Страница 1

Павло Чорнокрил
Марко Вовчок


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Павло Чорнокрил» Марка Вовчка – психологiчне оповiдання, у якому розкрито низку морально-етичних проблем. Павло одружений з тихою i доброю Галею, але пiдступна спокусниця Варка намовляе його вбити жiнку. Заслiплений хижою красою, Павло вiдмовляеться вiд свiтлого, сходить на шлях згуби i нiвечить свое життя. До iнших прозових творiв автора належать оповiдання «Козачка», повiстi «Інститутка» та «Кармелюк» тощо.





Марко Вовчок

Павло Чорнокрил




І



Був у нашому селi чоловiк – Чорнокрил Павло звали, а в його жiнка Ганна. Обое були сироти, побралися й жили собi двойко.

Вiн був чоловiк поважний i ходив усе понуро, а серцем був палкий навiки. Не многомовний, а коли вже розговориться, то паше його кожне слово полум’ям. Був з себе чорнявий i хороший дуже.

А вона молодесенька, люба та мила, з ясними очима, з веселим серцем, – коло його як пташенятко звиваеться… Вдосвiта, раненько, вона вже прокинулася, вже робить i спiвае, було, й сусiд порозбуджуе своiм голосочком. Чуеш, було, на свiтанню:



Устану раненько,
Умиюсь бiленько…



Слухаеш, а тут i сонечко сходить…

Бувало, що той Павло похмурий такий сидить, а то й словом ii гiрким зачепить – вона терпеливодушна, ясна та весела. Вiн у чому помилиться – вона себе повинуватить; вiн ii скривдить – вона його перепрошуе.

– Ти в мене не жiнка, – було, Павло iй говорить, – ти в мене дитина добра. Ти того бiди-лишенька людського не знаеш, не розбираеш…

– А тобi важко дуже? – спитае та близенько сяде коло його, дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалуе!

– Менi важко… Доля лихая, люди недобрi, вбожество гiркее… менi важко!

– А якби я iз тобою журилася?

– Нi, моя ясочко, проживай веселою. Як гляну я на тебе часом, то i сам розважуся: тобi, бач, усе смiшки та втiшки, – воно й краще. А коли б ще ти засумувала, бiдна тодi голова моя! Важко самому журитись, а ще важче буде, коли й ти затужиш, а моя несила розважити тодi… Хай Бог боронить! Проживай, моя ясочко, веселою!

– То й добре! – одкаже йому, всмiхаючись.

І жили вони собi, вже три роки побравшися.

Тодi женивсь наш пан молодий i пойняв собi багату жiнку: везли за нею посагу – господи-свiте! Наче чумацька валка з Криму йшла.

Наiхало за нею i хлопцiв i дiвчат кiмнатних, i шевцiв, i кравцiв, i прачок, i швачок. У дворi панському наче рiй вироiвся: людей-людей!

Почалися пири та бенкети, музики та танцi: гуде будинок.

Такеньки уся зима-зимська перезимувалась.

Дожидали пани якогось празника собi, сад прибирали – загадали чоловiкiв пригнати на ту садову роботу. Сад панський великий… У йому й хатиночки побудованi, у йому й бесiдочки… Одна ще була така, що на версi, на даху, мiсяцевi роги стримiли… Не те, щоб цього треба для чого було – нi до чого воно, а так-то вже – аби було: звiсно, пани – що хотять, те й роблять. Там i лавочки, й столички, й мраморянi панни, русавки, чи що, i жвавий хлопчик якийсь iз луком та iз стрiлкою нацiлявся з-за рожевих кущiв.

От i клопоталися чоловiки у тому саду: пiсок возили, схiдцi по згiр’ю направляли та мiсточки через рiвчаки ладили. Спiшноi треба було роботи, i ото тамечка вони робили з раннього ранку до пiзнього вечора.

Саме тодi весна молода йшла. Вже вода ставна летiла, й стали поскакувать щучки дрiбненькi, а в рiвчаку струмочок забурчав; заворушивсь на деревi листочок i червоненький усик попустив. Вже травичка стирчала з землi одтеплоi; вже бджола за обнiжжю летiла гудучи. Вилися мiж деревами якiсь сiресенькi пташечки, малесечкi, з пищанням своiм веселим; верба у жовтiм пушку диминiла, а на вербi сорока смiлива скреготала. Вже вечорiло та вечорiло… На селi вже гомiн стишався; люди йшли з панщини. Вертавсь i Павло додому.

