоi для всiеi свiтовоi iсторii постанови в життi Васко Нуньеса де Бальбоа, що дотепер був лише desperado i зухвалим бунтiвником проти корони, на якого чекала сокира або шибениця кастильського правосуддя. Касик Комагре прийняв Нуньеса де Бальбоа в просторiй кам’яницi, яка вкрай здивувала гостя своiм багатством, i без нiяких прохань подарував йому чотири тисячi унцiй золота. Але тепер настала пора дивуватися касику. Адже тi сини неба, могутнi й богорiвнi чужинцi, яких вiн приймав iз такою шанобою, втратили, тiльки-но побачивши золото, всю свою гiднiсть. Мов спущенi з ланцюга собаки, вони накинулись один на одного, подiставали мечi, стиснули кулаки, галасували i лютували, кожен прагнув отримати свою особливу частку золота. Касик iз подивом i зневагою приглядався до несамовитих: то був вiчний подив дитини природи в усiх закутках землi перед культурними людьми, яким жменька жовтого металу видаеться дорожчою за всi духовнi й технiчнi здобутки iхньоi культури.
Касик зрештою здобувся на слово, й iспанцi з пожадливим трепетом дослухалися до слiв, якi перекладав тлумач. Як дивно, казав Комагре, що ви сперечаетеся мiж собою через таку дрiбницю i через такий звичайний метал наражаете свое життя на найтяжчi незручностi й небезпеки. Отам, за тими горами, простерлось широке море, i всi рiчки, що впадають у нього, несуть iз собою золото. Там живе народ, що плавае, як i ви, на кораблях iз вiтрилами та веслами, i його володарi iдять та п’ють iз золотого посуду. Там цього жовтого металу можна знайти скiльки завгодно. Але цей шлях небезпечний, бо вождi, безперечно, не пускатимуть вас. І туди веде тiльки один шлях, який можна подолати за кiлька днiв.
Васко Нуньес де Бальбоа вiдчув, як йому защемiло серце. Нарештi знайдено слiд казковоi золотоi краiни, про яку вони мрiяли довгi роки; повсюди, на пiвночi й на пiвднi, його попередники прагнули знайти ii, а тепер до неi можна дiйти лише за кiлька днiв, якщо цей касик каже правду. І водночас пiдтверджено нарештi iснування другого океану, шлях до якого марно шукали Колумб, Кабот, Коререаль i всi видатнi й славетнi мореплавцi; власне, завдяки цьому вiдкрито ще й шлях навколо земноi кулi. Того, хто першим побачить те нове море i вiд iм’я своеi батькiвщини вiзьме владу над ним, уже нiколи не забудуть на землi. Бальбоа зрозумiв завдання, яке вiн мае виконати, щоб позбутися всякоi провини i здобути неминущу славу: треба першим перетнути перешийок i дiйти до Mar de Sur, Пiвденного моря, що веде до Індii, i завоювати дл
Страница 5
iспанськоi корони цей новий Офiр. Та мить у домi касика Комагре вирiшила долю Бальбоа. Вiдтодi життя цього випадкового авантюрника вже мало високий сенс, який виходить за межi часу.У долi людини немае бiльшого щастя, нiж на половинi свого життя, в творчi чоловiчi лiта, з’ясувати свое життеве завдання. Нуньес де Бальбоа знае, про що йому тепер iдеться: жалюгiдну смерть на ешафотi або безсмертя. Треба одразу купити собi мир iз короною, легiтимувати й легалiзувати вже по шкодi свiй лихий учинок: узурпацiю влади. Тому вчорашнiй бунтiвник як найвiрнiший пiдданий посилае королiвському скарбнику Пасамонте на Еспаньйолi не тiльки п’яту частину з подарунка Комагре, належну по закону коронi, а й, краще обiзнаний зi звичаями свiту, нiж сухий правник Енсiсо, додае до офiцiйного послання ще й окремий щедрий золотий подарунок скарбниковi з проханням затвердити його на посадi генерального капiтана колонii. Хоча така дiя аж нiяк не входила до повноважень скарбника, вiн усе-таки послав Нуньесу де Бальбоа якийсь тимчасовий i насправдi нiкчемний документ. Водночас Бальбоа, прагнучи подбати про свою безпеку з усiх бокiв, послав двох своiх найнадiйнiших людей до Іспанii, щоб вони при дворi розповiли про його заслуги перед короною й повiдомили про важливу новину, яку вiн виманив у касика. Йому треба, переказав Васко Нуньес де Бальбоа до Севiльi, лише загiн тисячу чоловiк, iз таким загоном вiн зобов’язувався зробити для Кастилii так багато, як ще нiколи не робив до нього жоден iспанець. Нуньес пообiцяв вiдкрити нове море i здобути нарештi знайдену Золоту краiну, яку марно обiцяв Колумб i яку вiн, Бальбоа, завоюе.
Здаеться, нiби для пропащого чоловiка, бунтiвника й desperado, тепер усе повернулося на добре. Але наступний корабель з Іспанii привiз погану новину. Один iз поплiчникiв Нуньеса пiд час повстання, якого вiн свого часу послав до Іспанii, щоб той при дворi спростував звинувачення окраденого Енсiсо, повiдомив, що ситуацiя небезпечна для Нуньеса й загрожуе навiть його життю. Одурений bachillero зi своею скаргою на грабiжника утвердив свою правоту перед iспанським правосуддям, i воно присудило дати жертвi вiдшкодування. Натомiсть звiстка про недалеке Пiвденне море, яка могла б урятувати Нуньеса, ще не дiйшла до двору; хай там як, iз наступним кораблем прибуде судовий виконавець, щоб притягти Бальбоа до вiдповiдальностi за бунт i або на мiсцi оголосити йому вирок, або привезти в кайданах до Іспанii.
Васко Нуньес де Бальбоа збагнув, що вiн пропащий. Вiн отримав вирок ще до того, як дiйшла його звiстка про Пiвденне море, що лежить неподалiк, i золотi береги. Рiч зрозумiла, нею скористаються, коли його голова вже покотиться на землю, i хтось iнший виконае його завдання, про яке вiн мрiяв, а вiн сам уже нiчого не може сподiватися вiд Іспанii. Всi знають, що вiн спровадив на смерть законного королiвського губернатора, знають, що вiн свавiльно прогнав iз посади алькальда, – отже, той вирок ще слiд назвати милосердним, бо йому загрожуе тiльки ув’язнення й не доведеться спокутувати свое зухвальство на ешафотi. На могутнiх друзiв вiн уже не може покладатися, бо й сам не мае нiякоi влади, а його найкращий адвокат – золото – ще мае надто тихенький голос, щоб забезпечити йому ласку. Тiльки одне може врятувати його тепер вiд кари за смiливiсть: ще бiльша смiливiсть. Якщо вiн вiдкрие нове море i новий Офiр до того, як приiде судовий виконавець i його охоронцi схоплять його й закують у кайдани, вiн ще може врятуватися. Тут, на краю населеноi землi, вiн може вдатися тiльки до своерiдноi втечi, до втечi для грандiозного завдання, втечi в безсмертя.
Отож Нуньес де Бальбоа вирiшив не чекати з Іспанii тисячу воiнiв, яких вiн просив для завоювання невiдомого океану, так само як не чекав вiн i приiзду судового виконавця. Краще зi жменькою не менш рiшучих людей наважитись на незмiрне! Краще загинути з честю пiд час найвiдважнiшоi пригоди в iсторii, нiж чекати, поки тебе ганебно зi зв’язаними руками потягнуть на ешафот. Нуньес де Бальбоа скликав жителiв колонii, пояснив, не замовчавши труднощiв, свiй намiр перетнути перешийок i запитав, хто хоче пiти з ним. Його мужнiсть додала духу iншим. Сто дев’яносто воякiв, майже все боездатне чоловiче населення колонii, зголосилися йти разом з ним. Про спорядження не дуже треба було i дбати, бо тi люди й так жили в станi постiйноi вiйни. 1 вересня 1513 року Нуньес де Бальбоа, герой i бандит, авантюрник i бунтiвник, почав, щоб уникнути шибеницi або в’язницi, свiй похiд у безсмертя.
Неминуща мить
Перетин Панамського перешийку почався в провiнцii Коiба, що була невеличкою державкою касика Карети, чия донька стала супутницею Бальбоа. Але, як з’ясувалося згодом, Бальбоа обрав не найвужче мiсце, тож унаслiдок цього незнання небезпечний похiд став довшим на кiлька днiв. Але для нього, мабуть, найважливiшим при такому зухвалому зiткненнi з невiдомим була змога мати на випадок повернення або вiдступу дружне iндiанське плем’я позаду. Вояки з Дарiена попливли в Коiбу на десятьох великих каное, сто де
Страница 6
’яносто чоловiкiв, озброених списами, мечами, аркебузами й арбалетами, iх супроводила чималенька зграя страхiтливих собацюр. Касик як союзник дав своiх iндiанцiв, якi виконували роль тяглових тварин i провiдникiв, i вже 6 вересня почався славетний перехiд через перешийок, уже сам цей похiд пiддав страхiтливому випробуванню силу волi такого вiдважного й досвiдченого авантюрника, як Нуньес. Серед задушливоi екваторiальноi спеки, що немов присипляла, iспанцi спершу мали перейти низини, де болотиста, щедра на пропасницю земля навiть через кiлька сторiч пiд час будiвництва Панамського каналу забрала життя багатьох тисяч людей. З першоi години iспанцi були змушенi сокирами i мечами прорубувати собi шлях у незвiдане крiзь заплетенi лiанами отруйнi джунглi. Наче у величезнiй зеленiй копальнi, перший вояк прорубував iншим у гущавинi вузеньку штольню, по якiй один за одним довжелезною низкою йшло вiйсько конкiстадорiв, i то завжди зi зброею в руках, день i нiч, пильно вслухаючись i придивляючись, щоб вiдбити несподiваний напад тубiльцiв. Спека в чадному i душному мороцi коло пiднiжжя лiсових велетнiв, над високим зеленим склепiнням яких нещадно палило сонце, забивала дух. Обливаючись потом, з осугою на вустах, вiйсько у важких обладунках ступало далi миля за милею. Інколи раптом спадали ураганнi зливи, струмочки за мить обертались у бурхливi рiчки, якi доводилось переходити або в брiд, або по хитких iмпровiзованих мiсточках, що iх швидко споруджували i зв’язували ликом iндiанцi. З провiанту iспанцi мали тiльки жменьку маiсу. Блiдi вiд безсонних ночей, голоднi, спраглi, оточенi хмарами комашнi, що жалила i ссала кров, вони пробивали собi шлях уперед в одязi, роздертому колючками, зi зраненими ногами, запаленими очима i розпухлими вiд укусiв пискливих москiтiв обличчями, не маючи спочинку вдень i спокiйного сну вночi, й невдовзi цiлковито виснажились. Уже пiсля першого тижня походу бiльшiсть воякiв не витримували злигоднiв, i Нуньес де Бальбоа, знаючи, що небезпеки, власне, чекають на них попереду, наказав, що всiм хворим на пропасницю та знесиленим краще повернутися назад. Вiн хотiв наважитись на вирiшальне завдання тiльки зi своiми найдобiрнiшими вояками.Зрештою мiсцевiсть почала пiднiматися. Джунглi посвiтлiшали, бо тiльки на заболочених низинах вони здатнi демонструвати всю свою тропiчну пишноту. Але тепер, коли затiнок уже не захищав, прямовисне екваторiальне сонце нещадно й дошкульно нагрiвало важкi обладунки. Повiльно i лише короткими переходами виснаженi iспанцi долали етап за етапом горбисту мiсцевiсть, аж поки добулися до гiрського ланцюга, що, наче кам’яний хребет, дiлив невеличку вiдстань мiж двома океанами. Мало-помалу розкрилися обрii, потiм посвiжiшало повiтря. Здавалося, нiби пiсля вiсiмнадцятьох днiв героiчних мук найтяжчi труднощi вже подоланi, вже височiв попереду гiрський гребiнь, iз верхiвки якого, за словами iндiанського вождя, можна бачити обидва океани: Атлантичний i ще не знаний i не бачений Тихий. Але саме тепер, коли, здавалося, був остаточно подоланий затятий опiр пiдступноi природи, перед iспанцями з’явився новий ворог: касик тих земель, що сотнями своiх воiнiв загородив чужинцям шлях. Та в битвах з iндiанцями Нуньес де Бальбоа набув великого досвiду. Вистачило дати залп з аркебуз, щоб штучнi грiм та блискавка знову справили на тубiльцiв свою випробувану чарiвну дiю. Переляканi з зойками розбiглися, гнанi ще далi iспанським вояцтвом, яке пiшло в наступ, i велетенськими собацюрами. Але замiсть радiти легкiй перемозi, Бальбоа, як i всi iспанськi конкiстадори, позбавив ii честi мерзенною жорстокiстю, вiддавши певне число зв’язаних безборонних полонених – то був ерзац двобоiв iз тваринами i гладiаторських iгор – живцем на поталу зграi голодних псiв, якi роздерли, розшматували й пожерли бiдолах. Огидним убивством Бальбоа зганьбив свою останню нiч перед своiм безсмертним днем.
Іспанським конкiстадорам було властиве унiкальне i незбагненне поеднання рiзних рис i в iхньому характерi, i в дiях. Такi побожнi й святобливi, якими вкрай рiдко можуть бути християни, вони палкою душею закликали Господа i водночас коiли його iм’ям найганебнiшi нелюдськi вчинки в iсторii. Здатнi до чудових i героiчних виявiв мужностi, самопожертви i пристрастi, вони найбезсоромнiше ошукували одне одного i билися мiж собою, i водночас, хоч якi були вартi зневаги, мали немов закарбоване чуття честi й гiдне подиву усвiдомлення iсторичноi величi своiх дiй. Той самий Нуньес де Бальбоа, що вчора ввечерi кинув невинних i безборонних зв’язаних полонених собачiй зграi i, мабуть, задоволено гладив собачi морди, з яких ще скапувала свiжа людська кров, достеменно усвiдомлював значення свого вчинку в iсторii людства i вмiв вирiшальноi митi вдатись до тих дивовижних жестiв, якi стали незабутнiми в iсторii. Вiн знав, що той день – 25 вересня – стане важливим у свiтовiй iсторii, i з дивовижним iспанським пафосом цей суворий i позбавлений сумнiвiв авантюрник засвiдчив, як добре вiн розумiе значення свого невмирущого iсторичного посла
Страница 7
ня.Великодушний жест Бальбоа: увечерi, безпосередньо пiсля кривавоi купелi, один тубiлець показав йому недалеку вершину й розповiв, що з неi вже можна побачити море, ще не знане Mar del Sur. Бальбоа одразу дав розпорядження. Поранених i знесилених лишив у сплюндрованому селi й наказав ще здатним до походу – вiн мав ще шiстдесят сiм чоловiк iз колишнiх ста дев’яноста, з якими вирушив у Дарiенi в похiд – вибиратися на ту гору. Десь о десятiй годинi ранку вояки вже пiдходили до вершини. Треба було ще вибратись на невисокий лисий белебень – i вже там можна окинути оком нескiнченне.
Тiеi митi Бальбоа наказав своiм людям зупинитися. Нiхто не повинен iти за ним, бо вiн не хотiв нi з ким дiлитися тим першим поглядом на незнаний океан. Вiн буде i лишиться сам, единим аж довiку першим iспанцем, першим европейцем i першим християнином, що, перетнувши единий величезний океан нашого свiту – Атлантичний – дивитиметься тепер на iнший, на ще не вiдомий Тихий. Повiльно, з серцем, що аж гупае в грудях, глибоко проймаючись значенням митi, пiднiмаеться вiн угору з прапором у лiвiй руцi й мечем у правiй, самотнiй силует у величезному колi. Поволi, не кваплячись, бо справжню роботу вже виконано, сходить вiн на гору. Ще кiлька крокiв, менше, вже менше, ще менше, – i ось нарештi вiн дiйшов до вершини, i перед ним розкрилися незмiрнi краевиди. За горами, що опускалися дедалi нижче, за вкритими лiсом зеленими, щораз нижчими пагорбами металево полискував величезний диск: океан, новий i невiдомий океан, доти тiльки омрiяний i ще нiколи не бачений, казковий океан, який багато рокiв шукали Колумб i всi його наступники, океан, хвилi якого омивають Америку, Індiю та Китай. Васко Нуньес де Бальбоа дивився i не мiг надивитись, гордо й блаженно впиваючись усвiдомленням, що його очi – очi першого европейця, в яких вiдображуеться безкiнечна блакить того океану.
Довго та екстатично вдивлявся Васко Нуньес де Бальбоа в далечiнь. Тiльки потiм гукнув униз товаришам, подiлившись своею радiстю. Метушливо, збуджено, сапаючи i стогнучи, видирались, повзли i бiгли iспанцi на вершину, дивились, дивувались i в захватi перезиралися. Раптом отець Андреас де Вара, що супроводив загiн, затягнув «Te Deum laudamos», «Тебе, Бога, хвалимо», i одразу ущухли галас i крики, суворi й хрипкi голоси всiх воякiв, авантюрникiв i бандитiв поедналися в побожному хорi. Індiанцi з подивом придивлялись, як за словом священика солдати зрубали дерево i змайстрували хрест, на деревинi якого вирiзьбили iм’я iспанського короля. І дивились, як пiдноситься хрест, наче його обидвi дерев’янi руки хотiли обняти обидва океани, Атлантичний i Тихий, з усiма iхнiми невидними далечiнями.
Серед шанобливого мовчання Нуньес де Бальбоа ступив наперед i звернувся до воякiв. Вони слушно чинять, дякуючи Господу, що сподобив iх такоi честi й ласки, i просять його, щоб вiн i далi допомагав iм завойовувати цей океан та iншi землi. Якщо воiни й далi вiрно йтимуть за ним, як i досi, то повернуться додому з цiеi новоi Індii як найбагатшi iспанцi. Бальбоа врочисто вимахував прапором на всiх чотирьох вiтрах, щоб заволодiти для Іспанii всiма далекими землями, що iх овiвають тi вiтри. Потiм гукнув писаря Андреса де Вальдеррабано, щоб той зробив запис, який лишить пам’ять про цю подiю на всi вiки. Андрес де Вальдеррабано розгорнув пергамент, iдучи через пралiс, вiн нiс у замкненiй дерев’янiй скриньцi каламар i перо, а потiм попросив усiх шляхтичiв, лицарiв i воякiв – «los caballeros e hidalgos y hombres de bien», – «присутнiх пiд час вiдкриття Пiвденного моря, Mar del Sur, яке зробив високий i вельми поважний капiтан Васко Нуньес де Бальбоа, губернатор його величностi», що «цей пан Васко Нуньес був першим, хто побачив той океан, а потiм показав своiм людям».
Потiм шiстдесят сiм чоловiк пiшли з вершини вниз, i того 25 вересня 1513 року людство дiзналося про останнiй, доти не вiдомий океан землi.
Золото i перли
Тепер уже е певнiсть. Іспанцi побачили океан. Але ж тепер пора вниз, на його узбережжя, вiдчути океанськi хвилi, помацати його, вiдчути, покуштувати й зiбрати здобич iз його берегiв! Спуск тривав два днi, i, щоб знайти найкоротший шлях iз гiр до моря, Нуньес де Бальбоа подiлив своiх людей на невеликi групи. Третя з цих груп пiд проводом Алонсо Мартiна перша дiйшла до узбережжя, але навiть простi вояки з цiеi ватаги авантюрникiв були такi пронизанi марнославством i прагненням безсмертя, що й простий чоловiк Алонсо Мартiн звелiв писарю одразу чорним по бiлому засвiдчити, що вiн перший занурив своi ноги i руки в той ще не названий водний масив. Тiльки надавши своему малому «я» дрiбки безсмертя, вiн послав Бальбоа повiдомлення, що дiйшов до океану й помацав його хвилi рукою. Бальбоа одразу приготувався до ще одного патетичного жесту. Наступного дня, що за календарем був днем святого Михаiла, вiн у супроводi лише двадцятьох двох чоловiкiв вийшов на берег океану i сам, мов святий Михаiл, озброений i пiдперезаний, врочистою церемонiею взяв у свое володiння новий океан. Але не пiшов одра
Страница 8
у в хвилi, а, як пан i володар, гордовито чекав, спочиваючи пiд деревом, аж поки приплив донiс океанськi хвилi до нього, i вони, мов слухняний пес язиком, пестили йому ноги. Тiльки тодi Бальбоа пiдвiвся, закинув щит за спину, що на сонцi блищав тепер, наче дзеркало, взяв в одну руку меч, у другу – кастильський прапор iз зображенням Матерi Божоi i ступив у воду. Аж коли хвилi почали доходити до поперека, Нуньес де Бальбоа занурився весь у тi неозорi чужi води i, дотепер бунтiвник i desperado, а вiднинi найвiрнiший слуга свого короля й трiумфатор, заходився вимахувати прапором на всi боки й кричати гучним голосом: «Слава Фердинанду та Йоаннi, високим i могутнiм монархам Кастилii, Леону i Арагону, iм’ям яких i на користь королiвськiй коронi я беру в свое дiйсне фiзичне i тривале володiння всi цi моря, землi, узбережжя, гаванi та острови! І, якщо який-небудь володар чи iнший капiтан, християнин або поганин, хоч яка його вiра або стан, захоче заявити про якесь право на цi землi й моря, присягаюся боронити iх iм’ям кастильського короля, чиею власнiстю вони е тепер i на всi часи, поки стоiть свiт, i аж до останнього суду».Усi iспанцi повторили присягу, i ii слова заглушили на мить гучне сичання прибою. Кожен змочив вуста морською водою, а писар Андрес де Вальдеррабано записав акт про вступ у володiння i закiнчив свiй документ такими словами: «Цi двадцять двое людей, i так само й писар Андрес де Вальдеррабано, були першими християнами, що занурили своi ноги в Mar del Sur, i попробували своiми руками воду, i змочили нею вуста, щоб вiдчути, чи солона вона, як в iншому океанi. А коли пересвiдчилися, що це так, подякували Господу».
Величне завдання виконане, тепер ще треба отримати земну користь вiд героiчних звитяг. У деяких тубiльцiв iспанцi забрали або вимiняли трохи золота. Але серед того трiумфу на iспанцiв чекала ще й нова несподiванка. Індiанцi принесли iм повнi жменi коштовних перлин, знайдених на недалеких островах, що аж ряснiли ними, серед них i перлину, названу Pellegrina – «Прочанка», ii оспiвували Сервантес i Лопе де Вега, бо вона прикрашала королiвську корону Іспанii та Англii як одна з найкращих перлин. Усi кишенi й торби iспанцi напхали тими коштовностями, якi мали там не бiльшу цiну, нiж мушлi та пiсок, а коли потiм пожадливо запитали про найважливiше для них на землi – про золото, – один касик показав iм рукою на пiвдень, де контури гiр розмивались на далекому обрii. Там, пояснив вiн, лежить край iз незмiрними скарбами, володарi iдять iз золотого посуду, а великi чотириногi тварини – то були лами, як назвав iх касик – звозять найпишнiший вантаж до скарбницi iмператора. Касик сказав i назву тiеi краiни, що лежить на пiвднi в морi й за горами. Вона звучала неначе Бiру – мелодiйно й чужо.
Васко Нуньес де Бальбоа дивився в далечiнь, куди показувала касикова рука i де гори, блiднучи, зливалися з небом. М’яке i спокусливе слово «Бiру» одразу закарбувалось у його душi. Бентежно калатало серце. Вдруге в життi вiн несподiвано отримав велику обiцянку. Перше повiдомлення, слова Комагре з близького океану, виявилось правдивим. Бальбоа знайшов берег, засiяний перлами, i Mar del Sur, можливо, йому пощастить i вдруге i вiн вiдкрие та завоюе iмперiю iнкiв, Золоту краiну цiеi землi.
Боги рiдко дозволяють…
Нуньес де Бальбоа й далi тужливо вдивлявся в далину. Наче золотий дзвiн, слово «Бiру» – «Перу» – вiдлунювало в його душi. Але – як тяжко зрiкатися! – вiн не мiг наважитись iти далi на розвiдки. З кiлькома десятками виснажених людей годi завоювати iмперiю. Отже, назад, спершу в Дарiен, а потiм, зiбравши сили, пiти по вже вiдкритому шляху до нового Офiру. А втiм, i дорога назад анiтрохи не була легша. Іспанцi знову були змушенi продиратися крiзь джунглi, знову вiдбивати напади тубiльцiв. І немае вже вiйська, а тiльки купка хворих на пропасницю людей, якi заточувались i докладали останнiх зусиль, щоб не впасти, – самому Бальбоа було вже недалеко до смертi, й iндiанцi несли його на ношах, – i пiсля чотирьох мiсяцiв страхiтливих мук, 19 сiчня 1514 року, iспанцi нарештi повернулися в Дарiен. Але одну з найвеличнiших дiй в iсторii виконано. Бальбоа дотримався своеi обiцянки, кожен учасник походу, що наважився пiти з ним у невiдоме, забагатiв, кожен вояк принiс з узбережжя Пiвденного моря скарби, яких не мали анi Колумб, анi iншi конкiстадори, та й решта колонiстiв отримали свою частку. П’яту частину приготували для корони, i нiхто не вiдчув i кривди, коли трiумфатор, подiляючи здобич, дав винагороду i своему псу Леонсiко за те, що вiн так ревно шматував плоть бiдолашних тубiльцiв: пес, наче справжнiй воiн, брав участь у церемонii й отримав п’ятсот золотих песо. Пiсля такого успiху вже нiхто в колонii не заперечував авторитет Бальбоа як губернатора. Авантюрника i бунтiвника вшановували, як Бога, i вiн iз гордiстю мiг послати до Іспанii звiстку, що пiсля Колумба вiн досяг для кастильськоi корони найбiльшого. Круто пiднiмаючись угору, сонце щастя Бальбоа пробило всi хмари, якi доти гнiтили його життя, i стоi
Страница 9
ь тепер у зенiтi.Але щастя Бальбоа тривало недовго. Минуло кiлька мiсяцiв, i яскравого червневого дня населення Дарiена здивовано скупчилось на березi. На обрii заяснiло вiтрило, i вже це було дивом у тому забутому закутку свiту. Але дивiться, поряд показалося друге, трете, четверте, п’яте, а невдовзi iх уже десять, нi, п’ятнадцять, нi, двадцять, – цiлий флот, що пливе до гаванi. Невдовзi й дiзналися: це все заподiяв лист Нуньеса де Бальбоа, проте не звiстка про його трiумф, – вона ще не дiйшла до Іспанii, а попередня звiстка, коли вiн уперше переказав розповiдь касика про недалеке Пiвденне море та Золоту краiну i просив вiйсько в тисячу чоловiк, щоб завоювати тi землi. Для цiеi експедицii iспанська корона не зволiкала спорядити такий могутнiй флот. Але нiхто в Севiльi та Барселонi не думав доручати це вкрай важливе завдання такому сумнозвiсному авантюрниковi та бунтiвниковi, як Васко Нуньес де Бальбоа. Прислали справжнього губернатора, багатого, шляхетного i шановного шiстдесятирiчного Педро Арiаса Давiлью (його звичайно називали Педрарiас), щоб вiн як губернатор нарештi дав лад колонii. Вiн мав чинити правосуддя, покаравши за всi скоенi доти злочини, знайти Пiвденне море i завоювати пообiцяну Золоту краiну.
І тепер Педрарiас опинився в прикрiй ситуацii. З одного боку, вiн мав доручення притягти до вiдповiдальностi бунтiвника Нуньеса де Бальбоа за те, що вiн колись прогнав губернатора, i, якщо доведуть його провину, взяти його в кайдани або ж стратити. Але, тiльки-но його човен торкнувся берега, як вiн дiзнався, що саме цей Нуньес де Бальбоа, якого вiн мав притягти до суду, самотужки здiйснив таку величну дiю, що цей бунтiвник уже святкуе трiумф, який був призначений йому, Педрарiасу, i зробив iспанськiй коронi найбiльшу послугу пiсля вiдкриття Америки. Рiч зрозумiла, такого чоловiка вiн уже не може тепер, наче звичайного злочинця, вести на ешафот, треба чемно привiтати його, щиро побажати йому щастя. Але вiд тiеi митi Нуньес де Бальбоа вже пропащий. Педрарiас нiколи не простить суперниковi, що самостiйно зробив те величне вiдкриття, задля якого й послали до Америки цього губернатора i яке забезпечило б йому вiчну славу. Щоправда, вiн змушений, щоб передчасно не розлютити колонiстiв, приховувати ненависть до iхнього героя. Розслiдування вiдклали, i навiть утвердився оманливий мир, коли Педрарiас пообiцяв вiддати Нуньесу де Бальбоа за дружину свою рiдну доньку, яка лишалася ще в Іспанii. Але його ненависть до Бальбоа i заздрiсть анiтрохи не зменшились, а тiльки зросли, коли тепер з Іспанii, де нарештi дiзналися про звитягу Бальбоа, прийшла постанова, якою колишньому бунтiвниковi запiзнiло надали належний титул, Бальбоа призначили adelantado – губернатором далекоi провiнцii, а Педрарiасу доручили радитися з ним в усiх важливих справах. Але для двох губернаторiв той край замалий, хтось мусить поступитися, зникнути. Васко Нуньес де Бальбоа вiдчувае, що над ним завис меч, бо в руках Педрарiаса i командування вiйськом, i правосуддя. Тож Бальбоа вдруге пробуе вдатися до втечi, яка так успiшно вдалася йому вперше, до втечi в безсмертя. Вiн просить Педрарiаса дати йому змогу спорядити експедицiю, щоб дослiдити береги Пiвденного моря й завоювати дальшi землi. Але потаемний намiр давнього бунтiвника полягае в тому, щоб на березi другого океану стати незалежним вiд будь-якого контролю, самому збудувати собi флот, стати володарем власноi провiнцii i по змозi завоювати ще й казкове Бiру, той Офiр Нового Свiту. Педрарiас лукаво погоджуеться. Якщо Бальбоа загине в цьому походi – тим краще. А якщо йому пощастить, е ще досить часу, щоб спровадити на той свiт цього надмiру честолюбного чоловiка.
Отож Нуньес де Бальбоа готуеться до своеi новоi втечi в безсмертя, проте його другий похiд, можливо, ще грандiознiший, нiж перший, не забезпечив йому такоi самоi слави, бо iсторiя завжди уславлюе тiльки тих, хто досягае успiху. Цього разу Бальбоа перетнув перешийок не тiльки зi своiми людьми, а й наказав тисячам тубiльцiв перенести через гори дерево, дошки, вiтрила й лебiдки для чотирьох бригантин. Адже, маючи там флот, вiн зможе опанувати всi береги, завоювати перловi острови i Перу, казкове Перу. Але цього разу доля обернулася проти вiдважного чоловiка, вiн раз по раз натрапляв на новi перешкоди. Пiд час походу через вологi джунглi черва поточила дерево, дошки принесли вже зiпсутi й не придатнi для роботи. Не зневiрившись, Бальбоа наказав зрубати новi дерева в Панамськiй затоцi й виготовити свiжi дошки. Його енергiя творила справжнi дива, i здавалося, нiби все йому вдасться – вже збудовано бригантини, першi на Тихому океанi. Аж тут несподiвано на рiчку, де будували бригантини, налетiв несамовитий торнадо. Готовi кораблi позривало й розтрощило в океанi. Довелося втрете починати спочатку, i тепер нарештi пощастило збудувати двi бригантини. Бальбоа потрiбнi ще двi, ще три, i тодi вiн зможе вирушити й завоювати краiну, про яку мрiяв день i нiч, вiдколи той касик, простерши руку, показав йому на пiвдень i вiн уперше почув спок
Страница 10
сливе слово «Бiру». Треба запросити ще кiлькох смiливих офiцерiв, попросити пiдкрiплення, i тодi вiн нарештi зможе заснувати свою державу! Ще б кiлька мiсяцiв, ще б трохи щастя на додачу до душевноi вiдваги, i не Пiсарро ввiйшов би у свiтову iсторiю як переможець iнкiв i завойовник Перу, а Нуньес де Бальбоа.Але навiть до своiх улюбленцiв доля не дуже великодушна. Боги рiдко дозволяють смертному виконати бiльш нiж одну безсмертну дiю.
Загибель
Нуньес де Бальбоа пiдготував свiй великий похiд iз залiзною енергiею. Але саме смiливий успiх становив для нього небезпеку, бо злобнi очi Педрарiаса занепокоено стежили за намiрами свого пiдлеглого. Можливо, внаслiдок зради до нього дiйшла звiстка про честолюбнi мрii Бальбоа про володарювання, а може, вiн просто через заздрощi боявся другого успiху колишнього бунтiвника. В усякому разi, вiн раптом послав Бальбоа приязного листа, вiн хотiв би, перше нiж Бальбоа остаточно рушить у свiй завойовницький похiд, запросити його ще на одну розмову в Аклу, мiстечко неподалiк вiд Дарiена. Бальбоа, сподiваючись отримати вiд Педрарiаса новi пiдкрiплення, дослухався до запрошення i притьмом повернувся. Перед мiською брамою назустрiч йому вийшла невелика група солдатiв, начебто щоб привiтати його; вiн радiсно поспiшив назустрiч, щоб обняти iхнього командира, свого багаторiчного бойового побратима, товариша пiд час вiдкриття Пiвденного моря i довiреного приятеля – Франсiско Пiсарро.
Але Франсiско Пiсарро важко наклав йому на плече свою руку й повiдомив, що його арештовано. Пiсарро теж прагне безсмертя, прагне завоювати Ельдорадо, i, мабуть, йому до вподоби, що можна прибрати з дороги такого вiдважного попередника. Губернатор Педрарiас почав чинити суд за начебто якийсь бунт i швидко оголосив несправедливий вирок. За кiлька днiв Васко Нуньес де Бальбоа зi своiми найвiрнiшими людьми вже йшов на ешафот. Зблиснув катiв меч, i за секунду в головi, що покотилася вниз, навiки згасли очi, якi першими в iсторii людства бачили водночас обидва океани, що охоплюють нашу землю.
Завоювання Вiзантii
29 травня 1453 року
Розумiння небезпеки
5 лютого 1451 року таемний посланець принiс найстаршому синовi султана Мурада, двадцятирiчному Мехмеду, що був у Малiй Азii, звiстку про смерть його батька. Не сказавши жодного слова анi своiм мiнiстрам, анi радникам, не менш хитрий, нiж енергiйний, султанич сiдае на свого найкращого коня й пiдганяе батогом чудову чистокровну тварину всi сто двадцять миль до Босфору й перебираеться одразу на пiвострiв Галлiполi на европейському березi. Тiльки там вiн розповiв найвiрнiшим про батькову смерть, збирае добiрне вiйсько, щоб мати змогу одразу покласти край будь-яким iншим претензiям на трон, i веде його в Адрiанополь, де його справдi визнали без заперечень володарем Османськоi iмперii. Вже першi дii Мехмеда як володаря засвiдчили його страхiтливу i нещадну рiшучiсть. Щоб заздалегiдь усунути будь-якого суперника однiеi з ним кровi, вiн наказав утопити у ваннi свого неповнолiтнього брата, а потiм одразу – це теж засвiдчуе його завбачливу хитрiсть i несамовитiсть – послав на смерть услiд за вбитим i вбивцю, якого наймав для цього вчинку.
