Страница 1

Володар Туману
Карлос Руiс Сафон


Родина тринадцятирiчного Макса переiздить до тихого прибережного мiстечка. Та з першого ж дня хлопець вiдчувае щось дивне. Цi старовиннi будiвлi та химернi вулички наче живi. І цi скульптури – здалося, чи вони ворушаться? Стрiлки годинникiв тут iнколи починають рухатися у зворотному напрямку, а пiд час буревiю з морського дна пiдiймаються затонулi кораблi. Загадкою оповита iсторiя колишнього господаря будинку, де оселилася родина Макса. Та ось дивний доглядач маяка розповiдае легенду про безжалiсного й могутнього Володаря Туману, який столiттями панував у цих краях. А тепер вiн повернувся, щоб зiбрати борги минулого…





Карлос Руiс Сафон

Володар Туману








Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



© Carlos Ruiz Zafоn, 1993

© Corelliana LLC, 2017

© Борщевський С. Ю., переклад з iспанськоi, 2019

© Depositphotos.com / zhukovvvlad, обкладинка, 2019

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2019


* * *


Моему батьковi







Роздiл перший


Минуло чимало рокiв, перш нiж Максовi вдалося забути лiто, коли вiн майже випадково зiткнувся з чаклунством. Був 1943 рiк, i вiтри вiйни пiдхопили буденний свiт i невблаганно несли його за течiею. В серединi червня – того дня Максовi саме виповнилося тринадцять – його батько, годинникар, а на дозвiллi ще й винахiдник, зiбрав у вiтальнi всю родину та сповiстив, що сьогоднi вони востанне сидять отак у своiй домiвцi, де прожили десять рокiв. Родина мае переiхати в iнший дiм, розташований у невеличкому селищi на узбережжi Атлантичного океану, подалi вiд мiста й вiйни.

Рiшення було остаточним: вони мають виiхати завтра на свiтанку. А тим часом повиннi спакувати речi й пiдготуватися до тривалоi подорожi до новоi домiвки.

Родина анiтрохи не здивувалася, почувши цю звiстку. Майже всi здогадувалися, що думка залишити мiсто в пошуках iншого, придатнiшого для життя мiсця вже давно крутиться в головi добряги Максимiльяна Карвера; всi, крiм Макса. На нього новина справила такий самий ефект, який мiг би спричинити оскаженiлий паровоз, якби в’iхав до крамницi з китайською порцеляною. Макс був не в курсi й залишався сидiти з роззявленим ротом i вiдсутнiм поглядом. Пiд час цього короткого замiшання в його мозку закарбувалася жахлива впевненiсть, що весь його свiт разом зi шкiльними друзями, сусiдськими хлопчаками та крамницею на розi, де продавалися дитячi комiкси, от-от назавжди зникне. Наче за помахом чарiвноi палички.

Поки iншi члени родини заходилися покiрливо пакувати речi, Макс незрушно дивився на батька. Добряга-годинникар опустився перед сином навколiшки i поклав руки йому на плечi. Погляд Макса був промовистiшим за будь-яку книжку.

– Зараз тобi це здаеться кiнцем свiту, Максе. Але обiцяю, мiсцина, куди ми iдемо, тобi сподобаеться. Там у тебе з’являться новi друзi, ось побачиш.

– Це через вiйну? – запитав Макс. – Це через неi ми мусимо iхати?

Максимiльян Карвер пригорнув сина, а тодi, так само усмiхаючись, дiстав iз кишенi пiджака якусь блискучу штуковину на ланцюжку i поклав Максовi в руки. Це був кишеньковий годинник.

– Я зробив його для тебе. З днем народження, Максе.

Хлопець вiдкинув посрiблену покришку годинника. Кожна година на циферблатi позначалася рiзними фазами мiсяця, що збiльшувався та зменшувався залежно вiд руху стрiлок, за якi правили променi усмiхненого сонця, розташованого в самiсiнькому центрi циферблата. На покришцi калiграфiчним почерком було вигравiрувано: «Максова машина часу».

Того дня, спостерiгаючи, як члени його родини сновигають вгору i вниз iз валiзами, i тримаючи в руцi подарований батьком годинник, Макс – сам про це не здогадуючись – назавжди перестав бути дитиною.


* * *

У нiч свого дня народження Макс не склепив повiк. Поки всi спали, вiн чекав фатального свiтанку, що мав означати остаточне прощання з маленьким свiтом, який Макс вибудовував упродовж рокiв. Збiгали години, а вiн так само мовчки лежав у лiжку, дивлячись на синi тiнi, якi танцювали на стелi його кiмнати, наче сподiвався побачити серед них оракула, здатного окреслити майбутне, що вiдтепер чекало на нього. Вiн тримав у руцi годинника, якого батько зробив для нього. Усмiхненi мiсяцi на циферблатi виблискували в нiчному мороцi. Можливо, вони знали вiдповiдi на всi запитання, що почали з’являтися в Макса того вечора.

Нарештi на синьому обрii заяснiла вранiшня зоря. Макс схопився на рiвнi ноги й попрямував до вiтальнi. Одягнений Максимiльян Карвер, умостившись у крiслi, при свiтлi гасницi читав якусь книжку. Макс завважив, що не лише вiн не спав цiлу нiч. Годинникар усмiхнувся йому та згорнув книжку.

– Що ти читаеш? – поцiкавився Макс, указуючи на грубий том.

– Це книжка про Коперника. Ти знаеш, хто такий Коперник?

– Я ж ходжу до школи, – озвався Макс.

Батько зазвичай ставив йому безглуздi за

Страница 2

итання.

– А що ти про нього знаеш? – не вгавав годинникар.

– Вiн вiдкрив, що Земля обертаеться навколо Сонця, а не навпаки.

– Бiльш-менш. А ти знаеш, що це означало?

– Проблеми, – заявив Макс.

Годинникар широко всмiхнувся i простягнув книжку синовi.

– Тримай. Вона твоя. Прочитай ii.

Макс обдивився загадковий том у шкiрянiй палiтурцi. Здавалося, книзi тисяча рокiв i вона е пристановищем духу якогось старика, прикутого до ii сторiнок через давне прокляття.

– Гаразд, – мовив батько, – а хто збудить твоiх сестер?

Макс, не вiдриваючи очей вiд книжки, мотнув головою, даючи зрозумiти, що поступаеться батьковi честю урвати глибокий сон своiх сестер – п’ятнадцятирiчноi Алiсii та восьмирiчноi Ірини.

Потому, поки батько подався бити зорю всiй родинi, Макс умостився в крiслi, безперешкодно розгорнув книжку й почав читати. За пiвгодини родина в повному складi востанне переступила порiг дому, вирушаючи в нове життя. Був початок лiта.


* * *

В однiй iз батькових книжок Макс якось прочитав, що певнi образи дитинства закарбовуються в альбомi пам’ятi, наче фотографii, наче сцени, до яких людина подумки повертаеться та якi згадуе незалежно вiд того, скiльки часу спливло. Макс зрозумiв сенс цих слiв, коли вперше побачив море. Вони вже понад п’ять годин iхали поiздом, коли раптом той вирвався з темного тунелю, i перед очима Макса постала нескiнченна смуга свiтла та спектральноi ясноти. Сяйлива синява моря, що мерехтiло в променях полуденного сонця, закарбувалася в сiткiвцi його очей, немов надприродне видiння. Поiзд i далi рухався за кiлька метрiв од берега, i Макс, висунувши голову у вагонне вiкно, вперше вiдчув на своiй шкiрi подув просякнутого сiллю вiтру. А потiм знову подивився на батька, котрий спостерiгав за ним, сидячи в кутку купе й загадково усмiхаючись, нiби даючи ствердну вiдповiдь на запитання, яке Макс не встиг поставити. І тодi хлопець збагнув, що хоч якими будуть мiсце призначення i станцiя, де вони зiйдуть, вiдтепер вiн нiколи не житиме там, звiдки не можна було б щоранку бачити, як прокидаеться це сине слiпуче свiтло, що пiднiмаеться ген до неба, нiби чарiвна прозора пара. Вiн сам собi дав таку обiцянку.


