Интернет-магазин книг КнигоПоиск

Карлос Сафон

Читать онлайн “Тінь вітру” «Карлос Сафон»

01.02
0
0

Страница 1

Тiнь вiтру
Карлос Руiс Сафон

Цвинтар забутих книжок #1
«Тiнь вiтру» – перша книжка iз циклу романiв, дiя яких вiдбуваеться в лiтературному всесвiтi Цвинтаря забутих книжок. Вона перекладена бiльш нiж 30 мовами й видана у 40 краiнах свiту загальним накладом понад 10 мiльйонiв примiрникiв.

Книжка мiстить цiлий свiт. Вона може вiдповiсти на багато запитань, а iнколи може втрутитися у ваше життя – i змiнити його до невпiзнання… Знайшовши на Цвинтарi забутих книжок твiр маловiдомого письменника, юний Данiель за одну нiч прочитуе його. І розумiе, що вiднинi життя не буде таким, як ранiше. Про що ця iсторiя? Про вигадливi лабiринти фантазii? Про диявола, який сходить зi сторiнок книжки й плутае карти всiм дiйовим особам? Про вiйну, яка нiвечить людськi життя? Так, але передусiм це, звiсно, iсторiя про кохання, про вiчний потяг душ i тiл, заради якого тiльки й варто жити.

Карлос Сафон

Тiнь вiтру

© Carlos Ruiz Zafоn, 2001

© Corelliana LLC, 2017

© Hemiro Ltd., видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад, 2007

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017

* * *

Присвячуеться Хоановi Рамону Планасу, який заслуговуе на краще

Цвинтар забутих книжок

Я досi пам’ятаю той день, коли батько вперше привiв мене на Цвинтар забутих книжок. Стояв червень 1945 року. Ми крокували барселонськими вулицями, над якими нависало шатро ще попелястих небес, хоча над бульваром Св. Монiки вже розгортався мiдний вiнець свiтанку.

– Данiелю, ти маеш зберегти те, що сьогоднi побачиш, у таемницi, – попередив мене батько. – Навiть вiд Томаса. Вiд усiх.

– І вiд мами теж?

Батько зiтхнув, ховаючись за сумовитою посмiшкою, яка, наче тiнь, переслiдувала його все життя.

– Звичайно ж, мамi можна сказати, – невесело вiдказав вiн. – Вiд неi в нас немае таемниць. Їй ти можеш розповiдати все.

Невдовзi пiсля початку громадянськоi вiйни мою маму забрав спалах епiдемii холери. Ми поховали ii на цвинтарi Монжуйк, коли менi виповнилося чотири. Єдине, що я пам’ятаю, – кiлька дiб поспiль iшов дощ. Коли я спитав у тата: чи то плачуть небеса? – слова застрягли у нього в горлi. Навiть шiсть рокiв опiсля ця порожнеча стояла навколо нас, ця оглушлива тиша, яку я так i не навчився розвiювати словами.

Ми з батьком мешкали у невеличкiй квартирi на вулицi Св. Анни – хвилина ходи вiд церковноi площi. Квартира була розташована просто над книгарнею – спадщиною по дiдовi, який був букiнiстом, i батько сподiвався, що одного дня цю чарiвну крамницю успадкую я. Я вирiс серед книжок; на iхнiх сторiнках жили моi невидимi друзi, зiтканi, здавалося, з пилу; запах паперу й досi лишаеться на моiх долонях… Ще дитиною я засинав, у темрявi кiмнати розмовляючи з мамою, розповiдаючи iй про подii, що сталися за день, про моi пригоди в школi, про те, чого я сьогоднi навчився… Я не чув ii голосу, не вiдчував ii дотикiв, але – ii сяйво, ii тепло заповнювали кожен куточок нашого будинку, i я вiрив – вiрив iз наiвнiстю тих, хто може полiчити свiй вiк на пальцях рук: якщо заплющити очi й звернутися до неi, вона почуе мене, де б вона не була. Інодi батько з вiтальнi чув моi слова й тихо плакав.

Того червневого ранку я прокинувся вдосвiта – вiд власного крику. Серце несамовито калатало, нiби душа з грудей рвалася на волю.

Батько прибiг до моеi кiмнати, обiйняв мене, намагаючись заспокоiти.

– Я не пам’ятаю ii обличчя. Я не пам’ятаю маминого обличчя, – бурмотiв я, задихаючись.

Батько пригорнув мене ще мiцнiше.

– Заспокойся, Данiелю. Я пам’ятатиму за нас обох.

Ми дивилися один на одного в ранкових сутiнках, шукаючи потрiбних слiв, – але iх не iснувало. Уперше я зрозумiв, що мiй батько старiе. Вiн пiдвiвся та вiдслонив завiси, щоби впустити першi проблиски свiтанку.

– Одягайся, Данiелю. Я хочу показати тобi дещо.

– Зараз? О п’ятiй ранку?

– Деякi речi можна побачити тiльки в сутiнках – або на свiтаннi.

На батьковому обличчi грала таемнича усмiшка, яку вiн, певно, запозичив зi сторiнок одного iз зачитаних до дiр романiв Александра Дюма.

Нiчнi вартовi ще неспiшно крокували iмлистими вулицями, коли ми вийшли з будинку. Лiхтарi шикувались уздовж проспекту; мiсто прокидалося – нiби на акварельному малюнку потроху проступали яскравi барви… Ми дiсталися вулицi Арко-дель-Театро, крiзь шатро блакитного серпанку пройшли повз ii склепiння, прямуючи до кварталу Раваль. Утiм, ця вузька стежка скидалася радше на стрiмчак, нiж на вулицю; ми йшли, доки слабке свiтло з алей не залишилося позаду. Скiснi смужки свiтла торкалися балконiв та карнизiв i танули, не долетiвши до землi. Нарештi батько зупинився бiля величезних дерев’яних дверей iз рiзьбою, почорнiлих вiд часу та вологи. Перед нами, здавалося, вирiс велетенський палац – палац тiней та вiдлунь.

– Данiелю, ти маеш зберегти те, що сьогоднi побачиш, у таемницi, – повторив батько. – Навiть вiд свого друга Томаса. Вiд усiх.

Низькорослий чоловiк iз хижими риса

Страница 2

и обличчя та густим сивим волоссям вiдчинив дверi. Його орлячий непроникний погляд зупинився на менi.

– Доброго ранку, Ісаку. Це мiй син Данiель, – промовив батько. – Йому скоро одинадцять, тож одного дня крамниця перейде йому. Саме час, щоб вiн вiдвiдав це мiсце.

Чоловiк на iм’я Ісак кивнув головою й запросив нас увiйти. Блакитна темрява повивала химернi обриси мармурових сходiв i цiлу галерею фресок, населених янголами та мiфiчними тваринами. Ми пройшли за господарем вздовж розкiшного коридору й опинилися у величезнiй круглiй залi. Крiзь високу скляну баню, що височiла десь над нашими головами, спiральну базилiку тiней пронизували списи свiтла. Мiй погляд заблукав у лабiринтi коридорiв; полицi, забитi книжками, наче виростали з пiдлоги й пiдносилися вгору, нагадуючи вулик, сплетений з тунелiв, схiдцiв, майданчикiв та мiсточкiв. Це була величезна бiблiотека.

Приголомшений, я подивився на батька. Вiн посмiхнувся й пiдморгнув менi.

– Ласкаво просимо на Цвинтар забутих книжок, Данiелю.

Кiльканадцять людських постатей губилися в бiблiотечних коридорах. Здавалося, вони здалеку вiтають мене, i я впiзнав кiлькох батькових колег – приятелiв з гiльдii букiнiстiв. Для мене – десятирiчного хлопчика – ця гiльдiя була чимось на кшталт братства алхiмiкiв, зайнятих таемною працею. Батько опустився бiля мене навколiшки i, пильно дивлячись менi у вiчi, звернувся до мене тихим голосом – так вiн зазвичай говорив, коли йшлося про секрети та обiцянки.

– Це таемне мiсце, Данiелю, святилище. Кожна книжка мае душу. Душу того, хто ii написав, душi тих, хто ii читав, хто жив цiею книжкою, мрiяв про неi. Щоразу, коли книжка змiнюе хазяiна, переходить з рук у руки, щоразу, коли хтось пробiгае очима по ii сторiнках, – ii душа зростае та мiцнiе. Багато рокiв тому мiй батько вперше привiв сюди мене – це мiсце вже тодi було давнiм, можливо, таким само давнiм, як i все мiсто. Нiхто достеменно не знае, скiльки рокiв iснуе Цвинтар забутих книжок, хто його заснував. Я скажу тобi те, що почув колись вiд свого батька: коли зникае бiблiотека чи зачиняеться книгарня, коли якась книжка приречена на забуття, тi з нас, кому вiдоме це мiсце, його охоронцi, слiдкують, щоб вона потрапила саме сюди. У цьому мiсцi книжки, яких бiльше нiхто не пам’ятае, книжки, що загубилися у часi, живуть вiчно, чекаючи на той день, коли потраплять до рук нового читача. У книгарнях люди купують i продають книжки, але насправдi книжки не мають хазяiна. Кожна книжка, яку ти бачиш, колись була чиiмось найкращим другом. Тепер у них е тiльки ми, Данiелю. Як гадаеш, чи зможеш ти дотримати цiеi таемницi?

Мiй погляд губився в чарiвному свiтлi неосяжноi будiвлi. Я кивнув, i батько знов посмiхнувся.

– Знаеш, що найкраще в цьому мiсцi? – спитав вiн.

Я заперечно похитав головою.

– Згiдно з традицiею, коли хтось вiдвiдуе це мiсце вперше, вiн мае обрати книжку, будь-яку, та стати ii охоронцем. Вiн мае слiдкувати, щоб вона нiколи не зникла в темрявi забуття, щоб назавжди залишилася «живою». Це дуже важлива обiцянка. Обiцянка на все життя, – наголосив батько. – Сьогоднi твоя черга.

Майже пiвгодини я блукав цим заплутаним лабiринтом, вдихаючи запах старого паперу та пилу. Я проводив рукою по виставлених корiнцях, обмiрковуючи свiй вибiр. На вицвiлих вiд часу титулах були лiтери знаних менi мов, а були й такi, яких я не мiг упiзнати. Я мандрував галереями сотень, тисяч томiв. У мене промайнула думка: пiд обкладинками всiх цих книжок ховаеться безкраiй всесвiт, який чекае на своiх вiдкривачiв; а поза цими стiнами, у зовнiшньому свiтi, люди марнують життя у вечорах, заповнених футбольними матчами та мильними операми, й пишаються собою, якщо роблять щось суттевiше вiд звичайнiсiнького байдикування. Урештi-решт – не знаю, чи був то випадок, чи його пишнобарвна й титулована родичка, Доля, – але якоiсь митi я знайшов книжку, власником якоi менi роковано було стати, – чи, може, це книжцi було суджено привласнити мене? Вона, у шкiрянiй обкладинцi винного кольору, скромно стояла в куточку однiеi з полиць. Золотавi лiтери ii титулу мерехтiли у тьмяному свiтлi, що сочилося крiзь горiшню баню. Я пiдiйшов ближче й погладив тисненi лiтери самими кiнчиками пальцiв, читаючи подумки:

Тiнь вiтру

ХУЛІАН КАРАКС

Я нiколи не чув анi назви, анi прiзвища автора, але це мене не бентежило. Рiшення було ухвалено. З великою обережнiстю я взяв книжку до рук, розкрив ii, дозволяючи сторiнкам вiльно гортатися; звiльнена зi своеi в’язницi, вона скинула iз себе хмарку золотавого пилу. Задоволений з вибору, я затиснув ii пiд пахвою та з усмiшкою на вустах пiшов лабiринтом назад по власних слiдах. Можливо, сама атмосфера цього мiсця навiювала менi химерний настрiй, але, так чи iнак, я вiдчув певнiсть, що «Тiнь вiтру» багато рокiв чекала тут саме на мене – може, навiть iще до мого народження.

Увечерi, повернувшись до помешкання на вулицi Св. Анни, я забарикадувався у власнiй кiмнатi, щоб прочитати бодай кiлька перших рядкiв. Я захопився твором, не встигши навiть до пуття зрозумi

Страница 3

и сюжет. Головний герой був зайнятий пошуками свого справжнього батька, якого вiн нiколи не знав i про iснування якого мати розповiла лише на смертному одрi. Історiя цих пошукiв скидалася на хронiку примарних мандрiв, у яких герой намагався повернути свою втрачену юнiсть; тiнь одного проклятого кохання повiльно виходила на поверхню, щоб переслiдувати героя до останнього подиху… Що далi я читав, то дужче ця iсторiя нагадувала менi росiйську ляльку-матрьошку, всерединi якоi ховаються незлiченнi зменшенi копii ii самоi. Крок за кроком оповiдь розщеплювалася на тисячi дрiбнiших фабул, наче в галереi свiчад, де фiгура розпадаеться на нескiнченнi вiддзеркалення; час плив повiльно, наче увi снi.

Я й не почув, як церковнi дзвони вибили опiвнiчну годину. Пiд м’яким свiтлом настiльноi лампи я занурився в новий свiт образiв та почуттiв, населений героями, якi здавалися такими самими справжнiми, як i звичний свiт, що оточував мене. Сторiнка за сторiнкою я вiддавався чарам дивовижноi iсторii, доки подих свiтанку не торкнувся вiкон i моi стомленi очi не ковзнули з останньоi сторiнки. Я лежав у блакитнiй iмлi, поклавши книжку на груди, й дослухався до бурмотiння сплячого мiста. Повiки почали були стулятися, та я опирався: менi не хотiлося полишати героiв цiеi дивноi та захопливоi книжки.

Колись у татковiй крамницi я чув, як один з постiйних покупцiв сказав: найглибший слiд у читачевi залишае перша книжка, яка дiсталася його серця… Тi першi героi, вiдлуння iхнiх слiв супроводжують нас усе життя, хоч ми i вважаемо, що лишили iх далеко позаду. Це наче палац, зведений у нашiй пам’ятi, до якого ми – рано чи пiзно – все одно повернемося, скiльки б книжок не прочитали, скiльки б слiв не вивчили, чого б не навчилися та чого б не забули. Для мене такими чарiвними сторiнками назавжди залишаться тi, що iх я знайшов у коридорах Цвинтаря забутих книжок.

Час попелу

1945–1949

1

Цiна таемницi залежить вiд людей, вiд яких ii належить вберегти. Коли я прокинувся, моею першою думкою було розповiсти про Цвинтар забутих книжок Томасовi, моему найближчому другу. Томас Агiлар був моiм однокашником. Увесь свiй вiльний час та талант вiн присвячував ексцентричним винаходам; серед його чудернацьких приладiв були, наприклад, дротики, що висять у повiтрi, та динамо-поверхнi, що рухаються. Я уявив, як ми з Томасом, озброенi смолоскипами та компасами, розкриваемо таемницi бiблiографiчних катакомб… Хто збереже таемницю краще за Томаса?.. Утiм, пригадавши дану батьковi обiцянку, я вирiшив: обставини вимагають вiд мене вдатися до альтернативного modus operandi[1 - Спосiб дiй (лат.). (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)].

Опiвднi я пiдiйшов до батька, щоб розпитати його про Хулiана Каракса: менi закортiло прибрати до рук повну збiрку творiв цього письменника й прочитати iх усi до кiнця тижня. Я гадав, для мого батька це легкi запитання; однак, на мое превелике здивування, виявилося, що батько – природжений бiблiотекар i ходяча енциклопедiя лiтературних подiй – нiколи не чув анi назви твору «Тiнь вiтру», анi прiзвища ii автора. Заiнтригований, вiн уважно вивчав анотацiю на зворотi обкладинки.

– Цю книжку було надруковано в червнi 1936 року у видавництвi «Кабестанi», що в Барселонi, накладом у двi тисячi п’ятсот примiрникiв…

– І ти знаеш таке видавництво?

– Воно закрилося багато рокiв тому. Але стривай, це не перше видання. А перше, паризьке, датовано листопадом 1935 року… Видавництво «Гальяно-е-Ньоваль»… Уявлення не маю.

– Тож це переклад?

– Тут не сказано, але менi здаеться, що нi.

– Книжку iспанською мовою вперше видано в Парижi?!

– Що ж, не така вже це й дивина, як на тi часи, – замислено вiдповiв батько. – Можливо, Барсело зможе нам допомогти…

Густаво Барсело був давнiм колегою мого батька i власником схожоi на печеру книгарнi на вулицi Фернандо. Барсело належала чiльна роль у мiськiй букiнiстичнiй торгiвлi. Незапалена люлька, яка постiйно стирчала з його рота, надавала його особi колориту схiдного базару. Барсело полюбляв описувати себе як останнього романтика й не втрачав жодноi нагоди нагадати, що вiн е нащадком лорда Байрона в десятому колiнi. Нiби задля того, щоб пiдтвердити цей зв’язок, Барсело дiбрав собi гардероб у стилi дендi дев’ятнадцятого столiття. На щодень вiн носив претензiйного шалика, бiлi лакованi черевики й монокль без дiоптрiй, якого (подейкували злi язики) не знiмав навiть у туалетi. Плiтки плiтками, але насправдi найвидатнiшою гiлкою генеалогiчного дерева Барсело був батько пана Густаво, фабрикант, який наприкiнцi дев’ятнадцятого столiття за пiдозрiлих обставин надзвичайно розбагатiв. Зi слiв мого батька, Густаво Барсело був паном маетним, i розкiшна книгарня була для нього радше пристрастю, нiж бiзнесом. Барсело обожнював книжки i шанував тих, хто подiляв його захоплення. Коли, примiром, до книгарнi заходив не дуже багатий покупець i починав уголос захоплюватися дорогим виданням, Барсело у кiлька разiв знижував цiну, а якщо вiдчував, що перед ним тямущий читач

Страница 4

а не просто випадковий вiдвiдувач, то мiг навiть вiддати книжку задарма (хоча сам такi випадки категорично спростовував). Барсело мiг похвалитися чудовою пам’яттю; вiн був не просто ерудитом – вiн був педантом. Якщо хтось i мiг знати щось про рiдкiснi видання, то це вiн.

Надвечiр, коли крамницi зачинилися, батько запропонував прогулятися до кав’ярнi «Ельс-Кватре-Гатс», що на вулицi Монтсiо, де Барсело та його лицарi-книголюби Круглого столу збиралися, щоб обговорити витонченi питання поезii декадансу, мертвих мов i розтрощити ущент побитi мiллю шедеври. «Ельс-Кватре-Гатс» розташовувалася у п’ятьох хвилинах ходи вiд нашого будинку. Це було одне з моiх улюблених мiсць. Саме там 1932 року зустрiлися моi батьки, тож я частково завдячую шармовi староi кав’ярнi власний квиток у цей свiт. Кам’янi дракони охороняли яскраво освiтлений вхiд. Голоси завсiдникiв вiдлунювали у затiнених коридорах. Бухгалтери, мрiйники, майбутнi генii сидiли за одним столом з привидами Пабло Пiкассо, Ісака Альбенiса[2 - Альбенiс (Albeniz) Ісак Мануель Франсiско (1860–1909) – видатний iспанський композитор i пiанiст.], Федерiко Гарсiа Лорки й Сальвадора Далi. У цiй маленькiй кав’ярнi кожен невдаха мiг уявляти себе iсторичною постаттю.

– Семпере, старий! – вигукнув Барсело, побачивши мого батька у дверях. – Вiтаю, блудний сину! Чому ми завдячуемо такою честю?

– Завдячуйте моему синовi Данiелю, пане Густаво. Вiн щойно знайшов цiкаву рiч.

– Тодi, прошу вас, проходьте й сiдайте з нами. Ми повиннi вiдзначити цю фееричну подiю!

– Фееричну? – здивовано глянув я на батька.

– Барсело не може без пишних слiв, – прошепотiв батько у вiдповiдь. – Нiчого не кажи, а то його понесе.

Дрiбнiшi члени лiтературноi спiльноти посунулися, даючи нам мiсце за столом, i Барсело, який любив хизуватися власною щедрiстю, оголосив, що вiн нас частуе.

– Скiльки рокiв хлопцевi? – запитав Барсело, пильно розглядаючи мене краечком ока.

– Майже одинадцять, – повiдомив я.

Обличчя Барсело осяяла лукава посмiшка.

– Отже, десять. Не додавай собi зайвих рокiв, малий шахраю. Життя й без тебе подбае про це.

Навколо схвально загомонiли. Барсело стомленим жестом покликав офiцiанта; вигляд у пана Густаво був такий гордовитий, наче його ось-ось мають проголосити нацiональним героем.

– Коньяку моему друговi Семпере, доброго коньяку, а для малого – молочний коктейль iз корицею, хлопцевi потрiбнi вiтамiни. Дайте нам iще шинки, а все, що ви принесли ранiше, заберiть. Якби нам подобалася гума, ми б замовили шини «Пiреллi».

Офiцiант кивнув i поплiвся геть, ледь пересуваючи ноги.

– Не хочу торкатися цього питання, – зауважив Барсело, – але звiдки в цiй краiнi вiзьмуться робочi мiсця? Тут нiхто нiколи не виходить на пенсiю, навiть пiсля смертi. Тiльки-но погляньте на Ель-Сiда. Будьте певнi, краiна безнадiйна.

Вiн посмоктав згаслу люльку, а очi вже пильно дивилися на книжку, що я тримав у руках. Попри всю свою претензiйнiсть, Барсело напружився, немов хижак у передчуттi здобичi.

– Дай-но подивитися, – промовив вiн, удаючи цiлковиту байдужiсть. – Що в нас тут?

Я глянув на батька. Той кивнув, заохочуючи мене. Я неквапно простягнув книжку Барсело; довгi, наче у музиканта, пальцi букiнiста хутко дослiдили ii текстуру, якiсть i стан. Вiн знайшов сторiнку з вихiдними даними i якийсь час ретельно вивчав ii, наче справжнiй Шерлок Холмс. Решта мовчки, затамувавши подих, дивилася на нього, мовби чекаючи на диво чи на дозвiл дихати знову.

– Каракс. Цiкаво, – пробурмотiв вiн загадково.

Я простягнув руку, щоб забрати книжку. Барсело здивовано пiдвiв брови, але вiддав ii з крижаною посмiшкою.

– Де ви це знайшли, молодий чоловiче?

– Це таемниця, – вiдповiв я, вiдчуваючи, як мiй батько посмiхаеться собi в кулак.

Барсело насупився й подивився на батька.

– Семпере, мiй любий старий друже, тiльки заради тебе, заради моеi великоi поваги до тебе, заради нашоi давньоi тiсноi дружби, яка робить нас майже братами, я дам тобi за неi сорок песо – це остаточна цiна.

– Про це ти маеш розмовляти з моiм сином, – зауважив батько. – Це його книжка.

Барсело обдарував мене вовчою усмiшкою.

– А ти що скажеш, хлопчиську? Сорок песо – непогано для першого продажу… Семпере, здаеться, твiй син зробить собi неабияке iм’я в бiзнесi.

Усi хором загули, схвалюючи його зауваження. Барсело кинув на мене переможний погляд i витяг шкiряний гаманець. Церемонно вiдрахувавши двi сотнi песет – чималi на той час грошi, – вiн передав був iх менi, та я похитав головою. Барсело знову спохмурнiв.

– Любий хлопче, жадiбнiсть – один з наймерзеннiших грiхiв. Я скажу бiльше: це смертний грiх. Можеш мати мене за божевiльного, але я пiдiймаю цiну до шiстдесяти песо – можеш вiдкрити рахунок у пенсiйному фондi. У твоему вiцi ти вже маеш замислюватися над майбутнiм.

Я знову похитав головою. Барсело крiзь свiй монокль кинув спопеляючий погляд на мого батька.

– Не дивись на мене, – вiдказав тато. – Я тут лише як супровiдна особа.

Барсело зiтхнув та пильно подивився

Страница 5

менi у вiчi.

– Добре, молодший. Чого ж саме ти хочеш?

– Я лише хочу дiзнатися, хто такий Хулiан Каракс i де можна знайти iншi його твори.

Барсело всмiхнувся й сховав гаманець назад у кишеню.

– Оце менi ще грамотiй! Семпере, чим ти його годуеш? – Книгопродавець нахилився до мене ближче. На мить менi здалося, що на його обличчi промайнула повага, якоi не було кiлькома хвилинами ранiше. – Пропоную домовитися, – сказав вiн. – Завтра, у недiлю, увечерi завiтаеш до бiблiотеки «Атенео» й спитаеш мене. Принесеш свою дорогоцiнну знахiдку iз собою, щоб я мiг оглянути ii ретельнiше. А я розповiм тобi, що менi вiдомо про Хулiана Каракса. Qui pro quo[3 - Qiu pro quo (лат.) – плутанина («одне замiсть другого»). Барсело вживае цей вислiв недоречно, у значеннi «послуга за послугу» – замiсть латинського прислiв'я do ut des («ти – менi, я – тобi»).].

– Квi… про що?

– Це латина, молодий чоловiче. Не iснуе «мертвих мов», iснують тiльки ледачi уми. Інакше кажучи, нiщо не дiстаеться задарма. Але ти менi подобаешся, тож я зроблю тобi послугу.

Я вирiшив бути привiтним до цього чоловiка iз гострим, немов клинок, язиком, – дуже вже менi кортiло дiзнатися бiльше про Хулiана Каракса. Я всмiхнувся янгольською усмiшкою, наче виявляючи якнайщирiший захват його латиною.

– Не забудь: завтра в бiблiотецi «Атенео», – нагадав книгопродавець. – Тiльки принось книжку! Інакше нiчого не вийде.

– Гаразд.

Наша розмова потроху потонула в гомонi застiльного товариства. Перейшли до обговорення якихось документiв, що iх було знайдено в пiдвальних примiщеннях Ескорiалу[4 - El Escorial – королiвський палац поблизу Мадрида, побудований у другiй половинi XVI столiття. Найбiльша королiвська резиденцiя у свiтi. Крiм усього iншого, в Ескорiалi знайдено цiннi сховища документiв, зокрема з часiв iспанських завоювань в Америцi.]; у документах нiби йшлося, що Мiгель де Сервантес – то насправдi псевдонiм огрядноi волосатоi дами-письменницi з Толедо. Барсело здавався збентеженим; вiн навiть не втручався в дискусiю i лишався мовчазним, начепивши на обличчя усмiшку й спостерiгаючи за мною крiзь монокль. Раз у раз я ловив його погляд на книжцi, що була в моiх руках.

2

Тiеi недiлi надвечiр насунулися хмари та огорнули вулицi такою гарячою iмлою, що навiть термометри на стiнах запiтнiли. Десь близько сьомоi, коли температура вже сягнула тридцяти двох градусiв, я, затиснувши пiд пахвою книжку, вирушив на вулицю Кануда на зустрiч iз Барсело.

Бiблiотека «Атенео» була й залишаеться одним iз мiсць у Барселонi, де дев’ятнадцяте столiття й досi не втратило своiх прав. Величезнi кам’янi сходи здiймалися з палацового подвiр’я до таемничоi мережi коридорiв та читалень. У цьому святилищi пристроi на кшталт телефонного апарата чи наручного годинника здавалися фантастичними анахронiзмами; квапливiсть, притаманна сьогоденню, тут засуджувалася. Швейцар, який скидався радше на статую в унiформi, навряд чи помiтив мое прибуття. Я прослизнув сходами на другий поверх, благословляючи подумки крила вентилятора, якi оберталися над головами сонних читачiв: останнi ризикували розтанути над книжками, наче кубики льоду, та й на моему чолi вже виступали краплини поту.

Профiль пана Густаво обрисовувався проти вiкон галереi, що виходили на внутрiшне подвiр’я. Незважаючи на майже тропiчну спеку, Барсело знову прифрантився; його монокль поблискував у напiвтемрявi, наче монета на днi колодязя. Обiч нього сидiла якась жiнка; вбрана у бiлу сукню з альпаки, вона здавалася схожою на янгола.

Барсело почув вiдлуння моiх крокiв. Примруживши очi, вiн зробив менi знак пiдiйти ближче.

– Тебе звати Данiель, так? Ти принiс книжку?

Я двiчi кивнув. Барсело запропонував менi стiлець, i я сiв поряд iз ним та його таемничою супутницею. Пан Густаво мовчки всмiхався, й невдовзi я втратив будь-яку надiю бути вiдрекомендованим панi в бiлому. Барсело поводився так, наче ii тут немае. Я скосив на неi погляд, побоюючись зустрiтися з ii очима, що дивилися безцiльно кудись у простiр. Шкiра на ii обличчi та руках була такою блiдою, що здавалася майже прозорою. Чiткi, наче змальованi рiшучим пензлем риси обрамлювало чорне волосся, що сяяло, наче вологе камiння. Я подумав, що iй, либонь, рокiв iз двадцять щонайбiльше, але було в нiй щось таке, що прикликало химерну гадку, наче вона не мала вiку взагалi. Здавалося, дiвчина зупинилася у станi вiчноi молодостi, як манекени у вiтринах крамниць. Захопившись, я намагався був уловити ознаки пульсу на ii лебединiй шиi… i тут зрозумiв, що Барсело не зводить з мене очей.

– То ти скажеш менi, де знайшов книжку? – спитав вiн.

– Я б сказав, але пообiцяв батьковi, що збережу таемницю, – вiдповiв я.

– Зрозумiло. Семпере та його таемницi, – сказав Барсело. – Утiм, я гадаю, що теж знаю це мiсце. Ти зiрвав банк, синку. Це те, що називаеться знайти голку в копицi сiна. Можна менi подивитися?

Я передав йому книжку, й Барсело взяв ii з величезною обережнiстю.

– Сподiваюся, ти ii прочитав?

– Так, пане.

– Заздрю тобi: я завжди вв

Страница 6

жав, що найлiпше читати Каракса, коли маеш iще юне серце й чисту душу. Чи ти знаеш, що це його останнiй роман?

Я похитав головою.

– А знаеш, скiльки примiрникiв цiеi книжки на ринку, Данiелю?

– Думаю, тисячi.

– Жодного, – вiдказав Барсело. – Тiльки твiй. Решту спалили.

