Страница 1

Лист незнайомоi (збiрник)
Стефан Цвейг


Стефан Цвейг (1881–1942) – вiдомий австрiйський письменник, один з неперевершених майстрiв жанру новели. Кожен його твiр – iсторiя кохання i ненавистi, ревнощiв i злочину, пожадливостi й злоби або високоi самопожертви. Новели Цвейга i зараз вражають уяву читачiв, позаяк справжня пристрасть – любов чи ненависть – непiдвладнi часовi. Пiдтвердженням цього е iсторii героiнi «Листа незнайомоi», яка обирае шлях посвячення свого життя коханiй людинi, не зупиняючись нi перед чим; лiкаря з новели «Амок», який у нападi шаленоi пристрастi доводить кохану жiнку до загибелi, а потiм сам виносить собi вирок i сам його виконуе; нещасноi покинутоi гувернантки з однойменноi новели та ii вихованок – дiвчаток-пiдлiткiв, якi, стикнувшись з жорстоким свiтом, ураз дорослiшають i втрачають iлюзii…





Стефан Цвейг

Лист незнайомоi

(збiрник)





Передмова

Стефан Цвейг – учорашнiй i сьогоднiшнiй


Ось що писав про Цвейга Томас Манн: «Його лiтературна слава проникла в найвiддаленiшi куточки землi. Дивовижний випадок при тiй невеликiй популярностi, якою користуються нiмецькi автори у порiвняннi з французькими й англiйськими. Можливо, вiд часiв Еразма (про якого вiн розповiв iз таким блиском) жоден письменник не був таким знаменитим, як Стефан Цвейг».[1 - Th. Mann. Gesamelte Werke in 12 B?nden, Bd. ХІ. Berlin, 1956, S. 299.] Якщо це й перебiльшення, то зрозумiле, простиме: адже до кiнця 20-х рокiв XX столiття не було автора, чиi книги перекладали б на всякi, в тому числi найрiдкiснiшi, мови частiш i з бiльшою охотою, нiж книги Цвейга.

Для Томаса Манна вiн – найвiдомiший нiмецький автор, хоча одночасно з ними жили й писали i сам Томас, i його брат Генрiх, i Леонгард Франк, i Фаллада, i Фейхтвангер, i Ремарк. Якщо ж брати власне австрiйську лiтературу, то тут Цвейгу рiвних просто немае. Іншi австрiйцi – Шнiцлер, Гофмансталь, Герман Бар – тодi вже начебто забувалися. Рiльке сприймали як поета складного, що пише для вузького кола. Промайнув, щоправда, в першiй половинi 1920-х рокiв Йозеф Рот iз його «Іовом», «Склепом капуцинiв» i «Маршем Радецького», але тiльки на короткий перiод, подiбно до комети, i знову на роки пiшов у лiтературне небуття. А Цвейг iще 1966 року вважався одним iз двох найпопулярнiших австрiйських письменникiв.

Воiстину Цвейг – цей «нетиповий австрiець» – у перiод мiж двома вiйнами виявився повноважним представником мистецтва своеi краiни, i не тiльки в Захiднiй Європi чи Америцi, але й у нашiй краiнi. Коли йшлося про австрiйську лiтературу, на пам’ять приходило iм’я автора «Амока» й «Марii Стюарт». У 1928–1932 роках видавництво «Время» випустило дванадцять томiв його книг, i передмову до цього, тодi майже повного зiбрання творiв написав сам Горький.

Нинi багато чого змiнилося. Тепер кращими письменниками австрiйськоi лiтератури нашого столiття, ii класиками вважаються Кафка, Музiль, Брох, Рот, Хаймiто фон Додерер. Їх усiх (навiть Кафку) далеко не так широко читають, як колись Цвейга, та все ж вони високо шанованi, тому що дiйсно е художниками великими, значними, – художниками, якi витримали випробування часом, бiльше того, повернутими ним iз якогось небуття.

А чи витримав Цвейг випробування часом? Принаймнi, з вершини iерархiчноi градацii вiн спустився на мiсце бiльш скромне. І виникае пiдозра, що на своему п’едесталi вiн стояв не по праву; складаеться щось на зразок антилегенди, у вiдповiдностi до якоi Цвейг був просто примхою моди, улюбленцем випадку, шукачем успiху…

Із такою пiдозрою, однак, погано узгоджуеться оцiнка, дана йому Томасом Манном, повага, з якою ставився до нього Горький, що писав 1926 року Н. П. Рождественськiй: «Цвейг – чудовий художник i дуже талановитий мислитель». Приблизно такоi ж думки про нього й Е. Верхарн, Р. Роллан, Р. Мартен дю Гар, Ж. Ромен i Ж. Дюамель, кожен iз яких сам вiдiграв видатну роль в iсторii новiтньоi лiтератури. Природно, ставлення до спадщини того чи iншого письменника мiнливе. Змiнюються смаки, в кожноi епохи своi кумири. Та е в цiй мiнливостi й певна об’ективна закономiрнiсть: що легковагiше – вимиваеться, вивiтрюеться, що вагомiше – залишаеться. Та не настiльки ж усе мiнливе? Не може ж бути, щоб той, хто здавався «чудовим», «талановитим», виявився «мильною булькою»? І ще: чи Цвейг спустився на бiльш скромне мiсце – чи iншi пiднялися на бiльш високе? Якщо вiрним е останне, то його становище в лiтературi незмiнне й «перегрупування», що сталося, не принижуе його гiдностi як художника.

Вiдповiсти на цi запитання – визначити вагомiсть письменника для сьогоднiшнiх читачiв. Бiльш того, це значить наблизитися до розумiння «цвейгiвського феномена» в цiлому, позаяк багато чого вiдбилося в його творчостi – й австрiйська батькiвщина, i европеiзм, i надзвичайний успiх, i двiчi пережита загальна трагедiя, що стала i трагедiею особистою, i мiфiзацiя втраченоi вiтчизни, i все те, що призвело до трагiчного фiналу…


* * *

«Можливо, ранiше я був занадто розпещеним», – зiзнавався Стефан Цвейг наприк

Страница 2

нцi життя. І це правда. Довгi роки вiн ходив в улюбленцях долi. Цвейг народився в багатiй сiм’i i не терпiв нiяких нестаткiв. Життевий шлях, завдяки таланту, що рано виявився, визначився якось сам собою. Але i щасливий випадок вiдiгравав не останню роль. Завжди поряд опинялися редактори, видавцi, готовi друкувати навiть першi, незрiлi речi лiтератора-початкiвця. Поетичну збiрку «Срiбнi струни» (1901) схвалив сам Рiльке, а Рiхард Штраус попросив дозволу перекласти на музику шiсть вiршiв iз неi.

Може, такий успiх був не цiлком заслужений молодим автором. Раннi твори Цвейга були камерними, ледь естетськими, овiяними якоюсь декадентською журбою. І в той же час вони позначенi не дуже ще ясним передчуттям близьких перемiн, характерним для всього европейського мистецтва на зламi вiкiв. Словом, це було саме те, що могло сподобатися тодiшньому Вiдню, його лiберальним колам, що допомагало бути привiтно зустрiнутим у редакцiях провiдних лiтературних часописiв або в групi «Молодий Вiдень», головою якоi був поборник австрiйського iмпресiонiзму Герман Бар. Там нiчого не бажали знати про могутнi соцiальнi зрушення, про близький крах Габсбурзькоi монархii, що нiби символiзував усi майбутнi катастрофи буржуазного свiту; однак там охоче пiдставляли обличчя поривам нового, весняного вiтру, що наповнював – так здавалося – тiльки вiтрила поезii.

Успiх, удача позначаються на людях по-рiзному. Багатьох вони роблять самозакоханими, поверховими, егоiстичними, а в декого, накладаючись на внутрiшнi позитивнi якостi характеру, виробляють непохитний житейський оптимiзм, аж нiяк не позбавлений самокритичностi. До цих останнiх i належав Цвейг. Довгi роки йому здавалося, що навколишня дiйснiсть якщо й не зовсiм гарна та справедлива сьогоднi, то здатна стати гарною та справедливою завтра i вже стае такою. Вiн вiрив у кiнцеву гармонiйнiсть навколишнього свiту. «Це, – писав через багато рокiв iнший австрiйський письменник, Ф. Верфель, – був свiт лiберального оптимiзму, який iз забобонною наiвнiстю вiрив у самодостатню цiннiсть людини, а по сутi, в самодостатню цiннiсть крихiтного освiченого шару буржуазii, в його священнi права, вiчнiсть його iснування, в його прямолiнiйний прогрес. Усталений порядок здавався йому захищеним i убезпеченим системою тисячi гарантiй. Цей гуманiстичний оптимiзм був релiгiею Стефана Цвейга… Ним були знанi й безоднi життя, вiн наближався до них як художник i психолог. Але над ним сяяло безхмарне небо його юностi, якому вiн поклонявся, небо лiтератури, мистецтва, едине небо, яке цiнував i знав лiберальний оптимiзм. Очевидно, потьмарення цього духовного неба було для Цвейга потрясiнням, яке вiн не змiг перенести…»[2 - Der gro?e Europ?er Stefan Zweig. M?nchen, S. 278–279.]

Але до цього було ще далеко. Перший удар (маю на увазi свiтову вiйну 1914–1918 рокiв) вiн пережив не як пасивний споглядач: сплеск ненавистi, жорстокостi, слiпого нацiоналiзму, яким, за його уявленнями, передусiм була та вiйна, викликав у ньому активний протест. Вiдомо, що письменникiв, якi з самого початку вiйну вiдкидали, з самого початку з нею боролися, можна перелiчити по пальцях. І Е. Верхарн, i Т. Манн, i Б. Келлерман, i багато iнших повiрили в офiцiйний мiф про «тевтонську» або, вiдповiдно, «галльську» за неi вину. Разом iз Р. Ролланом i Л. Франком Цвейг опинився серед небагатьох.

До окопiв вiн не потрапив: його одягли в мундир, але залишили у Вiднi й прикомандирували до однiеi з канцелярiй вiйськового вiдомства. Це залишило за ним певну свободу. Цвейг листувався з однодумцем Ролланом, намагався напоумляти побратимiв по перу в обох ворогуючих таборах, зумiв опублiкувати в австрiйськiй газетi рецензiю на роман Барбюса «Вогонь», у якiй високо оцiнив його антивоенний пафос i художнi достоiнства. Не надто багато, але й не так мало як на тi часи. А 1917 року Цвейг опублiкував драму «Іеремiя». Їi було поставлено у Швейцарii ще до кiнця вiйни, i Роллан вiдгукнувся про неi як про кращий «iз сучасних творiв, де величава печаль допомагае художнику побачити крiзь криваву драму нинiшнього дня одвiчну трагедiю людства». Пророк Іеремiя умовляе царя й народ не вступати на боцi Єгипту у вiйну з Вавилоном i пророкуе поразку Єрусалима. Ветхозавiтний сюжет тут не тiльки спосiб в умовах жорстокоi цензури донести до читача актуальний, антимiлiтаристський змiст. Іеремiя (якщо не брати до уваги ще досить невиразного Терсiта в однойменнiй п’есi 1907 року) – перший iз шерегу героiв Цвейга, якi здiйснювали свiй моральний подвиг поодинцi. Й аж нiяк не iз презирства до юрби. Вiн пiклуеться про народне благо, але обiгнав свiй час i тому залишаеться незбагненним. Одначе вавилонський полон вiн готовий роздiлити зi своiми одноплемiнниками.

Із юностi Цвейг мрiяв про еднiсть свiту, еднiсть Європи – не державну, не полiтичну, а культурну, що зближуе, збагачуе нацii та народи. В тiй iнтерпретацii, в якiй мрiя ця iснуе в нього, вона, звiсно, iлюзорна. Та не в останню чергу саме вона привела Цвейга до пристрасного, активного заперечення свiтовоi вiйни як фатального

Страница 3

порушення людськоi спiльноти, яка вже починала (так йому здавалося) складатись за сорок мирних европейських рокiв.

У його «Лiтнiй новелетi» про центрального персонажа сказано, що вiн «у високому розумiннi не знав батькiвщини, як не знають ii всi лицарi та пiрати краси, що гасають мiстами свiту, пожадливо вбираючи в себе все прекрасне, що зустрiчаеться на шляху». Сказано з тiею надмiрною пишномовнiстю, яка була властива довоенному Цвейгу, i не без впливу внутрiшньополiтичного стану Австро-Угорськоi iмперii, що являла собою цiлий конгломерат мов i народiв. Але чим Цвейг нiколи не грiшив, так це симпатiями до космополiтизму. 1926 року вiн написав статтю «Космополiтизм чи iнтернацiоналiзм», де, рiшуче стаючи на бiк останнього, заявив: «Доволi з нас сумнiвних змiшувань понять, доволi з нас безпечного та безвiдповiдального банкетного европеiзму!»[3 - Цит. за кн.: E. Rieger. Stefan Zweig. Berlin, 1928, S. 115.]

Вiра Цвейга в кiнцевий гуманiзм свiту Захiдноi Європи пройшла випробування Першою свiтовою вiйною. Здавалося, що найстрашнiше позаду. Та це було не так. У глибинi буржуазного свiту вже почалося бродiння: фашистська чума охоплювала все новi краiни Старого Свiту. У своiй книзi «Вчорашнiй свiт» письменник художньо i разом з тим документально точно зображуе повiльне, але неухильне переродження буржуазноi демократii у фашизм. Цвейг, як мiльйони людей Захiдноi Європи, втрачае батькiвщину, майно, саме право на життя. Європою його молодостi марширували гiтлерiвськi молодчики. Цю загальносвiтову драму Цвейг перенести вже не змiг…


* * *

Новелiстика Цвейга, як може видатися, суперечить його активнiй соцiальнiй позицii борця-пацифiста. Його персонажi зайнятi не свiтом, людством чи прогресом, а лише самими собою або людьми, з якими iх зводить приватне життя, його роздорiжжя, подii, пристрастi.

Цвейгiвськi новели й понинi захоплюють читача, особливо такi першокласнi, як «Лист незнайомоi», «Двадцять чотири години з життя жiнки» або «Амок».

І все ж таки Цвейг – насамперед майстер малого жанру. Романи йому не вдалися. Нi «Нетерпiння серця» (1913), нi той, недописаний, що його видано було тiльки 1982 року пiд назвою «Дурман перетворення». Але новели його по-своему довершенi та класичнi. Основу сюжету становить одна подiя, цiкава, хвилююча, нерiдко надзвичайна – як у «Страху», «Амоку», у «Фантастичнiй ночi». Вона дае напрям i органiзовуе весь хiд дii. Тут усе одне з одним узгоджене, все вдало стикуеться й чудово функцiонуе. Та Цвейг не випускае з уваги й окремих мiзансцен свого маленького спектаклю. Вони вiдшлiфованi з усiею можливою ретельнiстю. І трапляеться, що знаходять вiдчутнiсть на дотик, зримiсть i зовсiм гiднi подиву, доступнi, здавалось би, лише кiнематографу.

Так i бачиш у «Двадцяти чотирьох годинах iз життя жiнки» руки гравцiв у рулетку – «силу-силенну рук, свiтлих, рухливих, насторожених рук, якi, мовби з нiр, виглядають iз рукавiв…». Недарма цю цвейгiвську новелу (як, до речi, й iншi) було екранiзовано, й люди плавом пливли дивитись, як рухаються на сукнi столу руки незрiвнянного характерного актора нiмого кiно Конрада Вейдта.

Одначе на вiдмiну вiд староi новели – не тiльки такоi, якою вона була у Боккаччо, але й такоi, як у Клейста i в К. Ф. Майера, – в новелi цвейгiвськiй ми частiше за все маемо справу не iз зовнiшньою, авантюрною подiею, а, так би мовити, iз «пригодою душi». Або, можливо, ще точнiше, з перетворенням авантюри на таку «внутрiшню» пригоду.

Адже Цвейг далеко не iдилiк. «Ним були знанi й безоднi життя…» – це Верфель говорив здебiльшого про новели. Там багато смертей, iще бiльше трагедiй, грiшникiв, душ бентежних, заблудлих. Але лиходiiв немае – нi демонiчних, нi навiть нiкчемних, дрiбних. У людях, якi населяють новели Цвейга, його приваблюе живе начало, все, що в них чинить опiр усталеним нормам, усе, що руйнуе узаконенi правила, пiдноситься над буденнiстю. Тим йому й милий навiть дрiбний кишеньковий злодiй, описаний у «Несподiваному знайомствi з новою професiею». Та ще, звичайно, милiша героiня «Листа незнайомоi», вiльна у своему почуттi, моральна у своiх падiннях, бо здiйснювалися вони в iм’я любовi.

Є, одначе, в новелах Цвейга й персонажi, що переступили через незриму межу моралi. Чому ж i iх не засуджено? Добре, лiкар в «Амоку» сам собi винiс вирок i сам його виконав; автору тут начебто нiчого робити. Ну а барон iз «Фантастичноi ночi», що занурився в грязюку i нiбито грязюкою очистився; а служниця в «Лепореллi»? Вона ж бо втопилася не тому, що була переслiдувана еринiями, а через те, що обожнюваний хазяiн вигнав ii.

Тут намiчаеться якийсь дефект. Але не стiльки цвейгiвських переконань у цiлому, скiльки обраного письменником аспекту творчостi, якоюсь мiрою естетського, що йде «вiд розуму». Окрема людина, якщо ii перемоги над дiйснiстю нiяк не спiввiдносяться iз суспiльними iх результатами, уникае оцiнки за законами високоi моралi – а така мораль в остаточному пiдсумку завжди соцiальна.

Новели Цвейг писав протягом усього життя (здаеться, останню, антифашистс

Страница 4

ку за духом, «Шахову новелу» опублiковано ним 1941 року); вони сприяли його славi. Але «романiзованi бiографii», лiтературнi портрети письменникiв, нариси i взагалi жанри не суто художнi з роками ставали в його творчостi чимось визначальним. Очевидно, саме цей жанр виявився найбiльш пiдходящим для вираження цвейгiвських iдей.


* * *

Дехто вважае, що Цвейг став родоначальником художнiх бiографiй. Думка ця не зовсiм точна. Якщо навiть бути гранично суворим у визначеннi жанру й не вмiщувати в його рамки «Життя Гайдна, Моцарта й Метастазiо» i «Життя Россiнi» Стендаля, то про Роллана, автора «героiчних бiографiй» Бетховена, Мiкеланджело, Толстого забувати нiяк не можна. Інша рiч, що цi «героiчнi бiографii» – читання не найлегше й нинi не надто популярне. Та ось у чому дивина: «романiзованi бiографii» Цвейга, що користувались успiхом, ближчi до ролланiвських життеписiв, анiж до деяких книг Моруа або Стоуна. Цвейг i сам створив «героiчну бiографiю» – це його книга про Роллана. І, як i Роллан, вiн не оформлював своi життеписи в щось цiлком художне, недокументальне, не перетворював iх на iстиннi романи. У Цвейга визначальним для його роботи був не тiльки (можливо, навiть не стiльки) його iндивiдуальний лiтературний смак, скiльки насамперед загальна iдея, що випливала з його погляду на iсторiю, його до неi пiдходу.

Вище вже говорилося про зображення Цвейгом героiв, якi буцiмто обiгнали свiй час, пiдвелися над юрбою й протистояли iй – в iм’я кожного з цiеi юрби.

І Роллан був для Цвейга людиною з тiеi ж плеяди героiв. 1921 року письменник присвятив Роллану книгу, в якiй сказано: «…Могутнi сили, що руйнують мiста i знищують держави, залишаються все ж таки безпомiчними проти однiеi людини, якщо в неi достатньо волi та душевноi безстрашностi, щоб залишитися вiльною, бо тi, хто уявили себе переможцями над мiльйонами, не могли пiдкорити собi одного – вiльну совiсть».

Прагнення свободи й гуманiзму не реалiзуеться саме собою: воно – iдеал, досягнення якого дозволить сукупностi людей перетворитися на едине людство. Тому таким важливим е внесок, безцiнний надихаючий приклад окремоi людини, його самовiдданий опiр усьому, що гальмуе та спотворюе прогрес. Словом, Цвейга бiльше за все цiкавить в iсторичному процесi те, що ми називаемо тепер «людським фактором». У цьому певна слабкiсть, певна однобокiсть його концепцii; в цьому, одначе, й ii певна моральна сила. Ось як зображено Цвейгом Карла Лiбкнехта, одного iз засновникiв Комунiстичноi партii Нiмеччини, що зайняв у роки Першоi свiтовоi вiйни iнтернацiоналiстськi позицii. Цього вiрша написано, мабуть, незабаром пiсля вбивства Лiбкнехта 1919 року й опублiковано 1924 року.

Один,
Як нiхто нiколи
Не був одним у свiтовiй оцiй бурi, —
Один пiдвiв вiн голову
Над сiмдесятьма мiльйонами черепiв,
обтягнутих касками.
І крикнув
Один,
Бачачи, як морок застилае Усесвiт,
Крикнув семи небесам Європи
З iх оглухлим, з померлим iх богом,
Крикнув велике, червоне слово:
«Нi!»

Лiбкнехт не був одинаком, за ним стояла лiва соцiал-демократiя, а з 1918 року й комунiстична партiя. Цвейг не те щоб iгноруе цей iсторичний факт. Вiн лише бере свого героя в особливi, такi ключовi для власного свiтобачення моменти: можливо, коли той – i справдi один – стоiть на трибунi рейхстагу й кидае вiйнi свое «нi!» перед обличчям розпаленоi шовiнiстською ненавистю зали; а можливо, його зображено за секунду до смертi…


* * *

У 20 – 30-тi роки нiмецькомовнi лiтератури були – за виразом дослiдника В. Шмiдта-Денглера – охопленi «потягом до iсторii».[4 - Aufbau und Untergang. ?sterreichische Kultur zwischen 1918 und 1938. Wien – M?nchen – Z?rich, 1981, S. 393.] Тому сприяли военна поразка, революцii, крах Габсбурзькоi та Гогенцоллернiвськоi iмперiй. «Чим виразнiше, – пояснював цей феномен критик Г. Кiзер, – епоха вiдчувае свою залежнiсть вiд загального ходу iсторii (й вiдчуття це завжди посилюеться пiд впливом руйнiвних, а не творчих сил), тим нагальнiшим е iнтерес до iсторичних особистостей i подiй».[5 - H. Kyser. ?ber den historischen Roman. – «Die Literatur 32», 1929–1930, S. 681–682.] Розквiтнув жанр художньоi бiографii. Так що цвейгiвськi книги мали вельми широке тло. Щоправда, Цвейг на ньому не вирiзняеться. І передусiм тим, що його художнi бiографii не обмежуються рамками мiжвоенного двадцятилiття – нi хронологiчно, нi з точки зору успiху в читача. «Верлен» написано ще 1905 року, «Бальзак» – 1909, «Верхарн» – 1910. То не були лiпшi речi Цвейга, i нинi iх уже майже забуто. Але не забуто цвейгiвськi бiографii 20 – 30-х рокiв, у той час як роботи в цьому жанрi iнших авторiв ледве не начисто змито часом. Безперечно, здебiльшого йдеться про письменникiв, чиi книги другоряднi, а то й «зiйшли» на нацiоналiстичному, пронацистському грунтi. Втiм, були й винятки. Наприклад, знаменитий Емiль Людвiг, що аж нiяк не поступався Цвейгу в славi. Вiн писав про Гете, Бальзака й Демеля, про Бетховена й Вебера, про Наполеона, Лiнкольна, Бiсмарка, Сiмона Болiвара, Вiльгельма ІІ,

Страница 5

Гiнденбурга й Рузвельта; не залишив без уваги Ісуса Христа. Одначе сьогоднi нi про його книги, нi про сенсацiйнi його iнтерв’ю з найвидатнiшими дiячами епохи нiхто, крiм вузького кола фахiвцiв, уже не пам’ятае.

Навряд чи iснуе однозначна вiдповiдь на запитання, чому так сталося. Людвiг дуже вiльно обходився з фактами iз життя своiх героiв (але й Цвейг не завжди бував у цьому вiдношеннi бездоганним); Людвiг схильний був перебiльшувати iхню роль в iсторичному процесi (але i Цвейг часом грiшив цим). Думаеться, причина скорiше в тому, що Людвiг занадто залежав од скороминущих вiянь часу, вiд дii саме руйнiвних його сил i кидався вiд крайнощiв до крайнощiв. Може видатися випадковим i маловажним, що, як ровесник Цвейга, вiн лише п’есу про Наполеона (1906) i бiографiю поета Рiхарда Демеля (1913) написав до Першоi свiтовоi вiйни, а решту своiх бiографiчних книг – у тому числi й книгу про Наполеона – вже тодi, коли лiтературу охопив повоенний, спричинений катастрофами, що сталися, «потяг до iсторii». Людвiга пiднесло цiею хвилею, хоча той не мав власноi, скiльки-небудь визначеноi концепцii людського буття. А Цвейг, як ми вже знаемо, ii мав.

Хвиля пiднесла його на лiтературний олiмп. І Зальцбург, у якому вiн тодi оселився, став уже не тiльки мiстом Моцарта, але до певноi мiри й мiстом Стефана Цвейга: там i тепер вам охоче покажуть невеликий замок на схилi лiсистоi гори, де вiн жив, i розкажуть, як вiн тут – у промiжках мiж трiумфальними поiздками до Нью-Йорка чи Буенос-Айреса – гуляв зi своiм iрландським сетером.

Хвиля пiднесла його, але не захлюпнула: нiмецькi катастрофи не заступали йому горизонт, тому що не вони визначили його погляд на долю суспiльства та iндивiда, а тiльки загострили цей погляд. Цвейг продовжував сповiдувати iсторичний оптимiзм. Соцiальна ситуацiя в цiлому не вселяла в нього сподiвань на швидкий прогрес (Жовтневу революцiю вiн прийняв, але як розв’язання проблем росiйських, не европейських), i центр ваги його гуманiстичних шукань iще бiльш певно перемiстився на окрему людину: адже саме людина могла дати приклади безпосереднього втiлення iдеалу, людина як окрема особистiсть, одначе вiд iсторii не вiдчужена. Через те Цвейг i писав у тi роки переважно «романiзованi бiографii». На самiсiнькому початку 1930-х рокiв вiн говорив Володимиру Лiдiну, що, «коли вiдбуваються такi великi подii в iсторii, не хочеться вигадувати в мистецтвi…». І ця ж думка у формi куди бiльш категоричнiй пролунала в одному iз цвейгiвських iнтерв’ю 1941 року: «Перед лицем вiйни зображення приватного життя вигаданих постатей уявляеться йому чимось фривольним; усякий створений сюжет вступае в рiзку суперечнiсть iз iсторiею. Через те лiтература найближчих рокiв мусить мати документальний характер».[6 - Schiller. «…Von Grund auf anders», Programmatik der Literatur im antifaschistischen Kampf w?hrend der drei?iger Jahre. Berlin, 1974, S. 97.] Закономiрнiсть такого рiшення й визначала весь склад цвейгiвського документалiзму.

Й. А. Люкс – зовсiм забутий автор бiографiчних романiв – вважав, що iх сила у зрiвнюваннi знаменитостей iз обивателями. «Ми, – писав Люкс, – спостерiгаемо iхнi турботи, беремо участь у iхнiх принизливих битвах iз повсякденнiстю й утiшаемося тим, що справи у великих iшли не краще, нiж у нас – крихiтних».[7 - Josef August Lux. Literaturbrief. Der lebensgeschichtliche Roman. – «Allgemeine Rundschau», 1929, 26, S. 998.] І це, природно, тiшить марнославство…

У Цвейга iнше: вiн шукае величi. Якщо й не в малому, то не в тому, що стоiть на сценi, не в тому, що рекламують. В усiх випадках – неофiцiйному. І ця велич особлива, велич не влади, а духу.

Немае нiчого бiльш природного, як шукати таку велич насамперед у письменниках, у майстрах слова.


* * *

Десять iз гаком рокiв Цвейг працював над циклом, який дiстав назву «Будiвники свiту». Вiн показуе, наскiльки значними бачилися письменнику постатi, нарисами цими змальованi. Цикл складаеться з чотирьох книг: «Три майстри. Бальзак, Дiккенс, Достоевський» (1920), «Боротьба з демонами. Гельдерлiн, Клейст, Нiцше» (1925), «Поети свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой» (1928), «Лiкування духом. Месмер, Мерi Бейкер-Еддi, Фройд» (1931).