Ішов вiн садом панським iз своiм возом порожнiм та про свою долю думав понуро. На весну вбогому чоловiку труднiше: запаси вже пожив, а новини ще не дiждався. І думав вiн собi, в кого-то хлiба позичати, якому доброму чоловiковi вклонитись треба буде… А було тихо та тихо, тiльки хрущi гули лiтаючи. Коли чуеться йому, наче хто сильне ридае неподачеку. Вiн зупинився, прислухався – ридае-плаче хтось поза блигомими кущами. Вiн тi кущi потихеньку прогорнув – сидить дiвчина на лавочцi, попустила своi руки бiлi в великiй тузi, росють дрiбно сльози ii обличчя молоде. Вiн дивиться та дивиться. І довго дивився без жадноi й думки, а так от, як от на свiтову зорю дивляться, що яка-то гарна вона та ясная.

Скинула дiвчина очима… Як побачила – стрепенулася, здивувалась, злякалася.

– Звiдки ви? До кого? Чого ви? – запитуе.

– Як сильне ви ридали! – одказав.

Нiчого не прибрав бiльш iй одмовити.

Вона як заридае знову!

– Боже мiй милий: – скрикнула, – це вже не первий отак я вечiр ридаю. Свiт вже менi не милий, а Господь смертi не посила!

– Ви за молодою панiею, мабуть, приданi?

– За нею. Ох, лихо мое та тяжкее! Завезли ж мене на чужу сторону – нещаслива головонько моя! Хоч усюди гiрка наша доля, та все-таки мiж с

Страница 2

оiх людей легш: кожного я знаю, мене кожне знае; там менi i стежечки знакомiсiнькi, хати усi вiдомiсiнькi, – там земля рiднесенька! А тут от, на чужинi, так, як у темному лiсi, так, як на морi!

Та так-то вже плаче, жалкуючися-нарiкаючи, такими-то вже сльозами ревними.

– Важко бувае чоловiку! – промовив Павло.

– Ох, як же важко! Мука живая!

Вона усе сльозами вливалася, а вiн стояв та думав: «Нещаслива якая! А молоде! хороше!»

– А ви? – питае дiвчина крiзь своi сльози. – Ви, мабуть, тут робите у саду?

– Робимо.

– Давно?

– Сьогоднi уперше нас поставлено.

– То-то ж бо я наче нiкого ке бачила, а я щовечора тутенька туляюся, свiтом нуджу та тужу… А довго вашоi роботи буде?

– Та коли б в два тижнi ввiбралось!

– Гостей дожидають пани…

– Чули. Тож-бо для iх i стояти день при днi, з ночi до ночi.

Та озирнеться – округи темнiсiнько зовсiм, воза свого не бачить. Схаменувся тодi.

– Бувайте здоровi! – промовив дiвчинi та хутко похопивсь. Одшукав воза на полянцi, воли пасуться панським зiллячком викоханим… З’iхав на дорогу; тодi оглянеться назад – нiчого не забачив – усе застеляла мла вечiрня пахучая.




II



Дотягнув вiн додому потиху, усе думаючи про пригоди людськii…

На порозi його Галя стрiла – веселим своiм голосочком питае; сумно вiн iй одмовляе свое слово.

Вона у хату веде, засвiтила свiтло, стiл вже застелений. Буханчик хлiба на столi лежить та нiж.

Сiв Павло бiля столу, схилив голову на руки.

– Ось i вечеря наша, – промовляе до його Галя, сiдаючи поруч.

– Позичений? – каже Павло, краючи хлiб.

– Оддамо, серце, оддамо новиною. Сей рiк зарiдливий буде. Подивитись на руна польовi: жита такi, що й вуж не пролiзе.

– Ти в мене i торiк пророкувала гарне полiття так саме. Ти куди глянеш, то всюди тобi золота верба росте!

– Люди сподiваються…

– Ет! Сподiванки людськii!.. У кого се ти хлiба позичила?

– У Микити у Румая.

– Довго, мабуть, гнувся – не давав?

– О, де ж там! І трошки нi! Зараз, таки зараз дав, iз милою хiттю. Се добрий чоловiк – Румай.




Конец ознакомительного фрагмента.