– Спалили?!

У вiдповiдь Барсело тiльки загадково посмiхнувся, гортаючи сторiнки книжки. Вiн торкавсь аркушiв так делiкатно, нiби вони були зробленi з рiдкiсного шовку. Дiвчина в бiлому повiльно повернулася; ii вуста склалися в сором’язливу усмiшку. Я нарештi зустрiв ii очi – i побачив бiлi, наче мармур, зiницi. Менi перехопило подих. Вона була слiпою.

– Ти, напевно, не знайомий з моею небогою Кларою? – спитав Барсело.

Я лише похитав головою, не в змозi вiдвести погляду вiд жiнки з обличчям порцеляновоi ляльки й з бiлими очима – найсумнiшими очима, якi я будь-коли бачив.

– Правду кажучи, саме Клара знавець Хулiана Каракса, тому я ii й привiв, – промовив Барсело. – Якщо ви не заперечуете, я пiду до iншоi кiмнати, щоб ретельно оглянути цю книжку, доки ви познайомитесь. Гаразд?

Я приголомшено подивився на нього. Цей негiдник тiльки поплескав мене по спинi та пiшов з кiмнати, тримаючи книжку пiд пахвою.

– А знаеш, ти справив на нього враження, – сказала Клара зi слабкою усмiшкою.

Їi голос прозоро дзвенiв, наче кришталь; я навiть побоювався, що ii слова розiб’ються, якщо я щось вiдповiм iй.

– Дядько говорив, що пропонував тобi чималу суму за це видання Каракса, але ти вiдмовився, – додала Клара. – Ти заслужив на його повагу.

– Як на мене, усе свiдчить про протилежне, – зiтхнув я.

Я помiтив, що коли Клара посмiхаеться, вона ледь нахиляе голову вбiк. Їi пальцi гралися з каблучкою, схожою на вiнок iз сапфiрiв.

– Скiльки тобi рокiв? – запитала вона.

– Майже одинадцять. А вам, панно Кларо?

Клара засмiялася з мого наiвного нахабства.

– Майже вдвiчi старша за тебе, але навiть якщо й так, не потрiбно звертатися до мене «панна Клара».

– Ви видаетеся молодшою, панно, – пробурмотiв я, сподiваючись, що це пом’якшить мою нетактовнiсть.

– Мушу тобi повiрити на слово, бо сама я й гадки не маю, який у мене вигляд, – вiдповiла вона. – Але якщо я здаюся тобi молодшою, це ще одна причина не називати мене панною.

– Як волiете, панно Кларо.

Я подивився на ii руки, що iх вона, наче крила, склала на колiнах, на ii тендiтну талiю, що вгадувалася пiд фалдами сукнi, на ii плечi, на надзвичайну блiдизну шиi, на обриси ii вуст – я б душу вiддав, щоб торкнутися iх кiнчиками пальцiв! Нiколи доти я не мав нагоди так близько розглядати жiнку без загрози зустрiтися з нею поглядами.

І тим не менш Клара не без нотки роздратування запитала:

– На що ти дивишся?

У горлi моему пересохло.

– Ваш дядько сказав, що ви знавець Хулiана Каракса, панно, – вiдповiв я перше-лiпше, що спало на думку.

– Мiй дядько вигадае що завгодно, аби тiльки побути наодинцi з книжкою, яка його зацiкавила. Але тобi, либонь, дивно, як це слiпа людина може знатися на книжках?

– Присягаюся, я навiть не думав про це!

– Для одинадцятирiчного хлопчика ти непогано брешеш. Не захоплюйся цим. Інакше виростеш схожим на мого дядька.

Побоюючись зробити ще один хибний крок, я вирiшив нiчого не вiдповiдати – просто сидiв, як йолоп, та насолоджувався, вбираючи в себе ii присутнiсть.

– Пiдiйди-но ближче, – попросила Клара.

– Перепрошую?

– Пiдiйди ближче, не бiйся. Я тебе не покусаю.

Я пiдвiвся зi стiльця й пiдiйшов до неi. Небога книгопродавця пiдвела праву руку, намагаючись знайти мене. Трохи розгубившись, я теж подав iй руку. Вона взяла мою правицю своею лiвою рукою, а праву без жодних слiв простягнула менi. Інтуiтивно я вiдчув, чого вона вiд мене вимагае, й пiднiс блiду жiночу руку до свого обличчя. Їi дотики, рiшучi й нiжнi водночас, пробiгли по моiх щоках i вилицях. Я стояв непорушно, майже не дихаючи, поки Клара навпомацки вивчала мое обличчя. Вона всмiхалася сама до себе, i я помiтив, що ii губи ледь ворушаться, наче вона нечутно щось промовляе. Тим часом вона торкалася мого лоба, волосся, повiк; вказiвний та пiдмiзинний пальцi зупинилися на моiх губах, дослiджуючи iх форму. Їi долонi пахнули корицею. Я проковтнув слину, вiдчуваючи шалене серцебиття, й вiддав мовчазну хвалу Господу, що нiхто не бачить, як почервонiли моi щоки – вiд них, здавалося, можна було запалити сигару.

Того iмлистого вечора Клара Барсело вкрала мое серце, мiй подих, мiй сон. У таемничiй темрявi бiблiотеки «Атенео» ii пальцi накреслили прокляття на моiй шкiрi – прокляття, яке мене переслiдуватиме роками.

3

Поки я, захоплений, витрiщався на обличчя Клари, вона розповiдала менi про себе й про свою першу зустрiч iз книжкою Хулiана Каракса. Клара випадково натрапила на цей твiр у невеличкому мiстечку на пiвденному сходi Францii. Їi батько – провiдний юрисконсульт при кабiнетi мiнiстрiв Каталонii – напередоднi громадянськоi вiйни завбачливо вiдiслав дружину та доньку за кордон, хоча деякi його знайомi вважали, що побоювання чиновника безпiд

Страница 7

тавнi i в Барселонi нiчого не трапиться. Іспанiя, колиска християнськоi цивiлiзацii i мiсце ii найвищого розвитку, нiколи не вiдзначалася варварством. Були, звичайно, анархiсти – диваки, якi iздили на велосипедах та хизувалися штопаними шкарпетками, – але ж такi, певна рiч, далеко у своiх безчинствах не пiдуть. Одначе Кларин батько стверджував: люди нiколи не бачать самих себе у дзеркалi, не бачать у власному оцi й колоди, тим паче в добу вiйни. Вiн добре знав iсторiю й розумiв, що про майбутне краще дiзнаватися з того, що вiдбуваеться на вулицях, фабриках, у казармах, анiж з ранкових газет. Протягом кiлькох мiсяцiв вiн щотижня писав листи дружинi та доньцi; спершу вiн надсилав iх зi свого кабiнету, що на вулицi Дiпутасьйон, та перегодом його листи надходили вже без зворотноi адреси. Вiн писав iх таемно, з камери у замку Монжуйк; нiхто не знав, коли вiн туди потрапив, але звiдти вiн, як i багато iнших, нiколи вже не вийшов.

Кларина мати читала листи вголос, ледве стримуючи сльози; вона пропускала цiлi абзаци – дочка це розумiла, хоча не могла бачити листiв. Коли мати засинала, Клара вмовляла свою кузину Клодетту перечитати iй листа з початку й до кiнця. Ось так, чужими очима, Клара й читала батьковi послання. У ii власних очах нiхто не бачив анi сльозинки – навiть коли перестали надходити листи, навiть коли вiйна змусила родину боятися найгiршого.

– Мiй батько вiд самiсiнького початку знав, що станеться, – говорила Клара, – однак волiв залишитися разом зi своiми товаришами, бо вважав це за свiй обов’язок. Вiн приплатив життям свою вiдданiсть iм, а вони… коли настав час, вони зрадили його. Нiколи нiкому не довiряй, Данiелю. Особливо людям, яких любиш найдужче. Саме вони завдадуть тобi найболiснiшого удару.

Вона промовила цi слова з непохитною переконанiстю, яка, здавалося, прийшла до неi пiсля рокiв самотнiх роздумiв. Я ж, у нестямi вiд радостi, губився в ii порцелянових очах, слухаючи ii мiркування про речi, яких сам на той час iще не мiг збагнути. Вона описувала людей, пейзажi, предмети, яких нiколи не бачила й не могла бачити, – але точностi ii описiв могли б позаздрити фламандськi майстри; у моiй уявi поставали вiдтiнки голосiв, текстура речей, ритм крокiв…

Клара згадала домашнього вчителя, який давав уроки iй та Клодеттi протягом iхнього перебування у Францii. То був чоловiк рокiв п’ятдесяти; вiн любив хильнути i мав войовничу переконанiсть у тому, що кров’яна ковбаса та iншi делiкатеси з вудженоi свинини е чудодiйними лiками проти подагри та порушень кровообiгу. Дiвчата прозвали його «мсье Рокфор» – через специфiчний аромат, що вiн поширював навколо себе, незважаючи на ванни з одеколону, в яких бiдолаха маринував свiй раблезiанський скелет. Утiм, мсье Рокфор вiдзначався витонченим смаком i славився як знавець лiтератури; вiн вихвалявся, що може декламувати «Енеiду» Вергiлiя латиною без щонайменшого акценту. Замолоду вiн раз на мiсяць подорожував до Парижа, щоб приправити свою ерудицiю останнiми лiтературними новинками, повештатись по музеях i, як подейкували, провести кiлька ночей в обiймах нiмфочки, яку вiн називав «мадам Боварi», хоча звали ii Ортанс, а ii лiтературнi здiбностi можна було оцiнити двадцятифранковою банкнотою. Пiд час цих пiзнавальних мандрiвок мсье Рокфор нерiдко навiдувався до букiнiстичного сховища, розташованого бiля собору Паризькоi Богоматерi. Саме там вiн одного вечора випадково натрапив на роман невiдомого автора на iм’я Хулiан Каракс. Стояв 1929 рiк.

Завжди охочий до всього новенького, мсье Рокфор купив цю книжку, сподiваючись поласувати нею в потязi по дорозi додому. Назва була багатообiцяючою – «Червоний будинок». На зворотному боцi обкладинки красувався розмитий портрет автора: чи то свiтлина, чи то рисунок вугiльним олiвцем. Згiдно з бiографiчними вiдомостями, мсье Хулiан Каракс мав на той час двадцять сiм рокiв; народився вiн на початку ХХ столiття у Барселонi, але мешкав у Парижi, писав французькою, а ночами працював тапером у якомусь барi. У видавничому рекламному оголошеннi, написаному пишномовним стилем того часу, стверджувалося, що перед читачем «твiр вражаючоi смiливостi, свiдчення багатогранного та новаторського таланту, цiла вiха у майбутньому европейськоi лiтератури». Далi в анотацii йшлося, що роман, чудовий в цiлому, мае й окремi недолiки: «подекуди нагадуе дешеву мелодраму… деякi сумнiвноi цiнностi елементи повiльно й натуралiстично смакуються…»; як на мсье Рокфора, це якраз мало б додавати творовi привабливостi – стомлений класикою, учитель був не вiд того, щоб час вiд часу переглянути якусь кримiнальну iсторiйку або невибагливу будуарну iнтрижку.

Мсье Рокфор i сам мав лiтературнi амбiцii: усiм шанованим паризьким видавцям вiн невтомно надсилав вiршовi та прозовi збiрки власного виробництва – i незмiнно дiставав вiдмови. Величезна колекцiя цих письмових вiдмов зберiгалася в його шухлядах. Отже, вчитель непогано знався на станi видавничоi справи в Парижi i йому неважко було з’ясувати, що твiр Каракса було видано у другорядному видавництвi, як

Страница 8

спецiалiзувалося здебiльшого на книжках iз куховарства, шиття та iнших хатнiх ремесел. Власник книгосховища розповiв мсье Рокфоровi, що пiсля першого видання роман барселонського письменника дiстав лише двi скупi рецензii в мiсцевих щоденних газетах, причому вiдгуки цi було зумисне розмiщено поряд iз некрологами. У критикiв був визначний день, коли вони кiлькома рядками списали Каракса з рахунку, порадивши йому i надалi займатися музикою, оскiльки в лiтературi вiн, мовляв, узяв фальшиву ноту. Коли мсье Рокфор стикався iз програними справами, серце його м’якшало, а кишенi розкривалися, тож вiн виклав-таки пiвфранка на книжку невiдомого Каракса, а на додачу купив собi вiдмiнне видання Гюстава Флобера, видатного майстра, чиiм невизнаним послiдовником учитель себе вважав.

Потяг до Лiона був переповнений. Мсье Рокфоровi випало дiлити купе другого класу iз двома черницями, якi перешiптувалися мiж собою i вже з моменту вiдбуття вiд вокзалу Австерлiц несхвально поглядали на сусiда. Знiяковiвши пiд такими допитливими поглядами, вчитель рiшучо витяг з валiзи книжку й сховався за ii сторiнками. Проiхавши кiлькасот кiлометрiв, вiн, на свое превелике здивування, збагнув, що геть забув про черниць, про тряску, про темнi краевиди, що пропливали за вiкном, наче сцени жахiв з фiльмiв братiв Люм’ерiв; цiлу нiч вiн читав, не чуючи хропiння сестер, не помiчаючи, як у туманi спалахували вогнi промiжних станцiй. На свiтанку, перегорнувши останню сторiнку, мсье Рокфор вiдчув, що в очах його стоять сльози, а серце отруене заздрiстю.

У «Червоному будинку» йшлося про таемничого злодiя, який вдирався до крамниць iграшок i музеiв, крав ляльок та марiонеток i виколював iм очi. Здобич свою вiн приносив до похмуроi вальковоi будiвлi – старезноi, повноi привидiв оранжереi, що стояла на туманному березi Сени. Однiеi вирiшальноi ночi вiн удерся до розкiшного будинку на Фош-авеню, маючи намiр украсти приватну лялькову колекцiю одного з промислових магнатiв, який розбагатiв унаслiдок брудноi гри за часiв iндустрiальноi революцii. Коли грабiжник уже збирався втекти зi здобиччю, нашого voleur[5 - Voleur – злодюжка (фр.).] зненацька застала дочка магната, дiвчина на iм’я Жiзель – молода панна з паризького вищого свiту, винятково освiчена, витончена, але хвороблива натура, яка, звичайно, приречена була до нестями закохатися у незваного гостя. Закручену фабулу продовжували гучнi пригоди у ледь освiтлених декорацiях: героiня починае розгадувати загадку героя (утiм, iм’я його залишилося прихованим навiть для читачiв) i врештi-решт натрапляе на жахливу таемницю власного батька, яка стосувалася колекцii порцелянових фiгурок. Завершувалася оповiдь трагiчною розв’язкою в готичному стилi.

…У понедiлок мсье Рокфор зателефонував до паризького видавця, щоб дiстати всi можливi вiдомостi про Хулiана Каракса. Учитель виявив неабияку наполегливiсть, i секретарка ворожим тоном, крiзь зуби, роблячи паузи ледь не пiсля кожного слова, вiдповiла, що адреса Каракса iм невiдома, оскiльки стосункiв iз ним видавництво бiльше не пiдтримуе. Вона додала, що з дня видання «Червоного будинку» було продано тiльки сiмдесят сiм примiрникiв, бiльшiсть iз яких, вочевидь, придбали дiвчата легкоi поведiнки та iншi завсiдники клубу, де автор щовечора «випiкае» ноктюрни й полонези за кiлька монет. Решту накладу було повернено та здано в макулатуру, пiсля чого книжки мали перетворитися на молитовники, штрафнi квитанцii та лотерейнi квитки.

Нещасна доля загадкового письменника збудила в душi мсье Рокфора спiвчуття. Протягом наступних десяти рокiв пiд час кожного свого вiзиту до Парижа вчитель методично обходив усi букiнiстичнi крамницi у пошуках творiв Хулiана Каракса, але не знайшов жодного. Навiть прiзвища такого майже нiхто не чув, а тi, хто чув, знали дуже мало. Дехто присягався, що Каракс видав ще кiлька книжок у маленьких видавництвах смiховинним накладом. Цi книжки було так важко знайти, що виникав сумнiв, чи iснують вони взагалi. Один книгопродавець, примiром, запевняв, що якось тримав у руках книжку Каракса пiд назвою «Церковний тать», але то було так давно, що геть забулося.

Наприкiнцi 1935 року мсье Рокфор випадково почув, що новий твiр Хулiана Каракса «Тiнь вiтру» надруковано маленьким видавництвом у Парижi. Учитель написав до видавця листа iз запитанням, чи можна придбати кiлька примiрникiв, але вiдповiдi не отримав.

Навеснi наступного року старий приятель iз книгосховища, що побiля Сени, запитав учителя, чи вiн i досi цiкавиться Караксом. Мсье Рокфор запевнив, що нiколи не вiдмовлявся вiд пошукiв: якщо весь свiт вирiшив поховати Каракса, то вiн, Рокфор, зi свiтом не згоден! Тодi приятель учителя повiдомив, що кiлька тижнiв тому в Парижi активно ширилися чутки про Каракса: пiсля кiлькох рокiв мовчання письменник видав роман, який здобув добрi вiдгуки не абиде, а в газетi «Монд»; крiм того, подейкували, що Каракс одружуеться iз жiнкою, яка мае непогане становище в суспiльствi. Здавалося, що забутому свiтом письменниковi нарештi всмiхнулася доля, але… Зi с

Страница 9

iв книгопродавця, Каракс за невiдомих обставин уплутався в дуель на цвинтарi Пeр-Лашез. Дуель вiдбулася на свiтанку, саме в той день, коли Каракс мав одружитися. У церквi наречений так i не з’явився.

Песимiсти припускали, що Хулiан Каракс загинув пiд час дуелi, i тiло його залишили в безiменнiй могилi; оптимiсти переконували, що вiн, заплутавшись у якiйсь сумнiвнiй аферi, мусив покинути наречену бiля вiвтаря, втекти з Парижа й повернутися до Барселони. Безiменноi могили так i не розшукали, тож невдовзi з’явилася нова версiя подiй: Хулiан Каракс, зурочений невiдомо ким, у злиднях помер у своему рiдному мiстi. Дiвчата з дому розпусти, де вiн грав на пiанiно, назбирали грошей, щоб оплатити таперовi поховання, але коли грошовий переказ дiстався Барселони, тiло вже поховали в загальнiй могилi разом iз жебраками та невiдомими, чиi змерзлi трупи було знайдено бiля входу в метро чи у водах порту.

Мсье Рокфор любив чинити опiр загальнiй думцi – i вiн не забув Каракса. Минуло одинадцять рокiв вiдтодi, як учитель уперше розкрив «Червоний будинок» у лiонському потязi. Клара з Клодеттою вже були пiдлiтками, жилами яких струмiла гаряча кров; великий свiт манив iх, пiдморгуючи з-за вiкон класноi кiмнати. Незважаючи на всi зусилля вчителя, дiвчата здобули стiйкий iмунiтет до чарiв лiтературноi класики, чи то йшлося про байки Езопа, чи про безсмертнi поезii Данте Алiг’ерi; тому, щоб заохотити учениць до читання, мсье Рокфор вирiшив дати iм роман Каракса. Однак учитель трохи побоювався, що Кларина мати розiрве контракт iз ним, якщо дiзнаеться, яке сумнiвне читво вiн пропонуе двом недосвiдченим, легковажним молодим дiвчатам; тож мсье Рокфор подав iм роман Каракса як безневинну iсторiю кохання, що було правдою тiльки наполовину.

4

– Нiколи доти я не вiдчувала такого захоплення, – розповiдала Клара. – Я просто закохалася в цю книжку. Ранiше читання було для мене лише нудним обов’язком, який належало виконувати, щоб не насварив учитель. Я й уявлення не мала, що можна дiставати справжне задоволення вiд читання, знаходити у книжцi вiдповiдi на питання, якi гнiздяться в найпотаемнiших куточках душi, захоплюватися уявою автора, красою мови… Можна сказати, що лiтература для мене народилася разом iз цим романом. Чи ти коли-небудь цiлував дiвчину, Данiелю?

У горлi моему пересохло.

– Вибач, ти ще замалий для таких питань… Але це те саме вiдчуття, розумiеш? Це – той перший спалах, якого ти нiколи не забудеш. Це свiт чарiв, Данiелю, магiя. Книжка, яка не цiкавила нiкого, змiнила мое життя; далебi, вона навчила мене жити – жити повним життям. Тепер читання повертае менi зiр, який я втратила.

Я нiмував, цiлком перебуваючи пiд владою цiеi божественноi iстоти, чиiм чарам я не мiг, та й не хотiв опиратися. Я бажав би, щоб вона вiчно говорила до мене, щоб ii голос завжди огортав мене… Я не хотiв, щоб хтось зруйнував чарiвнiсть моменту, який належав лише менi, – i я волiв би, щоб ii дядько нiколи не повертався.

– Роками я шукала твори Хулiана Каракса, – вела далi Клара. – Я запитувала iх у бiблiотеках, у книгарнях, у школах – та все даремно: нiхто не чув анi про нього, анi про його книжки, i я не могла збагнути, чому це так. На додачу до всього мсье Рокфор почув дивну iсторiю про чоловiка, який мандруе бiблiотеками та книгарнями, шукаючи твори Каракса, а знайшовши, купуе, викрадае чи добувае iх в iнший спосiб, щоб… спалити. Нiхто не знае, хто вiн i навiщо це робить. Ще одна таемниця!.. Тим часом захворiла моя мати. Барселона завжди була мiсцем, куди вона мрiяла повернутися, – i ми повернулися. Я сподiвалася знайти якiсь вiдомостi про Каракса в Барселонi, адже це його батькiвщина; дядько зголосився допомогти менi, але всi нашi зусилля заводили нас у глухий кут. Що ж до моеi мами… вона була розчарована: Барселона дуже змiнилася пiсля вiйни. Це було вже не те мiсто, яке мама колись полишила. Найголовнiше, звичайно, те, що в цьому мiстi бiльше немае мого батька, хоча кожен куточок тут наче просякнутий спогадами про нього… Собi на лихо мама найняла детектива, щоб довiдатися про долю мого батька. Пiсля кiлькох мiсяцiв пошукiв детектив знайшов розбитий наручний годинник, що належав батьковi, а також дiзнався iм’я чоловiка, який власноруч убив мого батька у ровi замку Монжуйк. Його прiзвище Фумеро, Хав’ер Фумеро. Нам розповiли, що цей чоловiк – i вiн не единий такий – починав як найманий убивця у так званiй Мiжнароднiй федерацii анархiстiв; був вiн i серед комунiстiв, i серед фашистiв, та ошукав i перших, i других, запродуючись тому, хто бiльше заплатить. Пiсля падiння Барселони вiн перекинувся на бiк переможцiв та вступив до полiцii. Тепер вiн шанований, обвiшаний медалями iнспектор – а мого батька не пам’ятае нiхто. Довiдавшись про це, мама згасла за кiлька мiсяцiв. Лiкарi сказали, що виною всьому серце, – i, либонь, вони мали рацiю. Коли мама померла, я оселилася в дядька Густаво – единого родича за материнською лiнiею, який лишився в Барселонi. Коли я була малою, дядько Густаво часто бував у нас i завжди дарував менi книжки

Страница 10

Я дуже люблю його. Хай iнколи вiн поводиться зухвало – у нього добре серце, i нехай Господь благословить його. Щовечора, навiть коли сам валиться з нiг, вiн читае для мене кiлька сторiнок.

– Я можу читати для вас, панно Кларо, – чемно запропонував я – i вiдразу ж пожалкував про власне нахабство.

Справдi, чим я можу стати для Клари? Або докучним тягарем, або посмiховиськом…

Однак вона повiльно кивнула головою, пiдбадьорливо всмiхнулася й вiдповiла:

– Дякую, Данiелю. Менi було б приемно.

– Коли забажаете!

– Але, на жаль, у мене бiльше немае примiрника «Червоного будинку», – сказала Клара. – Мсье Рокфор вiдмовився з ним розлучатися. Я могла б переказати тобi змiст, але це буде все одно що сказати про собор: це купа камiння зi шпилем нагорi.

– Я певен, ви кращий оповiдач, – захлинаючись, вiдповiв я.

Жiнки безпомилково здогадуються, коли в них безтямно закохуеться чоловiк, особливо коли цей чоловiк молодий i до того ж дурний. Я вiдповiдав обом цим критерiям. Клара Барсело могла б прогнати мене, але я волiв думати, що ii слiпота дае менi право на помилку i що моя едина провина – зворушлива вiдданiсть жiнцi, вдвiчi старшiй за мене. Я розмiрковував: чи вона щось у менi знайшла, що схотiла стати моiм другом? Але що? Лише блiде вiддзеркалення себе самоi, вiдлуння власноi самотностi… Адже ми обое були втiкачами, якi шукають пiд корiнцями книжок iнший свiт – свiт власних мрiй.

Минуло двi години, перш нiж повернувся Барсело з котячою усмiшкою на вустах, – але менi цi двi години здалися лише двома хвилинами… Книгопродавець вiддав менi книжку й пiдморгнув.

– Добре перевiр ii, малий. Я не хочу, щоб ти повернувся до мене i сказав, що я помiняв ii, га?

– Я вiрю вам, – вiдповiв я.

– Дурницi. Нещодавно те саме я почув вiд одного туриста, який був переконаний, нiби Гемiнгвей винайшов тушковану фабаду[6 - Fabada – астурiйська страва з квасолi, кров’яноi ковбаси та сала.] пiд час кориди на день святого Фермiна. То цей дивак купив примiрник «Гамлета» з автографом Шекспiра, поставленим кульковою авторучкою! Уявляеш? Тож пильнуй – у нашiй справi не можна довiряти навiть алфавiтним покажчикам!

Уже сутенiло, коли ми вийшли з бiблiотеки на вулицю Кануда. Спека спала, i свiжий вiтерець прогулювався мiстом. Барсело стяг пальто та накинув на Кларинi плечi.

– Якщо ви не заперечуете, – невпевнено промовив я, – я можу зайти до вас завтра i прочитати паннi Кларi кiлька роздiлiв iз «Тiнi вiтру».

Барсело скосив на мене очi й глухо розсмiявся.

– Хлопче, ти бiжиш поперед потягу! – пробурмотiв вiн, але в його голосi чулася згода.

– Гаразд, якщо це незручно, можна iншим разом чи…

– Це залежить вiд Клари, – вiдповiв книгопродавець. – Ми вже маемо сiм котiв i двох какаду. Ще одна iстота не зробить погоди.

– Тодi завтра о сьомiй, – пiдсумувала Клара. – Ти знаеш адресу?..

5

Я зростав серед книжок – i, ясна рiч, змалечку мрiяв стати письменником. Коли менi було п’ять рокiв i я дивився на речi з тiею дивовижною наiвнiстю, що властива тiльки малим дiтям, я був переконаний: головне, що потрiбно менi для втiлення моiх лiтературних амбiцiй, – це ручка. Я приглядiв собi розкiшну чорну ручку, оздоблену рiзноманiтними прикрасами й виставлену посеред вiтрини канцелярськоi крамницi, що на вулицi Ансельмо Клаве, вiдразу за будинком вiйськового управлiння. Об’ект мого захоплення скидався на королiвський клейнод: коштовний метал сяяв, наче Александрiйський маяк, а кiнчик пера був виготовлений iз просто-таки фiлiгранною точнiстю. Коли ми з батьком виходили на прогулянку, я щоразу канючив, щоб вiн повiв мене подивитися на ручку. Батько заявив, що цей витвiр мистецтва мав би належати щонайменше iмператоровi. Я ж був упевнений: маючи таке диво, писати змiг би будь-хто, хоч романи, хоч енциклопедii; а вже листи, написанi цiею ручкою, матимуть таку надприродну силу, що долатимуть усi кордони без жодних поштових обмежень. «Вони, безумовно, досягнуть найвiддаленiших куточкiв планети, – мрiяв я, – навiть того невiдомого мiсця, куди, як каже батько, пiшла моя мама, щоб нiколи вже не повернутися…».

Одного дня ми з батьком таки увiйшли до крамницi й запитали про цю благословенну рiч. Ця «королева серед ручок», за висловом крамаря, була вироблена фiрмою «Монбланський шедевр», мала власний номер i колись належала самому Вiктору Гюго.

– З атраменту, що випливав iз цього золотого пера, узяв свiй початок рукопис «Знедолених», – присягався крамар, – подiбно до того, як каталонськi мiнеральнi води беруть початок iз джерела, що в Кальдасi!

Крамар повiдомив, що придбав ручку в одного з найсолiднiших паризьких колекцiонерiв i той запевнив його в автентичностi речi.

– І яку ж цiну мае це джерело чудес, даруйте? – спитав батько.

Крамар назвав цiну. Мiй батько зблiд, а я навряд чи збагнув названу суму. Крамар, невiдь-звiдки переконаний, що ми розумiемося на фiзицi, заходився атакувати нас нiсенiтницями про домiшки коштовних металiв, про емаль з Далекого Сходу й про революцiйну теорiю поршня та сполучних посудин

Страница 11

яка зробила чималий внесок у тевтонську науку, явивши собою пiдвалини сучасних технологiй писання… На честь крамаря свiдчило те, що вiн дозволив нам iз батьком оглядати ручку скiльки завгодно, попри те що на заможних покупцiв ми аж нiяк не скидалися. Вiн заправив ii для нас атраментом i дав менi клаптик пергаменту, щоб я змiг написати свое iм’я й тим самим почати власну лiтературну кар’еру слiдами Вiктора Гюго. Потiм, вiдполiрувавши ручку тканиною, щоб надати iй початкового блиску, крамар повернув коштовнiсть на ii «трон».

– Дякую. Можливо, якось iншим разом, – промовив батько.

Коли ми знов опинилися на вулицi, вiн, знизивши голос, сказав, що такоi коштовноi речi ми наразi не можемо собi дозволити. Книгарня давала сякий-такий прибуток, але його вистачало тiльки на прожиття й на пристойну школу для мене, тож «Монбланський шедевр» Вiктора Гюго мусив почекати.

Я нiчого не вiдповiв, але батько помiтив мое засмучення.