Числу «три», що вперто повторюеться, навряд чи слiд надавати особливого значення: було написано «Три майстри», i потiм стала, очевидно, вiдiгравати свою роль любов до впорядкованостi. Бiльш вартим уваги е сам пiдбiр iмен «будiвникiв свiту».

Склад цих трiад здатен подивувати. Через що Достоевського поставлено поряд iз Бальзаком i Дiккенсом, коли за характером свого реалiзму до них ближче стоiть Толстой? Що ж до Толстого, то, як i Стендаль, вiн опинився в дивному сусiдствi з Казановою, фiглярем i авантюристом, автором единоi книги «Історiя мого життя».

Але таке сусiдство не мусить (принаймнi, на думку Цвейга) принизити великих письменникiв, бо тут е свiй принцип. Полягае вiн у тому, що героi праць беруться, насамперед, не як творцi безсмертних духовних цiнностей, а як творчi особистостi, як певнi людськi типи – словом

Страница 6

так само, як брався герой цвейгiвськоi «героiчноi бiографii» Ромен Роллан. Це нiби виправдовуе присутнiсть Казанови. З одного боку, Цвейг визнае, що вiн «потрапив до числа творчих умiв, урештi-решт, так само незаслужено, як Понтiй Пiлат у Євангелiе», а з другого – вважае, що плем’я «великих талантiв нахабства й мiстичного акторства», до якого Казанова належав, висунуло «найбiльш довершений тип, найдосконалiшого генiя, воiстину демонiчного авантюриста – Наполеона».

І все-таки перебування Казанови в товариствi Стендаля i Толстого непокоiть. Причому головним чином тому, що об’еднанi вони як «поети свого життя», тобто нацiленi переважно на самовираження. Їхнiй шлях, за словами Цвейга, «веде не в безмежний свiт, як у перших (маються на увазi Гельдерлiн, Клейст, Нiцше. – Д. З.), i не в реальний, як у других (маються на увазi Бальзак, Дiккенс, Достоевський. – Д. З.), а назад – до власного «я». Якщо стосовно Стендаля тут де з чим можна погодитися, то Толстой найменше узгоджуеться з поняттям «еготист».

«Свiт, можливо, не знав iншого художника, – писав Т. Манн, – у кого вiчно-епiчне, гомерiвське начало було б таким же сильним, як у Толстого. У творiннях його живе стихiя епосу, ii велична одноманiтнiсть i ритм, подiбний до розмiреного дихання моря, ii терпка, могутня свiжiсть, ii обпiкаюча прянiсть, непохитне здоров’я, непохитний реалiзм». Це iнший погляд, хоча належить вiн також представнику Заходу, який вiдноситься до одного з Цвейгом культурного регiону, i висловлений приблизно в той же час – 1928 року.

І коли Цвейг повертаеться вiд Толстого-людини до Толстого-художника, його оцiнки починають зближатися з маннiвськими. «Толстой, – пише вiн, – розповiдае просто, без пiдкреслень, як творцi епосу давнiх часiв, рапсоди, псалмоспiвцi й лiтописцi розповiдали своi мiфи, коли люди ще не спiзнали нетерпiння, природа не була вiддiлена вiд своiх творiнь, зарозумiло не вiдрiзняла людину вiд звiра, рослину вiд каменя, i поет наймiзернiше й наймогутнiше надiляв однаковим благоговiнням та обожнюванням. Бо Толстой дивиться в перспективi унiверсуму, тому зовсiм антропоморфiчно, i хоча в моральному вiдношеннi вiн бiльш анiж будь-хто далекий од еллiнiзму, як художник вiн вiдчувае зовсiм пантеiстично».

Цвейга можна було б навiть запiдозрити в надмiрнiй, анахронiчнiй «гомеризацii» автора «Вiйни i миру», якби не застереження, що стосуеться неприйняття Толстим етики еллiнiзму. Одначе те, що в iнших роздiлах книги Цвейг зiштовхуе в творчостi генiального росiйського письменника епiчне та лiричне начала, вирiзняе книгу з безлiчi подiбних. Адже Толстой був не тiльки традицiйним епiком, але й романiстом, який руйнував усталенi закони жанру, романiстом у тому новiтньому значеннi слова, яке породило ХХ столiття. Це знав i Т. Манн, бо вiн писав 1939 року, що толстовська творчiсть спонукае «не роман розглядати як продукт розпаду епосу, а епос – як примiтивний прообраз роману». А все ж цвейгiвська екстрема залишаеться по-своему корисною: хоча б тим, що кидае яскраве свiтло на характер i природу новаторства Толстого.

В есеi «Гете i Толстой» (1922) Т. Манн вибудовував такi ряди: Гете i Толстой, Мiллер i Достоевський. Перший ряд – це здоров’я, другий – хвороба. Здоров’я для Манна не е незаперечним достоiнством, хвороба не е незаперечною вадою. Але ряди – рiзнi, й вiдмiннiсть iх виявляеться насамперед за цiею ознакою. У Цвейга ж Достоевського об’еднано iз Бальзаком i Дiккенсом, iнакше кажучи, включено до ряду безумовного здоров’я (для нього ряд «хворий» – це Гельдерлiн, Клейст i Нiцше). А втiм, Бальзак, Дiккенс, Достоевський з’еднанi ниткою iншого гатунку: iхнiй шлях – як ми вже чули – веде у «реальний» свiт.

Достоевський для Цвейга реалiст особливий, так би мовити, надзвичайно духовний, тому що «завжди доходить до тiеi крайньоi межi, де кожна форма так таемничо вподiбнюеться своiй протилежностi, що ця дiйснiсть усякому повсякденному, звиклому до середнього рiвня погляду видаеться фантастичною». Цвейг називае такий реалiзм «демонiчним», «магiчним» i вiдразу ж додае, що Достоевський «у правдивостi, в реальностi переважае всiх реалiстiв». І це не гра словами, не жонглювання термiнами. Це, якщо хочете, та нова концепцiя реалiзму, яка вiдмовляеться бачити його суть в емпiричнiй життеподiбностi, а шукае ii там, де мистецтво проникае в глибиннi, мiнливi та неоднозначнi процеси буття.

У натуралiстiв, говорить Цвейг, персонажi описуються в станi цiлковитого спокою, через що iхнi портрети «мають непотрiбну вiрнiсть маски, знятоi з покiйника»; навiть «характери Бальзака (також Вiктора Гюго, Скотта, Дiккенса) всi примiтивнi, однобарвнi, цiлеспрямованi». У Достоевського все по-iншому: «…людина стае художнiм образом тiльки у станi вищого збудження, на кульмiнацiйнiй точцi почуттiв» i вона внутрiшньо рухлива, незавершена, будь-якоi хвилини собi не дорiвнюе, мае тисячу нездiйснених можливостей. Цвейгiвське протиставлення грiшить певною штучнiстю. Особливо там, де стосуеться Бальзака, якого Цвейг, до речi, вельми цiнував, до образу якого звертав

Страница 7

я неодноразово (його бiографiю, що писалася протягом тридцяти рокiв i залишилася незавершеною, видано 1946 року). Але такою вже е письменницька манера нашого автора: вiн працюе на контрастах. Крiм того, Достоевський – найулюбленiший його художник, найближчий йому.

Ось що, однак, iстотно: пристраснiсть не виключае того, що головне все ж таки схоплено. Для бiльшостi героiв Бальзака рушiем е пристрасть до грошей. Вдовольняючи ii, вони майже завжди дiють однаково, по-справжньому цiлеспрямовано. Але не тому, що «примiтивнi», «однобарвнi». Просто ставляться вони в гранично типiзовану ситуацiю, що сприяе виявленню iхньоi соцiальноi сутi. Й вони свою гру або виграють, або програють. А на героiв Достоевського одночасно впливае маса факторiв, зовнiшнiх i внутрiшнiх, якi й допомагають iм, i заважають, викривляючи всю лiнiю iхньоi поведiнки. Так, Ганя Іволгiн iз «Ідiота» не бере кинутих Настасiею Пилипiвною в камiн величезних грошей: фiзично взяти iх легко, але душа не дозволяе. І не тому, буцiм Ганя моральний, – таким видався момент, що не можна. Ситуацiя тут реальнiша, бо конкретнiша; реальнiша, бо конкретнiша, й поведiнка героя. Вона й бiльш, нiж у Бальзака, суспiльна, оскiльки залежить од нюансiв соцiальноi атмосфери, а не тiльки вiд ii домiнант.

Але цього Цвейг якраз не побачив. «Вони знають лише вiчний, а не соцiальний свiт», – говорить вiн про героiв Достоевського. Або в iншому мiсцi: «Його космос не свiт, а тiльки людина». Саме цiею зосередженiстю на людинi Достоевський i близький Цвейгу. «Тiло в нього створюеться навколо душi, образ – тiльки навколо пристрастi».

Можна сперечатися про те, чи все в Достоевському зрозумiв Цвейг, але головне вiн, без сумнiву, схопив: стiйкiсть i новизну реалiзму, а також те, що «трагiзм кожного героя Достоевського, кожний розлад i кожний тупик випливае з долi всього народу».

Якщо рушiем для героiв Достоевського е пристрасть, то Дiккенс для Цвейга дещо надмiру соцiальний: вiн – «единий iз великих письменникiв дев’ятнадцятого столiття, суб’ективнi задуми якого цiлком збiгаються з духовними потребами епохи». Але, на думку Цвейга, не в тому розумiннi, що Дiккенс вiдповiдав ii потребам у самокритицi. Нi, скорiше в самозаспокоеннi, самодогоджаннi. «…Дiккенс – символ Англii прозовоi», спiвець ii вiкторiанського лихолiття. Звiдси немовбито i його нечувана популярнiсть. Їi описано з такою ретельнiстю i з таким скептицизмом, буцiм пером Цвейга водив Герман Брох, який вiдчував заздрiсть до чужих, i передусiм до цвейгiвських, лаврiв. Але, можливо, рiч у тiм, що в долi Дiккенса Цвейг бачив прообраз долi власноi? Вона його турбувала, i вiн намагався таким незвичайним способом звiльнитися вiд своеi тривоги?

Хай там як, Дiккенса подано так, наче вiн нiколи не писав нi «Холодного будинку», нi «Крихiтки Доррiт», нi «Домбi та сина», не зображував, що таке насправдi британський капiталiзм. Звичайно, як художнику Цвейг вiддае Дiккенсу належне – i його живописному таланту, i його гумору, i його гострому iнтересу до свiту дитини. Не можна заперечувати й того, що Дiккенс, як вiдзначае Цвейг, «знову i знову намагався пiднятися до трагедii, але щоразу приходив лише до мелодрами», тобто чомусь цвейгiвський портрет його е вiрним. І все ж таки вiн, портрет цей, примiтно змiщений, доволi далекий од жаданоi об’ективностi наукового аналiзу.

Існуе те, що можна б наректи «письменницьким лiтературознавством», воно мае своi особливостi. Воно не стiльки е предметним, скiльки безпосередньо-образним; рiдше оперуе iменами героiв творiв, iхнiми назвами, датами; менше аналiзуе й бiльше передае загальне враження, емоцii самого iнтерпретатора. Або, навпаки, замилувавшись якоюсь деталлю, воно вирiзняе ii, трохи пiднiмае, втрачаючи iнтерес до художнього цiлого. Цiею формою користуються iнодi й професiйнi критики, якщо в них е вiдповiдний талант. Але е у «письменницького лiтературознавства» i своя, специфiчна змiстовна особливiсть. Розглядаючи побратима, письменник не може, та часом i не хоче, бути до нього безпристрасним. Адже в кожного художника свiй шлях у мистецтвi, який iз одними попередниками i сучасниками збiгаеться, а з iншими – нi, хоч якими б значними вони як мислителi та творцi були. Толстой, як вiдомо, не любив Шекспiра; i це, власне, нiяк проти нього не свiдчить – лише вiдтiнюе його самобутнiсть.

Цвейгiвський нарис про Дiккенса – своерiдний зразок «письменницького лiтературознавства»: Цвейг – iз Достоевським i тому не з ним. Якоюсь мiрою це можна сказати i про статтю Цвейга «Данте», написану 1921 року. Творець «Божественноi комедii» не його поет, бо там зроблено спробу «звести весь свiт до однiеi схеми», закон поставлено «вище милосердя, догма вище людськостi». Ця «викарбувана в каменi думка середньовiччя», позамежна у своiй величi, те, до чого й не дотягнешся, що бiльше шанують, анiж читають. Цвейг мовби забувае, що Данте був бiйцем, найгострiшим публiцистом свого столiття, що зводив рахунки з полiтичними супротивниками пером не гiрше, нiж iншi мечем.

І все ж таки Данте вiддано належне. Рi

Страница 8

навiть не у визнаннi, що вiн «бачить усе людське в едностi», – адже ця iдея е близькою самому Цвейгу. Чудово, що Цвейг розгледiв у середньовiчному поетi Данте спiвця новоi епохи, предтечу Ренесансу, творця iталiйськоi мови i тим самим творця нацii.

Працюючи над «Будiвниками свiту», Цвейг мимоволi ставав на позицii критика-професiонала: зберiгаючи вiдданiсть «письменницькому лiтературознавству» у формi, вiдходив од нього у змiстi. Можливо, це вже позначилося на статтi про Данте? Принаймнi, у статтях, написаних у другiй половинi 20-х i в 30-х роках ХХ столiття, особистi уподобання Цвейга вже мало що визначали.

Гарна замiтка про Е. Т. А. Гофмана (1929). На двох з чимось сторiнках умiстився його завершений портрет. Вiн складений iз влучних характеристик. Є серед них i така: «Своерiдною й неповторною лишилася навiки одна якiсть Гофмана – його дивовижна пристрасть до дисонансу, до рiзких, дряпучих напiвтонiв, i хто вiдчувае лiтературу як музику, нiколи не забуде цього особливого, йому лише притаманного звучання».

Цiкава й рецензiя на «Лотту в Веймарi» (1939). Вона позитивна, майже захоплена. Оскiльки Цвейг був близький до Т. Манна, це не може викликати здивування. Та е одна обставина. Темою Т. Манну прислужився епiзод iз життя Гете, тобто вiн написав бiографiчний роман. А це зовсiм не цвейгiвський жанр. Одначе Цвейг його прийняв: «Белетризована бiографiя, нестерпна, коли вона романтизуе, прикрашае й пiдробляе, вперше набувае тут довершеноi художньоi форми, й я глибоко переконаний, що для прийдешнiх поколiнь натхненний шедевр Томаса Манна залишиться едино живим утiленням великого Гете».

Всi цi працi зiбрано у збiрцi «Зустрiчi з людьми, мiстами, книгами» (1937). Через те що туди включено й вiдгук на ювiлей Горького, i спогади про Ф. Мазереля, А. Тосканiнi, Г. Малера, i промови бiля труни А. Моiссi та Й. Рота, ii можна розглядати як своерiдну прелюдiю до «Вчорашнього свiту».

Але «Вчорашнiй свiт» бiльш нiж мемуари. Це – пiдбиття пiдсумку творчостi й, головне, життя Цвейга, останнiй акорд, без якого вони мали б менш завершений вигляд i який можна по-справжньому сприйняти лише в контекстi цiеi творчостi, цього життя.


* * *

Іще в передмовi до «Поетiв свого життя» Цвейг розмiрковував про болiснi труднощi писання бiографiй: раз у раз зiсковзуеш у поезiю, бо сказати про себе iстинну правду майже немислимо, легше себе свiдомо обмовити. Так вiн розмiрковував. Але, опинившись за океаном, втративши все, що мав i любив, сумуючи за Європою, що ii вiдняли в нього Гiтлер i розв’язана фашистами вiйна, письменник узяв собi на плечi цi болiснi труднощi. А втiм, чи можна назвати «Вчорашнiй свiт» автобiографiею? Скорiше, це бiографiя епохи, подiбно до гетевськоi «Поезii i правди». Як i Гете, Цвейг стоiть, звичайно, в центрi своеi оповiдi, але не вiн головне. Автор – сполучна ланка, носiй певного знання й досвiду, той, хто не сповiдуеться, а розповiдае про те, що спостерiгав, до чого дотикався. Словом, «Вчорашнiй свiт» – це мемуари, але i щось бiльше, бо на них лежить чiткий вiдбиток особистостi автора, всесвiтньо вiдомого письменника. Їi видно в оцiнках, якi даються людям, подiям i передусiм епосi в цiлому. Ще точнiше: двом порiвнюваним i протиставлюваним епохам – рубежу позаминулого й минулого столiття, з одного боку, i часам, у якi писалася книга, – з iншого.

Десятилiття, що передували Першiй свiтовiй вiйнi, Цвейг визначив як «золоту добу надiйностi» i як найпереконливiший приклад тогочасноi стабiльностi й терпимостi обрав Австро-Угорську iмперiю. «Все в нашiй тисячолiтнiй австрiйськiй монархii, – стверджував Цвейг, – здавалося, розраховано на вiчнiсть, i держава – вищий гарант цiеi постiйностi».

Це – мiф. «Габсбурзький мiф», i понинi доволi розповсюджений, незважаючи на те, що iмперiя розвалилася, що задовго до краху жила, як кажуть, потуранням Господнiм, що роздирали ii непримиреннi суперечностi, що вважалась iсторичним релiктом, що коли й не тримала пiдданих у шорах, то лише з причини старечого безсилля, що всi ii видатнi письменники, починаючи з Грiльпарцера i Штiфтера, вiдчували й висловлювали наближення неминучого кiнця.

Соцiальний досвiд Цвейга був вельми скромним. Вiн був письменником, який обертався серед европейських лiтераторiв i богеми, був представником тiеi меншостi, яка користувалася плодами фiзичноi та розумовоi працi мiльйонiв собi подiбних. Робiтникiв Цвейг бачив лише здалеку й пише про них iз деяким побоюванням; подорожi до прифронтовоi зони, в поiздi з пораненими були для нього подiями надзвичайними, якi не вкладалися в розмiрену течiю його спокiйного, обставленого комфортом життя. Тому не можна не сказати про те, що свiт Цвейга – це лише невелика, краща частина того свiту, який оточував письменника, на той час улюбленця долi. Саме ця належнiсть до порiвняно небагатьох обраних, майже цiлковите незнання народу й зумовили тон i настрiй оповiдi автора.

«Габсбурзький мiф» однозначний, але не однозначна вiдданiсть цьому мiфу. Простiше за все було б оголосити автора «Вчорашнього свiту

Страница 9

ретроградом i вiдвернутися вiд його книги. Це було б найпростiше, та навряд чи найвiрнiше. Цвейг – не единий iз австрiйських письменникiв, хто прийшов до прийняття, навiть ностальгiйного прославляння староi, мовби зметеноi вiтром iсторii iмператорськоi Австрii. Для декого той же шлях виявився ще бiльш крутим, ще бiльш несподiваним, ще бiльш парадоксальним. Й. Рот, Е. фон Хорват, Ф. Верфель починали у 1920-тi роки як художники лiвi (часом з лiвацьким ухилом), а в 30-тi роки вiдчули себе монархiстами й католиками. То не було iхньою зрадою, то було iхньою австрiйською долею. Рот якось сказав І. Еренбургу: «Але ви все-таки мусите визнати, Габсбурги кращi, нiж Гiтлер…» Альтернатива дивна, але в контекстi цiеi долi зрозумiла. Гiтлер, фашизм – це в очах Рота насамперед найнеприпустимiший, запалений, до звiрства доведений нацiоналiзм, а Габсбурги асоцiювались у нього з доктриною наднацiонального i в цьому розумiннi – терпимого. В той же час Гiтлер iз його «аншлюсом» вiдняв у австрiйця Рота батькiвщину, й вiднята батькiвщина втiлилась у Габсбургах. Безперечно, чисто австрiйська дилема застувала йому свiт. Але це не завадить йому в кращих своiх творах – таких як роман «Марш Радецького» (1932), – критикувати нiкчемнiсть австрiйськоi монархii, та тiльки в критицi прослуховуються звуки реквiему. Прослуховуються вони навiть у «Людинi без властивостей» Р. Музiля (романi, над яким вiн працював усi мiжвоеннi роки й який так i не закiнчив), хоча для Музiля «ця гротескна Австрiя – …не що iнше, як особливо виразний приклад новiтнього свiту».[8 - R. Musil. Tageb?cher, Aphorismen, Essays und Reden. Hamburg, 1955, S. 226.] У формi гранично загостренiй вiн знаходив у нiй усi пороки сучасного буржуазного буття.

Цвейг спершу взагалi не вiдчував себе австрiйцем. 1914 року в журналi «Дас лiтерарiше ехо» вiн опублiкував замiтку «Про «австрiйського» поета», де мiж iншим заявив: «Багато хто з нас (а про себе самого можу сказати це з цiлковитою певнiстю) нiколи не розумiли, що це значить, коли нас iменують «австрiйськими письменниками».[9 - S. Zweig. Vom «?sterreichischen» Dichter. – «Das literarische Echo», № 17 (1914–1915), Hf. 5, S. 263.] Потiм, навiть живучи в Зальцбурзi, вiн вважав себе «европейцем». Його новели та романи, щоправда, залишаються австрiйськими за темою, зате «романiзованi бiографii», «Будiвники свiту» й iншi твори документального жанру зверненi на широкий свiт. Але хiба не було й чогось австрiйського в цiй упертiй спрямованостi до людського унiверсуму, що нехтуе державнi та часовi межi, в цiй «вiдкритостi» всiм вiтрам i всiм «зоряним часам людства»? Адже «Дунайська iмперiя» видавалася чимось на зразок такого унiверсуму, принаймнi його дiючою моделлю: прообразом Європи, навiть усього земного свiту. Варто було iз Фiуме перебратися до Інсбрука, тим паче до Станiслава, щоб, не перетнувши жодного державного кордону, опинитись у зовсiм iншому краi, серед iншого народу. І в той же час «европейця» Цвейга тягло втiкати вiд реальноi габсбурзькоi вузькостi, габсбурзькоi закостенiлостi. Тим бiльше в роки мiж двома свiтовими вiйнами, коли вiд великоi держави залишився, за власними його словами, «тiльки спотворений кiстяк, який кровоточив iз усiх вен».

Але дозволити собi розкiш не рахуватися з австрiйською своею належнiстю мислимо було тiльки доти, доки хоч якась Австрiя iснувала. Ще створюючи «Казанову», Цвейг мовби передчував це. «Старий citoyen du monde,[10 - Громадянин усесвiту (франц.).] – пише вiн, – починае мерзнути в колись такiй улюбленiй безмежностi свiту й навiть сентиментально сумувати за батькiвщиною». Одначе самому Цвейгу спершу знадобилося фiзично ii втратити, щоб по-справжньому знайти в душi. Ще до «аншлюсу» вiн жив у Англii, але на законних пiдставах, iз паспортом суверенноi республiки в кишенi. Коли ж «аншлюс» вiдбувся, Цвейг перетворився на небажаного iноземця без пiдданства, а з початку вiйни – на вихiдця iз стану ворога. «…Людинi потрiбна, – сказано у «Вчорашньому свiтi», – лише тепер, ставши бурлакою вже не з доброi волi, а рятуючись од погонi, я вiдчув це повною мiрою, – людинi потрiбна вiдправна точка, звiдки вирушаеш у путь i куди повертаешся знов i знов». Так трагiчними втратами заплатив Цвейг за свое чуття батькiвщини.

«Щодо наших поглядiв на життя, – пише Цвейг у «Вчорашньому свiтi», – то ми вже давно вiдкинули релiгiю наших батькiв, iхню вiру в швидкий i постiйний прогрес гуманностi; банальним уявляеться нам, жорстоко навченим гiрким досвiдом, iхнiй близькозорий оптимiзм перед лицем катастрофи, яка одним-единим ударом перекреслила тисячолiтнi здобутки гуманiзму. Та навiть якщо це була iлюзiя, то все ж чудова й благородна… І щось у глибинi душi, незважаючи на весь досвiд i розчарування, заважае повнiстю ii позбутися… Я знов i знов пiдводжу очi до тих зiрок, якi свiтили над моiм дитинством, i втiшаюсь успадкованою вiд пращурiв вiрою, що цей кошмар коли-небудь виявиться лише перебоем у вiчному русi Вперед i Вперед».

Це ключове мiсце всiеi книги, через те я й дозволив собi його так широко процит

Страница 10

вати. Посеред усiх особистих i суспiльних катаклiзмiв початку 1940-х рокiв Цвейг залишаеться оптимiстом. Але йому – такому, яким вiн е, з усiма його переконаннями та сподiваннями – нi за що зачепитися, нi на що спертися; вiн утратив батькiвщину до того, як усвiдомив, що вона в нього е. Але Австрiю роздавлено, вона розтоптана, бiльш того, ii перетворено на частину злочинного Третього рейху. І виходить, що нема iншого засобу скористатися цiею опорою, як подумки повернутися назад, до часiв, коли вона ще була, ще iснувала й самим фактом свого iснування вселяла вiру в майбутне. І Цвейг повертаеться до неi тому, що вона – краiна його дитинства, краiна iлюзiй, яка сорок довгих рокiв не знала вiйни, i насамперед тому, що немае в нього тепер нiякоi iншоi. Це його утопiя, вiд якоi вiн i не вимагае нiчого, крiм утопiчностi. Бо розумiе, що вона – приречений «вчорашнiй свiт», уже загиблий.

Лише на початку книги даеться свiтлий, цiлiсний i «лицарський» образ «вчорашнього свiту» – образ значною мiрою iдеалiзований i, що особливо варто уваги, безтiлесний. Потiм, в мiру свого уречевлення, вiн розпадаеться. «Старий свiт, який оточував нас, усi своi помисли зосередив виключно на фетишi самозбереження, не любив молодi, бiльш того, ставився до молодi пiдозрiливо», – пише Цвейг. І далi йдуть сторiнки, на яких розповiдаеться, яким, по сутi, пеклом для дитини була стара австрiйська школа, що менше ii виховувала, бiльше ламала, скiльки зашкарублого святенництва вносила вона, та й узагалi тогочаснi звичаi, у вiдносини чоловiка й жiнки. Зовнiшня доброчеснiсть, тримаючись на таемно узаконенiй i заохочуванiй проституцii, не тiльки була обманом, але ще й калiчила душi.

Оголосивши Вiдень столицею мистецтв, Цвейг невдовзi сам себе спростував таким хоча б зауваженням: «Вiденцю Максу Рейнгардту довелося б у Вiднi терпляче очiкувати два десятилiття, аби досягти становища, якого в Берлiнi вiн досяг за два роки». І рiч не в тiм, буцiм Берлiн 1920-х рокiв був лiпшим, рiч якраз у майже свiдомому оголеннi iлюзорностi початкового образу.

Але контрастним тлом, яке дозволило зобразити добу занепаду Австро-Угорськоi iмперii в такому iдилiчному свiтлi, була Перша свiтова вiйна, а потiм фашизм, який охопив усю Європу. Цвейг намалював точну i правдиву картину европейськоi трагедii. Вона похмура, але не безвихiдна, бо скрашують ii люди, як i завжди в нього, роз’еднанi, але не зреченi, не переможенi. Це Роден, Роллан, Рiльке, Рiхард Штраус, Мазерель, Бенедетто Кроче. Вони – друзi, однодумцi, часом просто знайомi автора. Перед нами проходять рiзнi характери – войовники духу, на зразок Роллана, i чистi художники, на зразок Рiльке. Оскiльки кожний iз них – невiд’емна складова частина культури епохи, iхнi портрети е цiнними й самi по собi. Але ще важливiшим е те, що, взятi разом, вони виправдовують цвейгiвську впевненiсть «у вiчному русi Вперед i Вперед».

У книзi читач натрапить i на iншi iмена. Серед них особливо вирiзняються великий пiдприемець, мiнiстр закордонних справ Веймарськоi республiки Вальтер Ратенау, творець «геополiтики» генерал Хаусхофер, Зигмунд Фройд. Із Ратенау та Фройдом Цвейг дружив, iз Хаусхофером познайомився пiд час свого далекосхiдного плавання. Вiн стараеться бути по вiдношенню до них об’ективним. Але вдаеться це не завжди: заважають особистi симпатii та плутанина в поглядах. Наприклад, Цвейгу нелегко визнати Хаусхофера, якого вiн ранiше поважав, одним iз теоретикiв нацизму. Занадто шанобливу характеристику Цвейг дае й реакцiонеру Ігнацу Зейпелю, майбутньому австрiйському канцлеру. Що ж до Ратенау, то Цвейг зумiв подати його рiзнобiчно: «Вiн був комерсантом, а хотiв бути художником, вiн володiв мiльйонами, а тягнувся до соцiалiстiв, почувався евреем, але не цурався християнства. Вiн мислив iнтернацiонально, а обожнював пруссацтво, мрiяв про народну демократiю, а сам щоразу вважав за честь бути прийнятим кайзером Вiльгельмом».


