Страница 1

Самум (збiрник)
Марина и Сергей Дяченко


Вона – сучасна вiдьма-авантюристка, ворожить та знiмае порчу, але вiрить тiльки в грошi. Вiн – демон, що вселився в неi.

Вона – одержима. Вона – гонча.

Вiн – жорстокий хозяiн.

Двое ненавидять одне одного й пов'язанi спiльною мисiею. Варто хоч раз помилитись, спiзниться, прорахуватись – i вiдьма, i демон потраплять в пекло. Але в такiй складнiй працi помилка – всього лише питання часу…

В нову книжку Марини та Сергiя Дяченко, крiм романа «Одержима», увiйшли також новi повiстi та оповiдання: «Електрик», «Самум», «Жук».





Марина та Сергiй Дяченки

Самум

(роман, повiсть, оповiдання)





Одержима

Роман у чотирьох iсторiях





Історiя перша

Демон


– Хто мае владу над частиною, той мае владу над усiм. Це основний закон магii.

Курилися пахощi. Щирився череп на парчевiй скатерцi. Щiльно затягнутi штори й рами ледь пропускали рев шумноi вулицi. Ось язичок полум'я хитнувся, поплив, освiтив фотографiю: чоловiк близько сорока рокiв на тлi БМВ. Машина гарна, власник – нi: хамувата посмiшка на круглому гладкому лицi, тонкi губи, маленькi очицi.

– Хто мае владу над образом, той мае владу над плоттю…

Блиснули в тьмянiм свiтлi леза ножиць. Вiдокремили людську фiгурку вiд БМВ, вiд кущiв на задньому планi, вiд неба, брукiвки й тротуару; втративши машину, чоловiчок став жалюгiдним, i навiть хамувата посмiшка вилиняла.

– Образ переходить у тiнь, тiнь розсипаеться попелом… – пальцi з довгими чорними нiгтями захопили фiгурку й пiднесли до вогню. Голова спалахнула першою, i посмiшка зникла. Клiентка, й так блiда, зiщулилась i прикусила губу.

– Не бiйся! – таемничий грiзний голос на секунду полагiднiшав. – Нiчого з ним не станеться. Полюбить тебе – i край!

Вiдьма опустила палаючий папiр на блюдце, дiждалася, доки згорить увесь, спритно струсила попiл у формочку. Нахилила свiчку, залила зверху гарячим воском; остигаючи, вiск каламутнiшав i втрачав прозорiсть. На столi, вкритому церковною парчею, народжувалася воскова лялечка.

– І забуде раб Божий Олександр усiх своiх жiнок, – голос пiдвищився, набуваючи металевих ноток, – а любитиме тiльки рабу Божу Свiтлану, й очима, й серцем, i тiлом, i душею…

Клiентка аж нахилилася вперед, i стало видно, як сильно вона прагне бути коханою.

Чорний нiготь пiдчепив фiгурку, пальцi не без зусиль вивiльнили лялечку з форми. Плавився вiск; з окремоi грудочки вiдьма спритно злiпила генiталii. Фiгурка виявилася занадто малою для такоi пишноти, однак нi вiдьму, нi клiентку це не збентежило. Вiдпавши раз i вдруге, деталь досить-таки косо закрiпилась на восковому тiлi.

– Зi здоров'ям у нього проблеми, – заклопотано повiдомила вiдьма. – Лiкуватимеш.

– Полiкую, – клiентка дрiбно закивала.

– І щось печiнка його менi не подобаеться, – довгi пальцi покрутили фiгурку так i сяк. – А ти!

Клiентка пiдстрибнула на стiльцi.

– Покинь курити! – чорний нiготь викривально вп'явся iй у груди. – Не можна тобi курити!

– Покину, – блiдими губами пообiцяла клiентка.

– А тепер iди. Я духа викликатиму. Без духа не вийде. Йди! Грошi залиши на порозi!

– А… – тихо пискнула клiентка.

– Двiстi баксiв. Залишиш бiльше – здiйсниться скорiше.

– Д-дякую… – клiентка зiсковзнула зi стiльця, як тепле масло з ножа, повагалася, наважилась: – То коли менi ждати?

– Вiн тобi зателефонуе. Сама не набивайся. Приiде до тебе, у ноги впаде.

Застрягши мiж надiею та сумнiвом, тiтка нiяк не могла пiти; стiл, накритий церковною парчею, раптом дрiбно затрясся, наче кришка на киплячiй каструлi. Клiентка позадкувала.

– Бачу!

Тремтлива рука випустила довгий палець iз чорним нiгтем, нiготь вказав у куток – у пiвморок:

– Бачу! Он вiн!

Клiентка метнулася до виходу. Через частку секунди вiд неi лишився ледве вловимий запах – нервового поту та недорогого дезодоранту, такого сильного, що його не змiг до решти вбити навiть дух ладану. Стiл iще якийсь час дрижав, зловiсно й моторошно, потiм вiдьма Ірина припинила його трясти. Хряснули вхiднi дверi; вiдьма потяглася так, що з'iхали до лiктiв рукава широкоi бiлоi хламиди. Стягла з голови хустину, задмухала свiчку. Розсунула штори, впускаючи до кiмнати свiтло, вiдчинила кватирку; повернувшись до стола, висунула з-пiд парчi вiдро й струсила в нього обрiзки фотографii, дрiбне смiття та воскову лялечку з величезним членом.


* * *

У тому самому пiд'iздi обладнала собi офiс повна жiнка-нотарiус; працювала вона багато й заробляла, здаеться, непогано. І сестра в неi була приватним нотарiусом, i дочка нотарiусом; в Ірини не було сестер, зате ii бабусю цiлком серйозно вважали вiдьмою.

На килимку перед дверима лежали двi стодоларовi купюри, вiсники удачi. Ірина прискiпливо оглянула кожну, понюхала – грошi були правильними, та ще й новими. Якби розумний парфумер здогадався випустити парфуми iз запахом грошей, Ірина стала б найпершою його шанувальницею. От якби таких соток – та цiла валiза, як у кiно!

Посеред кухнi сидiла за ноутбуком Вiка, секретарка й

Страница 2

прибиральниця, бухгалтер i начальник вiддiлу кадрiв в однiй особi. Худорлява й завжди трохи здивована, Вiка нагадувала ящiрку-черницю (чернечого вигляду надавала iй чорна хламида й чорна робоча хустинка аж по самi брови). Розклавши на столi чорнi широкi рукава, Вiка стукала по клавiшах, але не зависала «Вконтактi», як можна було подумати, а саме працювала. Вiдкривши «Великий сайт Вiдьми Ірини», вона строчила послання на форум – вдячне послання, сповiдь урятованоi клiентки.

Клацання мишi – повiдомлення пiшло на сайт; Вiка прийняла в Ірини грошi, записала двiстi баксiв до крихiтного прибутково-видаткового блокнота, потiм розкрила органайзер:

– Буде ще одна через пiвгодини. Сьогоднi гарний день.

Ірина кивнула й витягла пачку сигарет. Вiка залишила пост перед комп'ютером i вийшла до кiмнати; вiдпрацьованими рухами, як боець, що звично розбирае й збирае гвинтiвку, помiняла свiчку у свiчнику, витрусила скатертину, протерла ганчiркою череп на столi, помiняла на блюдцях кавового кольору пiрамiдки.

– Пахощi ти цього разу купила паленi, – крикнула з кухнi Ірина. – У горлi дере.

– Курити треба менше, – вiдгукнулася Вiка сварливо, проте не злiсно.

Ірина гмикнула й затяглася.

Про вiдьомську сутнiсть своеi баби вона вперше довiдалась iз засмучених маминих монологiв на кухнi: «Вiдьма, а не свекруха! На мене пристрiт наводить, щоб я не могла влаштуватися на роботу, щоб вiд тебе, козла, фiнансово залежала!» Батько мовчав – вiн узагалi був неговiрким, багато пив i до сорока рокiв заробив iнвалiднiсть. Пiдрiсши, Іра перестала мрiяти про хатинку на курячих нiжках, де живе ii могутня баба: слово «вiдьма» в маминому виконаннi означало те саме, що й «сука», «холера» та iншi спецiальнi слова, якi Іра залюбки повторювала в школi.

З першого ж класу ii стали називати вiдьмою – може, за гострий негидливий язичок. А може, тому, що вона про все завжди знала бiльше за всiх.

Нi, на уроках це нiяк не виявлялося. Вона гадки не мала, що таке третiй закон Ньютона i як влаштована хiмiчна промисловiсть. Зате вона знала, хто з ким зустрiчаеться i як далеко зайшли стосунки, що треба сказати найсуворiшiй училцi, аби та розтанула й поставила «три», хто в чому винен i хто чого боiться; до одинадцятого класу ii цуралися вже без смiху, не раз i не двiчi за спиною перешiптувалися: «Вiдьма!»

Випускаючи дим у кватирку, Ірина посмiхнулася. Баба, яку вона бачила рiдко й пам'ятала туманно, не скидалася на бабу-ягу, навпаки – була кругленькою, м'якою, охайною й незлою. Правда, похорон у неi був моторошний: Іра запам'ятала безлiч похмурих людей, завiшенi вiкна й дзеркала, дощ i чиюсь iстерику; вона запам'ятала круглi очi бабусиноi сусiдки, коли та переказувала пошепки жахливi деталi: «Дах довелося розбирати… Бо вiдьма вона, вiдьма».

Пiзнiше, пройшовши через медичне училище, бухгалтерськi курси, замiжжя, випробний термiн у турбюро, курси фен-шую, ще одне замiжжя й фiнансовий крах, Іра чiтко усвiдомила: вiдьма – це навiть не покликання. Це професiя, i професiя потрiбна; всi хочуть замiж за мiльйонера або, в крайньому разi, за хамуватого власника БМВ, усi хочуть любовi й грошей, чужих чоловiкiв, грошей, здоров'я й щастя, грошей, принца на бiлому конi, грошей…

Продзвенiв дзвiнок у дверях, i вiдьма з жалем загасила сигарету.


* * *

Дiвчинi було рокiв двадцять iз гаком. Миловида. Пухка. «Мiнус три кiлограми, i було б те, що треба, – подумала, мружачись, Іра. – А так у тебе проблеми, дiвчинко. Йтиметься, зрозумiло, про мужика».

– Здорова була, дiвчино. Сiдай. Із чим прийшла?

Нова клiентка опустилася на краечок стiльця. Щось у ii обличчi, в манерi вiдводити очi раптом збентежило Ірину: дiвчина принесла з собою таемницю.

– Викладай, – Іра масно всмiхнулася. – Допоможу.

Пiдтягши вище сумочку, утримуючи ii однiею рукою, дiвчина вiдкрила застiбку й витягла приготовану заздалегiдь фотографiю. Двое всмiхалися в камеру: ця ж таки дiвчина та чоловiк. На колiнах у дiвчини собака, i не кiмнатна iграшка, як тепер бувае, а покруч лайки з дворнягою, доволi-таки велика тварина. Розпещена, бач – на колiнах сидить… А чоловiк непростий. Гарний. Теж розпещений, куди тому собацi. Рук не видно, обручки не видно, але, судячи з пози, голубочки розписанi в загсi або навiть повiнчанi, принаймнi дiвчина вважае цього красеня своiм…

Ірина перевела погляд iз фотографii на гостю: дiвчина сидiла, навiщось притискаючи сумку до грудей.

– Твiй колишнiй? – вiдьма проникливо кивнула на фото. Дiвчина швидко подивилась iй у вiчi. Потiм випросталася, ледь розслабилася, великим i вказiвним пальцями лiвоi руки намацала слiд од обручки на правiй.

«Он як, – подумала Іра зацiкавлено. – У вiдьом ми не вiримо. Раптом чуемо про себе правду… губимось… i з полегкiстю розумiемо, що в нас е слiд вiд обручки – доказ, i вiдьомськi чари здаються нам тiею ж таки класичною дедукцiею…»

Азарт зайнявся, як свiтанок над рiчкою. Ірина ледь-ледь звела куточки губ; тримайся, мала. Зараз тебе патратимуть.

– Чого прийшла? – одним поворотом керма вона змiнила ма

Страница 3

лянистий тон на прокурорський, жорстокий. Дiвчина здригнулася. Права рука ii знов лягла на сумку. Ірина примружилась.

– По пораду, – пролопотiла дiвчина.

– Брешеш! Що у тебе в сумцi?

Клiентка на секунду розгубилася. У сумцi в неi щось важливе… Не бомба ж? Тодi що?

– Диктофон? – на Іру зiйшло натхнення. З обличчя дiвчини зрозумiла, що влучила в «десятку», i не на жарт розлютилась: – Пiдставити мене надумала?!

Дiвчина замахала головою. Сум'яття, нiяковiсть, упертiсть i страх змiнювались на ii лицi, немов полотнища на автоматичному рекламному щитi.

– Ану виймай, або я тебе так прокляну, що смертi захочеш!

Дiвчина здалася. Вийняла з сумки цифровий диктофон. Вимкнула. Поклала на стiл.

Пiдвела на Іру впертi сiрi очi:

– Я просто хотiла взяти iнтерв'ю. Пiдготувати матерiал. Для журналу.

– На кого працюеш? – Ірина готова була дихати полум'ям.

– Нi на кого… Я журналiстка. Фрiлансер. Замовнi статтi… Та все, що трапиться.

– Знаю, як ви пишете. Брехню ви пишете, журналiсти. Вимiтайся!

Дiвчина покiрно встала. Прийняла зi стола диктофон. Борючись iз бажанням утягти голову в плечi, пiдхопила за краечок фотографiю.

– Стiй, – вирвалося в Ірини майже проти волi. Дiвчина завмерла – нiби вони з вiдьмою гралися в гру «Завмри». Вiдьма не зводила очей з фотографii; двое всмiхалися. Собака сяяв щастям. Собака був простим, чоловiк – нi.

– А мужика цього ти вже не повернеш, – повiдомила Ірина, мстиво дивлячись дiвчинi у вiчi. – Інша жiнка мiж вами.

Дiвчина клiпнула:

– Нiчого ви не знаете, – в голосi пролунало полегшення i навiть тiнь глузування, здаеться, промайнула. – Нi-чо-го.

І, несучи свою перемогу, як розгорнутий прапор, мерзотниця розвернулась i зробила крок до дверей. Ірина давно змирилася з можливiстю провалу (при нашiй роботi всяке бувае), але такого вiдвертого приниження пережити не могла.

– Це що, його мати?

Вона кинула слово в спину, мов м'ячик, i, навiть не бачачи обличчя, миттю вгадала: воно.

Ну, тепер пострибаеш, мала негiднице.

– Його мати… свекруха, тебе… мучить!

Дiвчина не витримала й обернулась. По ii очах Ірина зрозумiла, що втрачае iнiцiативу, i набрала в груди якнайбiльше повiтря:

– Вона… стривай, вона… померла?

Зiницi в дiвчини розширились, i фотографiя полетiла на пiдлогу. Таких точних пострiлiв за всю Іринину кар'еру було три чи чотири – i кожний приносив невимовну втiху.

– Померла! – Ірина ревнула, як цiла юрба плантаторiв за мить до лiнчування раба-втiкача. – А спокою тобi не дае!

В яблучко. Он як налякалася, вiвця! Вiдчуття влади було легшим за повiтря i розпирало вiдьму зсередини так, що вона, здаеться, була готова злетiти.

– Бачу! – Палець iз довгим чорним нiгтем указав клiентцi за плече. – Он же вона!

Дiвчина боролася довгу мить – а потiм пiддалась i озирнулася. Кiлька секунд розглядала кiмнату, ось диплом iз печаткою на стiнi, пучки трав, пiдвiшенi на нитцi, жаб'ячий кiстяк, бiла коробка кондицiонера…

– Не бачиш? А я бачу! – Голос вiдьми бив на сполох. – Я бачу духiв! Я бачу демонiв!

Вiка, чекаючи на кухнi, шанобливо покивала головою на цей крик.

– Бачу! Ходить свекруха за тобою, як пришита, вiдлякуе твое щастя! А що ти iй зробила, зiзнавайся?

Сiрi очi дiвчини потемнiли на тлi молочно-бiлого лиця. І знову в яблучко; прекрасно. Негiдниця надовго запам'ятае ii «iнтерв'ю».

– Винна? Зiзнавайся – винна?!

Горопашна репортерка вискочила з кiмнати. Іринi хотiлося крикнути iй у спину – «Ату», але замiсть цього заревiла мiддю:

– Так i ходитиме за тобою! Не пiдпустить до тебе щастя, так i знай!

Грюкнули вхiднi дверi. Майже вiдразу зазирнула Вiка:

– Слухай, чого це вона? Як ошпарена… Не заплатила!

– Психована, – Іра стягла з голови хустину. – Ще й журналiстка…

Кiлька хвилин вона сидiла, переводячи подих, слухала, як стишуеться серце. І таке бувае в нашiй практицi: ми блискуче працювали, ми спiзнали натхнення; з другого боку, клiент пiшов не заплативши – професiйний прокол. Неприемно.

– Втомилася? – Вiка поставила чашку на стiл – просто на церковну парчу.

– Вiкусю, – сказала Іра, – зателефонуй, будь ласка, Льошi з турагентства, хай пiдбере менi готель у Хургадi… або краще в Шармi, днiв на десять.

Гримнув дзвiнок у дверях.

– А це хто? – насторожилася Ірина. – До четвертоi ще…

– Це пiцу привезли, – Вiка посмiхнулася. – Ходiмо обiдати.


* * *

Вони iли пiцу з грибами, пили апельсиновий сiк на кухнi й говорили про цiни, про Вiчину дочку, котра майже виросла i якiй час уже думати про майбутне, а ii батько, тварюка така, вже три роки носа не потикае i не вiдповiдае на дзвiнки. Вiка, як завжди, зажурилася вiд того, що важко самiй пiднiмати дiвчинку, а потiм повеселiшала, бо вона, дама без вищоi освiти i взагалi без професii, якось дае раду, тягне й пiднiмае. Потiм Вiка зателефонувала в турфiрму й замовила для Ірини п'ятизiрковий готель у Шарм-ель-Шейху.

Тим часом столик пiд церковною парчею, де так i залишилася стояти чашка з недопитим чаем, раптом почав трястись, наче у вагонi. Д

Страница 4

ерi до кiмнати були причиненi, ноутбук грав ретро-композицiю «Дискотека вiсiмдесятих»; тiльки коли чашка зiсковзнула зi стола i з гуркотом розсипалася на друзки, Ірина й Вiка вiдчули лихо.

На темнiй паркетнiй пiдлозi розтеклася калюжка, схожа на зiрку. Бiлi скалки з золотою смужкою розлетiлися по всiй кiмнатi.

– Протягом скинуло? – припустила Вiка.

– Наче ж не було нiякого протягу…

Вiдчинена кватирка цiдила денне повiтря. Аромат пахощiв послабшав; нi жаб'ячий кiстяк, нi диплом на стiнi, нi череп, нi сушене зiлля не постраждали.

– Поривчастий вiтер, – сказала Вiка, повертаючись iз кухнi зi щiткою в однiй руцi i шваброю в другiй. – Сьогоднi в прогнозi…

– Чашки шкода, – сказала Іра. – Зручна була.


* * *

Їй траплялося зустрiчатись iз незадоволеними родичами клiенток, iз дружинами вiдбитих чоловiкiв i з нареченими вкрадених женихiв. Бували скандали, iнодi мордобоi, але такi iнциденти потрапляли до розряду неприемностей, а не серйозних проблем.

Кiлька разiв у ii практицi запах смаленого з'являвся зовсiм близько, густий i iдкий. Бувало, тiкала темними вулицями вiд гопникiв, найнятих ii побити, часом доводилося мiняти офiс i термiново виселятися з винайнятоi квартири. Їй вдавалося втрясати проблеми з мiлiцiею, бандитами, податкiвцями; щоразу вона ясно розумiла, звiдки йде небезпека i що треба робити, аби ii уникнути.

Чомусь розбита чашка, предмет простий i неважливий, змусила ii знову вiдчути запах смаленого. Ледве вловимий. Та – найгiрше – вона не могла збагнути, звiдки загрожуе небезпека.

Починала болiти голова.

Рiвно о четвертiй з'явилася наступна клiентка – провiнцiалка рокiв п'ятдесяти, на вигляд простувата, але чiпка й розумна. Їi дочка жила в Америцi й нiяк не могла вийти замiж – хоч мужикiв, здавалося б, не бракувало.

– Ти подивись! – жiнка з порога стала звертатися до Іри на «ти», одразу зрiвнюючи iхнi позицii. – І фiгурою Бог не обдiлив, i личком, робота грошова, i вiчно бiля неi то один, то другий крутиться. А замiж – увесь час зриваеться! Оцей, останнiй, уже й обручку купив. А потiм злиняв, наче водою змило… Чи це не вiнець безшлюбностi, бува?

– Вiн, – Ірина уважно розглядала фото дiвчини. – Вiнець. Так i е, – вона скорботно покивала. – Хто наклав, е пiдозри?