Звiстка, що замiсть розважливого Мурада султаном Туреччини став молодий, палкий i пожадливий до слави Мехмед, ужахнула Вiзантiю. Адже завдяки сотнi шпигунiв уже знали, що цей честолюбець заприсягся здобути собi цю колишню столицю свiту, що вiн, незважаючи на свою молодiсть, день i нiч присвячуе стратегiчним роздумам, як здiйснити цей свiй життевий задум, i водночас усi джерела одностайно повiдомляли про незвичайнi вiйськовi та дипломатичнi здiбностi нового падишаха. Мехмед двоiстий: вiн i побожний i жорстокий, i палкий, i пiдступний, i вчений, залюблений у мистецтво чоловiк, що латиною читае Цезаря та бiографii римських iмператорiв, i водночас варвар, що проливае кров, наче воду. Цей чоловiк iз гарними сумовитими очима i гострим, дзьобатим носом папуги виявився водночас невтомним трудягою, вiдважним войовником i безцеремонним дипломатом, i всi цi небезпечнi сили сконцентровано працювали на одну думку: перевершити звитяги свого дiда Баязида i батька Мурада, якi вперше продемонстрували Європi вiйськову перевагу новоi турецькоi держави. Але його першою метою, i про це вже знають, це вiдчувають, буде Вiзантiя, цей останнiй пишний самоцвiт iмператорськоi корони Константина i Юстинiана.
І цей самоцвiт справдi лежить не прихований вiд рiшучого кулака, от-то уже можна схопити його. Вiзантiйська iмперiя, давнiше – Схiдна Римська iмперiя, колись оперiзувала свiт, тягнучись вiд Персii до Альп, а потiм знову до азiйських пустель. То була свiтова iмперiя, яку навряд чи можна було об’iхати за довгi мiсяцi, а нинi ii можна спокiйно пройти за три години пiшки; на жаль, вiд тiеi Вiзантiйськоi iмперii лишилася тiльки голова без тулуба, столиця без краiни, Константинополь, мiсто Константина, давнiй Вiзантiй, але навiть вiд цiеi Вiзантii iмператоровi, басилевсу, належить тепер тiльки частина, сьогоднiшнiй Стамбул, т
Страница 11
дi як Галата вже дiсталася генуезцям, а вся земля за мiськими мурами – туркам; ця iмперiя останнього iмператора завбiльшки в долоню, Вiзантiею називають лише височезний круговий мур навколо церков, палацiв i безладно натулених будинкiв. Мiсто, колись уже геть сплюндроване хрестоносцями, знелюднене чумою, виснажене споконвiчною обороною вiд кочових народiв, розшматоване нацiональними i релiгiйними суперечками, вже не мало анi людей, анi мужностi, щоб самотужки вiдбитися вiд ворога, що давно, наче спрут, охопив його з усiх бокiв; пурпурова мантiя останнього iмператора Вiзантii Константина Драгасеса пошита з вiтру, а його корона – iграшка долi. Але саме тому, що турки давно вже обступили Вiзантiю, що освячуе увесь Захiдний свiт спiльною тисячолiтньою культурою, Вiзантiя становить для Європи символ ii честi; тiльки тодi, коли об’еднаний християнський свiт захистить цей останнiй i вже почасти зруйнований схiдний бастiон, Свята Софiя й далi зможе бути базилiкою вiри, останнiм i водночас найгарнiшим собором схiдноримського християнства.Константин одразу збагнув небезпеку. Незважаючи на всi балачки Мехмеда про мир, вiн, опанований цiлком зрозумiлим страхом, посилае посланцiв за посланцями до Італii, до папи, Венецii та Генуi, щоб вони прислали галери i воiнiв. Але Рим вагаеться, Венецiя також. Адже мiж вiрою схiдних християн i вiрою захiдних християн i далi iснуе давнiй теологiчний розкол. Грецька церква ненавидить римську, а патрiарх вiдмовляеться визнати папу як найвищого пастиря. Щоправда, з огляду на небезпеку з боку туркiв у Феррарi та Флоренцii ухвалили на двох соборах постанову про возз’еднання обох церков i гарантували таким чином Вiзантii допомогу в разi нападу туркiв. Але тiльки-но небезпека для Вiзантii стала вже не такою гострою, як грецькi синоди вiдмовилися надавати тому договору чинностi, i тiльки тепер, коли Мехмед став султаном, нужда взяла гору над православною затятiстю: водночас iз проханням про швидку допомогу Вiзантiя посилае в Рим звiстку про свою пiдпорядкованiсть. Аж тепер заходилися споряджати галери, садити в них воiнiв i складати припаси, але на одному суднi поплив ще й папський легат, щоб урочисто провести церемонiю примирення обох церков Захiдного свiту i повiдомити свiтовi, що той, хто нападе на Вiзантiю, кине виклик усьому об’еднаному християнському свiтовi.
Меса примирення
Пишна вистава одного грудневого дня: розкiшна базилiка, про колишню пишноту якоi з мармуру, мозаiки та лискучих самоцвiтiв у сьогоднiшнiй мечетi навряд чи ще можна здогадатися, справляе велике свято примирення. В колi всiх достойникiв своеi iмперii з’явився басилевс Константин, щоб своею iмператорською короною бути найвищим свiдком i запорукою вiчноi згоди. Величезний простiр заполонений людом, горять численнi свiчки, перед вiвтарем по-дружньому правлять месу легат римського престолу Ісидор i православний патрiарх Григорiй; уперше в тiй церквi в молитвi згадали iм’я папи, вперше водночас i латиною, i грецькою мовою побожнi спiви пiдносяться до склепiння неминущого собору, а тим часом обидва примиренi духiвництва врочистою ходою носять мощi святого Спиридона. Здаеться, нiби Схiд i Захiд, одна вiра i друга поедналися навiки, щоб нарештi знову пiсля довгих рокiв злочинного розбрату втiлити в життя iдею Європи, сенс iснування Заходу.
Але в iсторii митi розуму та примирення короткi й минущi. Поки в соборi ще поеднуються в спiльнiй молитвi побожнi голоси, за його стiнами в монастирськiй келii учений чернець Геннадiй несамовито виступае проти латинян i зради iстинноi вiри; тiльки-но розум зiткав корогву миру, як фанатики вже знову роздерли ii, а грецький клiр думае про справжне пiдпорядкування не бiльше, нiж друзi на другому краi Середнього моря пам’ятають про обiцяну допомогу. Щоправда, кiлька галер, кiлька сотень воiнiв прислали, але мiсто тодi вже було полишене своiй долi.
Початок вiйни
Деспоти, готуючись до вiйни, щедро розводяться про мир, поки ще не встигли спорядитися остаточно. Тож i Мехмед, зiходячи на престол, прийняв посланця iмператора Константина наймиролюбнiшими i найзаспокiйливiшими словами: вiн прилюдно i врочисто, перед Аллахом i його пророком, перед янголами i Кораном присягае, що буде найвiрнiше дотримуватися договору з басилевсом. А водночас пiдступний султан укладае з Угорщиною та Сербiею угоду на три роки про обопiльний нейтралiтет: лише на три роки, протягом яких вiн прагне безперешкодно здобути мiсто. Лише потiм, удосталь поговоривши про мир i пообiцявши його, Мехмед удаеться до порушення прав i провокуе вiйну.
Доти туркам належав тiльки азiатський берег Босфору, а отже, вiзантiйськi кораблi могли безперешкодно плисти протокою до Чорного моря, до своiх зернових комор. А тепер Мехмед закривае цей шлях, наказавши (i навiть не подбавши про виправдання) будувати на европейському березi коло Румулi Гiсар фортецю, i то в найвужчому мiсцi, де колись ще за перських часiв смiливий Ксеркс перетнув протоку. За нiч на европейському березi висадилися тисячi, десятки тисяч землекопiв,
Страница 12
оча згiдно з договором на тому березi не можна було будувати фортець (але чого вартi договори для тих, хто вдаеться до насильства?), а щоб мати харчi, вони плюндрують навколишнi поля, руйнують не тiльки будинки, а й давню i славетну церкву Св. Михаiла, щоб мати камiння для фортецi; султан особисто, i вдень, i вночi, керуе ii будiвництвом, i Вiзантiя змушена безсило приглядатись, як усупереч праву i договору ii позбавляють вiльного доступу до Чорного моря. Ще серед миру розстрiляно першi кораблi, якi хотiли вийти в доти вiльне море, i невдовзi пiсля цiеi першоi вдалоi проби сил усяке дальше прикидання стало зайвим. У серпнi 1452 року Мехмед скликав своiх аг та паш i пояснив iм свiй намiр напасти на Вiзантiю i загарбати ii. Невдовзi по тому й оголосили про пiдступний намiр: по всiй турецькiй державi розiслали оповiсникiв, якi скликали всiх здатних воювати, i 5 квiтня 1453 року неозоре османське вiйсько заполонило, наче бурхливий потiк, що прорвав греблю, всю рiвнину перед Константинополем аж до самiсiньких мурiв. Султан виiхав на чолi свого вiйська, в пишному вбраннi й поставив свiй намет навпроти брами Лiкаса. Але, ще навiть не звелiвши поставити, щоб майорiли на вiтрi корогви перед своею штаб-квартирою, наказав розгорнути на землi молитовний килимок. Босонiж ступив на нього, тричi вклонився, повернувшись обличчям до Мекки й торкаючись лобом землi, а за ним – велична вистава – десятки тисяч i тисяч його вiйська, так само вклоняючись у тому самому напрямi, в тому самому ритмi проказали ту саму молитву до Аллаха, щоб вiн дав iм силу i перемогу. Потiм султан пiдвiвся, смиренний знову став зухвалим, слуга Аллаха – воiном, i по всьому табору помчали тепер його телалi – оповiсники, щоб пiд бiй барабанiв i заводи фанфар поширити наказ: «Облога мiста почалася».Мури i гармати
Вiзантiя мала тепер тiльки одну силу i мiць: своi мури, бо нiчого iй не лишилося вiд колишньоi свiтовоi минувшини, крiм цiеi спадщини величних i щасливих часiв. Трикутник мiста був прикритий потрiйним панцером. Нижчi, але не менш могутнi мури прикривали обидва фланги мiста з боку Мармурового моря i бухти Золотий Рiг, натомiсть просто гiгантськi мури, так званi мури Феодосiя, захищали мiсто вiд вiдкритоi мiсцевостi. Ранiше ще Константин з огляду на майбутню небезпеку оперезав мiсто мурами з тесаного каменю, а Юстинiан ще бiльше розбудував i змiцнив тi укрiплення, проте справдi грубi обороннi мури завдовжки сiм кiлометрiв спорудив тiльки Феодосiй, вiд тiеi кам’яноi могутi лишилися сьогоднi тiльки повитi плющем рештки. Прикрашенi амбразурами i зубцями, захищенi ровами з водою, стереженi могутнiми квадратними баштами, спорудженi подвiйними i потрiйними паралельними рядами, добудованi та оновленi протягом тисячi рокiв за наказом кожного iмператора, тi величнi споруди правили свого часу за довершений символ неприступностi. Той тесаний камiнь захищав колись мiсто вiд нестримного наступу варварських орд i турецьких войовничих ватаг, та й тепер глузував з усiх доти винайдених iнструментiв вiйни, безсило лупили об мури знаряддя, випущенi з катапульт та iнших метальних пристроiв, i навiть новiтнi фальконети та мортири не пробивали прямовисних стiн, жодне европейське мiсто не було так добре i мiцно захищене, як Константинополь завдяки мурам Феодосiя.
Мехмед краще, нiж будь-хто iнший, знае тi мури та iхню силу. Безсонними ночами та в сновиддях вiн мiсяцями i роками мав лише одну думку в головi: як доступитись до неприступноi твердинi, як зруйнувати те, що не руйнуеться. На його столi множилися малюнки i вимiрювання, обриси ворожих укрiплень, вiн знав кожен горбочок перед мурами i за ними, кожну улоговинку, кожен струмок, а його iнженери продумали разом iз ним кожну деталь. Але iх спiткало розчарування: всi розрахували, що наявними на той час знаряддями мури Феодосiя зруйнувати неможливо.
Отже, треба виготовити кращi гармати! Довшi, далекобiйнiшi, з бiльшою пробiйною силою, нiж тi, якi доти знало мистецтво вiйни! І виготовляти ядра з твердiшого каменю, важчi, нищiвнiшi, руйнiвнiшi, нiж усi, зробленi доти! Проти тих неприступних мурiв треба застосувати нову артилерiю, тут немае iнших варiантiв, i Мехмед твердо постановив, що за всяку цiну вiн повинен створити цю нову наступальну зброю.
За всяку цiну – почувши таке повiдомлення, завжди пробуджуються приспанi творчi та рушiйнi сили. Тож невдовзi пiсля оголошення вiйни в султана з’явився чоловiк, якого вважали за найвинахiдливiшого i найдосвiдченiшого виробника гармат у свiтi. Урбас або Орбас, угорець. Щоправда, вiн християнин i перед тим уже запропонував своi послуги iмператоровi Константину, але, слушно сподiваючись, що Мехмед заплатить йому щедрiше i запропонуе смiливiшi завдання до його мистецтва, сказав, що готовий, якщо в його розпорядження дадуть необмеженi засоби, вилити таку велику гармату, якоi ще нiколи не бачили на землi. Султан, що йому, як i кожному, одержимому единою iдеею, нiяка цiна не видавалася високою, наказав дати скiльки завгодно робiтникiв, до Адрiанополя на тисячах возiв
Страница 13
озвозили руду, потiм ливарник три мiсяцi з безкiнечними муками виготовляв глиняну форму, дотримуючись потаемних методiв ii змiцнення, i тiльки потiм бентежний рiдкий метал перетворивсь у розжарену масу. Робота була вдалою. Величезне жерло, найбiльше, яке доти бачив свiт, звiльнили вiд форми й охолодили, але ще до першого пробного пострiлу Мехмед розiслав по всьому мiсту оповiсникiв, якi мали попередити вагiтних жiнок. А коли з несвiтським гуркотом i немов спалахом блискавки з жерла важка кам’яна куля вилетiла i вже цим единим пробним пострiлом зруйнувала якийсь мур, Мехмед одразу наказав виготовити цiлу батарею таких гiгантських гармат.Що ж, першу велику «машину для метання каменiв», як перелякано назвали тодi цю гармату грецькi автори, виготовили успiшно. Але тодi постала ще важча проблема: як переправити цього монстра, цього залiзного дракона через усю Фракiю аж до мурiв Вiзантii? Почалася незрiвнянна одiссея. Адже цiлий народ, цiла армiя два мiсяцi моцувалася коло цього непорушного, довгошийого страховиська. Попереду iхали загони вершникiв, щоб захистити коштовнiсть вiд будь-яких нападiв, i ненастанно патрулювали мiсцевiсть, за ними йшли й працювали день i нiч iз лопатами й тачками сотнi, а то й тисячi землекопiв, вирiвнюючи дорогу для надважкого транспорту, який пiсля себе знову на цiлi мiсяцi розбивав дорогу. П’ятдесят пар волiв були запряженi до гiгантського воза, на осях якого, як колись i обелiск, що його везли з Єгипту до Рима, лежала з точно розподiленою вагою гiгантська металева труба, двiстi чоловiк невпинно пiдтримували ii справа i злiва, бо гармата хиталась вiд власноi ваги, водночас ненастанно працювало пiвсотнi стельмахiв i столярiв, якi мiняли i змащували дерев’янi колеса, змiцнювали опори, будували мости; зрозумiло, що цей величезний караван мiг долати свiй шлях по горах i степах тiльки крок за кроком, повiльною волячою ходою. В селах здивовано купчились селяни i хрестилися, дивлячись на залiзне чудовисько, якого, немов бога вiйни, його слуги та жерцi везли з краiни в краiну, але невдовзi по тому вслiд за ним таким самим способом повезли його залiзних братiв, вилитих у такому самому материнському глиняному лонi; людська воля знову зробила можливе неможливим. Невдовзi двадцять, а то й тридцять таких страховиськ скалили своi чорнi круглi пащi в бiк Константинополя; важка артилерiя вступила в iсторiю вiйн, i почався двобiй мiж тисячолiтнiм муром iмператора Схiдноi Римськоi iмперii i новими гарматами нового султана.
Повiльно, вперто, але невблаганно гiгантськi гармати руйнували i руйнували своiми вогненними укусами мури Константинополя. Попервах кожна гармата могла дати тiльки шiсть або сiм пострiлiв щодня, але султан день у день довозив i виставляв новi гармати, i серед пороху та хмари уламкiв кожне ядро пробивало щоразу новi проломи в кам’янiй кладцi. Щоправда, вночi захисники мiста завжди закривали тi проломи щоразу гiршими дерев’яними загородами i сувоями полотна, але воювали вони тепер уже не за колишнiми мурами, якi годi було пробити, тож вiсiм тисяч обложених за мурами з жахом думали про вирiшальну годину, коли стоп’ятдесятитисячне вiйсько Мехмеда рушить у вирiшальний наступ на вже зрешеченi укрiплення. Настала пора, крайня пора, щоб Європа i християнський свiт згадали про своi обiцянки; юрби жiнок разом зi своiми дiтьми лежали цiлiсiнькi днi навколiшки перед скриньками з мощами в церквах, з усiх сторожових башт щодня виглядали оборонцi, чи не покажуться нарештi в Мармуровому морi, що аж кишiло турецькими суднами, обiцянi папський i венецiанський флоти, якi мали зняти облогу.
Нарештi, 20 квiтня, о третiй годинi ранку запалили сигнальний лiхтар. Удалинi помiтили вiтрило. Це не могутнiй, омрiяний християнський флот, але все-таки: гнанi потихеньку вiтром, пiдпливали три великi генуезькi кораблi, а за ними й четвертий, менший, вiзантiйський зерновоз, що його три бiльшi кораблi обступили з трьох бокiв для захисту. Радiсно збуджений увесь Константинополь одразу зiбрався на нижнiх валах, щоб привiтати помiчникiв. Але й Мехмед мерщiй скочив на коня й помчав учвал вiд свого пурпурового намету до гаванi, де стояв на якорi турецький флот, i вiддав наказ за всяку цiну не пустити кораблi в бухту Золотий Рiг, цю константинопольську гавань.
Турецький флот нараховуе сто п’ятдесят суден, щоправда, маленьких, i тисячi весел миттю заляскотiли по водi. Озброенi абордажними гаками, катапультами для камiння i вогненних куль, усi тi сто п’ятдесят каравел пливуть до чотирьох галiонiв, але чотири могутнi кораблi, гнанi жвавим вiтром, наздоганяють i переганяють турецькi човни, де ненастанно стрiляють i галасують турки. Велично, з широко напнутими круглими вiтрилами, не звертаючи уваги на напасникiв, пливуть вони до безпечноi гаванi Золотого Рогу, де славетний ланцюг, напнутий вiд Стамбула до Галати, забезпечить iм тривалий захист вiд нападiв та несподiванок. Чотири галiони вже зовсiм близько вiд своеi мети, тисячi людей на мурах уже можуть розпiзнати кожне окреме обличчя, чоловiки та жiнки вже падаю
Страница 14
ь навколiшки, щоб подякувати Господовi за славетний порятунок, у гаванi вже гримить ланцюг, який опускають нижче, щоб пустити допомiжнi кораблi.Аж тут нараз сталося щось страхiтливе. Зненацька вщух вiтер. Немов затриманi магнiтом, чотири вiтрильники зупинилися, мов мертвi, серед моря, лише за пару кидкiв каменем вiд рятiвноi гаванi, а вся зграя ворожих веслових човнiв iз несамовитим радiсним галасом метнулася до чотирьох паралiзованих кораблiв, що, наче чотири башти, нерухомо стояли серед моря. Немов хорти, що впиваються зубами в могутнього оленя, дрiбнi кораблi вчепилися абордажними гаками у великi, сокири вже прорубують дiри в корпусах, щоб потопити iх, дедалi бiльше туркiв видираеться вгору по якiрних ланцюгах, у вiтрила кидають смолоскипи та вогненнi кулi, щоб пiдпалити iх. Командир турецькоi армади рiшуче повiв свiй адмiральський корабель до транспортного корабля, щоб протаранити його, i вже обидва кораблi зчепилися один з одним, наче перснi, Щоправда, захищенi високими фальшбортами i панцерами, генуезькi моряки спершу ще здатнi боронитись вiд туркiв, якi видерлися на палубу, але гаки, камiння та грецький вогонь напасникiв змушують iх вiдступити. Невдовзi битва мае скiнчитися. Ворогiв так багато, а оборонцiв так мало. Генуезькi кораблi приреченi.
То було трагiчне видовище для тисяч людей на мiських мурах! Отак спокусливо близько, як-от коли народ за мирних часiв спостерiгав на iподромi криваву боротьбу, отак болiсно близько вiн мае тепер змогу стежити за морською битвою i вочевидь неминучою загибеллю своiх, i то мало не двi години, i ось уже чотири кораблi гинуть на морськiй аренi, не витримавши нападу ворожоi зграi. Марно приiхали помiчники, марно! Греки в розпачi стоять на мурах Константинополя, на вiдстанi однiсiнького кидка каменем вiд своiх братiв, стоять i кричать зi стиснутими кулаками вiд безсилоi лютi, що не можуть допомогти своiм рятiвникам. Дехто намагався несамовитими жестами пiдбадьорити друзiв, що зiткнулися з ворогом. А дехто знову пiдняв руки до неба й благав Христа, архангела Михаiла i всiх святих своiх церков та монастирiв, якi так багато сторiч захищали Вiзантiю, явити диво. Але й на протилежному березi Галати теж чекали, кричали й молилися не менш ревно турки за перемогу своiх: море стало сценою, на якiй замiсть гладiаторських iгор вiдбувалася морська битва. Сам султан прискакав учвал, щоб дивитися. В колi своiх паш вiн так глибоко заiхав у воду, що замочив жупан, i, склавши рупором руки, кричав гнiвним голосом накази своiм воiнам, щоб вони за всяку цiну захопили християнськi кораблi. Щоразу, коли його галери вiдбивали, вiн лаявся й погрожував своему адмiраловi кривою шаблею: «Якщо не переможеш, живим не повертайся!»
Ще трималися чотири християнськi кораблi. Але битва вже доходить кiнця, вже закiнчуеться камiння для катапульт, якими вони вiдганяли турецькi галери, вже знесилились моряки пiсля годинноi боротьби проти в п’ятдесят разiв численнiшого супротивника. Закiнчуеться й день, сонце вже сiдае за обрiй. Ще година, i безбороннi кораблi, дарма що турки й досi ще не взяли iх на абордаж, змушенi плисти через протоку до турецького берега нижче Галати. Пропащi, пропащi, пропащi!
Аж тут сталося те, що вiзантiйськiй юрбi, яка в розпачi вила i нарiкала, видалось дивом. Зненацька тихо зашумiло, i знову знявся вiтер. Заснулi вiтрила всiх чотирьох кораблiв ураз напнулися, наповненi вiтром. Вiтер, бажаний, вимолений вiтер прокинувся знову! Трiумфально пiднялися носи галiонiв, одним поривом туго напнутих вiтрил вони, розiгнавшись, випередили ворожу зграю, що обступала iх. Кораблi вiльнi, врятованi. Пiд радiсний галас тисяч i тисяч людей на валах перший, потiм другий, третiй i четвертий корабель запливають у безпечну гавань, знову гримить опущений ланцюг, пiднiмаючись для iхнього захисту, а позаду них, розпорошившись на морi, лишилася безсила зграя турецьких дрiбних кораблiв, i радiсть надii ще раз знiмаеться вгору, немов пурпуровi хмари над похмурим i сповненим розпачу мiстом.
Флот мандруе через гору
Цiлу нiч тривае незмiрна радiсть обложених. Нiч завжди збуджуе чуття i фантазiю i змiшуе надiю з солодкою отрутою мрiй. Цiлу нiч обложенi гадають, нiби вони в безпецi та врятованi. Бо, як цi чотири кораблi успiшно привезли воякiв i провiант, так тепер тиждень за тижнем припливатимуть новi, мрiють люди. Європа не забула iх, i в своiх передчасних сподiваннях вони вже бачать, що облогу знято, ворог зневiрений i переможений.
Але й Мехмед – мрiйник, щоправда, мрiйник iншого й дуже рiдкiсного рiзновиду, вiн належить до тих мрiйникiв, якi своею волею справджують мрii. Поки моряки на галiонах вважають, нiби вони в безпецi в гаванi Золотого Рогу, вiн виробляе такий фантастично вiдважний план, що в iсторii вiйн його щиро можна поставити поряд iз найсмiливiшими звитягами Ганнiбала i Наполеона. Вiзантiя лежить перед ним, наче золотий плiд, але вiн не може схопити його, головну перешкоду для цього нападу становить вузька i довга морська затока, Золотий Рiг, бухта у формi слiпоi кишки, я
Страница 15
а захищае один фланг Константинополя. Проникнути в цю бухту практично неможливо, бо на входi до неi стоiть генуезьке мiсто Галата, щодо якого Мехмед зобов’язався зберiгати нейтралiтет, а прикрiплений там захисний залiзний ланцюг напнуто аж до ворожого мiста. Отже, вдавшись до фронтального наступу, його флот не зможе зайти в бухту, i тiльки з внутрiшнього басейну, звiдти, де вже закiнчилася генуезька земля, можна було б напасти на християнський флот. Але як можна мати флот у тiй внутрiшнiй бухтi? Звичайно, можна було б збудувати кораблi, але така праця триватиме довгi мiсяцi, а чекати так довго цей нетерплячий чоловiк не хотiв.І тодi Мехмед виробив генiальний план: перенести свiй флот iз зовнiшнього моря, де в ньому немае потреби, через пiвострiв у внутрiшню бухту Золотого Рогу. Ця така смiлива думка, що вiд неi аж забивало дух, – перенести сотнi кораблiв через гiрський пiвострiв, – одразу видавалася такою безглуздою i нездiйсненною, що i вiзантiйцi, i генуезцi з Галати в своiх стратегiчних розрахунках не брали ii до уваги, як до них анi римляни, анi згодом австрiйцi навiть не думали про швидкий перехiд через Альпи Ганнiбала i Наполеона. Як свiдчить увесь земний досвiд, кораблi можуть плисти тiльки по водi, а не перебиратися цiлим флотом через гору. Але саме це завжди становило справжню прикмету демонiчноi волi: неможливе вона обертае в реальнiсть, а военний генiй завжди розпiзнають за тим, що вiн пiд час вiйни глузуе з правил вiйни i потрiбноi митi обирае творчу iмпровiзацiю замiсть випробуваних методiв. Починаеться щось несвiтське, i в анналах iсторii немае нiчого, що можна було б порiвняти з тим заходом. Мехмед звелiв тихенько наготувати безлiч круглих колод, а потiм наказав теслям виготовити сани, на якi можна було б поставити витягнутий iз моря корабель, немов у рухомий сухий док. Водночас тисячi землекопiв заходилися перетворювати вузеньку стежку для в’ючних тварин, яка в тiй мiсцевостi, що мала назву Пера, тягнулась угору, а потiм униз, у якомога рiвнiший шлях для транспорту. А щоб приховати вiд ворога таке раптове скупчення робiтникiв, султан звелiв щодня i щоночi вiдкривати над нейтральним мiстом Галатою страхiтливу канонаду з мортир, яка сама по собi була безглузда i мала тiльки единий сенс: вiдвернути увагу вiд пересування кораблiв угору i вниз з однiеi водойми в другу. Поки вороги заклопотанi й припускають напад тiльки з суходолу, численнi дерев’янi кругляки, щедро змащенi олiею та жиром, уже закрутились, i по тих величезних котках, прив’язавши до полоззя кожних саней незлiченнi пари волiв, один за одним iз допомогою морякiв переправили через гору кораблi. Тiльки-но нiч заховала все вiд людського ока, почалася та дивовижна мандрiвка. Мовчки, як усе велике, ретельно продумане, як усе розумне, здiйснювалося диво за дивом: увесь флот перебрався через гору.
Але вирiшальним в усiх великих военних заходах завжди е момент несподiванки. І тут пiдступний Мехмед засвiдчив особливий генiй. Нiхто не здогадувався про його намiри, – «якби волосинка в моiй бородi знала моi думки, я б вирвав ii», сказав колись про себе цей генiально хитрий чоловiк, – i в довершеному порядку, поки на мурах хвальковито гримiли гармати, його наказ був виконаний. За одну нiч на 22 квiтня з моря в затоку через гору й долину, виноградники, поля i лiси переправили сiмдесят кораблiв. Наступного ранку вiзантiйцям здавалося, нiби iм сниться: ворожий флот, мов перенесений рукою привида, з прапорцями й людьми плавав серед iхньоi бухти, яку вони вважали за неприступну; вони ще протирали очi й не розумiли, звiдки з’явилося це диво, як уже фанфари, цимбали й барабани радiли пiд iхнiми бiчними мурами. За винятком вузького нейтрального простору Галати, увесь Золотий Рiг, де стоiть християнський флот, завдяки цьому генiальному ходу належить тепер султановi i його вiйську. Тепер по своему понтонному мосту вiн може безперешкодно вести своi вiйська до слабших мурiв: отже, загрожуе слабшому фланговi й розтягуе й так нечисленну низку оборонцiв на ще бiльшу вiдстань. Щоразу сильнiше й сильнiше стискаеться залiзний кулак навколо горлянки жертви.
Європо, допоможи!
Обложенi вже не мають iлюзiй. Вони знають: тепер, зазнавши удару i в зруйнований фланг, вони вже не зможуть довго чинити опiр за своiми замкненими мурами, вiсiм тисяч проти ста п’ятдесятьох тисяч, якщо не надiйде якнайшвидше допомога. Хiба ж синьйорiя у Венецii не пообiцяла найурочистiше прислати кораблi? Чи може папа бути байдужим, коли Свята Софiя, найпишнiша церква Захiдного свiту, стоiть перед небезпекою стати мечеттю для невiрних? Невже Європа, опинившись у пастцi розбрату, подiлена сотнями ницих заздрощiв, i досi не розумiе небезпеки для культури Захiдного свiту? Можливо, втiшають себе обложенi, спасенний флот давно вже споряджений i тiльки через незнання вагаеться напнути вiтрила, тож було б досить, якби европейцям допомогли усвiдомити, яка величезна вiдповiдальнiсть лягае на них за це згубне зволiкання.
Але як налагодити зв’язок iз венецiанським флотом? Мармурове море
Страница 16
асiяне турецькими кораблями, прориватися всiм флотом означало б приректи його на загибель, крiм того, на кiлька сотень чоловiк ослабне й оборона, де тепер мае значення кожна людина. Отож вирiшили послати тiльки малесеньке судно з нечисленним екiпажем. Загалом дванадцять чоловiк – якби в iсторii була справедливiсть, iхнi iмена мали б бути не менш славетнi, нiж iмена аргонавтiв, а проте ми не знаемо жодного – наважились на той героiчний учинок. На маленькiй бригантинi пiдняли ворожий прапор. Дванадцять чоловiк одягнулися, як турки, надягли тюрбани i фески, щоб не привернути нiчиеi уваги. 3 травня опiвночi захисний ланцюг у гаванi безшумно ослабили i якомога тихiше, без плюскоту, опускаючи весла у воду, безстрашнi моряки пiд покровом ночi випливли в море. І дивiться, диво сталося: крихiтний корабель, не впiзнаний, пройшов Дарданелли й виплив у Егейське море. Завжди тiльки незмiрна смiливiсть паралiзуе супротивника. Про все подумав Мехмед, тiльки не про те, що й уявити годi: що один корабель iз дванадцятьма героями наважиться на не менш смiливе, нiж в аргонавтiв, плавання крiзь його флот.Але трагiчне розчарування: жодне венецiанське вiтрило не яснiе над Егейським морем. Нiякий флот не готовий до вiдплиття. І Венецiя, i папа – всi забули про Вiзантiю, всi, переймаючись дрiб’язковою церковною полiтикою, знехтували i честь, i присягу. В iсторii щоразу повторюються такi трагiчнi митi: коли потрiбна найвища згуртованiсть усiх об’еднаних сил для захисту европейськоi культури, володарi й держави навiть на короткий перiод не спромагаються приборкати свое дрiбне суперництво. Генуi важливiше вiдсунути назад Венецiю, а Венецii – знову-таки Геную, нiж на кiлька годин об’еднатися для боротьби зi спiльним ворогом. Море пусте. Смiливцi в розпачi веслують у своiй горiховiй шкаралупцi вiд острова до острова. Гаванi вже всюди позаймав ворог, i жоден дружнiй корабель уже не наважуеться запливати в охопленi вiйною води.
Що дiяти? Дехто з дванадцятьох не без пiдстав занепав духом. Навiщо повертатися в Константинополь, знову долати небезпечний шлях? Адже надii вони не привезуть. Можливо, мiсто вже впало; хай там як, iх чекае, коли вони повернуться, ув’язнення або смерть. Але, – величнi завжди героi, яких нiхто не знае! – бiльшiсть вирiшила все-таки повертатися. Їм дали доручення, i вони повиннi виконати його. Їх послали принести звiстку, i вони повиннi доправити ii, нехай навiть гнiтючу. Тож крихiтний корабель знову наважився проплисти назад Дарданелли, Мармурове море i крiзь турецький флот. 23 травня, через двадцять днiв пiсля вiдплиття, коли корабель у Константинополi давно вже вважали пропащим i нiхто не думав про звiстку або повернення, як двое вартових перед мурами раптом махнули прапорцями, бо з моряками, якi щосили налягали на весла, в бухту Золотий Рiг заплив маленький корабель, i аж тепер турки, попередженi радiсним криком обложених, здивовано помiтили, що бригантина, яка з турецьким прапором зухвало пливе у iхнiх водах, – вороже судно, i метнулися з усiх бокiв на своiх човнах, щоб перехопити ii перед самою захисною гаванню. Якусь мить iз тисячами радiсних вигукiв Вiзантiя ще тiшилася усмiхненою надiею, що Європа схаменулася i вислала той корабель тiльки як вiсника. Лише увечерi поширилася прикра новина. Християнство забуло Вiзантiю. Обложенi вже пропащi, якщо не врятуються самi.
Нiч перед штурмом
Пiсля шiстьох тижнiв майже щоденноi битви султан став нетерплячий. Його гармати зруйнували мури в багатьох мiсцях, але всi спроби штурму, здiйсненi за його наказом, закiнчувались досi кривавим вiдступом. Для полководця лишаються тепер тiльки двi можливостi: або зняти облогу, або пiсля численних окремих атак приготуватися до великого й вирiшального штурму. Мехмед скликав своiх паш на военну раду, i його палка воля взяла гору над усiма мiркуваннями. Великий, вирiшальний штурм призначили на 29 травня. Султан зi звичною рiшучiстю береться до готувань. Дав наказ про святковий день, сто п’ятдесят тисяч чоловiк, вiд першого до останнього, повиннi виконати всi святковi обряди, якi приписуе iслам: сiм омивань i тричi на день велика молитва. Всi запаси пороху i ядер, якi ще лишалися, приготували для масованого гарматного обстрiлу, щоб одразу по ньому почати штурм, для якого призначили окремi пiдроздiли. З ранку до ночi Мехмед не давав мiсту спочинку. Вiд Золотого Рогу аж до Мармурового моря, вздовж усього величезного табору, султан iздить вiд намету до намету, всюди особисто пiдбадьорюе командирiв, надихае простих воякiв. Але як добрий психолог вiн знае, як найкраще пiднести до найвищих меж бойовий дух ста п’ятдесятьох тисяч, i тому дае страхiтливу обiцянку, яку потiм, на свою честь або безчестя, найбездоганнiше виконае. Ту обiцянку його оповiсники пiд барабани i фанфари оголошують усiм вiтрам: «Мехмед присягае iм’ям Аллаха, iм’ям Магомета i чотирьох тисяч пророкiв, присягае душею свого батька, султана Мурада, присягае головами своiх дiтей i своею шаблею, що пiсля штурму i загарбання мiста вiн дасть своему вiйську необмежене
Страница 17
раво грабувати мiсто. Все, що е в тих мурах: хатне начиння i майно, прикраси i самоцвiти, монети i скарби, чоловiки, жiнки та дiти мають належати переможним воякам, а вiн сам зрiкаеться будь-якоi частки, крiм слави, що вiн здобув цей останнiй бастiон Схiдноi Римськоi iмперii».Галасливою радiстю привiтали вояки це дикунське оголошення. Гучний радiсний крик i несамовитi заклики: «Алла-iль-Алла» з тисяч горлянок, наче буря, долинули до переляканого мiста. «Ягма, ягма!» – «Грабунок, грабунок!» Це слово стало бойовим покликом, воно трiщить разом iз барабанами, буяе разом iз цимбалами i фанфарами, а вночi табiр обертаеться у святкове вогненне море. Обложенi на валах перелякано споглядають, як на рiвнинi й на пагорбах загорiлися мiрiади вогнiв та смолоскипiв, а вороги з сурмами, дудками, бубнами й барабанами святкують перемогу за перемогою: то був немов жорстокий i безмовний обряд, що його здiйснював поганський жрець перед жертвоприношенням. Потiм раптом опiвночi погасли, за наказом Мехмеда, всi вогнi, враз ущух тисячоголосий гарячий гомiн. Але це раптове занiмiння i довга пiтьма своею грiзною рiшучiстю пригнiтили розгублених оборонцiв, якi прислухалися, ще тяжче, нiж нестямна радiсть галасливого свiтла.