* * *

Над труною Йозефа Рота Цвейг проголосив: «Ми не смiемо втрачати мужностi, бачачи, як праворуч i лiворуч од нас падають кращi з наших товаришiв, бо, як я вже сказав, ми перебуваемо на фронтi, на найнебезпечнiшiй його дiлянцi». Але сам, незадовго до рiшучого перелому в боротьбi з нiмецьким фашизмом, не витримав. 22 лютого 1942 року в Петрополiсi (поблизу Рiо-де-Жанейро) разом iз дружиною Цвейг добровiльно пiшов iз життя. Свого передсмертного листа вiн завершив словами: «Я вiтаю всiх моiх друзiв. Можливо, вони побачать зорю пiсля тривалоi ночi. Я, найнетерплячiший, вiдходжу ранiше за них».[11 - S. Zweig. Eine Bildbiographie. M?nchen, 1961, S. 125.] У планi свiтоглядному Цвейг так i залишився оптимiстом.

І цей оптимiзм, помножений на талант оповiдача, забезпечив йому те гiдне мiсце, яке вiн i нинi продовжуе посiдати на лiтературному олiмпi.



Дмитро Затонський




Новели[12 - Новели Стефана Цвейга, що увiйшли до збiрки, розташованi в хронологiчному порядку.]





Гувернантка


Дiти лишаються самi в своiй кiмнатi. Свiтло загашено. Мiж ними все поринуло в темряву, тiльки л

Страница 11

дь-ледь бiлiють iхнi постелi. Обое дiвчаток дихають майже нечутно, можна подумати, що вони сплять.

– Слухай-но! – зринае в темрявi чийсь голос. Це озиваеться менша дiвчинка, дванадцятирiчна, – тихо, майже полохливо.

– Що таке? – вiдповiдае з другого лiжка ii сестра. Вона старша тiльки на один рiк.

– Ти ще не спиш? От добре. Я… я хотiла б тобi щось розповiсти.

Вiдповiдi немае. Тiльки чути шарудiння в постелi. Сестра пiдвелася й запитливо дивиться на другу постiль. Очi ii блищать у темрявi.

– Знаеш… Я хотiла тобi сказати… Але спершу скажи менi сама: ти нiчого не помiтила останнiм часом у нашiй фройляйн?

Друга нерiшуче замислюеться.

– Так, – каже нарештi вона, – але я не знаю, що то. Вона вже не така вимоглива. Цими днями я двiчi не приготувала жодного завдання, i вона нiчого менi не сказала. І потiм, вона стала якась… не знаю, як тобi й пояснити. По-моему, iй тепер байдужiсiнько до нас, – вона завжди сiдае осторонь i вже не бавиться з нами, як було ранiше.

– Менi здаеться, що вона тяжко сумуе, але не хоче цього показати. І на фортепiано вона вже не грае.

У кiмнатi знову западае мовчанка.

Старша сестра нагадуе:

– Ти хотiла щось розповiсти.

– Так, але щоб ти нiкому про це не пробалакалась… справдi нiкому – нi мамi, нi своiй товаришцi.

– Добре! – нетерпеливиться та. – Ну, то що там?

– Та… тепер оце, коли ми лягали спати, я раптом згадала, що забула побажати нашiй фройляйн «на добранiч». Черевики своi я вже скинула, а все ж таки побiгла до неi в кiмнату… Знаеш, так тихенько, щоб захопити ii зненацька. Отож я обережно вiдчиняю дверi… Спершу менi здалося, що ii немае в кiмнатi. Лампа свiтилася, але фройляйн я не бачила. Коли це – я страх як злякалася! – чую, хтось плаче. Гульк – а то вона, цiлком убрана, лежить на лiжку, сховавши голову в подушку. Вона так ридала, що я вжахнулася. Але мене вона не помiтила. І тодi я знов тихенько причинила дверi. Я так тремтiла з переляку, що не могла рушити з мiсця. І до мене ще раз долинув крiзь дверi той плач, зовсiм виразно, а тодi я кинулась мерщiй тiкати i збiгла донизу.

Обидвi мовчать. Потiм одна з них тихо каже:

– Бiдолашна фройляйн!

Те слово бринить у темнiй кiмнатi й помалу завмирае. Знову настае тиша.

– Хотiла б я знати, чого вона плакала, – починае молодша. – Адже ж вона нi з ким не сварилася останнiми днями, мама теж дала iй, нарештi, спокiй, не чiпляеться, як завжди, до неi, а ми то вже напевне не заподiяли iй нiчого прикрого. То чого ж вона так гiрко плаче?

– Мабуть, я починаю розумiти, – мовить старша.

– Чого? Скажи менi, чого?

Сестра вагаеться. Нарештi вона каже:

– Менi здаеться, що вона закохана.

– Закохана? – Менша схоплюеться. – Закохана? В кого?

– Ти нiчого не помiтила?

– Та невже ж у Отто?

– А хiба нi? А вiн хiба не закоханий у неi? То чого ж тодi вiн, хоч живе в нас уже три роки, нiколи не гуляв з нами, а останнi мiсяцi, нi сiло нi впало, гуляе щодня? Чи вiн був коли привiтний до мене або до тебе, поки не було в нас фройляйн? А тепер цiлiсiнькi днi крутиться коло нас. Завжди ми його випадково зустрiчаемо – аякже, випадково! – то в Народному саду, то в Мiському парку, то в Пратерi, там, де ми завжди гуляемо з нашою фройляйн. Ти хiба цього нiколи не помiчала?

Менша перелякано шепоче:

– Так… так, звичайно, я це помiчала. Але завжди думала, що…

Голос у неi зриваеться. Вона замовкае.

– Я теж спершу думала так само… Ми, дiвчата, завжди такi дурноголовi. Але я швидко збагнула, що ми для нього тiльки зачiпка.

Тепер замовкають обидвi. Розмова начебто скiнчилась.

Обидвi заглибились у своi думки, а може, почали вже дрiмати.

Та з пiтьми ще раз долинае розгублений голос меншоi:

– Але чого ж вона плаче? Вiн же кохае ii. Я завжди думала, що бути закоханою дуже гарно.

– Я не знаю, – мрiйливо каже старша, – я теж думала, що то дуже гарно.

І ще раз, тихо й жалiсливо, злiтае з уст сонноi дiвчинки:

– Бiдолашна фройляйн!

А тодi в кiмнатi настае тиша.



Наступного ранку вони про це бiльше не говорять, а все ж обидвi вiдчувають, що думки iхнi кружляють навколо того самого. Вони уникають, обминають одна одну, а проте погляди iхнi мимоволi зустрiчаються, коли вони обидвi крадькома зиркають на гувернантку. Бiля столу вони пильно стежать за кузеном Отто, що вже кiлька рокiв живе в iхньому домi, стежать, як за чужим. Вони з ним не розмовляють, але з-пiд опущених повiк раз у раз скоса поглядають, чи не подасть вiн часом iхнiй фройляйн якогось знаку. Вони обидвi стривоженi й знервованi. По обiдi вони не бавляться, як звичайно, а, намагаючись розгадати таемницю, роблять багато непотрiбного й зайвого. Аж увечерi одна з них холодно запитуе другу, так, нiби iй цiлком байдуже до того:

– Ти знову щось помiтила?

– Нi, – вiдповiдае iй сестра й вiдвертаеться.

Обидвi наче бояться тiеi розмови.

І так минае кiлька днiв, – дiвчатка мовчки стежать, вiдчуваючи поряд з собою привабливу таемницю, i знемагають вiд пiдсвiдомоi тривоги.

Нарештi, ще за кiлька днiв, одна з сесте

Страница 12

помiчае пiд час обiду, що гувернантка подае Отто знак очима. Вiн у вiдповiдь кивае головою. Дiвчинка тремтить вiд хвилювання. Попiд столом вона легенько торкаеться руки старшоi сестри. Коли та повертаеться до неi, молодша кидае iй палаючий погляд. Та вiдразу ж про все здогадуеться i починае й сама хвилюватись.

Тiльки-но вони пiдводяться по обiдi з-за столу, як гувернантка звертаеться до дiвчаток:

– Ідiть до своеi кiмнати й вiзьмiться до чогось. У мене дуже болить голова, i я хочу пiвгодини вiдпочити.

Дiти опускають очi i обережно торкаються одна одноi руками, немов для того, щоб нiчого не пропустити повз увагу. І тiльки-но гувернантка зникае за дверима, менша сестра кидае старшiй:

– Ось побачиш, зараз Отто пiде до ii кiмнати.

– Звичайно! Через те вона нас i вiдiслала!

– Треба послухати пiд дверима!

– А як хтось надiйде?

– Хто ж може надiйти?

– Мама.

Дiвчинка лякаеться.

– Ну, тодi…

– Знаеш що? Я слухатиму пiд дверима, а ти залишишся в коридорi й подаси менi знак, якщо хтось надiйде. Тодi нас не впiймають.

Менша насуплюеться:

– Але ж ти менi тодi нiчого не розкажеш!

– Все розкажу!

– Справдi? Але ж усе-все!

– Розкажу, слово честi! А ти кашлянеш, якщо почуеш, що хтось iде.

Вони чекають у коридорi, тремтячi, схвильованi. В жилах у них бурхае кров. Що ж то буде? Вони злякано туляться одна до одноi.

Хтось iде. Дiвчатка розбiгаються по темних закамарках. Справдi, це Отто. Вiн береться за клямку, дверi зачиняються. Старша стрiлою кидаеться за ним, притуляеться до дверей i слухае, затамувавши вiддих. Менша заздрiсно позирае на неi. Вона аж палае з цiкавостi i зриваеться з домовленого мiсця. Вона теж пiдкрадаеться до дверей, але сестра сердито вiдштовхуе ii. Менша вертаеться назад i знов чекае – двi, три хвилини, що здаються iй вiчнiстю. Нетерплячка не дае iй устояти, вона пiдскакуе, немов пiд нею горить пiдлога. Вона мало не плаче вiд хвилювання i злостi, що сестра чуе все, а вона – нiчого. Раптом десь там, у третiй кiмнатi, грюкають дверi. Вона кашляе. І обидвi прожогом кидаються до своеi кiмнати. Там вони якусь хвилину стоять захеканi, серця в них колотяться.

Тодi менша напосiдае на старшу:

– Ну ж бо, розповiдай!

Старша стоiть мовчки, заглибившись у себе, – мiркуе… Нарештi вона каже задумливо, звертаючись нiби не до сестри, а до себе самоi:

– Я не розумiю!

– Чого?

– Щось таке дивне…

– Що?… що?… – задихаючись, питаеться молодша.

Старша намагаеться зiбратися з думками. Менша мiцно притуляеться до неi, щоб не пропустити жодного слова.

– Це було так дивно… Зовсiм не так, як я гадала. Менi здаеться, що вiн, коли зайшов до кiмнати, хотiв обняти ii чи поцiлувати, бо вона йому сказала: «Облиш, я маю поговорити з тобою серйозно». Побачити я не могла нiчого, бо ключ стирчав iзсередини, та чула все добре. «Що сталося?» – запитав Отто, але зовсiм не так, як завжди. Ти ж знаеш, як вiн завжди говорить, – голосно й зухвало, а тут раптом запитав так полохливо – аж я вiдразу збагнула, що вiн чогось боiться. І вона, мабуть, помiтила, що вiн прикидаеться, бо сказала тихенько: «Ти ж уже знаеш…» – «Нi, я нiчого не знаю». – «Он як?… – мовила вона i так сумно додала: – А чому ж ти раптом почав мене уникати?… Ось уже вiсiм днiв минуло, як ти й слова до мене не промовив, тiкаеш вiд мене, де тiльки можеш, не ходиш гуляти з дiтьми, не з’являешся бiльше до парку… Невже я стала враз така чужа для тебе? О, ти чудово знаеш, чому ти став такий байдужий». Вiн помовчав, а тодi сказав: «У мене iспити на носi, треба багато працювати, i нi на що iнше я не маю тепер часу. Інакше не виходить». Тодi вона заплакала й сказала йому крiзь сльози, але так лагiдно й так нiжно: «Отто, навiщо ти брешеш? Скажи ж бо, нарештi, правду!.. Невже я в тебе цього не заслужила? Адже я нiчого вiд тебе не вимагала, але ж поговорити про це нам треба. Ти ж добре знаеш, що я маю тобi сказати, – по очах твоiх бачу». – «Що ж саме?» – промимрив вiн зовсiм, зовсiм тихо. І тодi вона сказала…

Дiвчинка починае раптом тремтiти i не може далi й слова вимовити вiд хвилювання. Менша притуляеться до неi ще мiцнiше.

– Що?… Ну що?

– Тодi вона сказала: «Я ж маю вiд тебе дитину!»

Менша аж пiдскакуе:

– Дитину? Дитину? Не може бути!

– Але вона так сказала.

– Мабуть, ти добре не почула.

– Нi, почула. І вiн теж сказав те, що й ти, – схопився i вигукнув: «Дитину?» Вона довго мовчала, а тодi й каже: «Що ж тепер буде?» А тодi…

– Що тодi?

– Тодi ти кашлянула, i я втекла.

Менша розгублено дивиться просто перед себе.

– Дитину? Не може бути. Де ж у неi та дитина?

– Я не знаю. От саме цього я ii не можу збагнути.

– Може, вдома… народилася ранiше, нiж вона прийшла до нас… Мама, звичайно, не дозволила взяти ii з собою, через нас. Тому вона й така сумна.

– Що ти вигадуеш, вона ж тодi зовсiм не знала Отто!

Вони знов замовкають, довго мiркують, але збагнути, в чому ж тут рiч, нiяк не можуть. Ця думка не дае iм спокою. І знов починае менша:

– Дитина… Цього нiяк не може бути! З

Страница 13

iдки ж у неi вiзьметься дитина? Адже вона неодружена, а тiльки одруженi люди мають дiтей – це я знаю.

– А може, вона була одружена?

– Не балакай таких дурниць. Адже ж не з Отто.

– Ну, то звiдки ж?…

Дiвчатка розгублено дивляться одна на одну.

– Бiдолашна фройляйн… – сумно каже менша.

Цi слова знов i знов зриваються з iхнiх уст i закiнчуються спiвчутливим зiтханням. І одночасно в них знов спалахуе цiкавiсть.

– А чи то дiвчинка чи хлопчик?

– Хтозна.

– Як ти гадаеш… Якщо я ii запитаю… дуже обережно…

– Ти з глузду з’iхала!

– Чому?… Вона ж така добра до нас…

– Що тобi спливло на думку! Нам про таке не кажуть. Усе вiд нас приховують. Коли ми заходимо до кiмнати, вони завжди уривають розмову i починають балакати з нами про якiсь дурницi, наче ми маленькi дiти, а менi ж уже минуло тринадцять рокiв. Навiщо ти хочеш iх питати? Нам однаково скажуть тiльки неправду.

– А менi так хочеться довiдатись про це!

– А менi, думаеш, не хочеться?

– Знаеш, чого я нiяк не можу зрозумiти? Що Отто нiчого не знав. Кожен знае, що в нього е дитина, так само, як кожен знае, що в нього е батьки.

– Вiн, мерзотник, тiльки прикидаеться. Вiн завжди прикидаеться.

– Але ж не в таких справах. Тiльки… тiльки… коли вiн хоче пошити нас у дурнi…

До кiмнати входить фройляйн. Вони вiдразу замовкають, удаючи, що працюють. Але нишком поглядають на неi. Їi очi немов почервонiли, голос став глухiший i дрижить. Дiвчатка сидять тихо-тихесенько i дивляться на неi з побожним трепетом. «Вона мае дитину, – знов i знов думають вони, – тому вона така сумна…» І поволi iх самих огортае сум.



Наступного дня, пiд час обiду, на них чекае несподiвана новина. Вони довiдуються, що Отто покидае iхнiй дiм. Вiн заявив своему дядьковi, що незабаром у нього починаються iспити i треба багато працювати, а тут йому дуже заважають. Вiн найме собi десь кiмнату на цей мiсяць чи два, доки не складе iспитiв.

Ця новина вражае дiвчаток до глибини душi. Вони здогадуються про якийсь таемний зв’язок мiж цiею подiею i вчорашньою розмовою, вiдчувають своiм загостреним iнстинктом якесь ганебне боягузтво, втечу. Коли Отто хоче попрощатися з ними, вони зухвало повертаються до нього спиною. Але нишком стежать за ним, коли вiн пiдходить до фройляйн. У неi тремтять губи, але вона спокiйно, не кажучи й слова, подае йому руку.

Дiвчаток за цих кiлька днiв наче пiдмiнили. Вони не бавляться, не смiються, десь подiвся веселий, безтурботний блиск у iхнiх очах. Їх опанували тривога й розгубленiсть, запекле недовiр’я до всiх людей навколо. Вони не вiрять бiльше тому, що iм кажуть, пiдозрюють брехню i пiдступ у кожному словi. Цiлими днями вони пiдглядають i стежать, слiдкують за кожним рухом, ловлять кожну змiну голосу або виразу обличчя. Мов тiнi, блукають вони скрiзь i всюди, чатують пiд дверима, щоб пiдслухати якесь слово, знемагають вiд палкого бажання скинути з себе темнi тенета цих таемниць або хоч один-единий раз глянути крiзь вiчко тих тенет на справжнiй, не заслонений брехнею свiт. Дитяча вiра, ця весела, ясна, безжурна слiпота, зникла, наче ii й не було. Крiм того, вони передчувають, що це напруження ось-ось мае скiнчитися якимось вибухом, i бояться його пропустити. Вiдтодi, як вони знають, що iх обплутано брехнею, вони стали упертi, пiдозрiливi й самi теж почали хитрувати й прикидатися.

У присутностi батькiв вони вдають iз себе тихих i наiвних, а потiм надолужують свою стриманiсть надмiрною жвавiстю. Вони неймовiрно збудженi, нерви iхнi напруженi до краю, очi, що ранiше свiтилися лагiдно й рiвно, тепер яскраво палають, i погляд iхнiй став багато глибший. Вони такi безпораднi в своему невпинному вистежуваннi й пiдгляданнi, що все бiльше й бiльше прихиляються одна до одноi серцем. Часом серед тiеi розгубленостi в них раптово спалахуе потреба вилити своi почуття, тодi вони рвучко пригортаються одна до одноi або вмиваються сльозами. Здавалося б, без будь-якоi причини в iхньому життi настала раптом криза.

Серед багатьох кривд, на якi вони зробилися тепер дуже вразливi, одну вони вiдчувають найдужче. Зовсiм непомiтно, нiби змовившись, обидвi вони намагаються якось потiшити свою зажурену фройляйн – зробити iй якусь радiсть. Вони готують своi завдання ретельно i дбайливо, допомагають одна однiй, нiколи не галасують, не дають жодного приводу для скарг, попереджають кожне ii бажання. Але фройляйн зовсiм того не помiчае i це завдае iм жалю. Вона дуже змiнилася останнiм часом. Інодi, як котрась з дiвчаток звертаеться до неi, вона здригаеться, немов ii збудили. І дивиться тодi так, наче не тямить, де вона, й поволi повертаеться назад десь iз далекоi далини. Бувае, що вона годинами сидить нерухомо, поринувши в своi думки. Тодi сестри ходять навшпиньки, щоб не заважати iй, бо, заполоненi таемницею, невиразно вiдчувають: вона тепер думае про свою дитину, яка живе десь далеко вiд неi. І все бiльшою, все мiцнiшою, пiднiмаючися з глибин iхньоi жiночостi, що саме почала прокидатися, стае iхня любов до фройляйн, яка зробилася тепер така лагiдна

Страница 14

така тиха. Їi звична весела хода стала тепер спокiйнiшою, ii рухи обережнiшими, i дiти вбачають у цьому ознаки прихованого суму. Вони нiколи не бачать, щоб вона плакала, а проте повiки ii часто бувають червонi. Вони помiчають, що фройляйн намагаеться приховати вiд них свое горе, i впадають у розпач, що не можуть iй допомогти.

І ось одного разу, коли фройляйн одвернулася до вiкна й притулила хусточку до очей, менша набираеться раптом вiдваги, бере ii тихенько за руку i каже:

– Фройляйн, ви такi сумнi останнiм часом… Правда ж, ми в тому не виннi?

Фройляйн зворушено дивиться на дiвчинку i гладить ii рукою по м’якому волоссi.

– Нi, дiти, нi, – каже вона. – Звичайно, ви в тому не виннi.

І нiжно цiлуе ii в чоло.



Отак вони чатують i стежать, не пропускаючи повз свою увагу нiчого з того, що робиться навколо. І ось одна з них, зайшовши якось до кiмнати, почула кiлька слiв. То була тiльки одна фраза, бо батьки миттю урвали розмову, але кожне слово викликае в дiвчаток тепер тисячу здогадiв. «Менi теж дещо впало в око, – сказала мати. – Я вчиню iй допит». Дiвчинка спочатку подумала, що йдеться про неi, i, перелякана, побiгла до сестри по допомогу й пораду. Але пiд час обiду вони помiчають, що батьки iхнi раз у раз допитливо поглядають на задумливе обличчя фройляйн, а потому ззираються мiж собою.

По обiдi мати звертаеться, наче мiж iншим, до фройляйн:

– Будь ласка, зайдiть до мене в кiмнату. Я маю з вами поговорити.

Фройляйн мовчки нахиляе голову. Дiвчатка тремтять, вони вiдчувають: зараз мае щось статися.

І вiдразу, тiльки-но фройляйн заходить до материноi кiмнати, вони мчать за нею. Це пiдслухування пiд дверима, це нишпорення по кутках, пiдглядання та вистежування стало для них звичайнiсiнькою рiччю. Вони вже зовсiм не вiдчувають нi ганебностi, нi зухвалостi своеi поведiнки, в них тiльки одна думка, одна мета – викрити всi таемницi, якими дорослi затуляють вiд них життя.

Вони пiдслухують. Але до них долiтае тiльки невиразний шепiт. По тiлi в них пробiгае нервове тремтiння. Вони бояться: ану ж усе, що тут вiдбуваеться, обмине iх i вони нiчого не довiдаються.

Але раптом у кiмнатi починають говорити голоснiше. Це материн голос. Вiн звучить злiсно й сердито.

– Ви гадали, що всi люди слiпi, що нiхто цього не помiтить? Уявляю собi, як ви виконували свiй обов’язок iз такими думками й з такою моральнiстю! Кому тiльки я доручила виховання своiх дiтей, своiх дочок! Бог його святий знае, як ви iх виховували!

Фройляйн, мабуть, щось заперечуе. Але вона говорить надто тихо, i дiти нiчого не можуть зрозумiти.

– Це все вiдмовки, та й годi! Кожна легковажна жiнка завжди мае напоготовi якусь вiдмовку. Вiддаеться першому-лiпшому i нi про що не думае. А далi – як бог дасть!.. І ви ще хочете бути вихователькою, вчити дiвчаток! Це ж просто нахабство! Невже ви думаете, що я вас у такому станi й далi триматиму в своему домi?

Дiти пiдслухують пiд дверима. Вони тремтять з переляку i нiчогiсiнько не розумiють, але iх сповняе жахом гнiвний материн голос. А тепер вони чують у вiдповiдь тихий, гiркий плач фройляйн. Сльози ллються в них з очей. А iхня мати стае ще лютiша.

– Це едине, що ви вмiете, – лити сльози. Та мене ваш плач не зворушуе. До таких, як ви, я не маю спiвчуття. Що з вами тепер буде, мене нiтрохи не обходить. Ви самi добре знаете, до кого маете вдатися, я вас навiть i не питаю про те. Я знаю тiльки одне – того, хто так пiдло занедбав свiй обов’язок, я жодного дня не потерплю бiльше в своему домi.

Вiдповiдь на це – тiльки ридання, таке розпачливе, несамовите ридання, що дiти за дверима тремтять, наче в пропасницi. Вони ще нiколи не чули, щоб хтось так плакав. І невиразно вiдчувають, що той, хто так плаче, не може бути винний. Тепер iхня мати мовчить i чекае. А тодi раптом гостро каже:

– Оце все, що я хотiла вам сказати. Пакуйте сьогоднi своi речi, а завтра вранцi приходьте по вашу платню. Прощавайте!

Дiти вiдскакують вiд дверей i тiкають до своеi кiмнати. Що це було? Немов блискавка вдарила перед самими iхнiми очима. Блiдi стоять вони у своiй кiмнатi i тремтять. Це вперше перед ними трохи прочинилася дiйснiсть. І вперше зважуються вони повстати проти своiх батькiв.

– Це пiдло – так з нею говорити, як говорила мама, – каже старша, кусаючи губи.

Меншу ще лякае це зухвале слово.

– Але ж ми зовсiм не знаемо, що вона вчинила… – затинаючись, жалiбно каже вона.

– Напевне нiчого поганого. Фройляйн не могла вчинити щось погане. Мама ii не знае.

– А як же вона плакала! Менi аж страшно стало.

– Так, то було жахливо. Але ж як мама гримала на неi! То було пiдло, кажу тобi, то було пiдло!

Вона тупае ногою. Сльози затуманюють iй очi. Аж ось до кiмнати заходить фройляйн. Вона здаеться дуже втомленою.

– Дiти, сьогоднi по обiдi я маю одну роботу. Ви побудете самi, гаразд? Я можу на вас покластися, правда ж? А ввечерi я до вас прийду.

Вона виходить, не помiтивши, що дiти схвильованi до краю.

– Ти бачила, якi в неi заплаканi очi? Я не розумiю, як мама могла з

Страница 15

ею так повестися!

– Бiдолашна фройляйн!

Знову звучать цi слова, спiвчутливi, сказанi крiзь сльози… Дiвчатка стоять зовсiм розгубленi. Та ось заходить мати й питае, чи не хочуть вони поiхати з нею на прогулянку. Дiти вiдмовляються. Вони бояться мами. І iх обурюе, що фройляйн виганяють, а iм про те нiчого не кажуть. Вони волiють лишитися вдома самi. Немов двi ластiвки у тiснiй клiтцi, кидаються вони з кутка в куток, задихаючись у цiй атмосферi замовчування i брехнi. Вони мiркують: може, пiти до фройляйн i розпитатися ii про все, вмовити ii, щоб вона залишилася в них, сказати iй, що мама була несправедлива. Але вони бояться образити ii. А крiм того, iм соромно: таж усе, що iм вiдомо, вони пiдслухали й вистежили! Треба прикидатися дурними, такими дурними, якими вони були два-три тижнi тому. І вони залишаються самi й цiлiсiнький день, безмежно довгий день, мiркують, плачуть, i весь час iм вчуваються тi страшнi голоси – лиха, безсердечна лють матерi i вiдчайдушне ридання фройляйн. Увечерi фройляйн мимохiдь заглядае до iхньоi кiмнати i каже iм «на добранiч». Дiвчатка хвилюються, бо бачать, що вона лагодиться пiти вiд них, а вони ж так хотiли б iще iй щось сказати! Але, пiдiйшовши вже до дверей, фройляйн раптом сама повертаеться, немов iхне нiме бажання зупинило ii, i ще раз пiдходить до них. Щось блищить у неi в очах, щось вогке i тьмяне. Вона пригортае до себе дiвчаток, що починають ридма ридати, цiлуе iх ще раз i швидко виходить.

Дiти гiрко плачуть, бо вiдчувають, що то було прощання.

– Ми ii бiльше не побачимо! – каже одна з них крiзь сльози. – Вважай – коли ми завтра прийдемо зi школи, ii вже бiльше тут не буде.

– Може, ми колись ii вiдвiдаемо. Тодi вона обов’язково покаже нам свою дитину.

– Атож, вона така добра.

– Бiдолашна фройляйн! – В цих словах уже бринить жаль до самих себе.

– Уявляеш, як нам тепер буде без неi?

– Я нiколи не полюблю iншоi фройляйн.

– Я теж.

– Жодна не буде така добра до нас. А, крiм того…

Вона не зважуеться договорити. Але вiдколи вони знають про ii дитину, пiдсвiдоме жiноче почуття пiдказуе iм особливу пошану до iхньоi фройляйн. Обидвi думають про це ненастанно, i тепер уже не з колишньою дитячою цiкавiстю, а зворушено й з глибоким спiвчуттям.

– Послухай-но! – каже одна з них.

– Що?

– Знаеш, я б дуже хотiла чимось потiшити фройляйн, перше нiж вона поiде вiд нас. Хай знае, що ми ii любимо i що ми не такi, як мама. Хочеш?