– Нема, – жiнка безпорадно розвела руками. – Вона… нi з ким не сварилася, щоб аж так…

– Вона хрещена?

– Аякже!

– Ех, шкода, що вона в Америцi, тут би я iй за двi секунди зняла… – Ірина замислилась, звiвши очi до стелi, i машинально помiтила, що побiлка потемнiла й невдовзi вимагатиме ремонту. – Тодi так. Пiди до церкви, вiзьми три свiчки…

Стiл здригнувся пiд руками. Похитнувся череп. Сiпнувся язичок свiчки. «Кватирку слабко причинила, – приречено подумала Іра. – Зараз як розчахнеться, як дмухне…»

Вона потрясла головою. У вухах гуло, i гуркотiння наростало; Іра стурбовано торкнулася вух кiнчиками пальцiв.

Тиск? Змiна погоди?

– Що це? – запитала вона, суплячись. – Чуеш?

– Нi, – несподiвано боязко вiдгукнулася клiентка. – А що?

– Гуде…

Землетрус? О, ще…

ІРА ІРА ІРА ІРА ІРА

Вiдьма пiдстрибнула на стiльцi й сильнiше потерла вуха:

– І зараз не чуе… те?

Клiентка дивилася здивовано. Тим часом низький чужий голос повторював i повторював iм'я вiдьми, i тонкий звук «i» лунав у його виконаннi басовитим ревом.

Стiл трясся, i череп нестримно iхав до його краю. Вогник свiчки застрибав i згас. Ірина пiдхопилася, перекинувши стiлець; тривалий бiль пронизав уздовж хребта, розтiкся по руках i ногах. Нiколи в життi вона не знала таких конвульсiй, нiколи ii так не корчило.

ІРА! ІРА!

– Hi! – заволала вона, в панiцi забувши, що повинна мати владу над демонами. – Щезни! Нi! Мамочко! Матусю! Поможiть!

Нiхто не допомiг. Ірина впала на пiдлогу, вхопилася за край скатертини, нiби намагаючись за неi втриматися. Повз лице пробiгли запилюженi чобiтки зi збитими каблуками, грюкнули дверi, i слiду клiентки не було; Іра корчилася, стукаючи п'ятами по паркету, права туфля злетiла з ноги. Череп звалився з краю стола, стукнув по лобi й пострибав у темний куток.

– Помо…

І все закiнчилося раптово. Ущухло гуркотiння. Припинилися корчi. Вiдчинилися дверi, зазирнула Вiка:

– Чого вона… Що з тобою?!

Ірина сiла. Руки тряслися. Спину заливало потом, губи здалися чужими, коли Іра через силу розтягла iх до вух:

– Подивися… у мене усмiшка не крива?

– Це що, усмiшка?!

– Це тест на iнсульт, – простогнала Іра. – А руки…

Насилу пiдвiвшись, вона випростала руки перед собою. Долонi тремтiли. Вiдьма заплющила очi й дотяглася пальцем до кiнчика носа.

– Що з тобою? – Вiка допомогла iй пiдвестися, посадила на стiлець. – Вона тебе що, по головi стукнула?

– Нi, – Іра потерла чоло. – Це череп…

– Що в тебе з черепом?

– Не в мене! Череп зi стола впав…

Вона глибоко зiтхнула. І ще раз. І ще.

– Попустило, – сказала нарештi. – Такий, знаеш, напад… Завари менi чаю, добре?

Вiка ретельно ii оглянула. Вiдтягла повiку. Помацала лоба. Вийшла; Ірина вiдчинила кватирку, пройшлася

Страница 5

кiмнатою, iз задоволенням помiчаючи, що в головi бiльше не паморочиться, що у вухах не дзвенить, що руки трясуться дедалi менше. Пiдiбрала загублену туфлю; потiм вiдчинила шафу, замасковану чорною тканиною, вийняла сумку, з сумки косметичку, розкрила пудреницю…

Спершу вона побачила червону гулю в себе на лобi, блiде обличчя, хустку, що сповзла з голови, потiм, краем ока, вона побачила в кутку кiмнати, бiля самих дверей, щось таке, вiд чого волосся пiд хусткою стало дибки.

– А-а!

Пудрениця дзвiнко хряснулась об пiдлогу. Розлетiлися скалочки пудри, навпiл трiснуло дзеркальце. Ірина з жахом озирнулася; того, що привидiлось iй у вiддзеркаленнi, в кiмнатi не було й бути не могло. Це глюки, це морок, це…

Сумка зiсковзнула з краю стола. Викотилась парасолька, вивалився блокнот, застрибала по паркету ручка. Ірининi руки, самi собою, витягайся вперед i вiдразу ж конвульсивно притислися до грудей; вона спробувала закричати й зрозумiла, що онiмiла, що язик провалився, що в горлi – бездонна вирва.

Їi руки, наче чужi, наче на тросиках, наче з примусу потяглися до ручки. Вона, праворука, схопила ручку лiвою i поповзла, мов жебрачка, мов калiка, навколiшки поповзла через кiмнату – до блокнота, що розгорнувся на чистiй сторiнцi…

«Ірино, ти влетiла».

Вона дивилась, аж очi вилазили з орбiт, як ii лiва рука виводить нерiвний рядок, у якому повторюються три слова: «Гро, ти влетiла, Іро, ти влетiла».

Правою рукою вона перехопила лiву. Ривком одiрвала вiд паперу, затрясла, сподiваючись витрусити ручку; дарма. Зведена корчем, кострубата, мов пташина лапа, лiва рука бажала писати, i лiва рука перемогла.

«Слухайся мене, гадино, корись, бо гiрше буде».

Зайшла Вiка – й сахнулася з жаху.

– «Швидку!» – зумiла вичавити Іра. – Шви…

І закашлялась.


* * *

«Швидка» приiхала на диво швидко – видно, Вiка по телефону красномовно описала стан хвороi. Машина зупинилася перед пiд'iздом iз двома вивiсками: праворуч – «Нотарiус Попова А. Н.», лiворуч – «Вiдьма й цiлителька Ірина».

Лiкар, серйозний чоловiк близько сорока рокiв, був на диво непривiтним. Іринин диплом вiдьми, череп, дбайливо покладений назад на стiл, та iншi атрибути професii дратували його неймовiрно. Вислухавши плутану Іринину розповiдь, вiн крiзь зуби звелiв сестрi вимiряти тиск, не став слухати белькотiння пацiентки про те, що вона гiпотонiк, i звелiв звернутися до фахiвця:

– До невролога. Або до психiатра. Це у вас, схоже, професiйне!

Ірина, змучена й ледь жива, не чула дiалогу лiкаря й лiтньоi сестри, коли машина вiд'iжджала вiд пiд'iзду:

– Чого ти так на неi визвiрився?

– У мене теща лiкуе в такоi самоi вiдьми рак шлунка. Уже п'ять рокiв. Добре, що раку в неi нема. А якби був?!


* * *

Востанне вона була в церквi пiвроку тому – одружувався троюрiдний племiнник, i його мати запросила на вiнчання всiх родичiв, за списком. Весiлля було бучним i людним; принаймнi у церквi натовп був, наче в автобусi.

Сьогоднi людей майже не було. У пiвтемрявi горiли свiчки.

Вона зайшла i стала на порозi; подумавши, перехрестилася. Прислухалася до себе; нiчого.

Осмiлiвши, пiдiйшла ближче до вiвтаря. Перехрестилася ще раз. Купила десять воскових свiчок, наитонших, i розставила перед iконами, щоразу ревно хрестячись i глибоко вдихаючи запах ладану.

Нiчого не вiдбувалося.

«Якби це був… бiс, – мiркувала вона з острахом, – або… демон, вiн би менi до храму не дозволив навiть зайти. Мене знов би почало корчити, мучити… А я в храмi, хрещуся, ставлю свiчки – i нема нiяких припадкiв!

Менi треба до невролога, а не до батюшки. Якi бiси? Якi демони?! Це професiйне, лiкар правду сказав, але не в тому розумiннi, що я вiдьма, а в тому, що я сама себе випадково загiпнотизувала. Завтра ж запишуся на прийом… А як iз Єгиптом? Летiти чи нi? З одного боку, вiдпочинок менi потрiбен…»

Вона ще раз механiчно перехрестилася на iкону.

«…Вiдпочинок потрiбен, але що, як мене скрутить у лiтаку?! Нi, треба спочатку поставити дiагноз, пiдлiкуватися…»

Вона встромила запалену свiчку в металевий тримач. Тричi перехрестилася. Зiтхнула з полегкiстю.

Вийшла на свiже повiтря, без упину хрестячись i всмiхаючись. Щедро роздала милостиню.

Бабусi дивилися на неi, мов на святу.


* * *

Вона жила сама, квартиру винаймала, готувала рiдко. А сьогоднi апетит узагалi зник; Ірина вийняла з холодильника стосик заморожених сирникiв, подивилася на нього, сховала назад. Дiстала пакет кефiру, заварила чай i вляглася перед телевiзором.

Спершу захопилася серiалом. А потiм потихеньку стала засинати.

Злипалися очi. Треба було встати, вмитися, перевдягтися, намастити лице кремом, розстелити лiжко; вона лежала, розумiючи, що зараз не встане. Нарештi вiдпустив нервовий дрож, нарештi так добре, так спокiйно… От тiльки щось деренчить у телевiзорi…

Не встаючи, вона дотяглася до пульта. Натисла червону кнопку; припинили бурмотiти диктори новин. Але деренчання не зникло; Ірина не вiдразу зрозумiла, що деренчать тарiлки на кухнi.

Вона звелася на лiктi.

Страница 6

Бом, сказав антикварний годинник iз боем. Бом, бом, бом; хiба вже дванадцята?!

На кухнi лунко розбилася порцеляна.

Насамперед вона перехрестилася. І ще раз. Устала, запхнула ноги в капцi… Увiмкнула верхне свiтло в кiмнатi, потiм у передпокоi, тодi на кухнi.

Потiм, затамувавши подих, зазирнула до середини. Уся кухонна пiдлога була всипана скалками. Щiльно затягнутi штори матово поблискували. На полицi цокав годинник i теж показував дванадцяту.

Повiльно ступаючи, прислухаючись до тишi, Ірина пройшла до ванноi. Спершу ввiмкнула свiтло; тодi рвучко вiдчинила дверi. Нiкого; Ірина зайшла й стала перед дзеркалом.

І майже одразу побачила його.

Обернулася; його не було. Знову подивилася в дзеркало; вiн вийшов iз глибини:

– Я попереджав, що буде гiрше?

Там, у дзеркалi, у задзеркаллi, ця незнайома й страшна людина взяла за голову Іринине вiдбиття – i вона вiдчула, як чужi руки впиваються iй у волосся. Вiн сильно, грубо штовхнув ii, ударив лобом об дзеркало; посипалися скалки, полилася кров, але дзеркало, розсипавшись, перестало вiддзеркалювати ванну, i зник задзеркальний демон.

Крапаючи кров'ю, вона вискочила з ванноi. Кинулася до вхiдних дверей – але замок заклинило; зiрвала слухавку – проте та мовчала. Схопила мобiльник – той вирвався з рук, нiби живий, упав на пiдлогу й розлетiвся. Полетiв пiд диван акумулятор.

Заблимав торшер – неначе вiтром гойдало далекi дроти. Увiмкнувся й вимкнувся телевiзор. Ірина кинулася до вiкна, вiдчинила – восьмий поверх…

За спиною, в кiмнатi, антикварний годинник почав бити невлад.


* * *

До сьомоi ранку порiз на лобi давно затягся.

Вона сидiла скорчившись перед журнальним столом, i перед нею, i на пiдлозi, i по всiй кiмнатi валялися папiрцi: сторiнки з блокнота, магазиннi чеки, рекламнi проспекти, серветки, – все паперове смiття, яке тiльки було в квартирi, пiшло тепер у дiло. Ірина сидiла й писала не спиняючись лiвою рукою: «Роби, як я скажу». «Слухай мене, не думай пручатися». «Ти шахрайка, брехуха, гидота».

У ручцi закiнчилася паста. Ірина писала без пасти, витискала на глянцевiй рекламнiй картцi, впоперек дiвчини на серфi, впоперек хлопця на скейтбордi: «Тiльки спробуй комусь дзявкнути». «Тiльки спробуй комусь сказати».

А вiн сидiв у крiслi навпроти, i вже не потрiбне було дзеркало, щоб його бачити. Сухорлявий, жовчний, у сiрому костюмi з краваткою, безжальний, мов тесак.

За вiкнами свiтало. Годинник пробемкав сьому; коли Ірина остаточно переконалася, що померла й потрапила до пекла, вiн уперше за багато годин заговорив:

– Дiйшло, гадино? Все зрозумiла? Ірина часто задихала:

– Зрозумiла… Бла… бла… гаю, вiдпустiть… мене… я все зрозумiла…

Вона з новим жахом зрозумiла, що не може навiть розридатися.

– Я бiльше не буду! – вирвалося в неi, звiдкись iз дитячих ще, з давнiх страшних спогадiв.

– Що ти не будеш? – запитав кат у сiрому костюмi.

– Нiчого! – вона спробувала перехреститись, але не змогла. – Я кластиму асфальт. Носитиму шпали. Завжди дотримуватимуся посту… Я…

У розпачi вона готова була пообiцяти, що пiде до монастиря, але демон у сiрому процiдив, наче сплюнув:

– Заткнись.

І вона замовкла, нiби iй справдi заткнули рота.

– Ти робитимеш те, що я скажу, з першого разу й моментально, – сказав чоловiк у крiслi. – Так чи нi?

– Так, – простогнала Іра.

Ручка нарештi випала з ii лiвоi руки. Рука зависла, мов перебита обухом.

– Приведи себе до ладу, – гидливо сказав демон у сiрому. – Лице напудри й заклей пластиром. Одягнися. На все маеш пiвгодини, i спробуй спiзнитись хоч на секунду.


* * *

О сьомiй сорок п'ять вона була готова. Тональний крем, макiяж, акуратний пластир на мiсцi порiзу; повнiстю вдягнена й зачесана, вона стояла посеред кiмнати, з жахом дивлячись на порожне крiсло.

Повiльно повзла хвилинна стрiлка. За вiкном тривав ранок: поспiшали дiти до школи, роз'iжджалися машини, що ночували бiля пiд'iзду. Пенсiонери виходили гуляти з собачками, матусi – з маленькими дiтьми; годинник пробив восьму. Крiсло порожне, в кiмнатi тихо та спокiйно.

Вона чекала.

Потiм, не витримавши, вийняла з сумки нову пудреницю, куплену вчора замiсть розбитоi. Пiднесла дзеркальце до очей; оглянула вiдбиття кiмнати. Але вiддзеркалена кiмната теж була порожня. Пописанi папiрцi, розлетiвшись по кутках, надавали iй дикого вигляду.

Ірина пiдняла з пiдлоги свiй мобiльник. Намацала пiд диваном одлетiлий акумулятор; щосекунди вона завмирала, прислухалася й озиралась, однак нiчого не вiдбувалося. Пiд вiкнами курликала сигналiзацiя, i звичний звук гнав злi тiнi надiйнiше, нiж пiвнячий спiв.

Стискаючи в руках розiбраний телефон, Ірина вийшла до передпокою. Тут теж було дзеркало, i нiхто, крiм Ірини, не вiддзеркалювався в ньому.

Млiючи, вона взялася за ручку дверей. І дверi вiдчинилися!

Затамувавши подих, Ірина вислизнула з квартири. Захряснула дверi; стрiмголов, мов божевiльна, кинулася геть iз будинку.

Сусiди озиралися на неi, коли вона, задихаючись i нi з ким не вiтаючись, мчала через двiр, не

Страница 7

важаючи на газони й на калюжi. Ледь добiгши до дороги, вона вдало зупинила машину; гепнулась на потерте сидiння, грюкнула дверцятами:

– Їдьте!

– Куди? – здивувався водiй, чорнявий чоловiк рокiв тридцяти.

– Їдьте, потiм скажу!

Машина влилася в потiк транспорту. Ірина кiлька хвилин сидiла, закусивши губу, прислухаючись; потiм тремтливими руками зiбрала телефон: вклала акумулятор, заклацнула кришку.

– Вiка?

Сонне «привiт», що пролунало на тому кiнцi дроту, здалося Іринi солодким, мов янгольський спiв.

– Вiкусю! Зайди в Інтернет, негайно… подивися… менi потрiбна консультацiя психiатра! Термiново!

Водiй витрiщив очi. Подивився на Ірину – i зразу ж знову на дорогу; ледь не врiзався в круту тачку, що проiжджала повз нього.

– Краще знайомого лiкаря, – бурмотiла Ірина, – а якщо знайомого нема, то якого-небудь… Нi, не булiмiя! Не депресiя! Дай менi номер, я сама все поясню!

Вiка, людина зiбрана й чiтка, через тридцять секунд продиктувала телефонний номер. Ірина набрала його, промахуючись повз клавiшi; вiдповiв чоловiчий голос, низький, упевнений i спокiйний.

– Менi термiново потрiбна допомога, – квапливо почала Ірина. – У мене… марення, видiння. Я сама себе калiчу, i…

У широкому водiйському дзеркалi вiдбивався пасажир на задньому сидiннi. Похмурий, жовчний, у сiрому костюмi; Ірина завмерла з вiдкритим ротом, притискаючи до вуха телефон.

Той, хто сидiв позаду, дивився в дзеркало – iй у вiчi.

– Ти його бачиш? – запитала Ірина водiя.

Вiн дико зиркнув на неi й ледь не врiзався в самоскид.

– Алло! – наполягала слухавка. – Ви мене чуете? Алло!

– Зупини! – викрикнула Ірина.

Водiй метнувся до узбiччя, нiби тiльки цього й чекав; Ірина вивалилася з машини. Дверцята грюкнули один раз – другого стуку не було, але той, у сiрому костюмi, вже стояв поруч, мовчазний i суворий.

Ірина глянула на нього – й одразу, не розмахуючись, сильно вдарила себе правою рукою по обличчю: несподiвано для себе. І дуже боляче.


* * *

О десятiй ранку Ірина зайшла до пiд'iзду з двома вивiсками: «Нотарiус Попова А. Н.» та «Вiдьма й цiлителька Ірина».

Вiка вiдчинила iй дверi й позадкувала:

– Що з тобою?

Ірина годину не дивилася в дзеркало, але здогадувалася, що на лицi синець.

– Ти додзвонилася до психiатра?!

– Уже не треба, – глухо вiдгукнулась Ірина. – Все минулося. Я здорова.

– Здорова?!

Вiка змусила ii розвернутися до свiтла:

– Хто це тебе?!

– Спiткнулася, – сказав вiзитер у сiрому костюмi. Вiн зайшов одразу за Іриною, але Вiка його не побачила.

– Спiткнулась я, гадство, – процiдила Ірина. – І сама себе кулаком… об стовп… випадково.

Вiка витрiщила очi. Пiднесла палець до пластиру на Ірининому лобi:

– А це?

– Трете око, – глумливо сказав демон за ii спиною. Вiка не обернулася.

– Трете око, – вичавила Ірина. – Вiкусю, вiдчепись, будь ласка.

Вiка вiдповiла уважним поглядом:

– Кому телефонувати?

Ірина подивилася iй за плече; демон посмiхався.

– Нiкому, – сказала ледве чутно. – Усе добре.

Вона машинально вийняла з сумки пачку сигарет; тiеi ж митi картонка стала гарячою, як вугiлля, й Ірина, скрикнувши вiд болю, впустила пачку.

– Курити кидаеш, – повiдомив демон.

– Курити кидаю, – крiзь сльози повторила Ірина. Вiдсунула ногою пачку. Подивилася на блiду Вiку:

– На сьогоднi скасовуй усiх. І будеш вiльна. Сьогоднi не працюемо.

– Добре, – Вiка насупилася. Озираючись на Ірину, пройшла до стола, закрила ноутбук…

– Ноут нехай залишить, – сказав демон.

– Ноут залиши.

– Добре, – Вiка помовчала. – Ір, я там фотографiю в кiмнатi знайшла. Хтось з учорашнiх упустив.

«Ще б пак, – подумала Ірина. – Вчора клiентки тут лiтали, як на крилах: туди-сюди, тiльки дверi грюкали».

– Я поки що не викидала, – продовжувала Вiка, роздивляючись Іринин лоб. – Ось.

Фотографiя лежала пiд ноутбуком: дiвчина й чоловiк усмiхаються в камеру, на колiнах у дiвчини – собака.

– Їi телефон, – демон раптом рiзко ступив уперед, ледь не налетiвши на Вiку. – Довiдайся ii телефон!

– Їi телефон, – як автомат, повторила Ірина.

– Чий?

Ірина боялася дивитись на демона.

– Їi, – припустила ледь чутно. – Цiеi… дiвулi.