Остання вiдправа в соборi Святоi Софii
Обложенi не потребували нiякого вiсника, нiякого перекинчика, щоб знати, що чекае на них. Знали, що вiддано наказ про штурм, i здогад про страхiтливий обов’язок i страхiтливу небезпеку висiв, наче грозова хмара, над усiм мiстом. Подiлене за мирного часу розколами й релiгiйними суперечками, населення зiбралося разом у тi останнi години, бо завжди тiльки крайня нужда витворюе незрiвнянну виставу земного еднання. Щоб було готовим усе, що зобов’язувало жителiв до оборони: вiра, велична минувшина, спiльна культура, басилевс наказав здiйснити зворушливу церемонiю. За його наказом увесь народ – православнi й католики, духiвництво й миряни, дiти та лiтнi люди – зiбрався в одну процесiю. Нiхто не мiг i нiхто не хотiв лишатися вдома, всi, вiд найбагатших до найбiднiших, побожно стали рядами i зi спiвом «Кирiе елейсон», «Господи, помилуй», пройшли врочистою ходою спершу по мiсту, а потiм i по зовнiшнiх мурах. Із церков повиносили святi iкони та мощi й несли iх попереду, всюди, де в мурах був пролом, вiшали яку-небудь iкону, щоб вона краще, нiж земна зброя, захищала вiд штурму невiрних. Водночас iмператор Константин зiбрав коло себе сенаторiв, шляхтичiв i командирiв, щоб останнiм зверненням надихнути iхню мужнiсть. Проте не мiг, як Мехмед, пообiцяти iм незмiрну здобич. Але iх прикрасить честь, яку вони здобудуть для християнства i всього Захiдного свiту, якщо вiдiб’ють цей останнiй вирiшальний штурм, i на них чигае небезпека, якщо вони пiддадуться тим убивцям i палiям; i Мехмед, i Константин – обидва знають, що цей день визначить iсторiю на сотнi рокiв.
Потiм почалася остання сцена, одна з найзворушливiших у Європi, незабутнiй екстаз загибелi. У Святiй Софii, що тодi ще була найпишнiшим собором свiту, який вiд того дня братання обох церков покинули й вiрнi, й люди взагалi, зiбралися приреченi на смерть. Навколо iмператора купчиться увесь двiр, аристократiя, грецьке i римське духiвництво, генуезькi й венецiанськi моряки й вояки, всi в обладунках та зi зброею, а позаду них мовчки й шанобливо вклякли тисячi й тисячi тiней, що бурмотiли молитви: зiгнутий, збуджений страхом i клопотом народ, а свiчки, якi насилу змагалися з пiтьмою навислих склепiнь, освiтлювали ту одностайно схилену в молитвi масу, наче едине тiло. То була душа Вiзантii, що молилася тут Господу. Ось уже патрiарх пiднiс свiй могутнiй голос, закликаючи вiрних, йому спiвом вiдповiли хори, в тому просторi востанне залунав священний i вiчний голос Захiдного свiту, його музика. Потiм люди одне за одним, спершу iмператор, пiдходили до вiвтаря, щоб iм дала розраду вiра, аж поки величезний простiр до самих склепiнь вiдлунював i гув вiд ненастанного прибою молитов. Почалася остання, заупокiйна вiдправа Схiдноi Римськоi iмперii. Християнська вiра востанне мала свiй притулок у храмi Юстинiана.
Пiсля цiеi разючоi церемонii iмператор ще раз побiжно навiдався до свого палацу й попросив в усiх своiх пiдданих i слуг прощення за всi кривди, якi вiн коли-небудь заподiяв iм у життi. Потiм сiв верхи й поiхав – точнiсiнько як Мехмед, його великий супротивник, тiеi самоi пори – вздовж мурiв вiд краю до краю, щоб надихнути воякiв. Ось уже опустилася нiч. Не чути жодного голосу, нiде не бряжчить зброя. Але з тривогою в душi тисячi людей у мiських мурах чекають дня i смертi.
Керкапорта – забутi дверi
О першiй годинi ночi султан дав наказ починати штурм. Розгорнули величезнi корогви, i з единим криком: «Алла, Алла-iль-Алла» сотня тисяч чоловiк зi зброею, драбинами, мотуззям i гаками кинулися до мурiв, водночас гримiли всi барабани, вили фанфари, а литаври, цимбали i дудки поеднували своi гострi тони з людськими криками i гуркотом гармат у единий ураган. Пiд мури без нiякого жалю кинули спершу ненавченi вiйська, башибузукiв, б
Страница 18
в султановому планi нападу iхнi напiвголi тiла правили певною мiрою за запобiжний бар’ер, вони мали виснажити й ослабити ворога, перше нiж пiдуть у вирiшальний штурм добiрнi вiйська. З сотнями драбин бiжать уперед у пiтьмi цi гнанi батогом люди, видираються на мури, iх скидають униз, а вони знову деруться вгору, знову i знову, бо шляху назад немае: позаду них, призначеного лише для пожертви нiкчемного людського матерiалу, вже стоять добiрнi вiйська, якi щоразу знову женуть iх уперед майже на певну смерть. Захисники ще зберiгають свою перевагу, численнi стрiли та камiння не пробивають iхнiх кольчуг. Але справжню небезпеку для них – i тут Мехмед розрахував слушно – становить виснаження. Ненастанна битва у важких обладунках iз легко озброеними вiйськами, якi без упину ринуть уперед, постiйнi переходи вiд одного мiсця нападу до другого виснажили значну частину iхнiх сил протягом тiеi вимушеноi оборони. І аж тепер, коли вже засiрiв ранок пiсля двогодинноi боротьби, уперед помчали другi штурмовi вiйська, анатолiйцi, битва стане ще запеклiша. Адже анатолiйцi – дисциплiнованi й добре вишколенi воiни, теж убранi в кольчуги, крiм того, iх набагато бiльше i вони анiтрохи не втомленi, тодi як захисники змушенi захищати вiд спроб ворога вдертися в мiсто то одне мiсце, то друге. Але напасникiв знову всюди вiдкинули назад, i султан змушений послати своi останнi резерви: яничарiв, добiрнi вiйська, елiтну гвардiю османського володаря. Вiн сам стае на чолi дванадцятьох тисяч молодих, добiрних воякiв, найкращих, яких тодi знала Європа, i вони з единим криком кинулись на виснаженого супротивника. Це вже крайня пора, щоб у мiстi бамкали в усi дзвони, скликаючи на мури всiх бодай наполовину боездатних та морякiв iз кораблiв, бо тепер почалася справдi вирiшальна боротьба. На лихо для оборонцiв, камiнь влучив у проводиря генуезьких вiйськ вiдважного кондотьера Джустiнiанi, з тяжкою раною його занесли на корабель, i ця втрата на мить похитнула енергiю оборонцiв. Але вже пiдбiгае сам iмператор, щоб запобiгти загрозi й ворог не вдерся в мiсто, ще раз удаеться скинути штурмовi драбини: рiшучiсть протистоiть останнiй рiшучостi, i якусь мить здаеться, нiби Вiзантiя врятована, крайня потреба знову взяла гору над найнесамовитiшим нападом. Але одна трагiчна випадковiсть, одна з тих таемничих секунд, протягом яких iсторiя iнколи ухвалюе своi незбагненнi постанови, одним ударом вирiшила долю Вiзантii.Сталося щось цiлком неймовiрне. Крiзь один iз багатьох проломiв у зовнiшнiх мурах неподалiк вiд мiсця основного нападу пробралося кiлька туркiв. Іти до внутрiшнього муру вони не наважились. Із цiкавостi тиняючись без мети мiж першим i другим мiськими мурами, вони побачили, що одна з малих брам внутрiшнiх мiських стiн, так звана Керкапорта, через незбагненний недогляд стоiть вiдчинена. Власне, то були невеличкi дверi, призначенi в мирний час для проходу пiших у тi години, коли велика брама ще зачинена; саме тому, що тi дверi не мали нiякого вiйськового значення, серед загального збудження останньоi ночi про iхне iснування вочевидь забули. А тепер яничари побачили на свiй подив, що цi дверi посеред непорушних бастiонiв зручно вiдчиненi для них. Спершу вони припускали якiсь вiйськовi хитрощi, бо iм видавався неймовiрним цей абсурд, що тодi, коли бiля кожного пролому, кожноi дiри, кожноi брами фортецi купчаться тисячi трупiв, а зверху ллеться кипляча олiя i сипляться дротики, тут отак по-святковому мирно стоiть Керкапорта – вiдчиненi дверi до серця мiста. Хай там як, турки привели пiдкрiплення, i без нiякого опору цiлий загiн проник до центру мiста, несподiвано напавши з тилу на захисникiв зовнiшнiх мурiв, якi нi про що не здогадувалися. Кiлька воiнiв турки лишили позаду своiх лав, i тодi пролунав фатальний крик, що в кожнiй битвi згубнiший, нiж гармати, крик фальшивоi чутки: «Мiсто взято!» – i цей крик зламав увесь опiр. Найманцi, якi вважали, що iх зраджено, покинули своi позицii, щоби вчасно добутися до гаванi i врятуватися на кораблях. Константин марно з кiлькома вiрними людьми метнувся назустрiч напасникам, вiн упав, убитий i не впiзнаний, у тиснявi битви, i тiльки наступного дня, побачивши в однiй купi трупiв пурпурову мантiю i черевики, прикрашенi золотим орлом, з’ясували, що останнiй схiдний римський iмператор почесно – в римському розумiннi – втратив свое життя та iмперiю. Дрiб’язкова випадковiсть, Керкапорта, забутi дверi, вирiшила свiтову iсторiю.
Скидання хреста
Історiя iнколи граеться цифрами. Бо точнiсiнько через тисячу рокiв по тому, як Рим так незабутньо сплюндрували варвари, почалося плюндрування Вiзантii. Страхiтлива рiч: Мехмед, переможець, не вiдступивши вiд своеi присяги, дотримав слова. Пiсля першоi рiзанини вiн вiддав на поталу своiм воiнам, не пощадивши нiчого й нiкого, будинки i палаци, церкви та монастирi, чоловiкiв, жiнок i дiтей, i, немов чорти з пекла, тисячi воякiв гасали по вулицях, прагнучи випередити один одного. Перший удар дiстався по церквах, там сяяло золоте начиння, поблискували самоцвiти, але, тiль
Страница 19
и-но вдершись до якогось будинку, вони вивiшували перед ним свiй прапор, щоб тi, хто прийшов пiзнiше, знали, що тут уже на трофеi наклали руку, i тi трофеi полягали не тiльки в тканинах, самоцвiтах, золотi та майнi, яке можна винести, бо й жiнки були товаром для сералiв, чоловiки i дiти – для ринку невiльникiв. Тих нещасних, якi втекли до церков, виганяли звiдти цiлими юрбами, лiтнiх людей як непридатних iдцiв i баласт, який не можна продати, вбивали, молодих, зв’язаних, мов худоба, гнали геть, i одночасно з грабунком лютувало безглузде руйнування. Тi цiннi релiквii та мистецькi твори, якi ще лишилися пiсля, мабуть, не менш страхiтливого плюндрування, яке коiли хрестоносцi, несамовитi переможцi розбили, розтрощили, розшматували, дорогi картини знищили, чудовi статуi порозбивали, книжки, в яких мудрiсть столiть, безсмертне багатство грецькоi думки i творчостi мали зберiгатися всю вiчнiсть, – спалили або зневажливо повикидали. Людство нiколи повною мiрою не дiзнаеться, яке лихо вдерлося у свiт у тi доленоснi години через вiдчиненi дверi Керкапорти i яке багатство духовного свiту було втрачене пiд час плюндрування Риму, Александрii й Вiзантii.Тiльки пополуднi в день великоi перемоги, коли вже закiнчилась рiзанина, заiхав Мехмед у завойоване мiсто. Гордо й поважно iхав вiн на своему розкiшному огирi повз сцени плюндрування, навiть не дивлячись на них, вiрний своему слову не перешкоджати воякам, якi здобули йому перемогу, вдаватись до своеi роботи. Його перший приiзд був присвячений не здобуванню, бо ж вiн здобув усе, вiн гордо iде до собору, сяйливоi голови Вiзантii. Понад п’ятдесят днiв вiн зi свого намету тужливо поглядав на лискучий недосяжний купол Святоi Софii, а тепер як переможець уже може зайти в ii бронзовi дверi. Але Мехмед ще раз змушений приборкати свое нетерпiння: спершу хоче подякувати Аллаху, а вже потiм навiки присвятити йому цю церкву. Султан смиренно спiшився i низько схилив голову до землi для молитви. Потiм узяв жменю землi й посипав голову, щоб нагадати собi, що вiн смертний, i не годиться йому пишатися своiм трiумфом. Лише засвiдчивши Боговi свое смирення, султан випростався i ступив, перший слуга Аллаха, до собору Юстинiана, церкви Святоi Мудростi, Ая-Софii.
Султан iз захватом i цiкавiстю споглядав пишну споруду, високi склепiння, що виблискували мармуром i мозаiкою, лагiднi вигини, що пiднiмалися з сутiнкiв до свiтла; не йому, вiдчував вiн, належить цей пiднесений палац молитви. Султан одразу звелiв привести свого iмама, що зiйшов на кафедру й оголосив звiдти мусульманське вiровчення, а тим часом падишах, повернувшись обличчям до Мекки, проказав першу молитву Аллаховi, володарю свiту, в тому християнському соборi. Наступного дня робiтники вже отримали доручення видалити всi знаки попередньоi вiри: вiвтарi викинули, побожнi мозаiки замалювали, а пiднесений угору хрест Ая-Софii, який тисячу рокiв простирав своi руки, щоб обняти всi страждання на землi, впав, глухо гупнувши, на землю.
Той звук гучною луною озвався в церквi й далеко за ii межами. Адже, впавши, той хрест струснув увесь Захiдний свiт. Наганяючи страх, долинула звiстка до Рима, Генуi та Венецii, як застережний грiм прокотилася над Францiею i Нiмеччиною, i Європа, здригаючись, збагнула, що внаслiдок ii тупоi байдужостi через Керкапорту, тi, на лихо, забутi дверi, увiрвалося доленосне i руйнiвне насильство, яке не одне сторiччя сковуватиме i паралiзуватиме ii сили. Але в iсторii, як i в людському життi, жалi не повертають утраченого часу, i тисяча рокiв не надолужують того, що марнуе однiсiнька мить.
Воскресiння Георга Фрiдрiха Генделя
21 серпня 1741 року
13 квiтня 1737 року слуга Георга Фрiдрiха Генделя сидiв пополуднi перед вiкном першого поверху будинку на Брук-стрит, виконуючи найдивнiшу роботу. Вiн iз прикрiстю помiтив, що в нього скiнчився запас тютюну, хоча, власне, йому треба було б пробiгти лише двi вулицi, щоб у крамничцi своеi подруги Доллi купити тютюну, але вiн не наважувався вийти з дому, боячись свого нестриманого господаря i пана. Георг Фрiдрiх Гендель повернувся з проб додому в лютому гнiвi, аж буряковий на обличчi вiд припливу кровi, з товстими, набубнявiлими жилами на скронях, одним ударом розчахнув вхiднi дверi i тепер, як чув слуга, так енергiйно походжав на другому поверсi, що здригалася стеля; в такi гнiвнi днi нерозумно бути недбалим на службi.
Отож, щоб розiгнати нудьгу, слуга вирiшив вiдволiктися i замiсть пахкати череп’яною люлькою, випускаючи гарненькi кiльця блакитного диму, видував мильнi бульки. Приготував собi мисочку з мильним розчином i задовольнявся тим, що з вiкна випускав на вулицю строкатi барвистi пухирцi. Перехожi зупинялися, задля розваги розбивали цiпком одну чи двi кольоровi кульки, всмiхалися та пiдморгували, але нiхто не дивувався. Адже вiд цього дому на Брук-стрит можна було сподiватися чого завгодно: там раптом серед ночi озивався клавесин, люди чули, як там завивають i схлипують спiвачки, коли холеричний нiмець у несамовитому гнiвi погрожував iм, бо в
Страница 20
ни на восьму частину тону спiвали зависоко або занизько. Для сусiдiв iз Гросвенор-сквер будинок на Брук-стрит, 25 давно вже був божевiльнею.Слуга тихо i наполегливо й далi видував барвистi бульбашки. Трохи згодом вiн вочевидь удосконалив свою вправнiсть, бо немов мармуровi, бульки були вже бiльшi i з тоншими оболонками, злiтали вгору дедалi швидше i легше, одна навiть перелетiла низенький вершечок даху будинку навпроти. Аж раптом слуга перелякався, бо увесь будинок здригнувся вiд глухого удару. Забряжчали склянки, захиталися гардини: певне, на другому поверсi впало щось важке i велике. Слуга пiдскочив i притьмом вибiг сходами до кабiнету.
Стiлець, на якому сидiв господар пiд час працi, стояв пустий, у кiмнатi нiкого не було, i слуга вже хотiв бiгти до спальнi, як раптом побачив, що Гендель лежить без руху на пiдлозi з широко розплющеними очима, i аж тепер, коли слуга перелякано зацiпенiв, вiн почув глухий важкий хрип. Дебелий чоловiк лежав горiлиць i стогнав, чи, радше, щось стогнало в ньому короткими, щоразу тихiшими поштовхами.
Вiн умирае, подумав переляканий слуга, i швиденько нахилився допомогти напiвпритомному. Спробував пiдвести його, пiдтягти до дивана, але велетенське тiло було надто важким, годi поворушити. Тодi зiрвав йому з шиi краватку, що душила шию, i хрип нараз припинився.
А тут уже знизу пiднявся й Кристоф Шмiдт, учень i помiчник господаря, вiн прийшов скопiювати кiлька арiй, i його теж налякало глухе падiння. Удвох вони пiдняли важкого чоловiка – його руки мляво впали вниз, немов у небiжчика – i вклали в лiжко, поклавши голову на подушку. «Роздягни його, – розпорядився Шмiдт, – а я збiгаю по лiкаря. І скроплюй його водою, аж поки прокинеться».
Кристоф Шмiдт побiг без сюртука, бо не хотiв гаятись, по Брук-стрит у бiк Бонд-стрит, махаючи всiм екiпажам, якi статечним клусом проiздили повз, не звертаючи уваги на огрядного чоловiка в сорочцi, що важко сапав. Нарештi один зупинився, кучер лорда Шендоса впiзнав Шмiдта, що забув про всякий етикет, i розчахнув дверцята. «Гендель помирае! – гукнув вiн герцогу, знаючи його як великого любителя музики i найкращого мецената свого улюбленого вчителя. – Треба до лiкаря!» Герцог одразу запросив його до карети, конi шарпнулися вiд удару батога, i отак вони добулися до лiкаря Дженкiнса в кiмнатi на Флiт-стрит, де вiн якраз ревно клопотався аналiзом сечi. Лiкар на своiй легенькiй бiдцi мерщiй поiхав зi Шмiдтом на Брук-стрит. «Це, мабуть, тому, що вiн дуже розгнiвався, – розпачливо нарiкав учень, поки котилася бiдка, – вони замучили його до смертi, отi клятi спiваки i кастрати, писаки й критикани, вся та мерзенна шушваль. Вiн написав цього року аж чотири опери, щоб урятувати театр, а решта заховалися за жiнками i двором, надто вже iталiець доводив iх усiх до нестями, отой клятий кастрат, та солодкава мавпа-ревун. Ох, що вони заподiяли нашому доброму Генделю! Вiн вiддав усi своi заощадження, десять тисяч фунтiв, а тепер вони дошкуляють йому борговими розписками i зацькували до смертi. Нiхто нiколи ще не творив такоi краси, нiхто не був такий самовiдданий, але зламався i велетень. Ох, що за чоловiк, який генiй!» Доктор Дженкiнс, мовчазний i незворушний, слухав. Перше нiж зайти в дiм, вiн ще раз затягся димом i вибив попiл iз люльки:
– Скiльки йому рокiв?
– П’ятдесят два, – вiдповiв Шмiдт.
– Поганий вiк. Вiн працював, як вiл. Але й здоровий, як вiл. Що ж, побачимо, що тут можна вдiяти.
Слуга тримав миску. Кристоф Шмiдт пiдняв Генделю руку, лiкар розрiзав вену. Порснула цiвка кровi, яскраво-червоноi, гарячоi кровi, й наступноi митi з побiлiлих вуст злетiло полегшене зiтхання. Гендель глибоко дихав i розплющив очi. Вони були ще втомленi, чужi й безтямнi. Блиск у них згас.
Лiкар перев’язав руку. Годi було зробити щось бiльше. Вiн уже хотiв пiдвестись, як помiтив, що вуста Генделя заворушились. Лiкар пiдступив ближче. Гендель тихесенько, немов самим вiддихом, прохрипiв: «Минулося… минулося менi… нема сили… я не хочу жити без сили…» Лiкар Дженкiнс низько нахилився над хворим. Вiн помiтив, що одне око, праве, дивиться непорушно, а лiве ворушилось. Задля перевiрки пiдняв праву руку вгору. Вона впала назад, мов мертва. Потiм пiдняв лiву. Лiва лишилася в новiй позицii. Тепер лiкар Дженкiнс знав уже досить.
Коли лiкар вийшов iз кiмнати, Шмiдт, переляканий i збентежений, пiшов за ним до сходiв:
– Що там?
– Апоплексiя. Права сторона паралiзована.
– А вiн… – Шмiдт затнувся на словi, – вiн одужае?
Лiкар Дженкiнс, не кваплячись, узяв понюшку тютюну. Вiн не любив таких запитань.
– Мабуть. Можливо все.
– І вiн лишиться паралiзований?
– Напевне, якщо не станеться дива.
Але Шмiдт, вiдданий учителевi кожною жилкою свого тiла, не вгамовувався:
– А вiн… а вiн зможе принаймнi знову працювати? Вiн не може жити i не творити.
Лiкар Дженкiнс стояв уже на сходах.
– Це вже нi, – тихесенько проказав вiн. – Мабуть, ми зможемо зберегти людину. А от музиканта ми втратили. Удар дiйшов аж до мозку.
Шмiдт дивився на лiкаря. В пог
Страница 21
ядi Шмiдта був такий страхiтливий розпач, що лiкар аж збентежився:– Як кажуть, – повторив вiн, – якщо не станеться дива. Я, щоправда, ще такого не бачив.
Чотири мiсяцi Георг Фрiдрiх Гендель жив без сили, а сила була його життям. Права половина його тiла лишалася мертвою. Вiн не мiг ходити, не мiг писати, не мiг правою рукою натиснути бодай одну клавiшу, щоб вона озвалася звуком. Вiн не мiг говорити, вуста йому скривились на один бiк вiд страхiтливого розколу, що вiдбувся в його тiлi, лише нерозбiрливо i приглушено пробивалося в нього слово з вуст. Коли друзi грали для нього музику, трохи яснiло його око, потiм ворушилося важке i непокiрне тiло, немов хворий увi снi; вiн хотiв потрапити в ритм, але мороз скував йому члени, моторошна зацiпенiлiсть полонила його, сухожилки i м’язи вже не корилися, колишнiй велетень почувався безпорадно замурованим у невиднiй могилi. Тiльки-но замовкала музика, кiнцiвки йому важко опадали, i вiн знову лежав, наче труп. Зрештою лiкар, збентежившись, – пацiент був вочевидь невилiковний, – порадив, що хворого треба повезти на гарячi купелi в Ахен, можливо, завдяки iм йому там стане краще.
Але пiд зацiпенiлою оболонкою, подiбно до тих таемничих гарячих водойм пiд землею, таiлася незбагненна сила: воля Генделя, первiсна сила його ества, ii не зачепив нищiвний удар, вона прагнула ще не дати загинути безсмертному в смертному тiлi. Могутнiй чоловiк ще не дав перемогти себе, вiн ще хоче, ще хоче жити, хоче творити, i ця воля створила диво всупереч законам природи. В Ахенi лiкарi наполегливо порадили йому не лежати в гарячiй водi довше, нiж три години, бо його серце не витримае, тривалi купелi можуть убити його. Але воля кинула виклик смертi задля життя i задля найпалкiшого бажання Генделя: бути здоровим. На страх лiкарям, Гендель щодня по дев’ять годин лежить у гарячiй ваннi, i разом iз волею зростае i його сила. Через тиждень вiн уже знову може плентатись, а ще через тиждень – ворушити рукою, то була незмiрна перемога волi та впевненостi, вiн нараз вирвався з паралiтичних обiймiв смертi, щоб обняти життя ще гарячiше i палкiше, нiж доти, з отим несказанним щастям, яке знае тiльки той, хто одужуе.
Останнього дня, цiлком володiючи своiм тiлом, Гендель, що вже мав виiздити з Ахена, зупинився перед церквою. Вiн нiколи не був дуже побожним, але тепер, пiднiмаючись милостиво поверненою йому вiльною ходою вгору, де стояв орган, вiдчув, як його надихае незмiрне. Задля проби натиснув лiвою рукою на клавiшi. Вони зазвучали, зазвучали ясно i чисто у сповненому чекання примiщеннi. Потiм, вагаючись, спробував правою рукою, що довго була скута й зацiпенiла. І дивiться, навiть пiд нею злинули вгору, наче срiбнi джерельця, звуки. Мало-помалу Гендель почав грати, фантазувати, i його немов затягнув могутнiй струмiнь. Дивовижно нагромаджувались i спинались у невидимi високостi дзвiнкi цеглинки, знову i знову здiймалась угору повiтряна будiвля його генiя, що не лишала тiнi, була ефiрною яснiстю, наповненим звуками свiтлом. Унизу слухали безiменнi черницi та вiрнi. Ще нiколи вони не чули, щоб так грала смертна людина. А Гендель, смиренно опустивши голову, грав i грав. Вiн знову знайшов свою мову i промовляв тепер нею до Господа, до вiчностi й до людей. Вiн знову мiг писати музику, знову мiг творити. Аж тепер вiн вiдчув, що одужав.
– Я повернувся з Аiду, – гордо проказав Георг Фрiдрiх Гендель, випнувши широкi груди, простерши могутнi руки, лондонському лiкаревi, що не мiг надивитися на медичне диво. З повною силою, з несвiтською жадобою працi i з подвiйним завзяттям, одужавши, вiн знову взявся до роботи. Давнiй бойовий дух знову надихав п’ятдесятитрирiчного чоловiка. Вiн пише оперу, – вже здорова рука чудово кориться йому, – другу, третю, великi ораторii «Саул», «Ізраiль у Єгиптi» i «Аллегро i Пенсiерозо»; наче з давно застояного джерела, невичерпним потоком ллеться його творча енергiя. Але час проти нього. Смерть королеви урвала вистави, потiм почалася iспанська вiйна, на майданах щодня збираються юрби, що галасують та спiвають, а театр лишаеться пустим, нагромаджуються борги. Потiм настала сувора зима. В Лондонi був такий холод, що замерзла Темза, i по ii дзеркальнiй поверхнi iздили зi дзвiночками сани, такоi неприязноi пори були закритi всi зали, бо нiяка янгольська музика в примiщеннях не могла чинити опору такому лютому морозовi. Потiм захворiли спiваки, доводилось вiдмовлятися вiд однiеi вистави за другою, скрутне становище Генделя ставало дедалi тяжчим. Кредитори тиснули, критики глузували, публiка була байдужа й нiма, i мало-помалу Гендель, що вiдчайдушно боровся, занепав духом. Один бенефiс iще врятував його вiд борговоi в’язницi, але яка ганьба – заробляти собi на життя, як жебрак! Гендель дедалi бiльше усамiтнюеться, щоразу похмурiший його настрiй. Чи не було б краще, щоб вiн лежав, напiвпаралiзований тiлом, нiж мати тепер паралiзовану душу? Вже 1740 року Гендель знову почуваеться, наче в облозi, вiн тепер розбитий чоловiк, шлак i попiл своеi колишньоi слави. Вiн насилу нашкрябуе з
Страница 22
своiх попереднiх творiв рiзнi фрагменти i стулюе iх докупи, вряди-годи ще пише щось нове. Але пересох у ньому могутнiй потiк, зникла первiсна сила в уже знову здоровому тiлi; цей велетень уперше почуваеться втомленим, уперше цей нездоланний борець переможений, уперше священний потiк творчоi пристрастi зупинився i пересох, дарма що творчо наповнював свiт вiд митi, коли Генделю виповнилося тридцять п’ять рокiв. Гендель iще раз пiдiйшов до кiнця. І в повному розпачi вiн знае або гадае, нiби знае: до кiнця вже навiки. Навiщо, зiтхае вiн, Господь дозволив менi встати пiсля моеi хвороби, якщо люди знову поховали мене? Краще б я помер, нiж блукав власною тiнню в холодi та порожнечi цього свiту. В гнiвi Гендель iнколи бурмотiв слова Того, що висiв на хрестi: «Боже мiй, Боже мiй, нащо мене ти покинув?»Як пропащий, опанований розпачем чоловiк, утомлений вiд самого себе, зневiрений у своiй силi, утративши вiру, можливо, навiть у Бога, Гендель у тi мiсяцi тиняеться вечорами по Лондону. Тiльки пiзно ввечерi вiн наважуеться вийти з дому, бо вдень кредитори з борговими розписками чекають його пiд дверима, щоб схопити, а на вулицi доводиться бачити байдужi й зневажливi людськi очi. Інодi Гендель думае, чи не втекти йому до Ірландii, де ще вiрять у його славу, – ох, вони не здогадуються, яка надламана сила в його тiлi, – або в Нiмеччину чи Італiю; там, можливо, знову розтане його душевна криза, й зi спустошеноi скам’янiлоi душi, овiяноi милим пiвденним вiтром, знову полине мелодiя. Нi, вiн не терпить такого стану, тiльки цього одного, не терпить, що не може творити i дiяти, вiн, Георг Фрiдрiх Гендель, не терпить бути переможеним. Інколи вiн зупиняеться i стоiть перед церквою. Проте знае, що слова не дадуть йому нiякоi втiхи. Інколи заходить до шинку, але тому, хто звiдав високе, блаженне i чисте сп’янiння творчостi, огидне горiлчане затьмарення. Інколи дивиться з мосту вниз на Темзу, в чорнi, як нiч, нiмi води, i думае: чи не краще одним рiшучим рухом позбутися геть усього? Тiльки б не терпiти довше тягар цiеi порожнечi, тiльки б не бути в жорстокiй самотностi, покинутим i Богом, i людьми.
Але Гендель знову помилився. Того 21 серпня 1741 року був гарячий лiтнiй день, небо, наче розплавлений метал, задушливо й чадно нависало над мiстом, тож Гендель тiльки вночi вийшов у Грiн-парк, щоб трохи подихати повiтрям. Там, у глибокiй тiнi дерев, де нiхто не бачив його i нiхто не мiг завдати йому мук, вiн утомлено сiв, бо та втома тепер гнiтила його, мов хвороба, втома розмовляти, писати, грати, думати, втома вiдчувати, втома жити. Навiщо i для кого? Мов п’яний, пiшов вiн додому по вулицях, по Пелл-Мелл i Сент-Джеймс, опанований тiльки единою палкою думкою: спати, спати, нiчого не знати, тiльки спочивати, спочивати, i найкраще – навiки. В домi на Брук-стрит усi вже спали. Повiльно, – який вiн утомлений тепер, до якоi втоми зацькували його люди! – побрався вiн сходами вгору, щокроку рипiло дерево. Нарештi вiн у кiмнатi. Черкнув кресалом i запалив свiчку на письмовому столi; вiн робив це, не думаючи, механiчно, як робив рiк у рiк, щоб сiсти за працю. Адже тодi – з його вуст мимоволi зiрвалося скорботне зiтхання – вiн приносив iз кожноi прогулянки мелодiю, певну тему, i завжди похапцем записував ii, щоб не втратити створене пiд час сну. А тепер стiл був голий. Жодного нотного аркуша не лежало на ньому. Священне млинове колесо й далi стояло в замерзлому потоцi. Немае нiчого, щоб почати, нiчого, щоб закiнчити. Стiл був голий.
Але нi, не голий! Хiба там не яснiе в свiтлому чотирикутнику щось паперове й бiле? Гендель схопив його. То був пакунок, i вiн вiдчув, що всерединi е щось написане. Гендель рвучко зламав печать. Зверху лежав лист, лист вiд Дженненса, поета, що написав йому тексти «Саула» та «Ізраiля в Єгиптi». Вiн прислав йому, писав поет, i сподiваеться, що високий генiй музики, phoenix musicae, музичний фенiкс, буде такий ласкавий пожалiти його бiдолашнi слова й понести iх на своiх крилах в ефiр безсмертя.
Генделю здалося, нiби вiн торкнувся чогось огидного. Невже той Дженненс прагне поглузувати з нього, вже померлого i скалiченого? Одним рухом Гендель роздер листа, зiжмакав, кинув на землю й розтоптав ногами. «Паскуда! Шахрай!» – ревiв вiн; той незграба вколов його в найглибшу, найпекучiшу рану i роз’ятрив ii аж до жовчi, аж до найтяжчоi гiркоти його душi. Гендель гнiвно загасив свiчку, ступив, мов прибитий, у спальню i впав на лiжко: з очей йому раптом порснули сльози, i вiн затремтiв усiм тiлом вiд безсилого гнiву. Лихо цьому свiтовi, в якому з окраденого ще й глузують, а стражденного мучать! Навiщо ще кликати його, коли серце йому скам’янiло, а сили не стало, навiщо знову вимагати, щоб вiн став до працi, коли в нього паралiзована душа i знесиленi чуття? Тепер тiльки спати, тупо, наче тварина, тiльки б забути, тiльки б уже не бути. Важко лежить вiн на лiжку – розгублений, пропащий чоловiк.
Але Гендель уже не може спати. Неспокiй опанував його, розбурханого гнiвом, як море – бурею, лихий i таемничий неспокiй. Вiн к
Страница 23
утиться з лiвого боку на правий, а з правого – знову на лiвий i дедалi бiльше втрачае сон. Може, краще все-таки встати i глянути на слова? Але нi, що? над ним, над померлим, зможе вдiяти слово? Нi, воно не дасть йому тепер нiякоi втiхи, бо Господь дав йому впасти в глибини, вiдокремив вiд священного потоку життя! А проте ще пульсувала в ньому сила, таемничо цiкава, i спонукала його, а його безсилля нiчого не могло вдiяти проти неi. Гендель пiдвiвся й пiшов до кабiнету, знову запалив свiтло руками, що аж тремтiли вiд збудження. Хiба диво одного разу вже не позбавило його паралiчу тiла? Може, Господь i душi зможе дати цiлющу силу та втiху? Гендель пiдсунув свiчку ближче до списаних сторiнок. «Месiя»! виднiло на першiй сторiнцi. Ох, знову ораторiя! Його останнi зазнали провалу. Але, неспокiйний, Гендель перегорнув титульну сторiнку i став читати.Уже на першому словi вiн збадьорився. «Comfort ye», – так починався написаний текст. «Будь утiшений!» – мов чарiвнi, були цi слова, – нi, не слова: то була вiдповiдь, божественно дана вiдповiдь, янгольський поклик iз навислих небес у його зневiрене серце. «Comfort ye», – як це сильно звучало, як струснули його залякану душу цi творчi, натхненнi слова. І, навряд чи й дочитавши, навряд чи вiдчувши до кiнця, Гендель уже чуе iх як музику, чуе, як вони ширяють, кличуть, жебонять i спiвають. О, щастя, брама вiдчинилася, вiн знову вiдчувае i чуе музику!