– Як ти можеш питатися!

– Я пригадала собi, як вона любить бiлi гвоздики. А що як ми завтра рано, перед школою, купимо тих квiтiв i поставимо в ii кiмнатi?

– Коли поставимо?

– Опiвднi.

– Їi тодi напевне вже не буде. Знаеш що? Я краще ранесенько збiгаю i принесу iх, так, що нiхто й не побачить. І зразу ж вiднесемо iх до неi в кiмнату.

– Гаразд. І ми встанемо рано-ранесенько.

Дiвчатка беруть своi скарбнички i чесно висипають з них усi своi грошi докупи. Тепер вони знову веселiшають, бо знають, що зможуть ще виявити фройляйн свою нiму, щиру любов.



Вони встають дуже рано й виходять з дому. Коли ж згодом з чудовими повними гвоздиками в тремтячих руках стукають вони до фройляйн, нiхто iм не вiдповiдае. Вони гадають, що фройляйн ще спить, i обережно, навшпиньки, закрадаються до неi. Але кiмната ii порожня, постiль неторкана. Речi скрiзь накидано жужмом, абияк. На темнiй скатертинi бiлiють кiлька листiв. Дiвчатка лякаються. Що сталось?

– Я пiду до мами, – рiшуче каже старша.

І затято, з похмурим виразом в очах, без найменшого страху, з’являеться вона перед своею матiр’ю й питае:

– Де наша фройляйн?

– Мабуть, у своiй кiмнатi, – здивовано вiдповiдае мати.

– Їi кiмната порожня, постiль неторкана. Вона, мабуть, пiшла ще вчора звечора. Чому ж нам про це нiчого не сказали?

Мати навiть не помiчае ii сердитого, задирливого тону. Вона блiдне i йде до батька. Той швидко зникае в кiмнатi фройляйн.

Вiн довго не виходить звiдти. Дiвчинка гнiвними очима стежить за матiр’ю, яка, видно, дуже збентежена i не зважуеться зустрiтися з ii поглядом.

Та ось повертаеться батько. Вiн зблiд, аж пополотнiв, i тримае в руцi листа. Вiн iде з матiр’ю в кiмнату фройляйн, i там вони про щось тихенько розмовляють. Дiти стоять пiд дверима, але тепер не зважуються пiдслухувати. Вони бояться, що батько розгнiваеться, бо ще нiколи не бачили його таким.

Мати виходить з кiмнати фройляйн розгублена, з заплаканими очима. Дiвчатка мимоволi, нiби iх штовхае туди страх, кидаються до неi з запитаннями. Але вона рiзко iх спиняе:

– Ідiть до школи, вже пiзно.

Їм доводиться йти до школи. Наче увi снi просиджують вони там чотири, п’ять годин разом з усiма iншими дiтьми, але не чують жодного слова. А тодi мчать прожогом додому.

Там усе як було, тiльки вiдчуваеться, що всiх пригнiчуе одна страшна думка. Нiхто нiчого не каже, але всi, навiть слуги, поглядають якось дивно. Мати йде назустрiч дiтям. Мабуть, вона приготувалася до того, що мае iм сказати. Вона починае:

– Дiти, ваша фройляйн бiльше не повернеться до вас, во

Страница 16

а…

Але мати не зважуеться докiнчити. Погляд у дiтей такий палючий, вони так загрозливо, так небезпечно дивляться iй у вiчi, що вона не зважуеться iм збрехати. Вона вiдвертаеться i швидко йде геть, тiкае до своеi кiмнати.

По обiдi раптом з’являеться Отто. Його викликали – тут був лист i для нього. Отто також блiдий. Вiн розгублено оглядаеться навколо. Нiхто не озиваеться до нього. Всi його уникають. Вiн бачить дiвчаток, що причаiлися в кутку, i хоче з ними привiтатися.

– Не смiй мене торкати! – каже одна, здригаючись вiд огиди. А друга плюе перед ним на пiдлогу. Збентежений, спантеличений, вiн ще якийсь час тиняеться по будинку. Потiм зникае.

Нiхто не розмовляе з дiтьми. Вони й самi не озиваються одна до одноi. Блiдi й наляканi, без угаву, наче звiрi в клiтцi, блукають вони по кiмнатах, раз у раз зустрiчаються, дивляться одна однiй у заплаканi очi й не кажуть нi слова. Вони знають тепер усе. Знають, що iм брехали, що всi люди можуть бути лихими й ницими. Вони бiльше не люблять своiх батькiв, бiльше не вiрять iм. Вони знають, що нiкому не можна довiряти. Вiдтепер увесь тягар страхiтливого життя ляже на iхнi тендiтнi плечi. Нiби в глибоку прiрву звалилися вони з веселого затишку дитинства. Вони ще не можуть збагнути всього жаху того, що тут сталося, але думки iхнi прикутi до нього, той жах стискае iм горло. На щоках у них палають червонi плями, в очах зачаiлася злiсть i роздратованiсть. Мов замерзаючи в своiй самотностi, тиняються вони, не знаходячи собi мiсця. Нiхто, навiть батьки, не зважуються до них заговорити, так гнiвно поглядають вони на кожного; iхня безупинна блуканина виказуе iхне хвилювання, що гризе й шматуе iм душу. І хоч вони й не розмовляють мiж собою, iхня страхiтлива одностайнiсть зрозумiла без слiв. Мовчання, затаене мовчання, що не ставить нiяких запитань, пiдступний бiль, що сам у собi замкнувся, – бiль без крику i без слiз, робить iх чужими й небезпечними для всiх. Нiхто не наближаеться до них, доступ до iхнiх душ закрито – може, на довгi роки. Вони вороги – це вiдчувають усi навколо, i вороги запеклi, що бiльше не можуть прощати. Бо вiд учора вони вже не дiти.

За один день вони постаршали на кiлька рокiв. І тiльки ввечерi, коли вони залишилися самi в пiтьмi своеi кiмнати, в них прокидаеться дитячий страх, страх перед самотнiстю, перед небiжчиками i ще iнший, сповнений передчуттiв, страх – перед невiдомим майбутнiм.

Серед загальноi розгубленостi забули напалити в iхнiй кiмнатi. Тому вони, тремтячи з холоду, залазять до однiеi постелi, мiцно обнiмаються худими дитячими руками й горнуться одна до одноi тонкими, ще не розквiтлими тiлами, немов шукаючи порятунку вiд страху, що обгорнув iхнi душi. Ще й досi не зважуються вони озватись одна до одноi. Та нарештi менша заходиться сльозами, i старша починае гiрко ридати разом з нею. Вони плачуть, стискаючи одна одну в обiймах, гарячi сльози течуть по iхнiх обличчях, спочатку поволi, а тодi все швидше й швидше. Тулячись одна до одноi, грудьми до грудей, обидвi вони здригаються вiд гiркого плачу. Обидвi вони – единий бiль, едине тiло, що плаче в темрявi.

Вони вже плачуть не по фройляйн, не по батьках, втрачених для них навiки, – нi, то страх трусить iхнiми тiлами, страх перед усiм тим, що чекае на них у незнаному свiтi, в який вони кинули нинi свiй перший переляканий погляд. Їх лякае життя, в яке вони вступають, життя, що, таемниче й загрозливе, стоiть перед ними, мов темний, похмурий лiс, крiзь який вони повиннi пройти. Той страх, такий непевний i таемничий, стае ще невиразнiший, поволi поступаеться мiсцем дрiмотi, помалу затихають ридання. Їхне рiвне дихання тихо зливаеться докупи, як щойно зливались iхнi сльози. І так вони, нарештi, засинають.




Пекуча таемниця



Партнер

Паротяг хрипко засвистiв i зупинився на станцii Земмерiнг.[13 - Земмерiнг – зимовий курорт у Штирiйських Альпах.] Чорнi вагони на мить застигли у срiблястому високогiрному свiтлi, а потiм виплюнули кiлькох несхожих мiж собою пасажирiв, проковтнули iнших, зазвучали чиiсь роздратованi голоси, пропливли вздовж перону, а потiм спереду ще раз засвистiла захрипла машина i ривком потягнула чорний ланцюг донизу, до печери тунелю. І знову довкола аж до самого горизонту простягнувся чисто заметений вологим вiтром краевид.

Один iз прибулих був симпатичним юнаком, елегантнiсть його вбрання i природня пружнiсть ходи вiдразу впадали в око, вiн першим сiв до фiакра i вирушив у готель. Конi повiльно пiдiймалися дорогою. У повiтрi вiдчувалася весна. Кiлька бiлих неспокiйних хмарок бiгали по небу, як бувае лише у травнi або червнi: свiтлi, юнi i легковажнi, вони бавилися, перестрибуючи через синю дорогу, щоб потiм раптом сховатися десь за високими горами, обiймалися i тiкали одна вiд одноi, а тодi, зiм’ятi, нiби носовички, або ж роздертi на дрiбнi шматочки, продовжували своi iгри i натягували на гори бiлi шапки. Неспокiйно було i вгорi, де вiтер завзято трусив ще вологими вiд дощу деревами, аж вони тихо поскрипували суглобами i струшували з себе, немов сипали

Страница 17

скрами, тисячi крапель. Часом здавалося, нiби вiд гiр усе ще вiе запахом снiгу, i тодi у повiтрi вiдчувалося щось солодке i пряне. Усе в небi й на землi складалося з невпинного руху i нетерплячого бродiння. Конi тихо сопiли i рухалися дорогою, яка тепер уже спускалася, дзеленчання iхнiх дзвоникiв було чути далеко попереду.

У готелi юнак насамперед переглянув список гостей i вiдчув розчарування. «Навiщо я взагалi приiхав сюди, – питав вiн подумки сам себе. – Сидiти в горах самому, без товариства, ще нуднiше, нiж у канцелярii. Здаеться, я приiхав занадто рано. Або ж надто пiзно. Менi нiколи не щастить iз вiдпусткою. У цiлому списку гостей жодного знайомого прiзвища. Якби тут було хоча б кiлька жiнок. Невеличкий, з бiди не надто цiкавий флiрт мiг би врятувати цей тиждень, зробити його не таким безнадiйним». Юнак був бароном i походив iз не дуже вiдомоi родини австрiйських чиновникiв, працював у солiднiй державнiй установi i взяв цю вiдпустку не тому, що вiдчував у нiй нагальну потребу, а просто так, бо всi колеги виклопотали собi перший весняний тиждень для вiдпочинку. Вiн теж вирiшив не пропускати нагоди. Барон був достатньо здiбним i надзвичайно товариським хлопцем, якого всi любили i радо приймали у дуже рiзних товариствах. Вiн ненавидiв бути на самотi i добре знав за собою цю рису. Опинятися вiч-на-вiч iз собою не мав жодноi охоти i всiляко уникав такоi необхiдностi, бо йому зовсiм не хотiлося бiльше дiзнатися про себе. Вiн знав, що потребуе товариства iнших людей, аби мати змогу продемонструвати усi своi таланти, теплоту i вiдкритiсть свого серця, а сам-один почувався нi на що не здатним, нiби сiрник у коробцi.

Вiн тинявся у порожньому вестибюлi, гортав газети або ж перебирав клавiшi пiанiно у музичному покоi, намагаючись вловити ритм вальсу, але пальцi не слухалися його. Урештi вiн набурмосено всiвся у крiсло i почав спостерiгати у вiкнi, як поволi опускаеться на землю темрява, а туман сивою парою вириваеться з-помiж ялинових гiлок. Так вiн нудився десь годину, неприкаяний i роздратований. Потiм перейшов до ресторану.

Там було зайнято лише кiлька столикiв, i вiн швидким поглядом обдивився присутнiх. Але марно! Жодного знайомого, тiльки берейтор[14 - Берейтор – фахiвець, який об’iжджае верхових коней i навчае верховоi iзди.] з iподрому за дальнiм столиком, на привiтання якого вiн лiниво вiдповiв, i ще одне обличчя вiн явно зустрiчав колись на Рiнгштрассе. Бiльше нiкого. Жодноi жiнки, жодного шансу на якусь хоча б найменшу пригоду. До його поганого настрою додалася нетерплячка. Вiн належав до тих юнакiв, яким багато що легко даеться в життi завдяки вродливому обличчю i якi завжди шукають нових зустрiчей i нових вражень, завжди поспiшають зануритися у невiдомiсть черговоi любовноi пригоди, яких нiщо не дивуе, бо вони подумки прораховують усi можливостi й до всього готовi, i якi не пропускають жодноi еротичноi нагоди, бо вже перший iхнiй погляд на жiнку мае чуттевий вiдтiнок i вiдразу ж вивчае майбутню жертву, незалежно вiд того, чи це дружина товариша, чи ii покоiвка. Таких чоловiкiв часто зневажливо називають ловеласами, i в цьому визначеннi справдi дуже точно i спостережливо вiдображена сутнiсть такого характеру, бо ними керують iнстинкти полювання i вистежування, вони постiйно насторожi, не знають вiдпочинку i готовi навiть на справдi жорстокий вчинок, аби досягнути своеi мети. Вони нiколи не втрачають пильностi й завжди готовi рiшуче йти слiдом за своею жертвою аж до самого кiнця i навiть до падiння в прiрву. Вони завжди сповненi пристрастi, але не пристрастi закоханого, а пристрастi гравця, небезпечноi i повноi холодного розрахунку. Найбiльш наполегливi з них не обмежуються часом своеi юностi i перетворюють усе життя на всякчасне очiкування новоi iнтрижки. Кожен iхнiй день заповнений сотнями дрiбних чуттевих вражень – випадковий погляд, миттева, зловлена на ходу, усмiшка, доторк до колiна сусiдки. А кожен рiк складаеться iз сотень таких днiв, у яких чуттевi враження становлять невпинний потiк, i саме вiн пiдживлюе iхню життеву наснагу i додае привабливостi iснуванню.

Тут вiн не знайде партнера для гри, це юнак побачив вiдразу. А що може бути гiрше за роздратованiсть гравця, який, свiдомий власноi переваги, з картами в руках сидить за столом пiд зеленим сукном i марно очiкуе на партнера. Барон попросив принести йому газету. Похмуро переглянув заголовки, але його думки дрiмали i спотикались об слова, нiби п’янi.

Але тут вiн почув позаду себе шелестiння сукнi i злегка роздратований голос, який манiрно промовив: «Mais tais-toi donc, Edgar!»[15 - Помовчи, Едгаре! (франц.)]

Повз його стiл прошелестiла шовкова сукня i пройшла висока, пишнотiла жiнка, а за нею продрiботiв маленький, блiдий хлопчик у чорному оксамитовому костюмi, хлопчик допитливо та уважно подивився на барона. Обое всiлися за сусiднiм столиком, на якому стояла табличка «Замовлено», хлопчик намагався бути чемним, але це йому погано вдавалося, у його карих очах було забагато неспокою. Барон вiдразу ж прикипiв поглядом до бездог

Страница 18

нно доглянутоi дами, вбраноi вишукано i з помiтною елегантнiстю, йому дуже подобалися такi жiнки – трохи повнувата еврейка, на порозi вiдцвiтання, мабуть, палка i досвiдчена, але вмiе приховувати свiй темперамент за маскою меланхолii. Вiн спершу навiть не дивився у ii очi, задовольнявся захопленим розгляданням вишуканоi лiнii брiв i формою носа, якi хоча i видавали ii нацiональнiсть, але своею благородною формою i профiлем робили обличчя привабливим i цiкавим. Волосся, як i все у ii багатiй фiгурi, було надзвичайно пишним, а ii врода явно розквiтла i дала iй певнiсть себе пiд поглядами численних шанувальникiв. Вона замовила вечерю дуже тихим голосом, зробила зауваження синовi, який бавився, постукуючи виделкою об тарiлку, i вдавала, нiби не помiчае обережного i запобiгливого погляду барона, хоча насправдi саме цей погляд спонукав ii демонструвати позiрну байдужiсть i пiдкреслену вишуканiсть поведiнки за столом.

Похмуре обличчя барона вмить прояснiло, його нерви затремтiли, зморшки розгладилися, а м’язи налилися силою, вiн пожвавився, i його очi заблищали. У цьому вiн був трохи схожий на тих жiнок, яким потрiбна чоловiча присутнiсть, аби проявити усю свою силу. Тiльки передчуття флiрту могло змусити його мобiлiзувати всi своi сили. Мисливець у ньому вiдчув близькiсть жертви. Тепер вiн уже вiдверто зазирав iй в очi, та вона лише iнколи неуважно i нiби випадково ковзала по ньому поглядом, але не давала чiткоi вiдповiдi на виклик.

Йому здавалося, що вона от-от осмiхнеться, але це здригання вуст було дуже непевним, i така непевнiсть збуджувала його ще бiльше. Жiнка вперто намагалася дивитися повз нього, i це здавалося йому багатообiцяльним, бо у такому поглядi вiдчувався опiр i водночас заiнтригованiсть. Крiм того, вона пiдкреслено старанно розмовляла з сином, явно розраховуючи на присутнiсть стороннього глядача. Саме цей пiдкреслений спокiй, що його вона так старанно демонструвала, був першою ознакою ii стривоженостi. Вiн також вiдчув хвилювання – гра розпочалася. Барон засидiвся за вечерею, довго й уважно розглядав обличчя жiнки, аж поки у його пам’ять мiцно не врiзалися всi найдрiбнiшi риси ii обличчя i поки вiн поглядом не пройшовся по всiх найiнтимнiших куточках ii пишного тiла. Надворi задушлива темрява притискалася до землi, постогнував по-дитячому наляканий лiс, а велетенськi дощовi хмари простягали до нього своi сiрi руки, до кiмнати знадвору пробивалися все темнiшi тiнi, i здавалося, що вони стискають присутнiх своiм гнiтючим мовчанням. Барон помiтив, як розмова матерi з сином пiд загрозливим тиском цiеi тишi ставала все бiльш силуваною i незабаром мала би припинитися. Тут вiн вирiшив зробити першу спробу. Устав iз-за столу, поволi пройшов до дверей, дивлячись повз неi, на краевид за вiкном, а потiм раптово, нiби щось забув, озирнувся. І зловив ii на тому, що вона зацiкавлено дивиться йому вслiд.

Це його пiдбадьорило. Вiн зачекав у вестибюлi. Вона незабаром вийшла, тримаючи хлопця за руку, неуважно погортала журнали, показала дитинi кiлька малюнкiв. Барон також пiдiйшов до столика, нiбито для того, щоб i собi погортати журнали, хоча насправдi хотiв зблизька побачити вологий блиск ii очей або навiть почати розмову. Та вона вiдвернулася, пiдштовхнула хлопця легким поплескуванням по плечах: «Viens, Edgar! Au lit!»[16 - Ходiмо, Едгаре! Вже пiзно! (франц.)] – i холодно прошелестiла повз нього сукнею. Барон подивився iй услiд з легким розчаруванням. Вiн розраховував познайомитися з нею ще сьогоднi ввечерi, а ця суха манера триматися прикро його вразила. Але саме цей ii опiр найбiльше його збуджував, тож невпевненiсть тiльки пiдсилила пожадання. У кожному разi добре було вже хоча б те, що вiн знайшов собi партнера i тепер можна було починати гру.


Несподiвана дружба

Коли наступного ранку барон спустився до вестибюлю, то застав там сина вродливоi незнайомки, який жваво бесiдував iз двома лiфтерами i показував iм малюнки в книзi Карла Мея.[17 - Карл Мей (1842–1912) – нiмецький письменник, автор пригодницьких книжок про життя iндiанцiв.] Матерi бiля нього не було, мабуть, вона ще збиралася. Барон уважнiше придивився до хлопчика. Це був несмiливий нервовий хлопчина тендiтноi статури з рiзкими рухами i неспокiйними карими очима. Йому було рокiв дванадцять. Як це часто трапляеться з дiтьми такого вiку, вiн справляв враження переляканого, нiби його щойно розбудили з глибокого сну i вiн опинився у незнайомому мiсцi. Риси обличчя достатньо правильнi, але ще не сформувалися до кiнця. Боротьба чоловiчого з дитячим, здаеться, тiльки починалася, а тепер усе нагадувало зiм’яте тiсто, якому ще не надали форми. На цьому хворобливому блiдому лицi ще бракувало чiтких лiнiй. А крiм того, вiн саме перебував у тому невдячному для зовнiшностi вiцi, коли дiти вiчно виростають зi свого одягу, рукави i холошi виявляються занадто широкими для худих кiнцiвок i у них ще не прокидаеться марнославство, яке б змушувало iх стежити за своею зовнiшнiстю.

Хлопець безцiльно тинявся бiля сходiв i справляв доволi жалюгiдне враж

Страница 19

ння. Взагалi-то вiн заважав пожильцям, постiйно опиняючись у когось на дорозi. Докучав портье запитаннями, поки той не вiдсунув хлопця вбiк, а незабаром заважав уже бiля вхiдних дверей. Хлопцевi явно бракувало спiлкування. І у своiй дитячiй потребi поговорити з кимось вiн звертався до готельного персоналу, йому вiдповiдали, коли мали час, але розмова вiдразу ж припинялася, коли приходив хтось iз дорослих або з’являлася якась робота. Барон з осмiхом роздивлявся нещасного хлопця, який зацiкавлено реагував на все, хоча вiд нього весь час недоброзичливо вiдверталися. Одного разу вiн зловив цей цiкавий хлопчачий погляд i на собi, але щойно допитливi карi очi помiтили спостереження, як вiдразу ж злякано сховалися за опущеними вiями. Це розвеселило барона. Хлопець йому сподобався, i вiн замислився, чи не допоможе йому ця дитина, яка явно тiльки вiд страху була такою несмiливою, швидше зав’язати контакт зi своею матiр’ю. У кожному разi варто було спробувати. Вiн непомiтно пройшов надвiр за хлопцем, який виявив нову спробу задовольнити свою дитячу потребу нiжностi i пестив рожевi нiздрi конячки, поки кучер грубо не вiдiгнав його. Ображений, вiн тепер знову стояв i нудився, погляд його був порожнiм i трохи сумним. Тодi барон заговорив з хлопцем.

– Ну що, юначе, як тобi тут подобаеться? – почав вiн раптово, йому хотiлося зробити розмову якомога бiльш невимушеною.

Хлопець почервонiв i злякано подивився на незнайомця. Вiн притиснув руку до грудей i несмiливо переступав з ноги на ногу. Уперше в життi незнайомий дорослий чоловiк заговорив з ним.

– Дякую, подобаеться, – витиснув вiн iз себе. Останне слово далося йому з особливими труднощами.

– Це дивно, – засмiявся барон. – Тут взагалi-то доволi нудно, особливо для такого юного чоловiка, як ти. Що ти робиш цiлими днями?

Хлопець був усе ще занадто розгубленим, щоби вiдразу ж вiдповiсти. Невже такий елегантний пан справдi раптом заговорив з ним, з дитиною, яку всi тiльки женуть вiд себе? Ця думка робила хлопця несмiливим i водночас примушувала пишатися собою.

– Я читаю, а крiм того, ми багато гуляемо. Часом ми з мамою кудись iздимо. Я мушу тут одужувати, бо довго хворiв. Лiкар сказав менi багато бувати на сонцi.

Останнi слова прозвучали вже цiлком упевнено. Дiти завжди пишаються своiми хворобами, бо знають, що небезпека привертае до них увагу родичiв.

– Це правда, сонце дуже добре впливае на таких юних хлопцiв, як ти. Воно зробить твою шкiру засмаглою. Але ти не повинен цiлий день сидiти тут. Такий хлопець, як ти, мае весь час блукати десь подалi вiд готелю, бути смiливим i часом навiть не дуже слухняним. Менi здаеться, ти надто вже зразковий i з такою грубою книгою в руцi здаешся домосiдом. Пригадую, я в твоему вiцi був добрячим шибеником. Щовечора приходив додому в подертих штанах. Не можна бути занадто чемним!

Хлопець мимоволi усмiхнувся i вiд цього посмiливiшав. Вiн радо вiдповiв би щось, але це здавалося йому надто неввiчливим i самовпевненим, адже цей приемний незнайомець так привiтно з ним розмовляе. Вiн нiколи не був вискочкою, а навпаки, трохи несмiливим, i ось тепер зовсiм розгубився вiд щастя i сорому. Йому дуже хотiлося продовжити розмову, але на думку нiчого не спадало. На щастя, у цей момент до них пiдiйшов готельний пес, великий жовтий сенбернар, обнюхав iх обох i дозволив себе погладити.

– Тобi подобаються собаки? – запитав барон.

– Дуже. Моя бабця мае одного на своiй вiллi у Баденi,[18 - Баден – мiсто на пiвночi Швейцарii, в кантонi Ааргау. (Кантон – територiальна, федеральна одиниця в Швейцарii.)] i коли ми у неi гостюемо, то цей пес цiлими днями зi мною. Але це бувае лише влiтку, коли ми iздимо туди.

– У нас удома, у маетку, iх не менше двох десяткiв. Якщо ти будеш тут слухняним, то я подарую тобi одного. Темне щеня з бiлими вухами. Хочеш?

Хлопець аж почервонiв вiд щастя.

– Дуже.

Цей квапливий i жадiбний вигук вирвався у нього мимоволi. Але вiдразу ж пiсля цього вiн завагався, знову вiдчув себе несмiливо i злякано.

– Та мама не дозволить. Вона каже, що не потерпить пса в хатi: з ним занадто багато клопоту.

Барон осмiхнувся. Нарештi розмова дiйшла до мами.

– Твоя мама сувора?

Дитина замислилася, на мить пiдняла на нього очi, нiби теж iз питанням, чи можна аж настiльки довiряти цьому чужому чоловiковi. Вiдповiдь була обережною.

– Нi, мама не сувора. А поки я хворiв, вона дозволяла менi все. Можливо, тепер вона навiть дозволить менi завести пса.

– Попросити ii про це?

– Так, будь ласка, попросiть, – зрадiв хлопець. – Тодi вона точно дозволить. А яке це щеня? У нього справдi бiлi вуха? А воно знае команду «апорт»?

– Так, воно все вмiе, – барон осмiхнувся, побачивши, як сильно заблищали очi в хлопця. Його несмiливiсть вмить зникла, а натомiсть проявилася стримувана страхом жвавiсть. Несмiливий i полохливий хлопчик вмить перетворився на бешкетника.

«Добре, якби i мати була такою ж, – подумав собi барон. – Такою ж гарячою пiд маскою свого страху!» Але хлопець уже засипав його десятками запита

Страница 20

ь:

– Як звати пса?

– Каро.

– Каро, – тiшився хлопець.

Пiсля кожного слова вiн смiявся i радiв, захмелiлий вiд несподiваноi радостi, що хтось вирiшив з ним заприязнитися. Барон сам дивувався своему несподiваному успiху i вирiшив кувати залiзо, поки гаряче. Вiн запросив хлопця на прогулянку, i бiдолашна дитина, зголоднiла за товариством, була захоплена такою пропозицiею. І вiн легковажно вибовкав усе, що його новий друг намагався витягнути з нього невинними, нiби випадковими питаннями. Незабаром барон знав усе про сiм’ю хлопця, единого сина вiденського адвоката, мабуть, iз заможноi еврейськоi буржуазii. Спритно довiдався про те, що мати хлопця не надто захоплена перебуванням у Земмерiнгу i скаржилася на брак приемного товариства. З того, як Едгар вiдповiдав на запитання, чи мама дуже сильно любить тата, можна було запiдозрити, що з цим у сiм’i не все гаразд. Бароновi ледь не стало соромно за те, наскiльки легко йому вдалося випитати у наiвного хлопця всi цi сiмейнi таемницi. А Едгар пишався тим, що сказане ним може цiкавити дорослого, i майже нав’язував йому свою вiдвертiсть. Його дитяче серце билося сильнiше вiд гордостi – барон пiд час прогулянки поклав йому руку на плече, – що його побачать у такiй довiрливiй позi з дорослим. Поволi вiн забував про власну дитячiсть i звертався до свого спiврозмовника вiльно i невимушено, нiби до ровесника. У розмовi Едгар виявив себе дуже розумним хлопцем, вiн рано сформувався, як це часто бувае з хворобливими дiтьми, якi багато часу проводять з дорослими, i дуже гостро переживав почуття приязнi чи ворожостi. Здавалося, вiн не мiг ставитися нi до чого спокiйно, як про речi, так i про людей вiдгукувався або захоплено, або ж iз ненавистю, яка бувала такою запеклою, що спотворювала риси його обличчя, робила його злим i неприемним. Вiн розповiдав про все з неймовiрним запалом, був поривчастим i спонтанним. Можливо, це пояснювалося нещодавно перенесеною хворобою, але здавалося, що його неповоротка манера рухатися е лише не надто вдалою спробою приховати страх перед власною гарячковiстю.