Пильно поглядаючи на Ірину, Вiка виписала зi свого блокнота телефон – на папiрець-стiкер.

– Зателефонуеш i вiддаси фотку? – ризикнула все-таки запитати.

Ірина потрясла головою:

– Усе, Вiко, ти вибач… Спасибi, одно слово. Йди.

– А завтра коли? – Вiка схилила голову до плеча.

– Я зателефоную, – вичавила Ірина.

За Вiкою нарештi зачинилися дверi; Ірина стояла одна посеред кухнi квартири-офiсу, неспроможна зробити й кроку.

– Замкни, – сказав демон.

Ірина покiрно пiшла до передпокою. Коли вона повернулася, демон робив екскурсiю по робочiй кiмнатi – зi столом, укритим парчею, з черепом, з не запаленою поки що новою свiчкою.

– Стильненько, – сказав крiзь зуби.

Ірина стояла, похитуючись. Шок, страх i безсонна нiч туманною завiсою стояли мiж нею та свiтом.

– Покажи фотографiю.

Ірина, мов сомнамбула, пiшл

Страница 8

на кухню, взяла фотографiю в руки, вiдвертаючись, простягла демоновi.

– Сiдай за комп'ютер, – сказав вiн уривчасто. – За номером мобiльного довiдайся, хто така, iм'я, прiзвище – все.

Ірина спершу сiла за ноутбук, i тiльки потiм ризикнула заперечити:

– А якщо… номер зареестровано не на неi? І взагалi, якщо нема такоi послуги?!

– Така послуга е, – так само уривчасто кинув демон. – Платна, зрозумiло. І не для всiх. Але ти постарайся, вiдьмо… якщо хочеш жити.


* * *

Вона народилася пiд щасливою зiркою.

У п'ять рокiв тонула, але врятували, у дев'ять ii збила машина, але обiйшлося однiею тiльки зламаною рукою та легким струсом мозку. Замолоду ii двiчi ловили гопники в темному провулку, i обидва рази вдавалося вислизнути неушкодженою – серед ночi, напiдпитку, в короткiй спiдничцi. Ірина вмiла виживати iнстинктивно; можливо, тому пiсля години безладноi метушнi iй усе-таки вдалося довiдатися, що дiвчину з диктофоном звуть, найпевнiше, Катерина Катасонова.

– Шукай на «Однокласниках», «Вконтактi» – скрiзь, – звелiв демон.

Вiн не зникав нi на мить. Вiн був поруч. Вiн нависав над головою, i це позбавляло вiдьму здатностi мислити тверезо; на щастя, майже одразу, на «Однокласниках», Катерина знайшлася – причому перша ж фотографiя була знайома: те саме фото з чоловiком та собакою.

– Вони розлучились, але фото з сайта вона не зняла, – сказав демон, i з його голосу можна було б подумати, що вiн мiркуе.

– Скажи, – Ірина так утомилася, що й страх притупився. – Якщо ти потойбiчна iстота, ти повинен усе бачити й так? Навiщо тобi Інтернет? Якщо ти демон – пiди в астрал…

– Заткнись, – кинув ii спiврозмовник, i ii губи склеiлися. – Що я знаю, а чого не знаю… не твого розуму дiло, вiдьмо.

Вiн помовчав i раптом додав, важко й вагомо:

– Але я точно знаю, що сьогоднi вночi вона стрибне з даху.

– Що? – прошелестiла Ірина.

– Стрибне з даху! Вчинить самогубство!

– Е-е-е, – Ірина змигнула. – А чому?

– Не знаю, – вiдрiзав демон. – Знаю, що станеться це сьогоднi рiвно опiвночi.

– Я нiчого iй не робила, – Ірину знову почало трясти. – Я не винна.

– Тварюка ти, – сказав демон, i пiд його поглядом вона зiщулилась. – Тобi кажуть, що людина себе життя позбавить, а ти тiльки про свою шкуру!

«Моя шкура й так уже постраждала», – подумала Ірина, а вголос сказала твердiше:

– Я нiчого не знаю. Я нi до чого.

– До чого, – демон дивився на неi згори вниз, Ірина проти волi втупилася в його жовтi злi, лютi очi. – Тому, якщо вона все-таки стрибне з даху – за нею стрибнеш ти.

– Я?!

– Не сумнiвайся, я тобi допоможу.

Ірининi руки конвульсивно сiпнулися. Лiва пiдхопила ручку й, засмикавшись, почала писати просто на клейончастiй кухоннiй стiльницi: «У моiй смертi прошу нiкого не звинувачувати…»

– Нi! – Ірина засмикалася, намагаючись звiльнитися, але клята рука все писала й писала. – Я… благаю! Я все зроблю!

– Тодi телефонуй iй, – демон навис над ii головою. – Призначай зустрiч. Пропонуй iнтерв'ю. Обiцяй, що хочеш. У твоiх iнтересах, щоб вона погодилася.

– Навiщо? Про що менi з нею говорити?!

– Ти повинна зрозумiти, що саме веде ii до смертi. Ти повинна це зупинити. Або вирушити вслiд за нею. Обирай.


* * *

Катя Катасонова вийшла погуляти з собакою.

Вранцi Катя встигла вивести Джину всього на кiлька хвилин i тепер прагнула винагородити ii за терплячiсть. Джина стрибала, обнiмалася, крутилася, як дзига; Катя вiдвела ii далi вiд пiд'iзду, до скверика, де звичайно гуляли собачники, i вiдчепила повiдець.

Джину подарував iй тато, коли Катi виповнилося двадцять. Джина була схожа на лайку, але виявилася дворнягою принаймнi наполовину. «То й що, – сказала Катя, – нам не для виставок».

Через пiвроку тата не стало; Катя збожеволiла б вiд самотностi, якби не Джина. Собака приносила iй щастя; вона й iз Максом познайомилася на бульварi, коли гуляла з собакою. Макс пригальмував поруч i вдав, нiби в нього несправна машина.

Потiм Макс прийшов до них жити. Джина прийняла його, як рiдного. Якийсь час вони були дуже щасливi…

А потiм усе сталось. І тепер Макс жив окремо.

Сусiд винiс на прогулянку свого йорка. Румпель, ручний песик, рiдко торкався лапами землi. Зараз на песиковi був яскравий комбiнезон, хоч погода надворi стояла тепла.

– Вiн чхав сьогоднi, – сказав сусiд, нiби перепрошуючи. – А з-за будинку вiтер…

– Так, – погодилася Катя.

Вона весь час забувала, як звуть хазяiна Румпеля.

Джина гасала сквером, граючись у квача з Ямахою, молодою тер'еркою. Катя сiла на лаву, одвернулася вiд вiтру й намацала в кишенi куртки телефон.

Їй не заплатили за статтю про дитячу заiкуватiсть i, напевно, вже не заплатять. Рядки, крихти, крихти, рядки; вона так розраховувала на замовлення вiд Мiли. Мiлi потрiбний був для ii «глянцю» предметний нарис про сучасних вiдьом, i Катинi спроби пiдсунути iнших героiв виявилися марними. Здавалося б: зайди в Інтернет, пошукай пiвгодини й на основi живого матерiалу придумай iнтерв'ю з вiдьмою. Ба нi, Катине сумлiння здолало здорови

Страница 9

глузд.

Крiм вiдьми Ірини, Катя записалася ще й до цiлительки Євпраксii та знахарки Вiолетти, але пiсля того, що сталося пiд час першого ж вiзиту, йти на прийом до наступних двох уже не було сили. Крiм того, вiдьми виявилися страшенно дорогими – у Катi не було грошей нi на приворот, нi на зняття вiнця безшлюбностi.

Вона блiдо всмiхнулася, дивлячись, як радiе життю Джина. Хтось же серйозно в таке вiрить!

Вiдьма Ірина виявилася неприемно, нелюдськи проникливою. Катеринi було наплювати на всяку мiстику, але на згадку про пронизливий погляд цiеi жiнки iй щоразу ставало зле. І, що найгiрше – Катя примудрилася залишити там фотографiю. Збереглися, звiсно, скани, електронний варiант, усе можна видрукувати заново – але сама думка, що iхне з Максом щасливе фото пiдбере й викине хтось байдужий або недоброзичливий, була огидна Катi.

Стаття про вiдьом, здаеться, накрилась – i дуже шкода; Катя машинально привiталася з сусiдкою, хазяйкою Ямахи. Мiцнiше стиснула телефон; якщо Макс перетелефонуе, як вона багато разiв просила – це буде зараз. Упродовж кiлькох хвилин.

Плювала вона на жiночу гордiсть. Люди не можуть розiйтися, не поговоривши. Якщо треба буде Макса просити – Катя його проситиме; лише одна розмова. Знайти потрiбнi слова. Потрiбнi смисли.

Ну, телефонуй!

Джина раптом зiрвалася з мiсця й рвонула через сквер у напрямi до будинку. Катя схопилася, похолонувши – там поруч вулиця, рух, транспорт… І наступноi секунди побачила Макса: вiн вилазив з машини, припаркованоi на узбiччi.

Засмикався в кишенi телефон, але Катя бачила Макса – i вiн нiкому не телефонував. Вiн гладив Джину, яка стрибала йому на груди, мов божевiльна; Катя натисла «вiдбiй» i, слухаючи, як калатае серце, покрокувала назустрiч коханому – досi до болю любому! – чоловiковi.


* * *

– Вона не вiдповiдае, – в розпачi Ірина боялась дивитися на демона. – Що, як вона… ну… не вiдповiсть? Вимкне телефон?

– Дуже погано, – зауважив демон. – Дуже-дуже погано. Тодi ти помреш, Ірино.


* * *

Катi хотiлося його обiйняти, i це було б природно, i вона готова була його обiйняти – проте останньоi митi злякалась. Якщо вона обiйме Макса, а той не пiдведе рук i стоятиме, чужий… Даючи цим зрозумiти, якi недоречнi цi нiжностi… Тодi Катя не зможе сказати йому того, що давно збиралася.

Тому вона зупинилася за крок од нього, затамувавши подих, усмiхаючись так, що трiскалися губи:

– Привiт… Як добре, що ти приiхав! Пiднiмемось?

– Вибач, я на хвилину, – вiн не здався роздратованим, але й тепла в його голосi не було. – У мене нарада через годину в iншому кiнцi мiста… Я просто подумав, що цi дзвiнки затяглись i нам треба нормально поговорити.

– Так, – сказала Катя.

Вiн слово в слово повторював те, що вона сама йому говорила – але в його вустах слова не давали надii. Навпаки – слова були, наче замкненi дверi.

Засмикався в кишенi телефон. Хтось наполегливо намагався додзвонитись; Катя знову дала вiдбiй. Ех, треба було заздалегiдь вимкнути мобiлку.

Вони сiли на лаву; Джина крутилася поруч. Свята собака була щаслива бачити Макса, свого, рiдного, звичного; Джина, мабуть, думала, що вiн повернувся з вiдрядження чи з тривалоi вiдпустки.

– Я дуже рада тебе бачити, – сказала Катя.

Макс ледь розтяг губи:

– Ти схудла.

– Спасибi, – сказала Катя.

– Але тобi не треба бiльше худнути. У тебе синцi пiд очима.

– Я просто втомилася, – сказала Катя й подивилася на нього знизу вгору: – Максе… Рiч у тiм, що… я була у вiдьми.

Слова вирвалися самi собою. Катя навiть сама злякалась. Але Макс, який наперед знав усi можливi слова, здивувався, випав iз чемноi шкаралупи:

– Де?!

– У вiдьми, – Катя всмiхалась. – У справi. Я хотiла писати нарис, для Мiли, ну, ти знаеш…

– І що? – Макс насупився.

– І вiдьма менi розповiла про все наше життя, – Катi раптом захотiлося прикрасити. – Все-все, як ми були щасливi, i як ми розiйшлись, i що мiж нами стоiть жiнка, i що ця жiнка… твоя мама…

Вона майже одразу зрозумiла, що помилилася. Макс вирiшив, що вона бреше; Макс вирiшив, що, намагаючись його повернути, Катя вдалася до вульгарних жiночих хитрощiв.

– Менi дуже прикро, що ти розмовляеш про це зi стороннiми, – сказав вiн дуже холодно.

– Я не розмовляла, – Катя розгубилася. – Вона сама, розумiеш? Я нiколи не вiрила нi в яких вiдьом, але вона…

– І ти мене витягла, щоб оце все розповiсти? – Макс сидiв поруч на лавцi, далекий, як чужа галактика.

– Я тебе витягла, – у Катi стиснуло горло, – щоб… Я тебе кохаю. Давай… спробуемо… ще? Спочатку?

Джина гасала парком тепер уже з крихiтним Румпелем, Йорком у яскравому комбiнезончику. Тяглася довга, довга, довга пауза.

– Катерино, – сказав Макс, – ми не можемо почати спочатку. Фарш неможливо прокрутити назад, як стверджуе народна приказка. Домовимося раз i назавжди: ти вiльна, я вiльний, ми друзi, заради пам'ятi про час, коли…

Катя дивилась, як вiн говорить, як його губи змикаються й розмикаються. У кишенi куртки вiбрував телефон – тепер уже не переставаючи; дзижчав, наче ве

Страница 10

етенська впiймана бджола.

Макс iшов до машини, не обертаючись, не звертаючи уваги на Джину. Катя сидiла на лавi й щосили пам'ятала, що навколо люди i що треба тримати себе в руках. Якщо ридати – то вдома, обiйнявши, щоб нiхто не бачив…

Телефон затих на кiлька секунд i знову почав смикатися, трястися, лоскотати.

Вона сягнула рукою в кишеню. Вийняла апаратик. Хотiла вимкнути, але промахнулась i натисла кнопку вiдповiдi.

– Катю! – трубка закричала iз незрозумiлим захватом. – Катрусю! Нарештi!

– Хто це? – Катя розгубилася.

– Вiдьма! – радiла слухавка. – Ірина! Вчора ми з вами зустрiчалися!

Катя здригнулася:

– Звiдки у вас номер мого…

– Висвiтився ваш номер! – вiдьмин голос налився медом. – Катрусю, якщо вам треба допомогти – я допоможу безкоштовно. Хочете – поверну чоловiка, а хочете…


* * *

Частку секунди Ірина слухала короткi гудки.

– Дурна, – сказав демон з огидою. – У тебе фотографiя! Яка iй дорога!

– Ага, – пробурмотiла Ірина.

Вона натисла на повтор, заздалегiдь знаючи, що почуе: «Телефон абонента вимкнений або перебувае поза зоною досяжностi…»

Але Катя – диво! – знову вiдповiла.

– У мене ваша фотографiя! – закричала Ірина, i голос ii задзвенiв, вiдбиваючись вiд стiн кухнi. – Ви загубили фотографiю! Я пiд'iду, куди ви скажете, i вiддам!

– Не треба, – збайдужiло вiдгукнувся в слухавцi Катин голос. – Уже не треба.

– Катю! – заблагала Ірина. – Я можу допомогти! Чесне слово! Дозволь менi допомогти!

Пiшла довга пауза. Катя не натискала вiдбiй, i тиша тяглась, як остання ниточка надii.


* * *

Дiвчина сидiла на автобуснiй зупинцi згорбившись, засунувши руки в кишенi куртки. Бiля ii нiг лежала собака на повiдку – начебто лайка, з пухнастим бiлим хвостом. Ірина побачила ii здалеку й квапливо звелiла таксистовi триматися правiше.

Демон мовчки iхав на задньому сидiннi. Таксист його не бачив; варто було Іринi вилiзти з машини на зупинку – як демон опинився поруч, моментально й безшумно.

«Вiн iснуе в моiй свiдомостi, – приречено подумала Ірина. – Тiльки я його бачу, тiльки я його чую; я сама себе б'ю, i з даху, раптом що, стрибну теж сама…»

Бридкий холод продер мiж лопатками. Вона вiдкашлялася:

– Привiт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навiть не сумнiвайся!

Дiвчина вiдповiла iй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, – подумала Ірина. – Щось сталося… щось нове».

– Що вам треба? – глухо спитала дiвчина.

Ірина сiла поруч. Витягла фото з сумки:

– На.

– Можете залишити собi, – дiвчина говорила розмiрено й байдужо.

Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальтi, притиснувшись до Катиних нiг, i насторожено дивилася на вiдьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.

«Навiть собаки його не бачать», – подумала Ірина, i плечi ii опустилися.

– Так не годиться, – сказала вона, звертаючись, зокрема, й до себе, борючись iз легкодухiстю. – Гарна собачка… Як звуть песика?

– Джина.

– У-у, гарна… Гарна собака, очi розумнi… Так, сонечко, почнемо спочатку. Ти хочеш повернути чоловiка. Ти цього хочеш – ти його повернеш…

Катя вiдсунулася на лавцi.

– Не називай ii «сонечку», «кицю» або «зайчику», – пiвголосом сказав демон. – Невже важко здогадатися?

Ірина зцiпила зуби. Не дивлячись на демона, знову звернулася до дiвчини:

– Думаеш, менi це вперше? Та я й таким допомагала! Знаеш, скiльки щасливих пар живуть, бiди не знають, тому, що дехто до мене вчасно прийшов? Не знаеш…

Катя мовчала й дивилася вперед невидющим поглядом.

– Отже, свекруха померла, ви з чоловiком посварилися, тепер тобi треба…

– Менi вiд вас нiчого не треба, – крiзь зуби сказала Катя. Ірина подивилася на фото у своiй руцi. Звела очi:

– Тодi чому не йдеш?

Катя знизала плечима й пiдвелася. Вiдразу схопилася собака, замахала хвостом; демон саркастично гмикнув.

Ірина залишилася сидiти.

Катя, намотавши на руку повiдець, пiдтягла собаку ближче до себе й покрокувала до переходу через вулицю; Ірина сидiла, закусивши губу.

– Дурна, – повiдомив демон.

Вона ледь стрималася, щоб не крикнути йому заткнутися.

Катя зупинилася перед свiтлофором. Червоний, червоний, повз неi проповзають стада машин, реве й гуркоче вулиця…

Зелений.

Пiшоходи, скiльки iх було, покрокували по «зебрi». Катя пiдняла ногу – й поставила назад.

Озирнулася через плече.

Повернулася й пiшла назад, до зупинки.

– Навчи вченого, – сказала Ірина зi стриманим торжеством.

Їй дуже хотiлося брудно нагрубiянити демоновi. Але вона боялася.


* * *

Ірина триста рокiв не бувала в «Макдональдсi» й не любила його, але вибору в неi не було; заклад о цiй порi був вiдносно вiльним. Зграйка школярiв галасувала в протилежному кутку, але навiть iхнiй галас не дратував – звучав життествердно.

– Моя свекруха не померла, – сказала Катя. – Вона загинула.

– Як це сталося? – Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою. Демон стояв, склавши руки, у Катi за спиною, i його погляд Іринi дуже заважав.

– У неi

Страница 11

стався серцевий напад за кермом, – Катя говорила неохоче, сама, здаеться, здивована своею вiдвертiстю. – Вона iхала з дачi, одна, машиною…

Дiвчина замовкла. Ірина напружилась, вiдчуваючи за цим мовчанням важливе:

– Ну i?

– А перед цим ми з нею посварилися, – дуже тихо сказала Катя. – На дачi. Вона поiхала дуже зла.

– Почуття провини, – похмуро сказав демон за ii спиною. Ірина кивнула:

– Ти почуваешся винною?

Катя вiдвела очi.

– І чоловiк теж? Вiн тебе звинувачуе?

Катя навпiл розiрвала серветку.

– Стривай-стривай, – Ірина примружилась. – А як вiн дiзнався про вашу сварку?

– Ми одне вiд одного нiколи нiчого не приховували, – сказала Катя где тихiше.

– Дурна, – з тугою сказав демон. – Ну що за молода iдiотка…

– Ти менi заважаеш! – Ірина рiзко пiдвела голову; Катя подумала, що реплiка адресована iй, i лице в неi витягнулось. Наступноi секунди вона впiймала Іринин погляд й обернулася через плече.

По проходу мiж столами вiддалялася прибиральниця з ганчiркою.

– Ходить тут зi шваброю й заважае, – пояснила Ірина, червона й зла.

Катя опустила плечi, знову закрилася, пiрнула в себе, i було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.

– Доля привела тебе до мене, – сказала Ірина якомога впевненiше. – Ти думала, що йдеш по iнтерв'ю, по матерiал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобi життя врятувала…

Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стiл; Катя, повагавшись, узяла його.

– Натерпiлася вiд свекрухи, так? – вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катинi пальцi торкнулися паперу.

Дiвчина швидко звела вогкi очi:

– Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий i дуже любить… дуже любив маму. Я не хотiла його засмучувати. Я мовчала. Поiхали на дачу, Максовi треба було повернутися ранiше, йому на роботу… Вона його вiдвезла й приiхала назад. Слово за слово… Я iй виклала все. І вона менi все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кiлька годин зателефонував Макс, що вона… вона…

Катя закрила лице серветкою, плечi беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; iй багато разiв доводилося бачити, як ревiли жiнки рiзного вiку, бувало, й сама викликала чужi сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадiювати, i брати грошi за надiю; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.