Руки Генделю аж тремтiли, коли вiн тепер одну за одною перегортав сторiнки. Так, вiн покликаний, покликаний, кожне слово проникало в нього з нездоланною силою. «Thus saith the Lord» («Так промовляе Господь!») – хiба це не сказано йому, i тiльки йому, хiба не та сама рука, яка повалила його ниць, тепер, на щастя, пiдводить його з землi? «And he shall purify» («Вiн очистить тебе»), – так, це сталося з ним, йому нараз вимело з серця всю похмурiсть. Хто iнший мiг навiяти такi пiднесенi й могутнi слова цьому бiдоласi Дженненсу, цьому вiршописцю з Гопсолу, як не вiн, единий, хто знае його скруту? «That they may offer unto the Lord» («Щоб жертву принести Боговi»), – так, запалити жертовне полум’я з палкого серця, щоб воно здiйнялося аж до небес, дати вiдповiдь, вiдповiдь на цей чудовий поклик. Це сказано йому, тiльки йому: «Об’яви свое слово могутне», – ох, об’явити, об’явити з силою гримотливих тромбонiв, ревучого хору, з громом органу, щоб слово знову було таким, як i першого дня, священним Логосом, що пробуджуе людей, усiх, навiть тих, хто в розпачi ще ходять у пiтьмi, бо справдi: «Behold, darkness shall cover the earth», ще вкривае пiтьма землю, ще не знають вони про блаженство спасiння, яке даеться iм цiеi митi. Гендель тiльки-но прочитав, як уже буяе в ньому, цiлком сформований, подячний крик: «Wonderful, counselor, the mighty God», – так, треба хвалити його, дивовижного, що вмiе i дати пораду, i дiяти, що дае мир збуреному серцю! «Бо янгол Господнiй пiдступае до них», – так, на срiбних крилах прилетiв вiн у кiмнату й торкнувся Генделя i дав йому спасiння. Як не дякувати йому, як не тiшитись i радiти, тисячами голосiв в одному власному, як не спiвати й не хвалити: «Господовi слава!»
Гендель схилив голову над аркушами, немов пiд час урагану. Вся втома минулася. Ще нiколи вiн не вiдчував отак гостро своеi сили, ще нiколи отак не вiдчував, як пронизуе його завзяття творчого пориву. І знову, щоразу, наче потоки теплого спасенного свiтла, струмують над ним слова, кожне спрямоване в його серце, заклинае i визволяе! «Rejoice» («Радiй»), – як велично поривае цей хоровий спiв, Гендель несамохiть пiднiмае голову i випростуе руку. «Вiн справжнiй помiчник», – так, Гендель прагнув засвiдчити це, наче нiколи не робив нiчого земного, прагнув пiдняти свое свiдчення над свiтом, наче осяйну скрижаль. Тiльки той, хто тяжко страждав, знае про радiсть, тiльки катований здогадуеться про останне добро помилування, треба засвiдчити перед людьми саме це, засвiдчити воскресiння пiсля пережитоi смертi. Коли Гендель прочитав слова: «He was despised» («Вiн був зневажений»), набiгли тяжкi спогади, обернувшись у похмурi, гнiтючi звуки. Вже вважали, нiби вiн переможений, нiби його живцем поховано, глузливо цькували його – «And they that see him, laugh», смiялися тi, хто бачив його. «І не було нiкого, хто б утiшив стражденного». Нiхто не допомiг йому, нiхто не втiшив його, як вiн був безсилим, але дивовижна сила – «He trusted in God», вiн покладався на Бога, – дивiться, вона не дала йому лежати в могилi: «But thou didst not leave his soul in hell». Нi, не в могилi його розпачу, не в пеклi його безсилля, бо, скутому i зниклому, Господь лишив йому душу, нi, знову покликав його, щоб вiн принiс людям звiстку радостi. «Lift up your heads» («Пiдведiть своi голови»), – як мелодiйно лине тепер iз нього величний наказ проголошення! І раптом побачив Гендель, бо ж там стояли слова, написанi рукою бiдолашного Дженненса: «The Lord gave the word».
Йому забило дух. Тут сказано iстину випадковими людськими вустами: Господь послав йому слово, зверху долинуло воно
Страница 24
о нього. «The Lord gave the word»: вiд нього прийшло слово, вiд нього прийшов звук, вiд нього милосердя! Вiн повинен повернутися до Господа, пiднестися до нього на повенi серця, хвалити його – палке прагнення й обов’язок кожного створiння. Ох, слово треба ловити, тримати й пiдносити, щоб воно витало, треба розтягувати й напинати його, щоб було широке, як свiт, щоб охопило всю радiсть буття, щоб було величне, як Бог, що дав його, ох, слово, смертне й минуще, завдяки красi та безкiнечнiй пристрастi знову перетворене у вiчнiсть! І дивiться: вже записане слово i звучить, безкiнечно повторюване й мiнливе, ось воно: «Алiлуя! Алiлуя! Алiлуя!» Так, усi голоси цiеi землi зосередженi в ньому, яснi i темнi, наполегливi чоловiчi й податливi жiночi, вони наповнюють, пiдносять i змiнюють, зв’язують i звiльняють у ритмiчному хорi, дають пiднестися i зiйти вниз Яковою драбинкою тонiв, заспокоюють солодкими дотиками скрипок, надихають гострим ударом фанфар, буяють у громi органа: Алiлуя! Алiлуя! Алiлуя! – створюють iз цього слова, з цiеi подяки радiсть, яка вже з землi повертаеться звуками до Творця всього сущого!Сльози затуманили Генделю очi, така бо гаряча пристрасть розпирала його. Ще були непрочитанi сторiнки, третя частина ораторii, але пiсля слiв «Алiлуя! Алiлуя!» вiн уже не мiг читати далi. Вiн вiдчував у собi ту радiсть звуками, вона ширилась i напиналась, завдавала болю, наче рiдкий вогонь, що прагнув текти, вилитись. Ох, як тисне i напирае, бо ж прагне вийти з нього, прагне полинути вгору й повернутись на небо. Гендель похапцем схопив перо i записав ноти, з магiчним поспiхом ставив знак за знаком. Вiн не мiг стриматися, мов корабель, чие вiтрило захопила буря, його несло вперед i вперед. Навколо мовчить нiч, нiмотно лежить волога пiтьма над великим мiстом. Але в ньому струмуе свiтло, кiмната нечутно бринить вiд музики всесвiту.
Коли наступного ранку слуга тихо зайшов до кабiнету, Гендель ще сидiв за робочим столом i писав. Вiн не вiдповiв, коли Кристоф Шмiдт, його помiчник, несмiливо запитав, чи може вiн допомогти копiювати, а тiльки буркнув тупо i загрозливо. До Генделя вже нiхто не наважувався пiдступати, вiн три тижнi не виходив iз кiмнати, а коли йому приносили iсти, хапав лiвою рукою кiлька скибок хлiба, а права писала далi. Вiн не мiг стриматися, його опанувало велике сп’янiння. Коли вiн пiдводився й ходив по кiмнатi, гучно виспiвуючи та вiдбиваючи такт, очi йому горiли неземним блиском, коли до нього зверталися, вiн лякався й давав плутану вiдповiдь. Для слуги тодi настали тяжкi часи. Приходили кредитори, щоб iм заплатили за борговими розписками, приходили спiваки просити якусь святкову кантату, приходили посланцi, запрошуючи Генделя до королiвського палацу, але слуга був змушений iх усiх вiдсилати, бо, коли пробував бодай одним словом озватися до опанованого нестримним поривом працi, йому левиним риком вiдповiдав гнiв роздратованоi людини. Георг Фрiдрiх Гендель у тi тижнi вже не знав нi часу, нi години, не розрiзняв дня i ночi, цiлковито жив у тiй сферi, де час вимiрюють тiльки ритмом i тактом, ворушився тiльки тодi, коли його поривали струменi, що ринули з нього дедалi несамовитiше й дедалi наполегливiше, що ближче пiдступав його твiр до святого потоку, до свого кiнця. Полоненик власного «Я», Гендель вимiрював кроками, що немов вiдбивали такт, тiльки створену доброхiть в’язницю кабiнету, пiдскакував до клавесина, потiм знову сiдав i писав, писав, аж поки пекли вже пальцi, в життi на нього ще нiколи не находив такий порив творчостi, ще нiколи вiн не жив i не страждав отак у музицi.
Нарештi, пiсля трьох коротеньких тижнiв, – незбагненно навiть сьогоднi i на всю прийдешнiсть! – 14 вересня твiр був закiнчений. Слово стало тоном, цвiло тепер не в’янучи, i звучало те, що було нещодавно сухим, твердим словом. Запалена душа витворила диво волi, як колись паралiзоване тiло виконало диво воскресiння. Все було записане, створене i сформоване, в мелодii та поривi розгорнене, бракувало тiльки одного слова, останнього слова в творi: «Амiнь». Але це «амiнь», цi два коротенькi, швидкi склади, охопило тепер Генделя, щоб вiн сформував iз нього збудовану зi звукiв драбину до небес. Вiн кидав тi склади одному голосу, а потiм другому в хорi, що мiняв голоси, розтягував тi обидва склади i щоразу розривав iх, щоб потiм неодмiнно i ще палкiше сплавити iх докупи. Пристрасть Генделя, немов подих Господа, оголошувала цим останнiм словом його величноi молитви, що вона широка, як свiт, i наповнена його повнотою. Це едине, останне слово не вiдпускало Генделя, i вiн сам не вiдпускав його, в дивовижнiй фузi вибудовував те «амiнь» на першому звуцi, лункому «А», празвуцi початку, аж поки вiн став храмом, гучним i повним, i сягав своiм шпилем у небо, спинаючись усе вище i падаючи знову, i пiдносячись знову, а зрештою, оточений буянням органа, знову i знову пiдкинутий угору силою поеднаних голосiв, виповнив усi сфери, аж поки здавалося, нiби в цьому пеанi подяки спiвають разом ще й янголи, i вiд того вiчного «Амiнь! Амiнь! Амiнь!»
Страница 25
розкололась покрiвля, впавши йому на голову.Гендель насилу пiдвiвся. Перо випало йому з рук. Вiн не знав, де вiн. Вiн уже не дивився, вже не чув нiчого. Вiдчував тiльки втому, незмiрну втому. Вiн був змушений триматися за стiни, бо заточувався. Зникла його сила, смертельно змореним було тiло, збурилися чуття. Мов слiпий, дибав вiн далi вздовж стiн. Потiм натрапив на лiжко й заснув, як мертвий.
Слуга вранцi тричi тихесенько стукав у дверi. Господар i далi спав, без руху, немов витесане з каменя, виднiло його обличчя з заплющеними очима. Опiвднi слуга спробував учетверте розбудити Генделя. Вiн гучно вiдкашлявся, гучно постукав. Але в незмiрну глибину того сну не проникав жоден звук, не сягало жодне слово. Пополуднi на допомогу прийшов Кристоф Шмiдт, але Гендель i далi лежав у зацiпенiннi. Шмiдт нахилився над сплячим: немов полеглий герой на бойовищi пiсля здобутоi перемоги, лежав перед ними Гендель, розбитий утомою пiсля несказанноi звитяги. Але Кристоф Шмiдт i слуга нiчого не знали про звитягу i перемогу, тiльки переляк опанував iх, коли вони бачили, що Гендель лежить так довго, так страхiтливо непорушно; вони боялися, що, можливо, його знову побив грець. А коли ввечерi, незважаючи на всi спроби розбуркати, Гендель i далi не хотiв прокидатися, – нiмий i зацiпенiлий, вiн лежав уже так сiмнадцять годин, – Кристоф Шмiдт знову побiг по лiкаря. Вiн знайшов його не одразу, лiкар Дженкiнс, скориставшись лагiдним вечором, пiшов на берег Темзи вудити рибу i, коли його нарештi знайшли, бурчав через таку прикру перешкоду. Але, почувши, що йдеться про таку пригоду, скрутив волосiнь, зiбрав свое рибальське причандалля, взяв – минуло чимало часу – свою хiрургiчну валiзку, щоб, напевне, вдатися до потрiбного кровопускання, i, нарештi, понi з обома пасажирами потрюхикало на Брук-стрит.
Але там уже слуга махав iм обома руками повертати назад. «Вiн прокинувся, – гукнув вiн через вулицю, – а тепер iсть, як шестеро вантажникiв. Половину йоркширськоi шинки проковтнув одним духом, менi довелося наливати йому чотири пiнти пива, а вiн однаково хоче ще».
І справдi, Гендель, неначе бобовий король, сидiв за столом, заставленим наiдками, i, як за нiч i за день вiн виспався за три тижнi, так тепер iв i пив з усiм бажанням i силою свого велетенського тiла, наче прагнув за раз повернути в тiло всю силу, яку за три тижнi вiддав ораторii. Тiльки-но побачивши лiкаря, вiн засмiявся, мало-помалу то вже був страхiтливий, лункий, загрозливий гiперболiчний регiт, Шмiдт пригадав, що вiн за цi тижнi не бачив на вустах Генделя жодноi усмiшки, тiльки напругу i гнiв, а тепер прорвалася застояна правiчна радiсть його натури, ревiла, наче потiк, що прориваеться крiзь скелi, пiнився i здиблювався гуркотливими звуками; ще нiколи в своему життi Гендель не смiявся отак стихiйно, як тепер, побачивши лiкаря в мить, коли почувався здоровим, як нiколи ранiше, i жадоба життя п’янко струмувала в ньому. Вiн високо пiдняв кухоль i махнув iм, убраним у чорне, на знак вiтання.
– Хай йому бiс! – дивувався лiкар Дженкiнс. – Що з вами? Що за елiксир ви спожили? Та життя аж порскае з вас! Що з вами сталося?
Гендель, смiючись, з iскристими очима дивився на лiкаря. Потiм мало-помалу споважнiв. Поволi пiдвiвся й пiдiйшов до клавесина. Сiв, руки спершу поворушились у просторi над клавiатурою. Потiм обернувся до них, усмiхнувсь якось дивно i почав тихо, наполовину промовляючи, наполовину спiваючи, мелодiю речитативу «Behold, I tell you a mystery» («Слухай, я сповiщаю таемницю»), то були слова з «Месii», i Гендель проказав iх жартiвливо. Але, тiльки-но вiн ворухнув пальцями в теплому повiтрi, як його понесло. Граючи, Гендель забув про iнших i про себе, його власний потiк пiдхопив i велично понiс його. Раптом вiн знову опинився в своему творi, спiвав i грав останнi хоровi партii, якi досi складав, немов увi снi, а тепер уперше чув у пробудженому станi. «Oh death where is thy sting» («О смерте, де твое жало»), – чув вiн у душi, пронизаний полум’янiстю життя, i дужче пiдносився голос, вiн сам був хором, радiсним i трiумфальним, i грав далi й далi, доспiвав аж до «Амiнь, Амiнь, Амiнь», i кiмната мало не репалася вiд звукiв, так сильно i поривно пускав вiн свою силу в музику.
Лiкар Дженкiнс стояв, мов зачарований. А коли Гендель нарештi пiдвiвся, сказав збентежено й зачудовано, щоб тiльки сказати що-небудь:
– Слухайте, такого я ще нiколи не чув. Та у вас диявол у тiлi.
Але обличчя Генделя спохмурнiло. Навiть вiн злякався твору i ласки, що прийшли до нього, немов увi снi. Навiть вiн засоромився. Вiдвернувся i сказав тихим, ледве чутним голосом:
– Я думаю, що зi мною Бог.
Через кiлька мiсяцiв двое добре вбраних добродiiв постукали в дверi будинку на Еббi-стрит, де найняв собi примiщення шляхетний гiсть iз Лондона, видатний метр Гендель. Вони шанобливо звернулися до нього з проханням, бо Гендель у цьому мiсяцi потiшив столицю Ірландii такими чудовими творами, яких у цiй краiнi ще нiколи не чули. Та ось до них дiйшла чутка, що вiн хоче тут уперше викон
Страница 26
ти i свою нову ораторiю «Месiя»; це велика честь, що вiн саме це мiсто, а не Лондон, вирiшив обрати для виконання свого останнього твору, а з огляду на незвичайнiсть цього концерту вiн може розраховувати на чималий прибуток. Отож вони прийшли запитати, чи метр у своiй загальновiдомiй великодушностi не захоче пожертвувати прибуток вiд цього першого виконання доброчинним закладам, що iх вони мають честь представляти.Гендель приязно глянув на них. Вiн любив те мiсто, бо i воно поставилось до нього з любов’ю, тож його серце було вiдкрите. Вiн охоче погодиться, всмiхнувся Гендель, але нехай вони лише скажуть, у якi заклади пiде той прибуток. «На пiдтримку в’язнiв у рiзних в’язницях», – вiдповiв перший, добродушний сивий чоловiк. «І хворим у лiкарнi Мерсье», – додав другий. Але, зрозумiла рiч, ця великодушна пожертва буде тiльки з прибутку вiд першого виконання, всi подальшi прибутки лишаться метровi.
Але Гендель боронився:
– Нi, – промовив вiн тихо, – нiяких грошей за цей твiр. Я нiколи не хочу брати грошi за нього, нiколи – це мiй борг перед iншим. Нехай вiн завжди належить хворим та в’язням. Бо я сам був хворим, а потiм одужав. Я сам був в’язнем, i дано менi волю.
Чоловiки трохи здивовано поглянули на Генделя. Вони не зовсiм розумiли. Але потiм щиро подякували, вклонилися й пiшли поширювати в Дублiнi радiсну звiстку.
7 квiтня 1743 року нарештi провели останнi проби. Як слухачiв запросили тiльки деяких родичiв хористiв з обох соборiв, а задля економii в концертнiй залi на Фiшембл-стрит горiло лише тьмяне свiтло. На пустих лавах лише вряди-годи сидiли поодинокi постатi i групки, щоб послухати новий опус метра з Лондона, в темнiй просторiй залi висiв тоненький холодний туман. Але, тiльки-но-хори загучали, наче ревучi водоспади, сталося дивовижне. Поодинокi постатi та групки на лавах мимоволi почали сходитись докупи i мало-помалу утворили единий темний масив слуху i подиву, бо кожному здавалося, нiби пориву тiеi ще нiколи не чутоi музики для нього одного забагато, нiби вiн може затопити його й понести. Дедалi ближче туляться одне до одного слухачi, немов хотiли слухати одним серцем, як едина побожна громада, сприймати слово надii, що, завжди по-iншому сказане i сформоване, линуло до них вiд поеднаних голосiв. Кожен почувався слабким перед тiею правiчною силою, але й вiдчував блаженство, що вона схопила й несе його, i дощ радостi пронизав iх усiх, наче едине тiло. Коли вперше загучало «Алiлуя», хтось один зiрвався на ноги, а за ним одним рухом пiдвелися i решта; слухачi вiдчували, що вже не можна триматися за землю, опанованi неземною силою, вони стояли, щоб i своiми голосами наблизитись до Бога бодай на п’ядь i, служачи йому, запропонувати свою святобливiсть. А потiм люди розiйшлися й розповiдали вiд дверей до дверей, що створено такий твiр музичного мистецтва, якого ще нiколи не було на землi. В напрузi та радостi нетерпляче чекало все мiсто, щоб почути шедевр.
Минуло шiсть днiв, i ввечерi 13 квiтня перед дверима згромадилась юрба. Дами прийшли без кринолiнiв, чоловiки без шпаг, щоб бiльше слухачiв могли знайти собi мiсце в залi; втиснулося сiмсот чоловiк, ще нiколи не бачене число, бо чутка про славетний твiр миттю поширилася. Проте, коли зазвучала музика, не чулося жодного вiддиху, а потiм публiка дослухалася до неi дедалi тихiше. Згодом загримiли хори, озвалася ураганна сила, i серця затремтiли. Гендель стояв коло органа. Вiн був хотiв наглядати за своiм твором i диригувати, але твiр уже вiдiрвався вiд нього, творець загубився в ньому, вiн став йому чужим, наче вiн нiколи його не слухав, нiколи не творив i не формував, вiн знову плив у своему власному потоцi. А коли наприкiнцi заспiвали «Амiнь», вуста Генделю мимоволi розтулились, i вiн спiвав разом iз хором, спiвав так, як ще нiколи не спiвав у своему життi. А потiм, тiльки-но несамовита радiсть слухачiв виповнила примiщення, вiн вiдiйшов убiк, щоб дякувати не людям, якi хотiли подякувати йому, а ласцi Божiй, яка дала йому змогу створити цей твiр.
Шлюзи вiдкрилися. Тепер рiк у рiк Гендель знову вiдчував, як плине в ньому потiк звукiв i тонiв. Тепер уже нiщо не могло зiгнути Генделя, нiщо не могло повалити того, хто пiдвiвся знову. Оперне товариство, яке вiн заснував у Лондонi, знову збанкрутувало, кредитори знову цькували його боргами, але тепер вiн стояв випростано i протистояв усiм злигодням, шiстдесятирiчний чоловiк безтурботно йшов своiм шляхом уздовж верстових стовпiв своiх творiв. Йому створювали перешкоди, але вiн умiв чудово долати iх. Лiта мало-помалу пiдточували його силу, паралiзували руки, подагра крутила колiна, але з невтомною душею вiн i далi творив i творив. Зрештою вiдмовили очi: пишучи ораторiю «Єфта», Гендель ослiп. Проте з невидющими очима, як i Бетховен iз вухами, якi не чули, вiн творив далi й далi, невтомний i непереможний, i тiльки що довершенiша була його перемога на землi, ставав дедалi смиреннiший перед Богом.
Як усi справжнi та сильнi митцi, Гендель не хвалив своiх творiв. Але один любив – «Месiю», любив це
Страница 27
твiр з удячностi, бо вiн урятував його з власноi прiрви. Рiк у рiк виконували цю ораторiю в Лондонi, щоразу з повною залою, i вiн щоразу пересилав 500 фунтiв стерлiнгiв на користь лiкарень, одужалий посилав недужим, звiльнений – тим, хто ще був зв’язаний. Але i з цим твором, з яким Гендель вийшов з Аiду, вiн теж хотiв попрощатися. 6 квiтня 1759 року, вже тяжко хворий, сiмдесятитрирiчний чоловiк ще раз дозволив вивести себе на сцену в театрi Ковент-Гарден. Вiн стояв там, велетенський слiпий чоловiк, серед своiх вiрних товаришiв, серед музикантiв i спiвакiв, проте вони вже не могли бачити його порожнiх, згаслих очей. Та коли до нього у великому i п’янкому поривi долетiли хвилi тонiв, коли радiсть упевненостi домчала до нього ураганом сотень голосiв, його втомлене обличчя прояснiло й засяяло. Вiн махав руками в такт i спiвав так поважно й побожно, наче стояв, як священик, у головах власноi домовини i молився разом з усiма про свое спасiння i спасiння всiх. Тiльки раз, коли сурми гостро заспiвали заклик «The trumpet shall sound» («Тромбони зазвучать»), Гендель здригнувся i глянув своiми застиглими очима вгору, наче вже тепер прийшов на останнiй суд; вiн знав, що добре зробив свiй твiр. Вiн мiг постати перед Господом iз випростаною головою.Зворушенi, друзi повели слiпого додому. Вони теж вiдчували: то було прощання. В лiжку Гендель ще поволi ворушив губами. Вiн хоче померти страсноi п’ятницi, пробурмотiв Гендель. Лiкарi дивувалися, вони не розумiли, бо не знали, що ця страсна п’ятниця була 13 квiтня, днем, коли тяжка рука повалила його на землю, i днем, коли його «Месiя» вперше прозвучав у свiтi. Того дня, коли все в ньому померло, вiн пiдвiвся. Того дня, коли вiн пiдвiвся, – хотiв померти, щоб мати впевненiсть у воскресiннi до вiчного життя.
І справдi його унiкальна воля мала владу не тiльки над життям, а й над смертю. 13 квiтня сила покинула Генделя. Вiн уже не бачив, не чув, масивне тiло непорушно лежало на подушках: пуста важка шкаралупа. Але, як порожня мушля вiдлунюе шумом морського прибою, так i в ньому жебонiла нечутна музика, чужа i велична, немов вiн чув ii коли-небудь. Невблаганний набряк мало-помалу вiдокремив йому душу вiд змученого тiла й понiс ii вгору, в невагомiсть. Потiк у потоцi, вiчне звучання у вiчну сферу. Наступного дня, коли ще не прокинулись великоднi дзвони, померло нарештi те, що було смертним у Георгу Фрiдрiху Генделi.
Генiй однiеi ночi
«Марсельеза», 25 квiтня 1792 року
1792 рiк. Два мiсяцi, три мiсяцi французькi Нацiональнi збори нiяк не можуть вирiшити: вiйна проти коалiцii iмператора i короля чи мир. Людовик XVI i сам нерiшучий: вiн здогадуеться про небезпеку перемоги революцiонерiв, але здогадуеться й про небезпеку поразки. Невпевненi й партii. Жирондисти наполягають на вiйнi, щоб зберегти владу, Робесп’ер i якобiнцi борються за мир, щоб тим часом самим захопити владу. День у день ситуацiя стае напруженiша, газети лементують, клуби дискутують, ширяться дедалi несамовитiшi чутки i щоразу бiльше збуджують громадську думку. Тому, як i завжди, якась постанова – це певне звiльнення, i 20 квiтня король Францii нарештi оголосив вiйну iмператоровi Австрii й королю Пруссii.
Електрична напруга, що в тi довгi тижнi нависала над Парижем, давила i руйнувала душу, але ще гнiтючiше i грiзнiше душила тривога в прикордонних мiстах. На всiх бiваках уже зiбралися вiйська, в кожному селi, в кожному мiстечку органiзовувались добровольчi загони i нацiональнi гвардiйцi, всюди готували фортецi, i передусiм в Ельзасi, люди знали, що на цьому клаптику землi, як i завжди, мають вiдбутися першi вирiшальнi боi. На берегах Рейну ворог i супротивник – не розмите, як у Парижi, патетично-риторичне уявлення, а очевидна, чуттева присутнiсть, бо з укрiплення перед мостом i з вежi собору вже можна неозброеним оком бачити прусськi полки, що пiдiйшли до кордону. Вночi понад байдужою i лискучою в мiсячному сяйвi рiчкою вiтер доносить гуркiт ворожих гарматних повозiв, брязкiт зброi, сигнали сурм. Усi знають: потрiбне лише одне слово, один-единий декрет, i з мовчазних жерл прусських гармат полетять грiм i блискавка, знову почнеться тисячолiтня вiйна мiж Францiею i Нiмеччиною, цього разу в iм’я новоi свободи на одному боцi i в iм’я старого порядку на другому.
Отож то був незабутнiй день, коли 25 квiтня 1792 року посланцi донесли з Парижа до Страсбурга звiстку про оголошення вiйни. Народ з усiх вуличок та будинкiв одразу позбирався на площах, увесь гарнiзон, готовий до вiйни, полк за полком, пройшов маршем на останньому парадi. На головнiй площi iх чекав мер Дiтрiх iз трибарвною перев’яззю на грудях i кокардою на капелюсi, яким вiн вiтав солдатiв. Спiв фанфар i барабанний дрiб закликали до тишi. Дiтрiх на цiй i на iнших площах мiста французькою та нiмецькою мовами гучним голосом зачитав текст декрету про оголошення вiйни. Пiсля його останнiх слiв полковi музики заграли першу, тимчасову бойову пiсню революцii: «?a ira», власне, грайливу, бадьору i глузливу танцювальну мелодiю, якiй брязкiтлив
Страница 28
i гримотлива хода полкiв на маршi надала войовничого такту. Потiм юрба розiйшлася i понесла роздмухане натхнення в усi вулички та будинки, в кав’ярнях i клубах виголошували палкi промови i роздавали прокламацii. «Aux armes, citoyens! L’еtendard de la guerre est dеployе! Le signal est donnе!»[2 - «До зброi, громадяни! Корогва вiйни майорить! Сигнал подано!» (Фр.). – Тут i далi примiтки перекладача.] – такими та подiбними до них закликами починалися вони, i всюди, в усiх промовах, в усiх газетах, на всiх плакатах, усiма вустами повторювали такi ударнi, ритмiчнi звернення, як «Aux armes, citoyens! Qu’ils tremblent donc, les despotes couronnеs! Marchons, enfantas de la libertе!»[3 - «До зброi, громадяни! Нехай тремтять коронованi деспоти! Ходiмо, дiти свободи!» (Фр.).] – i кожен радiв i радiв масi вогненних слiв.На вулицях i майданах, коли оголошують вiйну, завжди радiють численнi юрби, але в такi митi вуличних радощiв завжди хвилюють ще й iншi голоси – тихi та дивнi, бо з оголошенням вiйни прокидаються ще й страх i тривога, але про них потай шепочуть у кiмнатах або мовчать зi зблiдлими вустами. Завжди i всюди е матерi, якi запитують себе: «Чи не вб’ють чужi солдати моiх дiтей? – Адже в усiх краiнах е селяни, якi дбають про свое майно, своi поля, хатини, худобу та врожай. – Чи не затопчуть моi лани i не сплюндрують дiм жорстокi орди, чи не угноять кров’ю поля нашоi працi?» Мер Страсбурга барон Фрiдрiх Дiтрiх, власне, аристократ, але, як i найкращi французькi аристократи тiеi доби, вiн усiею душею вiдданий новiй свободi, хоче чути тiльки гучнi, дзвiнкi голоси впевненостi й тому навмисне перетворив день оголошення вiйни в громадське свято. З перев’яззю впоперек грудей квапиться вiн зi зборiв на збори, щоб надихнути населення. Вiн наказав частувати вином i наiдками солдатiв, що маршували, а ввечерi у своему просторому домi на площi Брольi зiбрав генералiтет, офiцерiв i найголовнiших достойникiв на прощальну врочисту вечерю, якiй бойовий запал ще вiд самого початку надав характеру свята перемоги. Генерали, що, як i властиво iм, прагнули перемоги, задавали тон, молодi офiцери, якi бачили у вiйнi реалiзацiю сенсу свого життя, мали свободу слова. Кожен надихав своiм вогнем iнших. Люди вимахували шаблями, обiймалися, пили один до одного, бо, як е добре вино, промови палкi i стають дедалi палкiшi. А натхненнi слова з газет i прокламацiй знову зринали в усiх промовах: «До зброi, громадяни! Ходiмо! Рятуймо Батькiвщину! Невдовзi затремтять коронованi деспоти! Тепер, коли розгорнули прапор перемоги, настав день пронести трибарвний прапор над усiм свiтом. Кожен тепер повинен вiддати найкраще за короля, за прапор, за свободу!» Увесь народ, уся краiна набуде в такi митi святоi едностi завдяки вiрi в перемогу i запалу задля справи свободи.
Раптом, серед промов i тестiв, мер Дiтрiх звернувся до одного молодого капiтана гарнiзонних вiйськ на ймення Руже, що сидiв поряд iз ним. Вiн пригадав, що цей охайний, не те що дуже гарний, але симпатичний офiцер пiвроку тому з приводу проголошення конституцii написав справжнiй гiмн свободi, який полковий музикант Плеель одразу озвучив. Непретензiйний вiрш виявився придатним для пiснi, полковий оркестр вивчив ii, потiм ii хором спiвали на майданi. Чи не стали б тепер оголошення вiйни i рух вiйськ у наступ ще одним приводом для такого свята? Отож мер Дiтрiх недбало, немов просячи доброго знайомого про ласку, звернувся до капiтана Руже (що цiлком безпiдставно сам себе ушляхетнив i мав iм’я Руже де Лiль), запитуючи, чи не хоче вiн скористатися патрiотичним приводом i написати що-небудь для вiйськ, якi вирушають на вiйну: бойову пiсню Рейнськоi армii, що завтра мае рушити на ворога.
Руже, скромний, незначний чоловiк, що не вважав себе за великого творця, – його вiршi не друкували, вiд його опери вiдмовились, – знае, що вiршi з певноi нагоди легко набiгають йому на перо. Щоб сподобатися високому достойниковi й доброму приятелевi, вiн заявив, що готовий. Так, вiн спробуе. «Браво, Руже!» – пiднiс до нього склянку генерал, що сидiв навпроти, Руже повинен одразу послати йому пiсню навздогiн вiйськам; Рейнська армiя справдi може потребувати якоiсь патрiотичноi маршовоi пiснi, що окрилюе ходу. Тим часом слово вже взяв хтось iнший. Знову виголошували тости, галасували, пиячили. Загальне збудження високою хвилею покотилося далi, проминувши короткий випадковий дiалог. Лунають дедалi екстатичнiшi, щоразу гучнiшi й несамовитiшi розмови, i вже було далеко за пiвнiч, коли з дому мера розiйшлися гостi.
Пiвнiч давно вже минула. 25 квiтня, такий бурхливий для Страсбурга день оголошення вiйни, скiнчився, власне, вже почалося 26 квiтня. Нiчна пiтьма налягла на будинки, але ця пiтьма оманлива, бо мiсто ще тремтить вiд збудження. В казармах солдати споряджаються до походу, а чимало обережних за зачиненими вiконницями, мабуть, потай уже готувалися до втечi. По вулицях маршували окремi взводи, iнколи цокотiли копита коней вiсникiв, потiм знову гуркотiли важкi артилерiйськi запряги, монотонно перегукув
Страница 29
лись вартовi вiд посту до посту. Ворог так близько, душа мiста така непевна i збуджена, що не може знайти собi сну такоi вирiшальноi митi.Та й Руже, що тепер вибрався гвинтовими сходами до своеi скромноi комiрчини на Гранд-Рю, 126, вiдчувае себе навдивовижу збудженим. Вiн не забув своеi обiцянки спробувати якомога швидше написати маршову пiсню, бойову пiсню для Рейнськоi армii. Вiн неспокiйно походжае по вузькiй комiрчинi. Як почати? Як почати? Ще шумують у його головi запальнi заклики прокламацiй, хаотично змiшуються промови i тости. «Aux armes, citoyens!.. Marchons, enfants de la libertе!.. Еcrasons la tyrannie!.. L’еtendard de la guerre est dеployе!..» Але спадають йому на думку й iншi слова, якi вiн чув мимохiдь, голоси жiнок, якi боялися за своiх синiв, тривоги селян, що чужi когорти можуть потоптати французькi поля та напоiти iх кров’ю. Майже бездумно Руже написав два першi рядки, що е тiльки вiдлунням, вiдзвуком, повторенням тих закликiв:
Allons, enfants de la patrie,
Le jour de gloire est arrivе![4 - Уперед, дiти Вiтчизни,День слави настав!]