Барон легко завоював довiру хлопця, i вже через пiвгодини гаряче i неспокiйне серце малого цiлковито належало новому знайомому. Обдурювати дiтей надзвичайно легко: вони наiвнi, а iхню любов так рiдко намагаються завоювати. Досить було лише перенестися подумки у власне минуле, i розмова поточилася так легко i природно, що вже за кiлька хвилин хлопець утратив вiдчуття дистанцii. Вiн був щасливий раптом знайти друга тут, у цьому усамiтненому мiсцi, та ще й якого друга! Умить було забуто всiх вiденських приятелiв, цих маленьких худорлявих хлопчакiв iз тоненькими голосами, забуто iхнi дитячi розмови, а iхнi обличчя назавжди зникли з його пам’ятi! Уся його захоплена пристрасть належала тепер цьому новому дорослому друговi, а серце розпирало вiд гордостi, коли новий приятель на прощання запропонував йому ще раз прогулятися наступного дня вранцi, а здалеку ще й змовницьки пiдморгнув, нiби братовi. Ця мить була, здаеться, найкращою в його життi. Обдурювати дiтей так легко. Барон посмiхнувся вслiд хлопцевi, який радiсно кинувся геть. Ось у нього i з’явився посередник. Вiн знав, що хлопець повторюватиме матерi кожне слово нового знайомого i замучить розповiдями про сьогоднiшнiй ранок, тож задоволено пригадував, як умiло вплiв у своi слова комплiменти на ii адресу, все згадуючи «вродливу маму» Едгара. Вiн був певен, що хлопець не заспокоiться, поки не познайомить матiр iз новим другом. Тепер йому вже не потрiбно ворушити i пальцем, щоб зменшити вiдстань мiж собою i вродливою незнайомкою – можна спокiйно мрiяти i роздивлятися краевид i бути впевненим, що пара гарячих дитячих долонь у цю мить будуе йому мости до серця своеi матерi.


Трiо

Незабаром з’ясувалося, що його план виявився чудовим i його вдалося втiлити до найменших дрiбниць. Коли юний барон зi свiдомим запiзненням зайшов до ресторану, Едгар поривчасто пiдхопився з мiсця i зi щасливою усмiшкою помахав йому рукою. Потiм потягнув матiр за рукав i схвильовано заговорив до неi, супроводжуючи своi слова iнтенсивною жестикуляцiею i показуючи на барона. Вона почервонiла i зробила йому зауваження за таку не дуже пристойну поведiнку, але не стрималася i подивилася на барона, як i наполягав ii син, а барон вiдразу ж використав цю нагоду для шанобливого поклону. Знайомство вiдбулося. Їй довелося подякувати, але потiм вона схилила обличчя над тарiлкою i протягом усiеi трапези бiльше не дивилася на сусiднiй столик. Натомiсть Едгар не спускав iз барона очей, а одного разу навiть спробував заговорити до нього, але таке порушення етикету вiдразу ж викликало обурене зауваження з боку матерi. Пiсля вечерi йому було сказано iти спати, але вiн пошептав щось на вухо матерi i випросив дозволу пiдiйти ще раз до свого друга i трохи поговорити з ним. Барон зустрiв хлопця привiтними словами, i очi того знову заблищали, потiм вони поспiлкувалися ще кiлька хвилин. А тодi барон раптом встав, елегантним рухом повернувся до сусiднього столу, висловив своi вiт

Страница 21

ння трохи розгубленiй матерi такого розумного i жвавого сина, захоплено вiдгукнувся про ранок, так чудово проведений у товариствi хлопця, – Едгар стояв поряд, червоний вiд щастя i гордостi, – i почав розпитувати про здоров’я малого, розпитував так детально i зацiкавлено, що мати змушена була вiдповiдати. Таким чином вони почали довшу розмову, до якоi святобливо дослухався щасливий хлопець. Барон назвав себе, i йому здалося, що його iм’я i титул потiшили марнославство новоi знайомоi. Хай там як, вона була з ним дуже привiтна, але стримана i швидко попрощалася, сказавши, що хлопцевi час спати.

Той енергiйно протестував, стверджував, що зовсiм не втомився, i був би радий не лягати всю нiч. Але його мати вже простягнула бароновi руку для прощального поцiлунку.

Цiеi ночi Едгар погано спав через змiшане почуття щастя i дитячого розпачу. У його життi трапилося щось досi незнане, бо вперше довелося так близько торкнутися свiту дорослих. У полохливому напiвснi вiн забув про власне дитинство i вiдчув себе дорослим. Досi у нього було мало друзiв, вiн рiс самотнiм i хворобливим. Щоб задовольнити своi потреби нiжностi, вiн мiг звертатися до самих лише слуг i батькiв, але тi мало ним переймалися. Силу любовi не можна вимiрювати тiльки в момент, коли вона себе проявляе – треба враховувати i весь попереднiй перiод напруженого очiкування, цю порожню i темну смугу розчарування i самотностi, яка передуе усiм подiям, що стосуються серця. У серцi Едгара чекало свого часу надзвичайно потужне i досi нiкому не потрiбне почуття, яке кинулося назустрiч першому-лiпшому, хто в певний момент здався достойним такоi честi. Едгар лежав у темрявi, щасливий i збентежений, йому хотiлося смiятися i плакати водночас. Бо вiн уже любив цього чоловiка так сильно, як нiколи не любив жодного зi своiх друзiв, нi батька, нi матiр, нi навiть Бога. Уся незрiла пристраснiсть юностi, яка накопичилася в ньому, тепер вхопилася за цю людину, чие iм’я ще кiлька годин тому було йому невiдомим.

Але хлопець був достатньо проникливим, i несподiвана та дивна дружба викликала у нього не лише захоплення, а й невеселi роздуми. Його непокоiло, чи достойний вiн такоi дружби, чи не занадто нiкчемною е його особа для такого щастя. «Чи гiдний я його уваги, я, малий дванадцятирiчний хлопець, який ще ходить до школи i якого увечерi першим вiдсилають спати? – це питання мучило його найбiльше. – Що цiкавого може вiн побачити в менi? Що я можу йому запропонувати?» І саме цi муки, нездатнiсть проявити свое вiдчуття робили його таким нещасним. Давнiше, коли у нього з’являвся новий друг, вiн завжди насамперед показував йому своi коштовностi, схованi в партi, – поштовi марки та камiнцi, звичнi дитячi релiквii, але всi вони, хоча ще вчора здавалися йому такими важливими i привабливими, сьогоднi втратили свою вартiсть, стали смiшними й недолугими. Бо як можна показувати весь цей непотрiб новому друговi, до якого вiн не смiе навiть звертатися iнакше, нiж на «ви»? Яким чином вiн мiг би продемонструвати своi почуття? Приреченiсть бути маленьким, чимось половинчастим i незрiлим, дванадцятилiтньою дитиною перетворилася для нього на справжнi тортури. Ще нiколи вiн так сильно, так переконано i пристрасно не проклинав свое дитинство, ще нiколи так сильно не хотiв прокинутися раптом таким, яким завжди мрiяв стати: великим i сильним, таким же дорослим, як i всi iншi.

У цi неспокiйнi думки вiдразу ж вплiталися першi кольоровi сни про новий свiт дорослого життя. Едгар нарештi заснув iз усмiшкою на обличчi, але сон його був неспокiйним, бо вiн не мiг забути про завтрашне побачення з новим другом. Уже о сьомiй ранку вiн прокинувся вiд жаху, що проспав i запiзнився. Похапцем убрався, привiтався у сусiднiй спальнi з матiр’ю i вискочив надвiр ще до того, як здивована мама встигла запитати, в чому справа, адже зазвичай добудитися його було не так просто. До дев’ятоi вiн неспокiйно блукав подвiр’ям, забув поснiдати, стривожений лише тим, аби не примусити свого друга занадто довго чекати на обiцяну прогулянку.

О пiв на десяту нарештi з’явився барон. Ясна рiч, вiн давно забув про домовленiсть i лише посмiхнувся з бурхливоi емоцiйностi хлопця, який нетерпляче кинувся до нього, але вирiшив дотримати слова. Вiн обiйняв хлопчака за плечi, а в того на обличчi знову засяяла посмiшка, i вони прогулялися у дворi перед готелем. Барон не поспiшав вирушати на обiцяну прогулянку i, здаеться, чогось чекав, у кожному разi його погляд час вiд часу нервово зупинявся на вхiдних дверях. Раптом вiн виструнчився i подався вперед. У дверях з’явилася мама Едгара, вiдповiла на привiтання барона i з привiтною усмiшкою пiдiйшла до них. Вона радо дала згоду пiти з ними на прогулянку. Син не сказав iй про домовлену зустрiч iз бароном, вiн берiг цю таемницю як щось надто коштовне. В Едгара вiдразу ж зiпсувався настрiй, i вiн закусив губу. І треба ж було його мамi вийти з дверей саме тепер! Адже ця прогулянка належала тiльки йому, вiн познайомив свого нового друга з мамою лише з ввiчливостi, але це зовсiм не значило

Страница 22

що тепер вiн буде дiлитися з нею цiею дружбою. А коли вiн помiтив, як привiтно барон розмовляе з його мамою, в душi хлопця заворушилися ревнощi.

Вони вирушили на прогулянку втрьох, i раптове та небезпечне почуття власноi важливостi ще бiльше змiцнилося в душi хлопця завдяки очевиднiй зацiкавленостi обох супутникiв його персоною, а вони навперебiй демонстрували таку зацiкавленiсть. Майже вся розмова була присвячена Едгару, при цьому мати трохи перебiльшено турбувалася про блiдiсть i нервовiсть хлопчика, а барон з посмiшкою заперечував ii побоювання i нахвалював зразкову поведiнку свого «друга», як вiн його називав. Це був зоряний час Едгара. Вiн раптом отримав права, яких досi нiколи не мав. Йому дозволялося брати участь у дорослiй розмовi й навiть нескромно висловлювати своi найсмiливiшi побажання, за якi ранiше його завжди сварили, але тепер нiхто не перебивав його i не просив замовкнути. Тож не дивно, що у ньому з неймовiрною швидкiстю росла пiдступна i фальшива впевненiсть у тому, що вiн уже дорослий. У своiх мрiях вiн уже вiдкинув дитинство далеко за спину, як одяг, iз якого вирiс.

За обiдом барон пересiв за iхнiй стiл на запрошення матерi Едгара, яка ставала з новим знайомим усе бiльш привiтною. Вiзавi перетворився на сусiда, а знайомий на друга. Трiо настроiлося для спiльноi гри, i три голоси – жiночий, чоловiчий i дитячий – звучали разом цiлком злагоджено.


Атака

І ось нетерплячий мисливець вирiшив, що настав час пiдкрастися ближче до своеi жертви. Цей сiмейний ансамбль швидко йому набрид. Сидiти i мило бесiдувати утрьох було досить приемно, але, врештi, не для розмов же вiн починав це все. А вiн добре знав, що салоннi розмови, якi змушенi приховувати почуття, завжди перешкоджають виникненню еротичного потягу мiж чоловiком i жiнкою, бо слова гасять вогонь пристрастi i зменшують силу атаки. Попри усю приемнiсть спiлкування вона не мае забувати про його справжнi намiри, а вона давно збагнула iх: у цьому вiн був упевнений.

Вiн мав чимало пiдстав сподiватися на успiх своiх зусиль у завоюваннi новоi знайомоi. По-перше, вона саме досягла того вiку, коли жiнка починае шкодувати про те, що так довго зберiгала вiрнiсть чоловiковi, якого по-справжньому нiколи не кохала. А крiм того, наближаеться пора вiдцвiтання, i жiнка хапаеться за останнi можливостi здiйснити свiй вибiр помiж материнським i жiночим на користь оцього другого. Життя, яке здавалося давно визначеним наперед i складалося з готових вiдповiдей, тепер ще раз починае ставити запитання, i востанне магнiтна стрiлка вибору коливаеться мiж можливiстю пережити еротичну пригоду i остаточним самозреченням. Настае час прийняти небезпечне рiшення: бути лише матiр’ю, чи ще раз, востанне, вiдчути себе жiнкою, пожити трохи для себе, чи тiльки задля дiтей. І барон, який у таких справах вiдзначався неабиякою проникливiстю, вiдразу ж помiтив, що вона саме перебувае у схожих роздумах, вагаючись помiж егоiстичними бажаннями i необхiднiстю принести себе в жертву дитинi. У розмовi вона майже не згадувала про свого чоловiка, який, здаеться, давав iй лише певний соцiальний статус, хоча i не той, якого iй хотiлося пiд впливом снобiстичних, зрослих за час життя у розкошi, амбiцiй. Про внутрiшнiй свiт своеi дитини вона також мало що знала. У ii карих очах зблискувала тiнь нудьги, замаскована пiд меланхолiю, i ця нудьга притлумлювала в нiй незаспокоену чуттевiсть. Барон вирiшив прискорити подii, але жодним необережним жестом чи словом не видати свого поспiху. Навпаки, як спритний рибалка поволi витягае вудку з наживкою, щоб риба швидше клюнула, так i вiн вирiшив удавати у цiй новiй дружбi цiлковиту байдужiсть i примусити свою жертву полювати на себе, тодi як насправдi сам був у ролi мисливця. Вiн вирiшив поводитися трохи зверхньо, натякаючи на рiзницю iхнього соцiального статусу. Його збуджувала думка, що вдасться завоювати це розкiшне тiло, покладаючись лише на власну зовнiшнiсть, баронський титул i зверхнiсть поводження.

Гра починала захоплювати, i вiн усвiдомлював необхiднiсть поводитися якомога обережнiше. Пiсля обiду вiн не виходив зi своеi кiмнати i тiшився приемним вiдчуттям, що його шукають i не можуть знайти. Але ця вiдсутнiсть стала мукою не стiльки для тоi, на кого була розрахована, скiльки для бiдолашного хлопця. Увесь цей час Едгар почувався страшенно безпорадним i розгубленим, з притаманною юностi наполегливiстю i вiрнiстю вiн чекав на свого друга протягом усiх довгих пообiднiх годин. Йому здавалося, що пiти кудись або зробити щось самому буде злочином проти дружби. Вiн неприкаяно тинявся коридорами, i з кожною годиною його серце все бiльше наповнювалося смутком. Неспокiйна фантазiя пiдкидала йому картини якогось нещасного випадку або мимовiльноi образи, ще трохи, i вiн би розплакався вiд нетерпiння i страху.

А коли барон вийшов вечеряти, його привiтали з усiма почестями. Не зважаючи на стриманий жест матерi i здивування решти присутнiх, Едгар нетерпляче скочив зi свого мiсця i побiг до барона, щоб радiсно кинутися йому на шию та обiйнят

Страница 23

худими руками.

– Де ви пропали? Чому вас так довго не було? – збуджено вигукнув вiн. – Ми шукали вас усюди.

Мати почервонiла вiд цього «ми» i строго сказала:

– Sois sage, Edgar. Assieds-toi!?[19 - Едгаре, поводься пристойно. Сядь на мiсце! (франц.)] – Вона завжди говорила з ним французькою, хоча i не надто блискуче володiла цiею мовою, тому пiд час грунтовнiших розмов легко могла осоромитися.

Едгар послухався, але продовжував розпитувати барона.

– Не забувай, будь ласка, що пан барон може робити все, що йому захочеться. Можливо, йому нудно в нашому товариствi, – сказала вона, цього разу вона i сама говорила вiд iменi iх обох. Барон iз радiстю зауважив, як цей докiр напрошувався на комплiмент.

У ньому прокинувся мисливець. Вiн був сп’янiлий i збуджений вiд того, що вiдразу ж натрапив на правильний слiд, i тепер вiдчував жертву так близько вiд себе, майже на вiдстанi пострiлу. Його очi блищали, а кров швидко струменiла жилами, слова самi зiскакували з губ. Як i кожен дуже чуттевий чоловiк, вiн почував подвоену силу, ставав двiчi собою, коли знав, що подобаеться жiнкам, – так деякi актори можуть зiграти блискуче тiльки тодi, коли бачать перед собою глядача, принишклий людський натовп, який, зачаiвши подих, чекае на початок дiйства. Вiн завжди вважався добрим оповiдачем, умiв намалювати переконливi образи i картини, але сьогоднi, випивши кiлька келихiв шампанського, яке замовив з нагоди знайомства, перевершив самого себе. Вiн розповiдав про полювання в Індii, у якому брав участь пiд час гостини у свого друга – англiйського аристократа. Вибiр теми виявився дуже вдалим, бо вiн iнстинктивно вiдчув, як приваблюе цю жiнку все екзотичне, а отже, недосяжне для неi. Але найбiльше йому вдалося захопити Едгара, очi якого блищали вiд захоплення. Хлопець забув про iжу i питво i невiдривно стежив за кожним порухом губ оповiдача. Вiн i не мрiяв зустрiти колись людину, яка на власнi очi бачила всi цi чудеса, про якi вiн лише читав у книжках, – полювання на диких тварин, темношкiрi люди, iндуси i Джагернаут – страхiтлива священна колiсниця,[20 - Джагернаутова колiсниця – колiсниця, на якiй пiд час свят возили статую Джагернаута – одне iз зображень iндуiстського бога Вiшну. Пiд колiсницю, що ii тягли тисячi вiруючих, часто кидалися фанатики.] яка задавила тисячi людей. Досi вiн нiколи не думав про те, що зустрiне колись таку людину, так само як не вiрив у iснування казкових краiн, i в цю мить у ньому вперше в життi пробудилася справжня цiкавiсть до свiту. Вiн не мiг вiдвести погляду вiд свого друга i, затамувавши подих, розглядав руки, якi вбили тигра. Вiн ледь наважився задати запитання, його голос тремтiв вiд збудження. Багата фантазiя вiдразу ж малювала до кожноi з розповiдей яскравi картини, i вiн бачив оповiдача верхи на слонi, вкритому пурпуровим чепраком, а праворуч i лiворуч нього на конях темношкiрих чоловiкiв у розкiшних тюрбанах, а потiм iз хащ раптом вистрибуе тигр, вищиривши своi страшнi зуби, i хапае мiцною лапою слона за хобот. Далi барон розповiдав ще цiкавiшi iсторii про те, якими хитрими способами ловлять слонiв, примушуючи старих, уже приручених тварин заманювати у пастки молодих i диких, – i очi хлопця загоралися все бiльшим захопленням. І тут раптом мама подивилася на годинник i сказала: «Neuf heures! Au lit!»,[21 - Дев’ята година! Вже пiзно! (франц.)] – йому здалося, що просто перед ним раптом упав нiж.

Едгар зблiд вiд жаху. Для всiх дiтей момент, коли iх вiдсилають спати, е найгiршим за увесь день, адже це значить демонстративне приниження на очах дорослих, пiдкреслення iхньоi недосконалостi, недорослостi, хрест дитячостi, немовлячоi потреби у снi. Але почути таке у настiльки цiкавий момент було ще гiрше, адже довелося б пропустити захоплюючi iсторii.

– Мамо, прошу тебе, ще одну iсторiю. Ще останню, про слонiв! Дай, будь ласка, дослухати!

І вiн уже хотiв був почати канючити, але потiм згадав про свiй новий статус дорослого чоловiка i вирiшив не втрачати гiдностi. Тому обмежився цим единим проханням. Але мама сьогоднi була на диво сувора.

– Нi, вже пiзно. Іди нагору! Sois sage, Edgar. Я потiм переповiм тобi дуже точно все, що розкаже пан барон.

Едгар повагався. Ранiше мама завжди супроводжувала його до лiжка. Але перед новим другом вiн не хотiв клянчити у неi нiчого. Його дитяча гордiсть прагнула зберегти хоча б видимiсть добровiльностi.

– Але ж не забудь, мамо, ти менi обiцяла. І розкажеш усе до найменших дрiбниць! Про слонiв i про решту! Домовилися?

– Добре, сину.

– І вiдразу ж! Ще сьогоднi!

– Добре, добре, але тепер iди спати. Давай!

Едгар дивувався сам собi, як йому вдалося подати руку бароновi i матерi, навiть не почервонiвши, хоча сльози уже навернулися йому на очi i горло стиснули сльози. Барон по-дружньому розкуйовдив йому волосся, i хлопець силувано усмiхнувся у вiдповiдь. Але потiм змушений був миттю вибiгти у дверi, щоб вони не побачили, як по його обличчю котяться велетенськi сльози.


Слони

Мати ще посидiла трохи внизу за столом iз бароном

Страница 24

але вони бiльше не розмовляли про слонiв i полювання. Пiсля того, як пiшов хлопець, мiж ними виникла якась незручнiсть, зависла незрозумiла тривога. Вони перемiстилися на крiсла у вестибюлi. Барон демонстрував чудеса красномовства й дотепностi, вона також вiдчувала легке пожвавлення вiд випитого шампанського, тож розмова швидко набула досить небезпечного вiдтiнку. Барона складно було б назвати вродливим, але вiн був молодим, – по-дитячому загорiле енергiйне обличчя, коротко пострижене волосся, невимушенi i зворушливi у своiй поривчастостi жести. Їй подобалося спостерiгати за ним зблизька, i вона бiльше не уникала його погляду. Поволi у його словах i жестах проявлялося усе бiльше зухвальства, вона почувала себе так, нiби до неi доторкаються, а потiм рiзко вiдсмикують невидиму руку, у повiтрi загусло щось невловимо еротичне, i це примушувало ii червонiти. Але потiм вiн знову починав реготати – легко, невимушено, дитинно, i це надавало усiм його нескромним поглядам видимiсть юнацьких жартiв. Часом iй здавалося, що вже час вiдреагувати суворiше на надто смiливе слово, але перемагала природна кокетливiсть характеру, i цi невеличкi непристойностi замiсть обурювати, лише зацiкавлювали ii i спонукали з нетерпiнням очiкувати подальшого розвитку подiй. Ця смiлива гра подобалася iй, i вона навiть почала брати в нiй активну участь: кидала на спiврозмовника дуже двозначнi погляди, слова i жести, дозволила присунутися до себе впритул, вiдчула його голос зовсiм близько вiд себе, а його теплий подих – на шкiрi свого плеча. Захопленi грою, вони забули про час i цiлком поринули у збуджену розмову, а спохопилися аж тодi, коли опiвночi у вестибюлi почали гасити свiтло.

Жiнка миттю пiдскочила з мiсця i злякано подумала, що дозволила собi зайти занадто далеко. Вона i ранiше бавилася з вогнем, але тепер iнстинкт пiдказував, що iй загрожуе значно серйознiша небезпека. Вона з жахом усвiдомила, що втрачае грунт пiд ногами, щось у нiй зрушилося з мiсця й обертаеться все швидше, нiби пiд час лихоманки. Їй паморочилося в головi вiд страху, вина i збудливих розмов, якийсь дивний, безглуздий переляк охопив ii. Їй i ранiше доводилося вiдчувати страх у такi небезпечнi моменти, але цей страх нiколи не був таким раптовим i сильним.

– Добранiч, добранiч, до завтра, – поспiхом попрощалася вона i хотiла швидко втекти.

Втекти не так вiд нового знайомого, як вiд небезпеки цього моменту i новоi, досi незнаноi невпевненостi у власних силах. Але барон iз м’якою наполегливiстю затримав ii руку i поцiлував на прощання долоню, поцiлував не один раз, як того вимагала пристойнiсть, а чотири чи п’ять разiв, пристрасно торкаючись тремтячими губами ii пальцiв i зап’ястя. Дрож пронизав ii тiло вiд лоскiтливого доторку його вусiв до шкiри. Їi охопило тепле i млосне вiдчуття, кров ударила в голову, застукотiло у скронях, зашумiло в головi, i вона знову всiм тiлом здригнулася вiд безглуздого страху, а потiм рiзко вiдсмикнула руку.

– Залиштеся ще ненадовго, – прошепотiв барон.

Але вона вже бiгла вiд нього з незграбною квапливiстю, яка видавала ii страх i збентеження. Вiн досягнув своеi мети, i тепер вона була схвильована i невпевнена в собi, сама не знала, що з нею дiеться. Страх, який загрозливо тлiв у нiй, примушував тiкати вiд небезпеки, вiд цього наполегливого чоловiка, який побiжить слiдом i схопить ii, але одночасно вона вiдчувала i жаль за тим, що вiн не зробив цього. У цю мить вона, як нiколи, була близькою до зради, до того, щоб таки переступити межу дозволеного, перейти рамки легкого i приемного флiрту, який iй так подобався i який вона переживала так часто, завжди в останнiй момент уникаючи небезпеки. Та гордiсть не дозволила барону скористатися ii миттевою слабкiстю. Вiн був занадто переконаний у своiй перемозi, щоб оволодiти цiею жiнкою у момент сп’янiння i розгубленостi, вiн хотiв чесноi гри, хотiв, щоб вона вiддалася йому цiлком свiдомо. Тiкати iй нiкуди. Вiн побачив, що солодка отрута вже проникла в ii кров.

Вона вибiгла сходами нагору i змушена була на мить зупинитися i перепочити, притиснувши руку до серця, яке несамовито калатало в грудях. Їi нерви були перенапруженi. З грудей вирвалося полегшене зiтхання, адже iй вдалося уникнути небезпеки, хоча був у цьому зiтханнi i жаль, якого вона не усвiдомлювала, бо в ii думках i почуттях панував сильний хаос i занадто сильно паморочилося в головi. Із напiвзаплющеними очима, нiби п’яна, вона навшпиньки дiйшла до дверей своеi кiмнати i полегшено зiтхнула аж тодi, коли взялася рукою за холодну клямку. Аж тепер вона вiдчувала себе у безпецi!

Тихо прочинила дверi до кiмнати. А вже за мить перелякано вiдсахнулася. У темрявi кiмнати, десь далеко, у самому кутку, щось ворухнулося. Їi напруженi нерви не витримали, i вона мало не покликала на допомогу, але тут почувся сонний голос:

– Це ти, мамо?

– Боже, що ти там робиш? – вона пiдбiгла до дивана, де згорнувся калачиком Едгар, який щойно прокинувся вiд звуку прочинених дверей. Спершу вона перелякалася, що дитина захворiла або щось тра

Страница 25

илося.

Але Едгар заспано i з докором у голосi сказав:

– Я так довго чекав на тебе, що аж заснув.

– Навiщо ж ти чекав?

– Через слонiв.

– Яких слонiв?

Аж тепер вона пригадала, що пообiцяла синовi ще сьогоднi розповiсти все про полювання i пригоди. І хлопець у своiй дитячiй наiвностi та легковiрностi терпляче чекав ii приходу, влаштувавшись на диванi ii кiмнати, а не дочекавшись, заснув. Цей дивний вчинок обурив ii. Точнiше, вона була зла на себе, вiдчувала сором i провину, але хотiла заглушити цi почуття.

– Негайно йди спати, ти, невихований хлопчисько! – крикнула вона на нього.

Едгар здивовано подивився на неi. Чому вона така люта на нього, адже вiн не зробив нiчого поганого? Але його здивування ще бiльше розiзлило ii.

– Негайно до своеi кiмнати! Щоб я тебе тут не бачила! – розлючено повторила вона, вiдчуваючи, що несправедлива до нього.

Едгар мовчки пiшов до себе. Вiн був дуже втомлений i крiзь сонну пелену, що огорнула його свiдомiсть, вiдчував, що мати не дотримала слова i була з ним несправедлива. Але вiн не образився. Утома притлумила всi його почуття. А крiм того, вiн був злий на себе за те, що заснув тут, у маминiй кiмнатi, замiсть того, щоб дочекатися ii. «Як мала дитина», – сказав вiн сам собi перед тим, як остаточно заснути.

Бо вiдучора вiн ненавидiв власне дитинство.


Перестрiлка

Барон погано спав цiеi ночi. Перервати любовну пригоду на найцiкавiшому мiсцi i пiти спати, так i не досягнувши бажаного, – це небезпечно. Пiсля ночi, сповненоi млосних i гарячих снiв, вiн уже майже шкодував про те, що не скористався миттевою слабкiстю своеi жертви i не проявив наполегливостi. А коли вранцi, ще сонний i в поганому настроi, спустився снiдати, хлопець вистрибнув йому назустрiч iз якогось сховку, захоплено кинувся на шию i почав мордувати тисячами запитань. Едгар був щасливий, що його дорослий друг може придiлити хвильку часу тiльки йому i не доведеться дiлити його увагу з мамою. Тепер барон повинен розповiдати все тiльки Едгаровi, а не мамi, бо мама, попри свою обiцянку, так нiчого i не переказала синовi про дивовижнi пригоди нового знайомого. І малий засипав бiдного барона, якому з великими труднощами вдавалося приховати свiй поганий настрiй, сотнями набридливих дитячих питань. У цi питання вiн намагався вкласти переконливi докази своеi любовi. Едгар був неймовiрно щасливий вiд того, що його друг, приходу якого вiн терпляче очiкував ще з самого ранку, нарештi з’явився.