– Я тепер дачi цiеi бачити не можу, – Катя говорила пошепки, борючись iз риданнями. – Ми там не бували вiдтодi, як… Та це вже все одно. Максим… зi мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так i вийшло… Менi треба до туалету…

І далi прикриваючи лице, вона вислизнула в бiчний коридорчик, щоб у вбиральнi, у замкненому просторi, наодинцi з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лiд у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.

– Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опiвночi, – сказав демон. – Тобi треба зняти з неi почуття провини й помирити з чоловiком. На все маеш дванадцять годин.

Ірина слухала, обм'якнувши, нiби злившись iз крiслом, iз пiдлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною iнтер'еру, мовчазного й безмовного.

– Якщо впораешся, вiдьмо, якщо опiвночi вона буде жива… Тодi можна буде тебе привiтати. Попрацюй заради цього, добре?

– А чом би не пiдсипати iй у чай снодiйного? – Ірина пiдвела голову. – Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опiвночi стрибнути з даху?

Демона пересмикнуло вiд вiдрази:

– Шарлатанка ти. Липова вiдьма, простих речей не знаеш.

– А конкретно? – Ірина зцiпила зуби.

– iй треба змiнити долю, – дуже серйозно сказав демон. – Це може зробити людина, самостiйно прийнявши рiшення. Якщо ти, дурна, ii замкнеш, буде тiльки гiрше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й iнших за собою потягне. Тебе – точно.

– Ясно, – Ірина зцiпила зуби ще мiцнiше i встала.

– Ти куди? – демон насупився.

– До нужника! – вона гаркнула так голосно, що навiть школярi за дальнiм столиком озирнулися. – Сподiваюсь, до жiночого туалету ти за мною не попрешся?


* * *

У туалетi не було нiкого, крiм Катi; дiвчина ледь чутно схлипувала за зачиненими дверима.

«Шмаркачка, тютя. Менi б твоi проблеми, – подумала Ірина, стискаючи кулаки. – Подумаеш, свекруха вбилася. Ти ii ненавидiла – туди iй i дорога! Подумаеш, чоловiк пiшов. Мужикiв навколо – зграi, тiльки помани. Жонатi, нежонатi, розведенi, бiднi, багатi, багатiючi… Молодi, старi. А ти, дурноверха, через Макса свого ридаеш та через свекруху журишся, i полiзеш, скотино, на дах… Та й хрiн би з тобою… Але ж ти й мене за собою потягнеш! А мене за що?!»

Вона зайшла до порожньоi кабiнки. Замкнулася. Ледве стрималася, щоб не загарчати, слухаючи Катине хлипання, щоб не крикнути на неi; нехай слабкi вмирають. Нехай стрибають iз дахiв. А я сильна, менi добре, життя влаштоване, i нема проблем! Не було до вчорашнього дня…

Вона вийняла телефон. Секунду вагалася. Потiм, закусивши губу,

Страница 12

абрала повiдомлення Вiцi: «Усе погано, викликай до контори санiтарiв з гамiвною, я можу себе вбити».

Знову замислилася на мить; нi, не бувае демонiв у сiрих костюмах iз краваткою. А якщо бувають, то…Нiчого не шкода, увесь свiт летить догори дригом. Будемо вiрити в гострий психiчний розлад, але зробимо все, щоб вижити. Абсолютно все.

Вона написала ще одне повiдомлення, навздогiн: «Це не жарт! Вiкусю, виручай!»

Катя тихо висякалась у себе в кабiнцi. Добрий знак: зiбралася виходити. Ірина для годиться спустила воду, вийшла до вмивальникiв – i зустрiлася очима з демоном.

У дзеркалi.

Там же, у дзеркальних глибинах, вiдчинилися дверi i зайшли двi незнайомi жiнки. Розмовляючи, вони пройшли далi, не зважаючи на чоловiка у жiночiй вбиральнi.

Ірина зобразила усмiшку. Вийняла помаду й ретельно нафарбувала губи; якщо руки й тремтiли, то трохи. Демон нiчого не сказав – тiльки дивився пiдозрiливо.

Вона повернулася за столик ранiше вiд Катi. Демон iшов по п'ятах. Ірина сiла, посмiхнулася, легко закинула ногу на ногу:

– Зараз повезу ii до себе в контору, замовляння почитаю, забалакаю, заспокою, те-се…

– Нема часу, – прошелестiв демон.

– Менi краще знати, – впевнено заявила Ірина. – Я вiдьма, я iх усiх наскрiзь…

Їi рука, раптом здобувши власну волю, схопила зi стола зубочистку. Ірина не встигла iй завадити, i, напевно, не змогла б: ii права рука з розмаху тицьнула зубочистку в долоню лiвоi – мiж великим i вказiвним пальцями. Ірина верескнула; всi люди, скiльки iх було в залi, пiдстрибнули на стiльцях i обернулися.

Вона висмикнула зубочистку. Простежила очима за крапелькою кровi, що скотилася на зап'ястя й далi, пiд рукав.

– Не треба, – прошепотiла ледь чутно. – Зроблю, як ти скажеш. Куди ii везти?


* * *

Стежкою, з обох бокiв порослою лопухами, вони пройшли вiд хвiртки до будинку. Дача була стара: городик, де колись вирощували картоплю, за минулi роки перетворили на газон, а потiм забули й геть запустили. Трава росла тут уперемiш iз буйними бур'янами, а незарослим лишилося едине мiсце – бетонна опора для пляжноi парасолi.

– Навiщо ми сюди приiхали? – запитала Катя. У руцi в неi побрязкувала зв'язка ключiв.

– Навiщо? – голосно перепитала Ірина, звертаючись до демона, що замикав ходу.

– Тут ключове мiсце iхнiх вiдносин, – вiдгукнувся демон. – Вона повинна все згадати, заново пережити й пробачити собi. Усвiдомити, що немае ii провини…

Рука, проколота зубочисткою, болiла. Ірина поморщилася.

– Тут вони бачилися востанне, – знову заговорив демон. Ірина рiзко зупинилася, розкинула руки, звела лице до бiлого похмурого неба:

– Тут! Тут ви бачилися востанне!

Катя помовчала секунду. Потiм зiзналася:

– Так. І вона… стояла саме там, де ви зараз стоiте. Як ви дiзналися?


* * *

У будинку було задушливо й запилюжено. Вiкна затягло павутинням. На поличцi бiля входу лежав перекидний календар, що назавжди застряг у торiшньому серпнi. На кухонному столi валялися старi газети, пластиковi стаканчики, самотньо лежав на блюдцi засушений пакетик випитого чаю, ниточка з жовтою етикеткою звисала, наче хвiст померлоi мишi.

– Нiколи цiеi дачi не любила, – сказала Катя. – Я б краще до лiсу з наметом або на море. Але вона казала – на дачу, i ми iхали на дачу…

«Як я тут опинилася?» – з тугою подумала Ірина, а вголос сказала:

– Ох, як тут багато негативноi енергii назбиралося.

Демон бродив навколо, ледь не натикаючись на Катю, яка його не помiчала. Вiн дивився й, здаеться, обнюхував предмети, але нi до чого не торкався руками. «Мабуть, вiн безтiлесний, – з iще бiльшою тугою подумала Ірина. – Але мацати, щоб переконатися – нехай його нашi вороги мацають».

– З'ясуй – свекруха хворiла? – сухо, голосом слiдчого почав демон. – Була на облiку в кардiолога? Скiльки iй було рокiв? Скiльки часу минуло вiд сварки до аварii? Коли настала смерть? Чи робили розтин, i якщо так, то де?

– Надто багато запитань, – пробурмотiла Ірина.

У неi в кишенi задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвiтився Вiчин номер.

– Хто це? – спитав демон.

– Вiка, – вiдповiла Ірина пiдкреслено спокiйно. Подумала – i натисла вiдбiй.

– Я ii вiдпустила на сьогоднi, – пояснила Катi, а насправдi демоновi, щоб остаточно уникнути пiдозр. – Потiм перетелефоною.

Демон прискалив око. Невiдомо, що було в нього на думцi, але дiвчина заговорила знову:

– Тепер я не хочу на море. Якби вона була жива – я б на дачi сидiла навiть узимку!

– Працюй, вiдьмо! – гаркнув демон. – Якi лiки вона приймала? Як це вiдомо, що аварiю спричинив серцевий напад, що написано у свiдоцтвi про смерть?

– Якщо я не можу собi вибачити, що я ii довела, то вiн менi тим паче не вибачить, – монотонно тягла Катя.

– Ану тихо! – гаркнула Ірина на обох, i обое, на диво, замовкли. Вiдьма вiдчула миттеве, проте виразне задоволення.

– То хто сказав, що ти ii довела? – заговорила м'якше, звертаючись до Катi. – Не пхинькай, зараз усе з'ясуемо…

Вона зазирнула до кiмнат, проте заходити не стала. П

Страница 13

вернулася на кухню, знайшла в буфетi рудi чашки й картонну коробку з чайними пакетиками. Вiдшукала – диво! – непочату пластикову пляшку з водою. Вiдкрутила кран на кухнi, почекала, доки стече iржава вода, сполоснула електрочайник.

– Ти повинна собi пробачити! – вона говорила владно, впевнено, як на прийомi. – Ти собi пробачиш – i вiн тобi пробачить!

Проста думка раптом змусила ii завмерти з чайним пакетиком у руцi:

– А ти, бува, не вагiтна?

Катя здригнулася:

– Нi.

– Шкода, – пробурмотiла Ірина. – Для дiла можна було б йому сказати, що чекаеш дитину.

Демон свиснув з огидою i кинув на Ірину погляд, якого вона волiла б не бачити.

– Для якого дiла? – сухо поцiкавилася Катя.

– Для нашого спiльного дiла, – Іринi стало прикро. – Для його повернення.

– Брехня нiкого не рятувала, – повiдомила Катя ще сухiше.

Ірина зiтхнула; вона багато чого могла розповiсти про цiлющi властивостi неправди, але боялася, що слухачi в неi невiдповiднi.

– Ну i як ви розсталися зi свекрухою? Що ти iй наостанок сказала?

Катя набрала в груди повiтря:

– Сказала, що з мене годi, що я ii бiльше бачити не можу, що вона життя ламае своему синовi й менi…

Голос ii обiрвався. Очi знов змокрiли.

– А вона… вона сказала, що я змiя й безвiдповiдальна скотина i що вона зi мною в одному домi не залишиться… Що я дивлюся на неi, нiби смертi бажаю!

Катя стиснула кулаки. З силою опустила на стiл:

– Навiщо я це говорю? Що це змiнить? На що я сподiваюся?!

– Цукор е? – лагiдно спитала Ірина.

Вона заново перетрусила розсохлу кухонну тумбу. В однiй шухлядi знайшлася картонна коробка з намальованим вiд руки хрестом. Ірина вiдкинула кришку: це була аптечка. Звичайний набiр городника: бинт, пластир, анальгiн, зеленка, льодяники вiд ангiни…

– А це чиi таблетки? – Ірина витягла з коробки бiлу упаковку з яскравою смугою.

– Свекрушинi, мабуть, – не дивлячись, сказала Катя. – Вона звичайно приймала цей… як його… кардостатин.

– Кардофiбрат, – прочитала Ірина на упаковцi. Демон опинився раптом дуже близько, бiля самого лиця:

– Вона помiняла лiки?!

Тремтячою рукою Ірина вiдкрила коробочку. Витягла пластинку з таблетками – двох бракувало.

– Кардофiбрат! – демон трiумфував. – Двi таблетки! Вiд змiни препарату могло статися запаморочення! Потьмарення! Сварка нi до чого: вона просто невдало помiняла лiки! І невчасно сiла за кермо! Скажи дiвчинi: вона не винна, причина в тому…

– Але протягом останнього мiсяця вона нiяких лiкiв не приймала, – сказала Катя, не чуючи його. – Тiльки валер'янку.

Ірина вперше побачила розчарування на обличчi демона. Не просте розчарування – тугу.

– А яка гарна версiя, – сказав вiн тихо.

– Це точно? – Ірина строго глянула на Катю. – Може, вона з'iла цi двi таблетки, а тобi не сказала?

– Вона цю коробку взагалi сто рокiв не вiдкривала, – твердо вiдповiла дiвчина. – Своi лiки носила при собi.

Демон вiдiйшов у дальнiй кiнець кухнi. Вигляд у нього був пригнiчений. Спостерiгаючи за ним краем ока, Ірина вперше поставила собi запитання: а йому яке дiло до цiеi Катi? Вiн начебто не знав ii до вчора, не знав ii iменi, гадки не мав, хто така.

«Це не демон, – сказала вона собi, перевiвши погляд на клейончасту скатертину. Це, найпевнiше, моя душевна хвороба…

Але яке дiло моiй душевнiй хворобi до цiеi дурноi дiвки з ii свекрухою, дачею, шмарклями, з ii собакою?!»

– Ну от, – знов почала Катя, – вона поiхала, я пiшла до себе й дверi зачинила. Надiла навушники… а тут, як на зло, у плеерi сiв акумулятор. Я лягла, заплющила очi й чула, як вона поiхала… Потiм вона повернулася, хвилин через п'ятнадцять… Заганяти машину не стала, зайшла, вийшла i знов поiхала.

– А навiщо вона поверталася? – для порядку запитала Ірина.

Катя байдужо знизала плечима:

– Забула щось. Мало чого.

Демон знову оживився:

– Що? Що вона могла забути?

Задзвонив телефон в Ірининiй кишенi. Знову викликала Вiка; з незворушним лицем Ірина натиснула вiдбiй.

«Ну – зорiентуйся, подумки зверталася вона до Вiки. – Ну зрозумiй, що сталося. Ну допоможи менi якось… Не знаю як… Тiльки не надзвонюй менi, будь ласка, бо вiн усе зрозумiе i я ненароком виколю собi око…»

– Вона врiзалась у стовп, – ледь чутно сказала Катя. – Але лiкарi казали, що серце зупинилося ранiше…

«Ми в глухому кутi, – подумала Ірина. – Ну, знаю я, як загинула ii свекруха. Ну, знаю, що дiвчинка себе звинувачуе… Що ж робити?»

Вона примружила повiки, питаючи поради в натхнення. Демон стояв бiля вiкна веранди, його довга фiгура виразно темнiла проти свiтла…

– Бачу! – Ірина вказала пальцем демоновi в груди. – Бачу!

Демон, здаеться, здригнувся й позадкував.

– Що? – злякалася Катя.

– Бачу ii примару! – натхненно вiщала Ірина. – Вона тут! Вона прийшла до тебе… Зараз я з нею поговорю! Як ii iм'я й по батьковi?

Катя мовчала цiлу секунду.

– Припинiть, – сказала нарештi. – Ви ж самi в це не вiрите. Немае там нiякоi примари.

Шкода, що вона не могла бачити обличчя демона: той поморщився з непередаваним са

Страница 14

казмом.


* * *

Катине зацiпенiння нарештi урвалось. Немов сновида, вона дозволяла манiпулювати собою; вражена розмовою з Максом, навiщось повелася на розмову з вiдьмою. Тепер усе стало ясно, як день, i в цьому денному свiтлi нiкуди було ховатися.

– Спасибi, ви менi дуже допомогли.

Головне було – викурити вiдьму за порiг. Тягти ii силою Катя не збиралася, та й не подужала б. Та коли вона замкне вхiднi дверi, вiдьма залишиться надворi.

– Спасибi, ви менi дуже допомогли, – фраза звучала чи то як знущання, чи то як проклiн.

– Катю, стривай! – масним голосом кричала вiдьма.

– Усе, годi. Ви менi дуже допомогли, я щаслива, iдьмо звiдси.

Вiдьма чомусь була налякана. Ранiше Катя, у своему гiркому зацiпенiннi, не замислювалася над тим, чому вiдьма так причепилася до неi, чого хоче – бо ж не грошей. У Катi немае грошей, щоб оплатити такi зусилля. Щастя для Катi? Чому раптом? І чому вона так нервуеться, явно чогось боiться, не Катиного ж гнiву?

– Зараз поiдемо, – примирливо сказала вiдьма. – Катю, одну хвилинку. Одну секундочку, тiльки…

Стоячи на порозi, Катя втратила пильнiсть.

Продовжуючи солодко всмiхатися, вiдьма стрибнула до неi, схопила за лiкоть i сильно рвонула на себе – в будинок. Катя заточилася й ледь не впала, а вiдьма чiпким мавпячим рухом вихопила в неi ключi вiд дачi, два здоровенних сталевих стрижнi на кiльцi.

Катя злякалася по-справжньому.

Вiдьма була вже на порозi, по той бiк дверей. Катя навалилася на дверi зсередини, намагалася не дати iх зачинити, але вiдьма була масивнiшою й сильнiшою.

Нiхто не кричав. Катя онiмiла з жаху й тiльки боролась, наче востанне, за свою волю. Вiдьма встромила ключа в шпару й помилилася: жовтий ключ вiд верхнього замка, а бiлий вiд нижнього, а не навпаки. Поки вiдьма поспiхом опанувала цю нехитру науку, Катя вiдскочила вглиб будинку, розбiглася – i всiм тiлом гахнулася об дверi.

I перемогла.

Затрiщали завiси. Заходив ходором одвiрок. Вiдьма вiдсахнулася, оступилася й скотилася з дерев'яного порiжка; Катя вирвалася на волю, мокра, тремтяча, люта.

– Вiдьма! – крикнула в лице жiнцi, що впала на траву бiля порога. – Вiдьма! Я в мiлiцiю зателефоную! Я…

– Телефонуй, – пробурмотiла вiдьма, тяжко дихаючи. – В мiлiцiю, у Пентагон… куди хочеш.


* * *

Кiлька секунд вiдокремлювало ii вiд простоi розв'язки: замкнути дiвчисько на дачi, не дати йому вийти до пiвночi. Хай там що казав демон. Замкнена людина охочiше слухае, легше вiрить, iз замкненим простiше домовитись. Якби вдалося замкнути Катю – проблема була б розв'язана на дев'яносто вiдсоткiв…

Але клятi ключi переплутались, а дiвуля виявилася сильнiшою, нiж можна було подумати.

Падаючи з порога, Ірина добряче вдарилася стегном. Тепер демон i Катя стояли над нею й кричали, кожен свое; демон не звертав уваги на Катю, а Катя не чула й не бачила демона.

– Вiдьма! – репетувала дiвка, незвично агресивна. – Я в мiлiцiю… я в мiлiцiю…

– Там записка! – репетував демон. – На пiдлозi в передпокоi! Пiднiми й прочитай!

– Совiстi у вас немае! Божевiльна! До шизарнi! Геть звiдси! Я зараз охорону викличу!

– Там аркуш паперу! Пiднiми! Скорiше!

Крекчучи й стогнучи, Ірина зiп'ялася на ноги. Катя вiдскочила, нiби ii вiтром звiяло, i, часто озираючись, вiдступила до хвiртки. «Яка мiлiцiя? – подумала Ірина. – Де тут охорона? Єдина твереза думка у всьому цьому потоцi: якщо зв'язати мене й запхнути в гамiвну сорочку, я не зможу себе бити й калiчити, я не полiзу на дах услiд за цiею божевiльною…»

Катя йшла. Покинувши будинок iз навстiж розчиненими дверима, не пiднявши з землi ключiв, вона вiдступала до автобусноi зупинки, йшла вулицею, i голова ii виднiлася вже над краем паркана: Катя шукала хоч якоiсь допомоги. Ірина насилу уявила, як за нею женеться, як наздоганяе, скручуе… Як та вириваеться й верещить…

– Вiдьмо, ти хочеш жити? Подивися, що там за лист!

Вона вирiшила цього разу послухатися демона. Морщачись, пiднялася на ганок. Катя завмерла на безпечнiй вiдстанi – на вулицi, бiля сусiдньоi дiлянки; Ірина зазирнула у вiдчиненi дверi.

Картонний перекидний календар, що стояв на поличцi бiля дверей, гепнувся вiд удару дверима, i серпень змiнився груднем. З-пiд календаря – а звiдки ж iще? – вилетiв пожовтiлий аркуш паперу з блокнота в клiтинку.

На папiрцi було написано розгонистим почерком: «Катерино, пробач менi, що я на тебе накричала. Я тебе розумiю, зрозумiй i ти мене: два днi тиск стрибае, голова розриваеться. Приiду додому – перетелефоную. Є. М.»


* * *

Увечерi в затишному ресторанi, у напiвтемрявi, при свiчках, гарна, посвiжiла, щаслива Катя сидiла навпроти Максима.

Вони трималися за руки!

Ірина спостерiгала за ними з дальнього кутка. Лоб iй трохи пiк, заклеений свiжим пластиром. Болiла рука, проколота зубочисткою. Потемнiли синцi на обличчi, i сiпав ще один, свiжий, на стегнi.