– Я знаю, що ми зробимо, Данiелю. Коли ти подорослiшаеш i справдi почнеш писати, ми повернемося та купимо ii.

– А якщо хтось придбае ii першим?

– Нiхто в Барселонi ii не придбае, можеш бути певен. А наразi ми можемо попросити пана Федерiко, i вiн зробить тобi ручку. У цього чоловiка золотi руки.

Пан Федерiко був мiсцевий годинникар, нечастий вiдвiдувач нашоi книгарнi i, напевно, найчемнiший та найвихованiший чоловiк у всiй пiвнiчнiй пiвкулi. Його слава як майстра йшла поперед нього вiд кварталу Рiбера до ринку Нiно. Але була й iнша слава, далеко не така утiшна, що теж переслiдувала пана Федерiко: нiбито вiн мав сердечну прихильнiсть до мускулястих чоловiкiв iз верств пролетарiату та полюбляв перевдягатися зiркою мюзик-холу Естреллiтою Кастро.

– А якщо в пана Федерiко немае потрiбного для такоi роботи iнструменту? – спитав я, не здогадуючись, що для менш наiвного вуха це питання могло б мати непристойний вiдтiнок.

Батько здивовано пiдняв брову, певно, побоюючись, що бруднi плiтки могли сягнути моiх вух i заплямувати мiй кристально чистий свiтогляд.

– Пан Федерiко – неабиякий майстер, якщо йому заманеться, вiн i «Фольксваген» може зiбрати. Крiм того, я зовсiм не певен, чи iснували авторучки за часiв Вiктора Гюго. Нинi багато шахраiв розвелося.

Батькова прискiпливiсть щодо iсторичних фактiв не справила на мене враження: сам я непохитно вiрив у славетне минуле «Монбланського шедевра». Утiм, я погоджувався, що попросити дона Федерiко зробити для мене замiнник – непогана iдея; врештi-решт, я й сам – iще не Вiктор Гюго. Менi на втiху, прогноз батька справдився: «Монбланський шедевр» роками залишався у вiтринi крамницi, яку ми з регулярнiстю, гiдною вiрян, вiдвiдували щосуботи.

– Вона досi там, – говорив я, приголомшений.

– Вона чекае на тебе, – вiдказував батько. – Вона знае, що одного дня буде належати тобi, й ти напишеш нею справжнiй шедевр.

– Я хочу написати листа. Мамi. Щоб вона не почувалася самотньою.

Батько уважно подивився на мене.

– Твоя мама не самотня, Данiелю. З нею Бог. І ми – ми теж iз нею. Навiть якщо ii не бачимо.

Те саме, цитуючи Євангелiе вiд Матея, говорив менi у школi отець Вiсенте, езуiт, досвiдчений знавець у тлумаченнi всiх таемниць всесвiту, вiд секретiв дii грамофону до причин зубного болю. Проте в устах батька цi слова звучали несерйозно.

– Навiщо вона Боговi?

– Не знаю. Якщо колись зустрiнемо Його, запитаемо.

Зрештою я облишив iдею небесного послання й дiйшов висновку: якщо вже я вирiшив зайнятися красним письменством, доцiльнiше буде почати якраз iз шедевра. За вiдсутностi ручки батько позичив менi олiвець «Стадлер» № 2, яким я шкрябав у записнику. У моему першому оповiданнi йшлося про надзвичайну авторучку, дуже схожу на «Монбланський шедевр», та ще й зачаровану. Ручкою володiла знедолена душа ii попереднього власника, письменника, який помер вiд холоду та голоду. Опинившись у руках початкiвця, ручка наполегливо вiдтворювала на паперi останнiй твiр нещасного письменника, якого той не встиг закiнчити за життя. Не знаю, звiдки в мене з’явилася ця iдея, але бiльше я нiчого подiбного не писав. Я був незадоволений iз себе: сюжет був анемiчним, синтаксис – недбалим, а метафори за iнтонацiями нагадували рекламу шипучих ванн для нiг, яку я був читав на трамвайних зупинках. Я винуватив у всьому олiвець: тiльки ручка, вiрив я, здатна перетворити мене на великого письменника.

Батько стежив за моiми перемiнними успiхами – чи то з гордiстю, чи то iз хвилюванням.

– Як твое оповiдання, Данiелю?

– Не знаю. Думаю, якби в мене була ручка, усе було б по-iншому.

– Е, друже, це не виправдання. Просто пиши. Пиши далi. А коли закiнчиш свiй перший твiр, я куплю тобi ручку.

– Обiцяеш?

Батько, як завжди, всмiхався у вiдповiдь.

На батькове щастя, моi мрii про лiтературу невдовзi згасли. Рiч у тiм, що у крамницi старожитностей на ринку Енкантес можна було знайти купу механiчних iграшок, причiм вартiсть iхня значно краще вiдповiдала нашому родинному бюджетовi, нiж «Монбланський шедевр». Захоплення дитинства – немов невiрнi к

Страница 12

ханцi: незабаром я вже бачив тiльки конструктор та повiтрянi човни, а про письменство геть забув. Я вже не просив батька, щоб той повiв мене подивитися на ручку Вiктора Гюго, – i батько теж не згадував про неi.

Тогочасний свiт навiки зник у забуттi, але образ батька я зберiг i дотепер: худорлявий чоловiк у старому костюмi, завеликому на нього, й поношеному капелюсi, що його було придбано на вулицi Кондаль за сiм песо; чоловiк, який не мав змоги купити синовi якусь нещасну ручку, що, може, не була й потрiбна, але так багато важила для малого…

Коли я ввечерi повернувся з дому Барсело, батько чекав на мене в iдальнi. Вираз обличчя в нього був, як звичайно, турботливий та трохи журливий.

– Я вже почав був хвилюватися, – промовив вiн. – Дзвонив Томас Агiлар. Сказав, що ви домовлялися зустрiтись. Ти забув?

– Це все Барсело. Коли вiн починае говорити, його неможливо зупинити, – вiдповiв я, хитаючи головою. – Не знав, як його позбутися.

– Вiн добрий чоловiк, але базiка невиправний. Ти, певно, зголоднiв. Мерседiтас принесла трохи супу, який варила для своеi матусi. Ця дiвчина – янгол.

Я сiв до столу й узявся до супу. Мерседiтас була дочкою нашоi сусiдки з третього поверху. Усi говорили, що вона чеснотлива, немов черниця, хоча й не раз бачили ii з мускулястим моряком, який проводжав ii з крамницi i якого вона палко цiлувала.

– Ти якийсь сумний, – сказав батько, прагнучи продовжити розмову.

– Напевно, усе через вологiсть. Барсело каже, вона погано впливае на мозок.

– А я так не вважаю. Тебе щось непокоiть, Данiелю?

– Нi. Просто розмiрковую.

– Про що?

– Про вiйну.

Сумовито кивнувши, батько й далi тихо сьорбав свiй суп. Вiн був дуже самотньою людиною – людиною, яка жила минулим, хоча навряд чи усвiдомлювала це. Коли я був малим, я й не уявляв собi, що може iснувати iнший свiт – свiт, у якому немае цiеi пiслявоенноi пригнiченостi, важкого безгомiння вулиць, принизливоi бiдностi та прихованоi образи, яка читалася з людських очей i здавалася менi звичною й цiлком природною, як вода в кранi. Менi уявлялося, що мовчазна печаль, яка сочилася крiзь стiни скривдженого вiйною мiста, i е його справжнiм обличчям. Одна з пасток дитинства полягае в тому, що ми вiдчуваемо, ще не навчившись розумiти; коли розум iще не в змозi збагнути сутнiсть подiй, серце зазнае особливо глибоких ран.

Того лiтнього вечора, повертаючись додому крiзь пiдступнi сутiнки Барселони, я нiяк не мiг викреслити з пам’ятi розповiдь Клари про зникнення ii батька. У моiй уявi смерть була чимось на кшталт безiменного посланця, який забирае матерiв, жебракiв та дев’яносторiчних сусiдiв, наче розiгруючи пекельну лотерею. Але я не мiг збагнути того, що смерть може бути поряд зi мною, мати людське обличчя та серце – хай отруене ненавистю, та все ж людське; що смерть може бути вдягнена у форму чи плащ, може стояти в чергах у кiно, смiятися в барах, уранцi водити власних дiтей на прогулянку до парку Сьюдадела, а ввечерi змушувати когось зникнути у в’язницi замку Монжуйк чи в загальнiй могилi без iменi та обряду. Коли я прокручував усе це у головi, менi спало на думку, що свiт, який я сприймав як справжнiй, у дiйсностi являв собою нiщо iнше, як штучнi сценiчнi декорацii. Це були вкраденi роки – роки, вкраденi в мого дитинства.

Ми iли суп – бульйон iз другосортними копченостями та сухарями, – а у вуха нам гуло радiо: його приiснi вiдгомони крiзь вiдчиненi вiкна долинали навiть на церковну площу.

– То розкажи менi, Данiелю, що ви поробляли сьогоднi у Густаво?

– Я познайомився з його небогою Кларою.

– Слiпою? Я чув, вона справжня красуня.

– Не знаю. Я таких речей не помiчаю.

– Краще й не помiчай.

– Я сказав, що мiг би завiтати до них завтра, пiсля школи, i почитати iй – вона така самотня… Якщо ти дозволиш, звичайно.

Батько поглянув на мене з пiдозрою, наче замислюючись, чи то вiн передчасно постарiшав, чи то я росту надто швидко. Я вирiшив змiнити тему, але единим, що спало менi на думку, було питання, над яким я безперервно розмiрковував останнi кiлька годин.

– Чи правда, що пiд час вiйни людей забирали до замку Монжуйк i бiльше iх нiхто не бачив?

Батько проковтнув ложку супу й пильно подивився на мене. З його вуст зiрвалася коротка посмiшка.

– Звiдки ти це взяв? Вiд Барсело?

– Нi. Вiд Томаса Агiлара. Вiн iнодi у школi розповiдае рiзнi iсторii.

Тато неспiшно кивнув головою.

– Коли була вiйна, траплялися речi, якi важко пояснити, Данiелю. Часто навiть я не знаю, що вони насправдi означають. Інодi краще лишити все як е.

Вiн зiтхнув та знову заходився сьорбати суп, уже з меншим задоволенням.

Я мовчки дивився на нього.

– Перш нiж померла твоя мати, вона змусила мене пообiцяти, що я нiколи не розмовлятиму з тобою про вiйну. Що я не дозволю тобi пам’ятати нiчого з того, що сталося.

Я не знав, що вiдповiсти. Мiй батько напiвзаплющив очi – нiби подумки шукав маму, щоб пiдтвердити своi слова.

– Інодi я думаю, що був неправий, послухавши ii. Не знаю.

– Це не мае значення, тату.

–

Страница 13

Мае, Данiелю. Усе змiнилося пiсля вiйни. Нiчого не залишилося з того, що було колись. Так, це правда, що люди потрапляли в Монжуйк i нiколи звiдти не виходили.

На якусь мить нашi очi зустрiлися; потiм батько пiдвiвся та сквапливо пiшов до спальнi.

Я прибрав зi столу й вимив тарiлки в маленькiй мармуровiй раковинi, пiсля чого пройшов до iдальнi, вимкнув свiтло й сiв у батькiв фотель. Вiтерець з вулицi грався фiранками. Спати ще не хотiлося. Я вийшов на балкон i довго дивився в далечiнь, на iмлисте сяйво лiхтарiв iз площi Пуерта-дель-Анхель. Нерухома постать чоловiка ховалася в тiнi вимощеноi кругляком вулицi, й бурштиновi спалахи цигарки мерехтiли в його очах. Одягнений вiн був у все темне, одну руку ховав у кишенi, другою тримав цигарку, вiд якоi виплiталося павутиння блакитного диму. Чоловiк мовчки дивився на мене, я вiдчував це, хоча не бачив його обличчя – лiхтарi були позаду нього. Так вiн стояв близько хвилини – безтурботно палив, не зводячи з мене очей.

Коли соборнi дзвони вибили опiвнiчну годину, фiгура зробила ледь помiтний кивок головою й усмiхнулася; я вiдчув цю усмiшку (адже бачити ii я не мiг) i хотiв був теж привiтатися, але мене наче паралiзувало. Фiгура повернулася, i я побачив, як чоловiк пiшов, ледь кульгаючи. Іншого разу я, можливо, й не помiтив би незнайомця; але того вечора, щойно втративши його з поля зору, я вiдчув холодний пiт на чолi й затамував подих: дихати було важко. Але найдивнiше те, що саме такий епiзод менi зустрiчався в «Тiнi вiтру»: головний герой опiвночi виходив на балкон i виявляв, що з темряви за ним спостерiгае незнайомець, безтурботно палячи цигарку. Одну руку незнайомець ховав у кишенi чорноi куртки, а обличчя його завжди вкривав морок – бачити можна було лише очi, що палали, немов розжаренi вуглини. Урештi-решт загадковий чоловiк, накульгуючи, йшов геть. У романi Каракса цей персонаж був дияволом.

6

Наступного дня я майже не згадував про таемничий опiвнiчний епiзод – глибокий сон без сновидiнь оздоровив мене, а перспектива ввечерi знов побачити Клару витiснила зi свiдомостi всi зайвi думки. Я волiв припускати, що то був просто гарячковий спалах фантазii, побiчний наслiдок раптового припливу енергii.

О сьомiй рiвно, вдягнений у найкраще вихiдне вбрання й мiцно напахчений батьковим одеколоном «Франтуватий мачо», я з’явився бiля дверей будинку Густаво Барсело, готовий дебютувати у ролi приватного читця й вiтальняного причепи. Книгопродавець iз небогою мешкали у розкiшнiй квартирi на площi Реаль. Служниця у форменому бiлому чепцi з театральною улесливiстю вiдчинила менi дверi. Погляд у неi був невиразний, наче в солдата.

– Ви, мабуть, панич Данiель, – сказала вона. – Я Бернарда, до ваших послуг.

Вона намагалася вимовляти слова правильно, та естремадурський селянський акцент рiзав-таки вуха. З надзвичайною врочистiстю Бернарда провела мене вздовж усiеi резиденцii Барсело. Резиденцiя (ii й квартирою важко було назвати) займала увесь перший поверх будинку, утворюючи кiльце галерей, вiталень, коридорiв. Менi – я ж бо звик до нашоi скромноi оселi на вулицi Св. Анни! – здалося, що передi мною мало не Ескорiал у мiнiатюрi. Виявилося, що крiм раритетних книжкових видань, стародрукiв та манускриптiв пан Густаво колекцiонуе статуi, картини та iкони, а також тварин та рослин. Я йшов за Бернардою крiзь галереi, повитi вигадливими тропiчними лiанами; темно-золотаве свiтло сочилось у вiкна, i звiдкiлясь долинали ледь чутнi звуки пiанiно. Бернарда продиралася крiзь заростi, послуговуючись руками, немов двома мачете; я крокував за нею, оглядаючись довкола й щохвилини натикаючись на котiв, яких тут було з пiвдесятка. Ув однiй з кiмнат менi зустрiлася пара яскравих папуг абсолютно неймовiрного розмiру, яких, як пояснила служниця, Барсело охрестив Ортега i Гассет[7 - Ортега-i-Гассет, Хосе (1883–1955) – вiдомий iспанський письменник i фiлософ. Був професором Мадридського унiверситету, у 1930-тi роки – депутат парламенту, республiканець. Пiд час громадянськоi вiйни емiгрував. У своiх творах рiзко критикував сучасну цивiлiзацiю.].

Клара чекала на мене на iншому кiнцi хащеподiбноi галереi, у вiтальнi, що виходила на площу. Одягнений у прозору бiрюзово-блакитну сукню з бавовни, об’ект мого сором’язливого бажання грав на пiанiно; крiзь рожеве вiкно знадвору проникало м’яке свiтло. Грала Клара погано: в неi не було вiдчуття ритму, до того ж вона плутала половину нот; але для мене ii гра була кращою за янгольськi хорали. Спину вона тримала прямо, голову ледь нахилила вбiк; на вустах ii блукала усмiшка – i я б мiг заприсягтися, що тiеi митi панна Барсело здалася менi небожителькою. Я вже хотiв був кашлянути, щоб означити свою присутнiсть, але запах одеколону викрив мене. Клара припинила гру, й нiякова посмiшка засяяла на ii обличчi.

– На мить менi здалося, що це мiй дядько, – сказала вона. – Вiн заборонив менi грати Момпу[8 - Момпу Федерiко (Federico Mompou) – iспанський композитор (1893–1987), який писав переважно для фортепiано; його твори вважаються найяскравiшим

Страница 14

утiленням душi каталонськоi музики. (Прим. ред.)]: вiн каже, що у моему виконаннi це блюзнiрство.

Єдиним Момпу, якого я знав, був довготелесий священик, який викладав у школi фiзику та хiмiю й повсякчасно страждав на розлади травлення. Така недоладна асоцiацiя здалася менi гротескною.

– Я вважаю, що ти граеш чудово.

– Нi. Погано. Мiй дядько, справжнiй знавець музики, навiть найняв менi вчителя, щоб виправити мою гру. Це молодий композитор, який подае великi надii. Його iм’я Адрiан Нерi. Вiн навчався у Парижi та Вiднi. Ти повинен iз ним познайомитися. Наразi вiн пише симфонiю, на прем’ерi якоi збираеться виступити з Барселонським мiським оркестром. Його дядько обiймае якусь посаду в дирекцii оркестру. Вiн – генiй.

– Дядько чи небiж?

– Не будь злим, Данiелю. Я впевнена, тобi сподобаеться Адрiан.

Еге ж, сподобаеться, як шпичка у м’якому мiсцi, подумав я.

– З’iси чого-небудь? – запропонувала Клара. – Бернарда робить найсмачнiшi бiсквiти з корицею.

Ми вечеряли, як королi, поглинаючи все, що служниця ставила на стiл, хоча я не був до кiнця впевнений, чи чемно поводжуся. Клара, яка, здавалося, завжди знала, про що я розмiрковую, запропонувала менi прочитати для неi уривок з «Тiнi вiтру» – будь-який, можна i з самiсiнького початку. Тож, намагаючись прибрати iнтонацii пишномовних дикторiв державного радiо, якi час вiд часу пiсля обiдньоi молитви декламують уривки з патрiотичних творiв, я кинувся на другу зустрiч iз романом. Мiй голос, спершу дещо напружений, потроху ставав дедалi природнiшим, i невдовзi я забув про все i з головою занурився в оповiдання; знов i знов насолоджуючись ритмом та побудовою фраз, що текли, наче музика, я звертав увагу на умовчання та паузи, яких не помiтив, коли читав книжку вперше. Новi подробицi, риси характерiв, новi фантазii з’являлися мiж рядками, вiдкривалися новi форми, нiби структура будiвлi, якщо випаде подивитися на неi з незвичного боку.

Я читав близько години й устиг подужати п’ять роздiлiв, доки менi не пересохло в горлi. У квартирi вибило одразу шiсть годинникiв, нагадуючи менi про пiзнiй час. Я закрив книжку й побачив, що Клара всмiхаеться до мене.

– Цей твiр дещо нагадуе менi «Червоний будинок», – сказала вона. – Але ця iсторiя видаеться не такою сумною.

– Не вiр цьому враженню, – заперечив я. – Це лише початок. Далi все та-ак заплутаеться!

– Тобi треба йти, так? – спитала Клара.

– Боюся, що так. Це не через мое бажання, але…

– Якщо ти вiльний, можеш прийти завтра, – запропонувала вона. – Але я не хочу тебе примушувати…

– О шостiй, гаразд? – промовив я. – Тодi в нас буде бiльше часу.

Ця зустрiч у музичнiй кiмнатi квартири на площi Реаль була першою з багатьох, якi регулярно вiдбувалися протягом усього лiта 1945 року й упродовж кiлькох наступних рокiв. Невдовзi моi вiзити до Барсело стали щоденними, за винятком вiвторка та четверга, коли Клара брала уроки музики в Адрiана Нерi. Я так багато годин проводив у Барсело, що незабаром уже пам’ятав кожну кiмнату, кожен коридор, кожну рослину в галереях пана Густаво.

«Тiнi вiтру» вистачило десь на два тижнi, але знайти наступну книжку, яка могла б стати приводом для моiх вiзитiв, було неважко. Барсело володiв чудовою бiблiотекою, i, не маючи бiльше книжок Хулiана Каракса, ми неквапливо перечитали десятки другорядних класикiв та навiть деякi твори легкого жанру. Були вечори, коли ми майже не читали, а просто розмовляли або прогулювалися площею аж до самiсiнького собору. Кларi подобалося слухати людський гомiн за вiкнами; чуючи саме тiльки вiдлуння крокiв на брукованiй алеi, вона робила припущення, кому цi кроки могли належати. Пiд час наших прогулянок вона просила мене описувати фасади, людей, автомобiлi, крамницi, лiхтарi та вiтрини, повз якi ми проходили. Нерiдко вона брала мене за руку, i я водив ii Барселоною, тiшачи себе думкою, що це мiсто належить лише нам двом. Нашi мандрiвки здебiльшого закiнчувалися в молочному барi на вулицi Петрiсоль, де ми замовляли одну на двох вазочку збитих вершкiв чи фiлiжанку гарячого шоколаду з пончиками. Люди с пiдозрою дивилися на нас, офiцiанти-всезнайки з багатозначною iронiею називали Клару моею старшою сестрою, – та я не зважав на тi глузування й нетактовнi натяки.

Клара взяла манеру розповiдати менi своi таемницi, а я не знав, як iх сприймати. Виявляеться, час вiд часу, коли вона сама виходила на вулицю, до неi наближався незнайомець i озивався хрипким голосом. Вiн розпитував ii про пана Густаво й про мене, а свого iменi не називав. Одного разу вiн погладив ii шию. Тодi вона попросила, щоб незнайомець дозволив ii помацати руками його обличчя; зрозумiвши його мовчання як згоду, вона пiдвела руку й устигла торкнутися його обличчя, перш нiж вiн перейняв ii долоню; те, що вона вiдчула на дотик, нагадало iй шкiряну маску.

Менi було прикро слухати про це.

– Далебi, ти вигадуеш, Кларо.

Але Клара знов i знов присягалася, що це правда, i я мусив погоджуватися. Чесно кажучи, менi нестерпно було уявляти, як хтось торкаеться ii лебединоi шиi

Страница 15

тодi як я мiг лише мрiяти про таке. Якби я тодi зупинився на хвилину й помiркував, я б зрозумiв, що захоплення Кларою не дае менi нiчого, крiм страждань. І, мабуть, саме через це я й обожнював ii дедалi дужче: адже в цьому й полягае споконвiчне людське безглуздя – ганятися за тим, хто завдае нам найбiльшого болю.

Прохолодне пiслявоенне лiто добiгало кiнця, i я боявся, що коли почнеться новий навчальний рiк, я бiльше не зможу проводити цiлi днi з Кларою.

Тим часом Бернарда – на сподi ii сувороi душi ховався нестямний материнський iнстинкт – теж звикла до мене, полюбила i вирiшила всиновити.

– Ви казали, в цього хлопчика немае матерi, пане? – перепитувала вона Барсело. – Це дуже прикро. Бiдолашний малюк!

Бернарда приiхала до Барселони невдовзi пiсля вiйни, тiкаючи вiд бiдностi та вiд батька, який у кращi днi бив ii за те, що вона, мовляв, дурна та огидна нечепура, а в поганi днi – п’яний – заганяв ii до хлiву та пестив там, доки вона не починала вголос ридати, охоплена жахом; тодi вiн ii вiдпускав та гукав услiд, що вона така сама холодна й пихата, як ii мати. Спершу Бернарда працювала в овочевому наметi на ринку Борне; саме там на неi натрапив Барсело i, дослухавшись до своеi iнтуiцii, запропонував дiвчинi мiсце служницi.

– У нашiй господi розiгруватиметься «Пiгмалiон», – проголосив вiн. – Ти будеш Елiзою, а я – професором Гiггiнсом.

Бернарда, чиi лiтературнi апетити задовольнялися переважно церковними бюлетенями, гордовито поглянула на нього.

– Може, я дiвчина бiдна та неосвiчена, але порядна, – застерегла вона.

Барсело не був Джорджем Бернардом Шоу, i йому не вдалося перетворити свою ученицю на красномовну ледi з вищих кiл; однак його зусилля не пiшли на марне: Бернарда навчилася поводитися цiлком пристойно для служницi з провiнцii. Їй було двадцять вiсiм, але менi здавалося, що вона носить за спиною ще рокiв з десять – такий важкий був у неi погляд. Вона регулярно вiдвiдувала церкву, вiдчуваючи несамовиту вiдданiсть лурдськiй Богоматерi; щоранку о восьмiй Бернарда йшла до базилiки Санта-Марiя-дель-Мар на ранкову службу i сповiдалася щонайменше тричi на тиждень, а в теплу погоду – й усi чотири рази. Пан Густаво, який був переконаним агностиком (Бернарда пiдозрювала, що це дихальне захворювання, щось на кшталт астми, на яке хворiють тiльки шляхетнi iдальго), уважав за неможливе, навiть з погляду звичайноi математики, щоб служниця так багато грiшила.

– Бернардо, ти чиста, як немовля, – казав вiн обурено. – Той, хто всюди бачить грiхи, хворий душевно, а подекуди й тiлесно. Чи тобi вiдомо, що всi iспанськi й португальськi святi страждали на хронiчнi закрепи?

Чуючи таке блюзнiрство, Бернарда по п’ять разiв хрестилася, а ночами читала молитви за зiпсовану душу пана Барсело, в якого добре серце, але мозок згублений надмiрним читанням, як у того парубка, Санчо Панси.

Час вiд часу в Бернарди з’являлися хлопцi, якi лупцювали ii, вiдбирали всi скромнi заощадження i врештi-решт ii кидали. Пiсля кожного такого розчарування Бернарда на кiлька днiв зачинялася у своiй кiмнатi, виплакувала океан слiз i присягалася, що з’iсть отруту для щурiв або вип’е вiдбiлювач. Вичерпавши всi переконливi аргументи, Барсело i справдi лякався й викликав слюсаря, щоб той вiдчинив дверi, а також сiмейного лiкаря, який приписував Бернардi заспокiйливе, достатньо дiеве, щоб заспокоiти й слона. Коли бiдолаха два днi по тому прокидалася, книгопродавець купував iй троянди, шоколаднi цукерки, нову сукню й водив ii у кiно подивитися останнiй фiльм з Керi Грантом[9 - Cary Grant (1904–1986) – вiдомий голiвудський актор, якого характеризувало поеднання мужньоi зовнiшностi з аурою «справжнього джентльмена». (Прим. ред.)], якого вона у своему щоденнику позначила як найпривабливiшого чоловiка в iсторii.

– Знаете? Кажуть, що Керi Грант божевiльний, – торохтiла Бернарда, запихаючись цукерками. – Це правда?

– Дурницi, – смiявся Барсело. – Дурницi, якi поширюють заздрiснi йолопи.

– Либонь, ви маете рацiю, пане. Одразу помiтно, що ви навчалися у тому унiверситетi… ну, Сорбете.

– У Сорбоннi, – м’яко виправляв ii вiн.

Бернарду важко було не любити. Без жодних прохань з мого боку вона готувала для мене iжу та штопала менi одяг. Вона розчiсувала та пiдстригала мое волосся, купувала менi вiтамiни й зубну пасту. Одного разу вона подарувала менi маленький медальйон у склянiй посудинi, повнiй святоi води, яку ii сестра, що мешкала у Сан-Адрiан-дель-Бесос, привезла з самого Лурду. Час вiд часу, оглядаючи мою голову в пошуках вошей, вона неголосно розмовляла зi мною.

– Панна Клара – найкраща дiвчина в свiтi, й нехай мене покарае Бог, якщо менi колись спаде на думку ii судити, – бурмотiла Бернарда, – але це неправильно, паничу Данiелю, що вона так заволодiла вами.

– Не турбуйся, Бернардо, ми лише друзi.

– Адже ви розумiете, про що я кажу…

Щоб проiлюструвати своi аргументи, Бернарда пригадувала iсторiю, що чула в якiйсь радiопрограмi.

– Хлопчик закохався у свою вчительку, i на нього було накладено прокляття:

Страница 16

у нього повипадали зуби та волосся, а обличчя та руки вкрилися цвiллю. Такою е кара за хтивiсть. Хтивiсть – погана рiч, – закiнчувала Бернарда. – Повiрте менi, паничу Данiелю.

Пан Густаво теж пiддражнював мене, але загалом до мого палкого бажання бути Клариним товаришем ставився доброзичливо – либонь, упевнений був, що таке знайомство цiлком безпечне для Клари. Вiн навiть дав менi запасний комплект ключiв вiд квартири, щоб я мiг приходити, коли Бернарди немае вдома.

Час вiд часу вiн i досi спокушав мене пропозицiями продати Каракса.

– Я розповiв про твою книжку колегам, якi торгують антикварними виданнями, – пiдлещувався Барсело, – i вони одностайно погодилися, що твiй Каракс вартий цiлого маетку!

Я незмiнно вiдхиляв його пропозицii, на що вiн лише хитро осмiхався.

Що ж стосуеться мого батька, то з ним була iнша iсторiя. З роками вiн ставав дедалi вiдвертiшим зi мною: здавалося, вiн хоче побороти свое iнстинктивне небажання говорити про незручнi речi. Якось вiн обмовився, що моi стосунки з Кларою непокоять його.

– Тобi потрiбно бiгати з приятелями твого вiку, такими як Томас Агiлар, а не гуляти з жiнкою, яка вже достатньо доросла, щоб вийти замiж! – переконував вiн мене. – Здаеться, ти геть забув про Томаса, а вiн хороший хлопець!

– Яка рiзниця, скiльки Кларi рокiв, якщо ми просто друзi?!

Чесно кажучи, згадки про Томаса таки допiкали мене до живого, бо батько мав рацiю: я не бачився з другом мiсяцями, хоча ранiше ми були нерозлучнi.

Батько докiрливо дивився на мене.

– Данiелю, ти нiчого не знаеш про жiнок, а ця граеться з тобою, як кiшка з мишею.