Барон вiдповiдав грубувато. Йому вже набридли цi дитячi вистежування Едгара, наiвнi питання i нестримнiсть почуттiв. Скiльки можна проводити днi в товариствi дванадцятирiчного хлопця i розмовляти про рiзнi дурницi. Тепер йому хотiлося тiльки одного – якомога швидше добитися свого i залишитися нарештi на самотi з матiр’ю хлопця, а постiйна присутнiсть Едгара перетворювала це на проблему. Вiн уже почав шкодувати, що необачно пробудив у хлопцевi таку палку приязнь, але не бачив жодноi можливостi позбутися надто нав’язливого друга.

Хоча спробу вiн таки зробив. О десятiй вони домовилися усi разом пiти на прогулянку, тож до того часу барон дозволив хлопцевi теревенити у себе пiд вухом, сам при цьому переглядав газети, час вiд часу докидаючи слово до розмови, аби не образити малого. А коли стрiлка майже сягнула домовленоi цифри, вiн, нiби раптом щось пригадавши, попросив Едгара сходити до готелю навпроти i запитати, чи вже приiхав граф Грундгайм, його батько.

Хлопець нiчого не запiдозрив i був дуже радий нарештi прислужитися чимось друговi. Гордий за свою роль посланця, вiн миттю зiстрибнув зi свого мiсця i з такою швидкiстю помчав дорогою, що люди здивовано озиралися йому вслiд. Але Едгар хотiв продемонструвати, яким швидким умiе бути, коли йому доручають важливi завдання. У готелi йому сказали, що граф ще не приiхав i навiть не повiдомляв про свiй приiзд. Цю новину вiн принiс назад, промчавши усю вiдстань усе з тою ж неймовiрною швидкiстю. Але не знайшов барона у вестибюлi. Тодi постукав у дверi його кiмнати, але там теж нiхто не вiдповiдав. Хлопець стривожено обiйшов усi кiмнати – музичний салон, кав’ярню, побiг до маминоi кiмнати, щоб запитати ii, але i мами не виявилося на мiсцi. А коли вiн уже зовсiм втратив надiю довiдатися хоча б щось, то запитав портье, i дуже здивувався, почувши, що його мати i барон кiлька хвилин тому кудись вийшли удвох.

Едгар терпляче чекав, наiвно не сподiваючись нiчого поганого. Вони точно повернуться через кiлька хвилин, цього вiн був певен, адже бароновi потрiбно знати, що сказали у сусiдньому готелi. Але години спроквола розтiкалися в повiтрi, i Едгар поволi починав непокоiтися. Вiдтодi, як цей чужий чоловiк з’явився у його безтурботному життi зi своiми спокусами, Едгар весь час був напружений, знервований, забiганий. У тендiтнiй дитячiй душi кожне хвилювання залишае глибокий слiд. Хлопець був блiдим, його повiки нервово тремтiли. Вiн чекав i чекав, спершу терпляче, потiм схвильовано, а далi вже зi сльозами на очах. Але у нього так i не виникло жодноi пiдозри. Сл

Страница 26

па довiра до нового чудового друга примушувала його думати хiба що про якусь помилку, i потай вiн навiть побоювався, що неправильно зрозумiв свое завдання.

Дивно було лише те, що коли вони повернулися, пожвавленi приемною бесiдою, то зовсiм не здивувалися, побачивши його. Здавалося, iм не дуже i бракувало його:

– Ми йшли тобi назустрiч, думали побачити тебе дорогою, Едi, – сказав барон i навiть не запитав, як там справи з його дорученням.

А коли хлопець, зовсiм переляканий, що вони марно шукали його, почав допитуватися, якою дорогою вони йшли, i виправдовуватися, що сам вiн побiг вулицею навпростець, обравши найкоротший шлях, мама обiрвала його:

– Добре вже! Добре! Дiти не повиннi так багато говорити.

Едгар почервонiв вiд лютi. Вже вдруге вона так жорстоко принижуе його на очах у друга. Навiщо вона це робить? Чому весь час намагаеться поводитися з ним, як iз дитиною, тодi як насправдi, i у цьому вiн був цiлковито впевнений, – вiн давно вже дорослий. Мабуть, вона заздрить йому, адже в нього тепер е друг, i хоче забрати його друга собi. Тодi мати зумисне повела барона iншою дорогою. Але Едгар не дасть принижувати себе i буде боротися. Вiн вирiшив, що сьогоднi за обiдом не скаже до матерi нi слова i спiлкуватиметься лише зi своiм другом.

Але це було не так просто. Трапилося саме те, чого вiн найменше сподiвався: його впертiсть нiхто не зауважив. Здаеться, вони не бачили навiть його самого. І це пiсля того, як учора тiльки про нього i розмовляли! Вони переговорювалися одне з одним через голову хлопця, жартували i смiялися, так, нiби вiн сидiв пiд столом, а не поряд iз ними. Його щоки побуряковiли, у горлi застряг болючий клубок i вiд образи перехопило подих. Вiн iз жахом усвiдомив свое повне безсилля. Вiн приречений сидiти спокiйно i спостерiгати, як мати забирае собi його друга, едину людину, яку вiн любив, а вiн навiть не може захиститися, а змушений мовчки спостерiгати за цим. Йому хотiлося встати i стукнути обома кулаками по столу. Хоча б для того, щоб вони помiтили його. Але вiн стримався, просто поклав виделку i ножа бiля тарiлки i не проковтнув нi шматочка. Та навiть цей суворий пiст довший час залишався непомiченим, мати зауважила це, аж коли подали десерт, i поцiкавилася, як вiн себе почувае. «Це просто жахливо, – подумав вiн собi. – Вона завжди цiкавиться лише тим, чи я не захворiв, – про решту iй байдуже». Вiн коротко вiдповiв, що не голодний, i вона заспокоiлася. Завоювати iхню увагу, здаеться, було взагалi неможливо. Барон, схоже, зовсiм забув про його iснування, вiн за увесь час не промовив до хлопця жодного слова. Сльози все невiдворотнiше наверталися Едгаровi на очi, аж довелося застосувати дитячу хитрiсть i закритися серветкою, щоб нiхто не зауважив, як гарячi краплини покотилися йому по щоках i замочили солоним губи. Вiн зiтхнув iз полегшенням, аж коли вони встали з-за столу.

Пiд час вечерi мати запропонувала поiхати разом до церкви Святоi Марii. Едгар, почувши це, закусив губу. Отже, тепер вона нi на мить не залишить його наодинцi з другом. Але i це було ще не все. Найгiрший момент очiкував його, вже коли вони вставали з-за столу, тодi мати сказала:

– Едгаре! Ти зовсiм запустив навчання. Не хочеш хоча б раз посидiти вдома i повчитися?

І вiн знову люто стиснув своi дитячi кулачки. Весь час вона принижуе його на очах його друга, весь час нагадуе йому, що вiн ще маленький, повинен ходити до школи, а дорослi лише терплять його у своему товариствi. Але цього разу ii намiри були надто вже очевидними. Вiн не вiдповiв, а лише мовчки розвернувся i пiшов геть.

– Ну от, знову образився, – засмiялася вона i сказала до барона: – Хiба це аж така несправедливiсть – один раз годинку попрацювати?

І тут у серцi хлопця раптом щось обiрвалося i застигло, коли барон, той, що називав себе його другом i жартував з його надмiрноi слухняностi i домосiдства, раптом сказав:

– Справдi, година або двi нiкому не зашкодять.

Невже це було зiзнання? Невже вони справдi домовилися мiж собою i тепер об’едналися проти нього? У поглядi хлопця спалахнула лють.

– Тато заборонив менi тут учитися. Тато хотiв, щоб я тут вiдпочив i набрався сили, – скоромовкою виговорив вiн i з гордим усвiдомленням своеi хвороби, нiби за останню надiю, схопився за батькiв авторитет. Це прозвучало як погроза. І що найдивнiше: це слово справдi налякало iх обох. Мати подивилася вбiк i нервово забарабанила пальцями по столi. Мiж ними залягла напружена мовчанка.

– Як скажеш, Едi, – врештi промовив барон iз силуваною посмiшкою. – Не менi здавати iспити. Своi я вже давно провалив.

Але Едгар не засмiявся з цього жарту, а лише подивився на барона уважним, суворим поглядом, який просвердлював наскрiзь, нiби намагався проникнути в глибину душi. Що тут вiдбуваеться? Щось змiнилося мiж ними. І хлопець не розумiв чому. У його серцi швидко стукотiв маленький молоток – перша пiдозра.


Пекуча таемниця

«Що ж змiнилося? – губився у здогадах хлопець, сидячи навпроти матерi й барона в екiпажi. – Чому вони бiльше не ста

Страница 27

ляться до мене так, як ранiше? Чому мама ховае очi, коли я дивлюся на неi? Чому барон усе жартуе в моiй присутностi та вдае з себе клоуна? І нiхто з них уже не розмовляе зi мною, як учора чи позавчора, так нiби iх пiдмiнили. У мами сьогоднi такi червонi губи: напевно вона iх пiдфарбувала. Давнiше вона нiколи цього не робила. А вiн весь час морщить чоло, нiби його хтось образив. А я ж нiчого iм не зробив, не сказав нi слова, яке могло б iх зачепити. Нi, це все не мае зi мною нiчого спiльного, вони самi ставляться одне до одного не так, як ранiше. Нiби зробили щось недозволене i нiяк не наважаться у цьому зiзнатися. Вони вже не жартують, як учора, не смiються, вони пригнiченi, нiби щось приховують. Приховують свою таемницю, про яку не хочуть менi розповiдати. Але я мушу за будь-яку цiну довiдатися ii. Я вже навiть здогадуюся, що саме це може бути, мабуть, це та сама таемниця, яка вiдкриваеться, коли перед моiм носом зачиняють дверi спальнi, про яку пишуть у книгах i спiвають в оперi, – чоловiк i жiнка стоять одне навпроти одного з розкритими обiймами, а потiм так само палко вiдштовхують одне одного. Мабуть, це та сама таемниця, яка була з моею французькою гувернанткою, коли вона посварилася з татом i ii вiдправили геть. Усi цi речi якось пов’язанi, тут немае сумнiву, але невiдомо, як саме. Настав час довiдатися про цю таемницю, схопити ii, цей ключ, який вiдчиняе усi дверi, перестати нарештi бути дитиною, вiд якоi все приховують i замовчують, яку весь час обманюють. Зараз або нiколи! Я вирву в них цю жахливу таемницю», – на його чолi утворилася зморшка, з якою цей дванадцятирiчний хлопчисько раптово постарiв. Вiн занурився у своi невеселi роздуми, не звертаючи нi найменшоi уваги на краевид, який його оточував i виблискував свiжими та яскравими фарбами. Інтенсивна, нiби свiжовимита, зелень хвойних лiсiв на горах i все ще нiжний блиск долин, який бувае лише ранньоi весни. Вiн вдивлявся у чоловiка i жiнку перед собою i намагався своiм чiпким поглядом, нiби вудкою, витягти з блискучоi глибини iхнiх очей страшну таемницю. Нiщо так не розвивае усi здiбностi ще несформованого дитячого iнтелекту, як болюча пiдозра, нiщо так не стимулюе думку, як слiд, що веде у невiдомiсть. Часом лише тоненькi дверi вiддiляють дiтей вiд свiту, що його ми називаемо справжнiм, а випадковий подув вiтру може розкрити цi дверi перед ними.

Едгар вiдчував себе як нiколи близько вiд великоi таемницi, вона була просто перед ним, на вiдстанi витягнутоi руки, все ще не розгадана, але вже зовсiм близько. Це збуджувало його i додавало якоiсь раптовоi святковоi серйозностi. Вiн пiдсвiдомо вiдчував, що опинився на межi власного дитинства.

А пара навпроти вiдчувала перед собою якийсь неясний опiр, не здогадуючись про його джерело. І хоча в екiпажi iх було всього трое, здавалося, що бракуе мiсця. Дитячi очi паралiзували iх своiм темним гарячим блиском. Мати й барон лише зрiдка наважувалися пiдняти очi, заговорити. Вони вже не могли бiльше повернутися до попереднього, свiтського тону розмови, бо за час перебування на самотi занадто заглибилися у зовсiм iнший настрiй довiрливоi та iнтимноi бесiди, обмiну небезпечними словами, за якими ховалися i тремтiли натяки на потаемнi жадання. Розмова не клеiлася, час вiд часу хтось iз них заговорював, але невдовзi знову замовкав, нiби спотикаючись об затяте мовчання хлопця.

Це його вперте мовчання було особливо обтяжливим для матерi. Вона обережно зиркнула на нього збоку i перелякалася, бо вперше помiтила, наскiльки схожою е манера хлопця зцiплювати зуби i мiцно стискати губи на те, як виражае свою лють ii чоловiк. Їй було неприемно саме тепер згадувати про чоловiка, адже вона збиралася потай зрадити йому. Блiдий кароокий хлопець iз насупленим чолом здавався iй тепер привидом, сторожем ii сумлiння, а його присутнiсть у тiсному фаетонi була особливо нестерпною. І тут Едгар раптом пiдняв на неi очi й уважно дивився протягом секунди. Але вони обое врештi не витримали i знову опустили очi: вони вперше в життi вiдчули ворожiсть одне до одного. Досi вони завжди слiпо довiряли одне одному, але тепер щось мiж ними, мiж матiр’ю i сином, раптом змiнилося. Уперше в життi вони почали спостерiгати одне за одним, вiддiливши своi долi одну вiд одноi, i потай вiдчули взаемну ненависть. Але ця ненависть була ще занадто новим, незнаним вiдчуттям для того, аби вони могли зiзнатися в цьому.

Усi трое зiтхнули з полегкiстю, коли конi знову зупинилися бiля готелю. Прогулянка вийшла невдалою – усi це вiдчували, але нiхто не наважувався сказати вголос. Едгар першим зiскочив на землю. Його мати послалася на головний бiль i поспiхом пiднялася до своеi кiмнати. Вона втомилась i хотiла побути на самотi. Едгар i барон залишилися наодинцi. Барон розплатився з кучером, подивився на годинник i пiшов до вестибюлю, не звертаючи уваги на малого. Вiн пройшов повз хлопця, навiть не глянувши на нього, його постать була iдеально стрункою, а хода легкою i пружною, – ще вчора Едгар намагався перед дзеркалом наслiдувати цю манеру ходи, яка так

Страница 28

подобалася йому. А тепер цей чоловiк взагалi його не помiчае. Здаеться, вiн просто забув про iснування Едгара i залишив його стояти бiля кучера, нiби когось незнайомого.

В Едгара всерединi щось луснуло i роздiлилося навпiл, коли вiн побачив, як барон проминув його, хоча вiн i досi вiдчував, що обожнюе свого колишнього друга. Його охопив розпач через таку байдужiсть барона, який навiть не зачепив його полою пальта, не промовив анi слова, хоча хлопець не вiдчував за собою жодноi провини. Тут Едгар не витримав i стриманiсть, яка досi давалася йому такою дорогою цiною, покинула його, з його тендiтних дитячих плечей спав штучно накинутий на них непомiрний тягар гордостi, вiн знову перетворився на дитину, маленьку i принижену, якою був учора i ранiше. І мимоволi вiн кинувся за бароном. Його ноги тремтiли i пiдкошувалися, але вiн стрiмко пробiг дрiбними кроками i на сходах перегородив бароновi шлях. А потiм промовив голосом, у якому бринiли сльози:

– Що я вам зробив такого? Чому ви мене не помiчаете? Чому ви раптом стали зi мною так поводитися? І мама також? Чому ви весь час вiдсилаете мене геть? Я заважаю вам чи, може, я зробив щось не так?

Барон злякався. У голосi хлопця було щось зворушливе, i вiн збентежився та вiдчув спiвчуття до наiвноi дитини.

– Едi, ну що ти вигадуеш! У мене сьогоднi просто був поганий настрiй. А ти чудовий хлопець i подобаешся менi. Справдi.

І вiн потрiпав його за волосся, але при цьому намагався дивитися вбiк, щоб не бачити цих велетенських вологих дитячих очей, у яких свiтилося благання. Йому стало соромно за комедiю, яку вiн розiгруе. Вiн шкодував, що так жорстоко зiграв на почуттях цiеi дитини, а цей тоненький голос, у якому звучали притлумленi ридання, робив йому боляче.

– Іди до себе, Едi, сьогоднi ввечерi все знову буде добре, побачиш, – заспокоював вiн хлопця.

– І ви скажете мамi, щоб вона не вiдсилала мене спати?

– Добре, добре, Едi, я не дам iй цього зробити, – засмiявся барон. – А тепер iди до себе, я мушу переодягнутись до вечерi.

І Едгар пiшов, трохи заспокоiвшись. Але незабаром у його серцi знову закалатав молоточок. Вiдучора вiн подорослiшав на кiлька рокiв, i тепер у його дитячих грудях був незнаний досi гiсть – недовiра.

Вiн чекав. Незабаром усе проясниться. Вони знову сидiли всi разом за столом. О дев’ятiй мати i справдi не вiдiслала його спати. Вiн почав непокоiтися. Чому саме сьогоднi вона залишила його тут, адже завжди вона була такою пунктуальною? Барон розповiв матерi про iхню розмову i його прохання? І раптом хлопець пошкодував, що побiг сьогоднi за бароном iз такою довiрою в серцi. О десятiй його мати раптом пiднялася й попрощалася з бароном. І, як не дивно, той зовсiм не здивувався такому ранньому прощанню i не спробував затримати ii, як робив це ранiше. Молоток у душi хлопця стукав усе сильнiше.

Настав час для остаточного прояснення. Вiн також пiднявся i мовчки пiшов слiдом за матiр’ю. Але при виходi раптом непомiтно подивився вгору. І справдi, у цей момент вiн упiймав недвозначний погляд матерi на барона, посмiшку таемноi згоди мiж цими двома. Отже, барон його зрадив. Це пояснювало таке ранне прощання: вони хочуть заколисати його пильнiсть сьогоднi, щоб завтра вiн бiльше не заважав iм.

– Негiдник, – пробурмотiв вiн.

– Що ти маеш на увазi? – запитала мати.

– Нiчого, – вiдповiв вiн крiзь зуби.

У нього тепер також була таемниця. І вона значила ненависть, сильну ненависть до них обох.


Мовчання

Едгар бiльше не хвилювався. Нарештi у нього в душi було одне-едине чисте, ясне почуття: ненависть i вiдверта ворожiсть. Тепер, коли вiн уже був певен, що заважае iм, перебування у iхньому товариствi стало для нього особливо вишуканою i жорстокою насолодою. Його тiшила думка, що вiн перешкоджае iм i виступае проти них з усiею зiбраною в кулак люттю. Насамперед вiн показав зуби бароновi. Коли той вранцi спустився донизу i кинув йому: «Привiт, Едi», хлопець, не пiдiймаючи голови i залишаючись у своему фотелi, сухо пробурмотiв: «Доброго ранку».

– Мама вже внизу?

– Не знаю, – вiдповiв Едгар, не вiдриваючись вiд газети.

Барон здивувався. Що б це мало значити?

– Ти погано спав, Едi?

Але жарт не допомiг.

– Нi, – гаркнув хлопець, не перериваючи читання.

– Дурне теля, – пробурмотiв собi пiд нiс барон, знизав плечима i пiшов геть.

Це було офiцiйне оголошення вiйни.

З мамою Едгар теж тримався холодно i ввiчливо. Їi невмiлу спробу вiдiслати його на тенiсний корт вiн спокiйно i впевнено вiдхилив. На його мiцно стиснутих губах з’явилася гiрка посмiшка, яка ясно свiдчила про те, що вiн не дасть себе бiльше обманювати.

– Краще я пiду з вами на прогулянку, мамо, – сказав вiн iз фальшиво зiграною привiтнiстю й уважно подивився iй в очi. Ця вiдповiдь явно iй не сподобалася. Вона трохи повагалася, нiби шукаючи правильну вiдповiдь, а потiм сказала:

– Чекай на мене тут, – i пiшла снiдати.

Едгар чекав. Але його недовiра ставала все бiльшою. Неспокiй заволодiв ним, i тепер вiн намагався знайти у кожному сказаному

Страница 29

кимось iз них словi ворожi намiри. Недовiра зробила його надзвичайно здогадливим. І замiсть того, щоб чекати у вестибюлi, як велiла йому мати, вiн вийшов надвiр, до головного входу, звiдки було видно i бiчнi дверi. Щось у ньому запiдозрило обман. Але вони бiльше не втечуть вiд нього. На вулицi вiн заховався за дровiтнею, щоб стежити, самому залишившись непомiченим, як це робили героi його книг про iндiанцiв. І десь за пiвгодини на його обличчi з’явилася задоволена посмiшка – мати i справдi вийшла з бiчних дверей iз букетом троянд у руках i в супроводi зрадника-барона.

Обое здавалися щасливими. Невже вони вже зiтхнули з полегшенням, радi, що втекли вiд нього i можуть залишитися наодинцi зi своею таемницею? Вони розмовляли й смiялися, збираючись на прогулянку лiсовою стежкою.

Тепер настав сприятливий момент. Едгар вийшов широкими кроками з-за дров, нiби випадково опинившись на цьому мiсцi, i невимушено пiшов у iхнiй бiк, повiльно, дуже повiльно, аби досхочу натiшитися з iхнього збентеження. Обое були враженi i обмiнялися здивованими поглядами. Повiльно, з награною невимушенiстю, вiн пiдiйшов упритул i уважно подивився на них.

– Он ти де, Едi, а ми тебе шукали всерединi, – врештi сказала мати.

«Як нахабно вона бреше», – подумав малий. Але його губи не ворухнулися, надiйно зберiгаючи таемницю ненавистi.

Усi трое розгублено застигли на мiсцi. Кожен спостерiгав за iншими.

– Ну що ж, ходiмо, – розчаровано сказала мати i вiдiрвала з букета одну з троянд.

Їi нiздрi злегка тремтiли, а це завжди було ознакою роздратування. Едгар зупинився i зробив вигляд, нiби все це його не обходить, подивився у небо, зачекав, поки вони рушать iз мiсця, i пiшов слiдом. Барон зробив ще одну спробу позбутися його.

– Сьогоднi вiдбуваеться тенiсний турнiр. Ти колись таке бачив?

Але Едгар тiльки зневажливо глянув на нього. Вiн не вiдповiв, а лише склав губи, нiби збирався засвистiти. Таким було його рiшення. Дитяча ненависть вишкiрила зуби.

Небажана поява хлопця стала для матерi та ii шанувальника важким тягарем. Вони йшли попереду нього, як в’язнi на прогулянцi пiд пильним оком охоронця – мiцно стиснувши кулаки. І хоча хлопець нiчого не робив, його присутнiсть з кожною миттю ставала все нестерпнiшою. Вiн раз по раз кидав на них пiдозрiливi погляди, вологi вiд слiз злостi, застиглих в очах, був лютим i похмурим.

– Іди вперед! – раптом наказала мати, роздратована його постiйним уважним прислуханням до розмови. – Не плутайся пiд ногами, це нервуе!

Едгар послухався, але через кожнi кiлька крокiв зупинявся, обертався i чекав на них, просвердлюючи iх уважним поглядом Мефiстофеля[22 - Мефiстофель – у християнськiй демонологii один iз семи дияволiв, дух сумнiву, злого посмiху. Особливоi популярностi набув у зв’язку з трагедiею нiмецького поета Й. В. Гете «Фауст».] в образi чорного пуделя, оточував i ловив iх у сiтку ненавистi, в якiй вони почували себе, нiби в пастцi.

Його промовисте мовчання псувало iм настрiй, а його похмурий погляд весь час обривав розмову. Барон уже не наважувався флiртувати i з жахом спостерiгав, як ця жiнка знову вiддаляеться вiд нього, ii пристрасть холоне вiд страху перед цим нестерпним i набридливим хлопцем. Вони кiлька разiв намагалися почати розмову, але це нiяк не вдавалося, i обое втратили надiю, тож крокували у мовчаннi, дослухаючись лише до того, як шурхотять гiллям дерева, i до власних нервових крокiв. Дитина зiпсувала всю прогулянку.

Тепер уже всi трое були настроенi вороже. Малий зловтiшався, вiдчуваючи, як iхня лють безсило закипае проти нього, проти самого факту його зневаженого ними iснування. Вiн примруженим оком роздивлявся похмуре обличчя барона. Бачив, як той скреготить зубами вiд лютi i ледь стримуеться, аби не зiрватися у невiдповiдний момент. Бачив i роздратування матерi, як i те, що вони обое все шукали приводу насварити його i вiдправити геть. Але вiн не давав iм такоi можливостi, його тактика ненавистi була старанно обдумана протягом довгих годин самотностi, а тепер вiн бездоганно втiлював цей план у життя.

– Ходiмо назад! – сказала раптом мати.

Вона вiдчувала, що довго так не витримае i мае щось зробити, щоб не закричати пiд цими тортурами.

– Шкода, – спокiйно вiдповiв Едгар. – Тут так гарно.

Обое помiтили, що малий знущаеться з них. Але не наважилися нiчого сказати, бо за два днi цей маленький тиран чудово навчився володiти собою. Жоден м’яз на його обличчi не здригнувся i не видав iронii. Вони мовчки пройшли весь довгий шлях назад, до готелю. Коли вони з сином залишилися вдвох у кiмнатi, ii роздратування не зникло. Вона рiзким жестом вiдкинула геть парасольку вiд сонця i рукавички. Едгар вiдразу ж помiтив, що ii нерви напруженi i вона шукае приводу, щоб розрядитися на комусь, але саме цього вiн i домагався, тож спецiально не пiшов до себе, щоб розлютити ii ще бiльше. Вона ходила з кутка в куток, сiдала i тарабанила пальцями по столi, а потiм знову вставала.

– Ти тiльки подивися, на кого ти схожий! Незачесаний, брудний! Як можна в такому ви

Страница 30

лядi з’являтися на люди! Тобi не соромно, ти ж уже дорослий!

Без жодного слова заперечення хлопець устав i пiшов зачесатися. Це його мовчання, затяте i холодне, цей вираз знущання на тремтячих губах доводили ii до вiдчаю. Їй хотiлося накинутися на нього з кулаками.

– Іди до своеi кiмнати! – крикнула вона йому.

Вона не могла бiльше витримувати його присутностi. Едгар мовчки посмiхнувся i пiшов.

Як вони тепер тремтять перед ним, бояться кожноi митi, проведеноi разом, бояться його безжального i невiдступного погляду! І пропорцiйно до iхньоi розгубленостi перед ним зростала i його зловтiха. Тепер Едгар мучив iх обох, вiдчуваючи iхню беззахиснiсть перед собою, iз дитячою, ще майже тваринною жорстокiстю. Барон не так гостро реагував на лють хлопця, бо сподiвався на те, що це лише настрiй, дитяча гра, i не дуже тривожився, зосередившись на досягненнi власноi мети. Але мати все частiше втрачала контроль над собою. Можливiсть накричати на нього полегшувала ii страждання.

– Не бався виделкою! – робила вона йому зауваження за столом. – Ти страшенно невихований, тобi ще рано сидiти за одним столом iз дорослими.

Едгар тiльки посмiхався, схиляючи голову набiк. Вiн знав, що вона сварить його з вiдчаю, i тiшився, що дорослi зраджують себе такою поведiнкою. Тепер його погляд був абсолютно спокiйним, як погляд лiкаря. Давнiше вiн, мабуть, робив би капостi, щоб подратувати iх, але ненависть швидко навчила його багато чого. І тепер вiн лише мовчав, мовчав i знову мовчав, аж поки вона не починала кричати пiд тиском його мовчання.

Мати бiльше не могла витримувати цього напруження. І коли вони вкотре встали з-за столу i Едгар пiшов слiдом за ними, вона зiрвалася. Забула про обережнiсть i викрикнула йому в обличчя всю правду. Вимучена його невтомним стеженням, вона стала на диби, немов кiнь, якого замучили надокучливi мухи.