Перед Іриною стояв келих червоного вина й лежали на тарiлочцi три скибочки сиру.

Крiсло навпроти було порожнiм – всiм здавалося, що дивна жiнка напиваеться на сам

Страница 15

тi. Насправдi ж навпроти Ірини розташувався демон у сiрому костюмi. Якби йшлося про людину, можна було б упевнено сказати: вiн в ейфорii.

– Ось, виявляеться, чому поверталася ii свекруха! Вона записку залишила, вибачилася! Мудра жiнка… Земля iй пухом… Дiвчину, виходить, вiд могили врятувала – вже пiсля смертi…

Слухаючи його звiряння, Ірина замовила ще один келих вина. Крiзь легкий алкогольний флер демон здався кумедним. Навiть смiшним.

– А що тобi до цiеi Катi? – запитала вона, жуючи сир. – Чому ти так за неi переживаеш? Вона тобi родичка?

– Нi, – демон перестав усмiхатись.

Іринi не сподобалася змiна виразу його обличчя, i вона квапилась перейти до новоi теми:

– А ти з iншими духами не спiлкуешся? З демонами, з примарами… нi?

Демон наiжачився:

– Не твого розуму дiло!

Ірина зробила два великих ковтки й пообiцяла собi мовчати, поки можна.

Тим часом за дальнiм столиком розвивалося дiйство. Сьогоднi, до вiзиту в цей ресторан, стосунки Максима й Катi на пiдвищенiй швидкостi проскочили кiлька етапiв; обое кричали, i обое плакали. Обое ходили до церкви й ставили свiчки за упокiй матерi й свекрухи – Євгенii Миколаiвни. Обое змучилися, й, нарештi, крига скресла: Максим гладив Катину руку, нiжно гладив i цiлував, i просив пробачення, i каявся, що був егоiстом, дурнем, слiпим…

– Здаеться, мужик тiльки тепер збагнув, яким вiн був iдiотом, – сказав демон, нiби вiдповiдаючи на Ірининi думки.

Годинник на стiнi показував двадцять першу п'ятнадцять.

– Ще годинку вони посидять, – продовжував коментувати демон, – а потiм поiдуть разом додому. Ми iх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.

– Свiчку потримаемо, – не змовчала Ірина.

– Якщо треба, – суворо вiдгукнувся демон, – то й потримаемо, не турбуйся!

Офiцiант принiс iще келих на тацi. Ірина сьорбнула; в неi заплющувалися очi.

– Звiр ти, – пробурмотiла вона сонно. – Цiлу нiч мене мучив… Цiлий день ганяв… Знущався… Нi жалю, нi спiвчуття…

– А в тебе, вiдьмо, було спiвчуття до приреченоi дiвчини?

– А чого ii треба жалiти, а мене нi?

Демон похмуро посмiхнувся.

– Я додому пiду, – пробурмотiла Ірина.

– Пiдеш, коли я дозволю.

– А закурити можна?

– Нi! Ти покинула курити, запам'ятай!

Ірина допила третiй келих. Знесилено вiдкинулась на спинку крiсла:

– Хто ти такий узагалi? Як тебе звуть?

Демон мовчав.

– Хто знае iм'я демона, той мае над ним владу, так? – Ірина була рада виявити поiнформованiсть.

– Мене звуть Олег, – раптом сказав ii спiврозмовник.

Ірина на секунду протверезiла:

– Демон Олег?!

– Для тебе Олег Васильович, – вiдрiзали з крiсла навпроти.

Ірина помовчала.

– Ти б вiдпустив мене, Олегу, – сказала нарештi. – Що я тобi зробила?

Демон дивився повз неi – на Катю й Максима за дальнiм столиком. Ірина повернула голову; Катя пiдвелася, щось сказала чоловiковi, взяла сумочку з крiсла, рушила в бiк убиральнi…

Максим узяв свiй телефон, що лежав на краю стола.

Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона – в очi. Увесь цей день вона уникала його погляду, i не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали iй вiдваги.

Очi в демона Олега були моторошнi – жовтi. З вертикальними зiницями.

– За любов, – Ірина пiдняла келих iз залишками вина на днi. – Ти пити не можеш? Ти не iси, не спиш, так?

Демон мовчав.

– Розкажи менi про себе, – не вiдчуваючи опору, Ірина нахабнiла. – Якщо вже ти в мене вселився, а не в когось iншого… Ми майже родичi, так?

Демон мовчав, але очей не вiдводив.

– Ти був людиною? Звiдки ти взявся? Розкажи, менi ж цiкаво… Демон звiв кутики губ.

– Добре, – Ірина зiтхнула. – А чому ти вселився в мене? Хiба я щось можу? Чому не в мiнiстра якого-небудь, не в мiльйонера?… Чому ти не вселився просто в Катю, якщо тобi так закортiло ii врятувати?

Демон вiдкинувся на спинку крiсла. Нарештi опустив очi:

– А ти сама як думаеш?

– Нiяк, – зiзналася Ірина. – Я гадки не маю, чого ти до мене причепився.

– Ти вiдьма.

– Та яка я вiдьма, – Ірина зiтхнула. – Я справжнiсiнька шарлатанка, кручу-верчу, шепчу-брешу…

– А ким ти мрiяла стати в дитинствi? – раптом запитав демон. – Вiдьмою?

– Лiкарем, – зiзналася Ірина.

– Нащо?

Ірина задумалася.

– Нiнащо. Просто так.

– Допомагати людям?

– Ну що ти за… – Ірина осiклась. – Яке там – «допомагати людям»? Менi б хто-небудь допомiг! Я все життя сама-самiсiнька, нi грiшми пiдтримати нiкому, нi блатом, нi добре слово сказати… Батько – алкоголiк, мати – п'яниця! Ну, вступила я до медучилища, ну, покрутилася в полiклiнiцi сестрою… Знаеш, якi там зарплати? Кому я з такою зарплатою допоможу?!


* * *

Катя поправила перед дзеркалом макiяж. Усмiхнулася; щасливе лице, блiде пiд тональним кремом, iз заплаканими очима – заплаканими й веселими… Як багато може статися за один день. Крах i вiдродження. Кiнець i початок.

Вона пiдморгнула своему вiддзеркаленню. Зараз вони разом поiдуть додому. Їх зустрiне Джина.

Вона засмiялася.

З убиральнi було два виходи; розтягуючи мить щастя,

Страница 16

Катя пройшлася по маленькiй критiй оранжереi. Постояла бiля акварiума з великими червоними рибами. Повiльно повернулася до зали.

Тихенько грала музика. Макс сидiв упiвоберта, лицем до виходу з туалету, куди пiшла Катя; не бачачи ii, вiн розмовляв по телефону. Крiзь тихий шум i нiжну музику до Катi спершу долинула iнтонацiя – муркотання. М'який рокiт. Мед i вершки, шовк i оксамит, голос закоханого чоловiка.

А потiм вона почула слова.

– Сонечку, – говорив комусь Макс, – сьогоднi нiяк, я зайнятий. А завтра обов'язково. Люблю, люблю, моя пташко. На добранiч i до завтра.


* * *

– …Ти знаеш, що таке робота в цiй полiклiнiцi? За копiйки? Ну й послала я все якнайдалi, пiшла туди, де грошi… Тобто я думала, що там грошi… Як я прийшла, та фiрма накрилася… Ой, нащо я це все розказую? Воно тобi треба? Ти про Катю турбуешся, вона з просунутих, i почуття в неi просунутi: любов там, благородне почуття провини… Куди менi!

Ірина озирнулася.

Макс сидiв, поклавши на край стола телефон, i в позi його було нетерпiння. Макс дивився на вхiд до вбиральнi; звiдти вийшла одна дама, потiм друга, але Катi не було.

– Де вона? – насторожено запитав демон. Максим подивився на годинник.

Ірина встала, на ходу тверезiючи:

– Рахунок, будь ласка.

Карбуючи крок, вона зайшла до жiночого туалету. Неделiкатно обвела поглядом дiвчину бiля дзеркала та лiтню даму з серветкою в руках, зазирнула до порожнiх кабiнок.

Пройшла прибиральниця – зайшла в однi дверi, вийшла в другi. Ірина, неначе собака-шукач, вийшла до критоi оранжереi, тупо оглянула риб в акварiумi, обернулася до гардероба…

І встигла побачити в прорiзi дверей, перш нiж вони зачинилися, знайому фiгурку.


* * *

У центрi мiста завжди свято. Катя йшла в юрбi, серед рекламних вогнiв, серед лiхтарiв та фар, серед квiткових кiоскiв, серед вiтрин i туристiв, мiстом, де навiть опiвночi не видно зiрок через усюдисуще свiтло. Катя любила свiтло. І зараз, на свiтлi, iй було добре й спокiйно.

Вона, немов змiя, скинула одну за одною кiлька шкур. Неначе кiшка, прожила кiлька життiв; i провина, i любов – усе закiнчилося в один день, i настала свобода. Спокiй. Сила. Свобода.

На ходу вона набрала телефон редактора Мiли – i потрапила вдало.

– Катрусю! – весело закричала Мiла. – Прийняли твiй старий нарис про дитячу заiкуватiсть i добре заплатять, правда, вже наступного мiсяця!

– Тiльки не пiзнiше, – твердо сказала Катя. – І пiдкинь менi ще замовлень, будь ласка, яких завгодно замовлень: я з чоловiком розлучаюся остаточно.

Мiла була вражена:

– Та ну! Слухай, поважаю, респект, давно час. Пiд'iдеш завтра до редакцii?

– Ага, дякую!

Вона дочекалася зеленого свiтла. Перетнула магiстраль. Уповiльнила крок, набрала Максiв номер; вiн, як нiколи, вiдгукнувся зразу:

– Катю, ти де?!

– Вибач, зателефонували в термiновiй справi, – сказала, дуже задоволена своiм спокоем. – Довелося пiти. Знаеш, нам треба одержати офiцiйне свiдоцтво про розлучення, щоб не було нi проблем, нi питань.

Тиша у слухавцi була красномовнiшою за будь-який крик.

– Вибач, це все, – сказала Катя. – Я там за себе розплатилася… на добранiч.

Вона перервала зв'язок, i одразу прорвався дзвiнок од вiдьми. Катя, поморщившись, знову натиснула вiдбiй.


* * *

Дiвуля могла взяти машину. Могла пiти куди завгодно; навколо топтали брук тисячi шин, i тисячi нiг топтали тротуар.

Демон був тут, за плечем. Мовчазний.

Ірина знову набрала ii номер. Вiдповiдi не було. І не буде.

– Падлюка! – закричала вона вголос. – Падлюка цей Макс… Якi ж падлюки мужики, якi гади, вона тебе кохае, паскуднику ти такий!.. Ба нi… i ту йому треба, i цю… Жеребцi, жеребцi безсовiснi!

Вiд неi сахались, наче вiд припадочноi. Навколо впиралися в небо висотнi будинки: самогубець тут знайде вихiд, бодай якийсь дах…

– Що тепер робити?!

Демон мовчав. Ірина знову й знову повторювала дзвiнок; нiхто не вiдповiдав.


* * *

Слухаючи, як смикаеться в кишенi телефон, Катя зупинилася перед вiтриною. Сувенiри й ласощi; Катя пройшлася залою, вибрала шоколадний торт, ароматичну свiчку iз запахом меду i насамкiнець – величезну троянду.

– Йдете в гостi? – запитала привiтна касирка.

Катя всмiхнулася iй:

– Нi, це я собi.

– Оце правильно! – касирка навiть спину випрямила. – На здоров'я!

Усмiхаючись, iй запакували торт i свiчку. Катя вийшла з магазину, притискаючи до грудей ароматне й нiжне, обережно стискаючи стебло з пiдрiзаними шипами. На годиннику було пiв на одинадцяту; Катя подумала, що краще проiхатися кiлька зупинок на метро, нiж…

Поруч грюкнули дверцята машини. Здоровенний гевал рвонув до входу в магазин, як ядро з гармати, i Катя опинилася на шляху цього ядра. Кругле тверде плече вiдкинуло ii вбiк, згорток випав з рук, пластик лопнув.

– Чого розчепiрилась на дорозi, суко? – на ходу кинув гевал i зник за дверима.

Катя залишилася стояти. Механiчно пiдняла згорток…

І знову впустила.

Зверху впустила троянду.

Доля наздогнала ii цiеi митi – наздогнала й накрила непро

Страница 17

лядною чорнотою.


* * *

– Ви не бачили тут дiвчини в червонiй курточцi? Ви не бачили тут… Сам такий. Стривай… Панi, панi! Ви не бачили тут дiвчини в червонiй… Чорт!

Ірина зупинилася посеред вулицi. Прямо перед нею була вiтрина дорогого супермаркету – сувенiри й ласощi; на ганку лежала загублена кимось велика троянда.

Вона ввiйшла до магазину. Слiпо озирнулась, нiкого не знайшла, заслужила пiдозрiливий погляд охоронця.

Вийшла.

Стрiлки всiх мiських годинникiв пiдповзали до одинадцятоi.

Катин телефон не вiдповiдав.


* * *

Машина – фургончик iз логотипом на борту – зупинилася бiля пiд'iзду багатоповерхiвки. Скуйовджений чоловiк у картатiй сорочцi вiдразу почав гасати туди-сюди, задоволений i обурений водночас:

– Чого так пiзно? Уже одинадцята година! Я вас чекав цiлий день!

– Ну, вибачте, – примирливо сказав працiвник. – Ми не виннi, нам пiзно зателефонували, пiзно привезли…

– Це неподобство! Я не чекатиму до завтра!

– А не треба чекати, зараз установимо, хiба довго?… Ключi вiд даху е?

Катя зупинилася, дивлячись, як працiвники вивантажують iз фургончика супутникову тарiлку в упаковцi. Нi, вона нi про що не думала. Вона просто дивилася; звично вiбрував у кишенi телефон.

– Є, е ключi вiд горища!

– Давайте швиденько… Взяли, пiшли!

Катя звела очi до неба. Високо над нею вимальовувався на тлi фiалкового марева темний край даху.


* * *

– Що тепер робити? – Ірина стояла, дивлячись на свiй телефон. На шкалi акумулятора залишилася остання подiлка: ще трiшки, i апарат розрядиться.

– Молитися, – сказав демон, i вiд звуку його голосу в Ірини волосся стало сторч. – Заупокiйну читати. Я тобi ще вранцi сказав, що вона накладе на себе руки! Я тебе заздалегiдь попередив, паскудо! Що ти зробила, аби ii втримати?!

Пiд його напором Ірина наiжачилася – з останньоi сили:

– Що я зробила?! Та я цiлий день тiльки те й робила! Я ii хiба що на руках не носила! Вона що, маленька? Якщо грiха не боiться i нiкого iй не шкода, то нехай стрибае!

Демон зробив крок уперед – i раптом навис над Іриною, безжальний i страшний:

– А тобi когось шкода? Що ти знаеш про життя i смерть, цвiль? Що ти знаеш про самогубцiв? Коли нiщо не прив'язуе до життя, лише бiль, коли тiльки й чекаеш, щоб це швидше закiнчилося?!

Ірина оступилася. Позадкувала. Притислася спиною до лiхтарного стовпа; люди навколо мали ii за божевiльну.

– Нiщо не прив'язуе, – пробурмотiла Ірина.

І раптом з розмаху вдарила себе по зраненому лобi; демон тут був нi до чого.


* * *

Катя нерiшуче пiднялася на чуже горище. Тут було вiдносно чисто й просторо, пахло пилом i вологою, пахло вiтром великого мiста. Працiвники робили свою справу, поспiшали, пiдсвiчуючи лiхтарями, i якщо й зиркнули на Катю, то одразу ж про неi забули.

Вона мала вигляд пристойноi дiвчини. Спокiйноi, впевненоi в собi, забезпеченоi, нормальноi дiвчини, якiй захотiлося подивитись, як пораються працiвники на даху i чи правильно встановлено тарiлку…

Вона вiдiйшла в тiнь. На даху було таемничо, як у дитинствi; лiсом стояли антени, великi й малi. Працiвники квапилися, матюкалися, водили променями лiхтарiв; Катя вiдiйшла, зникла за цегельною башточкою, розчинилася – наче ii нiколи тут i не було.


* * *

Намагаючись зупинити машину, Ірина вискочила далеко на проiзну частину. Хтось вилаяв ii, опустивши скло. Хтось завищав гальмами…

Нарештi зупинилися пошарпанi «Жигулi».

На годиннику у водiя було пiв на дванадцяту.


* * *

Катя нiколи не боялася висоти. Тепер це було як нiколи доречно.

Вона стояла майже на самому краечку, милуючись мiстом. Милуючись гострими вогнями, далекими й близькими. Кольоровими й бiлими. Усе вiдбувалося само собою; так i треба. Так легко; скинути бiль, мов ношу. Вимкнутись, наче зiпсований прилад. Нiчого нема, нiчого нема, порожнеча…


* * *

Ірина бiгла через двiр, задихаючись, кашляючи, тримаючись за серце.


* * *

Раптом защемив, засмикався телефон. Вона забула про нього. Пiсля довгоi безплiдноi атаки вiн затих, а тепер знову вiбрував у кишенi куртки, надсадно, як друге серце. І в порожнечi, у безчассi й бездумностi, що поглинули Катю, цей рух – i цей звук – здалися раптом важливими.

Вiдстрочка? Хвилина, двi?

Вона вийняла телефон; не дивлячись, хто телефонуе, натиснула кнопку:

– Алло.

І раптом почула.


* * *

Вона сидiла на кам'янiй пiдлозi, притиснувшись плечем до дверей. Притиснувши до цих дверей телефон.

А собака, почувши свое iм'я – забута собака, яку сьогоднi ввечерi не виводили – скиглила й дряпала дверi зсередини пазурами, гавкала, скавчала i кликала.

– Джина, – хрипко повторювала вiдьма. – Джина…


* * *

– Джина, – прошепотiла Катя в слухавку.

Навряд чи собака ii чула – радше, вiдчула i зайшлася новим гавкотом, заскавчала, завила.

Телефон вирвався з Катиноi руки й полетiв униз, у порожнечу. Дiвчинi здалося, що вона дивиться на нього довгi хвилини – як вiн падае зi страшноi висоти, як свище вiтер, як наближаеться чорна земля…

Телефон у

Страница 18

ав на асфальт.

По всьому мiсту пробило пiвнiч. Запищали електроннi годинники, застукали баштовi, електроннi злилися в серiю нулiв.

Точка вiдлiку.


* * *

Ще через годину Катя сидiла в нiчному дворi, на лавi, стискаючи в руках повiдець, а Джина сидiла поруч, не наважуючись вiдiйти нi на крок.

– Пробач менi, – шепотiла Катя, зарившись пальцями в густу вологу шерсть.

І пiдводячи лице до неба, повторювала:

– Пробач менi…

У будинку свiтилося всього п'ятеро чи шестеро вiкон. Спустився сусiд, хазяiн Румпеля; поставив йорка на землю поруч iз Джиною. Маленький пес здивувався.

– Можна? – запитав сусiд.

Катя кивнула. Вiн сiв поруч iз нею, плiч-о-плiч; мiж iхнiми лiктями було кiлька сантиметрiв.

– Ви сьогоднi дуже пiзно, – сказав сусiд. – Я подумав… Краще б вам тут самiй не сидiти.

Катя швидко на нього глянула. На його серйозне, вiдкрите, уважне лице; вона й досi не знала iменi цiеi людини.

– Я не сама, – сказала вона й заплакала.


* * *

Дорогою до офiсу Ірина розжилася на пiцу з грибами та на пляшку коньяку. Лiки допомогли: коли вiд пiци лишилося кiлька шматочкiв тiста по краях, а пляшка спорожнiла майже наполовину, вiдьма знову вiдчула себе людиною.

– Нi слова доброго, – вона роззирнулася. – Нi тобi «спасибi», нi «молодець»… Це ж була моя iдея! Моя! Генiальна! Хоч би похвалив!

Нiхто не вiдповiв. Демона Олега не було в полi зору.

П'яно всмiхаючись, Ірина дiстала пудреницю. Мигцем поморщилася, побачивши свою фiзiономiю; наблизивши дзеркальце до очей, оглянула вiдбиття кухнi:

– Агов!

Але демон не вiдбивався i в дзеркалi.

Ірина пройшла до приймальнi. Торкнулася черепа. Ширше розчинила кватирку; демона не було.

– Гей-гей!

Навчена гiрким досвiдом, вона не поспiшала радiти. Повернулася на кухню, зазирнула пiд стiл i знайшла пiд стiною пачку сигарет, яку стусаном загнала туди ще вранцi.

– Ага!

Допомагаючи собi рукiв'ям швабри, Ірина витягла пачку. Нiгтями пiд чорним облупленим лаком пiдчепила сигарету, затиснула в зубах. Клацнула запальничкою. З насолодою закурила…

Нiчого не сталося. Нi стусана, нi окрику.