* * *

Поки Макс, стоячи на перонi селищноi станцii, дивився, як вiддаляеться поiзд, Максимiльян Карвер, залишивши родину з валiзами навпроти кабiнету начальника станцii, пiшов домовлятися з кимось iз тутешнiх перевiзникiв, аби тi за помiрну цiну перевезли i речi, i самих домочадцiв до кiнцевого пункту призначення. Першим, що впало в око Максовi, коли вiн побачив станцiю та будиночки, дахи яких боязко височiли над деревами навколо них, була iхня подоба до такого собi макета, конструкцii в мiнiатюрi, що iх полюбляють колекцiонери електропоiздiв: варто загавитися, блукаючи таким селищем, i можна впасти зi столу. Ця думка наштовхнула Макса на цiкаву варiацiю теорii Коперника щодо свiтобудови, коли раптом голос матерi, що пролунав зовсiм поряд, пробудив його вiд космiчних мрiй.

– Ну як? Подобаеться чи ще не знаеш?

– Скоро взнаю, – мовив Макс. – Це схоже на макет iз вiтрини крамницi iграшок.

– Можливо, – всмiхнулася мати. Коли вона всмiхалася, ii обличчя нагадувало Максовi блiдий вiдбиток личка його сестри Ірини.

– Тiльки не кажи цього батьковi, – попросив хлопець. – Онде вiн iде.

Максимiльян Карвер повернувся з двома кремезними перевiзниками, вбраними у комбiнезони, на яких проступали плями вiд жиру, сажi та ще якогось невiдомого мастила. Обидва мали розкiшнi вуса, а на головах у них красувалися матроськi шапочки, наче це було iхне професiйне вбрання.

– Це Робiн i Фiлiп, – пояснив годинникар. – Робiн вiдвезе валiзи, а Фiлiп нас. Згода?

Не чекаючи згоди членiв родини, здорованi пiдiйшли до купи валiз i – без найменших зусиль – пiдхопили найважчi. Макс дiстав свого годинника й подивився на циферблат з усмiхненими мiсяцями. Була друга година дня. Старий станцiйний годинник показував пiв на першу.

– Станцiйний годинник вiдстае, – пробурмотiв Макс.

– От бачиш! – радiсно озвався батько. – Ми щойно приiхали, а вже маемо роботу.

Мати злегка всмiхнулася, як завжди, коли Максимiльян Карвер виявляв надмiрний оптимiзм, але в ii очах Макс побачив тiнь смутку i те дивне осяяння, яке змалку змушувало хлопця вiрити, що його мати здатна передчувати майбутне, про яке iншi навiть не здогадуються.

– Все буде гаразд, мамо, – мовив Макс i одразу збагнув, що бовкнув дурницю.

Мати погладила його по щоцi та знову всмiхнулася.

– Авжеж, Максе. Все буде гаразд.

У цю мить Макс вiдчув, що на нього хтось дивиться. Вiн швидко обернувся й за гратами одного з вiкон станцiйного примiщення побачив здоровенного тигровоi мастi кота, який втупився в Макса, мовби читаючи думки хлопця. Кiт зморгнув i в один стрибок (виявивши при цьому неабияку для такоi тварини спритнiсть, хоч би хто вiн був, кiт чи не кiт) опинився бiля маленькоi Ірини й потерся спиною об щиколотки ii бiленьких нiжок. Дiвчинка нахилилася, щоб погладити кота, який лагiдно мурчав. Узяла його на руки, i к

Страница 3

т дав iй себе заколисувати, нiжно облизуючи пальцi дiвчинки, яка усмiхалася, мовби зачарована твариною. З котом на руках Ірина наблизилася до рiдних.

– Ми щойно приiхали, а ти вже схопила якусь тварюку. А раптом на нiй паразити? – з неприхованою вiдразою мовила Алiсiя.

– Це не тварюка. Це кiт, i його кинули напризволяще, – заперечила Ірина. – Мамо!

– Ірино, ми ще й додому не дiсталися, – почала була мати.

Дiвчинка скривила жалiсливу мiну, а кiт начеб пiдтакував iй, солодко нявкаючи.

– Вiн може жити в саду, будь ласка…

– Це товстий брудний кiт, – втрутилася Алiсiя. – Ти знову потуратимеш ii забаганкам?

Ірина змiряла старшу сестру холодним поглядом, який вiщував вiйну, якщо тiльки та негайно не замовкне. Алiсiя кiлька секунд витримувала цей погляд, а тодi обернулася i, скрушно зiтхнувши, попрямувала туди, де перевiзники вантажили iхнi речi. Дорогою вона перестрiла батька, який завважив почервонiле лице Алiсii.

– Знову посварилися? – запитав Максимiльян Карвер. – Через що цього разу?

– Кiт самотнiй, його кинули напризволяще! Можна, ми вiзьмемо його з собою? Вiн житиме в саду, i я дбатиму про нього. Обiцяю! – поквапилася пояснити Ірина.

Годинникар ошелешено подивився на кота, а тодi на дружину.

– Не знаю, що скаже мама…

– А що скажеш ти, Максимiльяне Карвере? – вiдказала та; усмiшка на обличчi жiнки свiдчила про те, що ii потiшае дилема, перед якою опинився чоловiк.

– Гаразд. Тiльки доведеться показати його ветеринару, а крiм того…

– Ну будь ласка! – зiтхнула Ірина.

Годинникар iз дружиною обмiнялися змовницькими поглядами.

– А чому б i нi? – пiдсумував Максимiльян Карвер, якому не хотiлося розпочинати лiто з сiмейного конфлiкту. – Але ним опiкуватимешся ти. Обiцяеш?

Обличчя в Ірини прояснiло, а зiницi в кота звузилися, перетворившись на двi чорнi цяточки в золотих сяйливих орбiтах очей.

– А тепер покваптеся! Речi вже повантаженi, – мовив годинникар.

Ірина з котом на руках побiгла до пiкапiв. Кiт, поклавши голову на плече дiвчинки, пильно дивився на Макса. «Вiн чекав на нас», – промайнуло у того в головi.

– Не стiй мов укопаний, Максе. Поквапся, – кинув йому батько, iдучи пiд руку з матiр’ю до пiкапiв.

Макс пiшов за ними.

У цю мить щось змусило його обернутися й знову подивитися на циферблат станцiйного годинника. Вiн уважно глянув на нього й завважив щось таке, чого не мiг зрозумiти. Макс чудово пам’ятав, що, коли вони прибули на станцiю, годинник показував пiв на першу. Тепер його стрiлки показували за десять дванадцяту.

– Максе! – гукнув батько вже з пiкапа. – Ми рушаемо!

– Зараз, – промимрив Макс, не вiдводячи очей вiд годинника.

Годинник не був зiпсований, вiн чудово працював, от тiльки його стрiлки рухалися назад.




Роздiл другий


Новий дiм Карверiв мiстився з пiвнiчного краю довгого морського берега – смуги бiлого сяйливого пiску з невеличкими острiвцями диких трав, якi колихав вiтер. Берег був продовженням селища, що складалося з невеликих – щонайбiльше двоповерхових – дерев’яних будиночкiв, бiльшiсть яких була пофарбована у приемнi пастельнi тони; кожен будиночок мав свiй сад i бiлий iдеально рiвний паркан, що пiдсилювало враження такого собi лялькового мiстечка, яке виникло у Макса, щойно вiн сюди прибув. Дорогою вони перетнули селище, проiхали головною вулицею та майданом, на якому стояла ратуша, а Максимiльян Карвер з ентузiазмом мiсцевого гiда розтлумачував iм тутешнi принади.

Мiсцина видавалася спокiйною й була огорнута тим самим сяйливим серпанком, який заворожив Макса, коли вiн уперше побачив море. Мешканцi селища пересувалися переважно на велосипедах i простували пiшки. Вулицi були чистi, а единим шумом – окрiм поодинокого дирчання автiвок – був тихий плескiт морських хвиль, що накочувалися на берег. Поки родина iхала селищем, Макс бачив, як на обличчях рiдних вiдбиваються думки, навiянi мiсциною, де на них чекало нове життя. Маленька Ірина та ii спiльник-кiт оглядали парад ошатних вулиць i будиночкiв зi спокiйною цiкавiстю, немов уже почувалися тут як удома. Алiсiя, поринувши у вiдомi лише iй думки, здавалося, була за тисячi кiлометрiв звiдси, i це зайвий раз переконувало Макса в тому, що вiн мало знае власну сестру – а може, й зовсiм не знае. Мати роздивлялася селище зi згiдливою покорою, на ii обличчi вiдбивалася усмiшка, що за нею вона приховувала тривогу, причини якоi Макс не мiг уловити. А от Максимiльян Карвер дивився на iхне нове мiсце проживання переможно, раз по раз кидаючи на членiв родини красномовнi погляди, на якi тi вiдповiдали схвальними усмiшками (здоровий глузд, здаеться, пiдказував, що будь-яка iнша реакцiя могла б розбити серце добряги годинникаря, переконаного, що привiз своiх близьких до новiтнього раю).