– Це ти нiчого не знаеш про жiнок, – ображено вiдповiдав я. – І ще менше про Клару.

Однак нашi розмови на цю тему рiдко коли сягали бiльшого, нiж обмiн докорами й ображеними поглядами.

Коли я був не у школi й не з Кларою, свiй час я присвячував книгарнi: прибирав у коморi, розносив замовлення, виконував доручення й обслуговував постiйних покупцiв. Та батько чомусь скаржився, нiби я не вкладаю в роботу анi розуму, анi серця. Я парирував, що проводжу у книгарнi майже все життя, тож не розумiю, на що вiн може нарiкати.

Ночами, коли сон уникав мене, я просто лежав i згадував минуле. Згадував наш iз батьком маленький свiт, у якому ми залишилися удвох пiсля смертi мами; згадував роки, коли я мрiяв про «Монбланський шедевр» та олов’янi потяги… То були роки спокою та печалi, i увесь той свiт перетворився на пару одного лiтнього вечора, коли батько повiв мене на Цвинтар забутих книжок. Час завжди грае проти нас.

Одного дня батько дiзнався, що я вiддав книжку Каракса Кларi, й розгнiвався.

– Ти не справдив моiх сподiвань, Данiелю. Коли я привiв тебе в це таемне мiсце, я попередив: книжка, яку ти обереш, – особлива. Вона мала належати тiльки тобi, й ти зобов’язався вiдповiдати за неi.

– Тодi менi було лише десять, тату, й це була дитяча гра.

Батько подивився на мене так, наче я вдарив його ножем.

– А тепер тобi чотирнадцять, i ти не просто хлоп’як – ти хлоп’як, який мае зухвалiсть уявляти себе дорослим чоловiком. Життя дасть тобi мiцного стусана, Данiелю. І незабаром.

Я подумав, що батько просто ображений: адже я й справдi забагато часу проводив у Барсело. Книгопродавець та його небога жили в розкошах, яких мiй батько собi навiть не уявляв, i це не могло не засмучувати його.

Обурювала батька й Бернарда, служниця пана Густаво, яка поводилася зi мною так, немов вона менi мати. Якось у книгарнi, загортаючи пакунки, я почув, як один iз покупцiв жартуе з моiм батьком:

– Знаеш, що тобi потрiбно, Семпере? Жiнка. Навкруги багато вродливих удовиць, якраз у розквiтi, якщо ти мене розумiеш. Молоденька жiночка прикрасить твое життя, друже, й двадцять рокiв геть з очей. Тiльки уяви собi: двiйко гарних грудей…

Мiй батько нiколи не вiдповiдав на такi натяки, але я не вважав, що вони геть позбавленi сенсу. Якось пообiдь – у час промовистого мовчання та поглядiв крадькома – я торкнувся цiеi теми. Подумав, якщо я заведу таку розмову, все буде простiше. Мiй батько був гарний на вроду, завжди охайний, i я знав, що кiлькох сусiдок вiн цiкавить не лише як книжковий консультант.

– Це тобi легко було знайти замiну матерi, – гiрко докорив менi вiн. – А для мене не iснуе iнших жiнок. І я зовсiм не маю намiру iх шукати.

Час минав; докори батька, натяки Бернарди й глузи Барсело робили свою справу. Щось у душi говорило менi, що я зайшов у глухий кут: я не можу сподiватися, що Клара побачить у менi когось iншого, нiж просто хлопчика, молодшого вiд неi на десять рокiв. Із кожним днем бути бiля неi ставало дедалi важче; нестерпно було вiдчувати дотики ii пальцiв, коли пiд час прогулянки вона брала мене за руку. Настала мить, коли сама ii близькiсть почала спричиняти в менi майже фiзичний бiль. Нiхто цього не знав, i менше за всiх сама Клара.

– Данiелю, я вважаю, нам слiд поговорити, – починала вона. – Не думаю, що зi свого боку поводжуся чемно, але…

Я нiколи не дозволяв iй закiнчити фразу. Я виходив з кiмнати, використовуючи пер

Страница 17

е-лiпше пояснення, й тiкав, не бажаючи зустрiтися вiч-на-вiч iз правдою. А правда полягала в тому, що уявний свiт, який я побудував навколо Клари, щомитi мiг розтанути. І всi моi прикрощi тiльки починалися.

Бiля розбитого корита

1950

7

На свiй шiстнадцятий день народження я виплекав найбезталаннiшу iдею у свiтi: я надумав улаштувати вечiрку й запросити Барсело, Бернарду та Клару.

Батько зауважив, що то рецепт катастрофи.

– Це мiй день народження, – рiзко вiдповiв я. – Я цiлий рiк працював на тебе. Принаймнi раз i ти можеш догодити менi!

– Як скажеш, – зiтхнув батько.

У попереднi мiсяцi моi дивнi вiдносини з Кларою ставали дедалi бiльш заплутаними. Я вже майже не читав для неi. Клара систематично уникала залишатися зi мною наодинцi. Коли б я не завiтав до неi, раптом з’являвся ii дядько, вдаючи, що читае газету, чи матерiалiзувалася Бернарда, метушилася десь позаду й кидала погляди скоса. Подекуди з’являлася одна або кiлька Клариних подруг – я називав iх «сестринською командою». Завжди суворi та скромнi на вигляд, вони патрулювали навколо Клари з поглядами полiцiянтiв, натякаючи абсолютно прозоро, що я тут заважаю й моя присутнiсть зайва. Але гiршим за всiх був Нерi – вчитель музики, чия жалюгiдна симфонiя так i залишилася недописаною. Це був солодкомовний багатий юнак iз бундючного району Сан-Жервазiо, юнак, який намагався вдавати з себе Моцарта, але нагадував радше дешевого тапера, блискучого вiд брiолiну. Єдине, в чому я визнавав його першiсть, так це в ницостi, якоi вiн майже не приховував. Вiн пiдлещувався до пана Густаво, анiтрохи не дбаючи про пристойнiсть i власну гiднiсть. У кухнi вiн кокетував iз Бернардою, дарував iй мигдаль у цукрi та щипав за сiдницi. Словом, я його щиро ненавидiв, i ця ненависть була обопiльною. У найменш доречний момент з’являвся Нерi зi своею партитурою i починав усiляко виявляти свою зневагу до мене, наче я був якимось нiкчемним причепою, таким собi кур’ером, якому давно пора вказати на дверi.

– Чи не час тобi вже йти робити домашнi завдання, синку?

– А чи не час вам, маестро, йти закiнчувати свою симфонiю?

Зрештою я йшов-таки геть, занепавши духом через чергову поразку. Я бажав би мати такого самого гострого язика, як у пана Густаво: тодi б я змусив Нерi, цього пихатого iндика, сiсти маком.

Настав мiй день народження. Батько купив найкрасивiший торт, який тiльки продавали в цукернi на розi, приготував вечерю зi страв, якi вважав моiми улюбленими, мовчки накрив на стiл, узявши з креденсу найкращий посуд та срiбне столове начиння, й запалив свiчки. За цiлий день ми не промовили один до одного жодного слова.

Надвечiр батько вдягнув свiй найкращий костюм i знову вийшов до мене, тримаючи пакет, загорнутий у блискучий целофан. Пакет вiн поклав на столик для кави у iдальнi. То був подарунок для мене.

Батько сiв до столу й налив собi келих бiлого вина. У моему запрошеннi було чiтко зазначено, що вечеря вiдбудеться о пiв на дев’яту. О пiв на десяту ми й досi чекали. Батько похмуро поглянув на мене. Я ж мало не кипiв вiд лютi.

– Ти можеш бути задоволеним, – просичав я. – Хiба не цього ти бажав?

– Нi.

Пiвгодини по тому прийшла Бернарда, дуже засмучена. Вона переказала менi поздоровлення й найкращi побажання вiд панни Клари. На жаль, панна Клара не зможе вiдвiдати вечiрки на честь мого дня народження. Пан Барсело був змушений поiхати з мiста у справах на кiлька днiв, тож Клара перенесла свiй урок музики з маестро Нерi. Бернарда ж прийшла тому, що в неi вихiдний.

– Клара не може прийти через урок музики?! – я був ошелешений.

Бернарда опустила очi. Вона ледь не плакала, коли передавала менi маленький пакунок iз подарунком i цiлувала мене в обидвi щоки.

– Якщо тобi не сподобаеться, можна помiняти, – додала вона й пiшла геть.

Приголомшений, я кiлька хвилин витрiщався на чудовий торт, на срiбло, на свiчки, що поволi спливали…

– Менi шкода, Данiелю, – промовив батько. – Справдi шкода.

Я мовчки кивнув головою й знизав плечима.

– Ти навiть не вiдкриеш мого подарунка, Данiелю?

Замiсть вiдповiдi я зiрвався з мiсця й утiк геть, грюкнувши дверима.

Я несамовито побiг сходами вниз, надвiр; у моiх очах блищали сльози лютi. Вулицi були холоднi, порожнi, мов пустеля, залитi неприродним блакитним сяйвом. Я почувався так, наче менi вирвали серце з грудей. Свiт навколо мене тремтiв i здригався. Краем ока я завважив незнайомця, який дивився на мене з Пуерто-дель-Анхель; на ньому був темний костюм, права рука засунута в кишеню пiджака, очi – немов тi блукаючi вогники у вiдблисках цигарки… Накульгуючи, вiн пiшов за мною.

Я блукав вулицями близько години, доки не опинився бiля пам’ятника Колумбовi. Перетнувши площу в напрямку порту, я став на кам’янi сходи, що спускалися до темноi води – там була пристань для прогулянкових човнiв. Хтось зафрахтував човен на нiчну прогулянку, i я чув смiх та музику, що лунали з-пiд низьких лiхтарiв, бачив вiдбиття нiчних вогнiв у водах гаванi… Я згадав часи, коли батько брав такий сами

Страница 18

човен i ми вирушали на прогулянку аж до хвилерiзу; звiдти можна було побачити цвинтар на схилах Монжуйка, безкрае мiсто мертвих… Інодi я махав рукою, упевнений, що моя мама бачить, як ми пропливаемо неподалiк. Батько теж махав. Багато рокiв минуло вiдтодi… хоча я знав, що батько й досi час вiд часу катаеться сам.

– Гарна нiч, Данiелю, якраз для каяття, чи не так? – пролунав голос iз темряви. – Може, цигарку?

Я аж пiдскочив вiд несподiванки. Рука простягала менi цигарку.

– Хто ви?

Незнайомець наближався, доки не опинився на самому краечку темряви; обличчя його залишалося затiненим. Струменi сизого диму здiймалися вiд його цигарки. Я впiзнав чорний костюм та руку, засунуту в кишеню. Двое очей блищали в пiтьмi, мов склянi намистини.

– Я тобi друг, – вiдповiв вiн. – Чи то принаймнi хочу ним бути. То цигарку?

– Я не палю.

– Це добре. На жаль, у мене бiльше нема чого запропонувати тобi, Данiелю.

Його голос дратував мене, рiзав вухо. Здавалося, вiн витягае з себе слова, – так глухо й вiддалено вони звучали, мов тi старi грамофоннi платiвки, що колекцiонував Барсело.

– Звiдки вам вiдоме мое iм’я?

– Менi багато чого про тебе вiдомо. Твое iм’я – це найменше.

– Що iще вам вiдомо?

– Я мiг би тебе збентежити, та не маю анi часу, анi намiру. У тебе е те, що мене цiкавить. І я готовий добре заплатити за це.

– Боюся, ви з кимсь мене переплутали.

– Навряд чи. Я часом припускаюся помилок, але щодо людей – нiколи. Скiльки ти хочеш за неi?

– За що?

– За «Тiнь вiтру».

– Звiдки ви знаете, що ця книжка в мене?

– Це поза обговоренням, Данiелю. Питання лише в цiнi. Я знаю, що вона належить тобi вже давно. Люди багато чого розповiдають, а я уважний слухач.

– Либонь, не такий уже й уважний. Я не маю цiеi книжки. А якби й мав, то не продав би ii.

– Твоя прямолiнiйнiсть захоплюе, особливо в нашi часи – часи пiдлабузникiв та блюдолизiв, – але зi мною тобi не слiд ii виявляти. Назви цiну. П’ять тисяч песет? Грошi нiчого не вартi для мене. Назви цiну.

– Я вже сказав, пане: книжка не продаеться, до того ж у мене ii немае. Ви помилилися, розумiете?

Незнайомець залишався мовчазним та непорушним, його, як i ранiше, огортав сизий дим цигарки, якоi вiн, здавалася, нiколи не виймав з рота. Однак пахло вiд нього не тютюном. Пахло горiлим папером. Гарним папером, таким, який використовують у типографiях.

– Помилився? – поволi перепитав вiн. – Не думаю. Імовiрно, що саме ти зараз припускаешся помилки.

– Ви менi погрожуете?

– Можливо.

Я ледь стримував жах, озброiвшись удаваною хоробрiстю.

– Чи можу я запитати, чому ви так цiкавитесь цiею книжкою?

– Це стосуеться лише мене.

– Мене теж, оскiльки ви погрожуете менi, домагаючись книжки, якоi я не маю.

– Ти менi подобаешся, Данiелю. Ти не боягуз, i здаешся розумним хлопцем. То п’ять тисяч песет? Із такими грiшми ти зможеш купити собi цiлу купу книжок. Гарних книжок, а не той мотлох, що його ти охороняеш iз такою завзятiстю. Ну ж бо, п’ять тисяч песет, i ми залишаемося друзями.

– Ми з вами не друзi.

– Друзi. Ти просто цього ще не усвiдомив. Я тебе не звинувачую, в тебе iншим забита голова. Наприклад, твоею подружкою Кларою. Така жiнка… будь-хто втратить голову.

На згадку Клариного iменi кров захолола в моiх жилах.

– Що вам вiдомо про Клару?!

– Наважуся сказати, бiльше, нiж тобi. Краще тобi забути ii, хоча я знаю, ти не забудеш. Менi теж було шiстнадцять…

Раптом мене охопила жахлива впевненiсть. Цей чоловiк – той самий незнайомець, який набридав Кларi на вулицi. Вiн насправдi iснуе. Клара не вигадувала.

Чоловiк зробив крок уперед. Я – крок назад. Нiколи доти я не вiдчував такого страху.

– У Клари немае книжки, знайте. Не смiйте бiльше нiколи ii торкатися!

– Мене й на хвильку не цiкавить твоя подруга, Данiелю, й котрогось дня тебе вона теж перестане цiкавити. Усе, чого я хочу, – це книжка. І я волiю добути ii в чесний спосiб, нiкому не завдаючи шкоди. Розумiеш?

Не в змозi вигадати нiчого лiпшого, я вирiшив безсоромно збрехати.

– Книжка в чоловiка на iм’я Адрiан Нерi. Вiн музикант. Ви, певне, чули про нього.

– Це iм’я нiчого менi не говорить. Невiдомiсть – погана рекомендацiя для музиканта. Ти впевнений, що не вигадав цього Адрiана Нерi?

– На жаль, нi.

– У такому разi, якщо ви друзi, ти мiг би переконати його, щоб вiн вiддав менi книжку. Такi речi легко вирiшуються промiж друзiв. Чи менi краще попросити Клару?

Я похитав головою.

– Я поговорю з Нерi, але не думаю, що вiн вiддасть ii. Може, в нього ii вже й немае. Але навiщо вам ця книжка? Тiльки не кажiть, що ви хочете ii прочитати!

– Нi. Я знаю ii напам’ять.

– Ви колекцiонер?

– Щось на зразок того.

– Чи ви маете iншi книжки Каракса?

– Колись були. Хулiан Каракс – моя спецiальнiсть, Данiелю. Я подорожую свiтом у пошуках його книжок.

– І навiщо вам вони, якщо ви iх не читаете?

Незнайомець видав якийсь моторошний, задушливий звук. Я не вiдразу зрозумiв, що то вiн так смiявся.

– Для единого, що з ними

Страница 19

отрiбно робити, Данiелю.

Вiн витяг з кишенi коробку сiрникiв, узяв один та циркнув. Уперше в свiтлi полум’я з’явилося його обличчя. Мене знов охопив жах: у чоловiка не було анi носа, анi губiв, анi повiк. Це не було обличчя – це була маска з чорноi зарубцьованоi шкiри, знищеноi вогнем. Це була та сама мертва шкiра, якоi торкалася Клара.

– Спалювати iх, – прошепотiв вiн.

Його очi випромiнювали ненависть.

Порив вiтру загасив вогник сiрника, i страшне обличчя знов поглинула темрява.

– Ми зустрiнемося знов, Данiелю. Я нiколи не забуваю облич, i ти мого теж не забудеш, – тихо промовив вiн. – Задля себе самого й задля своеi подруги Клари, я сподiваюся, ти ухвалиш слушне рiшення. Уладнай цю справу з Нерi… Доволi претензiйне прiзвище, до речi. Я б нi на йоту йому не довiряв.

Із цими словами незнайомець повернувся та пiшов геть, до пристанi. Його постать повiльно танула у темрявi, а в моiх вухах iще довго вiдлунював його глухий смiх.

8

Блискавки прорiзали стiну хмар, що нависли над самим морем. Менi слiд було поквапитись, щоб знайти прихисток вiд зливи, що наближалася. Моi руки тремтiли, а думки стрибали. Буря розливалася з неба рiкою, почорнiлою вiд кровi. Мiсяця видно не було, дахи будинкiв потопали в темрявi. Я намагався прискорити крок, але страх мiцно скував моi ноги: вони наче налилися свинцем. Дощ усюди переслiдував мене. Я сховався пiд навiсом газетного кiоску, намагаючись зiбрати думки й вирiшити, що робити далi. Удар грому прокотився десь неподалiк, i я вiдчув, як земля хитаеться в мене пiд ногами. Вуличнi лiхтарi на залитих водою тротуарах замигтiли – i згасли, нiби свiчки, задутi вiтром. За кiлька секунд згасло останне свiтло – свiтло у вiкнах, яке дозволяло бачити принаймнi обриси будинкiв. Запала непроглядна темрява; здавалося, вона розповзаеться з люкiв каналiзацii i смердить… На вулицi не було нi душi.

«Така жiнка… будь-хто втратить голову», – пронеслося в моiх думках.

Я побiг до бульвару Рамблас з единою думкою: Клара… Клара… Клара…

Бернарда сказала, що Барсело поiхав у справах, а в неi самоi вихiдний, тож ночуватиме вона в своеi тiтки Реме, яка мешкае в сусiдньому мiстечку Сан-Адрiан-дель-Бесос. Отже, Клара залишилася сама у тiй великiй квартирi на площi Реаль, i хтозна, що на думцi в того жахливого чоловiка без обличчя… Я поспiшав на площу Реаль, не звертаючи уваги на зливу; я думав про те, що наразив Клару на небезпеку, вiддавши iй книжку Каракса… Дiставшись площi, я вже вимок до останньоi нитки. Пiрнувши пiд склепiння вулицi Фернандо, я побачив якiсь темнi постатi, що скрадалися ззаду… Нi, це звичайнi жебраки.

Параднi дверi будинку Барсело були зачиненi. Я знайшов у кишенi ключi, що iх дав менi пан Густаво. Озирнувшись, я побачив, що один iз заброд чимчикуе якраз до мене.

– Пане, благаю, дозвольте переночувати… Хоча б у вестибулi…

Я зачинив дверi, перш нiж вiн устиг закiнчити речення.

Сходи тонули в темрявi. Спалах блискавки, увiрвавшись крiзь щiлину дверей, на мить освiтив обриси сходiв. Я навпомацки пiшов уперед i мало не перечепився через першу сходинку; тримаючись за поруччя, я потроху пiдiймався нагору. Дiставшись другого поверху, я торкнувся мармуровоi стiни, холодноi та ворожоi, знайшов рельефне зображення на дубових дверях та намацав алюмiнiевий дзвоник. Я вставив ключ у замкову щiлину; дверi вiдчинилися.

На мить мене ослiпив спалах блакитного свiтла; я вiдчув порив теплого повiтря. Спершу я пiшов до Бернардиноi кiмнати, розташованоi побiля кухнi, хоча був упевнений, що служницi немае вдома. Я легко постукав у дверi кiлькома пальцями. Вiдповiдi не було, i я дозволив собi увiйти. Це була проста кiмната: велике лiжко, сервант iз тонованим дзеркалом та комод, заставлений зображеннями святих iз Дiвою Марiею на чолi. Я причинив дверi, а коли обернувся – серце мое мало не зупинилося: з iншого кiнця коридору до мене наближався десяток яскраво-червоних очей. Мене оточили коти. Коти пана Густаво знали мене й терпiли мою присутнiсть. Якийсь час вони ходили навколо мене, тихо нявкаючи, та незабаром зрозумiли, що мое наскрiзь промокле вбрання не дасть iм бажаного тепла, i байдужно полишили мене.

Кларина кiмната розташовувалася у протилежному кiнцi квартири, поряд iз бiблiотекою та кiмнатою для музичних занять. Я блукав коридором, вiдчуваючи за собою нечутнi кроки кiлькох найпричепливiших котiв. У мерехтливiй темрявi громовицi оселя Барсело здавалася величезною та зловiсною, зовсiм не схожою на те мiсце, яке я звик уважати за свiй другий дiм.

Передi мною вiдкрилася оранжерея, густа й непролазна. Коли я пробирався крiзь нетрi, менi спало на думку: якби незнайомцевi без обличчя вдалося-таки прокрастися до квартири, вiн мiг причаiтися саме тут, в оранжереi… Менi навiть здалося, що я вже вiдчуваю сморiд паленого паперу… нi, це я просто нанюхав запах тютюну. Та все одно мене охопила панiка: тут нiхто не мiг палити, люлька Барсело була лише декоративним аксесуаром!

Коли я наблизився до кiмнати для музичних занять, знову спалахнула блискавка, i я по

Страница 20

ачив кружальця диму, що здiймалися в повiтрi, схожi на iмлистi гiрлянди. Обiч галереi вищирило всi клавiшi пiанiно. Я перетнув музичну кiмнату й пройшов до дверей бiблiотеки. Вони були зачиненi. Я вiдчинив iх; у бiблiотецi було свiтлiше – скупе промiння вiддзеркалювалося вiд балконних вiтражiв. Переповненi книжковi стелажi утворювали овал, у центрi якого стояв письмовий стiл i два плюшевi фотелi. Я знав, де Клара зберiгае книжку Каракса: у склянiй шафi бiля балконноi арки. Я пiдкрався туди. Мiй план (хоча доречнiше було це назвати вiдсутнiстю плану!) полягав у тому, щоб витягти книжку, винести ii звiдси, вiддати тому божевiльному й бiльше нiколи його не бачити. Нiхто, крiм мене, й не знатиме, що книжка зникла.

Я хотiв пiти непомiченим, щоб зникнути з життя Клари та Барсело назавжди. Нечутно я вийшов з бiблiотеки. У кiнцi коридору виднiлися дверi Клариноi кiмнати. Я уявив собi, як вона спить у своему лiжку; уявив, як моi пальцi пестять ii шию, гладять ii тiло, що його я прикликав у мрiях… Я вже йшов геть, готовий перекреслити шiсть рокiв мрiй… але раптом щось мене зупинило. Якийсь химерний свист позаду, з-за дверей. Тихесенький голос, який щось шепотiв та смiявся. І цей голос долинав з кiмнати Клари.

Я повiльно пiдiйшов до дверей. Узявся за ручку. Пальцi тремтiли.

Глибоко вдихнувши, я вiдчинив дверi.

9

Оголене тiло Клари розплаталося на бiлих простирадлах, якi блищали, немов мокрий шовк. Руки маестро Нерi ковзали по ii вустах, шиi, грудях… Їi бiлi очi дивилися вгору, на стелю; коли вчитель музики лiг на неi, входячи в ii тiло мiж двома блiдими тремтливими стегнами, ii повiки затремтiли. Руки – тi самi руки, якi шiстьма роками ранiше вперше вивчали мое обличчя, – тепер стискали блискучi вiд поту сiдницi маестро. Клара майже роздирала iх нiгтями, скеровуючи Нерi в себе з вiдчайдушною, несамовитою, тваринною жагою… Я не мiг дихати. Наче спаралiзований, я дивився на них.

І тут Нерi помiтив мене. Здавалося, спершу вiн не повiрив своiм очам, та вже за мить обличчя його викривила лють.

Клара досi притискала його до себе. Вона потерлась об нього тiлом, лизнула його шию.

– Що сталося? – простогнала вона. – Чому ти зупинився?

– Нiчого, – пробурмотiв вiн. – Я зараз повернуся.

Пiдвiвшись, Нерi кинувся на мене з кулаками, та я бачив його лише краем ока – сам не мiг вiдвести очей вiд Клари, спiтнiлоi, задиханоi; пiд ii шкiрою проглядалися ребра, груди тремтiли…

Тим часом учитель музики схопив мене за шкiрку й витяг зi спальнi – моi ноги майже не торкалися пiдлоги, як я не пручався, а вивiльнитися не мiг. Нерi нiс мене, мов паку, крiзь оранжерею.

– Я зламаю тобi карк, негiднику, – мимрив вiн собi пiд нiс.

Вiн вiдчинив дверi та щосили жбурнув мене крiзь них на сходи. Книжка Каракса випала з моiх рук. Нерi пiдняв ii й оскаженiло кинув менi в обличчя.

– Якщо я ще раз побачу тебе тут або дiзнаюся, що ти пiдiйшов до Клари на вулицi, присягаюся, я тебе так вiдлупцюю, що ти опинишся в лiкарнi – i не подивлюся на те, що ти ще малий, – холодно сказав вiн. – Зрозумiло?

Я iз зусиллям пiдвiвся на ноги. Нерi пошматував не тiльки мiй пiджак, а й мою гордiсть.

– Як ти потрапив усередину?! – прогарчав Нерi.

Я не вiдповiв.

Нерi зiтхнув i похитав головою.

– Ну ж бо! Вiддай менi ключi!

– Якi ключi?

Вiн ударив мене кулаком – ударив так сильно, що я впав. Коли я знов пiдвiвся, рот мiй був повен кровi, а в лiвому вусi дзвенiло, й цей пронизливий дзвiн нагадував свисток полiцiянта. Я торкнувся обличчя й вiдчув, як горить пiд пальцями розбита губа. На пальцi вчителя музика поблискував закривавлений перстень-сигнет.

– Я сказав, давай ключi!..

– Пiшов ти…

Наче вiдбiйний молоток розiрвав менi нутрощi. Я зiгнувся, як зламана лялька, не в змозi дихати; обперся, хитаючись, спиною об стiну… Нерi схопив мене за волосся й обшукував моi кишенi, доки не знайшов ключi. Я впав на пiдлогу, тримаючись за живiт, скiмлячи з болю та лютi.

– Скажи Кларi…

Та Нерi гримнув дверима, залишивши мене в самiсiнькiй темрявi.

Навпомацки знайшовши книжку, я ковзнув сходами вниз, тримаючись за стiни та важко дихаючи.

Я вийшов надвiр. Розбита губа болiла нестерпно. На рiзкому вiтрi промоклий одяг мало не вiдразу задубiв.

– Чи з вами все гаразд? – спитав голос iз темряви.

Це був жебрак, якому я нещодавно вiдмовився допомогти.

Вiдчуваючи сором, я кивнув, намагаючись не дивитися йому у вiчi, й пiшов був геть, та вiн знов гукнув до мене.

– Заждiть, пане! Перечекайте принаймнi, поки не вгамуеться дощ!

Із цими словами жебрак узяв мене за руку й вiдвiв пiд арку. У кутку лежав його клунок з особистими речами.

– Я маю трохи вина, не такого вже й поганого. Випий трохи, це допоможе тобi зiгрiтися. І продезинфiкувати… – перейшов вiн на «ти».

Я ковтнув з пляшки. На смак вино нагадувало дизельне паливо, та ще й вiдгонило оцтом; утiм, воно зiгрiло мiй шлунок та заспокоiло нерви. Коли краплi окропили поранену губу, перед моiми очима замерехтiли метелики. «Це найчорнiша нiч мого життя», –

Страница 21

одумав я.

– Тобi краще? – всмiхнувся жебрак. – Ну ж бо, ковтни ще. Цей напiй i мертвого пiдiйме.

– Нi, дякую. Пий ти, – промимрив я.

Жебрак зробив великий ковток. Я уважнiше подивився на нього: вiн був схожий на сiренького урядового клерка, який п’ятнадцять рокiв спав у тому самому костюмi. Вiн простягнув менi руку, я ii потиснув.

– Фермiн Ромеро де Торрес, тимчасово безробiтний. Радий познайомитися.

– Данiель Семпере, повний йолоп. Радий познайомитися.

– Не кажи так про себе. Такоi ночi, як ця, все здаеться гiршим, нiж е насправдi. Ти й не здогадуешся, але я природжений оптимiст. Не маю жодного сумнiву, що нинiшньому режимовi залишилися лiченi днi. Усi освiченi люди твердять, що вже найближчими днями сюди прийдуть американцi й вiдiшлють цю дрiбноту Франко з його продажною полiтикою назад до Мелiльi. Тодi я повернусь на свою посаду, i мою репутацiю, мою втрачену честь буде вiдновлено.

– А де ти працював?

– У розвiдцi. Я висококвалiфiкований шпигун, – вiдповiв Фермiн Ромеро де Торрес. – Достатньо сказати, що я був людиною президента Масiа[10 - Франсiско Масiа-i-Льюса (1859–1933) – видатний дiяч каталонського нацiонального руху, органiзатор кiлькох повстань проти диктатури Прiмо де Рiвери. У 1931–1933 рр. – очiльник автономного уряду Каталонii.] в Гаванi.

Я кивнув. Іще один божевiльний. У нiчнiй Барселонi iх збираеться чимало. Чимало i звичайнiсiньких йолопiв, як-от я.

– Слухай, менi не подобаеться твое забиття. Хтось добряче тебе вiдлупцював, га?

Я торкнувся рота пальцями – губа досi кровоточила.