– Слава тобi, Господи, – сказала вона вiд усiеi душi й, переклавши сигарету в лiву руку, широко перехрестилася. – Пiшов, гад. Немае його! Слава Богу…

Регочучи, захлинаючись, вона зробила кiлька кiл кухнею. Розчавила сигарету в попiльницi; стрибала, здiйнявши руки до стелi, i бурмотiла невиразно:

– Тепер усе… тепер усе… тепер пiшов… усе… свобода…

Задеренчав дзвiнок у дверях.

Демони не дзвонять; гадки не маючи, хто це мiг би бути, але заздалегiдь готова обiйняти й розцiлувати гостя, Ірина вiдчинила дверi.

Два медики в синьому ввiрвались, як нiндзя, i моментально – не встигла Ірина клiпнути – натягли на неi гамiвну сорочку. Услiд за санiтарами зайшла блiда, змарнiла Вiка:

– Усе добре, Ір. Спокiйно. Усе буде добре…

– Гей-гей-гей! – заволала обурена Ірина. – Вiдбiй тривоги! Зi мною вже все нормально, уже все, здорова!

Старший з людей у синьому, пройшовши на середину кухнi, роззирнувся. Подивився на пiвпляшки коньяку, покивав головою; його погляд зупинився на кривому написi впоперек стола: «У моiй смертi прошу нiкого не звинувачувати»…

– Господи, – простогнала Вiка. – Цього я й боялася!

– Бiла гарячка, – сказав старший медик. – У машину!

Ірина розсмiялася.

Вона смiялася весь час, поки ii обережно зводили сходами й пакували в карету «Швидкоi допомоги».


* * *

Двое людей сидiли поруч на лавi у дворi, i поруч перебували нiч двi собаки.

Займався свiтанок.




Історiя друга

Гра в наперстки


– Якщо чесно, то треба менi у вiдпустку…

Поки спускалися сходами лiкарнi, Вiка все намагалася пiдтримати Ірину пiд лiкоть. «Невже в мене такий жахливий вигляд? – думала вiдьма. – Невже я схожа на людину, нездатну здолати трьох сходинок?»

Ледь одiйшовши вiд порога, вона вивiльнила руку:

– Сигарети принесла?

Вiка простягла iй пачку «Вiнстона» й запальничку. Ірина затягнулася; згори, з вiкон, затягнутих у фiгурнi грати, на неi дивились iз заздрiстю.

– Клiентки телефонували, – повiдомила Вiка, явно бажаючи пiдбадьорити. – Одна плакала, дякувала – до неi чоловiк повернувся. Друга хоче ще раз прийти – не дотримувалася твоiх приписiв, не постувала, тому й досi роботи не знайшла.

– Ага, – безбарвно вiдгукнулась Ірина.

– На сайт пишуть, новi щодня телефонують… Вiдпустка, звiсно, це добре. Але оренди за офiс ще нiхто не скасував.

«Капiталiзм, – похмуро подумала Ірина. – Потогiнна система, як у дев'ятнадцятому столiттi. Нi тобi оплаченого лiкарняного, нi тобi соцпакета, нi профспiлковоi путiвки до санаторiю. Працюй, працюй, наче раб на галерах. Бо клiентура розбiжиться, оренда зжере весь прибуток, а у Вiки, до речi, дочка шiстнадцятирiчна, iй наступного року до iнституту вступати…»

Вiдразу подумки вона роздратовано себе урвала: «А чому це я повинна дбати про Вiчину дочку? Що, своiх проблем мало? У мене задниця сколота, повна сумка таблеток, та ще й дiагноз пiд сумнiвом. От замкнули б мене до ши

Страница 19

арнi мiсяцi на три, якоi б Вiка тодi заспiвала? Добре, що згоди на лiкування я не пiдписала, а той факт, що я небезпечна для себе й оточення, у станi ремiсii виявити не вдалося. А якби я розказала чесно, що i як зi мною було – застосували б, не вагаючись, статтю двадцять дев'яту про примусове лiкування, i сидiла б я в палатi, i з нудьги знiмала б вiнець безшлюбностi подругам по нещастю…

Добре, що я прикусила язика й не розказала iм правди про демона. Не зiзналася, хто менi лоба об дзеркало розбив, хто синця пiд оком поставив. Утiм, синець уже майже зiйшов…»

– Іринко, – Вiка стурбовано зазирнула iй в обличчя. – Ти взагалi як?

– Нормально.

– Ти вибач, раптом що. Я за тебе злякалася. Подумай сама. Припадок, потiм лице розбите, неадекватна поведiнка, потiм тi твоi есемески…

– Ти все правильно зробила, – вимушено погодилася Ірина.

– А тепер ти… здорова?

– Сподiваюсь, – Ірина намацала на днi сумки, пiд капцями в пакетi, перемотаний скотчем паперовий згорток з таблетками. Однiею з перших лiкаревих версiй була «симуляцiя наркоманки в надii одержати своi колеса…» Помилився ескулап. Нiякоi радостi вiд цих таблеток менi нема. Чи iх треба горiлкою запивати?

Одна надiя – якщо, боронь Боже, знову з'явиться цей… демон на iм'я Олег, – таблетки виженуть його крутiше за будь-який екзорцизм.

– Добре, – вона кинула сигарету повз урну, – iдьмо.


* * *

Якщо чесно, вiдьмi треба було не у вiдпустку, а на пенсiю.

За три довгi ночi, проведенi в клiнiцi, вона встигла багато про що передумати. І, як бувае в складних ситуацiях, щохвилини всерединi розгойдувався величезний маятник. Праворуч – i вона вiрила, що в неi стався нервовий зрив, загострення невiдомо де набутоi шизофренii, обтяжене маренням. Лiворуч – i вона точно знала, що iй явився натуральний демон – потойбiчна iстота – чомусь стурбований порятунком самогубцi Катi.

Демон досяг успiху, Катю врятовано Ірининими руками, зате рятiвниця опинилась у шизарнi. Заради справедливостi – сама винна; якби вiдьма не намагалася так затято позбутися демона, не довелось би красуватися в гамiвнiй сорочцi.

А якби Катю, зовсiм чужу дiвчину, врятувати не вдалося?

Ледь задрiмавши, Ірина прокидалася на твердому лiжку вiд страшного сну – вона стоiть на даху, i ноги самi собою роблять крок у порожнечу. Хiба е сумнiв, що демон вiдьми не пощадив би?

А скiлькох вiн уже не пощадив?!

«Чому саме я? – питала себе Ірина i щоразу доходила невтiшного висновку: через те, що я вiдьма. Я стою над пеклом, упевнена, що це порожня бульдозерна яма, i за грошi придурююся, що говорю з духами. І раптом iз ями вилазить… не хочу знати хто. Вiн вилазить, бо я говорю з духами, в яких не вiрю, але вiн вилазить…»

Залишившись, нарештi, сама, Ірина довго прибирала в квартирi: збирала, вигрiбала звiдусiль аркушi, клаптики, обривки паперу, на яких олiвцем i кульковою ручкою було написано одне й те ж: «Гро, ти влетiла». Збирала iх, намагаючись не дивитися, скосивши очi, затамувавши подих; зав'язала все у два великих полiетиленових пакети й винесла, хитаючись, на смiтник.

Сусiдка подивилася спiвчутливо. За час, проведений у лiкарнi, Ірина схудла так, що одяг висiв на нiй мiшком. Це для клiентiв добре: у iхнiх очах худа вiдьма краща за ситу.

«Хоча – якi там клiенти! Я ж клялася зав'язати!»


* * *

В офiсi нiчого не змiнилося. Хiба що з кухонного стола зникла клейончаста скатертина з написом «У моiй смертi прошу нiкого не звинувачувати», а на ii мiсцi з'явилися пластиковi серветки з голландськими краевидами: млин, пастушки, корови.

– Дивися, – Вiка ввiмкнула ноутбук, вiдкрила для Ірини таблицю. – Цiй, цiй i оцiй я обiцяла перетелефонувати сьогоднi о дванадцятiй… От зараз i телефонуватиму. Їм треба термiново. Платити готовi. Їм тебе рекомендували, розумiеш, як справжню вiдьму.

– Хто рекомендував?

– Колишнi клiентки.

– Ти ба, якi ми, – Ірина важко опустилася на стiлець.

– Іринко, – Вiка сiла навпроти, – я ж говорила з твоiм лiкарем. Вiн каже – нема в тебе шизофренii, йому, каже, весь його досвiд пiдказуе, що нема. Вiн узагалi був переконаний, що ти симулянтка – тiльки не розумiе, нащо тобi симулювати.

– Якщо чесно, – Ірина нарештi наважилася вимовити вголос те, що не давало iй спокою, – якщо чесно, Вiкусю, треба б менi покинути практику. Якось це все… Це дзвiночок.

Вiка помовчала.

– А жити на що? – нарештi спитала.

– Ну, – Ірина подумала, – ти що, роботи не знайдеш?

– Знайду, – Вiка насупилась. – Хоча… А ти на що житимеш?

– А тобi хiба не однаково? – Ірина витягла з пачки нову сигарету. – Усi наче подурiли: думають i думають, бачиш, про iнших, рятують iх, переживають за них…

– Я за тебе не переживаю, – Вiка ображено пiдiбгала губи. – Це твое власне рiшення.

Ірина курила, дивлячись у стелю.

– Я тобi щось винна? – запитала нарештi. – По грошах?

Вiка змiнилася на лицi. Тонкi губи взагалi зникли, втяглися пiд шкiру; вона вийняла паперовий блокнот (особливо важливi розрахунки Вiка комп'ютерам не довiряла), послинила палець, перего

Страница 20

нула кiлька сторiнок; показала Іринi.

Ірина так само мовчки витягла гаманець. Вiдрахувала грошi. У гаманцi пiсля цього майже нiчого не лишилося.

– Дякую, – бiла й сувора, як статуя, Вiка сховала грошi й поклала на стiл ключi вiд офiсу. – Сплаченi рахунки за електрику в нижнiй шухлядi стола. Щось iще?

Ірина люто затяглася.

– Дякую, – з гiрким сарказмом повторила Вiка.

І рушила до дверей. Ішла дуже довго, як по злiтнiй смузi – хоч у тiснiй квартирi вiд кухнi до виходу було близько трьох метрiв, не бiльше.

– Стривай!

Вiка з готовнiстю зупинилась, але обертатися не стала.

Ірина вiдклала сигарету:

– Ти, той… Шизофренii в мене нема, але нерви не в порядку. Спробуемо… Помаленьку. Ану ж я ще на щось згоджуся?


* * *

– Як листя на деревi, як золото в кришталi, так збiльшаться грошi раби Божоi Анни!

Горiла свiчка, масно дихали пахощi. Наче нiчого й не було, щирився старий череп на столi, вкритому церковною парчею. У кришталевiй вазi, дзенькаючи, каталася старовинна жовта монетка.

– Як зiрки на небi, як золото в дзеркалi, так збiльшаться грошi раби Божоi Анни!

Монета лягла на кругле дзеркальце.

– Як сильна рiчка притягуе струмочки, а море – сильнi рiчки, як жiнка притягуе чоловiка, а чоловiк – жiнку, як нiч притягуе день, а день – нiч, так щоб i ти, грошику, притягував рублi та евро, долари й фунти, хай прибуде до тебе, i хай буде так завжди!

У пальцях з оновленим манiкюром з'явився зелений гаманець iз зображенням Бенджамiна Франклiна.

– Грошi течуть золотою рiчкою й назавжди залишаються з тобою… Тут, до кишеньки, кладу тобi амулет твiй. Завжди носи з собою. Руками не торкайся. Нiкому не вiддавай у жодному разi, з ним i грошi твоi пiдуть!

Клiентка – висока плечиста дама, в минулому, здаеться, спортсменка – енергiйно закивала.

– Ітимеш – на порiг поклади двiстi баксiв. А як покладеш – скажи: «Скiльки кладу, тисячу разiв по стiльки хай повернеться менi». І хай буде так!

Очi в клiентки стали геть скляними.

Викликати духа цього разу Ірина не ризикнула й через хвилину вiдправила клiентку назустрiч незлiченним багатствам; та залишила на порозi п'ять тисяч рублiв дрiбними купюрами – очевидно, все, що в неi було.

– А чого, добре, – стримано похвалила Вiка. – Ір, ти ж сама маеш вiдчувати – пруха йде. Хiба нi?

– Та начебто пруха, – Ірина покрутила в руках запальничку, хотiла знову закурити, та раптом вiдчула вiдразу до сигарет. – Бачить Бог – вони самi цього хочуть, я iм роблю краще, по-чесному допомагаю!

Вона питально озирнулася, нiби чекаючи, що Той, до кого вона звертаеться, пiдслухуе пiд вiкном i схвально кивне у вiдповiдь. Проте знамення не було; Ірина полегшено перевела подих:

– Знаеш… Там е цукерки шоколаднi заниканi, i десь iще був коньяк. Вiдсвяткуемо, iхали-возили, повернення в професiю!

Продзвенiв дзвiнок у дверях.

На порозi стояв чоловiк.


* * *

Вона не те щоб не любила працювати з чоловiками – певною мiрою з ними було простiше. Але тi, що траплялися Іринi в ii практицi, були зазвичай iстериками, i тому iхнi реакцii, траплялося, заганяли ii в глухий кут.

Цей новий не був нi iстериком, нi пiдкаблучником. Довговолосий, але з твердим пiдборiддям; плечистий, але не культурист. Було йому рокiв тридцять, й Ірина впiймала себе на несподiванiй бабськiй цiкавостi, що не мала нiчого спiльного з роботою.

– Бачу, бiда в тебе велика, – сказала вона одразу ж, як чоловiк сiв; таким, як вiн, важко першим почати скаржитися.

– Неприемнiсть, – пiдтвердив вiн крiзь зуби.

– Жiнка, – означила Ірина найперше, найширше поле здогадiв – i не промахнулася. Нiздрi клiента роздулись, очi сказали «так».

– Любовний iнтерес…

Нi.

– Зрада!

Точно. Першу серiю розмови з клiентом вiдьма любила найбiльше – гра в «морський бiй» на живiй людинi.

– Вона тобi зрадила…

Але не просто покинула. Немае однозначноi реакцii.

– Але ти ii досi… любиш?

– Ненавиджу, – сказав чоловiк крiзь зуби.

– Вiд любовi до ненавистi, – Ірина проникливо всмiхнулася. – Ну, розказуй, як ви розiйшлись.

– Я фотограф, – вiн подивився на череп. – Роблю на замовлення фотосесii… портфолiо… Еротика. Деякi вдалi фото залишаю собi.

– Еротика, – повторила Ірина, нiби прислухаючись до звучання.

– Порнуха! – з викликом сказав клiент. – Але на замовлення, iндивiдуально, розумiете?

– Розумiю, – Ірина прискалила око. – Вдалi залишаеш собi.

– А вона залiзла до мене в камеру й скачала мою добiрку, – важко, нiби шпурляючи камiння, заговорив чоловiк. – І виклала в мережу.

Затрiщав гнотик свiчки.

– Ох, тяжка справа, чоловiче, – пригнiченим голосом сказала Ірина. – З Інтернету нiяка вiдьма тобi не позбирае… Що з воза впало…

– Знаю, – погляд став колючим. – У мене тепер проблеми з клiентами. Великi проблеми.

– Можна очi вiдвести, – подумавши, запропонувала Ірина. – Хто тебе не любить – щоб забув про тебе. Спершу свiчку в церквi поставити й помолитися за iхне здоров'я, а потiм…

– Не треба! – чоловiк стис у кулак руку на колiнi. – Менi помститися iй тр

Страница 21

ба, цiй суцi.

Ірина зустрiлася з ним очима.

Їй траплялося в життi бачити по-справжньому страшних людей – готових убити, покалiчити для дiла й заради задоволення. Вона iх не боялася – просто знала, що треба триматися якнайдалi. Зараз, дивлячись у блакитнi очi довговолосого фотографа, вiдьма здригнулася.

– Я хочу, щоб вона мучилася, – сказав чоловiк, – щоб вона ослiпла, щоб ii паралiзувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристрiт дiе, заплачу ще бiльше.

Ірина перша вiдвела очi:

– Не шкода? Вона ж… од ревнощiв, мабуть. Любить, отже, ревнуе.

Похитнувся стiл; здригнулося полум'я свiчки, похитнувся череп.

– Я не хочу, щоб вона померла, – крiзь зуби сказав чоловiк. – Нехай помучиться.

– Фотографiя е? – пiсля паузи запитала Ірина.

Клiент витяг iз внутрiшньоi кишенi роздруковане на принтерi фото. Ірина пiднесла фотографiю до свiтла; миловида дiвчина з великими зубами сидiла за святковим столом, широко всмiхалася, на ii плечi лежала чиясь рука. Очевидно, дiвчину вирiзали з груповоi фотографii, не шкодуючи чужих кiнцiвок.

Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клiента; нюанс у русi його брiв, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили ii насторожитися.

Вона знову поглянула на фото. Зубаста дiвчина дивилася не прямо в камеру, а трiшки повз; ii невелика, але щира особистiсть вiдбилася на обличчi, у пiвколах бiля губiв, у малюнку тiней навколо повiк, у блиску невеликих пiдфарбованих очей. Дiвчина могла бути ким завгодно – тiльки не авантюристкою, що викладае в мережу чужi iнтимнi знiмки.

– Що ж ти, милий, чужу фотку менi пiдсовуеш? Фотограф на секунду перестав дихати.

– Вибач, стара, – сказав хрипко, – не той папiрець витягся.

– Перевiряеш? – Ірина пiдвищила голос. Вiд звертання «стара» ii аж перекосило. – Та перевiряй-перевiряй. Думаеш, не бачу? Я все бачу!

Фотограф уперто стис губи.

– А ти як думав?! – Ірина пiдвищила голос ще на пiвтону. – Усе бачу. Зла ти людина, от зло твое через людей i повертаеться…

Стiл знову затрясся. Захиталася свiчка; череп пiдстрибував i хiба що не стукав зубами.

– Дешевих трюкiв не треба, – злiсно сказав чоловiк.

Ірина обома руками вчепилася в стiльницю. З'явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кiмнату, намагаючись побачити, чи не тремтить iще щось, чи не гойдаеться лампа…

І завмерла, втупившись у дальнiй куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловiк хотiв щось сказати, але, побачивши вираз ii обличчя, замовк.

Стiл припинив трястися раптово, як i почав. Ірина замружилась – i знову розплющила очi. Потiм протерла iх, розминаючи повiки пальцями. Нi; в тому кутку нiкого не було. Нiкого й нiчого.

– Я на таке не купуюся, – голос клiента здригнувся.

– А я не торгую, хлопче, – Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав ii голос. – Забери свою фоточку.

Чоловiк невпевнено взяв фотографiю зубатоi дiвчини. Повагавшись, вийняв iз внутрiшньоi кишенi iнший знiмок: те саме застiлля. Групове фото, не порiзане ножицями, а цiле; за накритим столом, де царювала над тарiлками величезна пляшка мартiнi, сидiли рядком бiлявий чоловiчок, худий i низькорослий, дiвчина з великими зубами, а поруч iз нею, поклавши iй руку на плече, – жiнка трохи старша, фарбована блондинка рокiв тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку легко можна було уявити за якою завгодно диверсiею: не тiльки фото злити в Інтернет, але й, мабуть, роздряпати пику щасливiй суперницi чи навiть хлюпнути в очi кислотою.

– Ця? – строго запитала Ірина.

– Вона.

– Таки хочеш покарати? Бо дивись: усi пiд Богом ходимо. Щоб вiдповiдати не довелося.

– А тобi не доведеться? – чоловiк поборов страх i тепер соромився його. – Вiдповiдати? Ти ж, мабуть, щодня твориш щось ще й гiрше?

– Гiрше – нi, – Ірина, миттю змiнивши тон, масно всмiхнулася. – Фотографii мало для твоеi справи. Треба ще щось – волосся, нiгтi…

Клiент пограв жовнами i вийняв з тiеi ж таки кишенi бiлий пластиковий гребiнець. У зубцях заплуталися двi-три волосинки; Ірина була неприемно вражена його передбачливiстю.

– Це точно ii волосся? Ти не чуже менi принiс?

– Їi, – чоловiк одвiв очi.

– Отже, так, – Ірина мiркувала, – для початку…

Стiл сiпнувся. Чоловiк напружився. Ірина до останньоi секунди сподiвалася, що пронесе, що минеться; не минулося. Вона знову замружилася, вiдчуваючи, як усе ii життя, щойно владнавшись, летить шкереберть.

Коли вона розплющила очi, демон на iм'я Олег стояв за кiлька крокiв, i його сiрий костюм у напiвтемрявi здавався свiтлим. Ірина мовчала, наче язика проковтнула; клiент мовчав теж. Не бачачи демона, вiн примудрився вiдчути його присутнiсть i тепер дедалi бiльше нервувався.

– Я все для тебе зробила, – сказала Ірина крiзь зуби. – Що тобi треба?!