Споглядаючи цi осяйнi тихi вулицi, Макс подумав, що привид вiйни залишився десь далеко, вiн навiть здався хлопцевi примарним, а отже, батько, мабуть, таки мав чудову iнтуiцiю, коли вирiшив переiхати сюди. Коли пiкапи виiхали на дорогу, що вела до iхньоi оселi на березi моря, Макс уже

Страница 4

забув про станцiйний годинник i тривогу, яку викликав у нього попервах новий Іринин приятель. Хлопець подивився на обрiй, i йому здалося, нiби вiн розрiзнив чорний видовжений силует корабля, який привидом плив серед бакенiв, що обплутували морську гладiнь. За кiлька секунд корабель зник з очей.


* * *

Новий будинок мав два поверхи i височiв за п’ятдесят метрiв од береговоi лiнii; його оточував невеликий сад, огороджений бiлим парканом, який аж волав, щоб його пофарбували. Пофарбований – за винятком темного даху – в бiлий колiр дiм був дерев’яний, у вiдносно доброму станi з огляду на близькiсть моря та руйнiвну силу вологого, просякнутого сiллю вiтру, що налiтав на нього щодня.

Дорогою Максимiльян Карвер пояснив, що цей дiм побудували знаменитий лондонський хiрург Рiчард Фляйшман i його дружина Ева Грей ще 1928 року як лiтнiй будиночок на узбережжi. Свого часу дiм здавався мешканцям селища такою собi дивовижею. Подружжя Фляйшманiв було бездiтним, жили вони самотньо i, здавалося, не мали бажання пiдтримувати стосунки з тутешнiм людом. Пiд час перших вiдвiдин селища Фляйшман дав чiтку вказiвку, що всi матерiали мають бути привезенi безпосередньо з Лондона, та й робiтники повиннi бути лондонськi. Така забаганка практично потроювала вартiсть будинку, однак статки хiрурга це дозволяли.

Люди скептично та з недовiрою спостерiгали, як усю зиму 1927 року сновигали туди-сюди численнi робiтники й вантажiвки, а тим часом повiльно, день за днем, зводився кiстяк дому в кiнцi узбережжя. Зрештою навеснi наступного року малярi нанесли останнiй шар фарби, i за кiлька тижнiв подружжя оселилося тут на лiто. Невдовзi будинок на узбережжi перетворився на талiсман, якому судилося змiнити долю Фляйшманiв. Дружина хiрурга, яка, здавалося, через давню аварiю втратила здатнiсть зачати дитину, того року завагiтнiла. 23 червня 1929 року вона народила (пологи приймав ii чоловiк пiд дахом будинку на узбережжi) – i так на свiт з’явився хлопчик, якого згодом назвали Якобом.

Якоб був благословенням Божим i змiнив безрадiсне й самотне життя Фляйшманiв. Невдовзi i лiкар, i його дружина заприязнилися з мешканцями селища i навiть зробилися вiдомими й шанованими людьми; так тривало кiлька щасливих рокiв, якi вони провели в будинку на узбережжi до трагедii, що сталася в 1936 роцi. Одного серпневого ранку маленький Якоб утопився, бавлячись у морi навпроти дому.

Уся радiсть i свiтло, що iх принiс подружжю жаданий син, того дня зникли назавжди. Взимку 1936 року здоров’я Фляйшмана пiдупадало, i лiкарi швидко збагнули, що до лiта 1938 року вiн не дотягне. За рiк по його смертi адвокати вдови виставили будинок на продаж. Минали роки, а покупця на нього не знаходилося, i вiн стояв порожнiй i всiма забутий.

Максимiльян Карвер зовсiм випадково дiзнався про його iснування. Годинникар саме повертався з поiздки, в яку вирушив, щоб купити деякi деталi й iнструменти для своеi майстернi, коли надумав заночувати в селищi. За вечерею в невеличкому мiсцевому готелi вiн розговорився з його господарем i прохопився про свое давне бажання жити в такому селищi, як оце. Господар готелю розповiв Максимiльяновi про будинок, i той вирiшив наступного дня обдивитися його, а вiдтак вiдкласти вiд’iзд. На зворотному шляху в головi у нього крутилися цифри, вiн обмiрковував можливiсть вiдкрити в селищi майстерню. Родинi вiн сповiстив новину лише через вiсiм мiсяцiв, але в глибинi душi прийняв рiшення ще тодi.


* * *

Перший день у будинку на узбережжi залишився в пам’ятi Макса цiкавою низкою незвичайних образiв. Для початку, щойно пiкапи зупинилися навпроти дому й Робiн i Фiлiп заходилися розвантажувати речi, Максимiльян Карвер якимось дивом наштовхнувся на старе вiдро i, перечепившись, упав iз висоти та приземлився бiля самiсiнького бiлого паркана, подолавши в такий спосiб вiдстань у понад чотири метри. Ця пригода викликала смiшки домочадцiв, у самоi жертви на згадку про неi лишився синець, втiм, забився батько не надто сильно.

Кремезнi перевiзники донесли речi до ганку i, вважаючи свою мiсiю виконаною, зникли, надавши родинi честь тягати валiзи сходами на другий поверх. Коли Максимiльян Карвер урочисто вiдчинив будинок, застояний запах звiтрився крiзь дверi, наче привид, ув’язнений у цих стiнах довгi роки. У примiщеннi стояла хмарка куряви, крiзь опущенi жалюзi пробивалося слабке свiтло.

– Святий Боже, – прошепотiла Максова мама, подумки пiдраховуючи, скiльки тонн пилу доведеться звiдси вимести.

– Справжнiсiньке диво, – поквапився пояснити Максимiльян Карвер. – Я ж вам казав.

Макс обмiнявся з Алiсiею поглядами, в яких читалася покора. Маленька Ірина зачудовано оглядала iнтер’ер дому. Ще нiхто не встиг вимовити й слова, як з рук дiвчинки вистрибнув кiт i, голосно нявкаючи, прожогом кинувся сходами нагору.

За мить, наслiдуючи його приклад, до iхньоi новоi оселi увiйшов Максимiльян Карвер.

Насамперед мати наказала повiдчиняти дверi й вiкна i провiтрити дiм. Потiм родина витратила п’ять годин на те, щоб зробити свое помешкання придатним

Страница 5

ля життя. З ретельнiстю добре вимуштруваного вiйськового пiдроздiлу кожен виконував конкретне завдання. Алiсiя змусила пил тiкати зi своiх сховищ, а Макс, ступаючи за сестрою вслiд, його прибирав. Тим часом мати розкладала речi й фiксувала в пам’ятi всi роботи, що невдовзi слiд буде розпочати. Максимiльян Карвер зосередив своi зусилля на тому, щоб водогiн, електрика й iнша домашня машинерiя знову запрацювали, прокинувшись вiд багатолiтнього летаргiйного сну, коли ними нiхто не користувався, – а це було непросто.

Нарештi родина зiбралася на ганку i, вмостившись на сходинках свого нового житла, дозволила собi заслужений перепочинок, дивлячись, як надвечiрньоi пори море прибирае золотистого вiдтiнку.

– На сьогоднi досить, – зглянувся вкритий iз голови до нiг сажею та замащений якимись мастилами Максимiльян Карвер.

– Тиждень-другий попрацюемо, i в домi знову можна буде жити, – мовила мати.

– У горiшнiх кiмнатах е павуки, – завважила Алiсiя. – Дуже великi.

– Павуки? Ого! – вигукнула Ірина. – А на що вони схожi?

– На тебе, – не витримала Алiсiя.