– Скiльки ти ще будеш бiгати за мною хвостом, нiби трирiчна дитина? Менi набридло це. Дiти не повиннi весь час ходити слiдом за дорослими. Запам’ятай це! Займися чимось сам хоча б на годину. Почитай або побався. Дай менi спокiй! Мене нервуе те, що ти все ходиш за мною з такою кислою мiною.

Нарештi вiн вирвав у неi це зiзнання! Едгар засмiявся, а мати й барон розгубилися. Вона вiдвернулася i пiшла геть, зла на себе за те, що не стрималася перед дитиною. Але Едгар тiльки холодно промовив:

– Тато не хотiв, щоб я сам ходив кудись. Вiн наказав менi обiцяти йому, що я буду обережним i не вiдходитиму далеко вiд тебе.

Вiн робив наголос на словi «тато», бо вже помiтив, що це слово змушуе iх напружитися. Отже, його батько також був замiшаний у цiй пекучiй таемницi. Здаеться, у тата була якась потаемна влада над цими двома, бо вже саме згадування його iменi лякало iх i примушувало знiтитися. Цього разу вони знову нiчого йому не сказали. Вони склали зброю. Мати пiшла вперед, барон за нею. А позаду всiх iшов Едгар, але не понуро, нiби слуга, а твердо, суворо i невблаганно, нiби вартовий. Вiн подзвонював невидимим ланцюгом, яким зв’язав iх обох i з якого iм тепер було не вирватися. Ненависть змiцнила його дитячу силу, i вiн, невтаемничений, був тепер могутнiшим за них обох, якi володiли таемницею.


Брехуни

Але час не стояв на мiсцi. У барона залишалося всього кiлька днiв, i треба було використати iх. Протистояти розлюченiй дитинi було марно, це вiдчували вони обое, тому вирiшили вдатися до останнього, зовсiм негiдного засобу хоча б на якийсь час уникнути його тиранii: до втечi.

– Вiднеси цi листи на пошту i вiдправ рекомендованими, – звелiла мати Едгаровi.

Вони удвох стояли у вестибюлi, а барон надворi розмовляв iз фiрманом.

Едгар iз недовiрою взяв два листи. Вiн помiтив, що перед тим слуга виконував якесь доручення матерi. Вони знову змовилися проти нього?

Вiн повагався.

– Де ти чекатимеш мене?

– Тут.

– Справдi?

– Так.

– Але не йди нiкуди! Стiй i чекай тут на мене, поки я не повернуся, добре? – Вiн розмовляв iз матiр’ю майже суворо, вiддавав iй накази, бо вiдчував свою перевагу.

Багато що помiнялося за цих два днi.

І вiн пiшов iз листами до виходу. У дверях зiткнувся з бароном i заговорив з ним уперше за цi два днi:

– Я тiльки збiгаю на пошту, вiднесу цi два листи, мама зачекае. Будь ласка, не iдьте нiкуди без мене.

Барон поспiхом протиснувся повз нього досередини.

– Добре, добре, ми зачекаемо.

Едгар помчав на пошту. Там була черга. Якийсь дядько застряг бiля вiконечка i ставив десятки нудних запитань. Але нарештi завдання було виконано i можна було бiгти назад, до готелю. Але там Едгар встиг побачити лише, як його мати i барон вiд’iхали геть у фiакрi.

Вiн нетямився вiд лютi й ледь стримався, щоб не пiдняти каменюку i не шпурнути iм услiд. Отже, вони таки втекли вiд нього, але ж за допомогою якоi пiдлоi i нахабноi брехнi! Те, що його мати може брехати, вiн знав вiдучора. Але те, що вона може так нахабно i вiдверто порушити щойно дану обiцянку, примусило його втратити останню довiру до неi. Вiн нiчого бiльше не розумiв у цьому свiтi, вiдк

Страница 31

ли слова, за якими, як вiн сподiвався, стоiть дiйснiсть, насправдi виявилися лише кольоровими мильними бульбашками, якi надуваються, а потiм трiскають i зникають, не залишаючи нi слiду. Але що за страшна таемниця може примусити дорослих зайти аж так далеко, щоб обманювати дитину i тiкати геть, немов злочинцям? У книгах, якi вiн читав, люди вбивали й обманювали одне одного задля грошей, влади або королiвств. Але яка була причина у цих двох тiкати вiд нього, що ховають вони пiд своiми численними обманами? Вiн довго сушив собi голову над цим. Інтуiтивно вiдчував, що ця таемниця е замком, на який закриваеться дитячий свiт, i завоювати цю таемницю означае нарештi стати дорослим, перетворитися на чоловiка. О, як вiн хотiв довiдатися цю таемницю! Але ясно думати йому не вдавалося. Його мучила лють на них за втечу, i вiд цього всi його думки переплуталися, вiн вiдчував себе, немов у гарячцi.

Вiн побiг до лiсу, де за деревами нiхто не мiг побачити, як гарячi сльози заливають його обличчя.

– Брехуни! Собаки! Наволоч! Падлюки! – вiн змушений був голосно викрикнути всi цi слова, щоб не захлеснутися ними. Лють, неспокiй, тривога, цiкавiсть, безпораднiсть i зрада останнiх днiв, його програна битва за право подорослiшати – усе це вирвалося тепер з його грудей пекучими сльозами. Це був останнiй плач його втраченого дитинства, прощальний вибух слiз, вiн востанне по-жiночому вiддався розкошi плачу. Протягом цiеi години самовiдданоi лютi вiн виплакав iз себе все – довiру, любов, побожнiсть, повагу – усе свое дитинство.

Хлопець, який повертався назад у готель, уже став зовсiм iншою людиною. Вiн був холодним i дiяв за точним розрахунком. Спершу пiшов до своеi кiмнати i старанно вимив обличчя й очi, щоб не дати цим двом потiшитися слiдами вiд його слiз. А потiм старанно пiдготував помсту. І спокiйно, без тiнi неспокою, почав чекати iхнього повернення.

У вестибюлi зiбралося чимало народу, коли надворi до входу пiд’iхав екiпаж iз обома втiкачами. Кiлька чоловiкiв грали в шахи, iншi читали газети, жiнки розмовляли. А за ними непорушно сидiв блiдий хлопець, його повiки злегка тремтiли. Коли його мати i барон зайшли досередини, то трохи збентежилися, зустрiвши його так вiдразу, i не встигли вони ще вимовити заздалегiдь приготовану побрехеньку, як вiн прямо й спокiйно пiдiйшов до них i з викликом сказав:

– Пане бароне, я хотiв би поговорити з вами.

Барон знiяковiв. Вiн вiдчув, що його зловили на гарячому.

– Добре, добре. Згодом!

Але Едгар повторив дуже голосно i чiтко, так, що могли чути всi довкола:

– Але я хотiв би поговорити з вами негайно. Ви поводили себе негiдно. Ви збрехали менi. Ви знали, що моя мама чекае на мене i…

– Едгаре! – вигукнула його мати, побачивши, що всi дивляться на них. – Едгаре! – i кинулася до нього.

Але хлопець, побачивши, що вона намагаеться його перекричати, вигукнув ще голоснiше:

– Я повторюю вам перед усiма: ви нахабно збрехали менi, а це пiдло i пiдступно!

Барон зблiд, усi присутнi замовкли, дехто засмiявся.

Малий сильно тремтiв вiд збудження. Мати вхопила його за плече.

– Негайно йди до себе, а то я вiдшмагаю тебе при всiх! – хрипло промовила вона.

Але Едгар уже заспокоiвся. Йому було прикро за те, що вiн поводився так емоцiйно. Вiн був незадоволений собою, бо планував порозмовляти з бароном крижаним тоном i принизити його, але лють виявилася сильнiшою за нього. Спокiйно, без поспiху, вiн обернувся i попрямував до сходiв.

– Пане бароне, вибачте, будь ласка, його невихованiсть. Ви ж знаете, який вiн нервовий, – пробурмотiла жiнка, розгублена пiд численними поглядами, якi були прикутi до них.

Найбiльше вона боялася скандалу i тепер намагалася якось виправити ситуацiю. І замiсть того, щоб вiдразу втекти, вона спершу пiшла до портье, розпитала, чи не було пошти i ще про якiсь дрiбницi, а вже аж потiм пiднялася нагору, зашурхотiвши подолом сукнi, нiби нiчого не трапилося. Але за нею тихо шумiли голоси i стриманий смiх.

Дорогою ii хода сповiльнилася. Вона завжди вiдчувала себе безпорадною у серйозних ситуацiях, тепер iй теж було страшно перед сценою, яка на неi чекала. Важко було б заперечити синовi свою провину перед ним, а крiм того, ii лякав його новий погляд, цей чужий i дивний погляд, який викликав у нiй невпевненiсть i безсилля. Вiд страху вона вирiшила спробувати дiяти лагiдно. Бо в битвi роздратована дитина мала б перевагу над нею – це вона вiдчувала.

Вона тихенько вiдчинила дверi. Едгар сидiв у кiмнатi, спокiйний i незворушний. Вiн пiдняв на неi очi, в яких не було й тiнi страху чи хоча б цiкавостi. Здавалося, вiн дуже впевнений у собi.

– Едгаре! – почала вона якомога м’якше. – Що ти собi таке вигадав? Менi було соромно за тебе. Як можна бути таким невихованим! І так нахабно поводити себе з дорослими! Ти мусиш негайно перепросити в пана барона.

Едгар подивився у вiкно. Вiн сказав свое «нi» не лише iй, а й деревам у вiкнi.

Їй стало ще страшнiше вiд його впевненостi в собi.

– Едгаре, що з тобою вiдбуваеться? Ти дуже змiнився останн

Страница 32

м часом. Я просто не знаю, що думати. Ти ж завжди був розумною i чемною дитиною, з якою можна було про все домовитися. І раптом ти починаеш поводитися так, нiби в тебе вселився диявол. Чим тобi не догодив барон? Ти ж так захоплювався ним. А вiн був до тебе такий добрий.

– Бо вiн хотiв познайомитися з тобою.

Вона розгубилася.

– Дурницi! Не вигадуй! Як ти мiг таке подумати!

Але тут малий не витримав.

– Вiн брехун, дуже нечесний чоловiк. Вiн робить усе пiдступно i пiдло. Вiн хотiв познайомитися з тобою, тому був милий зi мною i пообiцяв менi пса. Я не знаю, що вiн пообiцяв тобi i чому вiн такий милий з тобою, але i вiд тебе вiн щось хоче. Це правда, мамо. Бо iнакше вiн не був би таким увiчливим i привiтним. Це поганий чоловiк. Вiн бреше. Ти тiльки подивися, як нещиро вiн усмiхаеться. Я ненавиджу його, цього нещасного брехуна. Цього негiдника…

– Едгаре, як можна так говорити про когось, – вона була розгублена i не знала, що казати.

У нiй всерединi ворухнулося непевне почуття, яке пiдказувало, що дитина каже правду.

– Вiн негiдник, i нiхто мене не переконае, що це не так. Ти сама побачиш, досить лише придивитися. Чому вiн мене боiться? Чому ховаеться вiд мене? Бо знае, що я бачу його наскрiзь, що знаю про його намiри. Вiн – негiдник!

– Едгаре, як ти можеш казати таке! Як ти можеш! – Їi мозок вiдмовлявся працювати, а пересохлi губи тiльки повторювали раз по раз одне i те ж речення. Їй раптом стало дуже страшно, i вона не знала, кого боiться – барона чи власного сина.

Едгар побачив, що справив враження на матiр. І йому захотiлося перетягти ii на свiй бiк, зробити з неi товариша у своiй ненавистi, у боротьбi проти барона. Вiн пiдiйшов до матерi, нiжно обiйняв ii i заговорив лагiдним голосом, який тремтiв вiд збудження.

– Мамо, – сказав вiн. – Невже ти сама не помiтила, що у нього недобрi намiри. Пiд його впливом ти сильно змiнилася. Це ти змiнилася, а не я. Вiн настроiв тебе проти мене, i все тiльки для того, щоб бути з тобою без мене. Вiн хоче обдурити тебе, у цьому немае сумнiву. Я не знаю, що вiн тобi пообiцяв. Я знаю тiльки те, що вiн не дотримае обiцянки. Ти повинна стерегтися його. Той, хто збреше раз, зробить це i вдруге. Вiн поганий чоловiк, йому не можна довiряти.

Цей голос, м’який i сповнений ридань, прозвучав нiби з глибини ii власного серця. Вiдучора щось пiдказувало iй зробити так, як радить дитина, i цей внутрiшнiй голос ставав усе вiдчутнiшим. Але вона соромилася визнати, що ii власний син мае рацiю. І втекла iз невпевненостi i розчулення, якi охопили ii, вона обiрвала його рiзким реченням i випросталася:

– Дiти не розумiють таких речей. Це не твоя справа. Ти мусиш поводитися пристойно. От i все.

Обличчя Едгара застигло у непроникну маску.

– Як хочеш, – холодно сказав вiн. – Я тебе попередив.

– Отже, ти не будеш перепрошувати?

– Нi.

Вони набурмосено стояли одне навпроти одного. Вона вiдчувала, що пiд питанням опинився ii авторитет.

– Тодi ти iстимеш тут, у себе в кiмнатi. Один. І не з’являтимешся до спiльного столу в iдальнi, поки не перепросиш. Доведеться навчити тебе пристойноi поведiнки. Ти не вийдеш зi своеi кiмнати без мого дозволу. Зрозумiв?

Едгар засмiявся. Ця зверхня посмiшка, здавалося, вже зрослася з його губами. Усерединi вiн був злий сам на себе. З його боку було по-дурному знову пiддатися почуттям i ще й спробувати застерегти цю брехунку.

Мати вийшла з кiмнати, навiть не глянувши на нього. Їй було страшно вiд погляду цих прозiрливих очей. Син лякав ii вiдтодi, як почав помiчати занадто багато i вiдкрито говорив iй про речi, яких вона уникала. Їi лякало вiдчуття, нiби ii внутрiшнiй голос, ii сумлiння вiддiлилося вiд неi, втiлилося у постать ii власноi дитини i тепер постiйно буде поряд i застерiгатиме ii, знущатиметься з неi. Досi дитина завжди була поряд iз ii життям, була прикрасою, iграшкою, чимось милим i добре знаним, зрiдка – трохи обтяжливим, але це завжди було щось дуже суголосне з ii життям. Тепер син уперше пiшов проти ii волi. І до ii думок про нього знай домiшувалося щось схоже на ненависть.

Але коли вона, трохи втомлена, спускалася сходами, голос дитини виривався з ii власних грудей.

– Ти повинна берегтися його.

Це застереження важко було заглушити. Вона зупинилася бiля дзеркала i зазирнула у нього, вивчаючи власне вiдображення, – вдивлялася уважно, ще уважнiше, аж поки ii вуста не округлилися в усмiшку i з них не зiрвалося небезпечне слово. Голос усе ще звучав усерединi, але вона пiдняла руки догори, нiби струшувала з себе цi невпевненi роздуми, i кинула в дзеркало рiшучий погляд. Потiм поправила сукню i пiшла донизу впевненою ходою гравця, який кидае на зелене сукно свiй останнiй золотий.


Слiди в мiсячному свiтлi

Едгаровi принесли iжу до кiмнати, де вiн вiдбував свiй домашнiй арешт. Коли за кельнером клацнув замок у дверях, малий аж пiдскочив вiд гнiву. Напевно, це його мати велiла зачиняти дверi на замок, нiби Едгар був диким звiром. У нього в головi заворушилися похмурi думки.

«Цiкаво, що в

Страница 33

дбуваеться там, унизу, поки я тут сиджу пiд замком? О, ця таемниця, яку я вiдчуваю щоразу, коли опиняюся помiж дорослими, таемниця, через яку вони зачиняють вiд мене дверi вночi, стишують голоси, якщо я випадково опиняюся поруч, ця велика таемниця, до якоi я за останнi днi пiдiйшов уже так близько, яку майже тримав у руках, але так i не можу зловити! Що я тiльки не робив, аби здобути ii! Колись я викрав у тата з письмового столу книги i прочитав iх, усi цi дивнi речi там були описанi, але я нiчого не зрозумiв. Мабуть, iснуе якась печать, у менi чи в комусь iншому, i спершу треба зiрвати ii, щоб збагнути таемницю. Я просив нашу покоiвку пояснити менi незрозумiлi мiсця у книгах, але вона тiльки посмiялася з мене. Бути дитиною жахливо, коли тебе все цiкавить, але нiкого не можеш нi про що запитати, весь час цi дорослi тебе висмiюють, так нiби ти дурний i нi до чого не здатний. Але я довiдаюся про все, я вiдчуваю, що незабаром буду все знати. Частина таемницi вже в моiх руках, i я не випущу ii, поки не довiдаюся всього!»

Вiн прислухався, чи нiхто не йде. Легкий вiтерець прослизнув помiж деревами за вiкном i розколов застигле дзеркало мiсячного свiтла на сотнi друзок, якi розлетiлися помiж гiлок.

«Цi двое планують щось недобре, iнакше вони не вигадували б стiльки брехливих вiдмовок тiльки для того, щоб вiдiслати мене геть. Напевно, тепер вони смiються з мене, цi нещаснi, тiшаться, що нарештi позбулися мене, але я буду смiятися останнiм. Це було по-дурному з мого боку дозволити зачинити себе тут i дати iм повну свободу замiсть того, щоб ходити за ними слiдом i стежити за кожним iхнiм словом i жестом. Я знаю, дорослi завжди необережнi. Цi також чимось себе зрадять. Вони думають про нас, що ми ще зовсiм маленькi i спимо вечорами, але забувають при цьому, що можна лише удавати сон i пiдслуховувати, що можна прикидатися дурним, але насправдi бути дуже розумним. Нещодавно у моеi тiтки народилася дитина, i вони знали про це задовго до народження, але передi мною вдавали, нiби для них це несподiванка. Але я також усе знав, бо чув iхню розмову за кiлька тижнiв перед тим, коли вони думали, нiби я сплю. Цього разу я також перехитрю iх, цих негiдникiв. Якби я тiльки мiг проникати крiзь дверi, я би з таким задоволенням пiдслухав iх тепер, коли вони вважають себе у безпецi. Може, менi подзвонити, тодi прийде покоiвка i запитае, що менi треба. Або я можу погаласувати, розбити посуд чи щось подiбне, i тодi також вiдчиняться дверi. І я вислизну в коридор i зможу пiдслухати iх. Але нi, це не пiдходить. Нiхто не повинен бачити, як погано вони поводяться зi мною. Для цього я занадто гордий. Я помщуся iм за все завтра».

Унизу засмiялася якась жiнка. Едгар здригнувся, дослухаючись, чи це, часом, не його мати. У неi була причина тiшитися, смiятися над своiм маленьким i безборонним сином, якого можна зачинити в кiмнатi, коли вiн засильно набридатиме, якого можна закинути в куток, як жмуток мокрого одягу. Вiн обережно висунувся з вiкна. Нi, це була не його мама, а якiсь чужi дiвчата, якi насмiхалися з хлопця.

І в цей момент вiн раптом зауважив, що його вiкно розташоване зовсiм невисоко. І щойно вiн це встановив, як вiдразу ж до голови прийшла iдея вистрибнути на вулицю i пiдслухати iх у момент, коли вони зовсiм цього не сподiваються. Його охопила радiсть за власну кмiтливiсть. На мить йому здалося, нiби вiн тримае в руках велику таемницю свого дитинства, а вона свiтиться усiма вогнями. «Швидше! Геть звiдси!» – пiдганяв його внутрiшнiй голос. Вiн озирнувся, але не побачив нiякоi небезпеки. Навколо не було жодноi душi. І вiн вистрибнув. Пiд ногами тихо заскрипiв гравiй, але цього нiхто не зауважив.

За цi два днi вистежування i пiдслуховування стало основним задоволенням у його життi. І це задоволення тепер було змiшане зi страхом, коли вiн навшпиньки прокрадався пiд стiною готелю, старанно оминаючи освiтленi лiхтарями дiлянки. Спершу вiн, обережно притиснувшись носом до скла, роздивився ресторан. За iхнiм столиком не було нiкого. Тодi вiн пiшов далi, вiд вiкна до вiкна. Не наважувався зайти досередини, бо боявся випадково зустрiти iх у коридорi. Їх нiде не було. Але раптом вiн побачив двi тiнi, якi виходили з дверей, i ледь встиг заховатися у темряву перед тим, як упiзнав свою матiр у компанii незмiнного супутника. Отже, вiн прийшов дуже вчасно. Про що вони розмовляли? Вiн не розумiв. Вони говорили тихо, а вiтер неспокiйно шарудiв мiж деревами. Але ось прозвучав смiх його матерi. Це був дивний смiх, вiн нiколи ранiше не чув, щоб вона так смiялася – захлиналася, нiби ii лоскотали, але водночас нервово i збуджено, вiн вiдчув щось чуже у цьому смiховi i злякався. Вона смiялася. Отже, нiякоi небезпеки у тому, чим вони займаються, не було. Те, що вiд нього приховують, – це не щось велике i страшне. Едгар був трохи розчарований.

Але чому вони вийшли з готелю? І куди прямують удвох серед ночi? Високо в горах, мабуть, дув сильний вiтер, бо небо, ще мить тому ясне i зоряне, раптом потемнiло. Чорнi рушники, накинутi невидимими дол

Страница 34

нями, час вiд часу закривали мiсяць, i нiч ставала такою непрозорою, що часто неможливо було розгледiти навiть стежки пiд ногами. Але щойно мiсяцевi вдавалося звiльнитися, як усе довкола знову виблискувало у його м’якому свiтлi, що його вiн розливав пiд собою, нiби холодне срiбло. Ця гра свiтла й тiнi була таемничою i захопливою, як гра жiнки, яка то оголюе, то закривае свое тiло. І ось краевид знову здер iз себе покривало: Едгар побачив перед собою на стежцi два силуети, точнiше, один, який складався з двох фiгур, що йшли, щiльно притиснувшись одна до одноi, так нiби iм було страшно i вони намагалися позбутися свого страху в тiсних обiймах. Але куди йдуть цi двое? Сосни стогнали, а в лiсi вирував якийсь неспокiй, нiби там тривало полювання. «Я пiду за ними, – подумав Едгар. – Вони не почують моiх крокiв посеред цього завивання вiтру в лiсi». І, поки вони йшли внизу прямою дорогою, вiн перебiгав у хащах вiд дерева до дерева, ховаючись у тiнь. Хлопець уперто i невблаганно пересувався слiдом за ними, був удячний вiтровi, який робив нечутними його кроки, але одночасно проклинав його, бо вiтер заносив убiк вiд нього iхнi слова. Якби йому хоч раз удалося почути iхню розмову, таемниця була б уже в нього в руках.

А двое внизу нiчого не пiдозрювали. Вони вiдчували себе на самотi посеред цiеi неспокiйноi ночi i дослухалися до хвилювання, яке наростало у них усерединi. У них не виникало нi найменшоi пiдозри щодо того, що вгорi, над стежкою, за ними пильно стежить пара цiкавих очей, яким не дае спокою ненависть. Раптом вони зупинилися. Едгар теж зупинився i притиснувся до дерева. Йому стало дуже страшно. А якщо вони зараз раптом повернуть назад i швидше за нього дiйдуть до готелю, а там мама побачить його порожню кiмнату? Тодi все пропало, вони здогадаються, що вiн потай iх пiдслуховував. І йому вже нiколи не вдасться довiдатися iхню таемницю. Але вони вагалися, мабуть, не могли домовитися. На щастя, яскраво свiтив мiсяць i хлопець мiг чiтко все роздивитися. Барон показав на темну вузьку стежку, яка вела донизу, в долину, там свiтло мiсяця не розливалося широкими смугами, як тут, на стежцi, а лише пробивалося окремими краплинами i променями.

«Чому вiн хоче спуститися туди?» – злякано подумав Едгар.

Його мати, здаеться, вiдмовлялася, але барон намагався переконати ii. З того, як вiн жестикулював, було зрозумiло, що його наполягання стають усе бiльш рiшучими. Хлопець перелякався ще бiльше. Чого цей негiдник хоче вiд його мами? Навiщо намагаеться затягти ii кудись у темряву? В уявi хлопця раптом виникли епiзоди з прочитаних книг, бо свiй життевий досвiд вiн наразi мiг черпати тiльки з них, i в цих епiзодах траплялися вбивства та викрадення, злочини, скоенi у темрявi. Точно, вiн збираеться убити ii, i тому так важливо, щоб Едгара не виявилося поряд i щоб вона погодилася прийти з ним у це безлюдне i темне мiсце. Мабуть, зараз варто закричати i покликати на допомогу. Убивця! Малий уже збирався вигукнути це страшне слово, але губи його пересохли i вiн не змiг нiчого сказати. Його нерви напружилися, вiд збудження вiн ледь тримався на ногах – i тут у нього пiд руками трiснула гiлка.

Обое злякано озирнулися i втупилися в темряву. Едгар застиг на мiсцi i ще бiльше притиснувся до дерева, намагаючись заховати свое маленьке тiло в тiнi. Запала мертва тиша. Але вони, здаеться, налякалися.

– Ходiмо назад, – почув вiн голос матерi.

Це прозвучало стривожено. Барон погодився – мабуть, також занепокоiвся. І вони повернули назад, тiсно притиснувшись одне до одного. Едгаровi пощастило, що вони були настiльки зайнятi собою. Вiн продирався на всiх чотирьох кiнцiвках по землi, вкритiй глицею, його долонi були в кровi, але нарештi вiн дiстався до повороту в лiсi й звiдти щодуху помчав назад, до готелю. Кiлькома стрибками вибiг по сходах. На щастя, ключ, яким його зачинили, залишився у дверях, вiн повернув ключа, миттю забiг до кiмнати i скочив до лiжка. Минуло кiлька хвилин, поки його серце заспокоiлося i не гатило бiльше з усiеi сили в груди, нiби серцевина розхитуваного дзвону.

Тодi вiн наважився встати, пiдiйшов до вiкна i дочекався iхнього приходу. Чекати довелося досить довго. Мабуть, вони йшли дуже, дуже повiльно. Вiн обережно визирав з-за вiконноi рами. Ось вони поволi наближаються, на iхньому одязi розлите мiсячне свiтло. У цьому зеленкуватому освiтленнi вони скидаються на привидiв, i хлопцевi знову стало страшно i цiкаво, чи справдi барон убивця, а Едгаровi своею присутнiстю вдалося запобiгти страшнiй трагедii. Їхнi бiлi, мов крейда, обличчя було дуже чiтко видно у нiчному освiтленнi. На материному лицi було вiдчуття райського блаженства, хлопець нiколи ранiше не бачив ii такою, а обличчя барона, навпаки, виражало незадоволення i роздратування. Напевно, через те, що не вдалося здiйснити задумане.

Вони пiдiйшли зовсiм близько. Уже бiля самого готелю вiдстань мiж ними збiльшилася. Цiкаво, чи подивляться вони нагору? Але вони не подивилися. «Ви забули про мене, – iз люттю i потаемним трiумфом подумав Едгар. – Але

Страница 35

про вас не забув. Ви, мабуть, думаете, що я сплю або що мене взагалi не iснуе, але ви ще пошкодуете про цю свою помилку. Я стежитиму за кожним вашим кроком, аж поки не вирву в цього негiдника його таемницю, цю жахливу таемницю, яка не дае менi спати ночами. Я розiрву вашу дружбу. Я не сплю».

Обое поволi наближалися до входу. І коли вони один за одним заходили до готелю, iхнi тiнi на мить знову злилися i единою чорною тiнню прослизнули в дверi. І майданчик перед готелем знову спорожнiв i виблискував у мiсячному свiтлi, нiби широке заснiжене поле.


Напад

Едгар вiдiйшов од вiкна. Вiн важко дихав i здригався вiд жаху. Вiн ще нiколи в своему життi не опинявся так близько вiд таемницi. Свiт хвилювань, захоплюючих пригод, свiт убивств i обманiв у його уявi досi завжди був розташований лише у книгах, у казках, у мрiях, у несправжньому i недосяжному життi. Але тепер вiн вiдчув себе у самiй гущi цього жахливого свiту, i вся його iстота пережила сильний струс через цю несподiвану зустрiч. Ким був цей таемничий чоловiк, який так раптово вдерся у iхне спокiйне iснування? Невже вiн справдi вбивця i тому весь час намагаеться завести його матiр у якийсь вiддалений безлюдний i темний куток? Здаеться, найгiрше ще попереду. Але хлопець не знав, що йому робити. Вирiшив, що завтра ж напише або дасть телеграму батьковi. Але чи не буде це надто пiзно? А що як найстрашнiше станеться ще сьогоднi ввечерi, адже мати ще не повернулася i цей ненависний чужий чоловiк усе ще поряд iз нею.