– Либонь, через жiнку? – спитав вiн. – Дарма. Жiнки в цiй краiнi (а я трохи бачив свiту) – лицемiрнi та ще й фригiднi особи. Повiр менi. Я пам’ятаю мулатку, яку залишив на Кубi, – жодного порiвняння! Жодного. Карибськi фемiни наближаються до тебе, погойдуючи стегнами, й шепочуть: «Ай, папiто, дай насолоди, дай насолоди». Звiсно, що справжнiй чоловiк, у жилах якого буяе кров… гай-гай, та що казати?!

Менi здалося, що Фермiн Ромеро де Торрес, чи як його там звали, страшенно скучив за безтурботними розмовами – майже так само, як i за гарячою ванною, тарiлкою кашi та чистою одежею. Деякий час вiн розмiрковував уголос, а я його слухав, чекаючи, поки вщухне бiль у пораненiй губi. Слухати було неважко: адже едине, чого потребував мiй спiврозмовник, – це перiодичних кивкiв головою на знак уваги до його слiв. Жебрак уже збирався був викласти подробицi фантастичного плану викрадення дружини Франко, коли я побачив, що дощ ущухае i хмари, здаеться, потроху пересуваються на пiвнiч.

– Уже пiзно, – пробурмотiв я, пiдводячись.

Фермiн Ромеро де Торрес iз похмурим виглядом кивнув i допомiг менi пiдвестися, вдаючи, що змiтае бруд iз моеi промоклоi одежi.

– Тодi iншим разом, – сказав вiн покiрно. – Боюся, моi балачки мене ж i знищать. Та коли вже я почав говорити… Слухай, ця справа про викрадення… вона повинна залишитися промiж нас, розумiеш?

– Не турбуйся. Я нiмий як могила. І дякую за вино.

Я попрямував до бульварiв, зупинився бiля входу на площу й озирнувся на квартиру Барсело. У вiкнах, омитих дощем, досi не було свiтла. Тiеi митi я волiв би ненавидiти Клару – але не мiг. Справжня ненависть – це теж мистецтво, якого вчаться роками.

Я заприсягнувся собi, що бiльше нiколи не бачитимуся з нею, не згадуватиму ii iменi й рокiв, змарнованих бiля неi. Дивно, але менi вдалося заспокоiтися. Злiсть, що в шию виштовхала мене з дому, кудись зникла; однак я побоювався, що наступного дня вона повернеться з новою силою. Побоювався, що ревнощi та сором поглинуть мене. Але до свiтанку було ще далеко, й залишалася одна рiч, яку я мав зробити, перш нiж повернутися додому з чистим сумлiнням.

Вулиця Арко-дель-Театро чекала на мене. Чорна вода на серединi вузькоi вулички збiгала в один потiк i текла, наче похоронна процесiя, далi, до серця кварталу Раваль. Я впiзнав старi дерев’янi дверi, примхливий фасад, до якого батько привiв мене колись на свiтанку шiсть рокiв тому. Я зiйшов угору сходами й сховався вiд дощу пiд дверним навiсом. Там тхнуло сечею та гнилою деревиною. «Цiеi ночi Цвинтар забутих книжок особливо пахне смертю», – подумав я.

На дверях висiло кiльце у виглядi голови диявола – я не пам’ятав цього. Я взяв диявола за роги й тричi постукав. Глухе вiдлуння прокотилося будинком. Трохи перегодом я постукав знову, тепер уже шiсть разiв, кожен раз був гучнiший за попереднiй, – стукав, доки не заболiв кулак. Минуло ще кiлька хвилин. Я почав побоюватися: а що, як тут уже нiкого немае?.. Я присiв навпочiпки бiля дверей та витяг з пiджака книжку Каракса; розкривши ii, я перечитав перше речення, що захопило мене кiлька рокiв тому.

Того лiта дощило щодня, i хоча люди казали, наче це Бог лютуе через те, що мешканцi мiстечка вiдкрили казино прямiсiнько бiля церкви, я знав, що насправдi це – моя провина, тiльки моя: адже я навчився брехати, й вуста моi досi промовляють останнi слова матерi – слова, що iх вона сказала на смертному ложi: «Я нiколи не кохала чоловiка, з яким одружилася. Я кохала

Страница 22

ншого, який – так менi сказали – загинув на вiйнi. Знайди його та скажи, що моi останнi думки були про нього. Вiн – твiй справжнiй батько».

Я посмiхнувся, пригадавши першу нiч гарячкового читання, закрив книжку й збирався був постукати востанне, але не встигли моi пальцi торкнутися дверного кiльця, як великi дверi вiдчинилися – достатньо широко, щоб крiзь щiлину можна було побачити обличчя сторожа, який тримав гасову лампу.

– Доброго вечора, – привiтався я. – Ви Ісак, правда?

Сторож дивився на мене не клiпаючи. Свiтло гасовоi лампи наче вимальовувало хижi риси його обличчя в бурштинових та червоногарячих вiдтiнках, надаючи йому разючоi схожостi з маленьким демоном на дверях.

– Ти – молодший Семпере, – пробурмотiв вiн стомлено.

– Вашiй пам’ятi можна позаздрити.

– А в тебе паршиве вiдчуття часу. Чи знаеш ти, котра година?

Його пронизливий погляд упiймав книжку пiд моiм пiджаком – i питально звiвся на мене. Я витяг книжку й показав йому.

– Каракс, – промовив вiн. – У мiстi немае й десятьох людей, якi б читали цю книжку.

– Можливо. Але один iз цих людей мае намiр спалити ii. І я не можу вигадати кращоi схованки.

– Тут цвинтар, а не сейф.

– Маете рацiю. Але саме це потрiбно книжцi – бути похованою, щоб нiхто не мiг знайти ii.

Ісак iз пiдозрою подивився вниз, на алею, потому прочинив дверi ще на кiлька сантиметрiв i дав менi знак ковзнути всередину. Темний чудернацький вестибуль пах воском та вогкiстю. У пiтьмi було чутно уривчастий шум падiння дощових краплин. Ісак дав менi потримати лампу, а сам занурив руку в пальто, щоб витягти зв’язку ключiв, якiй позаздрив би будь-який тюремник; потому, миттево знайшовши потрiбний ключ, вiн устромив його в засув, пiд скляний коробок, повний реле й трибiв, схожий на велику музичну скриньку. Ісак крутнув зап’ястком – i механiзм клацнув: важелi та шарнiри почали ковзати в неймовiрному механiчному балетi, доки величезнi дверi не затиснулися колом сталевих клямок, якi iншим кiнцем входили в кам’яну стiну.

– Навiть Нацiональний банк не мiг би мати кращих запорiв, – зазначив я, вражений. – Це схоже на прилади з романiв Жуля Верна.

– Кафки, – виправив мене Ісак, беручи назад гасову лампу та йдучи всередину будiвлi. – Надiйде час, коли ти зрозумiеш, що на книжковiй торгiвлi можна заробити щонайбiльше на окраець хлiба. І вирiшиш, що пора вчитися грабувати банки… або пiдпалювати iх… Тодi приходь до мене, я навчу тебе кiлькох фокусiв iз прогоничами.

Ісак високо нiс лампу, що кидала на стiни тремтливi вiдблиски червоного свiтла. Я йшов коридорами, вiдновлюючи в пам’ятi знебарвленi фрески янголiв та якихось химерних тiнеподiбних iстот на стiнах. Ісак трохи кульгав; його потерте фланелеве пальто нагадувало одiж грабаря. Було в цьому чоловiковi щось вiд Харона, щось вiд александрiйського бiблiотекаря; менi спало на думку, що такий персонаж був би цiлком доречний на сторiнках одного з романiв Хулiана Каракса…

– А чи вам вiдомо що-небудь про Каракса? – спитав я.

Ісак зупинився в кiнцi коридору й байдужно подивився на мене.

– Небагато. Тiльки те, що про нього розповiдали.

– Хто?

– Тi, хто знав його краще. Або принаймнi вважали, що знають.

Серце мое зупинилося.

– Коли це було?!

– Тодi, коли я ще користувався гребiнцем. Ти, мабуть, iще лежав у пелюшках. І, чесно кажучи, вiдтодi ти не набагато порозумнiшав. Поглянь на себе, ти весь тремтиш!

– Мое вбрання змокло, а тут надто холодно.

– Холодно? Наступного разу, будь ласка, повiдом заздалегiдь про свiй вiзит – я увiмкну уявне центральне опалення, щоб щиро прийняти тебе, крихiтко. Ну ж бо, йди за мною. Мiй кабiнет нагорi. Там пiчка й ковдра, щоб ти загорнувся, поки висхне твоя одежа. І не забудьмо про бактерицидний пластир та перекис. Ти маеш такий вигляд, наче щойно тебе збив полiцейський фургон.

– Прошу вас, не переймайтесь.

– Я не переймаюся. Я роблю це задля себе, не задля тебе. Якщо ти увiйшов у цi дверi, ти граеш за моiми правилами. Це книжковий цвинтар, а не людський. Ти можеш пiдхопити запалення легенiв, а я не хочу телефонувати потiм до трупарнi. Про книжку поговоримо пiзнiше. Упродовж тридцятьох вiсьмох рокiв звiдси ще не втекла жодна.

– Я не знаю, як висловити вам свою вдячнiсть…

– Тодi не висловлюй. Якщо я й впустив тебе, то тiльки через повагу до твого батька. В iншому випадку ти б залишився на вулицi. Тепер iди за мною. Якщо будеш добре поводитись, я, можливо, й розповiм, що менi вiдомо про твого приятеля Хулiана Каракса.

Краечком ока стежачи за ним, я помiтив, як вiн загадково всмiхаеться. Ісаковi явно подобалася роль злого сторожового собаки. Я теж крадькома всмiхнувся: у мене не було сумнiву, хто повiсив диявола на дверному кiльцi.

10

Ісак накинув менi на плечi кiлька ковдр i запропонував фiлiжанку якогось паруючого варива, вiд якого йшов запах шоколаду та чогось спиртного.

– Ви розповiдали про Каракса…

– Тут нема чого довго розповiдати. Уперше iм’я Каракса я почув вiд Тонi Кабестанi – це було двадцять рокiв тому, коли вiн iще бу

Страница 23

книговидавцем. Кабестанi багато подорожував, бував у Лондонi, Парижi, Вiднi, а коли повертався, неодмiнно заходив до мене, й ми трохи балакали. Ми обидва були вдiвцями, й вiн жартував: за дружин нам, мовляв, стали книжки – менi моi старi, йому його гросбухи. Ми були добрими друзями. Якось вiн розповiв менi, що буквально за копiйки придбав права на видання в Іспанii романiв Хулiана Каракса – молодого письменника родом з Барселони, який мешкав у Парижi. Це було десь у 1928 чи 1929 роцi. Здаеться, Каракс ночами працював тапером у якомусь другорядному домi розпусти на площi Пiгаль, а вдень писав на обшарпаному горищi в Сен-Жермен. Париж – едине мiсто у свiтi, де голодна смерть i досi супроводжуе мистецтво. Каракс видав у Францii пару романiв, якi зазнали цiлковитоi поразки. У Парижi нiхто не цiкавився Караксом, а Кабестанi завжди подобалося заощаджувати грошi.

– То Каракс писав iспанською чи французькою?

– Хтозна? Можливо, обома. Його мати була француженка, викладала музику. Гадаю, вiн мешкав у Парижi з дев’ятнадцяти-двадцяти рокiв. Однак Кабестанi говорив, що рукописи Каракса надходили iспанською. Чи то були оригiнали, чи авторськi переклади – Кабестанi було байдуже: його найулюбленiшою мовою були грошi, решта не мала значення. Кабестанi спало на думку: якщо фортуна йому сприятиме, вiн продасть на iспанському ринку кiлька тисяч примiрникiв.

– І продав?

Ісак насупився й налив менi ще трохи свого тонiзуючого засобу.

– Гадаю, найбiльше продалося «Червоного будинку» – дев’яносто примiрникiв.

– Але вiн i надалi видавав книжки Каракса, незважаючи на збитки, – припустив я.

– Так. Не можу цього збагнути! Кабестанi точно не був романтиком. Але кожен мае своi таемницi. У перiод з 1928 до 1936 року вiн видав вiсiм романiв Каракса. Хай там як, насправдi Кабестанi заробляв грошi на катехiзисах та дешевих сентиментальних романах iз провiнцiйною героiнею на iм’я Вiолета Ла Фльор – цi продавалися, як тi гарячi пирiжки. Припускаю, що романи Каракса вiн видавав, бо вони збуджували його фантазiю. А може, й просто всупереч Дарвiну.

– І що сталося з паном Кабестанi?

Ісак зiтхнув, пiдвiв очi.

– Старiсть – ось та цiна, яку всi ми мусимо сплачувати. Вiн захворiв та зiткнувся з певними фiнансовими труднощами. У 1936 роцi фiрму очолив його старший син, але хлопець був з тих, хто не може прочитати навiть розмiру своеi бiлизни. Видавництво розвалилося менш нiж за рiк. На щастя, Кабестанi так i не побачив, що зробили спадкоемцi зi справою його життя, а вiйна – з його мiстом: у нiч усiх святих iз ним стався удар. У нього в ротi була кубинська сигара, а на колiнах – молода дiвчина. Гай-гай, хiба ж у такому вiцi можна так поводитись?.. Натомiсть його син, пихатий, як i всi йолопи, мав на думцi продати всi книжки з батькових складiв у макулатуру. Батькову спадщину – i в макулатуру! Але якийсь приятель, власник вiлли в Кальдетас та iталiйськоi спортивноi автомашини, переконав того хлопчиська, що рицарськi романи з iлюстрацiями та «Майн кампф» будуть продаватися як скаженi, – так, що може й паперу не вистачити.

– І як вiн урештi-решт вчинив?

– Не знаю, як би вiн вчинив, якби одного дня в його кабiнетi зненацька не з’явився якийсь тип i не зробив йому щедроi пропозицii: продати весь наклад романiв Хулiана Каракса за цiну, утричi вищу за ринкову.

– Далi можете не казати. Покупець хотiв спалити книжки, – промимрив я.

Ісак здивовано осмiхнувся.

– І справдi, так.

– Хто ж був той чоловiк?

– Хтось на прiзвище Обер чи Кубер, не пам’ятаю.

– Лаiн Куберт?

– Що, знайоме iм’я?

– Так звали одного з героiв «Тiнi вiтру», останнього роману Каракса.

Ісак спохмурнiв.

– Вигаданий персонаж?

– У романi Лаiном Кубертом звуть диявола.

– Дещо театрально з боку того покупця, як на мене. Але хто б вiн не був, принаймнi в почуттi гумору йому не вiдмовиш, – пiдсумував Ісак.

Я досi ясно пам’ятав несподiвану зустрiч, що вiдбулася кiлька годин тому, й не бачив у цьому нiчого смiшного, але волiв наразi залишити своi думки при собi.

– А цей чоловiк – Куберт чи як його там – мав обгорiле, спотворене обличчя, так?

Ісак знову всмiхнувсь i подивився на мене. У його поглядi читалося водночас задоволення й занепокоення.

– Не маю найменшого уявлення. Той, хто менi про це розповiв, сам нiколи його не бачив, а дiзнався про це вiд секретарки молодшого Кабестанi. Я нiчого не знаю про обгорiле обличчя. Ти певен, що не почув про це в якiйсь радiопрограмi?

Я вiдкинув голову назад, iгноруючи його iронiю.

– То чим усе скiнчилося? Син видавця продав книжки Кубертовi? – спитав я.

– Безглуздий телепень переоцiнив свою спритнiсть: вiн зажадав iще бiльше грошей, нiж пропонував Куберт, i той вiдмовився вiд власноi пропозицii. Невдовзi однiеi ночi склад Кабестанi в Пуебло-Нуево згорiв до самiсiньких пiдвалин. І абсолютно задарма.

Я зiтхнув.

– І всi книжки Каракса згорiли?

– Майже всi. На щастя, секретарцi Кабестанi дещо було вiдомо, крiм того, вона мала непогану iнтуiцiю. З власноi iнiцiативи вона п

Страница 24

шла на склад i взяла по одному примiрнику кожного з романiв Каракса. Саме вона вела офiцiйне листування з Караксом, i з роками в них зав’язалося щось на кшталт дружби. Їi звали Нурiя, i я гадаю, що у видавництвi, а можливо, й у всiй Барселонi, вона була единою людиною, яка читала романи Каракса. Нурiя завжди мала прихильнiсть до тих, на кого всi вже махнули рукою. Змалечку вона приносила додому маленьких тварин, яких пiдбирала на вулицi. З часом вона стала «пiдбирати» письменникiв-невдах – може, через те, що ii батько хотiв стати письменником, та нiколи ним не став.

– Здаеться, ви непогано ii знаете.

Ісак знов натягнув на обличчя свою диявольську усмiшку.

– Краще, нiж вона вважае. Вона моя дочка.

Я мовчав. Мене гризли сумнiви. Що далi я слухав, то далi заплутувався.

– Безсумнiвно, Каракс повернувся до Барселони у 1936 роцi. Дехто каже, тут вiн i помер. Чи залишилися в нього родичi? Хто може знати про нього бiльше?

Ісак зiтхнув.

– Хтозна! Його батьки давно розлучилися. Мати поiхала до Пiвденноi Америки, де вдруге вийшла замiж. А батько… Не думаю, що син з ним помирився.

– Чому так?

– Не знаю. Людям подобаеться ускладнювати собi життя, наче воно й без того недостатньо складне.

– Чи ви не знаете, батько Каракса досi живий?

– Сподiваюся. Вiн молодший за мене, але я нечасто виходжу на вулицю й кiлька рокiв уже не читаю некрологiв: знайомi мруть як мухи, й це, чесно кажучи, лякае. До речi, Каракс – це дiвоче прiзвище його матерi. Прiзвище батька – Фортюнi. Вiн – власник крамницi капелюхiв на вулицi Св. Антонiо.

– А як ви вважаете, коли Каракс повернувся до Барселони, чи мiг вiн забажати зустрiчi з вашою дочкою Нурiею? Вони ж були друзями, а з батьком вiн не ладнав…

Ісак гiрко розсмiявся.

– Я б дiзнався про це останнiм. Зрештою, я ii батько. Колись, 1932 чи 1933 року, Нурiя поiхала у справах Кабестанi до Парижа. На кiлька тижнiв вона зупинилася у помешканнi Хулiана Каракса. Це розповiв менi Кабестанi. А менi дочка сказала, що мешкала в готелi. Тодi вона ще не була замiжня. У мене е пiдозра, що Каракс був у неi трохи закоханий. Моя Нурiя з тих жiнок, для яких украсти чоловiче серце – так само просто, як i сходити до крамницi.

– То вони були коханцями?

– Полюбляеш мелодрами, так? Послухай-но, я нiколи не втручався в особисте життя Нурii, бо мое власне далеко не було взiрцевим. Якщо в тебе колись буде дочка – а цього благословення я нiкому не бажаю – рано чи пiзно вона змусить тебе страждати. Кажу тобi, якщо в тебе буде дочка, ти почнеш – можливо, навiть пiдсвiдомо – дiлити чоловiкiв на два табори: на тих, кого ти пiдозрюватимеш у романi з нею, й на тих, кого не пiдозрюватимеш. Якщо хтось каже, що це не так, – вiн бреше. Як на мене, Каракс належав до першого табору, тож менi байдуже, генiй вiн чи невдаха, – для мене вiн завжди падлюка.

– А якщо ви помиляетеся?

– Не ображайся, але ти ще малий i знаеш про жiнок не бiльше, нiж я про приготування тiстечок iз марципанами.

– Можливо, – погодився я. – А що сталося з книжками, якi ваша дочка взяла зi складу?

– Вони тут.

– Тут?

– А звiдки, як гадаеш, узялася твоя книжка – та, яку ти обрав, коли батько вперше привiв тебе сюди?

– Не розумiю…

– Усе дуже просто. Одного вечора, кiлька днiв по тому, як згорiв склад Кабестанi, Нурiя завiтала до мене. Вона мала знервований вигляд. Сказала, що хтось переслiдуе ii й вона боiться чоловiка на iм’я Куберт, який намагаеться добути книжки Каракса, щоб знищити iх. Нурiя прийшла, аби врятувати книжки. Увiйшла до великоi зали й сховала iх десь мiж лабiринтами полиць. Наче скарб заховала. Я не питав, де вона iх поклала, а вона не сказала. Перш нiж пiти, попередила, що як тiльки iй пощастить знайти Каракса, вона повернеться по книжки. Здавалося, що вона досi була в нього закохана. Я спитав, чи е вiд нього новини, а вона пояснила, що не дiставала вiд нього повiдомлень уже кiлька мiсяцiв, себто вiдтодi, як вiн надiслав iй остаточну коректу рукопису свого останнього твору. Не знаю, чи правду вона говорила…

– Як гадаете, ваша донька погодиться поговорити зi мною про це?

– Можливо, але не знаю, що вона зможе додати до розповiдi твого щирого слуги. Пам’ятай, усе це було багато рокiв тому. Правда в тому, що ми з донькою не ладнаемо так, як я б того хотiв. Ми бачимося раз на мiсяць. Ходимо пообiдати кудись неподалiк, i вона зникае так само швидко, як i з’являеться. Знаю, кiлька рокiв тому вона одружилася з непоганим хлопцем, журналiстом, трохи легковажним – я б сказав, це один з тих чоловiкiв, якi завжди потрапляють у халепу через полiтичнi погляди, – але в нього добре серце. Вони побралися цивiльним шлюбом, нiкого не запросили на весiлля. Я дiзнався про це мiсяць по тому. Вона не знайомила мене зi своiм чоловiком, менi вiдомо тiльки, що його звуть Мiкель… чи якось так. Не думаю, що вона дуже пишаеться своiм батьком, але я ii не звинувачую. Пiсля одруження вона стала iншою жiнкою. Уяви, навiть навчилася в’язати, й менi сказали, що вона бiльше не вдягаеться як Симона де Бовуар[

Страница 25

1 - Simone de Beauvoir (1908–1986) – вiдома французька письменниця й фiлософ-екзистенцiалiст. Близький друг Ж. -П. Сартра.]. Одного дня я дiзнаюся, що став дiдусем… Уже багато рокiв Нурiя працюе вдома – перекладае з iталiйськоi та французькоi. Чесно кажучи, не знаю, звiдки в неi талант. Точно не вiд батька. Дай-но я запишу тобi ii адресу, хоча я й не певен, що це слушна iдея – говорити, хто саме тебе послав…

Нашкрябавши щось на полях староi газети, Ісак вiддав газету менi.

– Красно дякую. Хтозна, може, вона щось пригадае…

Ісак сумовито всмiхнувся.

– У дитинствi вона пам’ятала все. Геть усе. Коли дiти дорослiшають, ти бiльше не знаеш, про що вони думають, що вiдчувають. Гадаю, так i повинно бути… Не переказуй Нурii моiх слiв, гаразд? Те, що було сказано цiеi ночi, не повинно вийти за цi стiни.

– Не турбуйтеся… А ви гадаете, вона й досi мрiе про Каракса?

Ісак глибоко зiтхнув i опустив очi.

– Хтозна! Не знаю, чи справдi вона його кохала. Такi речi залишаються в серцi… Але тепер Нурiя замiжня жiнка. Коли я був десь у твоему вiцi, я мав подружку, ii звали Тересiта Боадас, вона шила фартухи на текстильнiй фабрицi «Санта-Марiя», що на вулицi Комерсiо. Їй було шiстнадцять, двома роками молодша за мене, й вона була першою жiнкою, в яку я закохався. Не дивись на мене так – знаю, ви, молодi, гадаете, наче ми, старi, нiколи не закохувались… У батька Тересiти, нiмого вiд народження, був вiзок iз льодом на ринку Борне. Ти не уявляеш, як я налякався, коли попросив руки Тересiти в ii батька! Вiн п’ять хвилин – цiлих п’ять хвилин! – мовчки витрiщався на мене, тримаючи в руках кайло для льоду. Я два роки заощаджував грошi, щоб купити обручку для Тересiти, – а вона раптом захворiла. Сказала, наче щось пiдхопила на роботi… а шiсть мiсяцiв по тому померла. Туберкульоз. Досi пам’ятаю, як стогнав ii нiмий батько, коли ми ховали Тересiту на цвинтарi в Пуебло-Нуево…

Я не наважувався дихати.

Трохи згодом Ісак звiв очi й посмiхнувся.

– Я розповiдаю про подii п’ятдесятип’ятирiчноi давнини, хлопче! Та якщо вiдверто, дня не минае, щоб я не згадав про неi, про нашi далекi прогулянки аж до Всесвiтньоi виставки, що залишилася з 1888 року… Згадую, як Тересiта глузувала з мене, коли я читав iй вiршi, якi написав у заднiй кiмнатi бакалiйноi крамницi мого дядька Леопольдо. Я навiть пам’ятаю обличчя циганки, яка на пляжi Богатель вiщувала нам долю й сказала, що ми завжди будемо разом… Що ж, певною мiрою та циганка мала рацiю. Що я тобi можу сказати?.. Так, гадаю, Нурiя досi пам’ятае Каракса, навiть якщо нiкому не каже про це. І Караксовi я цього нiколи не пробачу. Ти ще замалий i не знаеш, якого болю завдають такi стосунки. Якщо хочеш знати мою думку, Каракс – викрадач сердець, вiн узяв серце моеi дочки в могилу, у пекло. Я тебе попрошу про едину рiч: пiсля того як побачишся з моею донькою, дай менi знати, як вона. Дiзнайся, чи вона щаслива. Чи пробачила своему батьковi?..

Над свiтанням, освiтлюючи собi шлях гасовою лампою, я блукав Цвинтарем забутих книжок. Я уявляв, як багато рокiв тому цими нескiнченними коридорами блукала Ісакова дочка. Вона прийшла сюди з тiею самою метою, що i я: урятувати Каракса. Менi здавалося, я пам’ятаю шлях, що його сам собi проклав тут шiсть рокiв тому; але нi – вигини та повороти коридорiв утворювали велетенську спiраль, у якiй було майже неможливо зорiентуватися. Тричi я намагався пройти шляхом, що його, як менi здавалося, я пам’ятав, – i тричi лабiринт повертав мене у вихiдний пункт, де на мене з кривим усмiхом чекав Ісак.

– Ти збираешся колись за нею повернутися? – спитав вiн.

– Звiсно.

– У такому разi ти мусиш дещо схитрувати.

– Схитрувати?

– Молодий чоловiче, тобi трохи бракуе кмiтливостi, так? Пригадай-но Мiнотавра.

Менi знадобилося кiлька секунд, щоб зрозумiти, на що вiн натякае. Тодi Ісак витяг з кишенi старий складаний ножик i передав менi.

– Роби карби на кожному розi, позначки, якi впiзнаеш лише ти. На цьому старому деревi так багато подряпин та жолобкiв, що нiхто не помiтить зайвого – нiхто, крiм людини, яка знае, що шукае…

Я дослухався до його поради i ще раз проник до самого серця будiвлi. Щоразу, змiнюючи напрям, я зупинявся й робив позначки на полицях «К» та «С» по той бiк коридору, куди я збирався повернути. Двадцятьма хвилинами пiзнiше я загубився у глибинi вежi, а потiм, зовсiм випадково, натрапив на мiсце, де найкраще було сховати книжку. Я помiтив книжки великого Ховельяноса[12 - Jovellanos – Гаспар Мельчор де Ховельянос-i-Рамiрес (1744–1811) – видатна постать iспанського Просвiтництва, державний дiяч, фiлософ, економiст, поет i драматург.], присвяченi скасуванню обмежень щодо успадкування церковних маеткiв; на мiй юнацький погляд, такий камуфляж мiг би збити з пантелику найспритнiшого шукача. Я зняв кiлька томiв цiеi мармуровоi прози та оглянув другий ряд: мiж хмаринками пилу – п’еси Моратiна[13 - Moratin – автор мае на увазi Нiколаса Фернандеса де Моратiна (1737–1780) або Леандро Фернандеса де Моратiна (1760–1828), обидва iспанськi дра

Страница 26

атурги доби Просвiтництва, батько та син. (Прим. ред.)], нове видання «Суддi та гвельфа», «Богословсько-полiтичний трактат» Спiнози…[14 - Spinoza – Бенедикт Спiноза (Барух д'Еспiноза), видатний фiлософ-рацiоналiст (1632–1677). (Прим. ред.)] Я вирiшив ув’язнити книжку Каракса мiж рiчником юридичних подробиць справ цивiльних судiв Жерони (випуск 1901 р.) та романом Хуана Валери[15 - Valera – Хуан Гальяно Валера-i-Алькала (1824–1905), один з найвiдомiших iспанських прозаiкiв XIX ст. (Прим. ред.)]. Щоб знайти мiсце, я витяг збiрку поезiй Золотого вiку, яка стояла якраз мiж двома названими книжками, та протиснув на ii мiсце «Тiнь вiтру», пiсля чого огородив заднiй ряд стiною безсмертних творiв Ховельяноса.

Без зайвоi метушнi я залишив свою схованку, вiдшукавши шлях за тими позначками, що зробив по дорозi сюди. Крокуючи в темрявi мiж нескiнченними рядами книжок, я не мiг подолати почуття смутку; я думав: ось я абсолютно випадково у единiй книжцi, похованiй у цьому безкрайому некрополi, знайшов цiлий всесвiт – а тисячi, сотнi тисяч iнших книжок так i залишаться забутими назавжди… Я вiдчував, що мене оточують мiльйони покинутих сторiнок, сторiнок, яких бiльше нiхто не гортатиме, якi поволi потопають у темному океанi забуття, поки свiт, життя якого пульсуе поза бiблiотекою, втрачае власну пам’ять, навiть не розумiючи цього.

Уже розсвiтало, коли я повернувся до оселi на вулицi Св. Анни. Я тихо вiдчинив дверi та, не вмикаючи свiтла, ковзнув усередину. Стiл у iдальнi й досi було накрито для вечерi: торта нiхто не торкався, посуд чекав на страви. Я розглядiв у фотелi нерухомий силует батька – вiн дивився на пейзаж за вiкном. Батько, вочевидь, не лягав – вiн досi був у тому самому костюмi. Кружальця диму лiниво здiймалися вiд цигарки, яку вiн, наче ручку, тримав мiж вказiвним та пiдмiзинним пальцем. Я вже багато рокiв не бачив, щоб батько палив.