– Не будемо сваритися, згода? – втрутилася мати i почухала кiнчик носа. – Макс iх уб’е.

– Не треба iх убивати, досить упiймати i вiднести до саду, – проказав годинникар.

– Коли якiсь подвиги, так неодмiнно я, – пробурмотiв Макс. – А можна вiдкласти винищення павукiв на завтра?

– Що скажеш, Алiсiе? – поцiкавилася мати.

– Я не збираюся спати в кiмнатi, повнiй павукiв i ще бозна-яких тварюк, – вiдрубала та.

– Привереда, – пiдпустила шпильку Ірина.

– Чудовисько, – не залишилася в боргу Алiсiя.

– Максе, перш нiж розпочнеться вiйна, покiнчи з павуками, – стомленим голосом проказав батько.

– Вбити iх чи тiльки налякати? Я мiг би вiдiрвати кожному по лапцi… – запропонував Макс.

– Максе, – урвала його мати.

Потягнувшись, Макс увiйшов у дiм, збираючись покiнчити з його колишнiми мешканцями. Вiн почав пiднiматися сходами на горiшнiй поверх, де мiстилися спальнi. З останньоi сходинки на нього пильно, незмигно дивилися блискучi очi Ірининого кота.

Макс пройшов повз кота, який мовби чатував на горiшньому поверсi. Щойно хлопець попрямував до одноi з кiмнат, кiт рушив за ним.


* * *

Дощата пiдлога порипувала пiд ногами. Макс розпочав полювання на павукiв iз кiмнат, що виходили на пiвденний захiд. З вiкон було видно берег i призахiдне сонце. Макс уважно обдивився пiдлогу в пошуках невеличких вертких волохатих створiнь. Пiсля прибирання пiдлога була бiльш-менш чистою, i Максовi знадобилося кiлька хвилин, щоб виявити першого представника павучого племенi. Стоячи в одному з куткiв, хлопець спостерiгав, як просто на нього повзе величезний павук, наче убивця, посланий одноплемiнниками, щоб змусити хлопця вiдмовитися вiд своеi затii. Комаха була десь iз сантиметр завдовжки i мала вiсiм лап та золотисту пляму на чорному тiлi.

Макс уже простягнув був руку по приставлену до стiни щiтку i приготувався перенести комаху в iнше життя. «Як кумедно», – подумав вiн, обережно пiдтягуючи до себе щiтку, наче смертоносну зброю. Вiн уже намiрявся завдати вбивчого удару, коли раптом Іринин кiт стрибнув на комаху i, випустивши мало не лев’ячi пазурi, спiймав i прожував павука. Випустивши з рук щiтку, Макс ошелешено подивився на кота, а той, у свою чергу, хижо зиркнув на нього.

– Оце так кiт, – прошепотiв хлопець. Проковтнувши павука, кiт вийшов з кiмнати – либонь, подався на пошуки якогось родича своеi недавньоi перекуски. Макс пiдiйшов до вiкна. Його родина так само сидiла на ганку. Алiсiя запитливо подивилася на брата.

– Можеш не турбуватися, Алiсiе. Гадаю, павукiв ти бiльше не побачиш.

– Добре перевiр, – наполiг Максимiльян Карвер.

Макс ствердно хитнув головою й попрямував до кiмнат, якi виходили в затилля будинку, на пiвнiчний захiд.

Неподалiк почувся нявкiт, i хлопець вирiшив, що, мабуть, iще один павук потрапив до лап кота-термiнатора. Кiмнати в заднiй частинi будинку були меншими за фасаднi. З вiкна Макс обдивився краевид. За домом було невеличке задне подвiр’я з сараем, де можна було тримати меблi або й автомобiль. Посеред подвiр’я росло дерево, крона якого здiймалася вище слухових вiкон горища; на вигляд дереву було понад двiстi рокiв.

За подвiр’ям, вiдгородженим вiд зовнiшнього свiту тим самим парканом, що й дiм, простяглося заросле дикими травами поле, а за ним – якась невеличка територiя, оточена муром iз бiлого каменю. Буйна рослиннiсть перетворила це мiсце на справжнiсiнькi джунглi, серед яких Макс завважив якiсь фiгури, схожi на людськi. Останнi променi сонця падали на поле, i Максовi довелося напружити зiр. Це був занедбаний сад. Сад статуй. Макс, мов загiпнотизований, спостерiгав дивне видовище: обплетенi з усiх бокiв бур’янами статуi, затиснутi в кутку, що нагадував сiльський цвинтар. Проникнути туди можна було крiзь гратчасту металеву брамку, яка крiпилася за допомогою ланцюга. Вгорi, над шпичаками, Макс розгледiв герб: це була шестикутна зiрка. Вдалинi, за садом статуй, починався густий лiс, який, здавалося, пр

Страница 6

стягався на багато миль.

– Ти зробив якесь вiдкриття? – материн голос вивiв Макса iз задуми, в яку вiн поринув пiсля всього побаченого. – Ми вже вирiшили, що павуки тебе здолали.

– А знаеш, там, позаду, бiля лiсу, е сад статуй, – Макс показав у бiк оточеноi кам’яним муром територii, i мати визирнула у вiкно.

– Вже вечорiе. Ми з батьком пiдемо до селища, пошукаемо щось на вечерю, а завтра вже купимо всi харчi. Ви залишитеся самi. Пильнуй Ірину.

Макс згiдливо хитнув головою. Мати поцiлувала його в щоку й спустилася сходами. Макс знову втупив погляд у сад статуй, силуети яких поволi огортав призахiдний туман. Подув свiжий вiтер. Зачинивши вiкно, Макс намiрився зробити те саме в iнших кiмнатах, але в коридорi його перестрiла маленька Ірина.

– Вони були великi? – зачудовано спитала вона.

Макс вiдповiв не одразу.

– Павуки, Максе. Вони були великi?

– Як кулак, – урочисто вiдповiв Макс.

– Ого!




Роздiл третiй


Удосвiта Максовi здалося, що якась огорнута нiчним туманом фiгура прошепотiла щось йому на вухо. Хлопець пiдскочив, серце в нього калатало, йому перехопило подих. У кiмнатi нiкого не було. Той образ, що наснився йому, – образ темноi постатi, яка промимрила щось у мороцi, за мить зник. Макс простягнув руку до нiчного столика й увiмкнув лампочку, яку Максимiльян Карвер полагодив напередоднi.

У вiкно пробивалося перше свiтло нового дня, що розвиднювався над лiсом. Заросле дикими травами поле поволi огортав туман, а легкий вiтрець робив у ньому дiрки, крiзь якi невиразно бовванiли фiгури в саду статуй. Макс узяв iз нiчного столика кишенькового годинника й вiдкинув покришку. Усмiхненi мiсяцi сяяли, наче золотi. До шостоi години ранку залишалося кiлька хвилин.

Макс тихенько вдягнувся й спустився сходами, намагаючись нiкого не розбудити. Вiн попрямував до кухнi, де на дерев’яному столi залишилися рештки вчорашньоi вечерi. Потiм прочинив дверi, що виходили на задне подвiр’я, i вийшов iз дому. Холодне й вологе свiтанкове повiтря пощипувало шкiру. Макс так само тихенько перетнув подвiр’я, вiдхилив хвiртку в парканi й, зачинивши ii по собi, занурився в туман, прямуючи до саду статуй.


* * *

Дорога крiзь туман виявилася довшою, нiж вiн уявляв. З вiкна кiмнати здавалося, що оточена кам’яним муром територiя всього за якихось сотню метрiв од дому. Однак, продираючись крiзь заростi диких трав, Макс мав враження, що подолав метрiв триста, коли нарештi крiзь туман розгледiв гратчасту брамку саду статуй.

Почорнiле залiзне пруття оперiзував заржавiлий ланцюг – на ньому крiпився старий навiсний замок невиразного кольору, якого надав йому плин часу. Просунувши лице мiж гратами, Макс оглянув територiю. Рiк за роком ii завойовували бур’яни, i тепер територiя стала схожою на занедбаний зимовий сад. Макс подумав, що сюди, либонь, давним-давно вже нiхто не заходив, а сторож, який пильнував сад статуй, кудись подiвся багато рокiв тому.