Потiм зупинився й зацiпенiв. Згодом сiв. Початок добрий. Тепер тiльки знайти одразу правильний ритм, мелодiю до цих слiв. Вiн дiстав iз шафи скрипку й пробуе. І диво: вже з перших тактiв ритм цiлковито пасуе до слiв. Руже похапцем пише далi, тепер уже пiдхоплений, тепер уже пiднесений силою, що увiйшла в нього. Нараз злилося все докупи: всi почуття, вивiльненi цiеi пори, всi слова, якi вiн чув на вулицi, на бенкетi, ненависть до тиранiв, страх за рiдну землю, вiра в перемогу i любов до свободи. Руже не треба анi творити, анi винаходити, треба лише заримовувати, вставляти в поривний ритм своеi мелодii слова, якi сьогоднi, цього единого дня, переходять iз вуст до вуст, i вiн висловив, виповiв, виспiвав усе, що вiдчувала нацiя в глибинах своеi душi. Йому не треба компонувати, бо крiзь зачиненi вiконницi проникае ритм вулиць i даноi iсторичноi митi, ритм опору i виклику, що полягае в маршовiй ходi солдатiв, галасливостi сурм, гуркотi гармат. Можливо, вiн ще не сприймае iх сам i не чуе його пильне вухо, але генiй iсторичноi митi, що на цю едину нiч оселився в його смертному тiлi, чув iх. Дедалi податливiше кориться мелодiя стукiтливому радiсному тактовi, гупанню серця цiлого народу. Руже, немов хто диктуе йому, похапцем i дедалi швидше записуе слова й ноти, на нього налетiла мов буря, яка ще нiколи не шаленiла в його обмеженiй мiщанськiй душi. Така екзальтацiя, таке натхнення, що, власне, й не належить йому, а е магiчною силою, спресованою в однiсiньку вибухову секунду, поривае бiдолашного дилетанта в сто тисяч разiв вище вiд його звичайноi мiри i жбурляе його, наче ракету, – на секунду спалахуе свiтло i струмениться полум’я, – до зiр. Одну нiч даровано капiтановi Руже де Лiлю, щоб бути братом безсмертного: з перейнятого, з запозиченого з вулиць та газет поклику i початку в нього формуеться творче слово й пiдноситься до строфи, що у своiй поетичнiй формi не менш неминуща, нiж безсмертна мелодiя:
Amour sacrе de la patrie,
Conduis, soutiens nos bras vengeurs!
Libertе, libertе chеrie,
Combats avec tes dеfenseurs![5 - Свята любов до батькiвщини,Веди, пiдтримай месникiв руки!Свободо, люба свободо,Воюй разом з твоiми оборонцями!]
Потiм iшла ще п’ята строфа, остання, i, вилита збудженням у нерозривне цiле, безсмертна пiсня, довершено пов’язавши слово з мелодiею, була написана ще до того, як за вiкном засiрiло. Руже погасив свiтло i впав на лiжко. Щось, вiн сам не знав що, пiднесло його в iще нiколи не вiдчутiй ясностi розуму, а тепер повалило в тупому виснаженнi. Вiн добре виспався, бо спав, як мертвий. І справдi, поет, творець i генiй у ньому знову вмер. Проте на столi лежить, уже вiльний вiд заснулого, що вочевидь здiйснив це диво в священному сп’янiннi, завершений твiр. Навряд чи в iсторii всiх народiв пiсня коли-небудь ще раз так швидко i так досконало ставала словом i музикою.
Уранцi дзвони собору повiдомили, як i завжди, про новий день. Вiтер iз Рейну вряди-годи доносив бахкання пострiлiв, почалися першi перестрiлки. Руже прокинувся. На превелику силу витягнув себе з провалля свого сну. Щось сталося, неясно вiдчувае вiн, щось сталося з ним, але вiн лише туманно пригадуе. Тiльки тодi помiчае на столi недавно написану сторiнку. Вiршi? Коли ж я iх написав? Музика, записана моею рукою? Коли ж я скомпонував ii? Таж так, пiсня, приятель Дiтрiх учора попросив написати маршову пiсню для Рейнськоi армii. Руже читае свiй вiрш, мугикае мелодiю, але почуваеться, як i завжди творець перед щойно закiнченим твором, зовсiм невпевнено. Але поряд живе полковий товариш, вiн покаже йому й проспiвае. Товариш видаеться задоволеним i запропонував тiльки невеличку змiну. Пiсля цього першого схвалення Руже почуваеться трохи впевненiше. З усiм нетерпiнням автора i гордiстю за так швидко виконану обiцянку вiн одразу пiшов додому до мера, що якраз вийшов у сад на ранкову прогулянку i продумував нову промову. Що, Руже? Вже готово? Ну, то ми одразу i проби влашту
Страница 30
мо. Приятелi мерщiй пiшли з саду в салон, Дiтрiх сiв за рояль i акомпанував, Руже спiвав текст. Приваблена несподiваною музикою вранцi, в салон прийшла мерова дружина й пообiцяла виготовити копii новоi пiснi i, як людина з музичною освiтою, опрацювати акомпанемент, щоб уже сьогоднi ввечерi, коли збереться товариство, пiсню можна було проспiвати друзям дому серед яких-небудь iнших пiсень. Мер Дiтрiх, що пишався своiм чистим тенором, заходився докладно вивчати пiсню, щоб 26 квiтня, ввечерi того самого дня, коли складено i скомпоновано пiсню, вперше проспiвати ii перед випадково зiбраним товариством у своему салонi.Слухачi, здаеться, приязно аплодували, i, мабуть, не бракувало рiзноманiтних чемних комплiментiв i присутньому там авторовi. Але, звичайно, гостi в палацi Брольi на широкому майданi в Страсбургу анiтрохи не здогадувалися, що на невидимих крилах у iхне земне iснування прилетiла вiчна мелодiя. Сучасники рiдко з першого погляду розумiють велич людини або твору, i про те, як мало мерова дружина усвiдомлювала ту дивовижну мить, свiдчить ii лист до брата, в якому вона звела те диво до банальноi свiтськоi подii. «Знаеш, ми приймаемо в домi багато людей, i завжди треба щось винаходити, щоб була якась перемiна серед розваг. Отож моему чоловiковi спало на думку, щоб хтось написав якусь принагiдну пiсню. Капiтан iнженерного корпусу Руже де Лiль, один люб’язний поет i композитор, дуже швидко написав музику бойовоi пiснi. Мiй чоловiк, що мае добрий тенор, одразу проспiвав цю пiсню, що дуже приваблива i мае певну своерiднiсть. Нам пощастило, пiсня жвава i натхненна. Я зi свого боку застосувала своi обдаровання для аранжування i аранжувала партитуру для рояля та iнших iнструментiв, тож мала багато роботи. Пiсню проспiвали в нас на велику втiху всього товариства».
«На велику втiху всього товариства», – нинi цi слова видаються нам несподiвано холодними. Проте суто дружне враження, лише лiтепле сприйняття зрозумiлi, бо пiд час цього першого виконання «Марсельеза» ще не могла розгорнути по-справжньому всю свою силу. «Марсельеза» – не пiсня для бiльш-менш доброго тенора, i ii мае виспiвувати не самотнiй голос помiж романсiв та iталiйських арiй. Пiсня, що надихае й окриляе пiд ударнi такти слiв «Aux armes, citoyens», звертаеться до мас, до юрби, i ii справжнiм аранжуванням е брязкiт зброi, лункi фанфари, тверда хода полкiв. Пiсня була задумана не для слухачiв, якi байдуже сидять i затишно насолоджуються, а для тих, хто дiе i воюе. Спiвати ii мае не якесь сопрано чи тенор, а тисячi горлянок – це взiрцева маршова пiсня, пiсня перемоги, пiсня смертi, пiсня батькiвщини, нацiональна пiсня цiлого народу. Тiльки натхнення, з якого вона передусiм народилася, надасть пiснi Руже де Лiля сили, здатноi надихати. Пiсня ще не запалила, анi слова, анi мелодiя ще не дiйшли в магiчному резонансi до душi народу, армiя ще не знае своеi маршовоi пiснi, революцiя ще не знае свого вiчного пеану.
Навiть вiн сам, Руже де Лiль, що з ним сталося вночi це диво, здогадуеться не бiльше за решту, що вiн створив тiеi ночi, ведений, мов сновида, химерним генiем. Вiн, добрий, люб’язний дилетант, звичайно, щиро дякуе, коли запрошенi гостi гучно аплодують, коли йому як автору кажуть чемнi комплiменти. З дрiбним марнославством дрiбноi людини вiн ревно намагаеться роздмухати цей дрiбний успiх у своему вузькому провiнцiйному колi. У кав’ярнях вiн спiвае товаришам нову пiсню, попросив виготовити копii й послав iх генералам Рейнськоi армii. Тим часом iз наказу мера та рекомендацii вiйськовоi влади Страсбурзький вiйськовий оркестр вивчив «Бойову пiсню Рейнськоi армii», i через чотири днi, коли вирушали вiйська, вiйськовий оркестр нацiональноi гвардii Страсбурга вже грав новий марш. У патрiотичному запалi навiть страсбурзький видавець заявив, що готовий надрукувати «Chant de guerre pour l’armеe du Rhin», шанобливо присвячену генераловi Люкнеру – саме йому був пiдпорядкований капiтан Руже. Але жоден з генералiв Рейнськоi армii не подумав дати наказ, щоб цю нову мелодiю справдi грали або спiвали пiд час маршу, тож видавалося, нiби салонний успiх пiснi «Allons, enfants de la patrie», як i всi дотеперiшнi спроби Руже, так i лишиться одноденним успiхом, провiнцiйною подiею, яку невдовзi й забудуть.
Але приховану силу твору нiколи не вдаеться надовго приховати чи замкнути. Мистецький твiр може бути забутий часом, його можуть заборонити й поховати, але стихiйне завжди одержуе перемогу над ефемерним. Мiсяць, два нiчого не чути про бойову пiсню Рейнськоi армii. Надрукованi й переписанi вiд руки примiрники лежать i блукають у байдужих руках. Але завжди досить, щоб якийсь твiр справдi надихнув бодай одну людину, бо кожне щире натхнення i саме стае творчим. На iншому краi Францii, в Марселi, Клуб друзiв конституцii органiзував 22 червня бенкет для добровольцiв, що вирушали на вiйну. За довгим столом сидiло п’ятсот молодих завзятих чоловiкiв у новiсiньких мундирах Нацiональноi гвардii, i серед них вiбрував точнiсiнько той самий настрiй, що й 25 квiтня в Страсбу
Страница 31
зi, тiльки ще гарячiший, палкiший i шаленiший завдяки пiвденному темпераменту марсельцiв i вже не такий марнославно впевнений у перемозi, як у першi години пiсля оголошення вiйни. Бо сталося не так, як вихвалялися тi генерали, мовляв, тiльки-но французькi вiйська переправляться через Рейн, як iх усюди прийматимуть iз простертими обiймами. Навпаки, ворог глибоко зайшов у французьку краiну, свобода пiд загрозою, справа свободи в небезпецi.І раптом, серед бенкету, хтось один – звали його Мiрер, i вiн був студентом медицини в унiверситетi в Монпелье – постукав по своiй склянцi й пiдвiвся. Всi замовкли i глянули на нього. Вiд нього чекали промови або звернення. Але замiсть них молодик пiдняв праву руку вгору й заспiвав пiсню, нову пiсню, якоi нiхто з присутнiх не знав, i нiхто не знав, як вона потрапила йому до рук: «Allons, enfants de la patrie». І тепер спалахнула iскра, немов упавши на бочку з порохом. Вона зачепила чуття за чуттям, тi вiчнi електроди. Всi тi молодi хлопцi, якi завтра мали вирушати, прагнули боротися за свободу й були готовi вмерти за батькiвщину, вiдчули, що тi слова виражають iхню найглибшу волю, iхнi найпотаемнiшi думки, ритм нездоланно пiдносив iх в одностайному екстатичному натхненнi. Строфа за строфою виповнювали iх радiстю, пiсню довелося повторити ще й удруге, i вже мелодiя стала iхньою, ось вони вже, збуджено зiрвавшись на ноги, пiднiсши склянки, спiвають рефрен, що мов гримить: «Aux armes, citoyens! Formez vos bataillons!» Із цiкавiстю прилинули люди з вулиць, щоб почути, що тут спiвають iз таким захватом, i вже й самi спiвали разом iз гвардiйцями; наступного дня та мелодiя вже на тисячах i тисячах вуст. Поширилось нове видання, i, коли 2 липня 500 добровольцiв вирушили з мiста, пiсня помандрувала разом iз ними. Коли iх утома долала десь на путiвцi, коли крок ставав млявим, досить було комусь одному заспiвати гiмн, i вже поривний такт надавав iм усiм новоi енергii. Коли проходили крiзь села i на вулицях iз цiкавiстю збиралися селяни та решта жителiв, гвардiйцi заспiвували хором. Та пiсня стала iхньою, навiть не знаючи, що ii написано для Рейнськоi армii, i не здогадуючись, хто i коли ii написав, вони перейняли ii як гiмн свого батальйону, як кредо свого життя i смертi. Вона належала iм, як прапор, i в пристрасному маршi вони прагнули пронести ii над свiтом.
Перша велика перемога «Марсельези» – адже так невдовзi стали називати гiмн Руже – сталася в Парижi. Коли 30 липня батальйон пройшов по передмiстях, iз прапором попереду i пiснею, тисячi i десятки тисяч людей стояли i чекали на вулицях, щоб урочисто прийняти iх, i марсельцi, п’ятсот чоловiк, немов однiею горлянкою, спiвали та й спiвали, в такт крокам, люди прислухалися. Що за чудовий i поривний гiмн виспiвують марсельцi? Що за фанфарний поклик, який доходить до кожного серця пiд трiскотливий барабанний дрiб, оце «Aux armes, citoyens!» Минуло двi, три години, i вже приспiв лунае на всiх вулицях. Забули «?a ira», забули старi маршi, зужитi куплети: революцiя впiзнала свiй голос, революцiя знайшла свою пiсню.
Пiсня поширилась, мов лавина, невпинна була ii переможна хода. Гiмн спiвали на бенкетах, у театрах i клубах, ба навiть у церквах пiсля «Te Deum», а потiм i замiсть «Te Deum». За мiсяць, за два «Марсельеза» стала пiснею i всiеi армii. Серван, перший республiканський вiйськовий мiнiстр, тямущим оком добачив бадьору й екзальтовану силу такоi своерiдноi нацiональноi бойовоi пiснi. Вiн притьмом дав наказ розiслати сто тисяч примiрникiв в усi пiдроздiли, i за двi чи три ночi пiсня невiдомого чоловiка набула бiльшоi поширеностi, нiж усi твори Мольера, Расiна i Вольтера. Не було свята, яке вiдбувалося б без «Марсельези», жодноi битви, перед якою спершу полковi музики не виконували бойовоi пiснi свободи. У битвах пiд Жемаппе i Нервiнденом командири полкiв наказали йти у вирiшальний наступ iз цiею пiснею, i ворожi генерали, що могли пiдбадьорювати своiх солдатiв тiльки давнiм рецептом, який полягав у подвiйнiй порцii горiлки, перелякано дивилися, що нiчого не можуть протиставити вибуховiй силi того «страхiтливого» гiмну, коли його одночасно спiвали тисячi й тисячi чоловiк, i вiн, неначе гучна, брязкiтлива хвиля, налiтав на iхнi лави. «Марсельеза», незмiрно поривна в натхненнi та смертi, ширяла тепер над усiма бойовищами Францii, наче Нiка, крилата богиня перемоги.
А тим часом у маленькому гарнiзонi в Гюнiнгенi сидить геть невiдомий капiтан iнженерних вiйськ Руже i жваво розробляе проект фортечних стiн та укрiплень. Можливо, вiн уже забув «Бойову пiсню Рейнськоi армii», яку написав тiеi давно забутоi ночi 26 квiтня 1792 року, i анiтрохи не наважуеться здогадуватись, читаючи в газетах про iнший гiмн, iншу бойову пiсню, яка блискавично завоювала Париж, що ота переможна «Пiсня марсельцiв» слово в слово i такт у такт е не чим iншим, як створеним у ньому й над ним дивом тiеi ночi. Але яка жорстока iронiя долi: буяючи до всiх небес, долинаючи до зiр, ця мелодiя не поривае й не пiдносить лише едину людину, а саме: чоловiка, який ство
Страница 32
ив ii. Нiхто в цiлiй Францii не дбае про капiтана Руже де Лiля, величезна слава, яку коли-небудь мала пiсня, належить тiльки пiснi, i жодна тiнь тiеi слави не падае на ii творця Руже. Його прiзвище не друкують на текстах, а господарi тiеi доби не звертають на нього нiякоi уваги, та й вiн сам нiколи не вiддаеться прикрим спогадам. Адже – генiальний парадокс, який здатна вигадати тiльки iсторiя – творець революцiйного гiмну – нiякий не революцiонер, навпаки: той, хто як нiхто iнший вiв далi революцiю своею безсмертною пiснею, хотiв би всiма силами зупинити ii. Коли марсельцi й паризька потолоч – iз його гiмном на вустах – штурмували Тюiльрi й повалили короля, Руже вже стало досить революцii. Вiн вiдмовляеться складати присягу республiцi i радше покинув би свою службу, нiж служив би якобiнцям. Але слова «libertе chеrie», «люба свобода», в його гiмнi для цього чесного чоловiка аж нiяк не пустi: новi тирани i деспоти в Конвентi йому огиднi не меншою мiрою, нiж вiн ненавидить коронованих i помазаних по той бiк кордону. Вiн вiдверто висловлюе свое невдоволення Комiтетом громадського порятунку, коли його приятеля, мера Дiтрiха, хрещеного батька «Марсельези», i генерала Люкнера, якому вона була присвячена, а також усiх офiцерiв та аристократiв, якi того вечора були ii першими слухачами, потягли на гiльйотину, i невдовзi вже виникла гротескна ситуацiя, бо поета революцii арештували як контрреволюцiонера, i його, саме його звинуватили на судi в зрадi батькiвщини. Тiльки 9 термiдора, яке разом iз падiнням Робесп’ера вiдiмкнуло в’язницi, врятувало Французьку революцiю вiд ганьби за передачу творця ii безсмертноi пiснi «нацiональнiй бритвi».Але все-таки то була б героiчна смерть, а не таке жалюгiдне згасання в пiтьмi, яке спiткало Руже. Нещасний Руже бiльш нiж на сорок рокiв, на тисячi й тисячi днiв пережив единий справдi творчий день свого життя. З нього зняли мундир, у нього забрали пенсiю, вiршi, опери та тексти, якi вiн написав, не друкували i не ставили в театрi. Доля не простила дилетантовi, що вiн, не покликаний, проник у лави безсмертних. Дрiбна людина заповнюе свое дрiб’язкове життя всякими дрiбними i не завжди чистими оборудками. Карно, а згодом Бонапарт марно намагалися зi спiвчуття допомогти бiдоласi. Щось у характерi Руже стало безнадiйно отруеним i дивним унаслiдок жорстокостi випадку, коли Господь i генiй увiйшли в нього на три години, а потiм знову вiдкинули його у власну нiкчемнiсть. Руже з усiеi сили лаеться i сперечаеться, пише Бопапарту, що хотiв допомогти йому, зухвалi й патетичнi листи, прилюдно вихваляе себе за те, що на народному референдумi голосував проти нього. Рiзнi оборудки вплутали його в темнi афери, i через котрийсь iз незлiченних векселiв вiн був змушений навiть познайомитися з борговою в’язницею Сен-Пеларжi. Нiде не здобувши любовi, зацькований кредиторами, постiйно перебуваючи пiд наглядом полiцii, вiн зрештою заповз кудись у провiнцiю i, немов iз могили, iзольований i забутий, прислухаеться звiдти до долi своеi безсмертноi пiснi; вiн ще пережив мить, коли «Марсельеза» з переможними армiями прокотилася по Європi, а потiм мить, коли Наполеон, тiльки-но ставши iмператором, наказав викреслити ii з усiх програм як надто революцiйну, а Бурбони заборонили цiлковито. Озлоблений стариган лише здивувався, коли через одне поколiння Липнева революцiя 1830 року знову в усiй давнiй силi вiдновила його слова i мелодiю на барикадах Парижа, а король-громадянин Луi-Фiлiп призначив йому як творцевi невеличку пенсiю. Занедбаному i забутому видаеться дивом, що про нього взагалi ще пам’ятають, але це радше мимобiжний спогад, i коли 1836 року сiмдесятишестирiчний чоловiк зрештою помер у Шуазi-ле-Руа, нiхто вже не знае i не пам’ятае його iм’я. Знову минуло кiлька поколiнь, i тiльки пiд час Свiтовоi вiйни, коли «Марсельеза», що давно вже стала нацiональним гiмном, знову лунала войовниче на всiх фронтах Францii, наказали, щоб тiло малого капiтана Руже помiстили на тому самому мiсцi в соборi Інвалiдiв, де лежить тiло малого лейтенанта Бонапарта, отож украй не уславлений творець вiчноi пiснi нарештi вiдпочивае в криптi слави своеi батькiвщини вiд розчарування, що вiн був не ким iншим, як поетом i творцем однiсiнькоi ночi.
Свiтова хвилина Ватерлоо
Наполеон, 18 червня 1815 року
Доля лине до могутнiх i схильних до насильства. Довгi роки вона, мов слуга, кориться комусь одному: Цезаревi, Александру, Наполеоновi, бо любить стихiйних людей, що подiбнi до неi самоi, до незбагненноi стихii.
Але iнодi, i то завжди вкрай рiдко, вона, пройнявшись дивним настроем, пiддаеться комусь байдужому. А iнколи – i це найдивовижнiшi митi в свiтовiй iсторii – нитки фатуму на одну непевну хвилину потрапляють до нiкчемних рук. Такi люди завжди бiльш наляканi, нiж ощасливленi бурею вiдповiдальностi, що втягнула iх у героiчну свiтову гру, i майже завжди, затремтiвши, випускають iз рук накинуту iм долю. Дуже рiдко людина могутньою рукою пiдносить нагоду, яка iй трапилась, i себе разом iз нею. Адже величне даеться н
Страница 33
значному лише на секунду, i той, хто прогавить його, вже нiколи не буде обласкавлений ним удруге.Грушi
Серед танцiв, любовних романiв, iнтриг i суперечок Вiденського конгресу просвистiла, наче випущене гарматне ядро, звiстка, що Наполеон, цей скутий лев, вирвався зi своеi клiтки на Ельбi, – i вже мчать на всi боки вiсники. Наполеон здобув Лiон, прогнав короля, вiйська з давнiми iмператорськими прапорами переходять на його бiк, вiн у Парижi, в Тюiльрi, марнi були Лейпцизька битва i двадцять рокiв людовбивчих вiйн. Немов збитi докупи однiею силою, мiнiстри, – англiйський, прусський, австрiйський, – якi щойно плаксиво сперечалися, доходять згоди, росiйську армiю похапцем знову мобiлiзують, щоб тепер уже остаточно вирвати владу з рук узурпатора; ще нiколи Європа легiтимних iмператорiв i королiв не була такою единою, як у тi години першого обурення. З пiвночi на Францiю наступае Веллiнгтон, йому на помiч iде прусська армiя пiд командою Блюхера, на Рейнi споряджаеться Шварценберг, а як резерв повiльно й важко ступають по Нiмеччинi росiйськi вiйська.
Наполеон единим поглядом збагнув смертельну небезпеку. Вiн знае: немае часу чекати, аж поки збереться вся зграя. Треба роздiлити iх, напасти на когось одного, на пруссакiв, англiйцiв чи австрiйцiв, перше нiж вони стануть европейською армiею i загибеллю для його iмперii. Вiн мае спiшити, бо вже прокидаються невдоволенi i в його краiнi, вiн повинен стати переможцем до того, як змiцнiють республiканцi й поеднаються з роялiстами, до того, як Фуше, цей двоязикий i невловний, у союзi з Талейраном, своiм суперником i вiддзеркаленням, пiдступно перерiжуть йому ззаду сухожилки. Вiн повинен у единому залiзному поривi скористатися бурхливим ентузiазмом армii й рушити на ворогiв; кожен день – це втрата, кожна година – небезпека. Тож вiн похапцем кинув брязкiтливу гральну кiсть на найкривавiше бойовище Європи – Бельгiю. 15 червня о третiй годинi ранку передовi полки великоi – i поки що единоi – армii Наполеона перейшли кордон. 16 червня коло Лiньi вони вже наскочили на прусську армiю й вiдкинули ii. Це перший удар пазурами пораненого лева, страхiтливий, але аж нiяк не смертельний. Розбита, але не знищена, прусська армiя вiдступила до Брюсселя.
Тепер Наполеон вирушив для другого удару – по Веллiнгтону. Вiн не може собi дозволити звести дух, бо кожен день дае супротивнику новi пiдкрiплення, а краiна позаду нього i знекровлений, неспокiйний французький народ повиннi сп’янiти вiд вогненноi сивухи звiстки про перемогу. 17 червня Наполеон i далi суне вперед з усiею своею армiею аж до пагорбiв Катр-Бра, де окопався Веллiнгтон, той незворушний ворог iз залiзними нервами. Ще нiколи розпорядження Наполеона не були такi обачнi, ще нiколи його вiйськовi накази не були яснiшi, нiж того дня, вiн думае не тiльки про напад, а й про своi небезпеки: можливiсть, що розбита, але не знищена армiя Блюхера може з’еднатися з армiею Веллiнгтона. Прагнучи запобiгти цьому лиху, вiн вiдокремив частину своеi армii, щоб вона крок за кроком вiдганяла прусську армiю й не давала iй приеднатися до англiйцiв.
Командування цим допомiжним вiйськом Наполеон доручив маршаловi Грушi: пересiчному чоловiковi, доброму, чесному, порядному, надiйному, не раз випробуваному командировi кiнноти, але командировi кiнноти i не бiльше. Грушi – не палкий i поривний нещадний воiн-кавалерист, як Мюрат, не стратег, як Сен-Сiр i Бертье, не герой, як Ней. Жодна войовнича кiраса не прикрашала йому груди, жоден мiф не огортав його постать, нiяка помiтна риса не надавала йому слави i становища в героiчному свiтi наполеонiвськоi легенди; тiльки його неуспiх, тiльки невдача, яка спiткала його, надала йому слави. Двадцять рокiв вiн воював на всiх бойовищах вiд Іспанii до Росii, вiд Голландii до Італii, поволi пiднявся щаблями аж до зiрки маршала, не те що незаслуженоi, але без особливих звитяг. Австрiйськi кулi, египетське сонце, арабськi кинджали, росiйськi морози прибрали з його шляху попередникiв. Дезе загинув пiд Маренго, Клебер – у Каiрi, Ланн – пiд Ваграмом; Грушi не пробивав собi шляху до найвищоi гiдностi, той шлях прочистили йому кулi за двадцять рокiв вiйни.
Наполеон добре знав, що Грушi – i не герой, i не стратег, а тiльки надiйний, вiрний, мужнiй i розважливий чоловiк. Але половина його маршалiв лежала в землi, решта, невдоволенi, лишились у своiх маетках, утомившись вiд нескiнченних бiвакiв, тож Наполеон був змушений доручити вирiшальне завдання пересiчному чоловiку.
17 червня об одинадцятiй годинi ранку, через день пiсля перемоги пiд Лiньi, за день до Ватерлоо, Наполеон уперше передав маршаловi Грушi самостiйне командування. На одну мить, на один день скромний Грушi вийшов iз вiйськовоi iерархii в свiтову iсторiю. Лише на одну мить, зате на яку мить! Накази Наполеона були яснi. Поки вiн сам iде на англiйцiв, Грушi з третиною армii мае переслiдувати прусську армiю. Начебто просте доручення, пряме i зрозумiле, а водночас i таке, що потребуе гнучкого розуму, i двосiчне, наче меч. Бо водночас iз тим переслiдув
Страница 34
нням Грушi доручили перебувати в постiйному зв’язку з головною армiею.Маршал, вагаючись, прийняв командування. Вiн не звик дiяти самостiйно, його безiнiцiативна розважливiсть почуваеться краще, коли генiальний погляд iмператора наказуе йому, як дiяти. Крiм того, вiн вiдчувае за плечима невдоволенiсть своiх генералiв, а можливо, навiть невиразний помах крил долi. Тiльки близькiсть штаб-квартири заспокоюе маршала, бо лише три години швидкого маршу вiдокремлюють його армiю вiд армii iмператора.
Грушi прощаеться серед зливи. Його солдати повiльно йдуть по розмитiй глинистiй землi вслiд за пруссаками або принаймнi в тому напрямi, де, як припускали, перебувае Блюхер зi своiм вiйськом.
Нiч у Каю
Пiвнiчний дощ iде нескiнченно. Мов мокре стадо, ступають у пiтьмi Наполеоновi полки, кожен воiн несе на своiх пiдошвах по кiлограму болота, нiде нема нiякого притулку, нiякоi хати чи покрiвлi. Солома надто розмокла, щоб лягати на неi, тому десять або дванадцять солдатiв туляться разом i сплять сидячи, спина до спини пiд зливою. Та й сам iмператор не мае спочинку. Гарячкова нервознiсть цькуе i пронизуе його, рекогносцировку годi провести через непроглядну темiнь, розвiдники повiдомляють украй плутанi звiстки. Наполеон ще не знае, чи Веллiнгтон прийме битву, вiд Грушi немае повiдомлення про пруссакiв. Тож о першiй годинi ночi вiн сам – байдужий до шумливого прориву небес – обходить усi форпости аж до того, що перебувае на вiдстанi гарматного пострiлу вiд англiйського табору, де вряди-годи виднiе серед туману тьмяне, задимлене свiтло, i розробляе план нападу. Тiльки коли засiрiло, повертаеться Наполеон на ферму Каю, у свою жалюгiдну штаб-квартиру, i бачить там першi повiдомлення вiд Грушi: неяснi звiстки про вiдступ пруссакiв i неодмiнно заспокiйливi обiцянки йти за ними. Мало-помалу дощ ущух. Імператор нетерпляче ходить по кiмнатi й поглядае на жовтий обрiй, чи нарештi не вiдкриються простори, а отже, з’явиться й змога почати вирiшальну битву.
О п’ятiй годинi ранку – дощ уже припинився – яснiшають i душевнi хмари, спонукаючи до рiшучостi. Вiддано наказ о дев’ятiй годинi бути готовими до бою i рушати вперед. Ординарцi розсипались в усi боки. Невдовзi сурми дали сигнал до збору. Тiльки тепер Наполеон лягае на похiдне лiжко, щоб двi години поспати.
Ранок перед Ватерлоо
Дев’ята година ранку. Але вiйська зiбралися ще не всi. Розмочений триденним дощем грунт обтяжуе кожен рух i не дае змоги вчасно вивести вперед артилерiю. Тiльки мало-помалу з’являеться сонце, дме поривчастий вiтер, але це не сонце Аустерлiца, яскраве i з обiцянками щастя, тутешне пiвнiчне свiтило лише тьмяним блиском понуро осявае землю. Нарештi вiйська готовi, i тепер, перед початком битви, Наполеон на своiй бiлiй кобилi ще раз iде вздовж усього фронту. Орли на прапорах опускаються нижче, немов пiд бурхливим вiтром, вершники войовниче вимахують шаблями, а пiшi пiднiмають на багнетах для вiтання своi ведмежi шапки. Всi барабани вистукують несамовитий дрiб, сурми шлють назустрiч полководцю свою пронизливу радiсть, але цi всi iскристi тони заглушуе, мов грiм, радiсний крик сiмдесятьох тисяч солдатських горлянок, що котиться над полками: «Vive l’Empereur!»[6 - «Хай живе iмператор!» (Фр.).]
Жоден парад за двадцять рокiв наполеонiвських вiйн не був величнiшим i таким сповненим ентузiазму, як цей останнiй. Тiльки-но вiдлунали заклики, об одинадцятiй годинi, – на двi години пiзнiше, нiж передбачено, на двi фатальнi години пiзнiше! – гармашi отримали наказ обстрiляти картеччю червонi мундири на пагорбi. Потiм рушив iз пiшими солдатами Ней, «le brave des braves», «смiливець над смiливцями», почалася вирiшальна для Наполеона мить. Цю битву описували незлiченну кiлькiсть разiв, але ми нiколи не втомимося читати про ii мiнливий перебiг чи то в чудовому описi Вальтера Скотта, чи то в епiзодичному описi Стендаля. Битва була велична та розмаiта i здалеку, i зблизька, i з пагорба полководця, i з сiдла кiрасира. То був шедевр напруги i драматизму з ненастанними переходами вiд страху до надii, що раптом досяг кульмiнацii в мить катастрофи. То був взiрець справжньоi трагедii, бо доля цiеi битви визначила долю Європи, фантастичний феерверк Наполеонового життя пишно, наче ракета, ще раз спалахнув на всiх небесах, а потiм згас назавжди в миготливому падiннi.
Вiд одинадцятоi години до першоi французькi вiйська штурмували височини, займали села й позицii, iх виганяли вiдти, вони знову дерлися вгору i штурмували. Вже десять тисяч полеглих укрили глинистий мокрий пагорб пустоi землi, i не досягнуто ще нiчого, крiм виснаження по обидва боки. Обидва вiйська втомленi, обидва полководцi занепокоенi. Обидва знають, що перемога належить тому, хто перший отримае пiдкрiплення: Веллiнгтон – вiд Блюхера, Наполеон – вiд Грушi. Наполеон раз по раз нервово хапаеться за пiдзорну трубу, посилае щоразу нових ординарцiв; якби вчасно надiйшов його маршал, сонце Аустерлiца знову засяяло б над Францiею.
Помилка Грушi
Грушi, що, не здогадуючись, тримав у руках Наполеоно
Страница 35
у долю, тим часом, згiдно з наказом, вирушив увечерi 17 червня й переслiдував у визначеному напрямi пруссакiв. Дощ припинився. Безтурботно, наче в мирнiй краiнi, йдуть роти молодих хлопцiв, якi тiльки вчора вперше понюхали порох, але ворога й далi не видно, нiде немае жодного слiду розбитоi прусськоi армii.Аж раптом, саме тодi, коли маршал снiдав нашвидку в якiйсь селянськiй хатi, здригнулася земля пiд ногами воiнiв. Усi прислухалися. Знову i знову глухо прокотився, вже згасаючи, звук: то ревiли гармати, далекi вогненнi батареi, а втiм, не дуже й далекi, щонайбiльше на вiдстанi трьох годин. Кiлька офiцерiв лягли по-iндiанському на землю, щоб виразнiше визначити напрям. Ненастанно i глухо долинае той далекий звук. Це канонада перед Сен-Жаном, початок битви пiд Ватерлоо. Грушi скликае раду. Жерар, його заступник, гаряче й палко вимагае: «Il faut marcher au canon»[7 - «Треба йти до гармат» (фр.).], чимшвидше в бiк стрiлянини! Другий офiцер погоджуеться з ним: треба чимшвидше туди. Нiхто з них не сумнiваеться, що iмператор зiткнувся з англiйцями й почалася важка битва. Грушi вагаеться. Звикнувши до послуху, вiн боязливо дотримуеться написаного аркуша, наказу iмператора переслiдувати пруссакiв, якi вiдступають. Жерар, помiтивши його вагання, стае наполегливiшим: «Marchez au canon!» – i вимога заступника командувача перед двадцятьма офiцерами i цивiльними звучить не як прохання, а як наказ. Це розсердило Грушi. Вiн твердо й суворо пояснюе, що не може вiдступити вiд свого обов’язку, поки не отримае вiд iмператора iншого наказу. Офiцери розчарованi, гармати гримлять серед лиховiсного мовчання.
Тодi Жерар спробував востанне: вiн палко благае, щоб принаймнi йому з його дивiзiею i частиною кавалерii дозволили навiдатись на бойовище, i зобов’язуеться вчасно повернутися. Грушi думае. Вiн думае одну секунду.
Свiтова iсторiя за мить
Грушi думае одну секунду, i та секунда вирiшуе його долю, долю Наполеона i долю свiту. Та секунда в селянськiй хатi у Вальгаймi вирiшила долю всього XIX сторiччя, i вона зависла на вустах – безсмертна мить – цiлком порядного, абсолютно пересiчного чоловiка, вона лежить, рiвна й вiдкрита, в руках, якi нервово жмакають фатальний наказ iмператора. Якби Грушi тепер здобувся на мужнiсть, був смiливим, не виконав наказ унаслiдок вiри в себе i очевиднi знаки, Францiя була б урятована. Але несамостiйна людина завжди кориться написаному, а не поклику долi.
Тому Грушi енергiйно вiдмахуеться. Нi, було б безвiдповiдально ще раз дiлити такий малий корпус. Приписане йому завдання – переслiдувати пруссакiв, бiльш нiчого. Вiн вiдмовляеться дiяти всупереч наказовi iмператора. Офiцери пригнiчено мовчать. Навколо маршала запановуе тиша. І серед тiеi тишi минае без вороття те, що слова та дii вже нiколи не зможуть зловити: вирiшальна секунда. Веллiнгтон перемiг.