– Доброго ранку, – промимрив вiн, вiдкладаючи цигарку в попiльничку, переповнену недопалками.

Я не знав, що сказати. Свiтло позаду батьковоi фiгури приховувало його очi.

– Уночi кiлька разiв дзвонила Клара, – сказав вiн. – Їi голос звучав стривожено. Вона просила тебе передзвонити, незважаючи на те, котра буде година.

– Я не маю намiру бiльше анi бачити Клару, анi розмовляти з нею, – вiдповiв я.

Батько кивнув головою, але нiчого не сказав.

Я сiв на один зi стiльцiв та витрiщився на дверi.

– Чи не розповiси, де ти був?

– Блукав неподалiк.

– Ти мене до бiса налякав.

У його голосi не було чути анi злостi, анi докору – сама лише втома.

– Знаю. Вибач, – вiдповiв я.

– Що в тебе з обличчям?

– Пiдсковзнувся пiд дощем та впав.

– У цього дощу гарний бiчний удар. Поклади щось на рану.

– Нiчого. Я ii навiть не помiчаю, – збрехав я. – Усе, що менi потрiбно, – це трохи поспати. Я ледве тримаюся на ногах.

– Принаймнi вiдкрий свiй подарунок, перш нiж iти спати…

Батько показав рукою на загорнутий у целофан пакунок, який звечора самотньо лежав на кавовому столику. Хвилину я вагався. Батько кивнув, пiдбадьорюючи мене. Я взяв пакет i зважив на долонi. Передав його батьковi, не вiдкриваючи.

– Краще поверни це. Я не заслуговую на подарунки.

– Подарунки призначенi давати радiсть тому, хто iх даруе, а не вiдзначати заслуги того, хто отримуе, – пояснив батько. – Крiм того, цього не можна повернути. Вiдкривай.

У тьмяному вранiшньому свiтлi я обережно розкрив пакунок. У ньому була яскрава рiзьблена дерев’яна скринька iз золотими заклепками; ще не вiдкривши ii, я почав усмiхатися… Витончений звук клацання застiбки був схожий на цокiт годинника. Усерединi лежав синiй оксамитовий футляр, а в ньому…

У ньому був казковий «Монбланський шедевр» Вiктора Гюго.

Це було вражаюче видовище.

Я взяв ручку й пiднiс до свiтла. На золотiй клiпсi стояв напис:

Данiель Семпере, 1950

Я приголомшено витрiщився на батька. Не думаю, що колись бачив його таким щасливим, як тiеi митi.

Мовчки вiн пiдвiвся з фотеля та обiйняв мене. У мене пересохло в горлi, бракувало слiв, i я теж мовчав.

Вiдповiдно до ролi

1951–1953

11

Того року осiнне листя кружляло вулицями, наче срiблясте лушпиння, перш нiж вкрило Барселону суцiльною ковдрою. Спогади про нiч мого шiстнадцятирiччя, що так пригнiтили мiй дух, поступово вiддалялися – можливо, життя вирiшило надати менi вiдпустку вiд моеi мелодраматичноi скорботи, щоб я мiг нарештi подорослiшати. Аж дивно, як мало я розмiрковував про Клару Барсело, про Хулiана Каракса й про того нiкчему без обличчя, який пах горiлим папером i вдавав iз себе героя роману.

Надiйшов листопад. Я вже мав позаду мiсяць урiвноваженостi, мiсяць без вештання бiля площi Реаль лише заради того, аби побачити крiзь вiкно Клару… Заслуга в цьому, я мушу визнати, була не тiльки моею: справ у книгарнi побiльшало, тож ми з батьком ледь встигали, нам був потрiбен помiчник.

– Ми мусимо найняти людину, яка допомагатиме нам знаходити замовлення, – розмiрковував батько. – Нам потрiбен хтось особливий, напiвдетектив, напiвпоет –

Страница 27

ой, хто не боiться битися за неможливе…

– Гадаю, я знайду потрiбну людину, – сказав я.

І я знайшов. Я знайшов Фермiна Ромеро де Торреса у його звичайному сховищi бiля арок вулицi Фернандо. Жебрак складав докупи першу сторiнку понедiлковоi газети зi шматочкiв, якi вдалося врятувати з контейнеру для смiття. На першiй шпальтi йшлося про велич народноi працi – ще один доказ славетного поступу полiтики диктатури.

– Боже! Знову брехня! – почув я крик Фермiна. – Цi фашисти перетворять усiх нас або на святих, або на жаб!

– Добридень, – стиха привiтався я. – Чи ти мене пам’ятаеш?

Жебрак пiдвiв голову, й чудова посмiшка раптом засяяла на його обличчi.

– Мене не ошукуе мiй зiр? Як справи, друже? Сподiваюся, ти зробиш ковток червоного вина?

– Сьогоднi я частую, – вiдповiв я. – Ти зголоднiв?

– Ну, я б не вiдмовився вiд великого тареля смаженоi риби… утiм, я з’iм усе, що в мене вкинуть.

По дорозi до книгарнi Фермiн Ромеро де Торрес розважав мене оповiдками про всi хитрощi, до яких вiн вдавався впродовж останнiх рокiв, щоб уникнути Служби безпеки й особливо iнспектора Фумеро, своеi Немезиди, з якою в нього точилася жорстока й безупинна боротьба.

– Фумеро? – перепитав я.

Я згадав: так звали солдата, який вбив батька Клари Барсело у замку Монжуйк на самому початку вiйни.

Маленький чоловiчок зблiд зi страху й кивнув. Звичайно, вiн був зголоднiлий, брудний, пiсля мiсяцiв вуличного життя вiд нього смердiло. Вiн i найменшоi гадки не мав, куди його ведуть, i я помiтив певну тривогу, яку вiн намагався приховати за безперервними балачками.

Коли ми дiсталися крамницi, вiн знервовано поглянув на мене.

– Будь ласка, заходь. Це книгарня мого батька. Хочу тебе з ним познайомити.

Жебрак зiгнувся – жмут бруду та нервiв.

– Нi, нi, не хочу навiть чути. Я маю непрезентабельний вигляд, а це шикарне примiщення… Я тобi заважатиму.

Батько визирнув iз-за дверей, кинув погляд на жебрака, потiм скосив очi на мене.

– Тату, це Фермiн Ромеро де Торрес.

– До ваших послуг, – промимрив жебрак, майже тремтячи.

Батько спокiйно всмiхнувся до нього та простягнув руку. Бiдолаха не наважився ii схопити: йому було соромно.

– Слухайте, я гадаю… лiпше менi пiти, – затинаючись, бурмотiв вiн.

Мiй батько обережно взяв його руку.

– У жодному разi. Мiй син сказав, що ви пообiдаете з нами.

Жебрак переводив здивований погляд з мене на мого батька.

– Будь ласка, заходьте. Можете взяти гарячу купiль, – запропонував тато, – наша ванна до ваших послуг. Пiсля цього, якщо не заперечуете, ми могли би пiти до «Кан-Соле» на обiд.

Мiй батько повiв Фермiна до парадних дверей та майже силомiць затяг сходами нагору до квартири, поки я зачиняв книгарню. За допомогою улесливих слiв i секретноi тактики нам вдалося стягнути з Фермiна дрантя й заштовхати чоловiка у ванну. Без одежi вiн був схожий на жертву вiйни й тремтiв, наче обскубане курча. Глибокi слiди вiд кайданiв виднiли на його зап’ястках та кiсточках нiг, а спину прорiзали жахливi рубцi, на якi було боляче дивитися. Ми з батьком обмiнялися промовистими поглядами, але нiчого не сказали.

Бiдолаха, досi настраханий, дозволив помити себе, мов дитину. Поки я шукав чисте вбрання, батько про щось привiтно говорив iз гостем. Я знайшов батькiв старий костюм, сорочку та бiлизну. З тих лахiв, що iх зняв iз себе Фермiн, не можна було залишити навiть взуття, тож я вибрав пару черевикiв, яку тато нечасто взував, бо вони були на нього замалi. Фермiнове ж лахмiття (включно з парою штанiв, якi за кольором нагадували копчену шинку) я загорнув у газету та викинув на смiтник.

Коли я повернувся до ванноi кiмнати, батько саме голив Фермiна, i я подумки зазначив, що цi двое вже стали приятелями. Умитий та поголений, Фермiн здавався на двадцять рокiв молодшим. Тепер вiд нього пахло милом, але вигляд у нього й досi був якийсь стомлений – можливо, це був наслiдок купелi iз сiллю.

– Повiрте менi, пане Семпере, якби доля не привела мене до свiту мiжнародних iнтриг, я б обрав гуманiтарнi науки – це менi ближче до душi. Змалку в мене був нахил до поезii, я мрiяв стати Софоклом або Вергiлiем! Трагедii, написанi «мертвими мовами», я люблю до нестями! Але мiй батько, хай земля буде йому пухом, був людиною впертою та приземленою. Вiн завжди мрiяв, щоби бодай один з його дiтей приеднався до Ополчення, а жодна з моiх семи сестер не пiдiйшла б для цього, навiть попри те, що на обличчях у них росло волосся – характерна риса всiх наших жiнок за материною лiнiею… На смертному ложi батько змусив мене заприсягтися, що коли менi не вдасться поносити трикутного капелюха ополченця, я принаймнi стану державним службовцем та викину геть усi своi лiтературнi мрii… А я, знаете, старомодний. Я вiрив, що батька, яким би дурноголовим той не був, належить слухати. Мабуть, ви розумiете. І все ж не думайте, що я протягом усiх цих рокiв не дбав про свiй iнтелект. Я багато прочитав i можу напам’ять декламувати найкращi фрагменти «Божественноi комедii»…

– Гаразд, шефе, вдягнiть це. Ваша ерудицiя

Страница 28

не пiдлягае сумнiвам, – сказав я, поспiшаючи батьковi на порятунок.

Коли Фермiн Ромеро де Торрес, сяючи чистотою, вийшов з ванноi, очi його випромiнювали вдячнiсть. Батько загорнув Фермiна в рушник, i жебрак аж засмiявся вiд задоволення, вiдчувши, як його шкiри торкаеться чиста тканина. Я допомiг йому перевдягтися. Виявилося, що дiбраний одяг завеликий, причому розмiрiв на десять. Батько витяг свiй пасок та передав менi, щоб я застiбнув його на Фермiновi.

– Фермiн мае дуже модний вигляд, – сказав батько. – Чи не так, Данiелю?

– Тебе можна переплутати з кiнозiркою, Фермiне.

– Припинiть. Я вже не той, яким був. За гратами втратив усi своi геркулесовi м’язи, й вiдтодi…

– На мою думку, ти нiчим не поступаешся Шарлевi Буае[16 - Charles Boyer (1897–1978) – французький кiноактор; знявся у бiльш нiж сотнi французьких та голлiвудських фiльмiв. Ефектна зовнiшнiсть, досконала статура та оксамитовий голос забезпечили йому надзвичайний успiх у ролях романтичних героiв.]. Принаймнi за статурою, – заперечив батько. – І це нагадало менi, що я мав намiр зробити тобi дiлову пропозицiю.

– Для вас, пане Семпере, я можу й убивцею попрацювати, якщо потрiбно. Лише назвiть iм’я – i я позбудуся жертви, перш нiж вона збагне, в чому справа!

– До цього не дiйде. Я хотiв тобi запропонувати всього-на-всього роботу в книгарнi. Ти маеш розшукувати рiдкiснi книги для наших клiентiв. Це така собi лiтературна археологiя. Тут важливо знати не тiльки лiтературу, а й основнi принципи роботи «чорного ринку». Наразi я не зможу багато платити тобi, але ти iстимеш з нами, а також, доки ми не знайдемо для тебе гарного житла, можеш залишитися в нашiй квартирi, якщо ти не проти.

Жебрак приголомшено дивився на нас обох.

– Що скажеш? – спитав батько. – Ти в нашiй командi?

Фермiн Ромеро де Торрес нiчого не сказав. Вiн розридався.

З першого заробiтку Фермiн Ромеро де Торрес придбав собi ефектного капелюха та пару калош i наполiг на тому, щоб почастувати нас iз батьком стравою з бичачих хвостiв, яка подавалася в понедiлки у ресторанi за два квартали вiд Великоi арени для бою бикiв. Невдовзi батько знайшов для Фермiна кiмнату в пансiонi на вулицi Хоакiна Кости; наша сусiдка Мерседiтас приятелювала iз власницею пансiону, тож Фермiновi дозволено було не заповнювати гостьовоi форми, яку вимагала полiцiя. Тепер вiн мiг не боятися iнспектора Фумеро та його поплiчникiв. (Розмiрковуючи про жахливi рубцi, що вкривали тiло Фермiна, я здогадувався, що до них приклав руку саме iнспектор Фумеро; але в очах бiдолахи Фермiна було щось, що заважало менi торкнутися цiеi теми. Можливо, коли-небудь вiн сам розповiсть менi про це, думав я.)

Перетворення жебрака на зразкового громадянина нагадувало неймовiрну iсторiю – з тих, що священики з убогих районiв люблять розповiдати вiрянам, аби проiлюструвати безмежну милiсть Всевишнього. Зазвичай цi iсторii звучать надто iдилiчно, щоб бути правдивими, – це уподiбнюе iх до реклами лосьйону для росту волосся, розклееноi на трамваях. І тим не менш – щоранку, рiвно о сьомiй, Фермiн чекав на нас бiля дверей книгарнi, усмiхнений, охайно вдягнений та готовий працювати без перерви усi дванадцять годин i навiть бiльше. Виявилося, що вiн мае схильнiсть до шоколаду та рулетiв iз варенням; незабаром це вплинуло на його фiгуру, однак анiтрохи не зменшило його ентузiазму до великих iмен давньогрецьких трагiкiв. Як молодий франт, вiн укладав свое чорне волосся з брiолiном та вiдрощував тонесенькi вуса, щоб не вiдставати вiд моди. Минув лише мiсяць пiсля першоi появи Фермiна в нашiй ваннiй – i колишнього жебрака вже неможливо було впiзнати. Що ж стосувалося робочих обов’язкiв, тут Фермiн Ромеро де Торрес знов-таки не втомлювався дивувати нас iз батьком. Інстинктам Фермiна мiг позаздрити собака-шукач. Найскладнiшi замовлення наш новий пiдлеглий виконував у надкороткий строк. Чи iснували книжки, назв яких вiн би не знав? Чи вмiння торгуватися колись зраджувало його? Вiн мiг прокласти шлях до приватноi бiблiотеки франтуватого вершника-аристократа чи герцогинi з проспекту Пiрсона, добути потрiбний товар задарма або придбати його за копiйки – i того самого дня повернутися зi здобиччю до книгарнi, трiумфально насвистуючи.

Якось у нiч проти недiлi – три з половиною мiсяцi по тому, як Фермiн почав працювати у книгарнi, – нашу квартиру на вулицi Св. Анни сколошкав телефонний дзвiнок. Дзвонила господиня Фермiна. Стривоженим голосом вона повiдомила, що пан Ромеро де Торрес зачинився у своiй кiмнатi, кричить, як божевiльний, лупцюе по стiнах та погрожуе перерiзати собi горло битою пляшкою, якщо хтось наважиться увiйти.

– Будь ласка, не викликайте полiцiю. Ми зараз будемо.

Була друга ночi. Наспiх одягнувшись, ми поспiшили на вулицю Хоакiна Кости. Нiч була холодною; лютував крижаний вiтер, небо здавалося вугiльно-чорним. На дорозi нам трапилися два притулки для знедолених – Дiм милосердя та Дiм спiвчуття; ми швидко пройшли повз них, не звертаючи уваги на нестямнi погляди з темних коридорiв, пропахлих деревним вугiллям

Страница 29

Ось рiг вулицi Ферландiна, а ось i вулиця Хоакiна Кости – прогалина в рядах почорнiлих вуликiв, що зливаються з темрявою кварталу Раваль.

Старший син господинi чекав на нас унизу.

– Сподiваюся, ви не викликали полiцii? – спитав батько.

– Поки що нi, – вiдповiли йому.

Ми побiгли нагору. Пансiон розташовувався на другому поверсi; брудна спiраль сходiв ледь виднiла у брунатно-жовтому свiтлi голих лампочок, що кволо звисали з оголеного дроту. Панi Енкарна, господиня, вдова капрала з Ополчення, зустрiла нас бiля дверей; ii постать огортав легкий блакитний халат, а голову прикрашала корона з папiльйоток.

– Послухайте, пане Семпере, це пристойний будинок. Охочих оселитися в мене бiльше, нiж я можу прийняти. І я не хочу вплутуватися в подiбнi речi, – дрiботiла вона, проводячи нас крiзь темний коридор, що тхнув нашатирем та вогкiстю.

– Розумiю, – пробурмотiв тато.

Раптом ми почули крики. Кричав Фермiн. Із кiлькох напiввiдчинених дверей нишком визирали перекривленi чи то страхом, чи то надмiрною цiкавiстю обличчя – обличчя з пансiону, зрощенi на водянистому супi.

– А ви, решта, спати, заради Бога! Це вам не вар’ете на Молiно! – сердито закричала панi Енкарна.

Ми зупинилися бiля дверей Фермiновоi кiмнати. Батько обережно постукав суглобами пальцiв.

– Фермiне, ти там? Це Семпере.

Дике виття, здавалося, пронизало стiни; я здригнувся вiд вiдчуття остуди. Панi Енкарна, втративши статечну стриманiсть, схопилася за серце, сховане десь пiд масивними грудьми.

Батько знов покликав.

– Фермiне! Ну ж бо, вiдчини дверi.

Фермiн знову завив, усiм тiлом кидаючись на стiни, потiм змовк на мить, пiсля чого почав щодуху горлати непристойностi. Іншi постояльцi знову виглянули в коридор, блiдi вiд жаху. Недивно – крики Фермiна, певно, чути було й в армiйському штабi.

Батько зiтхнув.

– Панi Енкарно, ключi вiд кiмнати е?

– Авжеж!

– Будь ласка, дайте iх менi. А ти, Данiелю, бiжи по лiкаря Баро. Вiн мешкае неподалiк, на Рiера Альта, 12.

Панi Енкарна вагалася.

– Послухайте, може, краще покликати священика? Менi здаеться, пана Ромеро де Торреса охопив диявол!

– Нi. Лiкар допоможе. Ну ж бо, Данiелю, бiжи. А ви, будь ласка, дайте менi ключi.

Лiкар Баро, постiйний вiдвiдувач нашоi книгарнi, був неодружений, страждав на безсоння й усi ночi проводив, читаючи Золя та дивлячись об’емнi знiмки молодих красунь у спокусливiй бiлизнi, щоб розвiяти нудьгу. Хоча вiн i називав себе лишень другорядним знахарем, дiагностував вiн краще, нiж моднi лiкарi з практиками на вулицi Мунтанер. Бiльшiсть пацiентiв Баро становили старi повii з поблизьких вуличок та iншi бiдолахи, якi не мали змоги добре платити за його послуги, але лiкар до всiх ставився однаково. Я неодноразово чув, як вiн казав, що свiт – горшкова пiч Бога, а едине бажання, яке залишилося в нього, лiкаря Баро, – щоб футбольна команда Барселони раз i назавжди виграла чемпiонат Іспанii; «тодi я зможу спокiйно померти», стверджував вiн.

Одягнений у халат, Баро вiдчинив менi дверi. Вiд нього пахло вином, у руцi була цигарка, якоi вiн не встиг запалити.

– Данiелю?

– Мене послав батько. Це термiново.

Коли ми повернулися до пансiону, панi Енкарна плакала вiд жаху, а iншi постояльцi повибiгали до коридору й стояли мовчки, з обличчями кольору старого свiчного воску. Фермiнову кiмнату було вiдкрито, в кутку скулився сам Фермiн, вiн був оголений, тремтiв i плакав. Мiй батько обiймав його, намагаючись заспокоiти. У кiмнатi панував безлад, стiни були забрудненi чи то кров’ю, чи то екскрементами. Доктор Баро швидко зрозумiв ситуацiю й жестом велiв батьковi покласти Фермiна на лiжко. Батьковi допомагав син панi Енкарни, майбутнiй боксер. Фермiн стогнав та бився всiм тiлом, наче якийсь паразит пожирав його зсередини.

– На бога, що сталося з бiдолахою? Що з ним? – простогнала панi Енкарна з-за дверей, хитаючи головою.

Лiкар перевiрив пульс, обстежив iз лiхтариком зiницi хворого та, не сказавши нi слова, почав готувати iн’екцiю.

– Тримайте його. Пiсля iн’екцii вiн засне. Данiелю, допоможи нам.

Учотирьох ми заледве втримали Фермiна – вiн несамовито пручався, коли голка встромлялася йому в стегно. Спершу його м’язи напружилися, немов сталевi линви, але за кiлька секунд очi затьмарилися, а тiло обм’якло.

– Будьте обережнi, цей чоловiк не дуже мiцний, його будь-що може вбити! – хвилювалася панi Енкарна.

– Не переймайтеся. Вiн спатиме, – вiдповiв лiкар, оглядаючи рубцi, що вкривали виснажене тiло Фермiна.

Я побачив, як Баро повiльно хитае головою.

– Недолюдки, – бурмотiв вiн.

– Звiдки цi шрами? – спитав я. – Порiзи?

Доктор Баро, не пiдводячи очей, знов похитав головою. Серед навколишнього гармидеру вiн спромiгся знайти ковдру й укрив нею пацiента.

– Опiки. Цього чоловiка катували, – пояснив вiн. – Це – слiди вiд лютiвника.

Фермiн проспав два днi. Прокинувшись, вiн геть нiчого не пам’ятав, а коли йому розповiли про його поведiнку, вiн так засоромився, що навколiшки благав у панi Енкарни вибачення. Вiн присягався,

Страница 30

що пофарбуе увесь пансiон, i, знаючи ii побожнiсть, пообiцяв вiдслужити десять мес на ii честь у церквi Белен.

– Єдине, що ви маете зробити, – сказала панi Енкарна, – це одужати й бiльше так мене не лякати. Я застара для таких переживань.

Мiй батько вiдшкодував господинi всi збитки, й iнцидент було вичерпано. Отямившись пiсля переляку, вона ще дужче полюбила Фермiна й примусила його заприсягтися, що вiн уживатиме лiки, якi приписав доктор Баро.

– Задля вас, панi Енкарно, я й цеглину проковтну, якщо буде потреба, – переконував Фермiн.

Ми нiколи бiльше не нагадували Фермiновi про його iстеричний напад, проте я дедалi частiше замислювався про зловiсного iнспектора Фумеро. Майже щонедiлi ми, щоб не залишати Фермiна на самотi, брали його iз собою на вечерю до кав’ярнi «Новедадес», а потiм iшли всi втрьох до кiнотеатру «Фемiна», що на розi вулиць Дiпутасьйон та Пасео-де-Грасiа. Один з бiлетерiв, приятель мого батька, впускав нас крiзь запасний хiд на другому поверсi, й ми переглядали кiножурнал. Щоразу, коли показували, як генералiсимус перерiзае стрiчку, урочисто вiдкриваючи якесь нове водосховище, Фермiн помiтно нервував.

– Що за ганьба! – обурювався вiн.

– Тобi не подобаеться фiльм, Фермiне?

– Щиро кажучи, це сьоме мистецтво анiтрохи не зворушуе мене. Як на мене, це лише розвага для дурнiв, вiд якоi вони робляться ще дурнiшими. Кiно гiрше, нiж футбол, нiж бiй бикiв; та воно й починалося як розвага для неосвiчених мас – минуло п’ятдесят рокiв, а нiчого не змiнилося.

Ставлення Фермiна до кiнематографу радикально змiнилося одного знаменного дня, коли вiн вiдкрив для себе Керол Ломбард[17 - Carole Lombard – сценiчний псевдонiм Джейн Елiс Пiтерс (1908–1942), американськоi кiнозiрки, популярноi у 1930–1940-тi роки. Дружина Кларка Гейбла. Загинула в авiакатастрофi.].

– Якi груди, Ісусе, Марiе та Йосифе, якi груди! – вигукнув вiн серед фiльму, не тямлячи себе вiд захвату. – То не цицьки, то двi шхуни!

– Замовкни, покидьку, або я покличу директора, – пробубонiв голос позаду нас. – Геть не залишилося сорому в людей! У якiй свинськiй краiнi ми живемо!

– Справдi, Фермiне, розмовляй тихше, – порадив я.

Та Фермiн Ромеро де Торрес не слухав мене: погляд його оселився у спокусливих опуклостях, i дурнувата усмiшка застигла на обличчi. Уже пiсля сеансу, коли ми поверталися вулицею Пасео-де-Грасiя, я помiтив, що наш детектив-бiблiограф досi у трансi.

– Гадаю, ми маемо знайти тобi жiнку, – сказав я. – Жiнка покращить твое життя, ось побачиш.

Фермiн зiтхнув: вiн досi перебував пiд впливом чарiв. Здавалося, тiеi митi вiн був непiдвладний навiть законовi тяжiння.

– Чи ти знаеш це з власного досвiду, Данiелю? – невинно спитав вiн.

Я лише всмiхнувся, вiдчуваючи, що батько пильно дивиться на мене.

Тепер Фермiн Ромеро де Торрес став завсiдником кiнотеатру. Батько подекуди волiв лишитися вдома й почитати, але Фермiн не пропускав жодного сеансу. Вiн купував пакет шоколадних цукерок, сiдав у сiмнадцятому ряду й поглинав ласощi, очiкуючи появи кiнодiви. Сюжет його не цiкавив, i вiн немовчно базiкав, доки на екранi не з’являлася щедро надiлена красотами ледi.

– Я розмiрковував над твоею порадою щодо жiнки, – якось сказав менi Фермiн, коли ми сидiли в кiнозалi. – Можливо, ти маеш рацiю. У моему пансiонi новий постоялець, колишнiй семiнарист iз Севiльi, парубок iз широкою душею. Час вiд часу вiн приводить молодих красунь – вони просто незрiвняннi, й це наводить мене на думку, що людство повсякчас удосконалюеться. Не знаю, як тому хлопцевi вдаеться мати такий успiх, вiн же такий непоказний! Певно, вiн своiми молитвами перетворюе iх на безтямних. Його кiмната поряд iз моею, тож менi все чути, i судячи зi звукових ефектiв, цей чернець справжнiй артист. Аж не вiриться, якi дива може робити формений одяг! От скажи менi, якi жiнки тобi подобаються, Данiелю?

– Чесно кажучи, я небагато про них знаю.

– Нiхто не знае про жiнок багато, навiть Фройд, навiть вони самi. Але це як електрика: необов’язково знати, як саме вона дiе, щоб дiстати електричний шок. Ну ж бо, розповiдай! Якi тобi подобаються? Не всi зi мною погодяться, але я вважаю, що в жiнки мають бути жiночнi форми, щось, що можна потримати в руках… Але тобi, я здогадуюся, небайдужi худорлявi жiнки. Що ж, i таку думку я поважаю.

– Щиро кажучи, в мене невеликий досвiд щодо жiнок, Фермiне. Якщо бути точним, у мене немае нiякого досвiду щодо них.

– А я вважав, що тiеi ночi… ну, пам’ятаеш, коли тебе побили…

– Якби рани на серцi гоiлися так само швидко, як подряпини на обличчi!.. – вихопилося в мене.

Фермiн дружелюбно усмiхнувся.

– Не сумуй. У тебе все ще попереду. Нiщо не зрiвняеться з першим разом, нiщо. Ти так i не збагнеш, у чому краса життя, поки вперше не роздягнеш жiнку. Гудзик за гудзиком… наче зимового вечора чистиш смачну гарячу картоплю…

Цiеi митi на екранi велично з’явилася Веронiка Лейк[18 - Veronica Lake – сценiчне iм’я американськоi кiноактриси Констанс Френсiс Марi Олкмен (1919–1973), надзвичайно популярноi у

Страница 31

940-тi роки, постiйноi партнерки актора Алана Ледда.], i Фермiн перемiстився в iншу площину. Коли картинка на екранi змiнилася i панi Лейк тимчасово зникла, Фермiн побiг до буфету у фойе, щоб поповнити запаси ласощiв: пiсля мiсяцiв голодування мiй друг дещо втратив вiдчуття мiри, через що трохи погладшав, але небезпечний надмiр ваги йому не загрожував. Я залишився на самотi, майже не слiдкуючи за подiями на екранi. Я згадав Клару… нi, я згадав ii тiло, блискуче вiд поту, розiмлiле вiд насолоди, тiло, яке здригалося в ритмi рухiв учителя музики… Мiй погляд вiдiрвався вiд екрану – i я помiтив глядача, який щойно увiйшов. Його силует поволi пересувався до центру партеру, i врештi вiн сiв за шiсть рядiв вiд мене. У кiнотеатрi багато самотнiх людей, подумав я. Таких, як я сам.

Я намагався зосередитись на основнiй лiнii сюжету. Герой, цинiчний, але добросердий детектив, розповiдав другоряднiй героiнi, що такi жiнки, як Веронiка Лейк, – загибель для всiх чоловiкiв i едине, що залишаеться цим останнiм, – це гинути вiд безнадiйного кохання. Фермiн Ромеро де Торрес, який уже встиг зробитися неабияким знавцем кiнематографу, називав цей жанр «прикладом богомола»: на його думку, подiбнi фiльми являють собою втiлення грiшних фантазiй конторських службовцiв, якi страждають на закрепи, та побожних жiнок, якi вмирають з нудьги, мрiючи про бурхливе та розпусне життя. Я посмiхнувся був, уявляючи собi, що б сказав мiй друг-критик, якби не пiшов на зустрiч iз буфетом… але посмiшка застигла на моему обличчi.

Глядач, який сидiв за шiсть рядiв передi мною, повернувся та витрiщився на мене. Туманний промiнь прожектора являв собою лише тонку хмаринку тремкого свiтла, у якому проступали лише обриси та кольоровi плями; але цього свiтла вистачило, щоб я впiзнав Куберта, чоловiка без обличчя. Цей жорстокий погляд блискучих очей без повiк, цей вищир… здавалося, вiн у темрявi облизуе неiснуючi губи… Холоднi пальцi страху стисли мое серце.