Макс обдивився навкруги i бiля муру побачив камiнь завбiльшки з кулак. Схопивши його, хлопець щосили вдарив по замку, який з’еднував кiнцi ланцюга, потiм ударив удруге й бив отак, поки старий механiзм не пiддався. Тепер замок погойдувався на гратах, наче шпилька на залiзних косах. Макс сильно штовхнув брамку i вiдчув, що та трохи пiддалася. Коли прохiд зробився достатньо широким, Макс, перепочивши якусь мить, проник усередину.

Територiя виявилася бiльшою, нiж йому здалося спочатку. Вiн був ладен заприсягтися, що в саду близько двадцятьох напiвприхованих за буйною рослиннiстю статуй. Хлопець зробив кiлька крокiв i заглибився в сад. Фiгури були мовби вписанi в концентричнi кола, i Макс уперше завважив, що всi вони дивляться на захiд. Статуi нiби створювали единий ансамбль i скидалися на циркову трупу. Проходячи повз них, Макс помiтив фiгури приборкувача, факiра з гачкуватим носом i тюрбаном на головi, акробатки, силача й iнших артистiв, якi наче втекли з примарного цирку.

У центрi саду статуй на п’едесталi височiла велетенська фiгура усмiхненого блазня з настовбурченим волоссям. Одна його рука була витягнута вперед i стиснута в схований пiд гiгантською рукавичкою кулак: здавалося, вiн завдае удару якомусь невидимому предмету в повiтрi. Бiля нiг блазня Макс завважив велику кам’яну брилу, на якiй було нанесено якийсь малюнок. Опустившись навколiшки, хлопець вiдсунув бур’ян, що затуляв холодну поверхню брили, i виявив на нiй обведену колом велику шестикутну зiрку. Макс упiзнав символ: такий самий, як на гратчастiй брамцi.

Роздивляючись зiрку, Макс збагнув: те, що попервах здалося йому концентричними колами, в якi були вписанi статуi, насправдi також шестикутна зiрка. Кожна фiгура в саду була розташована на перетинi лiнiй, якi складали зiрку. Макс пiдвiвся, щоб обдивитися примарний краевид довкола себе. Вiн обвiв поглядом кожну статую в оточеннi диких трав, якi колихав вiтер, а потiм знову втупив очi у велетенського блазня. По тiлу хлопця пробiг морозець, i вiн вiдсахнувся. Щойно стиснута в кулак, рука фiгури тепер була простягнута й наче кудись

Страница 7

адила. Макс вiдчув, як холодне свiтанкове повiтря обпiкае горло, удари серця вiдлунювали йому в скронях.

Повiльно, мов боячись розбуркати статуi вiд iхнього вiчного сну, хлопець попрямував до загорожi, озираючись на кожному кроцi. Коли вiн ступив за порiг гратчастоi брамки, йому здалося, що до iхнього будинку дуже далеко. Довго не роздумуючи, Макс щодуху побiг, цього разу не озираючись, аж поки не досягнув паркана, що оточував задне подвiр’я. Коли вiн нарештi добiг, сад статуй знову стояв занурений у туман.


* * *

Кухню заповнював запах масла та грiнок. Алiсiя без апетиту дивилася на снiданок, а маленька Ірина накладала своему недавно усиновленому котовi в тарiлку якусь молочну сумiш, до якоi той навiть не доторкнувся. Спостерiгаючи цю сцену, Макс подумав, що гастрономiчнi уподобання кота зовсiм iншi, в чому вiн переконався напередоднi. Максимiльян Карвер, тримаючи у руцi чашку з кавою, радiсно поглядав на родину.

– Вранцi я обдивився гараж, – сповiстив вiн, наче проголошуючи «зараз ви почуете щось надзвичайне» – таким тоном годинникар говорив щоразу, коли хотiв, аби хтось запитав його, що ж такого вiн виявив.

Макс так добре вивчив його хитрощi, що часом запитував себе, хто з них двох батько, а хто син.

– І що ти знайшов? – зглянувся Макс.

– Ти не повiриш, – вiдказав батько, а Макс подумав: «Ще б пак», – два велосипеди.

Макс запитально звiв брови.

– Вони старi, але якщо змастити ланцюги, iх можна перетворити на ракети, – розтлумачив Максимiльян Карвер. – І там було ще дещо. Знаете, що я знайшов у гаражi?

– Мурахоiда, – пробурмотiла Ірина, погладжуючи кота.

У своi вiсiм рокiв наймолодша дочка Карверiв застосовувала нищiвну тактику, щоб пiдiрвати дух батька.

– Нi, – заперечив вочевидь засмучений годинникар. – Ну, хто вiдгадае?

Краечком ока Макс завважив, що мати спостерiгала цю сцену, й оскiльки, здавалося, присутнiх не надто цiкавили детективнi подвиги ii чоловiка, поквапилася прийти йому на допомогу.

– Альбом зi свiтлинами? – солодким голосом запитала Андреа Карвер.

– Майже, майже, – вiдповiв годинникар, до якого повернувся добрий гумор. – Максе?

Мати нишком глянула на хлопця. Макс прийняв гру.

– Не знаю. Може, газету?

– Нi. Алiсiе?

– Я здаюся, – вiдповiла Алiсiя, думки якоi вочевидь витали десь далеко.

– Ну, гаразд. Приготуйтеся, – почав Максимiльян Карвер. – Кiнопроектор. І коробку з кiноплiвкою.

– Що за плiвка? – Ірина вперше за чверть години вiдвела погляд вiд кота.

Максимiльян Карвер стенув плечима.

– Не знаю, плiвка. Хiба це не чудово? Ми матимемо в домi кiно.

– Якщо проектор працюе, – уточнила Алiсiя.

– Дякую за оптимiзм, доню, але хочу нагадати тобi, що твiй батько заробляе на життя тим, що лагодить поламанi механiзми.

Андреа Карвер поклала руки чоловiковi на плечi.

– Приемно це чути, пане Карвер, – мовила вона, – бо хтось-таки мусить побалакати з котлом, що стоiть у пiдвалi.

– Обов’язково, – вiдказав годинникар, пiдводячись.

Алiсiя пiдвелася й собi.

– Доню, – перепинила ii Андреа Карвер, – спочатку снiданок. Ти навiть не доторкнулася до нього.

– Я не голодна.

– Я його з’iм, – запропонувала Ірина.

Андреа Карвер категорично заперечила такий варiант.

– Вона боiться погладшати, – злостиво прошепотiла Ірина котовi.

– Я не можу iсти, коли вiн ворушить хвостом i з нього лiзе хутро, – вiдрубала Алiсiя.

Ірина й кiт з однаковим презирством подивилися на неi.

– Привереда, – пiдсумувала Ірина i вийшла з котом на подвiр’я.

– Чому ти завжди iй потураеш? Коли я була в ii вiцi, ти не дозволяла менi й половини того, що дозволяеш iй, – невдоволено проказала Алiсiя.

– Ти знову починаеш, – спокiйно мовила Андреа Карвер.

– Це не я почала, – запротестувала старша дочка.

– Гаразд, вибач, – Андреа Карвер погладила довге волосся Алiсii, яка опустила голову, намагаючись уникнути заспокiйливих нiжностей. – Але поснiдай, будь ласка.

У цю мить у них пiд ногами почувся металевий грюкiт. Вони перезирнулися.

– Ваш батько у своему амплуа, – прошепотiла Андреа Карвер, допиваючи каву.

Алiсiя машинально почала жувати грiнку, а Макс намагався викинути з голови образ блазня з простягнутою рукою i виряченими очима, який посмiхався в огорнутому туманом саду статуй.




Роздiл четвертий


Велосипеди, що iх Максимiльян Карвер визволив iз лiмба[1 - Лiмб – мiсце, де праведники зi Старого Заповiту чекають на пришестя Месii. (Тут i далi прим. пер.)] в невеличкому гаражi на подвiр’i, були в кращому станi, нiж Макс сподiвався. Здавалося, ними практично не користувалися. Озброiвшись парою клаптiв замшi та спецiальним розчином для очищення металiв, який мати завжди мала вдома, Макс виявив, що пiд шаром бруду й плiсняви обидва велосипеди насправдi новi та блискучi. З допомогою батька вiн змастив ланцюги та колiщата й пiдкачав колеса.

– Можливо, доведеться замiнити камери, але поки що на них можна iздити, – уточнив Максимiльян Карвер.