Отож вони йдуть далi, Жерар i Вандам iз гнiвно стиснутими кулаками, i Грушi, невдовзi стривожений, а згодом дедалi бiльш невпевнений: адже дивно, й досi нiде немае анi слiду пруссакiв, вочевидь вони змiнили напрям свого руху на Брюссель. А скоро розвiдники повiдомляють про пiдозрiлi ознаки, що вiдступ пруссакiв перетворився у фланговий марш у бiк бойовища. Ще був би час у крайньому поспiху прийти на допомогу iмператоровi, i Грушi дедалi нетерплячiше чекае посланця, наказу повернутися. Але немае нiякоi звiстки. Тiльки глухо i щоразу далi гримлять гармати понад землею, яка здригаеться: понад гральною кiстю Ватерлоо.
Пополуднi пiд Ватерлоо
Тим часом настала перша година. Щоправда, чотири атаки французiв вiдбитi, але вони значно ослабили центр Веллiнгтона, i Наполеон уже готуеться до вирiшального штурму. Наказуе змiцнити батареi i, перше нiж канонада затягне помiж пагорбами свою димову завiсу, востанне озирае бойовище.
І помiчае на пiвнiчному сходi, наближення темноi тiнi, що, здаеться, вийшла з лiсiв: новi вiйська! В той бiк одразу повертаються всi пiдзорнi труби: може, то Грушi, що смiливо переступив наказ i тепер, мов дивом, прибувае вчасноi митi? Нi, один приведений полонений повiдомляе, що то авангард армii генерала Блюхера, прусськi вiйська. Імператор уперше здогадався, що розбита прусська армiя, напевне, вiдiрвалася вiд переслiдування, щоби вчасно з’еднатися з англiйцями, тодi як третя частина його вiйськ марно маневруе в порожнечi. Імператор одразу пише листа Грушi з дорученням за всяку цiну пiдтримувати зв’язок i перешкодити участi пруссакiв у битвi.
Маршал Ней одразу отримуе наказ наступати. Веллiнгтона треба повалити до прибуття пруссакiв: жодна дiя вже не видаеться занадто смiливою, коли так раптом зменшилися шанси. Увесь пополудень минае в страхiтливих нападах на плато зi щоразу свiжими пiшими вiйськами, щоразу вони штурмують розстрiлянi села, щоразу iх вiдкидають назад, щоразу здiймаеться нова хвиля з розгорненими знаменами назустрiч уже розшматованим каре. Але ще утримуе Веллiнгтон позицii, ще досi немае нiякоi звiстки вiд Грушi. «Де Грушi? Де тиняеться той Грушi?» – нервово бурмоче iмператор, дивлячись, як по
Страница 36
тупово вступае в бiй прусський авангард. Полководцi iмператора теж стають нетерплячi. Вирiшивши одразу покласти всьому край, маршал Ней – не менш вiдчайдушно смiливий, нiж Грушi розважливий (пiд Неем уже вбито трое коней) – кидае всю французьку кавалерiю в едину атаку. Десять тисяч кiрасирiв i драгунiв рушають у той страхiтливий наступ смертi, розбивають каре, рубають канонiрiв i розпорошують першi лави. Щоправда, i на них тиснуть згори, але сила англiйськоi армii виснажуеться, кулак, що охопив той пагорб, починае слабнути. А коли вже вдесятеро менша французька кавалерiя була змушена вiдкотитись пiд гарматними пострiлами, Наполеон посилае свiй останнiй резерв, стару гвардiю, що важким i повiльним кроком iде штурмувати пагорб, завоювання якого визначить долю Європи.Вирiшальна битва
З обох сторiн ненастанно гримлять вiд ранку чотириста гармат. На лiнii зiткнення бряжчать кавалькади вершникiв проти вогненних каре, барабаннi палички невпинно колотять лунку напнуту шкiру, вся рiвнина здригаеться вiд розмаiття звукiв! Але вгорi, на обох пагорбах, обидва полководцi дослухаються понад людською бурею до чогось iншого. Дослухаються до найтихiшого звуку.
Два годинники тихенько, наче б’ються пташинi серця, цокають у iхнiх руках над розбурханими масами. Наполеон i Веллiнгтон – обидва цупко вхопилися за хронометри i рахують секунди i хвилини, якi мають принести iм останню вирiшальну допомогу. Веллiнгтон знае, що Блюхер близько, а Наполеон сподiваеться на Грушi. Обидва полководцi вже не мають резервiв, i той, хто першим прийде на допомогу, вирiшить долю битви. Обидва дивляться в пiдзорнi труби на край лiсу, де тепер, наче легенька хмарка, починае показуватись прусський авангард. Але чи це тiльки окремi вершники, а чи вся прусська армiя, що тiкае вiд Грушi? Англiйцi вже насилу чинять останнiй опiр, але й французькi вiйська виснаженi. Два вiйська – немов два борцi, що сапаючи стоять з уже покалiченими руками один навпроти одного, затамувавши вiддих, перше нiж схопитися востанне: настала незворотна мить вирiшальноi битви.
Нарештi, загримiли гармати з флангу у пруссакiв: перестрiлки, рушничний вогонь! «Enfin Grouchy!», «Нарештi Грушi!» – зiтхае Наполеон. Покладаючись на безпечний фланг, вiн збирае останнi вiйська i знову кидае iх на центр Веллiнгтона, щоб зламати англiйський засув перед Брюсселем, висадити в повiтря браму Європи.
Але той вогонь у вiдповiдь був лише наслiдком помилки: пруссакiв, якi пiдступали до бойовища, ввели в оману чужi мундири, i вони почали стрiляти по ганноверцях; помилковий вогонь невдовзi припинився, i тепер безперешкодно, широко i могутньо маса пруссакiв ринула з лiсу. Нi, то не Грушi, що надiйшов зi своiми вiйськами, а Блюхер, а разом з ним i згуба. Ця звiстка швидко поширилася серед iмператорських вiйськ, вони почали вiдступати, i то в жалюгiдному порядку. А Веллiнгтон збагнув вирiшальну мить. Пiд’iхав до краю пагорба, який боронили з таким успiхом, зняв капелюха й махнув ним над головою в бiк ворога, що похитнувся. Його вiйська миттю зрозумiли трiумфальний жест. Одним рухом пiднялося все, що лишилося вiд англiйських вiйськ, i кинулось на ослабленi лави. Водночас iз боку на виснажену, розбиту армiю налетiла прусська кавалерiя, гучно розлiгся крик, найзгубнiший: «Sauve qui peut!», «Рятуйся, хто може!» Кiлька хвилин, i Велика армiя – вже не що iнше, як нестримний i поривний потiк страху, який захоплюе все, навiть самого Наполеона. Наче в безборонну i нечутливу воду, врубаеться, пiдостроживши коней, прусська кавалерiя в той швидкоплинний потiк, що вiдступае, у вiльному поривi вона виловлюе з крикливоi пiни моторошного страху карету Наполеона, вiйськовий скарб i всю артилерiю. Тiльки нiч, що настала, врятувала iмператоровi життя i свободу. Але той, хто опiвночi, брудний i очманiлий, у якомусь нiкчемному сiльському шинку втомлено падае на стiлець, уже не iмператор. Його iмперiя, династiя i доля скiнчилися: малодушнiсть дрiбного, незначущого чоловiка розбила те, що двадцять рокiв героiчно будував найсмiливiший i найдалекогляднiший.
Падiння в повсякденнiсть
Тiльки-но англiйський наступ повалив Наполеона, один тодi ще майже безiменний чоловiк у легкiй каретi помчав по дорозi на Брюссель, а звiдти до моря, де чекав корабель. Вiн поплив до Лондона, щоб там, випередивши урядових посланцiв, завдяки ще нiкому не вiдомiй звiстцi збурити бiржу: то Ротшильд, що завдяки цьому генiальному ходовi заснував iншу династiю, нову династiю. Наступного дня Англiя дiзналася про перемогу, а в Парижi Фуше, цей вiчний зрадник, дiзнався про поразку; в Брюсселi та Нiмеччинi вже бамкають переможнi дзвони.
Тiльки один чоловiк наступного дня нiчого не знае про Ватерлоо, хоч i перебувае лише за чотири години ходу вiд доленосного бойовища: нещасний Грушi, що, наполегливий i планомiрний, точнiсiнько вiдповiдно до наказу переслiдував пруссакiв. Але дивна рiч, вiн нiде iх не бачить, i його чуття опанувала невпевненiсть. І всякчас десь поблизу дедалi гучнiше гримлять гармати, неначе гукають на допомогу. Вiйсь
Страница 37
а вiдчувають, як здригаеться земля, i вiдчувають, як кожен пострiл влучае iм у серце. Всi тепер знають, що то не дрiбнi перестрiлки, а спалахнула гiгантська битва, точиться вирiшальна боротьба.Грушi нервово iде помiж своiх офiцерiв. Вони уникають розмовляти з ним, iхню пораду вiн вiдкинув.
Нарештi полегкiсть, коли вони коло Варве натрапили на один окремий прусський корпус, на Блюхерiв ар’ергард. Немов несамовитi, метнулись французи до укрiплень, Жерар попереду всiх, наче прагнув, гнаний похмурим передчуттям смертi. Куля повалила його, замовк найчеснiший чоловiк. Як настала нiч, французи взяли село, але вiдчувають, що ця дрiбна перемога над ар’ергардом не мае сенсу, бо й з того боку, де було бойовище, теж уже не долинае жодного звуку. Запанувала нiма вiд страху, моторошно мирна, жахлива, мертва тиша. Всi вiдчули, що гуркiт пострiлiв був усе-таки кращим, нiж ця непевнiсть, яка пiдточувала нерви. Певне, скiнчилася битва, битва пiд Ватерлоо, про яку нарештi (запiзно!) дiзнався Грушi, отримавши листа вiд Наполеона з проханням про нагальну допомогу. Тож битва скiнчилася, гiгантська битва, але на чию користь? Французи чекали цiлiсiньку нiч. Марно! Жодна звiстка не доходила до них. Велика армiя немов забула про них, i вони стояли марно й безглуздо серед непроглядноi пiтьми. Вранцi французи зняли табiр i знову рушили в путь, смертельно втомленi i давно вже знаючи, що всi iхнi маршi та маневри не мають сенсу. Нарештi, о десятiй годинi ранку, прискакав один офiцер Генерального штабу. Йому допомогли спiшитись i засипали запитаннями. Але вiн, з обличчям, спустошеним жахом, iз волоссям, мокрим на скронях, i тремтячи вiд надлюдськоi напруги, бурмотiв лише незрозумiлi слова, слова, яких вони не розумiли, не могли i не хотiли зрозумiти. Його вважали за божевiльного, за п’яного, коли вiн повiдомив, що вже немае iмператора, немае iмператорськоi армii, Францiю втрачено. Але мало-помалу вiд нього дiзналися всю правду, приголомшливу новину, що прибивае до смертi. Грушi стоiть блiдий i тремтячи спираеться на шаблю: вiн знае, що тепер починаеться мучеництво його життя. Але рiшуче бере на себе невдячний тягар усiеi провини. Пiдпорядкований, нерiшучий пiдлеглий, що у величну секунду невидного вирiшення долi, засвiдчив свою неспроможнiсть, тепер з огляду на близьку небезпеку знову став чоловiком i майже героем. Вiн одразу збирае офiцерiв i – зi сльозами гнiву й жалоби в очах – виголошуе коротку промову, в якiй i виправдовуе свое зволiкання, i нарiкае на нього. Мовчки слухають його офiцери, якi ще вчора гнiвались на нього. Кожен мiг би звинуватити маршала i вихвалятися, що його думка була краща. Але нiхто не наважуеться на це i нiхто не хоче. Офiцери мовчать i мовчать. Несамовитий жаль скував iм вуста.
І саме тодi, пiсля втраченоi митi, засвiдчуе Грушi – тепер уже запiзно – все свое вiйськове мистецтво. Всi його великi чесноти, продуманiсть, енергiйнiсть, обачнiсть i сумлiннiсть прояснiли, вiдколи вiн знову покладаеться на себе, а не на письмовий наказ. Обступлений з усiх бокiв уп’ятеро численнiшим вiйськом, вiн помiж ворогiв веде – майстерний тактичний хiд – свое вiйсько назад, не втративши жодноi гармати, жодноi людини, i врятував Францii, врятував iмператоровi iхню останню армiю. Але, коли повернувся, вже нема iмператора, щоб подякувати йому, немае ворога, якому можна було б протиставити вiйсько. Грушi прийшов запiзно, запiзно назавжди, i, навiть коли ззовнi його життя ще пiднялося вгору i його призначили головнокомандувачем, пером Францii, i вiн на кожнiй посадi дiяв мужньо та енергiйно, вже нiщо не могло надолужити йому тiеi митi, яка зробила його господарем долi, i до якоi вiн не дорiс.
Отак страхiтливо мстить велична мить, яка вкрай рiдко трапляеться в земному життi, тим, хто покликаний безпiдставно, хто не вмiе скористатися нею. Всi мiщанськi чесноти – обачнiсть, слухнянiсть, ревнiсть i розважливiсть – усi вони безсило розплавились у жарi величноi доленосноi митi, яка завжди вимагае тiльки генiiв i перетворюе iх в образ, що лишаеться на роки. Вона зневажливо вiдтручуе нерiшучого i вогненними руками пiдносить тiльки смiливого, цього iншого бога на землi – до небес героiзму.
Марiенбадська елегiя
Гете мiж Карлсбадом i Веймаром, 5 вересня 1823 року
5 вересня 1823 року по дорозi з Карлсбада на Егер повiльно котилася дорожня карета: ранок здригався вже по-осiнньому холодний, неприязний вiтер провiвав поля з уже зiбраним урожаем, але над широкими краевидами ще напиналося сине небо. У каретi сидiло трое чоловiкiв: фон Гете, таемний радник великого герцога Саксонсько-Веймарського (саме отак, пишаючись, записували Гете в списку пацiентiв у Карлсбадi) i двое його вiрних супутникiв: старий слуга Штадельман i секретар Джон, чия рука в новому сторiччi записувала вперше майже всi вiршi Гете. Жоден з них не казав анi слова, бо пiсля виiзду з Карлсбада, де молодi жiнки та дiвчата, проводжаючи, тиснулися з поцiлунками та вiтаннями, вуста пристаркуватого чоловiка вже не розтулялися. Вiн незворушно сидiв у каретi,
Страница 38
iльки зосереджений, занурений у душу погляд свiдчив про внутрiшнiй рух. На першiй станцii, де мiняли коней, обидва супутники бачили, як Гете поспiхом записував олiвцем слова на якомусь випадковому аркушi паперу, i така сцена повторювалася всю дорогу до Веймара, i пiд час iзди, i на станцiях. У Цвотау, тiльки-но прибувши туди, в замку Гартенберг наступного дня, в Егерi, а далi в Поснеку – всюди вiн похапцем записував те, що спершу було продумане в труськiй дорожнiй каретi. А в щоденнику лише лаконiчно згадано: «Редагував вiрш» (6 вересня), «У недiлю писав вiрш далi» (7 вересня), «По дорозi ще раз проглянув вiрш» (12 вересня). У Веймарi, в пунктi призначення, вiрш уже дописано, i цей вiрш – не що iнше, як Марiенбадська елегiя, найважливiший, особисто найiнтимнiший, а тому ще й улюблений вiрш старечих лiт Гете, його героiчного прощання i звитяжного нового початку.«Щоденник душевного стану» – так одного разу назвав Гете цей вiрш у розмовi, i, мабуть, жоден аркуш щоденника його життя не такий вiдвертий i ясний своiм походженням та формуванням, як цей документ його найпотаемнiших почуттiв, який трагiчно запитуе i трагiчно нарiкае; жоден лiричний вилив його юних лiт не виник отак безпосередньо з конкретного приводу i подii, в жодному творi ми не маемо змоги бачити, як вiн поставав отак рядок за рядком, строфа за строфою, година за годиною, як у цiй «дивовижнiй пiснi, що опановуе нас», у цьому найглибшому, найзрiлiшому, справдi по-осiнньому розжевреному пiзньому вiршi сiмдесятичотирирiчного чоловiка. І водночас цей «витвiр украй палкого стану», як Гете охарактеризував його Еккерману, свiдчить про найпiднесенiше смирення перед формою: отак вiдкрито й водночас таемниче найвогненнiша мить життя обернулась у поетичну побудову. Ще й нинi, через понад сотню рокiв, на тому чудовому аркушi галузистого i бурхливого життя Гете та мить не зiв’яла й не потьмянiла, i цей день, 5 вересня, ще цiлi сторiччя зберiгатиметься, нестертий, у пам’ятi та почуттях прийдешнiх нiмецьких поколiнь.
На тому аркушi, в тому вiршi, в тiй людинi тiеi митi променилася рiдкiсна зоря вiдродження. В лютому 1822 року Гете пережив найтяжчу хворобу, невiдступна гарячка струшувала тiло, багато годин поспiль видавалося, нiби свiдомостi, а водночас i самого поета вже немае. Лiкарi, що не бачили нiяких виразних симптомiв i лише вiдчували небезпеку, були безпораднi. Але хвороба зненацька, як прийшла, так i зникла: в червнi Гете поiхав у Марiенбад цiлком змiненим чоловiком, бо мало не видавалося, що той напад хвороби був лише симптомом душевного омолодження, «новоi статевоi зрiлостi»; замкнений, затвердiлий педантичний чоловiк, у якому поетичне майже зашкарубнуло до вченостi, через кiлька десятирiч уже знову всiм еством дослуховуеться до почуттiв. Музика «розгортае його», як казав Гете, вiн навряд чи може грати на роялi, бо на очi йому майже одразу навертаються сльози, а надто тодi, коли чуе, як на роялi грае така гарненька жiночка, як Шимановська; вiн шукае молодостi в найглибшому iнстинктi, i товаришi з подивом дивляться, як сiмдесятичотирирiчний чоловiк до пiвночi базiкае з жiнками, бачать, як вiн, пiсля багаторiчноi перерви, знову стае до танцю, причому йому, як гордо розповiдае вiн, «пiд час змiни дам у руки дiстаються здебiльшого найгарнiшi дiти». Його застигле ество наче дивом розтануло того лiта, i, хоч яка тепер трiснута його душа, вона пiддаеться владi давнього чарiвника, вiчноi магii. Щоденник зрадливо повiдомляе про «милi сни», якi всякчас пробуджують у ньому «давнього Вертера»; жiноча близькiсть надихае його на вiршики, жартiвливi iгри та пiдсмiювання, як i тодi, коли пiвсторiччя тому вiн поводився так iз Лiлi Шенеман. Але у виборi жiнки вiн ще невпевнено вагаеться: спершу звертае своi вже одужалi почуття до вродливоi Полiн, а потiм до дев’ятнадцятирiчноi Ульрiке фон Левецов. П’ятнадцять рокiв тому вiн любив i шанував ii матiр i вже рiк суто по-батькiвському жартуе з «донечкою», але тепер прихильнiсть виростае до пристрастi, ще однiеi хвороби, яка опановуе всю його iстоту i глибше струшуе у вулканiчному свiтi почуттiв, нiж будь-яке переживання за багато рокiв. Сiмдесятичотирирiчний чоловiк захоплюеться, наче хлопчисько: тiльки-но почувши на променадi смiхотливий голос, вiн кидае роботу i квапиться без капелюха i цiпка до веселоi дитини. Але й залицяеться до неi, наче юнак, наче чоловiк: вiдбуваеться гротескна театральна вистава, ледь сатирична у своему трагiзмi. Потай порадившись iз лiкарем, Гете звiряеться найдавнiшому зi своiх супутникiв, великому герцоговi, з проханням, чи не мiг би вiн для нього попросити в панi Левецов руки ii доньки Ульрiке. Великий герцог, пригадавши багато безумних спiльних жiночих ночей за п’ятдесят рокiв, мабуть, тихо i зловтiшно посмiявся над чоловiком, якого Нiмеччина i Європа шанують як наймудрiшого з мудрих, як найбiльш зрiлий та освiчений дух сторiччя, проте врочисто вдягае зiрку та орден i йде просити для сiмдесятичотирирiчного чоловiка руку дев’ятнадцятирiчноi дiвчини до ii матерi. Про вiдповiдь точно н
Страница 39
вiдомо, здаеться, вона полягала в тому, мовляв, треба зачекати, подумати. Тож сват Гете не мае нiякоi впевненостi, i поет задовольняеться лише побiжними поцiлунками, зичливими словами, а тим часом його наповнюе дедалi палкiше бажання ще раз набути молодiсть у такiй нiжнiй постатi. Вiчно нетерплячий знову змагаеться за найвищу прихильнiсть митi: вiддано iде за коханою з Марiенбада в Карслбад, але й там знаходить тiльки невпевненiсть для вогненностi свого жадання, а коли сонце сiдае, його муки тiльки посилюються. Зрештою наближаеться мить прощання, без обiцянок, без запевнень, i тепер, коли котиться карета, вiдчувае здогадливий, що те страхiтливе в його життi скiнчилося. Але тiеi похмуроi години е напохватi давня розрада, що завжди товаришить найтяжчому болевi: над стражденним схиляеться генiй, i той, хто в земному вже не знаходить утiхи, кличе Господа. Гете знову тiкае, як i безлiч разiв до того, а тепер уже востанне, з переживання в творчiсть, i в дивовижнiй удячностi за цю останню ласку сiмдесятичотирирiчний чоловiк пише як епiграф до свого теперiшнього вiрша рядки зi свого написаного сорок рокiв тому «Тассо», щоб знову з подивом пережити iх:Коли людину бiль онiмував, / дав бог менi сказати, як я мучусь[8 - Переклад Василя Стуса (подано за джерелом: http://www. knyga. in. ua/index. php/inozemna-literatura/nimechchyna/gete-yohann/547-mariienbadska-elehiia).].
Замислено сидить сивий чоловiк у каретi, що котиться вперед, прикро збентежений непевнiстю внутрiшнiх запитань. Ще рано-вранцi Ульрiке з сестрою поквапилась до нього задля «бурхливого прощання», ще поцiлували його юнi коханi вуста, але чи був той поцiлунок нiжним, а чи просто дочiрнiм? Чи зможе вона любити його, чи не забуде його? А чи син i невiстка, якi неспокiйно чекають на багату спадщину, терпiтимуть шлюб, i чи свiт не глузуватиме з нього? Чи не видасться вiн Ульрiке старим наступного року? А як побачить ii, чого можна сподiватися вiд новоi зустрiчi?
Неспокiйно ворушаться запитання. І раптом одне, найiстотнiше, формуеться в рядок, у строфу, запитання, яке перетворюе нужду у вiрш, Господь явив йому ласку «сказати свою муку». Безпосередньо, немов оголений, удираеться крик у вiрш, як могутнiй початок душевного руху:
І що менi ця зустрiч може дати, / ця нерозпукла квiтка поранкова? Тепер ти вiльний в пекло й рай ступати, / та в’яже дух вагання загадкове!
І тепер бiль лине в кришталевi строфи, на диво очищенi вiд власного збурення. І коли поет, обходячи хаотичну скруту свого внутрiшнього стану, «душну атмосферу», iнколи випадково пiднiмае очi, з карети, що котиться, вiн бачить по-ранковому тихi богемськi краевиди, божественний мир, протиставлений його неспокою, i щойно побачений образ уже переходить у вiрш:
А чи ж не годi? / Натрудились руки:/ шумлять сади – там, де стримiли скелi. / Хiба врожай не визрiв? Синi луки / лямують рiчку, займища, оселi. / І чи не надимають безмiр свiту / твоiх фантазiй виплеканi дiти?
Але самотньо Гете в цьому свiтi. В такi наповненi пристрастю секунди вiн геть усе сприймае в зв’язку з постаттю коханоi i магiчно згущуе спогад до прояснiлого оновлення:
Мов зiтканий iз райдужних мережив, / ширяе серафим над сонмом хмар, / небесноi прозiрностi одежi / гнучкого стану повивають чар, / i стежиш ти, як кружеляти стане / з усiх видiнь найбiльш кохане.
Задосить митi, / щоб тривку подобу / впiймати в мерехтливому видiннi. / Старе, вернись, аби одну оздобу / я вiдрiзнити мiг у миготiннi забутих лиць. Нехай рука напише / лиш те одне, що серцю наймилiше.
Тiльки-но поважчавши, образ Ульрiке набувае вже чуттевих форм. Гете описуе, як дiвчина приймала його i «помалу ощасливлювала», як вона пiсля останнього поцiлунку ще «найостаннiший» лишила йому на вустах, i тепер оте щастя, про яке згадують iз блаженством, старий метр перетворюе в найпiднесенiшу форму, в одну з найчистiших строф про чуття вiдданостi й любовi, яка була коли-небудь написана нiмецькою чи будь-якою iншою мовою:
Цнота щедротних наших душ волiла / пречистоi сягнути високостi, / щоб вiчно безiменне проявило / чарiвнi назви й таемницi простi. / Як вабила нас благiсть! Емпiреi / менi одслонювались бiля неi.
Але, знову вiдчувши цей колишнiй блаженний стан, покинутий страждае вiд теперiшньоi розлуки, i тепер прориваеться його бiль, що майже розривае пiднесений елегiйний настрiй довершеного вiрша, ота вiдвертiсть вiдчуття, яка виявляеться тiльки раз на багато рокiв пiд час спонтанного перетворення безпосереднього переживання. Ця скарга приголомшуе:
Я так тепер далеко! / Чим же мушу / Заповнити свiй час? Хiба я знаю? / А чи в робiтнi дотрудити душу? / І це менi затяжко. Не бажаю. / Так непоборна туга водить мною, / що тiльки умиваюся сльозою.
А потiм пiдноситься, хоча навряд чи здатний пiднятися ще вище, останнiй, моторошний скрик:
Полиште мене тут, / о друзi вiрнi. / Я буду сам брести драговиною. / Ви ж – далi йдiть. Для вас цей край безмiрний, / ця незглибима вись над головою. / Дослiджуйте, збир
Страница 40
йте по дрiбницi свiт, / що сховав правдивi таемницi.Усесвiт у менi, я в ньому зник без слiду, / адже ж я був улюбленець богiв, / котрi на мене насилали бiди, / я ж радощами й горем багатiв. / Тепер боги менi склепили губи, / пiдносять вгору й вiддають погубi.
Цей загалом стриманий чоловiк ще нiколи не створював такоi строфи. Той, хто юнаком умiв приховати своi чуття, а вже як чоловiк мiг стримати iх, той, хто майже завжди виповiдав своi найглибшi таемницi тiльки вiдображеннями, шифрами i символами, тут, уже як стариган, уперше напрочуд вiльно виливае своi почуття. За п’ятдесят рокiв цей чоловiк iз тонкою чутливiстю, видатний лiричний поет, мабуть, ще нiколи не поставав таким живим, як на тому незабутньому аркушi, на тому пам’ятному поворотi свого життя.
Отак таемниче, наче рiдкiсну ласку долi, сприймав цей вiрш i сам Гете. Тiльки-но повернувшись у Веймар, вiн одразу, ще не беручись нi до якоi iншоi роботи i не звертаючи уваги на хатнiй клопiт, заходився власноруч калiграфiчно й гарно робити копiю елегii. Вiн переписував вiрш три днi на особливо дiбраному паперi, великими врочистими лiтерами, немов чернець у келii, i ховав його навiть вiд найближчих родичiв, навiть вiд найвiрнiших, немов таемницю. Вiн сам виготовив палiтурку, щоб балакучi клiенти не поширили передчасно звiстку про вiрш, i перев’язав рукопис шовковим шнурком у футлярi з червоного марокену (який вiн згодом наказав замiнити синьою дивовижною лляною стрiчкою, яку й досi можна бачити в Архiвi Гете та Шиллера). Днi були дратливi й гнiтючi, зi шлюбних планiв у домi глузували, син засвiдчував навiть вiдверту ненависть, тож тiльки у своiх поетичних словах Гете мiг перебувати коло своеi коханоi. Тiльки коли гарненька Полiн Шимановська навiдалася з вiзитом, поновилися чуття ясних марiенбадських днiв i спонукали Гете бути товариським. 27 жовтня вiн нарештi запросив до себе Еккермана, i вже з тiеi врочистостi, з якою Гете влаштував читання вiрша, можна було здогадатися про його особливу любов до свого твору. Слуга поставив на письмовий стiл аж двi лампи, лише тодi Еккерман спробував сiсти перед лампами i прочитати елегiю. Згодом мало-помалу приходили й iншi люди, але тiльки найближчим Гете давав змогу послухати вiрш, бо стерiгся Еккерманових слiв «наче святощi». Особливе значення цього вiрша в життi Гете стало очевидним уже наступного мiсяця. Пiсля доброго душевного стану омолодженого чоловiка невдовзi настав злам. Гете знову здаеться, нiби йому вже недалеко до смертi, вiн човгае вiд лiжка до фотеля, вiд фотеля до лiжка, не знаходячи спокою; невiстка поiхала кудись, син сповнений ненавистi, нiхто не дбае про покинутого старого хворого чоловiка, нiхто не допоможе йому порадою. Аж тут приiхав, вочевидь на прохання друзiв, Цельтер iз Берлiна, найщирiший повiрник його серця, i одразу побачив внутрiшню пожежу. «Що я знаходжу? – здивовано пише вiн. – Чоловiка, який мае такий вигляд, наче його опанувало кохання, все кохання з усiею мукою юностi». Щоб зцiлити Гете, Цельтер без упину читае йому «з внутрiшнiм спiвчуттям» його власний вiрш, i Гете не втомлюеться слухати його. «Отже, було слушним, – писав вiн одужуючи, – що ти через свiй багатий на почуття нiжний орган не раз давав менi змогу почути те, що таке любе менi, що я навiть сам собi не можу признатися в цьому». А потiм пише далi: «Я не повинен випускати це з рук, але, якщо ми живемо разом, ти повинен менi так довго читати вголос i наспiвувати, аж поки вивчиш вiрша напам’ять».
Отож прийшло, як казав Цельтер, «одужання вiд списа, який так тяжко поранив його». Гете врятувався – цiлком можна стверджувати таке, – завдяки цьому вiршу. Нарештi мука подолана, остання трагiчна надiя переможена, мрiя про шлюбне життя з любою «донечкою» скiнчилася. Гете знае, що вже нiколи бiльше не поiде в Карлсбад i Марiенбад, нiколи вже не ввiйде у веселий грайливий свiт безтурботного, вiдтепер його життя належить тiльки працi. Досвiдченому загартованому чоловiковi не пощастило почати свою долю спочатку, i тому в його життя входить iнше велике слово, а саме: завершення. Вiн поважно знову звертае погляд на свою творчiсть, що охоплюе шiстдесят рокiв, бачить, що вона розпорошена та розвiяна, i вирiшуе, оскiльки вiн тепер уже не здатний будувати, то принаймнi збиратиме: укладено договiр на видання «Зiбрання творiв», Гете отримав документ про охорону авторських прав. Знову спалахуе його любов, яка нещодавно збила його з пантелику через дев’ятнадцятирiчну дiвчину, до двох найдавнiших супутникiв його молодостi: «Вiльгельма Майстра» i «Фауста». Гете жваво береться до роботи: на пожовклих аркушах оновлено план, складений ще в минулому сторiччi. Йому не виповнилося ще й вiсiмдесятьох, як «Лiта мандрiв Вiльгельма Майстра» вже закiнченi, а потiм вiсiмдесятиоднорiчний чоловiк iз героiчною мудрiстю береться за «головну справу» свого життя, за «Фауста», i закiнчуе його на сьомому роцi пiсля трагiчних доленосних днiв елегii, а потiм iз не менш шанобливим пiететом, нiж елегiю, приховуе вiд свiту печаттю таемничостi.
Мiж цими
Страница 41
вома сферами почуттiв, мiж останнiм жаданням i останньою вiдмовою, мiж початком i завершенням, стоiть як вододiл, як незабутня мить внутрiшнього переламу оте 5 вересня, прощання з Карлсбадом, прощання з любов’ю, яке полинуло у вiчнiсть завдяки тiй приголомшливiй скарзi. Той день можна назвати пам’ятним, бо нiмецька поезiя не мала вiдтодi в чуттевому аспектi ще величнiшоi митi, нiж нездоланний потiк правiчного всепереможного чуття в цьому могутньому вiршi.Вiдкриття Ельдорадо
Дж. О. Саттер, Калiфорнiя. Сiчень 1848 року
Утомлений вiд Європи
1834 рiк. Американський пароплав пливе вiд Гавра до Нью-Йорка. Серед desperados, один з-помiж сотень, е i Йоганн Август Зуттер, що жив у Рiнебергу коло Базеля, тридцятиоднорiчний чоловiк, що дуже квапився вiдгородитися свiтовим океаном вiд европейського правосуддя. Банкрут, злодiй, фальшiвник векселiв, вiн кинув напризволяще дружину i трьох дiтей, у Парижi з фальшивими документами заробив трохи грошей i тепер шукав нового життя. 7 липня вiн висадився в Нью-Йорку i два роки вдавався до всяких можливих i неможливих гешефтiв, був пакувальником, аптекарем, зубним лiкарем, продавцем лiкiв, власником таверни. Зрештою, певною мiрою набувши осiлостi, вiн став господарем заiзду, потiм продав його i, корячись магiчному руховi часу, перебрався на Мiссурi. Там вiн став сiльським господарем, невдовзi мав невелику садибу i мiг спокiйно собi жити. Але повз його дiм усякчас проходили люди: торгiвцi хутром, мисливцi, авантюрники i солдати, поверталися з Заходу або йшли на Захiд, i це слово «Захiд» набуло мало-помалу магiчного звучання. Спершу, як знали, тягнуться прерii, прерii з величезними стадами бiзонiв, можна йти днi та тижнi й не побачити нiкого, крiм червоношкiрих, що гасають у тих степах, далi йдуть гори, високi, нездоланнi, а потiм, нарештi, земля, про яку нiхто нiчого не знав достеменно i казкове багатство якоi вихваляли: Калiфорнiя, ще не дослiджена. Земля, де течуть молоко i мед, вiльна для кожного, хто хоче взяти ii, проте вона далека, дуже далека, i шлях до неi смертельно небезпечний.
Але в жилах Йоганна Августа Зуттера текла кров авантюрника, його не вабило сидiти тихцем i обробляти свою добру земельку. Одного дня 1837 року вiн продав свое майно i маеток, спорядив експедицiю з возами, кiньми та волами i виiхав iз форту Індепенденс у невiдоме.
Шлях у Калiфорнiю
1838 рiк. Двое офiцерiв, п’ятеро мiсiонерiв, трое жiнок рушили на возах, запряжених волами, в нескiнченну порожнечу. Через прерii та прерii, а зрештою через гори до Тихого океану. Їхали аж три мiсяцi i наприкiнцi жовтня добулися до форту Ванкувер. Обидва офiцери покинули Зуттера ще ранiше, мiсiонери далi не пiшли, а трое жiнок померли по дорозi вiд злигоднiв.
Зуттер сам, його марно намагаються затримати у Ванкуверi, пропонують йому посаду, вiн вiд усього вiдмовляеться, поваб магiчноi назви збурюе йому кров. На жалюгiдному вiтрильнику вiн перетинае Тихий океан спершу до Гавайських островiв, а потiм пiсля незлiченних труднощiв добувся вздовж узбережжя Аляски до одного покинутого мiсця з назвою Сан-Франциско. Сан-Франциско – не теперiшне мiсто, що пiсля землетрусу з подвоеною швидкiстю стало мiльйонником, нi, а жалюгiдне рибальське селище, назване так за мiсiею францисканцiв, i навiть не столиця невiдомоi iспанськоi провiнцii Калiфорнii, що лежала, занедбана й невикористана, в найпишнiшiй зонi нового континенту.