Тiеi митi з екрану вибухнули музикою двi сотнi скрипок, почулися пострiли, крики, а потiм усе зникло, й на мить зала потонула в суцiльнiй пiтьмi. Я чув, як пульсуе у скронях моя кров, i цей звук нагадував лунке биття молота. Повiльно на екранi проступала нова сцена, витiсняючи чорноту блакитно-пурпуровою iмлою. Чоловiк без обличчя зник. Я обернувся i краем ока побачив силует, що прямував уздовж проходу нагору; вiн розминувся з Фермiном, який якраз повертався зi свого гастрономiчного сафарi. Опустившись бiля мене, Фермiн простягнув менi цукерку з шоколадним пралiне.

– Данiелю, ти блiдий як смерть. Тобi що, зле? – спитав вiн, стривожено дивлячись на мене.

Таемничий подув повiтря пронiсся залою.

– Дивно якось пахне, – зауважив Фермiн. – Мабуть, якийсь член ради або адвокат пустив вiтри.

– Нi. Пахне горiлим папером.

– Скуштуй лимонну цукерку, Данiелю.

– Не хочу.

– Усе одно тримай – нiколи не знаеш, коли цукерка стане тобi у пригодi.

Я поклав цукерку в кишеню пiджака та решту фiльму просидiв мовчки, не звертаючи анi найменшоi уваги нi на героiню Веронiки Лейк, нi на жертв ii фатальних чар. Фермiн Ромеро де Торрес заглибився у фiльм та у поглинання шоколадних цукерок. Коли в кiнцi фiльму ввiмкнули свiтло, я почувався так, наче прокинувся вiд поганого сну, й волiв думати, що той чоловiк у партерi – просто примара, омана зору. Але нi… його швидкого погляду в темрявi було достатньо, аби я зрозумiв: вiн цiлком реальний. І вiн не забув анi мене, анi нашоi угоди.

12

Коли Фермiн не пропадав годинами у пошуках екзотичних видань, призначених задовольнити вимоги чергового покупця, вiн проводив час, упорядковуючи книжки, вигадуючи ринковi стратегii, полiруючи вивiску крамницi й вiконнi шиби, доки вони не починали сяяти, або протираючи корiнцi книжок ганчiркою, трохи змоченою у спиртi. Вiдтодi, як Фермiн почав працювати у книгарнi, в мене з’явилося набагато бiльше вiльного часу. Завдяки такому несподiваному щастю я мiг повернутися до занять, що iх останнiм часом був занедбав: наприклад, розв’язанню таемницi Каракса чи спiлкуванню з моiм другом Томасом Агiларом, за яким я неабияк скучив.

Томас був задумливим, вiдлюдькуватим хлопцем, якого iншi дiти побоювалися через його певну схожiсть iз горлорiзами, яка надавала йому похмурого, погрозливого вигляду. У нього була статура борця, гладiаторськi плечi та суворий, пронизливий погляд. Ми познайомилися багато рокiв тому за досить екстремальних обставин. Це був мiй перший тиждень у езуiтськiй школi на вулицi Каспе. Пiсля урокiв по Томаса приiхав його батько, а з ним якась пихата дiвчинка, яка виявилася Томасовою сестрою. Я вiдпустив був кiлька нетактовних жартiв щодо неi, але не встиг я й оком змигнути, як Томас кинувся на мене й засипав жорстокими ударами, пiсля яких я не впiзнавав себе у дзеркалi ще кiлька тижнiв. Томас був удвiчi кремезнiший за мене, сильнiший та лютiший. Пiд час нашоi дуелi на шкiльному дворi, в оточеннi хлопцiв, охочих до кривавоi бiйки, я втратив зуб – однак вiдмовився розповiсти батьковi та священикам, хто мене т

Страница 32

к страшенно побив. Не визнав я й того факту, що батько мого супротивника спостерiгав за бiйкою з виразом справжнього задоволення на обличчi, приеднавшись до хору збуджених хлопчакiв.

– Це моя провина, – сказав я, закриваючи тему.

Трьома тижнями пiзнiше пiд час перерви до мене пiдiйшов сам Томас. Мене iз жаху майже паралiзувало. «Вiн iде, щоб покiнчити зi мною», – подумав я. Але мета Томаса була цiлком шляхетною: вiн хотiв перепросити мене, бо розумiв, що поборов удвiчi слабшого суперника.

– Це менi мае бути соромно за те, що я причепився до твоеi сестри, – вiдповiв я. – Я б тодi наговорив бозна-чого, але ти так мене вiдлупцював, що я не мiг говорити.

Томас знiяковiло потупив очi. Я здивовано розглядав цього сором’язливого велетня, який на перервах блукав коридорами, мов та загублена душа. Усi iншi дiти, включно зi мною, надто боялися його, нiхто не розмовляв з ним, нiхто навiть не наважувався глянути йому у вiчi. З опущеною додолу головою, майже тремтячи, вiн запитав, чи не хочу я бути його другом. Я вiдповiв, що хочу. Вiн подав руку, й я ii потиснув; його потиск був мiцний, але я навiть не здригнувся.

Того ж вечора Томас запросив мене до себе на обiд i показав свою колекцiю дивних приладiв, зроблених iз металевого брухту.

– Я сам iх виготовив, – гордовито пояснив вiн.

Я не мiг збагнути, анi як вони працюють, анi для чого призначенi, але промовчав, та ще й покивав головою, вдаючи захват. Менi здавалося, що цей надто великий i надто самотнiй хлопець просто виготовив собi олов’яних приятелiв, i я був першим, кого вiн iм вiдрекомендував. То була його таемниця. Я подiлився з ним своею: розповiв про свою маму i про те, як за нею скучив. Коли мiй голос урвався, Томас мовчки обiйняв мене. Нам було по десять рокiв. З того дня Томас Агiлар став моiм найкращим другом – а я його единим.

Незважаючи на агресивний вигляд, Томас мав спокiйну, добру вдачу. Вiн трохи затинався, коли розмовляв iз людьми, – виняток становили його мама, сестра та я. Вiн захоплювався незвичайними винаходами та механiчними приладами, здiйснював «розтини» рiзноманiтних iнструментiв, починаючи вiд грамофону й закiнчуючи лiчильною машиною, щоб дiзнатися, як вони працюють. Багато часу Томас проводив на самотi у своiй кiмнатi, вигадуючи новi неймовiрнi пристроi. Вiн був надзвичайно винахiдливий, а ось практичностi йому бракувало: його цiкавили екстраординарнi речi, примiром, синхронiзатор свiтлофора на Гран-Вiа, таемниця iлюмiнованого фонтану Монжуйка та годинниковi механiзми автоматiв у парку розваг на Тiбiдабо[19 - Найвища точка Барселони, гора заввишки 532 м.].

Вечорами Томас працював у конторi свого батька, а по дорозi додому заходив до нашоi книгарнi. Мiй батько завжди виявляв зацiкавленiсть Томасовими винаходами, дарував йому пiдручники з механiки та бiографii видатних iнженерiв, як-от Ейфель та Едiсон, – iх Томас обожнював. Минали роки, й Томас, полюбивши мого батька, почав мiркувати, як створити з частин старого вентилятора автоматичну систему, за допомогою якоi можна було б рееструвати та зберiгати бiблiографiчнi картки. Вiн уже понад чотири роки працював над цим проектом, але мiй батько досi демонстрував вiру в цю iдею, оскiльки не хотiв знеохочувати Томаса.

Знайомлячи Томаса з Фермiном, я непокоiвся, як Фермiн вiдреагуе на мого друга.

– Ти, певно, приятель Данiеля, винахiдник? Дуже приемно познайомитися. Фермiн Ромеро де Торрес, бiблiографiчний дорадник книгарнi Семпере, до ваших послуг…

– Томас Агiлар, – затинаючись, промовив Томас, посмiхнувсь та потиснув руку Фермiна.

– Обережнiше, приятелю, в тебе ж не рука, а гiдравлiчний прес! А менi моi вiртуознi пальцi ще потрiбнi для роботи.

Томас вiдпустив його руку та вибачився. Фермiн заходився масажувати пальцi, i новi знайомi заглибилися в бурхливу дискусiю щодо таемниць математики – науки, яка навiть у своiх найдоступнiших формах була для мене чимось на кшталт китайськоi грамоти.

– То розкажеш менi, Томасе, теорему Ферма?.. – почув я.

Час вiд часу Фермiн звертався до Томаса на «ви» i завжди вдавав, що не помiчае, як хлопець заiкаеться. На знак вдячностi за безмежну терплячiсть Томас приносив Фермiновi коробки швейцарських шоколадних цукерок, оздобленi фотографiями неймовiрно блакитних озер, корiв, що розгулювали дивовижно зеленими полями, та годинникiв iз зозулею.

– Твiй приятель Томас дуже талановитий, але йому бракуе смiливостi. Було б кориснiше, якби вiн поводився рiшучiше. Іти – единий спосiб дiстатися будь-куди, – якось сказав менi Фермiн. – На жаль, такий уже е цей науково-теоретичний розум. Вiзьмiмо лишень Альберта Ейнштейна. Той зробив багато надзвичайних винаходiв, але найпершим з них, якому знайшлося практичне застосування, виявилась атомна бомба, й ту використали без його дозволу. На Томаса, з його боксерським обличчям, чекають важкi часи в академiчних колах. У цьому свiтi панують стереотипи, Данiелю.

Виходячи з бажання захистити Томаса вiд нерозумiння з боку оточення, Фермiн вирiшив, що повинен розвивати в моему друговi вмiння

Страница 33

вести розмову та поводитися на людях.

– Людина е твариною соцiальною. Людям властиво призначати на посади «своiх людей», брати хабарi та поширювати плiтки. Це – основна видова поведiнка «розумноi мавпи», – стверджував Фермiн. – Це бiологiя. Нiчого не вдiеш.

– Чи ти не перебiльшуеш?

– Інодi, Данiелю, ти такий наiвний!

Суворий вигляд Томас успадкував вiд батька, вмiлого управителя майном, який мав кабiнет на вулицi Пелайо, поблизу розкiшноi крамницi «Ель сiгло». Пан Агiлар належав до тих привiлейованих осiб, якi завжди мають рацiю. Вiн був глибоко переконаний, що його син – недоумкуватий боягуз; щоб якось знiвелювати цi ганебнi риси, вiн наймав учителiв, яким доручав усiляко вдосконалювати свого первiстка. Я нерiдко чув, як пан Агiлар каже вчителям: «Мiй син недоумок, зрозумiло?!» Томас, зi свого боку, чинив усi можливi перешкоди процесовi свого «вдосконалення» i звертався до «вдосконалювачiв» виключно латиною – мовою, якою вiн розмовляв iз папською плиннiстю, без жодного затинання. Рано чи пiзно вчителi у розпачi звiльнялися, побоюючись, що Томас одержимий дияволом: а що, як невдовзi вiн почне декламувати диявольськi накази арамейською?!. Єдиною надiею пана Агiлара залишилася вiйськова служба, яка мала зробити з його сина справжнього мужчину.

Сестру Томаса, ту саму, якiй я завдячую нашою з Томасом дружбою, звали Беатрiс. Беа Агiлар, батькова улюблениця, була надзвичайно схожа на свою матiр: рудоволоса, витончено блiда, вона завжди носила дуже дорогi сукнi з шовку або натуральноi бавовни та панчохи з елегантноi крамницi «Сiра перлина»; у неi була фiгура манекенницi й бездоганна постава; коли Беа виходила на прогулянку, здавалося, що вона грае роль принцеси у своiй власнiй казцi. Своi блакитно-зеленi очi вона волiла описувати як «смарагдово-сапфiровi». Незважаючи на роки, проведенi у вимогливому католицькому коледжi Матерi Терези, – чи, можливо, саме завдяки цим рокам, – Беа, коли не бачив суворий батько, пила з високих келихiв анiсовий лiкер; словом, вона була подiбна до екранноi богинi – з тих, якi доводили мого приятеля Фермiна до екстазу. Я ненавидiв ii, а вона платила за мою неприховану ворожiсть лiнивими поглядами, сповненими зневаги та байдужостi. Наречений Беа перебував на вiйськовiй службi у Мурсii[20 - Область на пiвденному сходi Іспанii.] у чинi лейтенанта; я запам’ятав його як гладко зачесаного юнака i чув, що вiн член партii фалангiстiв. Звали його Пабло Каскос Буендiа; вiн належав до аристократичноi родини, яка володiла кiлькома корабельнями на узбережжi Галiсii[21 - Область на пiвночi Іспанii, на узбережжi Бiскайськоi затоки.]. Завдяки дядьковi, який служив у вiйськовому мiнiстерствi, Пабло багато часу проводив у вiдпустках; гостюючи в Агiларiв, вiн не марнував жодноi нагоди потеревенити про расову й духовну вищiсть iспанцiв та неминучий занепад бiльшовицькоi iмперii.

– Маркс мертвий, – поважно казав вiн.

– Вiн помер iще 1883 року, якщо бути точним, – уiдливо зауважував я.

– Замовч, йолопе, бо врiжу так, що вiдлетиш до Гiбралтарськоi скелi!..

Не раз я помiчав, як Беа потайки смiеться з дурниць, якi верз ii наречений. Інодi вона здiймала очi та дивилася на мене. Їi погляду я не мiг збагнути. Ми всмiхалися одне до одного з холодною люб’язнiстю ворогiв, яких поеднало ситуативне перемир’я, i я швидко вiдводив погляд. Я б радше вмер, нiж визнав, що в глибинi душi боюся ii.

13

На початку року Томас та Фермiн вирiшили об’еднати зусилля та органiзувати новий проект, який, як вони передбачали, допоможе нам iз Томасом не потрапити до армii. Фермiн анiтрохи не подiляв ентузiазму пана Агiлара щодо вiйськового досвiду.

– Корисне у вiйськовiй службi тiльки те, що призов виявляе недоумкiв серед населення, – зазначав вiн. – Але для цього достатньо двох тижнiв, для цього не потрiбно двох рокiв. Армiя, Шлюб, Церква, Банк – ось чотири вершники Апокалiпсиса. Ну, давайте, смiйтеся!

Анархiчно-лiберальнi переконання Фермiна Ромеро де Торреса дещо похитнулись одного жовтневого вечора, коли – примха долi! – до нас завiтала стара знайома. Мiй батько поiхав до Аржентони, щоб оцiнити тамтешню колекцiю книжок, i повернутися мав допiру ввечерi. Я залишився за прилавком, а Фермiн видерся на драбину, наче вправний гiмнаст, i заходився впорядковувати книжки на горiшнiй полицi, за кiлька сантиметрiв вiд стелi. Невдовзi перед зачиненням книгарнi – сонце вже сiло – у вiкнi з’явився профiль Бернарди, вдягненоi у свое «четвергове» вбрання (четвер був ii вихiдним). Вона помахала менi рукою.

– Боже, як ти вирiс! – вигукнула вона, увiйшовши. – Я б тебе й не впiзнала… Ти так змужнiв, Данiелю!

Вона обiйняла мене, пролила кiлька сльозинок, торкнулася моеi голови, плечей, обличчя, нiби перевiряючи, чи не пошкодив я чогось за увесь цей час.

– За вами дуже скучили в нас, молодий паничу Данiелю, – сказала вона, опускаючи очi.

– Я теж скучив за тобою, Бернардо. Поцiлуй-но мене.

Вона знiяковiла, а я дзвiнко розцiлував ii в обидвi щоки. Бернарда засмiялася. У ii очах читалося: вона чекае, к

Страница 34

ли я спитаю про Клару, – та я вирiшив не питати.

– Ти дуже гарна сьогоднi, Бернардо. Просто вишукана! Як ти надумала завiтати до нас?

– Та я вже давно хотiла зайти, але ж ти знаеш життя: ми всi дуже заклопотанi… Пан Барсело, попри всю свою вченiсть, примхливий, як та дитина. Менi залишаеться тiльки миритися з його примхами. Завтра в моеi небоги – тiеi, з Сан-Адрiана, – день народження, i я хочу зробити iй подарунок. Я подумала, що можна купити iй книжку, де багато слiв i мало картинок, але ж я зовсiм не знаюся на книжках…

Перш нiж я встиг вiдповiсти, повна збiрка творiв Бласко Ібаньеса[22 - Вiсенте Бласко Ібаньес (1867–1928) – видатний iспанський письменник, автор фiлософських та соцiально-психологiчних романiв.] у твердiй палiтурцi впала згори, й примiщення стряснуло, наче вiд балiстичноi ракети. Ми з Бернардою занепокоено глянули нагору. Фермiн стрибав по драбинi, мов той циркач; очi його палали захопленням, на обличчi сяяла таемнича усмiшка.

– Бернардо, це…

– Фермiн Ромеро де Торрес, бiблiографiчний дорадник книгарнi «Семпере та син», до ваших послуг, панi, – сповiстив Фермiн, беручи Бернардину руку й церемонно цiлуючи ii.

– Ви помиляетеся, я не панi…

– Щонайменше маркiза, – ствердив Фермiн. – Менi слiд було знати. Я зустрiчався з найшляхетнiшими дамами на проспектi Пiрсона. Надайте менi честь провести вас до вiддiлу класичноi дитячоi та пiдлiтковоi лiтератури, де я, на щастя, помiтив збiрку творiв Емiлiо Сальгарi[23 - Емiлiо Сальгарi (1863–1911) – iталiйський письменник, автор пригодницьких романiв.], яка мiстить вiдому епiчну казку про Сандокан.

– Боже, я не впевнена… Це ж не житiя святих? Батько дiвчинки колись тримався лiвого крила, розумiете…

– Я можу порадити й «Таемничий острiв» Жуля Верна – дуже корисна для читання повiсть, розвивае ерудицiю…

– Ну, якщо ви радите…

Фермiн жадiбно поiдав Бернарду очима, нiби вона була шоколадною цукеркою, й пускав слину; та й вона, здавалося, була пiдлещена увагою цього непоказного, але вельми красномовного чоловiчка.

– А ти, Данiелю? – обернулась вона на мене. – Що ти скажеш?

– Фермiн тут найкращий знавець, Бернардо, можеш на нього цiлком покластися.

– Ну, тодi запакуйте менi ту, про острiв, будь ласка. Скiльки я винна?

– Усе за рахунок закладу, – вiдповiв я.

– Нi, не хочу про це й чути!

– Якщо дозволите, панi, я, Фермiн Ромеро де Торрес, сплачу за це. Ви зробите мене найщасливiшою людиною в Барселонi.

Бернарда дивилася на нас обох. Їй бракувало слiв.

– Послухайте, я сама сплачую за те, що купую, а це подарунок для моеi небоги…

– Гаразд, – швидко перервав Фермiн, пригладжуючи волосся, – тодi, можливо, ви замiсть цього дозволите запросити вас на вечiрнiй чай?..

– Ну ж бо, Бернардо, – пiдбадьорив я. – Сходи, повеселися. Послухай, поки я це запакую, Фермiн пiде й надягне пiджак.

Фермiн поспiшив до задньоi кiмнати, щоб розчесати волосся, збризнутись одеколоном та натягти пiджак. Я дав йому кiлька песет iз каси.

– Куди ii повести? – прошепотiв вiн, наче схвильована дитина.

– Я б повiв ii до «Ельс-Кватре-Гатс», – вiдповiв я. – Я точно знаю: це щасливе мiсце для роману.

Я передав пакунок Бернардi та пiдморгнув.

– То скiльки я винна, Данiелю?

– Не знаю. На книжцi не стояв цiнник, я спитаю батька, – збрехав я.

Бернарда йшла, спершись на лiкоть Фермiна; я дивився на них, доки вони не зникли за рогом вулицi Св. Анни. Хотiлося сподiватись, що на небесах нинi чергуе добрий святий.

Я повiсив на вiкно крамницi табличку «ЗАЧИНЕНО» й пiшов був до задньоi кiмнати, щоб переглянути батькiвську книгу замовлень, як почув дзвiнок у дверi. Хто це може бути? Фермiн щось забув? Чи батько вже повернувся?..

– Агов?

Минуло кiлька хвилин – жодноi вiдповiдi.

Я далi гортав книгу замовлень, як раптом у книгарнi почулися повiльнi кроки.

– Фермiне? Тату?

Менi здалося, що я чую придушений смiх. Я закрив книгу. Певно, хтось iз клiентiв проiгнорував табличку «ЗАЧИНЕНО». Я вже збирався йти обслуговувати кого б там не принесло, коли почув звук падiння книжок. Менi перехопило подих. Схопивши ножа для розрiзання паперу, я повiльно просувався до дверей задньоi кiмнати, бiльше не наважуючись озиватися. Кроки почулися знов: незваний гiсть iшов геть.

Тенькнув дверний дзвiнок, i я вiдчув подув свiжого повiтря. У книгарнi нiкого не було. Я пiдбiг до вхiдних дверей та двiчi повернув ключа, потiм глибоко вдихнув, картаючи себе за марне боягузтво.

Повертаючись до задньоi кiмнати, я помiтив на прилавку клаптик паперу. Пiдiйшовши ближче, зрозумiв, що це свiтлина, знiмок, зроблений у старiй студii та надрукований на цупкому картонi. Краi були опаленi; на знiмковi виднiли вугiльно-чорнi вiдбитки пальцiв. Я уважно розглядiв фотографiю пiд лампою: це було зображення молодоi пари. Юнаковi рокiв сiмнадцять-вiсiмнадцять, бiляве волосся, тонкi аристократичнi риси обличчя; дiвчина, певно, трохи молодша, одним або двома роками щонайбiльше; блiда шкiра, гарне обличчя, обрамоване коротким чорним волоссям… Усмiхнений юнак

Страница 35

оклав руку iй на талiю, а вона, сп’янiла вiд щастя, щось шепотiла йому, немовби пiддражнюючи. Вiд фотографii вiяло такою теплотою, що я розплився у посмiшцi, наче пiзнав у цих незнайомцях двох давнiх друзiв. Позували вони на тлi розкiшноi вiтрини, в якiй було виставлено безлiч старомодних капелюхiв.

Я зосередився на парi. З одягу можна було зрозумiти, що знiмковi вже рокiв двадцять п’ять-тридцять. Це була картинка, сповнена свiтла та надii – надii, яка сяяла в молодих очах. Вогонь знищив майже все з краiв, але на задньому планi проглядався прилавок, а за ним – суворе обличчя, чимось подiбне до примари. Спереду було витиснено:

АНТОНІ ФОРТЮНІ та син

Засновано 1888 року

…Коли я був на Цвинтарi забутих книжок, Ісак розповiв менi, що Хулiан Каракс використовував материне прiзвище, а не батькове – Фортюнi. Батько Каракса мав крамницю капелюхiв на вулицi Св. Антонiо. Я знову подивився на фотографiю. Сумнiвiв бути не могло. Юнак – це i був Хулiан Каракс, який усмiхався до мене з минулого, не в змозi побачити полум’я, що наближалося до нього.

Мiсто примар

1954

14

Наступного дня Фермiн прилетiв до книгарнi на крилах Амура, посмiхаючись та насвистуючи щось веселе. За iнших обставин я б розпитав його про прогулянку з Бернардою, але того дня настрою для поетичних спалахiв я не мав. Батько домовився з професором Хав’ером Веласкесом про доставку замовлених книжок до його унiверситетського кабiнету на одинадцяту годину. На самiсiньку згадку iменi професора Фермiн поморщився, тож я вирiшив вiднести книжки сам.

– Той жалюгiдний суб’ект – просто розбещений зануда. Фашистський попихач, – заявив Фермiн, пiдносячи кулак та прибираючи мстивоi пози. – Цей нiкчема використовуе свое професорське звання, щоб зваблювати жiнок. Присягаюся, вiн би переспав навiть iз Гертрудою Стайн[24 - Gertrude Stein – Гертруда Стайн (1874–1946), вiдома американська письменниця-модернiстка й лiтературознавець.], якби трапилась нагода!

– Заспокойся, Фермiне. Веласкес добре платить, завжди наперед, а крiм того, всiм нас рекомендуе, – заперечив був батько.

– Тi грошi бруднi вiд кровi незайманих дiвчат-пiдлiткiв! – обурено вигукнув Фермiн. – Ось я, примiром, на Бога присягаюся, що нiколи не кохався з неповнолiтньою дiвчиною, – i не тому, що не хотiв чи не мав нагоди. Я сьогоднiшнiй – блiда тiнь самого себе кiльканадцять рокiв тому. Були часи, коли моя постать миттево впадала дiвчатам у вiчi! Та я нiколи не переходив меж, якщо не був упевнений щодо вiку дiвчини. Я вимагав документiв, а коли iх не було… гм… вимагав письмового дозволу батькiв! Треба дотримуватися певних моральних норм.

Батько витрiщив очi.

– З тобою, Фермiне, безглуздо сперечатися.

– Так, якщо я маю рацiю, то вже маю.

Вiдчуваючи, що вдома насуваеться гроза, я взяв пакунок, пiдготований ще звечора, i попрямував до дверей. У пакунку була збiрка Рiльке[25 - Rainer Maria Rilke – Райнер Марiя Рiльке (1875–1926), вiдомий австрiйський поет-неоромантик. (Прим. ред.)] та дивне есе, авторство якого приписували маловiдомому дарвiнiстовi; в есе стверджувалося, нiби iспанцi ведуть свiй родовiд вiд бiльш розвинених мавпоподiбних предкiв, нiж сусiди-французи. Батько з Фермiном були заглибилися в дискусiю щодо моралi, та я цього вже не почув – я зачинив за собою дверi.

Стояв напрочуд гарний день: небо аж сяяло ультрамарином, прозорий легкий вiтерець розносив осiннi аромати та свiжий запах моря. Я завжди найдужче любив Барселону в жовтнi. Здавалося, саме у жовтнi дух мiста, блукаючи вулицями, прибирае особливо гордовитоi постави, й ти почуваешся мудрiшим, напившись зi старого фонтану Каналетас, вода якого тiльки восени не мае присмаку хлорки… На очi менi раз у раз траплялися жвавi, спритнi чистильники взуття, крамарi, якi поверталися з перерви на каву, вуличнi продавцi лотерейних квиткiв та цiлi армii двiрникiв – цi останнi неспiшно й поважно полiрували вулицi за допомогою мiтел, нагадуючи при цьому художникiв-пуантилiстiв iз пензлями. У тi роки в Барселонi дедалi частiше з’являлись автомобiлi; коли я дiстався свiтлофора на перехрестi вулицi Бальмес, то помiтив групу сiрих службовцiв у сiрих-таки дощовиках, якi жадiбно витрiщалися на криваво-червоний «студебекер», наче це була оголена красуня з мюзик-холу. Я пiшов вулицею Бальмес у напрямку Гран-Вiа, розглядаючи свiтлофори, що таемничо переморгувалися мiж собою, машини та мотоцикли з вiзками. У вiтринах я бачив рекламнi плакати «Фiлiпс», якими проголошувалося прибуття нового месii – телевiзора. Дехто пророкував, що саме цей пристрiй назавжди змiнить наше життя й перетворить нас на «iстот з майбутнього», на кшталт американцiв. Фермiн Ромеро де Торрес (який завжди йшов у ногу з найсучаснiшими технологiями) вже провiстив жорстокi наслiдки.

– Телебачення, мiй любий Данiелю, це Антихрист. Можу запевнити тебе: за три-чотири поколiння люди вже не знатимуть, що пускати вiтри краще все-таки на самотi. Люди повернуться до життя в печерах, до середньовiчноi жорстокостi, до загального стану слабоумства, який

Страница 36

лимаки подолали вже у плейстоценi! Наш свiт буде знищено не через атомну бомбу, як пишуть газети, – нi, вiн загине через банальнiсть, глупоту, глузування з усього, навiть iз самоi загибелi!

…Кабiнет професора Веласкеса розташовувався на другому поверсi лiтературного факультету унiверситету «Плаза», у кiнцi галереi, вистеленоi гiпнотичними шахiвницями з черепиць та омитоi порошним свiтлом, що сочилося на пiвденну криту аркаду. Я знайшов професора бiля дверей лекцiйноi зали, коли вiн, удаючи, нiбито уважно слухае студентку, вивчав ii ефектну фiгуру. Дiвчина була вдягнена в темно-червоний костюм, який пiдкреслював ii талiю й вiдкривав бездоганно пропорцiйнi литки, обтягненi шовковими панчохами. Професоровi Веласкесу лестило мати репутацiю донжуана; вiн був переконаний, що лiтературна освiта порядноi молодоi дiвчини не може вважатися завершеною без легендарного вiкенду в якому-небудь маленькому готелi, з пляжними прогулянками та декламуванням александрiйських вiршiв вiч-на-вiч iз видатним ученим.

Мiй комерцiйний iнстинкт пiдказував менi, що в розмову втручатися не можна, тож я вирiшив згаяти час i сам заходився подумки роздягати студентку. Незважаючи на свiй молодий вiк, у товариствi муз, якi затрималися на сторiнках старих книжок, я перебував частiше, нiж у компанii дiвчат з плотi та кровi, – останнi завжди здавалися менi iстотами набагато нижчого порядку, нiж Клара Барсело. Але цього разу – сам не знаю, що в менi промовляло! – я з насолодою вiдзначав поглядом кожну подробицю звабливоi, вишуканоi дiвочоi фiгури, яку я мiг бачити, щоправда, лише ззаду, але яку вже уявляв у повнiй пишнотi, – i неясне хиже тремтiння пробiгло вздовж мого хребта.

– Та це ж Данiель! – закричав професор Веласкес. – Дякувати Боговi, що це ти, а не той божевiльний, який приходив минулого разу, – як його пак? Тореро?.. Вiн чи то п’яний був, чи то геть сказився… Вiн наважився спитати мене – мене! – чи вiдома менi етимологiя слова пенiс! Його тон був сповнений геть неприпустимого сарказму!