Один велосипед був менший за другий, i Макс, чистячи iх, весь час запит

Страница 8

вав себе, чи не купив iх Рiчард Фляйшман багато рокiв тому, щоб iздити на прогулянки з Якобом дорогою, що простяглася вздовж берега. Максимiльян Карвер завважив у очах сина тiнь провини.

– Певен, старому лiкарю сподобалося б, що ти катаешся на його велосипедi.

– А я не певен, – пробурмотiв Макс. – Чому iх залишили тут?

– Можливо, через прикрi спомини, – вiдказав Максимiльян Карвер. – Гадаю, ними нiхто бiльше не користався. Ну, сiдай. Випробуемо iх.

Вони поставили велосипеди на землю, i Макс пiдiгнав висоту сiдла, а заразом перевiрив тиск у гальмах.

– Треба ще трохи змастити гальма, – мовив вiн.

– Так я й думав, – згодився годинникар i взявся до справи. – Слухай, Максе.

– Так, тату.

– Не надто переймайся цими велосипедами, гаразд? Те, що сталося з тими бiдолахами, нас не стосуеться. Не знаю, чи варто взагалi було вам це розповiдати, – додав годинникар; на його обличчi вiдбилося занепокоення.

– Байдуже, – Макс знову натиснув на гальмо. – Ось так добре.

– Тодi вперед.

– Ти не поiдеш зi мною?

– Ввечерi, якщо в тебе ще залишаться сили, я задам тобi жару. Але об одинадцятiй маю зустрiтися в селищi з таким собi Фредом, вiн здасть менi примiщення пiд майстерню. Треба думати про бiзнес.

Максимiльян Карвер заходився збирати iнструменти, тодi клаптем замшi витер руки. Макс, дивлячись на батька, запитував себе, яким був Максимiльян Карвер у його вiцi. У родинi вважалося, що батько й син схожi мiж собою, але так само вважалося, буцiмто Ірина схожа на матiр, а це була одна з тих дурниць, що iх бабусi, тiтки i всi цi нестерпнi брати й сестри у перших, якi з’являються на рiздвяних обiдах, повторюють рiк у рiк, наче квочки.

– Макс, як завжди, у роздумах, – усмiхнувся Максимiльян Карвер.

– А ти знав, що за нашим будинком, бiля лiсу, е сад статуй? – поцiкавився Макс i сам здивувався тому, як сформулював свое запитання.

– Гадаю, тут е чимало такого, чого ми не бачили. У тому ж гаражi повно якихось ящикiв, а вранцi я помiтив, що пiдвал, де стоiть котел, схожий на музей. Якби продати весь непотрiб, що е в цьому домi, менi, мабуть, не довелося б вiдкривати майстерню; ми б жили на ренту.

Максимiльян Карвер запитально подивився на сина.

– Слухай, якщо його не випробувати, велосипед знову вкриеться брудом i перетвориться на мотлох.

– Авжеж, – мовив Макс i натиснув на педаль велосипеда, яким Якоб Фляйшман так нiколи й не скористався.

Макс iхав дорогою, що простяглася вздовж берега, повз довгу шерегу будинкiв, схожих на нову оселю Карверiв; дорога вела просто до невеличкоi бухти, де розташувався рибальський порт. Бiля старих причалiв погойдувалися на хвилях чотири чи п’ять баркасiв, але переважали тут невеличкi дерев’янi човни, завдовжки не бiльш як чотири метри, – тутешнi рибалки використовували iх, прочiсуючи старими сiтями море неподалiк берега.

Макс проминув на велосипедi човни, що ремонтувалися на причалах, i купи дерев’яних ящикiв, якi належали мiсцевiй бакалiйнiй крамницi. Не спускаючи очей з невеликого маяка, Макс поiхав до кривого як пiвмiсяць хвилерiза, яким закiнчувався порт. Тут Макс притулив велосипед до маяка i сiв перепочити на великий камiнь – iх було багато по той бiк дамби, i море раз по раз лизало iх своiми хвилями. Звiдси хлопець бачив океан, що безкiнечною смугою свiтла простягнувся ген за обрiй.

Макс просидiв отак лише кiлька хвилин, коли раптом завважив iнший велосипед, що наближався до нього по причалу. Рулював високий худорлявий хлопець, котрому Макс дав би рокiв шiстнадцять-сiмнадцять; хлопець спрямував свiй велосипед до маяка i поставив поряд iз Максовим. Тодi повiльно вiдкинув з обличчя пасмо густого волосся й попрямував до Макса.

– Привiт. Це твоя родина оселилася в будинку в кiнцi берега?

Макс ствердно хитнув головою.

– Мене звати Макс.

Засмаглий хлопець з пильними зеленими очима простягнув йому руку.

– Роланд. Ласкаво просимо в мiсто нудьги.

Усмiхнувшись, Макс потиснув Роландовi руку.

– Як дiм? Сподобався? – запитав хлопець.

– Думки роздiлилися. Батько в захватi. Решта дотримуються iншоi думки, – пояснив Макс.

– Я познайомився з твоiм батьком кiлька мiсяцiв тому, коли вiн приiхав до селища. Вiн здався менi цiкавим типом. Здаеться, вiн годинникар?

Макс знову ствердно кивнув.

– Авжеж, цiкавий тип, – згодився Макс, – тiльки часом. А часом йому западають у голову рiзнi iдеi, як оце, примiром, перебратися сюди.

– А чому ви приiхали до селища?

– Через вiйну. Батько вважае, що зараз не варто жити в мiстi. Гадаю, вiн мае рацiю.

– Через вiйну, – повторив Роланд, опустивши очi. – У вереснi мене призвуть до вiйська.

Макс онiмiв iз подиву. Роланд завважив, що той замовк, i знову всмiхнувся.

– У цьому е й позитив, – проказав вiн. – Можливо, це мое останне лiто в селищi.

Макс усмiхнувся й собi, але якось нiяково – вiн подумав, що, коли за кiлька рокiв вiйна не закiнчиться, йому також пришлють повiстку. Можливо навiть, що такого самого сяйливого дня, як цей, невидимий привид вiйни огорне майбутне запинал

Страница 9

м мороку.

– Гадаю, ти досi не бачив селища, – мовив Роланд.

Макс заперечливо хитнув головою.

– Що ж, новачку, бери велик. Розпочинаемо туристичну екскурсiю на колесах.


* * *

Макс iхав за Роландом алеею, що простяглася вздовж берега, а потiм звернула до селища. Коли Макс почав вiдставати, Роланд збавив швидкiсть, i незабаром вони зупинилися бiля великого кам’яного фонтана, що височiв у центрi якогось майдану. Доiхавши до нього, Макс залишив велосипед на землi. З фонтана била напрочуд прохолодна вода.

– Не раджу, – проказав Роланд, читаючи його думки. – Живiт обдуе.

Макс глибоко зiтхнув i пiдставив голову пiд струмiнь.

– Їхатимемо повiльнiше, – згодився Роланд.

Кiлька секунд Макс тримав голову пiд струменем фонтана, а тодi зiперся на камiнь, з голови на одiж крапала вода. Роланд усмiхнувся.

– Правду кажучи, я не сподiвався, що ти стiльки витримаеш. Тут, – показав вiн рукою, – центр селища. Ратушна площа. Це будинок суду, але його вже не використовують як такий. Щонедiлi тут базар. А влiтку вечорами на стiнi ратушi показують фiльми. Зазвичай старi й на обiрванiй плiвцi.

Макс хитнув головою, вiдсапуючись.

– Привабливо звучить, еге ж? – засмiявся Роланд. – А ще тут е бiблiотека, але даю руку на вiдсiч, у нiй не назбираеться i шiсть десяткiв книжок.

– А що ти тут робиш? – насилу вимовив Макс. – Окрiм того, що катаешся на велику.

– Гарне запитання, Максе. Бачу, ти починаеш дещо розумiти. Їдьмо далi?

Макс зiтхнув, i хлопцi сiли на велосипеди.

– Тiльки тепер я визначатиму швидкiсть, – зажадав Макс. Роланд стенув плечима й натиснув на педалi.