Там панувало iспанське безладдя, посилене вiдсутнiстю будь-якоi влади, бунтами, браком робочих тварин i людей, браком беручкого завзяття. Зуттер найняв коня i поiхав у страхiтливу долину Сакраменто; йому вистачило дня, щоб пересвiдчитись: там е мiсце не тiльки для ферми, не тiльки для великого маетку, а й для цiлого королiвства. Наступного дня вiн поiхав у Монтерей, у жалюгiдну столицю, представився губернаторовi Альверадо, пояснив йому свiй намiр обробляти землю. Вiн привiз канакiв з островiв, буде регулярно привозити звiдти цих роботящих i працьовитих кольорових, зобов’язався збудувати оселю i заснувати невеличку державу, Нову Гельвецiю.
– Чому Нову Гельвецiю? – запитав губернатор.
– Бо я швейцарець i республiканець, – вiдповiв Зуттер.
– Гаразд, робiть, що хочете. Я даю вам концесiю на десять рокiв.
Тож бачимо: справи там залагоджували швидко. За тисячi миль вiд будь-якоi цивiлiзацii енергiя одного-единого чоловiка мала вже iншу цiну, нiж на батькiвщинi.
Нова Гельвецiя
1839 рiк. Караван повiльно iде вгору берегом Сакраменто. Попереду Зуттер на конi i з рушницею, потiм ще двое чи трое европейцiв, далi сто п’ятдесят канакiв у коротких сорочках, за ними тридцять запряжених волами возiв iз харчами, насiнням i спорядженням, п’ятдесят коней, сiмдесят п’ять мулiв, корiв та овець, позаду невеличкий ар’ергард – цiла армiя, що прагне завоювати Нову Гельвецiю.
Перед ними котиться гiгантська хвиля полум’я. Вони спалюють лiси – то набагато зручнiший спосiб, нiж викорiнювати iх. І тiльки-но на землi з’являеться величезна дiра, на обгорiлих стовбурах, якi ще курят
Страница 42
ся, одразу починають роботу. Будують склади, викопують криницi, засiвають землю, яка не потребуе зорювання, будують загороди для незлiченних стад i отар, мало-помалу з сусiднiх покинутих мiсiонерських колонiй прибувають новi люди.Успiх величезний. Посiви дають одразу вп’ятеро бiльший урожай. Комори трiщать, невдовзi пасуться вже тисячi голiв худоби, незважаючи на ненастаннi труднощi, на виправи проти тубiльцiв, якi раз по раз нападають на квiтучу колонiю, Нова Гельвецiя росте, як у тропiках, до гiгантських розмiрiв. Були збудованi канали, млини, факторii, по рiчцi плавали кораблi вниз i вгору, Зуттер постачае не тiльки Ванкувер i Гавайськi острови, а й усi вiтрильники, що швартуються в Калiфорнii, садить сади, сьогоднi такi вiдомi й дивовижнi калiфорнiйськi сади. Атож, дерева прийнялись добре, i Зуттер замовляе у Францii та на Рейнi виноград, i через кiлька рокiв виноградники вкривають уже великi територii. Зуттер сам будуе будинки й розкiшнi ферми, замовляе рояль «Pleyel», який везуть iз Парижа сто вiсiмдесят днiв, парову машину, яку тягнуть iз Нью-Йорка шiстдесят волiв через увесь континент. Зуттер мае кредити i авуари в найбiльших банках Англii i Францii, i тепер, уже сорокарiчний, на вершинi свого трiумфу, вiн згадуе, що чотирнадцять рокiв тому десь кинув у свiтi дружину i трое дiтей. Вiн пише iм i запрошуе у свое князiвство. Бо тепер у його руках достаток, вiн господар Новоi Гельвецii, один з найбагатших людей свiту i буде таким i далi. США нарештi забрали занедбану колонiю з рук Мексики. Тепер уже все забезпечене i захищене. Ще кiлька рокiв – i Зуттер стае найбагатшою людиною свiту.
Фатальне копання
1848 рiк, сiчень. У дiм до Йоганна Августа Зуттера раптом заскочив Джеймс В. Маршалл i каже, що йому треба поговорити. Зуттер дивуеться, хiба вiн не послав учора Маршалла на свою ферму в Колому, де той мав збудувати новий тартак. А тепер цей чоловiк без дозволу повернувся, стоiть перед ним, тремтячи вiд збудження, запихае його в кабiнет, зачиняе дверi й дiстае з кишенi жменю пiску з кiлькома жовтими крупинками. Вчора, копаючи землю, вiн натрапив на цей дивний метал i гадае, що це золото, але решта тiльки посмiялися з нього. Зуттер споважнiв, узяв крупинки, спробував розрiзати ножем: це золото. Вiн вирiшив одразу ж наступного дня поiхати з Маршаллом на ту ферму, але його столяр – тiльки перша людина, що захворiла на ту страхiтливу лихоманку, яка невдовзi струснула свiт: ще вночi, серед бурi, вiн поiхав назад, ставши нетерплячим, коли мав уже певнiсть.
Наступного ранку полковник Зуттер уже в Коломi, там викопують канал i дослiджують пiсок. Треба мати тiльки сито, трохи потрусити ним, i золотi крупинки яснiтимуть на темному плетеннi. Зуттер збирае коло себе кiлькох бiлих людей, бере з них слово честi мовчати, аж поки збудують тартак, потiм, поважний i рiшучий, повертаеться додому. Несвiтськi думки ширяють у його головi: хоч скiльки вiн пригадуе, золото ще нiколи не було таким доступним, не лежало так вiдкрито в землi, i ця земля його, власнiсть Зуттера. Вiн за нiч перестрибнув десятирiччя: став найбагатшою людиною свiту.
Ажiотаж
Найбагатша людина? Нi, найбiднiший, найжалюгiднiший, найбiльш розчарований жебрак на землi. Через тиждень таемницю виказали, одна жiнка – завжди одна жiнка! – розповiла якомусь перехожому i дала йому кiлька золотих крупинок. Те, що сталося потiм, ще не мало прецеденту в iсторii. Всi люди Зуттера одразу покинули роботу, ковалi втекли з кузень, пастухи – вiд стад, виноградарi – з виноградникiв, солдати кинули рушницi, всi стали мов одержимi, чимшвидше познаходили сита й каструлi i понеслись до тартака витрушувати золото з пiску. За нiч увесь край збезлюднiв, молочнi корови, яких нiхто не доiв, ревли i корчились, стада бикiв порозбивали загороди i вибiгли на поля, потоптавши та знищивши збiжжя, сироварнi не працювали, клунi обвалилися, величезний механiзм гiгантського пiдприемства зупинився. Телеграфи поширювали золоту обiцянку через краiни i моря. Невдовзi вже сходилися люди з мiст i гаваней, моряки покидали кораблi, державнi службовцi – своi посади, довгими, безкiнечними колонами тягнулися вони зi сходу i заходу, пiшки, верхи i на возах – то була навала, зграя сарани, золотошукачi. Нестримна, брутальна орда, що не знала нiякого закону, крiм кулака, нiякоi заповiдi, крiм револьвера, заполонила квiтучу колонiю. Для прибульцiв усе нiчийне, i нiхто не наважуеться протистояти iм. Вони позабивали корiв Зуттера, розiбрали його клунi, щоб будувати собi будинки, витоптали його поля, вкрали його машини: Йоганн Август Зуттер умить став бiдним, як жебрак, немов цар Мiдас, задушившись власним золотом.
А той безпрецедентний порив за золотом ставав дедалi бурхливiший, бо звiстка поширилася по всьому свiту, тiльки з Нью-Йорка виплило сто кораблiв, а ще з Нiмеччини, Англii, Францii та Іспанii в 1848–1851 роках прибули страхiтливi орди авантюрникiв. Дехто плив через мис Горн, але для нетерплячих це було надто довго, тож вони обирали набагато небезпечнiший шлях через Панамський
Страница 43
ерешийок. Одна завзята та рiшуча компанiя проворно збудувала залiзницю на тому перешийку, тисячi робiтникiв загинули вiд пропасницi, зате нетерплячi заощаджували три, а то й чотири тижнi i ранiше добиралися до золота. Впоперек континенту рухалися величезнi каравани, люди всiх рас i мов, i всi вони порядкували в маетку Йоганна Августа Зуттера, немов на своiй землi. На землi Сан-Франциско, яка належала йому на пiдставi урядового акту з печаттю, з казковою швидкiстю виростало мiсто, чужi люди продавали одне одному дiлянки його землi, i назва Нова Гельвецiя, його держава, зникла за магiчним словом «Ельдорадо», Калiфорнiя.Йоганн Август Зуттер, знову банкрут, дививсь, мов паралiзований, на ту порость вiд засiяних драконових зубiв. Спершу вiн i сам намагався копати золото i зi своiми слугами та супутниками скористатися багатством, але вони покинули його. Тому вiн остаточно вибираеться з золотоносного району на одну далеку ферму поблизу гiр, геть вiд клятоi рiчки i нечистого пiску, на свою ферму Ермiтаж. Туди нарештi до нього приiздить дружина з трьома дорослими синами, але, тiльки-но приiхавши, помирае внаслiдок виснаження в дорозi. Але трое синiв тепер тут, вiсiм рук, i разом з ними Йоганн Август Зуттер знову береться до сiльського господарства, знову, тепер зi своiми синами, доробився працею до статкiв, працюе спокiйно, вперто i користаеться з фантастичноi родючостi тих земель. Вiн знову таiть i обдумуе великий план.
Процес
1850 рiк. Калiфорнiю прийняли до Сполучених Штатiв Америки. За умов запровадження сувороi дисциплiни в золотоносному краi пiсля багатства запанував нарештi й порядок. Анархiю обмежено, закон знову набув своiх прав.
І тепер Йоганн Август Зуттер раптом виступив наперед зi своiми вимогами. Вся земля, заявляе вiн, на якiй стоiть Сан-Франциско, по праву належить йому. Мiсто мае вiдшкодувати йому втрати, яких вiн зазнав унаслiдок утрати свого майна, а вiд усього золота, добутого на його територii, вiн вимагав певноi частки. Почався судовий процес такого масштабу, якого людство доти ще на знало. Йоганн Август Зуттер подав позов проти сiмнадцятьох тисяч двохсот двадцять одного фермера, якi оселилися на його оброблюваних землях, i вимагае, щоб вони звiльнили його землю, а вiд штату Калiфорнiя вимагае двадцять п’ять мiльйонiв доларiв за те, що штат просто привласнив шляхи, канали, мости, ставки, греблi, млини, якi вiн збудував, i вимагае вiд США двадцять п’ять мiльйонiв доларiв як вiдшкодування за сплюндроване майно, а крiм того, ще свою частку зi здобутого золота. Зуттер послав свого старшого сина Емiля до Вашингтона студiювати право, щоб вiн мiг вести процес, i витрачае величезнi прибутки зi своеi новоi ферми на провадження процесу. Чотири роки вiн веде його через усi iнстанцii.
15 березня 1855 року нарештi оголошено вирок. Непiдкупний суддя Томпсон, верховний суддя Калiфорнii, визнав права Йоганна Августа Зуттера на землю за цiлком обгрунтованi й недоторканнi.
Того дня Йоганн Август Зуттер досяг своеi мети. Вiн знову найбагатша людина свiту.
Кiнець
Найбагатша людина свiту? Нi, знову нi, найбiднiший жебрак, найбiльш нещасний i найтяжче побитий чоловiк. Доля знову завдала йому вбивчого удару, але тепер такого, що назавжди поклав його на землю. На звiстку про присуд у Сан-Франциско i в усьому краi почалася буря. Десятки тисяч людей зiбралися разом, усi власники, яким загрожувало виселення, а також вулична юрба, рада грабувати потолоч; усi ринулись у суд i спалили його, шукали суддю, щоб лiнчувати, а потiм рушили величезним тлумом плюндрувати увесь маеток Йоганна Августа Зуттера. Його старший син застрелився, затиснутий бандитами, другого вбили, третiй утiк i втопився, повертаючись додому. Вогненна хвиля прокотилась по Новiй Гельвецii, ферму Зуттера спалили, виноградники знищили, меблi, колекцii та грошi пограбували, а величезний маеток iз нещадною люттю обернули в пустелю. Сам Зуттер насилу врятувався.
Вiд того удару Йоганн Август Зуттер уже не оклигав. Його працю знищено, дружина i дiти загинули, розум йому збаламутився, i тiльки одна iдея ще блимае в тепер уже тьмяному мозку: право, процес.
Старий, безумний, обдертий чоловiк ще двадцять п’ять рокiв тиняеться у Вашингтонi навколо Верховного суду. Там в усiх кабiнетах знають «генерала» в брудному плащi та подертих черевиках, що вимагае своi мiльярди. І завжди знаходились адвокати, авантюрники i пройдисвiти, якi виманювали в нього останню пенсiю i знову тягнули його до суду. Вiн сам не хоче грошей, ненавидить золото, що довело його до зубожiння, вбило трьох його дiтей, зруйнувало йому життя. Вiн домагаеться лише свого права i бореться зi сварливим озлобленням манiяка. Вiн вимагае свого права в Сенатi, вимагае в Конгресi, довiряеться рiзноманiтним помiчникам, якi потiм iз помпою бралися за справу, вдягали на бiдолаху смiховинний генеральський мундир i тягали його, мов опудало, з установи до установи, вiд депутата до депутата. Так проминуло двадцять рокiв, вiд 1860-го до 1880-го, двадцять жалюгiдних, жебрацьких рокiв. Де
Страница 44
ь у день Зуттер тиняеться навколо Конгресу, з нього глузують усi службовцi, збиткуеться вулична дiтлашня, – з нього, чоловiка, якому належить найбагатший край на землi, а на територii його маетку стоiть i щогодини зростае друга столиця величезноi краiни. Але незручного для всiх чоловiка змушують чекати. Саме там, на порозi будинку Конгресу, 17 червня 1880 року його спiткав нарештi спасенний серцевий напад, i мертвого жебрака прибрали. Мертвого жебрака, але з суперечливим документом у кишенi, який за всiма земними правами гарантував йому i його нащадкам право на найбiльший маеток в iсторii свiту.Нiхто досi ще не вимагав Зуттеровоi спадщини, жоден потомок не заявив про свое право. Сан-Франциско, та й увесь той край i досi стоять на чужiй землi. Там ще й досi не утверджено право, i тiльки один митець, Блез Сендрар, надав забутому Йоганну Августу Зуттеру принаймнi едине право величноi долi: право на здивовану пам’ять прийдешнiх поколiнь.
Героiчна мить
Достоевський, Петербург, Семенiвська площа, 22 грудня 1849 року
Вночi зi сну його зiрвали,
Бряжчать шаблi у казематах,
У невiдоме рушити сказали,
Здригнулись тiнi у примарних шатах.
Штовхають уперед, у темну глибiнь,
У коридору довгу чорну просторiнь.
Скрегоче засув, дверi зарипiли,
Тут небо голе й холод на цих кресах,
Чекае повiз, як могила на колесах,
Поряд iз ним на морозi лютiм,
Мовчазнi та блiдi,
Товаришiв аж дев’ять, кайданами скутi.
Нiхто й слова не дае бiдi.
Бо кожен уже вiдчувае,
Що шляху назад немае,
У тiлi життя тримаеться,
Поки колеса обертаються.
Вiз зупинивсь,
Мовчать колеса, дверi зарипiли,
І кожен поглядом несмiлим
На темний свiт дививсь,
В очах тривожна каламуть.
Покрiвлi з усiх бокiв,
Брудних будинкiв квадрат простий,
Лиш темiнь i снiг на майданi широкiм.
Туман, мов сiрим запиналом,
Вкривае ешафот,
І тiльки церкви купол золотий
Ясного ранку сповнений щедрот.
З карети мовчки всiх ведуть.
Читае вирок лейтенант з пеналом:
За зраду куля смертю привiтае,
Свинець i смерть!
Мов камiнь, слово полетiло
В морозу дзеркало мовчазне, бiле,
Дзвенить,
Немов щось навпiл розбивае,
Пускае потiм вмить
Пусту шкаралущу в могилу нiму
Тяжкого ранку тишу навiсну.
Мов увi снi
Вiн вiдчувае все, що дiють з ним,
І знае, що тепер мае померти.
Пiдходить хтось, i смертника сорочку бiлу
Йому на плечi накидае: дрож по тiлу.
Супутникам останне кажуть слово
Гарячi очi i виразний жест.
Нiмий лунае крик,
Цiлуе вiн Спасителя i хрест,
Бо пiп мов запечатуе вуста
Всiм десятьом, готово.
Беруть по трое, вiн долi не уник,
І кожного вже в’яжуть до стовпа.
Притьмом
Козак пiдскакуе до жертви,
Щоб очi зав’язати перед пострiлом.
Вiн знае: вже кiнець!
Очима пильними i гострими
Пожадливо на латку свiту поглядае,
Яку йому ще небо розкривае.
У сутiнi ранковiй бачить церкву:
Немов посеред ночi каганець,
Блищить ii купол, як вiнець,
Сяе святою ранковою зорею.
І вiн, щасливий, ухопивсь за баню,
Немов за Господа кирею…
Перед очима напнули нiч останню.
А в тiлi знов
Заструмувала червона кров.
Шумуе, тече, бурхлива,
І в тiм потоцi мiнливiм
Зринае все життя.
І бачить вiн,
Що цi секунди, присвяченi смертi,
Всi митi минувшини вже стертi
В душевний обернули дзвiн.
Усе його життя нараз постало,
І мчить картинами крiзь груди
Пора змарнована i сiра, – був дитина;
І батько-мати, потiм брат, дружина,
Три крихти дружби, дрiбка насолоди, люди,
Про славу сон, ганьби чуття оспале, —
Вогненний мчить потiк картин,
Рокiв змарнованих i молодостi плин,
Усе свое ество вiдчув вiн в тiлi знов.
Та ось настала мить.
Вже до стовпа прив’язаний стоiть.
Кидае думка свiй покров
Важкий i чорний,
Що душу гне, непереборний.
І вiн тодi, неначе снив,
Почув, як хтось пiдходить збоку,
Ступають м’яко чорнi кроки.
Козак чимближче пiдступив
Й на серце руку враз йому поклав,
Щоб так не гупало… щоб звук отой пропав!
Хвилина ще – i все буде позаду,
Ось козаки
Шикуються до iскристого ряду
І для прикладiв розтискають кулаки.
Суремний звук, немов левиний рик,
Одна секунда – й ти старий, як гнiй.
Аж тут лунае крик:
«Постiй!»
В руках у офiцера,
Виднiють бiлi папери,
І голосом, що линув до хмар,
Розбив вiн тишу твердо:
«Наш цар
Ласкаво й милосердо
Цей присуд скасував,
Натомiсть кару м’якшу вiн наклав».
Слова дзвенять
Ще чужо, наче мова незрозумiла,
Та кров
Зашумувала знов, червона,
Шугае вгору, й жили бринять,
І смертi опона
Спадае, завагавшись, зi змертвiлого тiла.
І очi, ще в пов’язцi, вiдчувають,
Як вiчного свiтла променi iх обiймають.
Профос iде
Й розв’язуе мовчки мотуззя тверде.
Скидае потiм бiлу пов’язку,
Немов потрiскану берестяну стяжку,
З його пекучих скронь.
Помалу гасне внутрiшнiй вогонь,
Боязко очi вiдступають вiд могили,
Страница 45
Намацують, ще кволi, знов буття,Повернене життя.
І бачить вiн, оживши,
Той самий купол; золотом iскрили
Промiнчики зорi,
Мiстичний блиск створивши.
Зорi ясноi червiнь свiтанкова
Наче молитвами палкими огорнула
Лискучу баню й непорушнi стели.
Високий хрест, мов меч святий,
Зiпнувся вгору крiзь туман густий
До хмар рожевих i веселих,
І там, у ясностi розквiтлий,
Здiйнявсь над Господа собором.
Потiк могутнiй та ще й скорий
Послав розжеврену хвилю свiтла
У небеса дзвiнкi угору.
Туману тоскнi клуби
Летять, димляться, мов несуть тягар
Земноi всiеi темноi згуби
До вже рожевих божих хмар.
І звуки линуть там з глибин,
Їх не злiчити, мов дощу краплин,
Й гукають тисячi вже хором,
І тут уперше долiтае до його вуха,
Як всi земнi злигоднi i скруха
Своi пекучi страждання
З’еднали у повiтрi в едине волання.
Вiн чуе голоси малих i кволих,
Жiнок, що дали жертву марну,
Повiй, що смiються з душ своiх голих,
Похмурий буркiт кривд примарних
Усiх самотнiх, смiхом не зворушених.
Вiн чуе плач i ридання дiтей,
Крикливе безсилля потай спокушених.
Стражденних всiх почув вiн людей,
Вiдкинутих, тупих i запльованих,
Некоронованих
Всiх мученикiв всiх вулиць i страстей.
Вiн iхнi чуе голоси всi сутнi,
Як у мелодii могутнiй
Вони у небо чисте шлях створили.
І постерiг,
Що тiльки муки до Бога долинають,
Тодi як iнших скорботи брили
Свинцевим щастям до землi згинають.
Та йде в безмежжя свiтла порiг
Із-пiд потоку можного
Всiх нарiкань i скарг
Вiд мук душевних i тiлесних.
І знае вiн, що всiх, геть кожного
Бог почуе, як скарб:
На спiвчуття багатий свiт небесний!
Над злидарем, що всотуе печаль,
Господь не чинить суду,
Бо безкiнечний жаль
Знай повнить його дiм i груди.
Апокалiпсису вершники летять мiж пiль,
Страждання – насолода, щастя – мука.
Для того, хто в смертi життя вiдчув.
І вже до землi майнув
Вогненний янгол ту саму мить,
І промiнь, мов стрiла iз лука,
Священноi любовi, яку витворив бiль,
Пройшов у серце, що млiе i щемить.
Упав
Навколiшки, мов пригнув його гнiт.
Вiдчув нараз цiлий свiт
Правдиво в його безкiнечнiй скорботi.
Здригнулося тiло,
Аж пiна з рота, зуби сяють,
Судома крутить язик, мов дрiт,
І сльози набiгають,
Бiжать вiд щастя по змарнiлiй плотi,
Бо вiдчувае вiн: кiнець гiркотi,
Вiдколи смертi вуст торкнувся.
Вже смак життя до нього повернувся,
Душа йому пече вiд мук i ран,
Вже сумнiви пропали,
Що вiн тодi, як зник з очей майдан,
Був iншим, не оспалим;
Був тим, що споконвiку висить на хрестi.
Тепер i вiн, як в давнину Христос,
Вiд поцiлунку смертi, коли став на грань,
Життя любити мае задля всiх страждань.
Вже вiд стовпа ведуть його солдати,
Блiде,
Немов погасле, його обличчя.
Умить
Запхнули назад в карету,
І очi
Його чужi, зануренi й досi в чорну мить,
А на тремких вустах висить
Смiх жовтий Карамазова.
Перше слово над океаном
Сайрус Вест Фiлд, 28 липня 1858 року
Новий ритм
Протягом усiх тисяч, а то й сотень тисяч рокiв, вiдколи по землi ступае особлива iстота, названа людиною, не було iншоi вищоi мiри земного пересування вперед, крiм коня, що мчить, колеса, що котиться, i човна, що пливе на веслах або пiд вiтрилами. Вся повнота технiчного поступу протягом того короткого, осяяного свiдомiстю перiоду, який ми називаемо свiтовою iсторiею, не засвiдчила нiякого значного прискорення ритму руху. Армii Валленштайна рухалися навряд чи швидше за легiони Цезаря, армii Наполеона нападали не швидше, нiж орди Чингiзхана, корвети Нельсона перетинали моря тiльки трохи швидше за грабiжницькi човни вiкiнгiв i торгiвельнi кораблi фiнiкiйцiв. Лорд Байрон пiд час своеi подорожi Чайльда Гарольда долав не бiльше миль за день, нiж Овiдiй на шляху в понтiйське вигнання, Гете у XVIII сторiччi подорожував не набагато зручнiше або швидше, нiж апостол Павло на початку новоi ери. Незмiнно далеко i в просторi, i в часi мiстились одна вiд одноi краiни i за доби Наполеона, i за часiв Римськоi iмперii; опiр матерii ще досi бере гору над людською волею.
Лише в XIX сторiччi докорiнно змiнилися мiра i ритм земноi швидкостi. В першому i другому десятирiччях народи i краiни рухалися однi до одних швидше, нiж доти протягом тисячолiть; завдяки залiзницям i пароплавам колишнi багатоденнi подорожi можна було здiйснювати за день, а доти безкiнечнi години подорожi обернути в чвертi годин i хвилини. Але, хоч як трiумфально могли сприймати сучасники цi новi прискорення завдяки залiзницi та пароплаву, тi винаходи ще перебували в сферi збагненного. Адже тi засоби пересування лише вп’ятеро, вдесятеро, вдвадцятеро перевищували доти вiдому швидкiсть, зовнiшнiй погляд i внутрiшнiй розум ще спромагалися стежити за ними i пояснити iх. Зате цiлком незбагненними видавалися наслiдки перших виявiв електрики, яка, Геркулес ще в колисцi, спростувала всi наявнi доти закони, ро
Страница 46
била всi чиннi мiри. Ми, живучи пiзнiше, нiколи не зможемо вiдчути подив тодiшнього поколiння з приводу перших досягнень електричного телеграфу, не вiдчуемо тiеi незмiрноi i натхненноi приголомшеностi, що отакi малесенькi, навряд чи вiдчутнi електричнi iскри, якi лише вчора насилу могли поширитись iз лейденськоi банки на один дюйм до кiсток пальцiв, нараз набули демонiчноi сили перескакувати краiни, гори i цiлi частини континентiв. Що навряд чи й продуману до кiнця думку, щойно написане, ще мокре на паперi слово тiеi самоi митi можна сприймати, читати й розумiти за тисячi миль, i що невидимий струм, який мотаеться мiж двох полюсiв крихiтного вольтового стовпа, здатний охопити всю землю вiд краю до краю. Що ляльковий апарат фiзичного кабiнету, вчора ще здатний завдяки натиранню скляноi палички притягнути до себе кiлька клаптикiв паперу, потенцiйно буде здатний iз бiльшою в мiльйони та мiльярди разiв силою i швидкiстю, нiж у людини, доставляти повiдомлення, прокладати шляхи, освiтлювати вулицi й будинки i, невидний, мов Арiель, протинатиме повiтря. Тiльки пiсля вiдкриття електрики вiдносини часу i простору зазнали найвирiшальнiшоi змiни вiд створення свiту.Цей важливий для всього свiту 1837 рiк, коли телеграф уперше зробив одночасними доти iзольованi людськi переживання, рiдко згадують у наших шкiльних пiдручниках, автори яких, на жаль, i досi вважають, нiби про вiйни та перемоги окремих полководцiв i краiн розповiдати важливiше, нiж про справжнi, бо спiльнi, трiумфи людства. А проте за психологiчним впливом на весь свiт цю радикальну змiну вартостi часу не можна порiвняти нi з якою датою новiтньоi iсторii. Свiт змiнився, вiдколи стало можна в Парижi одночасно знати, що вiдбуваеться цiеi самоi митi в Амстердамi, Москвi, Неаполi та Лiсабонi. Треба ступити тiльки останнiй крок, щоб i решта частин свiту були втягненi в той чудовий взаемозв’язок i витворили спiльну свiдомiсть усього людства.
Але природа ще опираеться цьому останньому об’еднанню, воно ще й досi постае перед перешкодою, ще два десятирiччя всi краiни, що iх подiляе море, лишаються вiдокремленi. Бо, якщо по телеграфних стовпах завдяки порцеляновим ковпачкам-iзоляторам електрична iскра безперешкодно поширюеться далi, вода поглинае електричний струм. А провести лiнiю через океан неможливо, бо ще не знайшли засобу повноi iзоляцii мiдних i залiзних дротiв у мокрiй стихii.
На щастя, за доби поступу один винахiд простягае помiчну руку другому. Через кiлька рокiв пiсля вiдкриття телеграфу вiдкрили гутаперчу як придатний матерiал для iзоляцii електричних дротiв у водi; тепер уже можна починати приеднувати до европейськоi телеграфноi мережi найважливiшу краiну за межами континенту – Англiю. На тому самому мiсцi, де згодом Блерiо першим перелетить Ла-Манш на лiтаку, iнженер на ймення Бретт проклав перший кабель. Безглузда притичина перешкодила негайному успiховi, бо один рибалка з Булонi, гадаючи, нiби зловив надто вже гладкого вугра, вирвав уже прокладений кабель. Але 13 листопада 1851 року друга спроба виявилася вдалою. Отже, Англiю приеднали, i завдяки цьому Європа стала справдi Європою, сутнiстю, що единим мозком i единим серцем одночасно переживае всi поточнi подii.
Такий величезний успiх за кiлька коротких рокiв – адже що iншого означають десять рокiв в iсторii людства, як не мить, щоб клiпнути оком? – пробудив, безперечно, в того поколiння незмiрну вiдвагу. Всi задуми, за якi бралися, закiнчувались успiхом, i то з казковою швидкiстю. Ще кiлька рокiв – i Англiя вже пов’язана телеграфом з Ірландiею, Данiею i Швецiею, Корсика – з континентом, i вже намагаються приеднати до мережi Єгипет, а отже, й Індiю. Але одна частина свiту, i то найважливiша, приречена, здаеться на тривалу вiдокремленiсть вiд цього ланцюга, що оперiзуе свiт: Америка. Бо i Атлантичний океан, i Тихий – обидва внаслiдок своеi безкiнечноi широчiнi не дають змоги поставити промiжну станцiю, тож як iх можна перетяти одним кабелем? У тi дитячi роки електрики всi фактори були ще невiдомi. Нiхто ще не вимiрював глибини океанiв, люди ще дуже неточно знали iхню геологiчну структуру, ще не перевiряли, чи на такiй глибинi прокладений кабель витримае тиск нагромаджених безкiнечно водяних мас. І, навiть якби було технiчно можливо безпечно прокласти отакий безкiнечний кабель на тих глибинах, де взяти такий великий корабель, що витримае залiзний i мiдний тягар двох тисяч миль цього кабелю? Де знайти динамо-машину такоi сили, щоб вона могла ненастанно передавати електричний струм на вiдстань, яку на пароплавi треба долати принаймнi два, а то й три тижнi? Бракувало всiх передумов. Ще не знали, чи в глибинi свiтових морiв не кружляють магнiтнi потоки, якi б могли вiдхилити електричний струм, люди ще не мали достатньоi iзоляцii, не мали точних вимiрювальних приладiв, знали тiльки початковi закони електрики, якi тiльки-но дали змогу розплющити очi пiсля кiлькасотрiчного сну незнання. «Неможливо! Абсурд!» – енергiйно вiдмахувалися вченi, тiльки-но хто згадував про план протягти кабель через океа
Страница 47
. «Можливо, згодом», – казали найсмiливiшi помiж технiкiв. Навiть Морзе, чоловiковi, якому телеграф завдячував досi своiми найбiльшими досягненнями, той план видавався непродуманим ризиком. Але вiн пророчо додавав, що в разi успiху прокладання трансатлантичного кабелю буде «the great feat of the century», найславетнiшим здобутком сторiччя.Щоб сталося диво або щось дивовижне, першим пiдготовчим етапом е вiра одного iндивiда в те диво. Наiвна мужнiсть невченоi людини спромагаеться саме там, де вагаються вченi, дати перший поштовх, i, як i здебiльшого, навiть тут звичайна випадковiсть посприяла реалiзацii грандiозного задуму. Один англiйський iнженер на ймення Гiсборн, що 1854 року хотiв прокласти кабель iз Нью-Йорка до найбiльш схiдноi точки Америки – Ньюфаундленду, щоб повiдомлення про кораблi можна було приймати на кiлька днiв ранiше, був змушений зупинити роботи посерединi, бо його фiнансовi засоби вичерпалися. Отже, вiн iде до Нью-Йорка, щоб знайти там фiнансистiв. Там завдяки чистiй випадковостi, яка е матiр’ю багатьох славетних досягнень, вiн натрапляе на молодого Сайруса Веста Фiлда, що походив iз родини пастора i в дiлових операцiях не раз так швидко досягав успiху, що ще в молодi лiта, нагромадивши статки, змiг повернутись до приватного життя. Саме цього незаклопотаного чоловiка, що видаеться надто молодим i енергiйним для тривалоi бездiяльностi, й намагаеться прихилити Гiсборн до прокладання кабелю вiд Нью-Йорка до Ньюфандленду. Але Сайрус Вест Фiлд – на щастя, хотiлося б сказати! – не технiк i не фахiвець. Вiн нiчого не тямить в електрицi, нiколи не бачив кабелю. Але пасторському синовi властива палка довiрливiсть, американцевi притаманна завзята вiдвага. Якщо iнженер за фахом Гiсборн дивиться тiльки на безпосередню мету – зв’язок мiж Нью-Йорком i Ньюфандлендом, сповнений натхнення молодик дивиться далi. Чом би потiм одразу не пов’язати пiдводним кабелем Ньюфаундленд з Ірландiею? З енергiею, сповненою рiшучостi подолати всi перешкоди, – цей чоловiк у тi роки вже тридцять один раз перетинав океан туди i назад мiж двома континентами, – Сайрус Фiлд одразу береться до роботи, твердо вирiшивши вiд тiеi митi присвятити цьому завданню все, що вiн мав у собi й навколо себе. Завдяки тому, що вже вiдбулося таке вирiшальне запалення, думка набувае в реальностi вибуховоi сили. Нова дивотворча електрична сила поедналася зi ще одним найсильнiшим динамiчним елементом життя – людською волею. Людина знайшла свое життеве завдання, а завдання знайшло потрiбну людину.
Пiдготовка
Сайрус Фiлд iз неймовiрною енергiею береться до роботи. Налагоджуе зв’язки з усiма фахiвцями, насiдае на уряд, щоб отримати концесiю, провадить в обох частинах свiту кампанiю для збору потрiбних коштiв, i ударна сила, що йде вiд цього цiлком невiдомого чоловiка, така велика, його внутрiшнi переконання такi палкi, а вiра в електрику як у нову дивовижну силу така могутня, що початковий капiтал триста п’ятдесят тисяч фунтiв стерлiнгiв вiн зiбрав в Англii за кiлька днiв. Вистачило в Лiверпулi, Манчестерi та Лондонi скликати найбагатших купцiв для заснування «Telegraph Construction and Maintenance Company» – компанii з будiвництва та експлуатацii телеграфу, щоб потекли грошi. Серед тих, хто пiдписався, можна побачити навiть iмена Теккерея i ледi Байрон, що без нiяких побiчних дiлових мiркувань, а тiльки з морального ентузiазму прагнули посприяти справi; нiщо так не унаочнюе оптимiзму з приводу всього технiчного i машинного, який надихав за доби Стiвенсона, Брунеля та iнших видатних англiйських iнженерiв, як те, що вистачило единого заклику для збору такоi величезноi суми для реалiзацii цiлком фантастичного заходу ? fonds perdu, без надii на повернення коштiв.