Готельний номер, у якому мешкали Едгар iз мамою, окрiм звичайних дверей, мав ще декоративну портьеру, яка прикривала вхiд до кiмнати з боку загального коридору. Мiж дверима i портьерою був промiжок завширшки iз шафу. Едгар затиснувся у цю вузьку темну щiлину i дослухався до крокiв. Вiн вирiшив нi на мить не залишати матiр саму. Тепер, опiвночi, коридор був порожнiм, освiтленим однiею-единою лампою.

Хвилини тягнулися для хлопця нестерпно довго, але нарештi вiн почув обережнi кроки на сходах. Насторожено прислухався. Це не була рiшуча хода людини, яка прямуе до своеi кiмнати, а ледь чутнi кроки, якi все завмирали i сповiльнювалися, нiби хтось дуже важко пiдiймався стрiмкою i безкiнечною стежкою. А пiд час зупинок чиiсь голоси то пожвавлено шепталися, то замовкали. Едгар тремтiв вiд напруження. Цiкаво, чи це вони? Невже вони досi разом? Шепiт був ще надто далеко. Але кроки, хоча i страшенно повiльно, все ж наближалися. І от хлопець нарештi розчув ненависний хрипкий голос барона, який сказав щось незрозумiле, а потiм рiшучу вiдмову матерi:

– Нi! Не сьогоднi! Нi!

Едгар затремтiв ще сильнiше, а тим часом вони пiдiйшли вже зовсiм близько, i тепер усе було чути дуже чiтко. Кожен крок, навiть найтихiший, болiсно вiдлунював у грудях хлопця. А голос, яким ненависним тепер здавався йому цей голос, жадiбний голос ворога, який вiчно щось випрошував:

– Не будьте такою жорстокою. Ви така чарiвна сьогоднi ввечерi.

І у вiдповiдь:

– Нi, я не можу. Не можу, пустiть мене.

У голосi матерi стiльки страху, що хлопець не на жарт перелякався. Що вiн хоче вiд неi? Чого вона боiться? Вони пiдходять усе ближче i вже стоять, напевно, пiд самими дверима. А вiн – просто бiля них, невидимий, тремтить вiд жаху на вiдстанi витягнутоi руки, захищений лише шматяною завiсою. Голоси вже так близько, що чути навiть дихання.

– Ходiмо, Матильдо, ходiмо!

І знову стогiн матерi, цього разу вже слабший, стогiн опору.

Але що це? Вони знову вiддаляються кудись у темряву. Мати не зупинилася бiля своеi кiмнати, а таки пiшла далi, за ним! Куди вiн тягне ii? Чому вона мовчить? Невже вiн запхнув iй кляп до рота i стиснув за горло? Малий божеволiе вiд цих жахливих думок. Тремтячою рукою вiдхиляе дверi на ширину пальця. Тепер вiн бачить iх обох у темному коридорi. Барон обiйняв його матiр рукою за талiю i поволi кудись веде, а вона, здаеться, погоджуеться iти з ним. Вони зупиняються бiля кiмнати барона.

«Вiн хоче затягнути ii туди, – лякаеться Едгар. – Зараз трапиться найстрашнiше».

І вiн рiзким рухом вiдхиляе завiсу, вискакуе в коридор i кидаеться до парочки. Його мати скрикуе, перелякана несподiваною атакою з темряви. Здаеться, вона майже втратила свiдомiсть i повисла на руцi свого супутника, який ледь втримуе ii. Але на цьому все не закiнчуеться, барон раптом отримуе ще й несильний, але лютий удар невеликим кулаком в обличчя, губи боляче притискаються до зубiв, а хтось по-котячому повисае на його одязi. Барон випускае перелякану жiнку, i вона вiдразу ж тiкае, а сам завдае удару вслiпу, хоча ще не знае, з ким б’еться.

Хлопець усвiдомлюе, що вiн слабший, але не вiдступае. Нарештi настала мить, коли вiн може помститися за все – за зраджену любов, за накопичену ненависть. Вiн лупить своiми невеличкими кулаками навпомацки поперед себе, закусивши губу в слiпiй затятiй лютi. Барон уже теж упiзнав його i радий помститися цьому таемному шпигуновi за всi неприемностi останнiх днiв i за зiпсуту гру. Вiн теж б’е навмання, б’е з усiеi сили. Едгар застогнав вiд болю

Страница 36

але не здався i не покликав на допомогу. Хвилину вони мовчки i затято лупцюють одне одного у темному опiвнiчному коридорi. Урештi бароновi стае соромно за цю дурнувату бiйку з дитиною, вiн хапае хлопця за комiр i хоче вiдштовхнути вiд себе. Але в цей момент малий усвiдомлюе, що вiн слабший i зараз його переможуть, тому з останнiх сил кусае руку, що вхопила його. Барон мимоволi скрикуе i вiдпускае хлопця, а той миттю тiкае до своеi кiмнати i зачиняе дверi.

Ця опiвнiчна бiйка тривала всього хвилину. Їi не почув нiхто з сусiднiх кiмнат нi праворуч, анi лiворуч. Усюди тихо, курортники сплять. Барон витирае закривавлену руку хустинкою i стривожено вдивляеться у темряву. Але нiхто iх не пiдслуховуе. Тiльки пiд стелею, нiби насмiхаючись iз нього, слабо горить нiчник.


Негода

«Що це було? Сон? Зле i загрозливе нiчне видiння?» – питав себе Едгар, прокинувшись наступного ранку пiсля нiчних страхiть зi скуйовдженим волоссям, що позлипалося вiд поту. Голова тупо болiла, усi кiнцiвки занiмiли i не згиналися, мов дерев’янi, вiн подивився на себе i з жахом зауважив, що спав одягнутий. Зiскочив з лiжка, доплентався до дзеркала i перелякано вiдсахнувся, побачивши власне вiдображення. Блiде запухле обличчя, закривавлена подряпина на чолi. Спробував зосередитися i пригадати нiчнi подii. Бiйка в коридорi, утеча до кiмнати, а потiм вiн у гарячцi впав на лiжко i заснув просто в одязi, провалився у мiцний сон, в якому знову повторилося щойно пережите, тiльки увi снi воно було ще бiльш моторошним, iз вологим запахом свiжоi кровi. Йому стало страшно.

Унизу пiд вiкном заскрипiв гравiй пiд чиiмись ногами, було чути голоси, якi пiдiймалися догори, нiби невидимi птахи, i сонце зазирало до кiмнати. Мабуть, було вже досить пiзно, але його годинник усе ще показував пiвнiч, вiн iз переляку забув його вчора накрутити. І ця непевнiсть перебування в якомусь невизначеному часi непокоiла його, пiдсилена тривожним вiдчуттям, що вiн не до кiнця знае, що ж вiдбувалося насправдi. Вiн зiбрав усi своi сили i спустився донизу, в серцi тихенько ворушилося вiдчуття провини.

Мати сидiла сама за столом i снiдала. Едгар зiтхнув iз полегшенням, що барона немае i вiн не мусить бачити ненависне обличчя ворога, в яке вчора влучив його розлючений кулак. Але вiд цього непевнiсть не зменшилася.

– Доброго ранку, – сказав вiн, пiдiйшовши до столу.

Мати не вiдповiла. Вона навiть не пiдняла на нього очей, а застиглим поглядом роздивлялася краевид за вiкном. Вона була дуже блiда, з колами пiд очима, а ii нiздрi нервово сiпалися, що завжди свiдчило про роздратованiсть. Едгар закусив губу. Це мовчання непокоiло його. Вiн навiть не знав, чи сильно вчора вкусив барона i чи знае вона про iхню нiчну бiйку. І ця невiдомiсть мучила його. Але ii обличчя було таким застиглим i непорушним, що вiн навiть не намагався зазирнути iй в очi вiд страху, що зараз з-пiд цих опущених повiк його обпалить лютим поглядом. Вiн поводився дуже тихо, намагаючись якомога менше шумiти, обережно пiдносив до вуст горнятко i ставив його назад, потай позираючи на пальцi своеi матерi, якi дуже нервово обертали ложку, чим видавали стримуваний гнiв. Приблизно чверть години вiн просидiв так у напруженому передчуттi чогось невiдомого, але так нiчого й не трапилося. Мати не промовила нi слова. І тепер, коли вона встала з-за столу, так i не зауваживши його присутностi, вiн не знав, що йому робити – залишатися самому чи йти за нею. Урештi вiн також встав i похнюплено поплентався слiдом. Вiдчуваючи, що таке тупотiння видаеться смiшним, вiн сповiльнив кроки i трохи вiдстав, а вона, не звертаючи на нього уваги, прямувала до своеi кiмнати. Коли Едгар пiдiйшов до дверей, вони були зачиненi.

Що трапилося? Вiн нiчого не розумiв. Вiдчуття впевненостi у своiй правотi, яке було таким сильним учора, тепер безслiдно зникло. Невже його вчорашнiй напад на барона був помилкою? І що буде тепер – для нього готуеться покарання чи нове приниження? Щось мае трапитися – вiн вiдчував це, щось жахливе, i вже зовсiм скоро. Нiби перед грозою, мiж ними зависла задуха наелектризованого повiтря, напруга мiж двома полюсами, яка неминуче розрядиться блискавкою. І цей тягар передчуття вiн носив за собою протягом чотирьох самотнiх годин, тиняючись iз кiмнати в кiмнату, аж поки його тендiтнi дитячi плечi не опустились вiд цiеi важкоi невидимоi ношi i вiн вийшов обiдати, уже готовий скоритися.

– Доброго дня, – знову привiтався вiн, щоб розiрвати це нестерпне мовчання, жахливе i загрозливе, яке тяжiло над ним, нiби чорна хмара.

Мати знову не вiдповiла i подивилася кудись у простiр над його головою. Із ще бiльшим жахом Едгар вiдчув, що нею керуе незнаний йому досi гнiв, обдуманий i зосереджений, з таким вiн досi не стикався. Досi вона сварила його пiд впливом миттевих емоцiй чи роздратування, яке швидко минало i завершувалося посмiшкою пробачення. Але цього разу вiн вiдчував, що зачепив у нiй якесь дуже сильне почуття, заховане надто глибоко, i тепер сам злякався цiеi так необережно пробудженоi ним сили. Вiн майж

Страница 37

не мiг iсти. У горлi застряг сухий клубок, який заважав дихати. Але мати, здаеться, нiчого цього не помiчала. Тiльки в самому кiнцi трапези, встаючи з-за столу, вона нiби мiж iншим сказала йому:

– Пiсля обiду пiднiмися будь ласка нагору, Едгаре. Я мушу поговорити з тобою.

Це не прозвучало як погроза, але було вимовлено крижаним тоном, i вiд цих слiв у нього мурашки поповзли по спинi й стало холодно, нiби на шию хтось одягнув залiзний ланцюг. Його непокору знищили i затоптали. Мовчки, нiби побитий пес, вiн пiшов слiдом за нею до кiмнати.

Вона продовжила його муки, бо почала розмову з кiлькахвилинного мовчання. У цей момент вiн особливо чiтко почув цокання годинника, смiх дитини десь надворi, удари власного серця. Але й вона, мабуть, була не дуже впевнена в собi, бо повернулася до сина спиною замiсть дивитися йому в очi.

– Я не хочу говорити з тобою про твою вчорашню поведiнку. Те, що ти вчинив, було нечувано. І я вiдчуваю тiльки глибокий сором, коли згадую це. За наслiдки вiдповiдаеш тiльки ти. Тепер я просто хочу сказати, що це востанне тобi дозволялося бути серед дорослих. Я сьогоднi написала твоему батьковi, що тобi потрiбен вихователь або слiд вiддати тебе в пансiон, щоб навчити пристойно поводитися. Я не хочу бiльше мучитися з тобою.

Едгар стояв iз опущеною головою. Вiн вiдчував, що це був лише вступ, погроза, i очiкував на справжне покарання.

– Ти негайно перепросиш у барона.

Едгар здригнувся i хотiв щось сказати, але вона не дала себе перебити.

– Барон поiхав сьогоднi, але ти напишеш йому листа, якого я тобi продиктую.

Едгар знову ворухнувся, але мати була невблаганна.

– Нiяких заперечень. Вiзьми папiр, чорнило i сiдай за стiл.

Едгар подивився на неi. В ii очах була залiзна впевненiсть прийнятого рiшення. Такою непохитною i впевненою вiн не бачив свою матiр ще нiколи. Йому стало страшно. Вiн сiв, узяв папiр i опустив голову низько над столом.

– Угорi дата. Написав? Пропускаеш один рядок i пишеш звертання. Покажи! Добре. «Шановний пане бароне!» Знак оклику. Пропусти ще один рядок. «На мiй превеликий жаль, я занадто пiзно довiдався про ваш вiд’iзд iз Земмерiнга». Земмерiнг iз двома «м». «Тому змушений зробити письмово те, що збирався сказати Вам особисто, а саме…» Швидше, ти не мусиш писати калiграфiчно! «…а саме попросити у Вас пробачення за свою вчорашню поведiнку. Як уже, напевно, казала Вам моя мати, я все ще одужую пiсля важкоi хвороби, i цим пояснюеться моя дратiвливiсть. Я схильний усе перебiльшувати i згодом часто про це шкодую…»

Зiгнута над столом спина раптом випросталася. Едгар подивився на матiр – у ньому знову прокинулася впертiсть.

– Цього я не буду писати, це неправда!

– Едгаре!

У ii голосi звучала погроза.

– Це неправда. Я не зробив нiчого, про що мав би шкодувати. Я не зробив нiчого поганого, за що мав би перепрошувати. Я тiльки прибiг тобi на допомогу, бо ти кликала!

Їi губи побiлiли, нiздрi напружилися.

– Я кликала на допомогу? Ти збожеволiв!

Едгар розiзлився. Вiн рiзко пiдскочив на рiвнi ноги.

– Так, ти кричала про допомогу. У коридорi. Учора вночi, коли вiн схопив тебе. Ти кричала: «Пустiть мене! Пустiть!» Це було так голосно, що я почув аж у кiмнатi.

– Ти брешеш. Я не була з бароном у коридорi. Вiн вiдпровадив мене лише до сходiв…

Серце Едгара забилося сильнiше вiд цiеi безсоромноi брехнi. Йому перехопило подих, i вiн уп’явся в неi блискучими очима.

– Ти… не була з ним у коридорi? І вiн… вiн не тримав тебе за талiю? Не тягнув за собою силою?

Вона засмiялася. Це був холодний сухий смiх.

– Це тобi наснилося.

Цього хлопцевi було вже забагато. Вiн давно знав, що дорослi часом кажуть неправду, вигадують дрiбнi неймовiрнi виправдання для себе i говорять хитрими двозначними реченнями. Але така вiдверта i нахабна брехня просто в обличчя вивела його з рiвноваги.

– А ця гуля на лобi менi теж наснилася?

– Хто знае, з ким ти мiг побитися. Але я не збираюся вести з тобою дискусiй. Ти маеш слухатися, от i все. Сiдай i пиши!

Вона була дуже блiда i з останнiх сил намагалася не втратити рiвноваги.

Але в Едгара всерединi в цей момент щось зламалося, згасла остання iскра довiри. Усе в ньому пручалося i вiдмовлялося вiрити, що правду можна просто так затоптати ногою, нiби запалений сiрник. У нього всерединi все стиснулося, вiн перетворився на крижаний та колючий клубок злостi i сказав:

– Отже, менi все наснилося? Те, що вiдбувалося у коридорi, i ця гуля? І те, як ви вчора прогулювалися попiд ручку в мiсячному свiтлi, i те, як вiн хотiв повести тебе на темну бiчну стежку? Ти думаеш, я дам зачинити себе в кiмнатi, як мала дитина? Нi, я не такий дурний, як ви собi думаете. Я свое знаю.

І вiн подивився iй в очi. Їi воля зламалася, вона не витримала напруження – дивитися на таке спотворене люттю обличчя власноi дитини. І стримуване роздратування прорвалося назовнi.

– Ти зараз же напишеш усе, як тобi сказано! Або…

– Або що?… – Його голос прозвучав нахабно i дзвiнко.

– Або я вiдшмагаю тебе, як малу ди

Страница 38

ину.

Едгар зробив крок до неi i зi злiстю розреготався.

І тут ii рука вдарила його в обличчя. Едгар скрикнув. І вiдреагував, як людина, яка тоне i вже не вiдчувае нiчого, а тiльки молотить довкола себе руками, в ii вухах гуде, перед очима розливаеться червоне марево. Так само слiпо замолотив кулаками й вiн. І вiдчув, що молотить по чомусь м’якому, почув крик…

Цей крик змусив його отямитися. Вiн опанував себе i зрозумiв, що трапилося: вiн пiдняв руку на власну матiр. Його охопив жах, сором i панiчне бажання втекти звiдси свiт за очi, провалитися крiзь землю, забiгти кудись далеко, подалi звiдси, вiд цього погляду. Вiн кинувся у дверi i побiг сходами донизу, вискочив з готелю i помчав вулицею, далеко, ще далi, геть звiдси, нiби за ним гналася зграя псiв.


Першi висновки

Вiн добiг аж до лiсу, перш нiж зупинився. Його ноги так сильно тремтiли вiд страху i збудження, що довелося вхопитися за дерево, аби не впасти. Повiтря зi свистом виривалося з його грудей. За ним гнався жах вiд щойно скоеного, цей жах ухопив його за горло i трусив тiлом, немов у гарячцi. Що йому тепер робити? Куди тiкати? Бо вже навiть тут, у лiсi, зовсiм поряд, за чверть години ходи вiд готелю, його охопило вiдчуття покинутостi. Вiдтодi, як вiн залишився сам, без допомоги, усе раптом почало здаватися iншим, ворожим i ненависним. Дерева, якi ще вчора по-братньому шелестiли довкола, раптом зiйшлися у непролазнi хащi, з яких вiяло темрявою i загрозою. А те, що попереду, мабуть, буде ще бiльш чужим i незнаним. Ця самотнiсть у великому незнайомому свiтi викликала у нього вiдчуття непритомностi. Нi, вiн ще не мiг витримати цього, ще не мiг залишитися з цим сам на сам. Але до кого йому тепер бiгти? Свого батька вiн боявся, той був дуже дратiвливим, замкнутим у собi, батько вiдразу ж вiдiшле його назад до матерi. А назад вiн не хотiв, краще вже спробувати своi сили у ворожому i незнаному свiтi. Йому здавалося, що вiн бiльше нiколи не зможе дивитися в обличчя своеi матерi без того, щоб не згадувати, як накинувся на неi з кулаками.



І тут вiн згадав про свою бабусю, цю стареньку, доброзичливу i привiтну жiнку, яка розпещувала його з раннього дитинства. Вона завжди захищала його i ставала на бiк онука, коли тому загрожувало покарання або несправедливе поводження. Едгар хотiв би заховатися у неi, в Баденi, перечекати, поки минеться перший батькiвський гнiв, написати звiдти листа батькам i перепросити. Протягом цих п’ятнадцяти хвилин на самотi вiн уже вiдчув себе настiльки безпорадно зi своею недосвiдченiстю у великому незнаному свiтi, що прокляв гордiсть, яку викликав у ньому пiдступний чужий чоловiк своiми брехливими словами. Тепер вiн уже хотiв знову бути дитиною, такою, як ранiше, слухняною, терплячою, позбавленою невиправданих амбiцiй, усю смiховиннiсть яких вiн тепер добре усвiдомлював.

Але як дiстатися до Бадена? Як проiхати через усю краiну? Вiн гарячково схопився за свое невеличке шкiряне портмоне, яке завжди носив iз собою. На щастя, у ньому все ще лежала новенька монета у двадцять крон, яку йому подарували на день народження. Вiн досi так i не наважився витратити ii. Але майже щодня перевiряв, чи лежить вона ще у гаманцi, оглядав ii, вiдчував себе багатим i з вдячною нiжнiстю полiрував метал хустинкою до блиску, аж поки монета не починала свiтитися, як маленьке сонце. Але – i ця раптова думка злякала його – чи вистачить цього? Вiн уже стiльки разiв у своему життi iздив залiзницею, жодного разу не замислившись над тим, що за це треба платити, не кажучи вже про те, скiльки саме це коштуе, – одну крону чи сто. Уперше хлопець вiдчув, що в життi е чимало такого, над чим вiн нiколи не замислювався, що всi речi, якi його оточували, потрапляли йому в руки, якими вiн бавився, мали ще якусь особливу, власну вартiсть та вагу. Ще годину тому вiн удавав iз себе досвiдченого i впевненого у собi, але тепер вiдчував, що обминув увагою тисячi таемниць i питань, i тепер йому було соромно за те, що його вбогоi життевоi мудростi не вистачило навiть для того, щоб переступити перший порiг самостiйного життя. Вiн почувався все розгубленiшим, i його кроки в напрямку залiзничноi станцii ставали все меншими i невпевненiшими. Як часто вiн мрiяв про цю втечу, про те, як вирветься в доросле життя i стане цiсарем, королем, солдатом або поетом. А тепер вiн злякано дивився на невеличку свiтлу будiвлю вокзалу i думав тiльки про те, чи вистачить його двадцяти крон на подорож до бабцi. Рейки блищали i вели далеко, кудись за горизонт, вокзал був порожнiм i позбавленим ознак життя. Едгар несмiливо пiдiйшов до вiконечка каси i пошепки, щоб нiхто бiльше його не почув, запитав, скiльки коштуе квиток до Бадена. З-за темного вiконечка на нього глянуло здивоване обличчя касира i його очi осмiхнулися несмiливому хлопцевi.

– Повний квиток?

– Так, – вiдповiв Едгар.

У його голосi не було й тiнi гордостi, а тiльки страх, що цiна може виявитися надто високою.

– Шiсть крон!

– Прошу!

Вiн iз полегкiстю простягнув касировi вiдполiровану монету, здача дзе

Страница 39

ькнула на тарiлцi, й Едгар знову вiдчув себе дуже багатим, бо у нього в руцi був шматок картону, який давав йому свободу, а в гаманцi звучала приглушена музика срiбних монет.

У розкладi вiн прочитав, що потяг прибуде через двадцять хвилин. Едгар сiв чекати в куточку. Кiлька пасажирiв без дiла тинялися по перону. Але йому було неспокiйно: здавалося, що кожен iз них пiдозрiло поглядае на нього i дивуеться, чому вiн такий юний, а вже подорожуе сам. Хлопцевi здавалося, що про його втечу й провину можна прочитати в нього на чолi. Вiн зiтхнув iз полегшенням, аж коли почув, як наближаеться гуркiт поiзда, який вивезе його у далекий свiт. Сiдаючи в поiзд, зауважив, що купив квиток у третiй клас. Досi вiн iздив тiльки першим класом, тож знову вiдчув, як змiнилося щось у його життi, вiдчув, що iснують вiдмiнностi, якi вiн давнiше не зауважував. Досi його попутниками бували зовсiм iншi люди. Тепер поряд опинилися кiлька iталiйських робiтникiв iз мозолястими руками i хрипкими голосами, вони тримали в руках лопати i кирки, iхнi погляди були сумними й погаслими. Мабуть, вони iхали з важкоi роботи, бо деякi з них спали просто в поiздi, з вiдкритими ротами, схиливши голови на тверде брудне дерево лавки. «Вони працювали, щоб заробити грошей», – подумав Едгар. Але не мiг собi уявити, скiльки саме вони заробляють. Раптом вiн усвiдомив, що грошi е не завжди i iх треба заробляти. Уперше в життi вiн чiтко усвiдомив, що завжди ставився до свого заможного iснування як до чогось само собою зрозумiлого, а насправдi, зовсiм поряд iз ним, куди не глянь, праворуч чи лiворуч, iснують глибокi й темнi прiрви злиднiв, яких вiн нiколи не помiчав. Раптом вiн замислився над тим, що значить мати професiю i покликання, i про те, що його життя з усiх бокiв оточене незбагненними i досi не зауважуваними таемницями. Протягом цiеi однiеi години самостiйного життя Едгар дуже багато всього зрозумiв i навчився. Багато що побачив у вагонi свого потяга iз вiкнами, за якими була свобода. І поволi у його вiдчуття страху почало закрадатися щось iнше, це ще не було щастя, але захоплення багатограннiстю життя. Вiн щомитi вiдчував, що втiк зi страху i боягузтва, але одночасно ця втеча стала його першим цiлковито самостiйним учинком, завдяки якому вiн торкнувся справжнього життя, побачив речi, якi досi проходили повз його увагу непомiченими. Уперше вiн здивував власних батькiв, так само як свiт тепер дивував його. Його погляд iз вiкна вже був не таким, як досi. Уперше йому здавалося, що вiн бачить дiйснiсть, з якоi впали всi покрови, i можна роздивитися справжню суть речей, потаемнi сторони iхнього внутрiшнього життя. Будiвлi швидко пропливали за вiкном, нiби iх здував вiтер, i Едгар думав про людей, якi живуть у цих будинках, про те, бiднi вони чи багатi, щасливi чи нещаснi, чи вони також прагнуть знати все про цей свiт, так само, як i вiн, Едгар, чи живуть там дiти, i чи цi дiти теж, як i вiн сам, досi тiльки бавилися i не жили по-справжньому. Залiзничники, якi стояли на платформах i махали прапорцями, вперше не здалися йому, як це завжди бувало ранiше, бездушними iстотами, тупими виконавцями, мертвими iграшками. Тепер вiн розумiв, що вони не випадково опинилися на своему мiсцi, що так склалася iхня доля, так закiнчилася iхня битва iз життям за право на iснування. Поiзд iхав усе швидше i почав спускатися з гiрських серпантинiв у долину, гори ставали все пологiшими, все бiльше вiддалялися, i ось вони виiхали на рiвнину. Едгар востанне озирнувся i побачив лише синi тiнi гiр, далекi та недосяжнi, i йому здалося, що там, де гори повiльно розчиняються у туманному небi, лежить його власне дитинство.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Th. Mann. Gesamelte Werke in 12 B?nden, Bd. ХІ. Berlin, 1956, S. 299.




2


Der gro?e Europ?er Stefan Zweig. M?nchen, S. 278–279.




3


Цит. за кн.: E. Rieger. Stefan Zweig. Berlin, 1928, S. 115.




4


Aufbau und Untergang. ?sterreichische Kultur zwischen 1918 und 1938. Wien – M?nchen – Z?rich, 1981, S. 393.




5


H. Kyser. ?ber den historischen Roman. – «Die Literatur 32», 1929–1930, S. 681–682.




6


Schiller. «…Von Grund auf anders», Programmatik der Literatur im antifaschistischen Kampf w?hrend der drei?iger Jahre. Berlin, 1974, S. 97.




7


Josef August Lux. Literaturbrief. Der lebensgeschichtliche Roman. – «Allgemeine Rundschau», 1929, 26, S. 998.




8


R. Musil. Tageb?cher, Aphorismen, Essays und Reden. Hamburg, 1955, S. 226.




9


S. Zweig. Vom «?sterreichischen» Dichter. – «Das literarische Echo», № 17 (1914–1915), Hf. 5, S. 263.




10


Громадянин усесвiту (франц.).




11


S. Zweig. Eine Bildbiographie. M?nchen, 1961, S. 125.




12


Новели Стефана Цвейга, що увiйшли до збiрки, розташованi в хронологiчному порядку.




13


Земмерiнг – зимовий курорт у Штирiйських Альпах.




14


Берейтор – фахiвець, який об’iжджае верхових коней i навчае верховоi

Страница 40

iзди.




15


Помовчи, Едгаре! (франц.)




16


Ходiмо, Едгаре! Вже пiзно! (франц.)




17


Карл Мей (1842–1912) – нiмецький письменник, автор пригодницьких книжок про життя iндiанцiв.




18


Баден – мiсто на пiвночi Швейцарii, в кантонi Ааргау. (Кантон – територiальна, федеральна одиниця в Швейцарii.)




19


Едгаре, поводься пристойно. Сядь на мiсце! (франц.)




20


Джагернаутова колiсниця – колiсниця, на якiй пiд час свят возили статую Джагернаута – одне iз зображень iндуiстського бога Вiшну. Пiд колiсницю, що ii тягли тисячi вiруючих, часто кидалися фанатики.




21


Дев’ята година! Вже пiзно! (франц.)




22


Мефiстофель – у християнськiй демонологii один iз семи дияволiв, дух сумнiву, злого посмiху. Особливоi популярностi набув у зв’язку з трагедiею нiмецького поета Й. В. Гете «Фауст».