* * *

Години двi Роланд катав Макса вздовж i впоперек невеликого селища та його околиць. Вони оглянули крутосхил на пiвденному кiнцi, i Роланд вiдкрив Максовi таемницю, що тут найкраще мiсце для пiдводного плавання – поряд зi старим, затонулим у 1918 роцi кораблем, який перетворився на справжнiсiнькi пiдводнi джунглi з рiзними химерними водоростями. Роланд пояснив, що пiд час жахливоi нiчноi бурi корабель наштовхнувся на небезпечнi рифи, якi стирчали пiд водою за кiлька метрiв од поверхнi. Через негоду й нiчний морок, що його раз по раз протинали блискавки, всi члени екiпажу потонули. Всi, крiм одного. У цiй трагедii вижив тiльки iнженер, який на знак вдячностi провидiнню, що врятувало йому життя, залишився в селищi й побудував великий маяк на крутому схилi гори, яка була свiдком трагедii, що розiгралася тiеi ночi. Тепер цей чоловiк постарiв, вiн залишався доглядачем маяка i був «названим дiдусем» Роланда: пiсля корабельноi аварii одне мiсцеве подружжя доправило iнженера до лiкарнi й доглядало його, поки вiн повнiстю не одужав. За кiлька рокiв подружжя загинуло в автокатастрофi, i доглядач маяка став опiкуватися маленьким Роландом, якому виповнився лише один рiк.

Роланд жив iз ним у будинку при маяку, хоча бiльшiсть часу проводив у побудованiй власноруч халабудi, що стояла на березi пiд скелями.

Хай там як, а доглядач маяка став йому справжнiм дiдусем. У Роландовому голосi вчувалися гiркi нотки, поки вiн розповiдав цю iсторiю, яку Макс вислухав мовчки, не ставлячи жодних запитань. Коли Роланд скiнчив свою розповiдь про корабельну аварiю, хлопцi ще пройшлися вуличками, прилеглими до староi церкви, де Макс познайомився з деякими тутешнiми мешканцями – людьми приязними, якi тут-таки привiтали його з приiздом.

Нарештi стомлений Макс вирiшив, що зовсiм не обов’язково спiзнати цiле селище за один ранок, бо скидалося на те, що йому доведеться провести тут кiлька рокiв, тож вiн матиме вдосталь часу, щоб розкрити усi тутешнi таемницi, якщо такi iснують.

– Твоя правда, – згодився Роланд. – Слухай, влiтку я майже щоранку плаваю пiд водою бiля затонулого корабля. Хочеш завтра поплавати зi мною?

– Якщо ти плаваеш пiд водою так, як iздиш на велосипедi, я втоплюся, – пожартував Макс.

– Я маю зайвi окуляри й ласти, – уточнив Роланд.

Пропозицiя здавалася привабливою.

– Гаразд. Я повинен щось привезти?

– Я все вiзьму сам. Утiм… прихопи снiданок. Я приiду по тебе о дев’ятiй.

– О пiв на десяту.

– Не будь соньком.

Коли Макс на своему велосипедi вирушив у зворотну путь до будинку на узбережжi, церковнi дзвони саме пробили третю годину дня, i сонце сховалося за темними хмарами, якi, здавалось, передвiщали дощ. Макс озирнувся. Роланд стояв бiля свого велосипеда й махав йому рукою.


* * *

Гроза налетiла на селище, наче в жалюгiднiй ярмарковiй виставi мандрiвного театру. За кiлька хвилин небо перетворилося на свинцеве склепiння, а море набуло каламутного металевого забарвлення i нагадувало величезну водойму, наповнену ртуттю. З першими блискавками налетiв вiтер, який гнав грозу з моря. Макс щосили натискав на педалi, проте злива наздогнала його, коли до будинку на узбережжi залишалося якихось п’ятсот метрiв. Коли вiн доiхав до бiлого паркана, то був такий мокрий, наче щойно вилiз iз моря. Хлопець поквапився залишити велосипед у гаражi й зайшов у дiм через чорний хiд. У кухнi було порожньо, але тут витав а

Страница 10

етитний запах. На столi Макс виявив тацю, на нiй канапки з шинкою та глечик iз домашнiм лимонадом. Бiля тацi лежала записка, написана вигадливим почерком матерi.



Максе, це твiй обiд. Ми з батьком цiлий день будемо в селищi у справах. Не користуйся туалетом на горiшньому поверсi. Ірина з нами.



Макс поклав записку й вирiшив вiднести тацю до своеi кiмнати. Пiсля ранкового веломарафону вiн почувався виснаженим i голодним. Алiсii не було, або вона зачинилася у своiй кiмнатi. Макс пiшов напрямки до своеi, перевдягнувся та вмостився у лiжку, щоб поласувати смачними канапками, що йому залишила мати. Зокола перiщив дощ, вiд перекотiв грому тремтiли шибки. Макс запалив лампочку, що стояла на нiчному столику, i взяв подаровану батьком книжку про Коперника. Вiн чотири рази починав читати той самий абзац i раптом зрозумiв, що йому страшенно хочеться поплавати завтра пiд водою бiля затонулого корабля разом зi своiм новим приятелем Роландом. Менш нiж за десять хвилин вiн проковтнув канапки й заплющив очi, слухаючи шум дощу, що порощив по даху й шибках. Йому подобався дощ i звуки води, що стiкае по ринвах.

Коли дощ був сильний, Максовi здавалося, що час зупинився. Це скидалося на перерву, пiд час якоi можна було робити все, що спаде на думку, або просто пiдiйти до вiкна i годинами спостерiгати цю безкiнечну запону iз небесних слiз. Хлопець поклав книжку на столик i вимкнув свiтло. Повiльно, заколисуваний дощем, вiн поринув у сон.




Роздiл п’ятий


Його розбудили голоси батькiв, що долинали з першого поверху, i бiганина Ірини сходами вгору та вниз. Уже звечорiло, але Макс побачив, що гроза минула, залишивши по собi всiяне зорями небо. Вiн глянув на годинника й зрозумiв, що проспав близько шiстьох годин. Макс саме пiдводився, коли хтось кiсточками пальцiв постукав у дверi.

– Час вечеряти, спляча красуне, – пророкотiв iз-за дверей веселий голос Максимiльяна Карвера.

Подумки Макс запитав себе, що могло викликати в батька таку радiсть, та одразу згадав про кiносеанс, який той пообiцяв улаштувати, коли вони вранцi снiдали.

– Зараз спущуся, – озвався Макс, досi вiдчуваючи в ротi в’язкий смак канапок iз шинкою.

– Оце вже краще, – вiдповiв годинникар, спускаючись на перший поверх.

Максовi зовсiм не хотiлося iсти, однак вiн пiшов до кухнi й сiв за стiл разом з усiма. Алiсiя задумливо дивилася в тарiлку, не торкаючись iжi. Ірина ж, з апетитом поглинаючи свою порцiю, щось шепотiла огидному котовi, який втупився iй у ноги. Поки вони отак вечеряли, Максимiльян Карвер розповiдав, що знайшов у селищi чудове примiщення пiд майстерню, щоб знову розпочати бiзнес.

– А що робив ти, Максе? – поцiкавилася Андреа Карвер.

– Був у селищi.

Всi подивилися на нього так, нiби чекали продовження.

– Познайомився з одним хлопцем на iм’я Роланд. Завтра ми хочемо поплавати пiд водою.

– Макс уже мае приятеля! – переможно вигукнув Максимiльян Карвер. – Ну, що я вам казав?

– А який вiн, цей Роланд, Максе? – запитала Андреа Карвер.

– Не знаю. Симпатичний. Роланд живе з дiдусем, доглядачем маяка. Вiн розповiв менi про селище безлiч цiкавих речей.

– А де ви плаватимете пiд водою? – запитав батько.

– На пiвденному березi, потойбiч порту. Роланд каже, там е корабель, який потонув багато рокiв тому.

– А можна менi з вами? – втрутилася в розмову Ірина.

– Нi, – вiдрубала Андреа Карвер – А це безпечно, Максе?

– Мамо…

– Гаразд, – згодилася Андреа. – Тiльки будь обережний.

Макс ствердно хитнув головою.

– У юностi я добре плавав пiд водою, – докинув Максимiльян Карвер.

– А зараз нi, любий, – урвала його дружина. – Покажеш нам фiльм?