Адже на початку цього проекту единим, що можна було бiльш-менш точно обрахувати, була приблизна вартiсть прокладання кабелю. Для власне технiчноi реалiзацii проекту не було нiякого прикладу. В таких масштабах у XIX сторiччi ще нiхто не планував i не продумував. Бо ж як можна порiвняти оце перекидання кабелю через увесь океан iз дрiбним прокладанням через протоку мiж Дувром i Кале? Там було досить iз вiдкритоi палуби колiсного пароплава розмотати тридцять або сорок миль кабелю, i вiн спокiйно входив у воду, наче якiрний ланцюг iз брашпиля. Пiд час прокладання кабелю в Ла-Маншi можна було спокiйно дочекатися надто тихого дня, була точно вiдома глибина морського дна, постiйно був видний той або той берег, а отже, можна було уникнути будь-якоi небезпечноi випадковостi: зв’язати обидва береги можна було протягом единого дня. Натомiсть пiд час перетину океану, який передбачав принаймнi три тижнi неперервного плавання, в сто разiв важчу котушку з у сто разiв довшим кабелем не можна було ставити на палубi на поталу всiм примхам негоди. Крiм того, жоден корабель не був досить великим, щоб помiстити у своему трюмi той гiгантський кокон iз залiза, мiдi та гутаперчi, жоден не був досить могутнiм, щоб витримати такий тягар. Були потрiбнi принаймнi два кораблi, а цi головнi кораблi потребувал
Страница 48
супроводу, додаткових кораблiв, щоб можна було точно дотримуватися найкоротшого шляху i надати допомогу в разi якогось прикрого випадку. Щоправда, англiйський уряд видiлив для цiеi мети «Агамемнон», один зi своiх найбiльших вiйськових кораблiв, що як флагман воював пiд Севастополем, а американський уряд – «Нiагару», фрегат iз водомiсткiстю п’ять тисяч тонн (тодi величезний об’ем). Але обидва кораблi треба було спершу перебудувати, щоб кожен мiг умiстити половину безкiнечного кабелю, кiнцi якого мали з’еднати. Звiсно, головною проблемою був сам кабель. До тiеi гiгантськоi пуповини, що мала зв’язати обидва континенти, ставили страхiтливi вимоги. Адже кабель, з одного боку, мав бути мiцним i нерозривним, наче сталева линва, а водночас – еластичним, щоб його можна було легко укладати. Вiн мав витримувати будь-який тиск, будь-яке навантаження, а водночас розмотуватись рiвненько, наче шовковий шнурок. Вiн мав бути масивним, але не грубим, наче й товстим, а водночас точнiсiнько таким, щоб можна було передати на двi тисячi миль найменше електричне коливання. Найменша трiщинка, найнепомiтнiша нерiвнiсть могли порушити передачу сигналiв на цьому чотирнадцятиденному шляху.Але люди наважились! День i нiч працюють фабрики, бо демонiчна воля одного чоловiка крутить уперед усi колеса. Для цього единого шнура використали цiлi мiднi та залiзнi копальнi, й цiлi лiси каучукових дерев мали пускати сiк, щоб виготовити гутаперчеву оболонку для такоi великоi вiдстанi. Нiщо не дае такого яскравого уявлення про величезнi пропорцii цього проекту, як те, що для сплiтання кабелю знадобилося триста шiстдесят сiм тисяч миль самого дроту – в тринадцять разiв бiльше, нiж потрiбно, щоб обкрутити всю землю, i досить, щоб поеднати одною лiнiею Землю з Мiсяцем. Пiсля будiвництва Вавилонськоi вежi людство в царинi технiки ще не наважувалось на щось грандiознiше.
Перший старт
Цiлий рiк стугонять машини, дрiт iз фабрик, немов тонку текучу нитку, намотують у трюми обох кораблiв, i нарештi, пiсля тисяч i тисяч оборотiв, кожна половина кабелю змотана в кожному кораблi на котушку. Вже сконструювали й поставили новi важкi машини, якi, устаткованi гальмами i зворотним ходом, мають тиждень, два тижнi, три тижнi ненастанно опускати кабель в океанськi глибини. На борту зiбралися найкращi iнженери i технiки, серед них i сам Морзе, щоб пiд час прокладання всякчас перевiряти приладами, чи не урвався електричний струм, а iм товаришили на кораблях репортери та художники, щоб словом i олiвцем змальовувати цей вихiд у море, який пiсля плавань Колумба i Магеллана породжував найбiльше хвилювання.
Нарештi все готове, щоб вирушати, i, якщо досi скептики брали гору, тепер усе англiйське суспiльство з палкою цiкавiстю стежило за проектом. 5 серпня 1857 року в невеличкiй iрландськiй гаванi Валентiя сотнi човнiв i кораблiв оточили кабельний флот, щоб стати свiдком важливоi для всiеi iсторii митi, коли один кiнець кабелю з корабля доставили на берег i закрiпили на европейському суходолi. Вихiд у море несамохiть перетворився у святкову врочистiсть. Уряд прислав свого представника, лунали промови, священик у зворушливому зверненнi просив благословення Господнього для смiливого заходу. «О вiчний Боже, – почав вiн свою проповiдь, – ти, що сам розпросторюеш небо i приборкуеш розбурхане море, ти, що тобi коряться вiтри й течii, глянь у своему милосердi вниз на своiх слуг… Усунь велiнням своiм усяку перешкоду, подолай будь-який опiр, що мiг би завадити нам виконати цю важливу роботу». Потiм iз берега та моря замахали тисячi рук i капелюхiв. Земля повiльно поринула в чекання. Одна з найсмiливiших мрiй людства пробувала стати реальнiстю.
Невдача
Спершу планували, що обидва великi кораблi – «Агамемнон» i «Нiагара», кожен з яких мiстив у собi половину кабелю, мають одночасно плисти до одного наперед визначеного мiсця посеред океану, i там мае вiдбутися з’еднання обох частин кабелю. В такому разi один корабель мав плисти на захiд до Ньюфаундленду, а другий – на схiд до Ірландii. Але цей задум видався надто смiливим: одразу вiдправити в море пiд час першоi спроби увесь неоцiненний кабель, тому вирiшили прокласти з континенту тiльки одну половину, бо ще не було певностi, чи взагалi функцiонуватиме як слiд передача телеграфних сигналiв пiд водою на таку велику вiдстань.
З обох кораблiв саме «Нiагарi» припало завдання прокласти кабель iз континенту до середини океану. Повiльно, обережно пливе туди американський фрегат i ненастанно випускае позаду себе нитку кабелю, немов павутину з гiгантського тiла. Повiльно, регулярно гуркоче на борту машина, яка випускае кабель: це давнiй, добре знайомий усiм морякам звук якiрного ланцюга, що опускаеться з брашпиля. Через кiлька годин люди на борту звертають на регулярнi звуки вже не бiльше уваги, нiж на удари свого серця.
Далi, далi пливе корабель у море, постiйно опускаеться кабель позаду кiля. В цьому заходi, здаеться, немае нiчого незвичайного. Тiльки в окремiй каютi сидять i прислухаються електрики, всякчас обмiнюю
Страница 49
ись сигналами з iрландським суходолом. Дивна рiч: хоча берега давно вже не видно, передача сигналiв по пiдводному кабелю вiдбуваеться не менш виразно, нiж з одного европейського мiста до iншого. Невдовзi корабель уже покинув неглибокi води i почасти перетнув так званi глибоководнi плато, якi постають на морському днi за Ірландiею, а металевий шнур i далi рiвномiрно, наче пiсок iз пiскового годинника, опускаеться за кiлем у воду, одночасно i передаючи, i приймаючи повiдомлення.Уже прокладено триста тридцять п’ять миль, отже, подолано в десять разiв бiльшу вiдстань, нiж вiд Дувра до Кале: Сайрус Фiлд, уже п’ять днiв i п’ять ночей поборовшись iз першою непевнiстю, увечерi шостого дня, 11 серпня, пiсля багатогодинноi працi i збудження готуеться лягати спати для заслуженого вiдпочинку. Аж раптом – що сталося? – замовк гуркiтливий механiзм. Немов сонна людина, що в потязi вискакуе з купе, коли несподiвано зупинився локомотив, немов мiрошник, що злякано зриваеться з лiжка, коли раптом зупиняеться млинове колесо, так i на кораблi всi нараз прокинулись i вибiгли на палубу. Перший погляд на машину показуе: випускний отвiр пустий. Кабель раптом спорснув iз лебiдки, неможливо було вчасно зловити вивiльнений кiнець, i ще неможливiше тепер знайти загублений кiнець у глибинах i дiстати його. Моторошне сталося. Невеличка технiчна помилка знищила працю кiлькох рокiв. Мов переможенi, повернулися до Англii тi, хто так вiдважно вирушав у море, а там уже пiдготувались до лихоi звiстки, бо зненацька замовкли всi знаки i сигнали.
Ще одна невдача
Сайрус Фiлд, единий непохитний, герой i купець водночас, пiдбивае пiдсумки. Що втрачено? Триста миль кабелю, десь сто тисяч фунтiв стерлiнгiв акцiонерного капiталу i – можливо, це пригнiчуе ще тяжче – цiлий рiк, що пропав без вороття. Бо тiльки влiтку експедицiя може сподiватися на сприятливу погоду, а тепер лiто вже хилиться до осенi. На другому аркушi Сайрус Фiлд записуе невеликi здобутки. Пiд час цiеi першоi спроби набуто бодай трохи практичного досвiду. А сам кабель, що виявився придатним, можна намотати, а потiм використати для наступноi експедицii. Змiнити треба тiльки кабелеукладач, що спричинив такий фатальний розрив.
Отак у чеканнi та готуваннi минув ще один рiк. Тiльки 10 червня 1858 року з новою мужнiстю i старим кабелем той самий корабель знову виплив у море. Оскiльки передача електричних сигналiв пiд час першоi спроби функцiонувала бездоганно, повернулися до першого плану: почали укладати кабель вiд середини океану в обидва боки. Першi днi цiеi новоi спроби минули без пригод. Тiльки сьомого дня на наперед визначеному мiсцi мало початися укладання кабелю, а отже, власне робота. Доти все видавалося тiльки прогулянкою. Машини не працювали, моряки могли ще спочивати i радiти приязнiй погодi, безхмарному небу i тихому, можливо, занадто тихому морю.
Але на третiй день капiтан «Агамемнона» вiдчув потаемний неспокiй. Погляд на барометр показав, iз якою страхiтливою швидкiстю опускаеться ртутний стовпчик. Наближаеться незвичайна буря, i справдi четвертого дня почався шторм, i то такий, що навiть найдосвiдченiшi моряки рiдко коли бачили такий в Атлантичному океанi. Найдошкульнiших ударiв цей ураган завдав саме англiйському кораблевi – «Агамемнону». Сам по собi неоцiнений корабель, що в усiх морях i на вiйнi витримав найтяжчi випробування, адмiральський корабель англiйського вiйськово-морського флоту мав пережити й цю негоду. Але, на лихо, корабель цiлком перебудували для укладання кабелю, щоб вiн мiг узяти величезний тягар. Але тут не можна було, як на торгiвельному суднi, рiвномiрно розподiлити вантаж по всьому трюму, бо вся вага величезноi котушки припадала на середину, i тiльки частину вантажу склали в носовiй частинi, що мало ще гiршi наслiдки, бо пiд час кожного пiднiмання та опускання цiеi частини маятниковий рух посилювався вдвiчi. Тому буря могла грати в страхiтливу гру зi своею жертвою, корабель нахилявся праворуч i лiворуч, вперед i назад до сорока п’ятьох градусiв, крутi хвилi заливали палубу, геть усе на нiй було розтрощене. А тут ще нове лихо: пiд час одного зi страхiтливих ударiв, якi струшували корабель вiд кiля до щогли, подалася перегородка складеного на палубi вугiлля, i вся його маса чорним градом, немов каменепад, посунула на вже й так виснажених i закривавлених морякiв. Дехто отримав рани пiд час падiння, декого обварило в камбузi окропом, коли перекинувся казан. Один матрос збожеволiв пiд час десятиденного шторму, i вже думали про крайнiй засiб: викинути за борт частину кабелю, щоб зменшити небезпечний тягар. На щастя, капiтан не хотiв брати на себе таку вiдповiдальнiсть i вчинив слушно. «Агамемнон» вистояв пiд час несказанних випробувань десятиденного шторму i, незважаючи на чимале спiзнення, змiг знайти другий корабель на визначеному мiсцi в океанi, де мало початись укладання кабелю.
Але аж тепер стало видно, як тяжко постраждав неоцiненний i вразливий вантаж тисячi разiв переплетеного дроту внаслiдок ненастанних ударiв стихii. В деяких мiсц
Страница 50
х кiльця переплутались, гутаперчева оболонка протерлась або розiрвалася. Не дуже вiрячи в успiх, кабель таки спробували укладати, але це призвело тiльки до втрати десь двохсот миль кабелю, що без потреби зник у морi. Це означало, що треба вдруге спустити прапори i повернутися безславно замiсть сподiваного трiумфу.Третя спроба
Акцiонери в Лондонi, вже почувши лиху звiстку, з блiдими обличчями чекали в Лондонi свого проводиря i спокусника Сайруса Фiлда. Пiд час перших двох спроб витрачено вже половину акцiонерного капiталу, але ж нiчого не доведено, нiчого не досягнуто, тож можна зрозумiти, що бiльшiсть тепер кажуть: досить! Голова радить, що треба врятувати те, що ще можна врятувати. Вiн наполягав, що решту невикористаного кабелю слiд зняти з кораблiв i в крайньому випадку продати навiть зi збитком, а потiм пiдвести риску пiд цим марнотратним планом укладання кабелю через океан. Його заступник погоджуеться з ним i посилае письмову заяву про свою вiдставку, щоб наголосити, що далi вiн уже не хоче мати нiчого спiльного з цим абсурдним заходом. Але затятiсть та iдеалiзм Сайруса Фiлда годi похитнути. Ще нiчого не втрачено, пояснюе вiн. Сам кабель блискуче витримав випробування, i його ще досить на борту, щоб повторити спробу, зiбрати флот i найняти екiпажi. Саме незвичайна негода пiд час останньоi спроби дае тепер пiдстави сподiватися на перiод гарних, безвiтряних днiв. Мужнiсть, ще раз мужнiсть! Тепер або нiколи е нагода наважитись на останню спробу.
Акцiонери дедалi невпевненiше переглядаються мiж собою: чи треба довiряти цьому дурневi рештки величезного капiталу? Але могутня воля, зрештою, завжди поривае з собою тих, хто вагаеться, i Сайрус Фiлд домiгся нового виходу в море. 17 липня 1858 року, через п’ять тижнiв пiсля другоi невдалоi спроби, флот утрете покинув англiйську гавань.
Тепер знову пiдтвердився давнiй досвiд, що найвирiшальнiшi речi майже завжди вдаються потай. Цього разу вiдплиття вiдбулося цiлком непомiтно, жоден човен, жоден корабель не кружляють довкола, бажаючи щастя, не зiбралася на березi юрба, не приiхав жоден урядовець, не виголошували промов, жоден священик не просив про Господню допомогу. Кораблi, немов на пiратську виправу, вiдпливають несмiливо i тихо. Натомiсть iх чекае приязне море. Точнiсiнько визначеного дня, 28 липня, через одинадцять днiв пiсля вiдплиття з Квiнстауну, «Агамемнон» i «Нiагара» на визначеному мiсцi серед океану можуть почати велику роботу.
Рiдкiсне видовище: кораблi стали кормою один до одного. Мiж двома кораблями тепер з’еднують кiнцi кабелю. Без нiяких формальностей, ба навiть без того, щоб люди на борту приглядались до того процесу з великою цiкавiстю (вони вже втомилися вiд марних спроб) залiзно-мiдна линва опускаеться помiж двох кораблiв у глибини аж до найглибшого, ще жодним лотом не вимiряного океанського дна. Потiм ще вiтання вiд борту до борту, вiд прапора до прапора, i англiйський корабель узяв курс на Англiю, американський – на Америку. Поки вони вiддаляються один вiд одного – двi мандрiвнi цятки на безкiнечному океанi, – iх постiйно пов’язуе кабель, бо тепер уперше на людськiй пам’ятi два кораблi можуть спiлкуватися мiж собою в невидному, незважаючи на вiтер i хвилi, простiр i вiдстань. Що двi години повiдомляе один корабель електричним сигналом iз глибин океану про пройденi милi, i щоразу пiдтверджуе другий корабель, що вiн завдяки чудовiй погодi подолав таку саму вiдстань. Так вiдбувалося день, другий, третiй i четвертий. 5 серпня «Нiагара» нарештi повiдомила, що вже бачить американський берег у затоцi Трiнiтi-бей у Ньюфаундлендi, уклавши трохи менше, нiж тисячу тридцять миль кабелю, i так само й «Агамемнон», теж успiшно опустивши в глибини тисячу миль кабелю, трiумфально повiдомив, що й вiн уже бачить iрландський берег. Тепер уперше люди могли передавати слова вiд континенту до континенту, вiд Америки до Європи. Але знають про цей успiх тiльки обидва кораблi, кiлькасот людей у дерев’яних судових корпусах. І ще не знае свiт, давно вже забувши про цей проект. Нiхто не чекае iх на березi, нiхто в Ньюфаундлендi, нiхто в Ірландii, але тiеi самоi секунди, коли новий океанський кабель поеднають iз суходiльними, все людство дiзнаеться про iхню важливу спiльну перемогу.
Велика «осанна»
Саме тому, що ця блискавка радостi впала з абсолютно безхмарного неба, спалахнуло небачене завзяття. Майже тiеi самоi години в першi днi серпня i на старому, i на новому континентах почули повiдомлення про успiшно закiнчену роботу, i наслiдки тут годi описати. В Англii загалом така обачна газета «Times» писала в передовiй статтi: «Since the discovery of Columbus, nothing has been done in any degree comparable to the vast enlargement which has thus been given to the sphere of human activity». Тобто: «Пiсля вiдкриття Колумба не сталося нiчого, що хоч якось можна було б порiвняти з цим величезним розширенням сфери людськоi дiяльностi». Сiтi перебувае в найрадiснiшому збудженнi. Але ця горда радiсть Англii видаеться боязливою i тьмяною проти ураганного захв
Страница 51
ту в Америцi, породженого тiею звiсткою. Одразу закрили крамницi, вулицi заполонили люди, що розпитували одне одного, галасували, сперечалися. Сайрус Фiлд, цiлком невiдомий чоловiк, став нараз нацiональним героем усiеi краiни, в поривi любовi його поставили поряд iз Франклiном i Колумбом, усе мiсто, а з ним i сотнi iнших мiст, тремтiли i гули вiд сподiвання побачити чоловiка, що завдяки своiй рiшучостi здiйснив «шлюб молодоi Америки i Старого Свiту». Але захват ще не досяг найвищого ступеня, бо тим часом надiйшло тiльки повiдомлення, що кабель укладено. Та чи може вiн говорити? Чи вдалося, власне, реалiзувати той величний задум? Грандiозне видовище: все мiсто, цiла краiна чекають i слухають на едине, на перше слово через океан. Люди знають, що передусiм англiйська королева пошле всiм повiдомлення, свое побажання щастя, i щогодини чекання стае дедалi нетерплячiшим. Але минають ще днi та днi, бо внаслiдок прикроi випадковостi пошкоджено якраз кабель, що йде у Ньюфандленд, тому лише 16 серпня повiдомлення королеви Вiкторii дiйшло у вечiрнi години до Нью-Йорка.Бажана звiстка приходить запiзно, щоб газети могли опублiкувати офiцiйне повiдомлення, вивiсили тiльки оголошення на телеграфних пунктах i примiщеннях редакцiй, i вулицi одразу заполонили величезнi юрби. Newspapers boys iз саднами та роздертим одягом були змушенi пробиратися крiзь юрбу. Звiстку повiдомляли в театрах i ресторанах. Тисячi людей, якi ще не могли збагнути, що телеграф випереджае найшвидший торгiвельний корабель, ринули до Бруклiнськоi гаванi привiтати «Нiагару», героiчний корабель цiеi мирноi перемоги. Наступного дня, 17 серпня, газети радiли заголовками з величезних лiтер: «The cable in perfect working order»; «Everybody crazy with joy»; «Tremendous sensation throughout the city»; «Now’s the time for an universal jubilee»[9 - «Кабель у чудовому робочому станi»; «Кожен шаленiе з радощiв»; «Величезна сенсацiя в усьому мiстi»; «Тепер пора для загальноi радостi» (англ.).]. Незрiвнянний трiумф: вiд початку мислення на Землi думка з притаманною iй швидкiстю перетнула океан. Уже гримить батарея з сотнi гармат, повiдомляючи, що президент Сполучених Штатiв Америки вiдповiв королевi. Тепер уже нiхто не наважуеться сумнiватись, i ввечерi Нью-Йорк та iншi великi мiста сяють десятками тисяч лiхтарiв i смолоскипiв. Кожне вiкно осяяне, i навряд чи псуе радiсть обставина, що при цьому загорiвся купол City Hall, мунiципалiтету. Бо вже наступний день принiс ще одне свято: прибула «Нiагара», великий герой Сайрус Фiлд уже тут! Рештки кабелю трiумфально пронесли по мiсту, екiпаж частували. Тепер день у день у кожному мiстi вiд Тихого океану аж до Мексиканськоi затоки повторюються манiфестацii, немов Америка вдруге святкуе день свого вiдкриття.
Але й цього не досить, аж нiяк не досить! Властивий трiумф мае бути ще грандiознiшим, ще величнiшим, нiж тi, що iх коли-небудь бачив Новий Свiт. Два тижнi тривають готування, а потiм, 31 серпня, все мiсто як одна людина вшановуе единого чоловiка, Сайруса Фiлда, i то так, як народи давно вже не вшановували своiх монархiв, iмператорiв i навряд чи вшановували переможцiв. Того чудового осiннього дня влаштували врочисту процесiю, яка була така довга, що iй знадобилося шiсть годин, щоб пройти вiд одного краю мiста до другого. Попереду крiзь завiшане прапорцями мiсто йшли полки з прапорами й корогвами, а далi безкiнечною ходою тягнулися музичнi товариства, чоловiчi хоровi товариства, спiвочi спiлки, пожежники, школярi й ветерани. Всi, хто мiг маршувати, маршували, кожен, хто мiг спiвати, спiвав, кожен, хто мiг радiти, радiв. У запряженiй четвериком коней каретi везли Сайруса Фiлда, немов античного трiумфатора, в другiй везли капiтана «Нiагари», в третiй – президента Сполучених Штатiв Америки; далi йшли мер, урядовцi, викладачi. Ненастанно лунали промови, тривали бенкети, влаштовували ходу зi смолоскипами, бамкали церковнi дзвони, гримiли гармати, юрба знову i знову галасливо вiтала нового Колумба, об’еднувача двох свiтiв, переможця простору, чоловiка, що тiеi митi став найславетнiшим i найбiльш обожненим в усiй Америцi, – Сайруса Веста Фiлда.
Велике crucifige[10 - Розпинання (лат.).]
Того дня галасували й радiли тисячi та мiльйони голосiв. Тiльки один, i то найважливiший, був протягом того свята навдивовижу нiмим: електричний телеграф. Можливо, Сайрус Фiлд серед радощiв уже здогадувався про страхiтливу правду, i, мабуть, для нього було тяжкою мукою розумiти, що тiльки вiн единий знае, що саме того дня атлантичний кабель припинив функцiонувати, що пiсля отриманих в останнi днi дедалi бiльш плутаних i навряд чи зрозумiлих сигналiв дрiт видав останнiй передсмертний хрип i замовк остаточно. В усiй Америцi ще нiхто не знае i нiхто не здогадуеться, що телеграф поступово замовкае, крiм кiлькох людей, якi забезпечують прийняття сигналiв у Ньюфаундлендi, i навiть вони перед лицем безмiрного ентузiазму вагаються довгi днi повiдомляти радiсним людям прикру новину. Але невдовзi впало у вiчi, що повiдомлення надходять украй рiд
Страница 52
о. Америка тепер чекала годину за годиною, щоб майнуло якесь повiдомлення через океан, але замiсть цього в обидва боки йшли тiльки туманнi й неконтрольованi сигнали. Недовго й тривав цей стан, як поширилася чутка, мовляв, люди, сповненi завзяття й нетерпiння, поставили кращi передавачi, пускали занадто сильнi електричнi розряди i внаслiдок цього остаточно вивели з ладу вже й так негодящий кабель. Ще е сподiвання усунути перешкоду. Але невдовзi вже годi заперечити: сигнали стають дедалi бiльш нерозбiрливi та незрозумiлi. Саме пiсля того буйного святкового дня, 1 вересня, через океан уже не переходить жодного виразного тону, жодного чистого коливання.Люди нiщо не прощають ще меншою мiрою, як те, що iх протвережують серед щирого захвату, а чоловiк, вiд якого вони сподiвалися всього, пiдступно, як iм здаеться, розчаровуе iх. Тiльки-но справдилася чутка, що без мiри прославлений телеграф не працюе, бурхлива хвиля радостi покотилася назад у виглядi лихого озлоблення проти невинного винуватця Сайруса Фiлда. Вiн одурив мiсто, краiну, свiт, вiн давно знав, що телеграф не працюе, заявляли в Сiтi, але з корисливих мiркувань дав людям змогу вшанувати себе, а сам скористався тим часом, щоб продати належнi йому акцii з величезним прибутком. Але поширювали навiть ще лихiшi обмови, зокрема, найдивнiшу з усiх, яка категорично повiдомляла, що атлантичний телеграф узагалi не працював як слiд, усi тi повiдомлення були ошуканством, а телеграму вiд англiйськоi королеви склали наперед, а не передавали через океанський телеграф. Жодне повiдомлення, стверджувала чутка, протягом усього часу не доходило в справдi зрозумiлiй формi через океан, а телеграфiсти лише на основi своiх припущень i уривчастих знакiв виготовляли уявнi депешi. Вибухнув справжнiй скандал. Саме тi, хто вчора найгучнiше радiв, найдужче шаленiли. Цiле мiсто, вся краiна соромляться свого надмiру палкого i передчасного захвату. Сайруса Фiлда обрали за жертву того гнiву, той, хто ще вчора був нацiональним героем i звитяжцем, братом Франклiна i нащадком Колумба, змушений, мов злочинець, ховатися вiд своiх колишнiх друзiв i шанувальникiв. Одним один день усе створив, одним один день усе зруйнував. Поразка страхiтлива, втрачено капiтал, немае вже довiри, а в непроглядних океанських глибинах лежить, мов мiфiчний мiдгардський змiй, непотрiбний кабель.
Шiсть рокiв мовчання
Шiсть рокiв марно лежить на днi океану забутий кабель, шiсть рокiв пануе давне холодне мовчання мiж обома континентами, якi одну мить у свiтовiй iсторii вiдчували, як у них суголосно б’еться пульс. Америка i Європа були близькi одна до одноi лише протягом единого подиху, кiлькох сотень слiв, а тепер знову, як i тисячi рокiв, iх вiдокремлюе нездоланна далечiнь. Найсмiливiший план XIX сторiччя, ще вчора майже реальнiсть, знову став легендою, мiфом. Рiч зрозумiла, нiхто вже не думае поновити наполовину вдалу працю, страхiтлива поразка паралiзувала всi сили, погас увесь захват. В Америцi всю увагу вiдвернула громадянська вiйна мiж Пiвднем i Пiвнiччю, в Англii ще вряди-годи засiдають комiтети, але iм знадобилося аж два роки, щоб сухо заявити, що морський пiдводний кабель у принципi був би можливим. Але вiд цiеi науковоi оцiнки до реальних дiй пролягае шлях, на який нiхто не думае ступати; шiсть рокiв уся дальша робота спочивае не менш цiлковито, нiж забутий кабель на океанському днi.
Але шiсть рокiв, дарма що становлять лише минущу мить у величезному просторi iсторii, в такiй молодiй науцi, як електрика, означають вiчнiсть. Щороку, щомiсяця в цiй сферi вiдбуваеться нове вiдкриття. Динамо-машини стають дедалi потужнiшi й точнiшi, iх дедалi рiзноманiтнiше застосовують, щоразу точнiшими стають електричнi прилади. Телеграфна мережа вже охопила внутрiшнiй простiр усiх континентiв, уже перетнули Середземне море, вже пов’язанi Африка i Європа, i тому план прокласти кабель через океан рiк у рiк позбуваеться фантастичностi, що так довго була пов’язана з ним. Неминуче мае настати година, коли поновлять спробу, бракуе тiльки людини, яка наснажить давнiй план новою енергiею.
І раптом ця людина з’явилася, i дивiться, це та сама давня людина з тiею самою довiрливiстю i вiрою: Сайрус Вест Фiлд, що повернувся з мовчазного вигнання i зловтiшноi зневаги. Вiн утридцяте перетнув океан i знову з’явився в Лондонi, де йому вдалося забезпечити давню концесiю новим капiталом у шiстсот тисяч фунтiв стерлiнгiв. І тепер уже е нарештi давно омрiяний могутнiй корабель, що може взяти увесь величезний вантаж, – це славетний чотиритрубний «Great Eastern» водомiсткiстю двадцять двi тисячi тонн, його збудував Ісамбар Брунель. І диво за дивом: того 1865 року цей корабель стояв без ужитку, бо теж занадто смiливо випередив свiй час; за два днi його пощастило купити, щоб спорядити для експедицii.
Усе те, що ранiше було незмiрно важким, стало тепер легким. 23 липня 1865 року корабель-велетень iз новим кабелем виплив iз Темзи. Навiть якщо перша спроба виявилась невдалою, навiть якщо внаслiдок розриву за два днi до кiнцевоi мети л
Страница 53
ди зазнали невдачi, i невситимий океан знову ковтнув шiстсот тисяч фунтiв стерлiнгiв, технiка вже досить упевнена в своiй роботi, щоб зневiритись вiд такого. Коли 13 липня 1866 року «Great Eastern», цей «Великий Схiдняк», знову вийшов у океан, це плавання стало трiумфом, цього разу кабель передае до Європи виразнi й точнi сигнали. Через кiлька днiв пощастило знайти торiшнiй, загублений кабель. Тепер уже двi нитки поеднують Старий i Новий свiти в одну цiлiсть. Учорашне диво стало сьогоднi звичайною рiччю, i вiд тiеi митi в Землi немов б’еться одне серце; слухаючи себе, придивляючись до себе, розумiючи себе, людство живе тепер в одному часi вiд одного краю планети до iншого, ставши, наче Бог, присутнiм усюди завдяки своiй творчiй силi. Завдяки своiм перемогам над простором i часом людство вiдтодi було б чудово об’еднане на всi прийдешнi часи, якби його не баламутило щоразу згубне божевiлля, якби воно не намагалося невпинно зруйнувати ту грандiозну еднiсть i знищити себе тими самими засобами, якi дали йому владу над стихiями.Утеча до Бога
Кiнець жовтня 1910 року
Епiлог до незакiнченоi драми Льва Толстого «І свiтло сяе в пiтьмi»
Вступ
1890 року Толстой починае писати драматичну автобiографiю, згодом опублiковану й поставлену в театрi як фрагмент його спадщини пiд назвою «І свiтло сяе в пiтьмi». Ця незакiнчена драма (про це свiдчить уже перша сцена) – не що iнше, як найiнтимнiше зображення його домашньоi трагедii, вочевидь написане як самовиправдання задуманоi спроби втечi й водночас як виправдання його дружини, отже, це твiр iз цiлковитою моральною рiвновагою, написаний серед крайньоi душевноi розiрваностi.
Себе самого Толстой цiлком прозоро зобразив у постатi Миколи Івановича Саринцева, i тiльки щось найменше в цiй трагедii можна було б сприймати як вигадане. Лев Толстой, безперечно, написав ii тiльки на те, щоб наперед уявити собi й зобразити необхiдне вирiшення свого життя. Проте анi в творi, анi в життi, анi тодi, 1890 року, анi через десять рокiв, 1900 року, Толстой не мiг знайти мужностi та форми i для своеi постановки, i для закiнчення п’еси. Саме через цей брак волi п’еса лишилася фрагментом i закiнчуеться цiлковитою безпораднiстю героя, що лише благально пiднiмае руки до Бога, щоб той допомiг йому i поклав край його душевнiй роздвоеностi.
Останню, не написану дiю п’еси Толстой не дописав навiть згодом, але важливiше те, що вiн пережив ii. Наприкiнцi жовтня 1910 року ваганням, якi тривали чверть сторiччя, нарештi настав край, вiдбулася криза визволення: Толстой утiк пiсля страхiтливо драматичноi сварки i втiк саме вчасно, щоб його спiткала чудова й зразкова смерть, яка надала його життевiй долi довершеностi й святостi.
Нiщо не видаеться менi природнiшим, нiж додати пережитий кiнець трагедii до вже написаного фрагмента. Саме це i тiльки це я й спробував тут зробити з якомога бiльшою iсторичною точнiстю i повагою до фактiв та документiв. Я знаю, що я вiльний вiд марних сподiвань, мовляв, я сам закiнчу зiзнання Толстого, i то не гiрше, нiж вiн, бо я не закiнчую твiр, а тiльки хочу служити йому. Тому те, що я пробую тут робити, слiд сприймати не як закiнчення, а як самостiйний епiлог до незакiнченого твору i невирiшеного конфлiкту, призначений тiльки на те, щоб дати тiй незакiнченiй трагедii останнiй урочистий акорд. Саме в цьому й полягае сенс цього епiлогу i моiх шанобливих зусиль. Якщо цю мою спробу, може, ставитимуть на сценi, слiд наголошувати, що даний епiлог вiдбуваеться в часi на шiстнадцять рокiв пiзнiше, нiж дiя п’еси «І свiтло сяе в пiтьмi», i це мае бути безумовно очевидним зовнi в появi Льва Толстого. Тут за взiрець можуть правити гарнi фотографii останнiх рокiв життя Толстого, надто тi, де вiн у монастирi Шамардiно коло своеi сестри, а також фотографii на смертному одрi. Слiд подати й зображення його робочого кабiнету в усiй його страхiтливiй простотi вiдповiдно до iсторичноi правди. В суто сценiчному аспектi я б хотiв, щоб цей епiлог (де Толстого названо його iм’ям i вiн уже не ховаеться за постаттю свого двiйника Саринцева) подавали пiсля трохи довшоi перерви пiсля четвертоi дii фрагмента «І свiтло сяе в пiтьмi». Самостiйна iнсценiзацiя цього епiлогу не вiдповiдае моiм намiрам.
Дiйовi особи Епiлогу
Лев Миколайович Толстой (на вiсiмдесят третьому роцi життя).
Софiя Андрiiвна Толстая, його дружина.
Олександра Львiвна (Саша), його донька.
Секретар
Душан Петрович, домашнiй лiкар i товариш Толстого.
Іван Іванович Озолiн, станцiйний наглядач зi станцii Астапово.
Кирило Григорович, полiцмейстер з Астапово.
Перший студент.
Другий студент.
Трое подорожнiх.
Першi двi сцени вiдбуваються в останнi днi жовтня 1910 року в робочому кабiнетi в Яснiй Полянi, остання – 31 жовтня 1910 року в залi чекання станцii Астапово.
Сцена І
Кiнець жовтня 1910 року, Ясна Поляна.
Робочий кабiнет Толстого, простий i без прикрас, точнiсiнько такий, як на вiдомому фото.
Секретар заводить двох студентiв. Вони, за росiйським звичаем,
Страница 54
дягненi в застебнутi аж до шиi чорнi тужурки, обидва молодi, з виразними обличчями. Рухаються абсолютно впевнено, радше зухвало, нiж сором’язливо.СЕКРЕТАР. Поки що присядьте, Лев Толстой не змусить вас довго чекати. Я б хотiв лише попросити вас зважати на його вiк. Лев Толстой так полюбляе дискусii, що забувае про свою втому.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примiтки
1
© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2017
2
«До зброi, громадяни! Корогва вiйни майорить! Сигнал подано!» (Фр.). – Тут i далi примiтки перекладача.
3
«До зброi, громадяни! Нехай тремтять коронованi деспоти! Ходiмо, дiти свободи!» (Фр.).
4
Уперед, дiти Вiтчизни,
День слави настав!
5
Свята любов до батькiвщини,
Веди, пiдтримай месникiв руки!
Свободо, люба свободо,
Воюй разом з твоiми оборонцями!
6
«Хай живе iмператор!» (Фр.).
7
«Треба йти до гармат» (фр.).
8
Переклад Василя Стуса (подано за джерелом: http://www. knyga. in. ua/index. php/inozemna-literatura/nimechchyna/gete-yohann/547-mariienbadska-elehiia).
9
«Кабель у чудовому робочому станi»; «Кожен шаленiе з радощiв»; «Величезна сенсацiя в усьому мiстi»; «Тепер пора для загальноi радостi» (англ.).
10
Розпинання (лат.).
