Страница 1

За двома зайцями
Михайло Петрович Старицький




Михайло Старицький

ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ





Дiйовi люде:


Прокiп Свиридович Сiрко – мiщанин, мае крамницю.

Явдокiя Пилипiвна – його жiнка.

Проня – дочка iх.

Секлита Пилипiвна Лимариха – сестра Сiрчисi, перекупка.

Галя – ii дочка.

Свирид Петрович Голохвостий – промотаний цилюрник.

Настя, Наталка – подруги Пронинi, манiрнi.

Xимка – наймичка у Сiркiв.

Пидора – поденщиця у Лимарихи.

Степан Глейтюк – був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар.

Марта – бублейниця

Устя – черевичниця

Меронiя – живе при монастирi, гостi у Лимарихи.

Два баси.

Йоська – жид.

Квартальний, катеринщик, мiщане i люд.




Дiя перша



Глибокий яр. Пiд горою налiво гарненький домик Сiркiв з садком; за ним баркан i знов якийсь садок i домик, направо – гора, баркан, а далi яр. На дальнiй горi видко Киiв. Вечiр.




Вихiд І


Прокiп Свиридович i Явдокiя Пилипiвна. Сидять на лавцi бiля дому.

Явдокiя Пилипiвна. Бач, як сьогоднi вечiрню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло! А то тим, що новий дячок гарно вичитуе.

Прокiп Свиридович. Чим же гарно?

Явдокiя Пилипiвна. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле.

Прокiп Свиридович. Так, так! Як пустить язика, то вiн у його, як млинове колесо, тiльки бр-р-р!.. І меле разом, i шеретуе…

Явдокiя Пилипiвна. А твiй старий мне, мне той язик, як баба вовну…

Прокiп Свиридович. Прирiвняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки i чита по-стародавньому, по-божественному, а цей…

Явдокiя Пилипiвна. Заступаеться за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштуе.

Прокiп Свиридович. Так що ж, що поштуе!

Явдокiя Пилипiвна. А то, що i в церквi заживаеш табаку, мов маненький…

Прокiп Свиридович. Лопочи, лопочи; а ти заступаешся за нового тим, що молодший.

Явдокiя Пилипiвна. Вигадай ще що!

Прокiп Свиридович. Та й вигадаю!

Явдокiя Пилипiвна. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати! (Одвернулась).

Прокiп Свиридович. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував!

Стара мовчить надуто.

Не сердься-бо, моя сивесенька!

Явдокiя Пилипiвна. Та годi вже!

Прокiп Свиридович. Чого годi? Хвалити бога, прожили вiк у добрiй згодi та лагодi, дiждалися й свого ясного вечора… Да не зайдет сонце во гнiвi вашiм…

Явдокiя Пилипiвна. Та я вже на тебе не сердюся! Тiльки не вередуй.

Прокiп Свиридович. Нi, нi, не буду. А нам таки справдi нарiкати нi на що: вiк пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучi. Єсть на старiсть i шматок хлiба, i закуток.

Явдокiя Пилипiвна. А працювали ж зате як, рук не складаючи!

Прокiп Свиридович. То що ж! Хто дбае, той i мае! Неперестанно трудiтеся, да не увiйдете в напасть! Аби чужого хлiба не заiдали та з чужоi кривавицi не користувалися!

Явдокiя Пилипiвна. Здаеться, уже на нас, голубе, нiкому й скаржитись!

Прокiп Свиридович. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копiйка!

Явдокiя Пилипiвна. Як же гендлювати без того? То вже нехай бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла – единачка; треба було на посаг складати.

Прокiп Свиридович. Та так, так… А наградив-таки нас господь дочкою – розумнi!

Явдокiя Пилипiвна. І вже! Що розумнi, так на весь Подол! Так не жалували ж на iх i грошей: у який кошт та наука увiйшла – страх! Скiльки отiй мадамi до пенцiона переплачено!

Прокiп Свиридович. А за який час? Довго там побула?

Явдокiя Пилипiвна. Мало хiба? Аж три мiсяцi! Ти б уже хотiв свою рiдну дитину запакувати у науку – на муку, аж до загину!

Прокiп Свиридович. Я не про тее: менi тi пенцiони i не до смаку, а коли грошi за рiк заплачено, то треба було б принаймнi за iх одсидiти!

Явдокiя Пилипiвна. Грошей шкода було, а дитини то нi, що за три мiсяцi змарнiла та знiвечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла!

Прокiп Свиридович. То нiчого: одпаслися ж дома; одно тiльки не гаразд…

Явдокiя Пилипiвна. Що там? Уже знов почав вередувати?

Прокiп Свиридович. Таяй мовчатиму, а тiльки той пенцiон…

Явдокiя Пилипiвна. Що пенцiон?

Прокiп Свиридович. От тут у мене сидить! (Показуе на потилицю).

Явдокiя Пилипiвна. Ти знову?

Прокiп Свиридович(зiтхнув).Та й мовчу ж!

Чути знавдалi гуртову пiсню:

Не щебечи, соловейко,
На зорi раненько,
Не щебечи, манюсенький,
Пiд вiкном близенько!
Не щебечи, манюсенький,
Пiд вiкном близенько!

Явдокiя Пилипiвна. А славно спiвають! Я страх люблю хлоп'ячi спiви!

Прокiп Свиридович. Славно, славно! Завтра недiля, а вони гукають.

Явдокiя Пилипiвна. А коли ж iм i погуляти, як не пiд свято! За буднi натрудяться!

Прокiп Свиридович. Той розходились би спати, а то й самi не сплять i другим не дають… (Позiха).

Явдокiя Пилипiвна. То й iди ж собi спати, хто ж боронить?

Прокiп Свиридович. Та я б уже такий, щоб i лягати, та Пронi ж ждемо.

Явдокiя Пилипiвна. А правда, чого вони так забарились? Уже й н