Стенувши плечима, Максимiльян Карвер пiдвiвся, готовий похизуватися своiми навичками кiномеханiка.

– Допоможи-но батьковi, Максе.

Перш нiж виконати його прохання, Макс нишком подивився на Алiсiю, котра за вечерею не розтулила рота. Їi вiдсутнiй погляд, здавалося, волав про те, якою далекою була вона вiд усього, що вiдбувалося довкруж, але з незрозумiлоi причини нiхто, крiм Макса, цього не помiчав або не хотiв помiчати. На якусь мить погляди брата й сестри зустрiлися. Макс усмiхнувся.

– Хочеш поiхати завтра з нами? – запропонував Макс. – Роланд тобi сподобаеться.

Алiсiя ледь помiтно всмiхнулася i, не кажучи нi слова, згiдливо кивнула, а в ii темних бездонних очах засяли вогники.


* * *

– Готово. Вимкнiть свiтло, – наказав Максимiльян Карвер, вставивши бобiну з плiвкою у кiнопроектор. Апарат, здавалося, походив iз тих самих часiв, що й Коперник, i Макс сумнiвався, чи вiн працюватиме.

– І що ми дивитимемося? – поцiкавилася Андреа Карвер, колисаючи на руках Ірину.

– Гадки не маю, – зiзнався годинникар. – У гаражi стоiть коробка з десятками плiвок, але там немае жодних написiв. Я взяв декiлька навмання. Не здивуюся, якщо взагалi не буде зображення. Емульсiя на плiвцi дуже легко псуеться, i пiсля стiлькох рокiв цiлком iмовiрно, що вона зiйшла.

– І що це значить? – втрутилася в розмову Ірина. – Ми нiчого не побачимо?

– Є лише од

Страница 11

н спосiб дiзнатися, – вiдповiв Максимiльян Карвер, вмикаючи проектор.

За кiлька секунд апарат, задирчавши, як старий мотоцикл, ожив, i вiтальню прорiзало слiпуче свiтло з об’ектива. Макс втупився в прямокутник, що вiдбивався на бiлiй стiнi. Так дивляться на чарiвний лiхтар, не знаючи напевне, якi видiння можуть з’явитися з цього винаходу. Хлопець затамував подих, i за мить на стiнi з’явилося зображення.

Максовi знадобилось кiлька секунд, щоб зрозумiти, що ця стрiчка не куплена в крамницi, де торгують старими фiльмами. Це не копiя якогось знаменитого фiльму чи призабутоi бобiни нiмого кiно. Туманнi, подряпанi часом образи незаперечно свiдчили, що це продукт аматорськоi зйомки. То був звичайний домашнiй фiльм, можливо, вiдзнятий багато рокiв тому колишнiм господарем цього будинку, лiкарем Фляйшманом. Макс припускав, що те саме можна сказати i про iншi бобiни, якi батько знайшов у гаражi разом зi старезним проектором. Мрii Максимiльяна Карвера про власний кiноклуб розвiялися за одну мить.

Плiвка незграбно вiдтворювала прогулянку в мiсцинi, схожiй на лiс. Оператор знiмав ii, повiльно йдучи серед дерев, зображення стрибало, свiтло й ракурс рiзко змiнювалися, i важко було упiзнати, де саме вiдбувалася ця химерна прогулянка.

– Що це таке? – вигукнула вочевидь розчарована Ірина, глянувши на батька, який спантеличено дивився цю дивну й, судячи з першоi хвилини показу, нестерпно нудну стрiчку.

– Не знаю, – пригнiчено промимрив Максимiльян Карвер. – Я не чекав такого…

Макс теж уже втрачав iнтерес до сеансу, коли раптом у хаотичному мигтiннi кадрiв щось привернуло його увагу.

– Може, поставиш iншу бобiну, любий? – попросила Андреа Карвер, намагаючись врятувати вiд краху iлюзii чоловiка щодо гаражного кiноархiву.

– Стривайте, – мовив Макс, упiзнавши на стрiчцi знайоме мiсце.

Тепер камера вийшла з лiсу й просувалася в бiк оточеноi бiлим муром територii, куди можна було потрапити крiзь гратчасту брамку. Макс знав це мiсце: вiн був там напередоднi.

Хлопець, мов зачарований, дивився, як камера, здригнувшись на якусь мить, нарештi заглибилася в сад статуй.

– Це схоже на цвинтар, – прошепотiла Андреа Карвер. – Що б це могло бути?

Камера обiйшла кiлька метрiв саду статуй. На плiвцi це мiсце не видавалося таким занедбаним, яким його застав Макс. Не було й слiду диких трав, а вибрукувана кам’яними плитами поверхня була чистою та вiдполiрованою, начеб дбайливий сторож прибирав тут день i нiч.

Камера зупинялася на кожнiй статуi з тих, котрi були розташованi на головних точках, що утворювали велику зiрку, яку ясно можна було розгледiти, якщо дивитися на пiднiжжя фiгур. Макс упiзнав iхнi бiлi кам’янi обличчя та вбрання артистiв мандрiвного цирку. В напружених позах цих фантастичних фiгур i в театральних гримасах iхнiх облич, здавалося, за позiрною нерухомiстю вчувалося щось тривожне.

Стрiчка без жодного монтажу показувала учасникiв цирковоi трупи. Родина спостерiгала це примарне видовище мовчки, в помешканнi чулося лише жалiбне порипування проектора.

Нарештi камера скерувалася до центру накресленоi на поверхнi саду статуй зiрки. Проти свiтла з’явився силует усмiхненого блазня, до якого тяглися iншi статуi. Макс уважно обдивився риси цього обличчя – i знову вiдчув, як морозець пробiг по тiлу, коли хлопець опинився з блазнем сам-на-сам. В образi його було щось таке, що не збiгалося з Максовими спогадами пiсля вiдвiдин саду статуй, але через погану якiсть плiвки вiн не мiг скласти чiткого образу статуi, щоб зрозумiти, в чому тут рiч. Родина Карверiв так само мовчала, поки проектор прокручував останнi метри плiвки. Нарештi Максимiльян Карвер вимкнув апарат i ввiмкнув свiтло.

– Якоб Фляйшман, – прошепотiв Макс. – Це домашнi стрiчки Якоба Фляйшмана.

Батько ствердно хитнув головою. Сеанс закiнчився, i Максовi на якусь мить здалося, що присутнiстю цього невидимого гостя, котрий майже десять рокiв тому втопився за кiлька метрiв звiдси, бiля берега, просякнутий кожен куток дому, кожна сходинка, i Макс вiдчув себе тут зайдою.

Не зронивши нi слова, Максимiльян Карвер почав розбирати проектор, а Андреа Карвер пiдхопила на руки Ірину й понесла сходами нагору, щоб покласти до лiжка.

– Можна я спатиму з тобою? – запитала Ірина, обiймаючи матiр.

– Облиш, – озвався Макс до батька. – Я сам сховаю проектор.

Усмiхнувшись синовi, Максимiльян Карвер лагiдно поплескав його по плечу.

– Добранiч, Максе, – сказав годинникар й обернувся до дочки. – Добранiч, Алiсiе.

– Добранiч, тату, – вiдказала Алiсiя, дивлячись, як батько, стомлений i розчарований, пiднiмаеться сходами.

Коли кроки годинникаря стихли, Алiсiя пильно поглянула на Макса.

– Пообiцяй, що нiкому не розповiси того, що я зараз тобi скажу.

Макс згодився.

– Обiцяю. А про що йдеться?

– Про блазня. Того, що на плiвцi, – мовила Алiсiя. – Я його вже бачила. Ввi снi.

– Коли? – запитав Макс, вiдчуваючи, як закалатало в нього серце.

– Вночi напередоднi нашого приiзду сюди, – вiдповiла сестра.

Макс пiдсiв ближче до Алi

Страница 12

ii. На ii обличчi важко було розгледiти якiсь емоцii, однак Максовi здалося, що в очах дiвчини вiн завважив тiнь страху.

– Поясни, – попросив Макс. – Що саме тобi снилося?

– Це дивно, але ввi снi вiн був якимось iншим, – проказала Алiсiя.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Сноски





1


Лiмб – мiсце, де праведники зi Старого Заповiту чекають на пришестя Месii. (Тут i далi прим. пер.)