– Менi? – вразився фотограф. – Та я ж…

– Фотографiю лиши собi, – сказав демон. – Цю, другу, де вони разом бухають.

– Знову?!

– Що?! – викрикнув роздратований клiент у панiцi. – Я щось незрозумiле сказав?

Демон мовчав. Обличчя його було

Страница 22

охмурим; Ірина, зцiпивши зуби, знову подивилася на клiента. Той злився, нервувався й пiтнiв, i запах поту пробивався крiзь дух димучих пахощiв.

– Фотку лиши, – сказала тяжко. – Оцю. І забирайся. Грошi поклади бiля порога. Триста баксiв, зеленими чи за курсом, а не покладеш – нарiкай на себе.

– Ми так не домовлялися, – чоловiк говорив крiзь зуби. – Ти не сказала, що я одержу.

– Виконаю замовлення, – Ірина охрипла й прокашлялася. – Нашлю пристрiт, якщо хочеш, на цю тiтку в окулярах. Три днi мине – побачиш першi ознаки.

Фотограф глибоко зiтхнув, аж загойдався вогник свiчки. Ірина дивилася незворушно, як череп.

Чоловiк уривчасто кивнув, устав i вийшов. За ним зачинилися дверi. Демон, нiби тiльки цього й чекав, широко пройшовся кiмнатою. Старий паркет пiд його ногами не рипiв.

– Що ти хочеш? – швидко пробурмотiла Ірина. – Чого ти знову…

– Тобi сподобалося в шизарнi?

– Нi! – Ірина здригнулася.

– Хочеш провести там решту життя?

Череп сам по собi пiдстрибнув на столi, i блимнула свiчка, наче лампочка на вiтрi. Через частку секунди Ірина зрозумiла, що це вона сама гойднула стiл – рiзким мимовiльним рухом.

– Ірино! – у дверi зазирнула Вiка. – Мужик нiчого так бабок пiдкинув… Ти в порядку?

– Так, – Ірина нахилилася, нiби щось пiдбираючи з пiдлоги. – У повному порядку. Все в мене добре.

Багаторiчна школа лицемiрства могла б пишатися вiдьмою як найкращою ученицею. Але Вiка, досвiдчена помiчниця, щодо iнтуiцii не набагато поступалася патронесi.

– Точно? – Вiчин голос затремтiв. – Ірино, ану глянь на мене.

Ірина випросталася. Пройшлася кiмнатою, розсунула штори, впускаючи денне свiтло. Подивилася Вiцi просто у вiчi:

– Ну що ти, Вiкусю, мимо каси переживаеш? Тип цей – рiдкiсна погань, хоче пристрiт наслати на свою колишню.

– Ірочко! – Вiка не вiдводила погляду. – А ти ж начебто пристрiту… не насилаеш… Чи як?

«Шарлатанка я все-таки чи нi? – запитала себе Ірина. – 3 одного боку, Вiка все про мене знае, про моi замовляння й про закляття, i вiдгуки вдячних клiентiв сама ж пише на сайт. З другого боку… а хто його знае? Пристрiт наслати – раз плюнути. Хтось устоiть, а хтось упаде. І доводь потiм, що вiдьма насправдi – авантюристка».

– Пристрiту досi не насилала, – Ірина стягла з голови хустину. – Знаеш, треба б iконку в кiмнату. Так, щоб… ну, щоб так.

– Ага, – погодилася Вiка. – А ти ж вiдьма – це як, нiчого? Іконка тут доречна?

– Я цiлителька, – промимрила Ірина.

Нiколи й нiкого не тривожила та каша, яку вона заварювала на замовлення з православних, язичницьких та вудуiстських обрядiв. Допомагае тобi Христос, Перун чи Гандальф – байдуже, аби допомагали, тому що ти – хороший i заслуговуеш на краще, а сусiди, рiдня чи колеги – сумнiвнi; подекуди просто справжнi негiдники, тому Христос, Перун чи Гандальф тобi допоможуть, а винних покарають…

Демон Олег стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, як суддя чи навiть кат.

– То будемо святкувати? – все ще напружено запитала Вiка. – Повернення в професiю?

Ірина звела пiдборiддя:

– Будемо. Наливай.


* * *

Поки Вiка поралася на кухнi, Ірина пройшла до сумiщеного санвузла найманоi квартирки-офiсу. Сiла на край ванни, вийняла з сумки паперовий згорток, заклеений скотчем. У згортку лежали таблетки – всього п'ять штук.

– Не смiй, – сказав демон.

У тiсному примiщеннi мiсця йому не було, тому вiн вiдбивався в дзеркалi.

Ірина пустила воду у ванну й у раковину, щоб створити шумову завiсу.

– Я серйозно, – сказав демон, – ти вiд цiеi гидоти звалишся з копит, а часу в нас – до четвертоi ранку.

– Часу в нас? – буркнула Ірина, викочуючи на долоню бiлясту таблетку.

– Дехто повiситься сьогоднi о четвертiй тринадцять ранку. Якщо ти його не зупиниш.

Ірина засмiялася.

– Вiдьмо, – сказав демон. – Ти сумнiваешся, що я можу запроторити тебе до шизарнi назавжди?

Ірина потяглася губами до таблетки.

Рука ii сiпнулася, нiби долоню пiдбили знизу. Таблетка злетiла, покрутилася в повiтрi й упала у ванну, просто у вир бiля стоку. Ірина заточилася й трохи не гепнулася вслiд – як була, в одязi. Згорток з iще чотирма «колесами» випав, таблетки розкотилися по пiдлозi, забиваючись до щiлин, до запилюжених дiрок, проникаючи глибоко пiд ванну.

Ламаним жестом марiонетки Ірина мiцно схопила себе за волосся й кiлька разiв смикнула – так, що з очей линули сльози, а на пальцях залишилися видертi з корiнням пасма.

– Вистачить? – спитав демон. – Чи ще?

– За що?!

Їi руки знову потяглися до волосся.

– Вистачить!

– От i молодець, – демон у дзеркалi пiдiйшов зовсiм близько, майже вперся лобом у скло. Втупився в Ірину згори вниз. – Скорiше вiдiшли свою Вiкулю нафiг. Треба працювати.

– Як же я вiдiшлю? – Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Вiка на кухнi почуе голос або схлип. – Якщо я вiдiшлю – вона ж одразу все зрозумiе. Викличе санiтарiв. І тодi твiй самогубець точно повiситься, тому що з гамiвноi сорочки навiть ти мене не визволиш!

– Вiдьмо, – сказав демон iз дзеркала, – коли тобi

Страница 23

треба, ти вирiзняешся розумом i кмiтливiстю. Придумай, як вiдiслати Вiку, щоб вона нiчого не запiдозрила! Це тобi треба, а не менi.

– Тобi це теж треба, – пробелькотiла Ірина. – І подумай, кому треба дужче.

Демон дивився на неi з глибин задзеркалля, i погляд його потроху наливався такою люттю, вiд якоi в Іринi заболiв живiт.

– Добре, – сказала вона швидко. – Я придумаю.


* * *

На столi обiцяли свято коробка цукерок та маленька пляшка «Хеннессi». Пiд вiкном репетувала сигналiзацiя на чужiй машинi i про щось радилися клiенти нотарiуса, чий офiс був на поверх нижче. Ірина зi смутком подумала, що там клiентiв тепер бiльше, а ще недавно все було навпаки…

Демон вийшов iз ванноi, причому зачиненi дверi не вiдчинялися. Зупинився за спиною у Вiки. Ірина облизнула губи.

– Ти чого така рум'яна? – Вiчина пильнiсть не слабшала.

– Блiда – погано, рум'яна – погано, – пробурмотiла Ірина. – Таблетку я проковтнула, менi лiкар про всяк випадок iз собою дав. Для профiлактики.

– І що?

– І вiдчуваю, що розвезе мене зараз од цiеi таблетки, – сказала Ірина з огидою. – Не буду я iх бiльше пити, в мене вiд них голова пухне… Вiк, вiдкладiмо свято на кiлька днiв?

– Тобi погано? – Вiка насупилася.

– Я втомилася, – зiзналась Ірина.

І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.

– Куди ти дивишся? – зразу вiдреагувала Вiка.

– Нiкуди. А що?

– Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоiть!

– Вiко, хто з нас божевiльний – я чи ти?

Вiка обернулася, вивчила порожнiй простiр перед кухонними дверима.

– Нiхто, – пробурмотiла не надто впевнено. – То вiдвезти тебе додому?

– Накажи iй вимiтатися, – сказав демон.

– А в тебе на сьогоднi е якiсь плани? – лагiдно поцiкавилася Ірина.

– Та, – Вiка завагалась, – якi там плани. Нема…

– А мала твоя пiсля школи на курсах? – закинула Ірина пробний гачок.

– Нi, у неi по вiвторках нема курсiв. Прямо зi школи додому…

– Погуляти захоче?

– Яке там! У неi стiльки урокiв…

Вiка замовкла, рiзко перемкнувшись. І раптом зiзналася:

– Вона так учиться, просто вiдмiнниця! Так стараеться! Усi кажуть здiбна, працьовита. Треба тiльки платити – там репетиторовi, тут на курси…

– Не переживай, грошi будуть, – упевнено пообiцяла Ірина.

Вiка раптом усмiхнулася теплiше, нiж звичайно:

– Та ясно… Я поки жива – зароблю…

Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в ii очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з вiдзнакою закiнчила унiверситет, вступила до аспiрантури й одночасно одержала роботу в солiднiй фiрмi. І все це, якщо помрiяти, всього через кiлька рокiв…

– Час iде, – демоновi плювати було на Вiчинi материнськi амбiцii. – Кожна секунда на вагу золота. Жени ii!

– Тодi йди, – бадьоро сказала Ірина, забувши, що пiсля таблетки iй годилося б бути млявою й сонною. – Допоможи iй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.

– А як же ти?

– А менi ще пристрiт насилати, – згадала Ірина.

Вiка потемнiла на виду. Пiдiбгала губи; виклала на стiл загорнутi в папiрець грошi:

– Цей мужик десять тисяч залишив!

– І воно того варте, – Іринин голос посуворiшав. – І… ось. На, ти заробила. Потiм зведемо рахунки.

Одержавши на руки пристойну суму, Вiка остаточно забула про свою пiдозрiливiсть. Можливо, наказовi нотки в Ірининому голосi переконали ii, що з вiдьмою все гаразд, а може, грошi перемкнули в головi крихiтний важiлець; хай там як, а Вiка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона i, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече:

– Іринко, ти б той пристрiт… Усе-таки не треба, га?

– Але ж вiн заплатив. Нам же грошi потрiбнi, – Ірина не втрималася, щоб не пiдколоти.

Вiка зiтхнула:

– Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?

«Учора вона забирала мене з шизарнi, – подумала Ірина. – А сьогоднi вiрить у мое чаклунство, як вiрять коханцевi, котрий сто разiв зраджував».

– Тебе попiдганяти? – крiзь зуби поцiкавився демон.

– Добре, – квапливо сказала Ірина Вiцi. – Не назавжди. Я ж не звiр.

Вiка кивнула, вiдчинила дверi – i лишилася так стояти, однiеi ногою на порозi:

– Ти зателефонуй у разi чого. Я приiду, допоможу тобi.

– Ага.

– Якщо стане погано – викликай «швидку».

– Ага.

– І напоготовi тримай своi документи з клiнiки: виписку, висновок, список препаратiв…

– Жени ii! – страшно гаркнув демон. – Або гiрше буде!

– Згадуються менi вiршi улюбленого поета Єсенiна, – сказала Ірина, звiвши очi до стелi. – Вiдшумiла дiброва, облетiла, не реви, як корова, бо не буде дiла. Бувай, Вiко, до завтра.

І, перш нiж Вiка встигла ще щось сказати, зачинила дверi.


* * *

Дивлячись у двiр крiзь щiлину в портьерах, вона переконалася, що Вiка справдi пiшла. У кiмнатi iз черепом панувала напiвтемрява, на душi була дивна порожнеча: найстрашнiше сталося, демон повернувся, а чи прийшов вiн з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливоi ролi не грае. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.

– Я тебе слухаю, – вона сiла за стiл.

Страница 24

Вiтер iз вiдчиненоi кватирки грався краем портьери.

– Фотографiя, – нагадав демон.

Ірина взяла зi скатерки роздруковане на принтерi фото: застiлля, пляшка мартiнi, бiлявий худорлявий чоловiчок, зубата дiвчина всмiхаеться, красива стервоза в окулярах поклала руку iй на плече.

Багатозначний жест.

– Ну i?

– Хтось iз них повiситься о четвертiй тринадцять.

– Як це – хтось iз них?

– Хтось iз цих, на фотографii, – голос демона пролунав утомлено. – Я не знаю хто. Тiльки знаю, що повiситься на смугастiй краватцi, чорно-синiй, iз Мiккi Маусом.

– Краватка з Мiккi Маусом?!

– Що, нiколи таких не бачила?

Ірина придивилася до фото. Чоловiчок був у сорочцi з розстiбнутим комiром, зубата – у светрi, блондинка – у блузцi. Нiяких краваток.

– І що ти вiд мене хочеш?

– Щоб ти довiдалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.

– Спасибi за щиру вдячнiсть, я дуже зворушена.

– Тобi нема за що дякувати, – процiдив демон. – Ти боролася за свою шкуру, i тобi вдалося вижити. Один раз.

Іринi здалося, що в кiмнатi холодно, дуже холодно, що крижаний вiтер несе з кватирки колюче арктичне повiтря.

– Якщо до четвертоi ранку ти не розв'яжеш проблеми самовбивцi… – голос демона звучав, як iз пекла.

– І Мiккi Мауса…

– Так. Якщо ти не розв'яжеш цiеi проблеми – повiсишся, на тому, що пiд руку потрапить. На телефонному шнурi, на мотузцi для бiлизни.

– Тодi я краще пiду до шизарнi, – твердо сказала Ірина.

– Спершу зробиш, що я сказав, а потiм пiдеш до шизарнi. З почуттям виконаного обов'язку.

– Ага, – Ірина розтягла губи. – Дохiдливо…

Не змiнюючи виразу обличчя, не гублячи усмiшки, вона зiрвалася з мiсця й кинулася до вiкна:

– Ряту…

Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вiкна, потрапити на очi перехожим, привернути увагу матусь, що гуляють у дворi з вiзочками, та клiентiв нотарiуса. Розрахунок не виправдався: на третьому кроцi в Ірини пiдкосилися ноги, а в горло наче хтось iз силою ввiгнав невидимий кляп. Ірина гепнулась, старий паркет опинився просто перед носом; демон пiдiйшов i присiв поруч навпочiпки.

– Життя – чудова штука, Ірино, – в його голосi почулися дивнi, ностальгiйнi й водночас страшнi нотки, аж дрож пройняв. – Чи не так?

Вiн поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи марiонеткою на хрестовинi; Ірина засмикалася на пiдлозi, здiймаючи й опускаючи руки та ноги.

– Життя чудове, – демон рiзко встав, i Ірина встала услiд за ним, цiлковито втративши контроль над тiлом. – І так добре дивитися на свiт розплющеними очима, – скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столi. – Ах, якi яскравi барви, як свiтить сонечко…

Корячись чужiй волi, Ірина схопила ножицi, повернула лезами до себе й пiднесла до обличчя. Вiд жаху до неi повернувся дар мови.

– Олегу, – пробурмотiла вона благально, – не треба. Я все зроблю.

– Двое очей – розкiш…

– Олегу! – заверещала Ірина. – Олежику, я все зроблю! Я клянусь!

Ножицi завмерли за кiлька мiлiметрiв од вибалушених вiд жаху очей. Потiм рука ii впала батогом, ножицi випали, i Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.

– Вiзьми фотографiю, – скомандував демон.

Ірина схопила фото тремтячою рукою. Бiлобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.

– Невже тобi iх не шкода? Невже не цiкаво, чому людина, у якоi е все, раптом вирiшуе… поквитатися з життям?

– Дуже цiкаво, – пробелькотiла Ірина.

– Брешеш.

– Менi iх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нiчого не сталося…

– Лицемiриш, – гiрко визнав демон.

На кухнi задзвонив вiдьмин мобiльний. Ірина не поворухнулася, так i сидiла з фотографiею в руках; телефон дзвонив i дзвонив.

– Вiдповiдай, – сказав демон. – Це може бути важливо. Ірина послухалась, як автомат. У кухнi було вiдчинене вiкно;

Ірина з тугою глянула у двiр – там зараз було стiльки народу, що жiнцi, яка раптово випала б iз вiкна другого поверху, не дозволили б заподiяти собi шкоду. Викликали б «Швидку», i ага: рецидив, палата, довгi рукава…

Номер на дисплеi висвiтився туманно знайомий, але не Вiчин.

– Алло, – сказала Ірина дерев'яним голосом.

– Ірина? – заговорила дiвчина на тому кiнцi дроту, i вiдьма моментально впiзнала голос.

– Катя, – пробурмотiла вона, вiд подиву трохи збадьорившись.

– Так, це я… Я так i не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували менi життя.

– Та нi, – Ірина захекалася. – Я просто…

– І… навiть бiльше, – Катин голос затремтiв. – Якби не ви, я б зробила величезну дурiсть… i пiдлiсть. Ви мене врятували. Просто знайте це, от i все.

– Е-е, – сказала Ірина.

– Я вас нiколи не забуду.

І Катя вiд'едналася. Вiдьма обережно поклала апарат на край стола.

– Бачиш, вiдьмо, – сказав демон. – На твоему рахунку добра справа. Тобi зарахуеться.

Ірина помовчала. Подивилась на своi долонi – вони досi тряслися. Звела очi; демон стояв за три кроки, як i ранiше схрестивши руки на грудях.

– Олегу, – сказала вiдьма, – хто тобi… – вона подивилась

Страница 25

а телефон, – Катя?

– Нiхто.

– Тодi чому ти ii врятував?

– Це ти ii врятувала.

– Добре, – Ірина помовчала. – Я спитаю по-iншому… Як ти дiзнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?

– А оце, – демон дивився iй у вiчi, – не твоя справа.

Ірина проковтнула клубок:

– Добре. Я питаю, бо, якби ти точно мiг сказати, хто на цiй фотографii, ну… мае проблеми, нам було б простiше, е-е-е…

– Просто не буде, вiдьмо, – сказав демон. – Не сподiвайся.


* * *

Отже, три рiзнi людини. Нi iмен, нi прiзвищ, жодних пiдказок. На годиннику – чверть на першу; до останнього подиху самогубцi залишилося шiстнадцять годин i двi хвилини.

– Де це мае статися?

– Не знаю.

– Хоч щось ти знаеш конкретно?

– Фотографiя. Краватка з Мiккi Маусом. Хтось iз них. Усе.

Ірина пройшлася по кухнi, розминаючи пальцi, наче фокусник перед виступом. Вiдкрила Вiчину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:

– Вiка? Цей мужик, що останнiм приходив, записувався по телефону?

– Нi, – вiдгукнулася в слухавцi Вiка. Чутно було, як шумить мотор i грае в маршрутцi «Радiо Шансон». – Записався на сайтi. Можеш подивитись… А навiщо?

– Для дiла, – вiдрiзала Ірина. – Ну все, вибач.

– Допомогти тобi?

– Сама впораюся.

Демон нависав над нею, заважаючи зосередитись. Ірина зайшла на свiй сайт, ввела пароль, переглянула записи. Останнiй вiдвiдувач зарееструвався на форумi пiд невимовним нiком i залишив для зв'язку електронну адресу, схоже, одноразову – iм'я скриньки звучало дико, безглуздий набiр букв i цифр.

– Фiгня, а не адреса, – буркнула Ірина.

– Якщо я хочу записатися на прийом до вiдьми, але не хочу виставляти своi координати, – мудро почав демон, – я створюю нову скриньку, спецiально для цього випадку…

– Або пишу, що в голову стукне.

– Нi. Я ж не малолiтнiй мережевий троль, я справдi збираюся пiти на прийом до цiеi вiдьми. Отже, я зацiкавлений у тому, щоб одержати iнформацiю… Просто напиши йому! Зараз!

Ірина, як загiпнотизована, набила в поле теми: «Новини вiд вiдьми Ірини». Потiм, майже не замислюючись над змiстом, однак шукаючи на клавiатурi кожну букву, настукала повiдомлення: «На твоiй фотцi – прокляття. Зателефонуй менi».

Вона залишила в тiлi листа номер свого мобiльного й надiслала повiдомлення – можливо, в нiкуди.

– Якщо лист повернеться – значить, скриньки нема, – сказав демон, нiби вiдповiдаючи на ii думки.

– І що тодi робити?

Демон мовчав.

– Ти знав, що в базi немае його телефону? – раптом запитала Ірина.

Демон мовчав.

– Чому ти менi не сказав? Чому сам його не вистежив? Чому не запам'ятав номер його машини? Вiн же едина ниточка! Чому ти…

– Через те, що я вселився в тебе! – гаркнув демон. – Я знаю те, що знаеш ти, дивлюся твоiми очима i слухаю твоiми вухами! Якби я мiг сам щось довiдатися – не став би бруднитися!

– Використовувати мене – значить бруднитись? – тихо уточнила вiдьма.

– Саме так, – демон пройшовся по кухнi.

Ірина опустила очi. Поки демон лякав ii, мучив, знущався – можна було прикидатися покiрною i шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом вiдчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, – подумала вона, щоб подолати лють. – Я знайду, як помститися. Вiн ще не знае, з ким завiвся».

Зцiпивши зуби, вона перевiрила пошту, раз i вдруге. Лист не повернувся.

– Принаймнi скринька iснуе, – сказав демон.

«Але вiдповiдi нема, – подумала Ірина. – Може, вiн створив собi електронну адресу на один раз та й забув про неi?»

– Я помилився, – визнав демон, помовчавши. – Я пам'ятав, що з Катею минулося легко… Ми ii знайшли просто.

«Нiчого собi "просто"», – подумала Ірина, але нiчого не сказала.

Фото застiлля лежало на клавiатурi. Крiм пляшки мартiнi, того дня гостям запропонували бутерброди з iкрою, нарiзку сирiв, салат зi свiжими овочами, заливну рибу…

– Що вони святкують? – запитав демон.

Ірина знизала плечима:

– Не Новий рiк – це точно, на Новий рiк люди вдягаються iнакше. Чийсь день народження? Восьме березня? Може бути що завгодно, тiльки…

Вона замовкла, вдивляючись у знiмок. Те, що ii зацiкавило, ледь потрапило в кадр – самим краечком.

– Це Великдень, – сказала вона впевнено. – Ось паска на столi. І отут шматочок паски, за пляшкою. Цього року Великдень припав на четверте квiтня.

– А що, як це торiшнiй знiмок?

– Яке це взагалi мае значення?

Демон не вiдповiв. Ірина знову перевiрила пошту – лист не повернувся, але й вiдповiдi не було.

– Глухий кут, – сказала вона крiзь зуби.

– Не глухий кут, – демон зупинився в неi за спиною. – Хто цi люди? Що ти про них знаеш?

– Цей бiлявий – бабiй, – знехотя почала Ірина. – На вигляд – здохлика, грибок кривоногий, де воно й береться. Рокiв йому близько тридцяти, за професiею – офiсний щур…

Почавши говорити, вона не могла зупинитися. Демон знову описав коло по кухнi й сiв перед вiдьмою. Його лице з уважного стало недовiрливим, потiм здивованим.

– Самотнiй, обручки на пальцi немае… звiсно, – Ірин

Страница 26

, мружачись, дивилася на фото. – Найiмовiрнiше, ви наймае квартиру. Однокiмнатну. П'е… середньо. Незадоволений життям. Розраховуе на цю чорненьку дiвицю, яка сидить поруч, але, судячи з пози дiвицi, йому нiчого не обломиться. Мабуть, з цим усе… Тепер дiвчина. Трiшки за двадцять. Незамiжня. Дурненька. Але добра. От iще: вона постувала принаймнi два тижнi перед Великоднем, постувала ретельно. Тому дуже пишаеться собою… Не студентка. Освiта середня. У цiй компанii постiйного бойфренда не мае… Найiмовiрнiше, в пошуку. Але бiлявий ii не влаштовуе.

Ірина помовчала.

– І козi ясно, – сказала повiльно, – що дiвчина запала на нашого фотографа. І дивиться так трiшки мимо… значущо.

– Як ти знаеш, що вона постувала? – подав голос демон. – Я тобi не клiент. Не мороч менi голову.

Ірина й не подумала вiдповiдати.

– Тепер блондинка… Руку поклала на плече дiвицi, що означае ця рука? Нiякого сексуального пiдтексту. Радше, неусвiдомлене застереження: не заривайся, кицю, цей мiй. Пiдсвiдомо вiдчувае в дiвчинi суперницю… Бо блондинка старша за брюнетку, трiшки поправилася за минулi мiсяцi: сидячий спосiб життя, коктейлi, тiстечка, – Ірина перевела подих. – Вирiшила худнути, тому на тарiлцi в неi тiльки салат. Сама вона штучка ще та, розумна, зараза. Дами такого типу не вiшаються нi за яких умов. Таким чином, пiд пiдозрою двое: дiвчина й грибок. Причому дiвчина на першому мiсцi.

– Чому ти вирiшила, що дiвчина постувала? – уперто перепитав демон.

Ірина зiтхнула:

– Подивись на ii тарiлку. Ти коли-небудь бачив, щоб людина за святковим столом iла саму ковбасу?

– Може, вона просто любить…

– Ага-ага. Ще колiр обличчя. Ще блиск в очах. І щоки запали.

– Непереконливо.

– Не збираюся тебе переконувати.

Демон замислився.

– Таким, як вона, дуже важливо вважати себе правильними, – помовчавши, сказала Ірина. – Знати, що ти добра. Щось важити у власних очах. Кажу тобi: якщо хтось на цiй фотцi потенцiйний самогубець – то це вона.

– Перевiр пошту.

Ірина скорилася, заздалегiдь знаючи, що результату не буде. І точно – скринька була порожньою; вона задумалася, розглядаючи кольоровi рекламнi вставки.

Вiдкрила Яндекс. Набрала в рядку пошуку: «Виклав iнтимнi фото».

Знайшлося чотириста шiстдесят чотири тисячi сторiнок.

Демон моментально навис над лiвим плечем:

– Ще подивися на форумах. Ще в блогах. Ще…

– Сама знаю, – вiдгукнулася крiзь зуби. – Не заважай.


***-

Антивiрус працював, як галерний раб: фальшивi скарги на хлопцiв, що нiбито помiстили в мережу фото покинутих жiнок, вели просто на порносайти. Маневруючи мiж випещеними Демi Мур, Наомi Кемпбелл та любительськими знiмками домогосподарок – голих, iз гусячою шкiрою, – струшуючи налиплi по дорозi вiруси, вiдьма хвилин через п'ятнадцять вiдшукала форум, де обговорювали нову галерею «The Best вiд Митi Чеканкiна».

Плутаючись у посиланнях, Ірина вийшла спершу на головний сайт фотографа. Тут мiстилося парадне фото Митi з камерою на грудях: довге волосся зiбране у хвiст, широкi плечi розправленi, блакитнi очi iнтригують. Електронна адреса, залишена для зв'язку, нiчого спiльного не мала з тiею одноразовою, на яку Ірина вже надiслала листа.

Серед знiмкiв, викладених для ознайомлення, голоi натури не знайшлося. Ірина повернулася на форум, похапцем зарееструвалась i настукала повiдомлення: «Привiт, а де ця галерея, про яку говорять?»

Їй дали посилання, i за кiлька секунд вiдьма побачила те, що шукала.

Знято було майстерно. Двадцять фото, кожне з новою моделлю – вiд досить-таки скромних у жанрi м'якоi еротики до розпусних, вишукано-вульгарних порнознiмкiв. Дами, незалежно вiд форм i об'емiв, зухвало дивилися в об'ектив; тiльки одна дивилася без виклику, повз камеру. Пiд фото був пiдпис: Лiза. Телефон такий-то.

– Скотина, – прошипiла Ірина. – Усе ясно: дiвчина скромна, та ще й вiруюча, Митя Чеканкiн ii спокусив, а його дама йому помстилася. Галерею виклали, – вiдьма перевiрила дату, – позавчора… Двох днiв вистачило, щоб набратися ганьби, та ще рiднi, мабуть, додали перцю.

– Думаеш, це справжнiй мiський телефон?

– Аякже. У цьому сутнiсть помсти. Вона точно не сама живе, а з батьками, найiмовiрнiше… Ясно, чому нещасна в петлю полiзла!

– Ще не полiзла, – уточнив демон. – Але твоя правда, мотив у неi е. А за номером телефону можна дiзнатися адресу.

– Я вiдьма, а не хакер.

– Сучасна вiдьма не може не бути хакером! Давай.


* * *

– Я знала, що тобi сподобаеться, Митьочку.

Машина стояла правими колесами на тротуарi, тому свiт здавався перекошеним. Чоловiк на водiиському сидiннi стискав мобiльник i силою волi змушував себе здаватися спокiйним.

– Мене поставили на бабки, i це лише початок.

– Ну, ти ж творча людина. Для творчостi необхiднi сильнi враження.

Жiночий голос в апаратi тремтiв од пристрастi. Так кiшка захоплено вуркоче, граючись iз мишкою.

Чоловiк вiдсунув телефон вiд лиця. Глибоко зiтхнув, заспокоюючись.

– Менi шкода, що так вийшло, – сказав у мiкрофончик якомога спокiйнiше.

– Справдi?

Страница 27

– Справдi, шкода. Ти будеш покарана, Юлiе.


* * *

Його спiврозмовниця на тому кiнцi дроту – блондинка в крiслi перед комп'ютером – потягнулася, дивлячись у вiкно. Прийняла зi стола окуляри:

– Що може бути жалюгiднiшим за безглуздi погрози?

– Сука, – прохрипiла слухавка. – Ти ослiпнеш, оглухнеш, тебе паралiзуе!

– Фу, Митю. Це вульгарно.

– Ти згниеш заживо! Ти збожеволiеш, ти…

Жiнка торкнулася скронi. Поморщилася; голос якось дуже докучливо дряпав вухо, вiддавався головним болем…

Вона подивилася на екран монiтора.

Виставка голих дiвок раптом утратила рiзкiсть. Затяглася нiби флером. Розмазалася перед очима, а вслiд за нею розмазалися стiл i стiни, вiкно й дверi, кiмната й люстра…

Вона пiдскочила вiд жаху, i пiдлога захиталася в неi пiд ногами. Упали на пiдлогу прямокутнi окуляри…

– Рятуйте!

Стало темно; вона побачила, що лежить на паркетi, i за кiлька сантиметрiв од лиця валялася слухавка.

– Рятуйте, – прошепотiла вона. – Ряту…


* * *

Будинок – як виявилося, стара дев'ятиповерхiвка – загубився серед висотних новобудов, i в густому, наче лiс, дворi все було зайнято: парковка – машинами, гiрка й гойдалка – дошкiльнятами, лави – матусями й бабусями, а вузькою стежкою вздовж палiсадника гуляла жiнка з дитячим возиком.

Ірина нервово пройшлася пiд липами. Набрала Лiзин номер. Послухала автовiдповiдач. На секунду замислилась: а чи не влаштувати припадок просто тут, зараз, на очах у маси свiдкiв? Чи швидко приiде «швидка»?

Демон був поруч, усiм своiм виглядом застерiгаючи вiд необдуманих учинкiв.

– Послухай… – почала вона.

Озирнулася. Вийняла мобiльний, приклала до вуха, нiби вiдповiдаючи на дзвiнок, i заговорила пiвголосом:

– Коли ми цю дурну врятуемо, ти мене вiдпустиш чи нi?

– Зайве питання.

– Отже, не вiдпустиш.

– Ірино, – сказав демон проникливо, – невже тобi ii не шкода?

– А мене хто пожалiе?

– Ти нiкого – i тебе нiхто.

– Я що, все життя тепер рятуватиму якихось фрiкiв?

– Це не фрiки, а люди. Слабкi, так, але вони ще можуть…

– Олегу, – обiрвала його Ірина, – ти можеш вселитися ще в когось, крiм мене?

Демон промовчав.

– Що, не можеш?

– Можу.

– Чому не вселяешся?

– Тiльки пiсля твоеi смертi.

– Що?!

– Я можу вселитися в когось пiсля твоеi смертi, – похмуро зiзнався демон.

Повз неi пробiгли за м'ячем двое хлопчакiв, один кричав: «Гол!», другий верещав, намагаючись його перекричати: «Штанга!»

– А якщо я зараз закричу? – пошепки спитала в телефон Ірина. – Почну корчитися на землi й проситиму викликати «швидку»?

– Кричи.

– І що буде?

– Нiчого! – виплюнув демон. – Розбiжишся й об стiну головою. Дiтей шкода – iм рано на таке дивитися… Дорослим теж рано. Коли приiде «швидка», я буду вже вiльним. І абсолютно безсилим. А вранцi, о четвертiй тринадцять, Лiза помре. От що буде.

Ірина опустила мобiльний.

У гiлках липи над ii головою щебетали горобцi. У пiсочницi вовтузилися карапузи.

– Життя прекрасне, – дуже тихо й дуже гiрко сказав демон. Ірина сховала телефон. Дiвчинка, що малювала на асфальтi кола, пiдiбралася близько до ii нiг.

– Мала, – звернулася Ірина фамiльярно й привiтно, – ти знаеш Лiзу з шiстнадцятоi квартири?

Дiвчинка подивилася переляканими очима i втекла на майданчик. Ірина зiтхнула: все правильно, не розмовляй iз незнайомими…

– А навiщо вам Лiза з шiстнадцятоi? – бабуся з повiдцем у руках iз готовнiстю зупинилася навпроти. Пудель у червоному нашийнику гавкнув, крутячи хвостом.

– А, – Ірина широко всмiхнулася, – просто я телефоную iй цiлий день, а нiхто слухавки не бере… Вони вдома, не знаете?

– Гуляють вони, – повiдомила бабуся, i пiдозрiливiсть на ii обличчi трiшки розгладилася.

«Ну, процес пiшов», – подумала Ірина.

– Гуляють? Де?

– Та он же, – бабуся вказала в бiк палiсадника.

Жiнка з вiзком тим часом розвернулася, вкотре дiйшовши до кiнця дорiжки, i Ірина побачила ii лице; iй знадобилося кiлька довгих секунд, щоб упiзнати дiвчину з фотографii.

– Дякую, – сказала вона, сподiваючись, що бабуся пiде, але та все стояла поруч i говорила без упину, як забуте радiо. Ірина не чула нi слова.

Возик. Дитина. Коли Лiза встигла народити? Хто батько дитини?

Чи не Митя Чеканкiн постарався?!

– Їхали-возили, – сказав демон.

Бабуся чекала вiдповiдi. Дивилася вимогливо.

– Так, – сказала Ірина.

– Вона спитала, чи давно ти знаеш Лiзу, – пiдказав демон.

– Не дуже, – зiзналася Ірина.

Бабуся знову заговорила.

Лiза тим часом iшла, котила перед собою вiзок i думала про свое. Лице ii було спокiйним; Ірина нiколи б не повiрила, що ця жiнка страждае, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знiмок в Інтернетi.

– Дякую, – сказала вона бабусi. – Ваша собачка…

Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:

– Моню! Ти куди?! Поганий хлопчик! Моню! Назад!

Пес тiшився цiею бiганиною. Бабуся зникла з поля зору; Ірина вiдiйшла далi вiд дитячого майданчика й знов зупинилася.

– Як вона може

Страница 28

накласти на себе руки, якщо в неi дитина? – демон, здавалося, не вiрив власним очам.

– Може, пiсляпологова депресiя?

– Ірино! – демон раптом заговорив переконливо й жагуче. – Ти уявляеш, яка в тебе мiсiя? Ти розумiеш, що ти рятуеш уже двох? Жiнку – вiд смертi й манюсiньку дитину – вiд сирiтства!

Ірина мимоволi розправила плечi.

– Тобi зарахуеться, вiдьмо! – палко запевнив демон. – Ну, йди!

Широко крокуючи по намальованих на асфальтi колах, по гравiю i по травi, Ірина перетнула двiр i обережно наблизилася до Лiзи.

– Лiзо, добрий день! Ви мене пам'ятаете?

Вiдьма всмiхалася так привiтно, що дiвчина знiяковiла. Їй було незручно зiзнатися, що вона не пам'ятае такоi милоi, гарноi жiнки.

– Я Ірина, – вiд бажання сподобатися вiдьма мало не навшпиньки стала. – Нас познайомив Митя Чеканкiн, пам'ятаете?

Дiвоча усмiшка у вiдповiдь застигла на ii губах:

– Вибачте, я не пам'ятаю. Ми з Митею… давно не спiлкуемось.

Ірина кинула яструбиний погляд на вiзочок. Там лежало й спокiйно сопiло немовля мiсяцiв шести, вгодоване, здорове.

– Вибачте, – Лiза моментальним рухом засмикнула мереживну завiсочку. – Мошка…

«Вiримо в пристрiт, – вiдзначила Ірина. – Правильно робимо. Наша людина».

– Але ж ви на Великдень начебто добре посидiли? – здивувалась Ірина.

– На Великдень? – дiвчина знiяковiла. – Ну так. Тiльки потiм ми… не зустрiчалися.

– І звичайно, немае часу, – з розумiнням кивнула Ірина. – Дитина забирае всi сили.

– Нi, – Лiза пильно подивилася на вiдьму. – Тiльки з десятоi до першоi i з другоi до четвертоi. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляемо…

Ірина часто заклiпала. Лiза раптом широко всмiхнулася:

– Я нянею працюю! Он у тому будинку, – вона кивнула на висотку, – знайшла родину за оголошенням…

Поки Ірина перетравлювала новину, Лiза знову покрокувала по дорiжцi. Вiдьма пристосувалася до ii крокiв; поруч iшов демон. Ірина кинула на нього докiрливий погляд, той знизав плечима.

– Отож я й здивувалася, – зiзналась Ірина, переводячи подих. – Митя менi не казав… втiм, не будемо про нього, якщо ви посварилися.

– Ми не сварилися. Ми просто розiйшлися.

Ірина вп'ялася очима в ii лице. Нi, ця дiвчина не страждае. Спогади про Митька викликають у неi досаду, i край.

– Я телефонувала вам, – довiрливо сказала Ірина. – Мобiльний вимкнений, домашнiй не вiдповiдае.

– У мене телефон виправся у пральнiй машинi разом iз джинсами, – весело зiзналася дiвчина. – Ще минулого тижня. Висох, але не працюе. Івасиковi батьки, – вона кивнула на вiзочок, – менi поки що свiй дали, для зв'язку.

– А автовiдповiдач ти iнодi прослуховуеш? – м'яко запитала Ірина.

– Автовiдповiдач?

– Ну, на домашньому телефонi повiдомлення…

– Нi. Вiн не працюе.

– Он як, – сказав демон за спиною, i Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. – Ірино, вона гадки не мае, що ii фото е в мережi.

– А звiдки у вас мiй номер? – дiвчина вповiльнила крок.

– Вiд Митька, – в Ірини не було часу на роздуми.

Лiза насупилася:

– А навiщо вiн роздае мiй телефон?

– Вiн не роздае, – Ірина спробувала добродушно обуритися. – Вiн…

Лiза дивилася тепер уже з вiдвертою пiдозрою.

– Бiльше не бреши, – попередив демон. – Ти й так забрехалася.

– Я випадково побачила в Митi вашу фотографiю, – пробурмотiла Ірина. – Оцю, – витягла знiмок. – А я, розумiете, ясновидиця… вiдьма.

Лiза мимоволi позадкувала.

– І на цiй фотографii, – Ірина труснула аркушиком, – я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено. Я знiму. Безкоштовно!

Лiза повернулася так, що мiж нею й Іриною опинився вiзочок:

– Нiчого менi не наврочено! Взагалi, я вас не знаю, у мене немае грошей, з мене нiчого взяти!

– Та не треба менi ваших грошей!

Завовтузилось у вiзочку немовля. Почулося перше пхикання – наче далекi перекати грози.

Одночасно в Лiзинiй кишенi задзвонив телефон.

Немовля розплакалось.

Лiза витягла мобiльний:

– Алло! Так, Свiтлано, ми гуляемо у дворi!

Дитина плакала. Лiза метушливо трусила вiзочок:

– Так, заплакав. Нi, вiн увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Якi фотографii?

Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.

– Не знаю, – голос ii раптом ослаб i потоншав. – Гадки не маю… Добре, зараз…

Дитина плакала. Забувши про вiзочок, забувши про все, Лiза стояла з телефоном у руцi й iз жахом дивилася на Ірину.

– Я ж кажу, тобi пороблено, – впевнено сказала вiдьма. – Але ми вроки знiмемо, вiр менi!

На очах у дiвчини виступили сльози:

– Вона щось говорить про фотографii в Інтернетi… що я в них бiльше не працюватиму… якась маячня!


* * *

Каталка безшумно котилася на гумових колесах лiкарняним коридором. Черговий лiкар, худорлявий блондин, слухав чоловiка з довгим хвостом за плечима:

– Ми розмовляли по телефону, потiм вона замовкла. Я скоренько до неi приiхав i бачу…

– У тебе й досi ii ключ? – худий, здаеться, здивувався.

– Ну… так. Вона збиралася помiняти замок, але…

– Про що ви говорили?

– Ми сварилися, – зiзнався чоловiк iз хвостом за плечима.

Страница 29

– Потiм вона скрикнула. Потiм – «рятуйте»…

– У неi е родичi?

– У неi мати у Воронежi.




Конец ознакомительного фрагмента.