– Просто лiкар прописав йому дуже сильнi лiки, – промимрив я, – щось для покращення роботи печiнки…

– Вiн спаскудив менi цiлий день! – обурювався Веласкес. – На мiсцi твого батька я б повiдомив полiцiю – закладаюся, у них е на нього справа. Господи, а як у нього смердять ноги! Ще багацько ходить тут усiляких придуркуватих лiвих, якi ведуть безпутний спосiб життя й не бачили ванни з часiв падiння Республiки!

Я вже гарячково шукав iнших бiльш-менш правдоподiбних вибачень для недозволенноi поведiнки Фермiна, як раптом студентка, що розмовляла з професором Веласкесом, обернулася до мене. Земля спинила свiй бiг. Я побачив осяйну усмiшку – i вуха моi запалали.

– Привiт, Данiелю, – сказала Беатрiс Агiлар.

Я кивнув iй – язик наче вiдсох. Я пускав слину вiд Беа, сестри мого найкращого друга! Вiд тiеi самоi Беа, якоi я так боявся!

– О, ви знайомi? – спитав Веласкес заiнтриговано.

– Данiель – старий друг нашоi родини, – пояснила Беа. – Вiн единий, хто наважився сказати менi в обличчя, що я чванькувата й самозакохана.

Веласкес витрiщився на мене.

– То було багато рокiв тому, – виправдовувався я. – І я не зовсiм це мав на увазi… тобто зовсiм не це…

– Добре, я досi чекаю на вибачення.

Веласкес щиро засмiявся й узяв пакунок з моiх рук.

– Гадаю, я тут зайвий, – сказав вiн, розкриваючи пакунок. – Еге, чудово. Слухай-но, Данiелю, скажи батьковi, що менi потрiбна книга пiд назвою «Переможець маврiв. Спогади генералiсимуса про вiйну в Марокко», автор Франсiско Франко Баамонде, з передмовою та примiтками Пемана.

– Уважайте, що вже сказав. Ми зв’яжемося з вами за тиждень-другий.

– Вiрю тобi на словi, а зараз мушу йти. Тридцять двi порожнi голови чекають на мене.

Професор Веласкес пiдморгнув менi та зник у лекцiйнiй залi.

Я не знав, куди дiти очi.

– Послухай, Беа, про ту образу, я обiцяю…

– Облиш. Я дражнила тебе, Данiелю. Розумiю: то було дитяче безглуздя. Крiм того, Томас здорово тебе вiдлупцював.

– Ще й досi болить.

Усмiшка Беа скидалася на пропозицiю до примирення або принаймнi тимчасового перемир’я.

– Крiм того, ти мав рацiю. Я й справдi дещо самозакохана та iнодi чванькувата, – сказала вона. – Я тобi антипатична, чи не так, Данiелю?

Це питання заскочило мене зненацька. Я був обеззброений. Уся моя ворожiсть до тiеi, кого я вважав особистим ворогом, зникла. Так трапляеться, коли ворог перестае бути ворогом.

– Нi, це не так.

– Томас каже, що рiч не в менi, а в нашому батьковi. Ти не наважуешся спiлкуватися з ним, а я за це «розплачуюся». Я тебе не звинувачую. Нiхто не хоче мати справу з моiм батьком.

Я вiдчув, як кров вiдхлинула з мого обличчя, але за кiлька секунд уже всмiхався й кивав.

– Усi кажуть, що Томас знае мене краще, нiж я сам.

– Я не дивуюся. Мiй брат знае нас усiх, як своi п’ять пальцiв, тiльки ось нiколи нiчого не каже. Проте якщо вiн вирiшить-таки вiдкрити рота, цiлий свiт буде зруйновано. Знаеш, вiн дуже тебе любить.

Я знизав плечима та опустив очi.

– Вiн часто го

Страница 37

орить про тебе, про твого батька, про книгарню, про того приятеля, з яким ви працюете. Томас каже, вiн генiй, якого ще очiкуе визнання. Інодi здаеться, що Томас уважае своею справжньою родиною не нас, а вас.

Я поглянув iй у вiчi – твердо, вiдверто, безстрашно, – але не знав, що сказати, тож просто посмiхнувся. Менi почало здаватися, що своею вiдвертiстю вона заманюе мене в пастку. Я подивився вниз, на подвiр’я.

– Не знав, що ти тут навчаешся.

– Так, на першому курсi.

– Лiтература?

– Батько вважае, що точнi науки не для слабкоi статi.

– Звичайно. Забагато цифр.

– Ну ось, а я дуже люблю читати. Крiм того, тут можна зустрiти цiкавих людей.

– Таких, як професор Веласкес?

Беа криво осмiхнулася.

– Звичайно, я ще тiльки на першому курсi, але знаю достатньо, щоб зрозумiти, Данiелю, коли до мене залицяються. Особливо чоловiки такого штибу.

Менi стало цiкаво, до якого штибу належав я.

– Але професор Веласкес – добрий приятель мого батька. Вони обое належать до «Товариства захисту та пропагування iспанськоi оперети».

Я вдав, що вражений.

– Шляхетне становище зобов’язуе… А як твiй наречений, лейтенант Каскос Буендiа?

Посмiшка злетiла з ii обличчя.

– За три тижнi Пабло буде тут у вiдпустцi.

– Ти, мабуть, щаслива?

– Дуже. Вiн добрий хлопець, хоча можу уявити, що ти про нього думаеш.

«Сумнiваюся, що можеш», – подумав я.

Беа подивилася на мене дещо напружено. Я збирався змiнити тему, але язик випередив мене.

– Томас каже, що ви одружуетесь та переiжджаете до Ель-Ферроля.

Вона спокiйно кивнула головою.

– Щойно Пабло прийде з армii.

– Ти, певно, чекаеш iз нетерпiнням, – зауважив я, вiдчуваючи нотки злостi у власному голосi, нахабний тон, який невiдомо звiдки взявся.

– Насправдi я не проти. У його родини там маеток, корабельнi, й Пабло керуватиме одною з них. Вiн мае величезний талант керiвника.

– Воно й видно.

Беа силувано всмiхнулася.

– Крiм того, я вже багато за всi цi роки надивилася на Барселону… – Їi очi раптом здалися менi сумними та втомленими.

– Я чув, що Ель-Ферроль – чудове мiсто. Сповнене життя. Та й морськi делiкатеси, гадаю, там надзвичайнi. Особливо краби-павуки.

Беа зiтхнула, похитуючи головою. Здавалося, вона б розплакалася зi злостi, та була для цього надто горда. Натомiсть вона тихо засмiялася.

– Минуло десять рокiв, а тобi й досi подобаеться знущатися з мене, чи не так, Данiелю? То продовжуй, не стримуй себе. Це все моя провина: я була подумала, що ми могли б бути друзями або принаймнi вдавати з себе друзiв. Але, гадаю, я не така доброзичлива, як мiй брат. Вибач, що змарнувала твiй час.

Вона повернулася та пiшла геть коридором, який вiв до бiблiотеки. Я бачив, як вона рухалася повз чорнi та бiлi черепицi, ii тiнь розрiзали стовпи свiтла, яке лилося з вiкон галереi…

– Беа! Беа, зачекай!

Я кляв себе та бiг за нею. Зупинив ii на пiвдорозi, схопивши за руку. Вона кинула на мене спопеляючий погляд.

– Вибач, Беа, але ти помиляешся: це не твоя провина, а моя. Це я не такий доброзичливий, як твiй брат. Я ревную тебе до того йолопа, твого нареченого, бо менi неприемно думати, що така, як ти, поiде за ним до Ель-Ферроля. Лiпше б уже до Конго…

– Данiелю…

– Я нiкчема, але не такий нiкчема, як ти думаеш. І ми можемо стати друзями, якщо ти даси менi шанс. І ще – ти помиляешся щодо Барселони. Ти вважаеш, що бачила все? Я доведу тобi, що це не так. Якщо ти дозволиш.

Я побачив, як усмiшка знов засвiтилася на ii обличчi й тиха сльоза повiльно скотилася зi щоки.

– Краще тобi не помилитися, – вiдповiла вона. – Бо якщо помилишся, я розповiм братовi, й вiн вiдiрве тобi голову.

Я простягнув iй руку.

– Це буде чесно. Друзi?

Вона простягнула свою.

– О котрiй закiнчуються твоi заняття у п’ятницю? – спитав я.

На мить вона завагалася.

– О п’ятiй.

– Чекатиму на тебе у критiй аркадi рiвно о п’ятiй. Іще до настання сутiнкiв я доведу тобi, що в Барселонi е мiсця, яких ти не бачила. Ти не зможеш поiхати до Ель-Ферроля з тим iдiотом. Я не вiрю, що ти його кохаеш. А якщо таки поiдеш, Барселона переслiдуватиме тебе у спогадах, i ти загинеш вiд смутку.

– Здаеться, ти дуже впевнений у собi, Данiелю.

– Я?! Та я нiколи навiть не впевнений, котра година! – затрусив я головою, демонструючи переконанiсть нетямущого.

Я дивився, як вона йшла геть нескiнченним коридором, доки ii силует не розтанув у темрявi, й запитував себе: що, в дiдька, я накоiв?!.

15

Крамниця капелюхiв Фортюнi, а радше те, що вiд неi залишилося, нидiла в кiнцi вузькоi, вбогоi, закуреноi будiвлi на вулицi Св. Антонiо, бiля Пласа-де-Гойя. Ще можна було вчитати лiтери, нанесенi на брудну вiконну шибу та продубльованi на вивiсцi у виглядi капелюха-котелка; напис обiцяв: «Капелюх буде виготовлено чiтко за вашим розмiром та вiдповiдно до останнiх паризьких новинок». Дверi було замкнено на висячий замок, яким принаймнi рокiв iз десять нiхто не користувався.

Я зазирнув у вiкно, намагаючись розглядiти темний iнтер’ер.

– Гей, якщо в

Страница 38

по орендну плату, то ви спiзнилися! – пирхнув голос позаду мене. – Управитель уже пiшов!

Жiнцi, яка озвалася до мене, було десь шiстдесят, i вдягнена вона була у специфiчне вбрання всiх благочестивих удiв. Пара бiгудi стирчала з-пiд рожевого шалика, який вкривав ii волосся; м’якi кiмнатнi черевики пасували до панчiх тiлесного кольору. Я припустив, що вона наглядае за будинком.

– А ця крамниця здаеться в оренду?

– Хiба ви не через це прийшли?

– Нi. Я просто цiкавлюся.

Жiнка насупила брови, обмiрковуючи, чи свiдчить вiдсутнiсть доказiв на мою користь, чи нi. Я натягнув свою «фiрмову» янгольську посмiшку.

– Як давно ця крамниця зачинена?

– Уже майже двадцять рокiв – вiдтодi, як помер старий.

– Пан Фортюнi? То ви знали його?

– Молодий чоловiче, я мешкаю тут уже сорок вiсiм рокiв!

– Тож, можливо, ви знали й сина пана Фортюнi?

– Хулiана? Звичайно ж.

Я витяг з кишенi обгорiлу фотокартку та показав ii жiнцi.

– Юнак на цьому знiмку – Хулiан Каракс?

Жiнка пiдозрiло подивилася на мене, взяла знiмок та витрiщилася на нього.

– Чи ви його впiзнаете? – наполягав я.

– Каракс – дiвоче прiзвище його матерi, – пояснила жiнка; у голосi ii менi вчулися нотки осуду. – Так, це Хулiан. Я пам’ятаю, в нього було дуже свiтле волосся, але тут, на свiтлинi, воно здаеться темнiшим.

– А чи не знаете ви, хто ця дiвчина?

– А я б хотiла знати, хто про неi питае?..

– Перепрошую, мене звати Данiель Семпере. Я намагаюся дiзнатися про пана Каракса… про Хулiана.

– Хулiан поiхав до Парижа десь у вiсiмнадцятому чи дев’ятнадцятому роцi. Його батько прагнув запроторити Хулiана до вiйська, i я гадаю, що мати зробила все, аби тiльки син уникнув вiйськовоi служби. Пан Фортюнi, бiдолаха, залишився сам у квартирi на горищi.

– А коли Хулiан повернувся до Барселони?

Жiнка глянула на мене й витримала паузу.

– Невже не знаете?.. Хулiан помер торiк у Парижi.

– Перепрошую?..

– Я сказала, Хулiан помер. У Парижi. Невдовзi пiсля того, як приiхав туди. Краще б його забрали до вiйська!

– Чи можна поцiкавитися, звiдки вам це вiдомо?

– Звiдки вiдомо? А ви як гадаете? Його батько розповiв менi.

Я неквапно кивнув головою.

– Зрозумiло. Чи вiн сказав вам, через що Хулiан помер?

– Щиро кажучи, старий не переповiдав менi подробиць. Якось, невдовзi пiсля втечi Хулiана, до нього надiйшов лист. Трохи згодом я в розмовi згадала про цей лист, а пан Фортюнi вiдповiв, що його син помер, тож якщо на цю адресу надiйде ще якась кореспонденцiя, я маю ii викинути… Чому ви на мене так дивитесь?

– Фортюнi збрехав вам, панi. Хулiан не помер у 1919 роцi.

– Даруйте?

– Хулiан мешкав у Парижi щонайменше до 1935 року, а потiм повернувся до Барселони.

Обличчя жiнки засяяло.

– То Хулiан тут, у Барселонi? А де саме?

Я знов кивнув, сподiваючись, що це заохотить ii до подальшоi розмови.

– Свята Марiе… якi чудовi новини! Добре, якщо вiн живий. Вiн був милим хлопчиком, щоправда, диваком i фантазером, але… було в ньому щось чарiвне. А ось вояк з нього був би геть нiкудишнiй, це було видно за кiлометр. І моiй Ісабелiтi вiн подобався… Уявiть, якийсь час я навiть гадала, що в них усе скiнчиться шлюбом! Дитячi мрii… Можна менi ще подивитися на фотокартку?

Я передав iй знiмок. Жiнка дивилася на нього iз захватом, наче перед нею був щасливий талiсман, зворотний квиток у ii молодiсть.

– От дивина! Хулiан у Барселонi… а той пiдлий старий виродок збрехав менi, нiби хлопець помер! Мушу визнати, я iнодi дивуюся: i навiщо Бог посилае деяких людей у цей свiт?.. То що сталося з Хулiаном у Парижi? Я певна, вiн розбагатiв. Я завжди вважала, що одного для Хулiан стане заможнiм.

– Не зовсiм так. Вiн став письменником.

– Вiн писав оповiдання?

– Щось на кшталт цього.

– Для радiо? О, як мило! Ну, це мене не дивуе. Вiн iще в дитинствi розповiдав iсторii мiсцевим хлопчакам. Часто влiтку моя Ісабелiта та ii кузини збиралися вночi на даху та слухали його iсторii. Вони казали, що вiн нiколи не розповiдав тiеi самоi iсторii двiчi. Щоправда, всi iсторii чомусь були про мерцiв та привидiв… Я казала, вiн був дещо дивакуватим. Хоча з таким батьком, як у нього, дивно, що Хулiан узагалi не з’iхав з глузду. Я не здивована, що дружина врештi-решт кинула Фортюнi, – вiн був мерзенним створiнням! Послухайте, я нiколи не втручалася в чужi справи, але той чоловiк i справдi був негiдником. У багатоквартирному будинку, врештi-решт, нiщо не залишаеться таемницею… Бачите, вiн бив ii. Вiчно чулися крики з iхньоi квартири, й сусiди не раз мусили викликати полiцiю. Можливо, iнодi чоловiк повинен вiдлупцювати дружину, щоб вона його поважала, я не кажу, що цього не можна робити, – нинi багато повiй, бо молодих дiвчат не виховують належним чином, як колись… Але цей чоловiк – нi, вiн любив знущатися з неi знiчев’я, розумiете? Єдиною подругою тiеi бiдолашноi француженки була молода дiвчина Вicентета, яка мешкала у квартирi 4-2, й вона час вiд часу ховала нещасну панi Фортюнi вiд стусанiв ii чоловiка. І панi Фортюнi розповiд

Страница 39

ла дiвчинi такi речi…

– Якi речi?

Жiнка прибрала таемничого вигляду – звела брову та скосила очi.

– Наприклад… наприклад, що хлопець – не син капелюшника.

– Хулiан? Хулiан – не син Фортюнi?!

– Так, це чула Вiсентета.

– То хто був справжнiм батьком Хулiана?

– Панi Фортюнi нiколи не казала. Можливо, вона й сама не знала. Бачите, якi вони, тi чужоземки…

– То чоловiк саме за це лупцював ii?

– Хтозна. Тричi ii забирали до лiкарнi. Тричi! А тому покидьковi вистачало нахабства стверджувати, що вона сама винна, бо напиваеться й падае на пiдлогу… Та я цьому не вiрила. Нiхто не вiрив. Фортюнi посварився з усiма сусiдами. Якось вiн посвiдчив у полiцii, що мiй останнiй чоловiк – Господи благослови його душу! – обiкрав його крамницю. На думку свинюки Фортюнi, кожен, хто з пiвдня, – шахрай та грабiжник!

– Даруйте… то ви впiзнали дiвчину, яка на знiмку поряд iз Хулiаном?

Жiнка знов уважно подивилася на фото.

– Нiколи ii не бачила. Дуже вродлива.

– Зi знiмку виходить, що вони закоханi, – припустив я, намагаючись пiдштовхнути ii пам’ять.

Вона вiддала менi свiтлину назад, хитаючи головою.

– Уявлення не маю. Наскiльки я знаю, Хулiан нiколи не мав дiвчини, але, здаеться, якби й мав, менi б вiн не розповiв. Було нелегко дiзнатися, що моя Ісабелiта вештаеться з цим хлопцем… Ви, молодi, нiколи нiчого не розповiдаете. А ми, старi, не знаемо, як припинити балачки.

– Чи пам’ятаете ви його друзiв? Хто найчастiше приходив до Хулiана?

Жiнка знизала плечима.

– Ну, минуло багато часу. Крiм того, у роки юностi Хулiан нечасто бував удома. Вiн мав шкiльного приятеля, хлопця з гарноi родини, з Алдаiв, а це прiзвище чогось варте! Нiхто не згадуе про них тепер, але тодi то було все одно що згадати королiвську родину. Купа грошей – iнодi вони навiть висилали по Хулiана машину, й навiть Франко не мав такоi! Блискуча така, з водiем. Мiй Пако – а вiн знався на машинах! – сказав менi, що це «ролсро» чи щось на кшталт цього. Машина, гiдна iмператора.

– А iменi приятеля не пам’ятаете?

– Послухай, iз таким прiзвищем, як Алдая, iм’я не потрiбне! Натомiсть пам’ятаю iм’я iншого хлопця, дещо легковажного… Мiкель його звали. Гадаю, вiн теж навчався з Хулiаном в одному класi. Але не питай мене анi про його прiзвище, анi про вигляд…

Здавалося, ми потрапили у глухий кут, i я вже побоювався, що жiнка втратить iнтерес до розмови.

– А нинi хто-небудь мешкае у квартирi Фортюнi?

– Нiхто. Старий помер, не залишивши заповiту, а його дружина, наскiльки менi вiдомо, досi в Буенос-Айресi й навiть на похорон не приiздила. Утiм, не можна ii звинувачувати.

– Чому в Буенос-Айресi?

– Бо, гадаю, далi н?куди. Вона все залишила на адвоката, дуже дивного чоловiка. Я нiколи його не бачила, але моя дочка Ісабелiта, яка мешкае на п’ятому поверсi, прямо пiд ними, говорить, що вiн iнодi приходить серед ночi, власним ключем вiдчиняе дверi, кiлька годин проводить у квартирi, крокуючи сюди-туди, а потiм iде геть. Одного разу Ісабелiта сказала, що навiть чула цокiт жiночих пiдборiв.

– Може, то були диби? – припустив я.

Жiнка подивилася на мене з виразом нерозумiння, не вловивши iронii.

– І за цi роки нiхто бiльше не вiдвiдував оселi?

– Якось з’явився жахливий чоловiк – вiчно усмiхнений, смiхотун, таких видно за кiлометр. Вiн сказав, що репрезентуе вiддiлок боротьби зi злочиннiстю. Хотiв оглянути квартиру.

– Вiн сказав, навiщо йому це?

Жiнка заперечно похитала головою.

– Чи ви пам’ятаете, як його звали?

– Інспектор Хтозна-який. Я навiть не повiрила, що вiн з полiцii. Вiд нього аж смердiло шкурним iнтересом – тут було щось особисте! Я вiдiслала його геть, сказавши, що ключiв вiд квартири в мене немае, а якщо йому щось потрiбно, хай зателефонуе адвокатовi. Непроханий гiсть сказав, що повернеться, та я бiльше нiколи його не бачила. Полотном дорога!

– А чи не знаете випадково прiзвища та адреси адвоката?

– Вам слiд звернутися до управителя будинку, пана Молiни. Його контора неподалiк, вулиця Флорiдабланка, 28, перший поверх. Скажiть, що ви вiд панi Аврори.

– Дуже вдячний, панi Авроро. То квартира Фортюнi порожня?

– Нi, не порожня. Вiдтодi як помер старий, нiхто нiчого з неi не виносив. Інодi звiдти навiть тхне. Я б сказала, що там щури, згадаете мое слово.

– А чи не можна на неi поглянути? Може, ми знайшли б якусь пiдказку… Я дуже хочу довiдатися, що ж насправдi трапилося з Хулiаном!..

– Нi, нi. Я не можу цього зробити. Треба говорити з паном Молiною, вiн вiдповiдальний.

Я по-змовницькому до неi всмiхнувся.

– Ви, гадаю, маете головний ключ. Добре, що ви сказали тому iнспекторовi, нiби такого немае, – але ж це неправда? Адже вам теж до смертi хочеться побачити, що там вiдбуваеться…

Панi Аврора скоса подивилася на мене.

– Ви диявол.

Дверi розчинилися, наче вiдкотився надгробний камiнь, – iз раптовим стогоном, випускаючи сире, смердюче повiтря. Я штовхнув дверi всередину, й вiдкрився коридор, що тонув у темрявi. Було задушливо; смердiло сирiстю. Спiральнi нитки зап

Страница 40

леного павутиння звисали зi стелi бiлою бахромою. Розбитi кахлi на пiдлозi були вкритi чи то пилом, чи то попелом. Я помiтив якiсь слiди, що вели до квартири.

– Святий Боже! – пробурмотiла сторожиха. – Тут бруднiше, нiж у курнику.

– Якщо хочете, далi я пiду сам, – сказав я.

– Це ви так хочете, а не я. Ну ж бо, йдiть попереду, а я за вами.

Ми зачинили за собою дверi й постояли трохи бiля входу, чекаючи, доки очi звикнуть до темряви. Я чув нервове дихання жiнки й вiдчував кислий запах ii поту. Почувався розкрадачем могил, чия душа отруена жадобою.

– Гей, що то за шум? – спитала сторожиха стривоженим голосом.

Щось трiпотiло у темрявi, сколошкане нашою присутнiстю. Менi здалося, що я на мить побачив, як блимнула блiда тiнь у кiнцi коридору.

– Голуби, – вiдповiв я. – Вони, певно, залетiли крiзь розбите вiкно й влаштували тут гнiздо.

– Цi потворнi птахи налякали мене вкрай, – сказала жiнка. – Але й напаскудили вони тут! Наче востанне.

Ми наважилися зробити кiлька крокiв уперед i таким чином дiсталися кiнця коридору, де розташовувалася iдальня з балконом. Можна було бачити лише обшарпаний стiл зi скатертиною, що перетворилася на лахмiття й була схожа радше на саван. Чотири стiльцi та пара замурзаних засклених шафок «охороняли» посуд: рiзноманiтнi келихи та чайний набiр. У кутку проти нас стояло старе пiанiно, яке належало матерi Каракса. Клавiшi почорнiли вiд бруду, стики мiж ними ледь-ледь проглядалися крiзь шар пилу. Фотель iз довгим порваним покривалом потроху розсихався бiля балкону. Поряд стояв кавовий столик, на якому лежали окуляри для читання та Бiблiя, затягнута у блiду шкiру й облямована золотом (ранiше такi зазвичай дарували дiтям у день конфiрмацii). У нiй досi залишилася закладка – шматок пурпурноi стрiчки.

– Погляньте, ось фотель, у якому старого знайшли мертвим. Лiкар сказав, що вiн так просидiв два днi. Так сумно думати про це: наче собака, сам-самiсiнький… Не те щоб вiн не заслуговував на покарання, але ж так…

Я покрокував просто до фотеля, де Фортюнi було знайдено мертвим. Поряд iз Бiблiею стояла маленька скринька з чорно-бiлими фотокартками – то були старi студiйнi портрети. Я майже боявся iх торкатись i став навколiшки, щоб уважно розгледiти iх. Почувався так, наче зневажаю пам’ять нещасного старого, але цiкавiсть перемогла. На першому знiмку була молода пара з хлопчиком, якому було не бiльш нiж чотири рочки. Та я впiзнав його очi.

– Погляньте, ось вони, – пiдiйшла ззаду панi Аврора. – Молодий пан Фортюнi та його…

– У Хулiана не було бiльше анi братiв, анi сестер?

Сторожиха знизала плечима й зiтхнула.

– Я чула плiтки, що в неi був викидень через те, що чоловiк побив ii, але не знаю точно. Люди обожнюють плiтки, хiба нi? Але не я. Усе, що я знаю, – Хулiан одного разу розповiдав сусiдським дiтям, що в нього е сестра, яку може бачити тiльки вiн. Вiн говорив, що вона виходить iз дзеркала, наче зроблена з тонкого повiтря, що вона живе iз самим Сатаною в палацi на днi озера. У моеi Ісабелiти цiлий мiсяць по тому були кошмари. У цього хлопця iнодi насправдi була хвороблива уява.

Я кинув погляд на кухню. Вiконце, що виходило на внутрiшнiй двiр, було розбите, й з того боку можна було почути знервованi, ворожi змахи голуб’ячих крил.

– Чи всi квартири побудовано за одним планом? – спитав я.

– Усi, що виходять на вулицю. Але ця розташована на горищi, тож вона трохи незвична. Тут кухня та пральня виходять на внутрiшнiй двiр. Уздовж коридору три спальнi, а в кiнцi – ванна кiмната. Повiрте менi, належним чином оздоблена, ця квартира може мати пристойний вигляд. Вона схожа на квартиру моеi Ісабелiти. Утiм, зараз вона бiльше схожа на могилу.

– Ви знаете, котра з кiмнат належала Хулiановi?

– Перша – це спальня господаря. Друга менша. Здаеться, саме вона.

Я пiшов коридором. Фарба на стiнах злущувалася шматками. У кiнцi коридору виднiлися прочиненi дверi; за ними була ванна кiмната. Здавалося, на мене iз дзеркала дивиться якесь обличчя. Мое?.. Чи Хулiановоi сестри, яка мешкала за дзеркалом?.. Коли я пiдiйшов ближче, обличчя зникло в темрявi.

Я спробував вiдчинити ще однi дверi.

– Вони замкненi, – сказав я.

Сторожиха здивовано подивилася на мене.

– Цi дверi не мають замкiв, – пояснила вона.

– Мають.

– Тодi, певно, це старий врiзав замок, бо в рештi квартир…

Я подивився додолу й помiтив, що слiди в пилюцi вели саме за замкненi дверi.

– Хтось був у цiй кiмнатi, – повiдомив я. – Нещодавно.

– Не лякайте мене.

Я пiдiйшов до iнших дверей. На них не було замкiв, i вiд мого поштовху вони вiдчинилися iз iржавим стогоном. Посерединi стояло неприбране лiжко iз запоною, на чотирьох стовпчиках. Пожовкле простирадло скидалося на саван. У головах лiжка висiло розп’яття. У кiмнатi також були комод iз маленьким дзеркалом, раковина, глечик та стiлець, а бiля стiни – шафа з напiввiдчиненими дверцятами. Я пiдiйшов до столика, що стояв в узголiв’i лiжка; пiд скляною стiльницею лежали фотокартки дiдусiв та бабусь, похороннi картки, лотерейнi кви

Страница 41

ки. На столi я побачив рiзьблену з дерева музичну скриньку та кишеньковий годинник, що навiчно зупинився на двадцяти хвилинах на шосту. Я спробував був завести музичну скриньку, але мелодiя застрягла пiсля шостоi ноти. Коли вiдчинив шухляду столика, знайшов порожнiй футляр вiд окулярiв, манiкюрнi ножицi, солдатську фляжку та пам’ятну медаль iз церкви Лурдськоi Богоматерi. Бiльше нiчого.

– Десь мають бути ключi вiд тiеi кiмнати, – припустив я.

– Певно, управитель узяв iх. Слухайте, я гадаю, краще нам пiти звiдси.

Раптом мiй погляд знову впав на музичну скриньку. Пiднявши ii, я вiдкрив вiко й там знайшов золотий ключик, який перешкоджав механiзмовi. Я витяг його – мелодiя знов задзеленчала. Я впiзнав «Болеро» Равеля[26 - Ravel – Равель, Морiс Жозеф (1875–1937), вiдомий французький композитор-iмпресiонiст.].

– Оце, мабуть, i е ключ, – посмiхнувся я до жiнки.

– Послухайте, якщо кiмнату замкнено, на це iснуе якась причина. З поваги до пам’ятi…

– Ви можете пiти до себе й зачекати на мене там, панi Авроро.

– Ви диявол. Ну, гаразд. Вiдчиняйте, якщо потрiбно.

16

Подув холодного повiтря свистiв у замковiй щiлинi, облизуючи менi пальцi, поки я порався з ключем. Замок, що його пан Фортюнi прилаштував до дверей синовоi кiмнати, був утричi бiльшим, нiж замок на вхiдних дверях. Панi Аврора, сповнена поганих передчуттiв, дивилася на мене так, наче я збирався вiдкрити скриньку Пандори.

– Ця кiмната розташована в переднiй частинi будинку? – спитав я.

Сторожиха похитала головою.

– Тут е маленьке вiконце для вентиляцii. Воно виходить на подвiр’я.

Я штовхнув дверi. Перед нами вiдкрився непроникний темний колодязь, скупе свiтло позаду ледь розсiювало цю темряву. Вiкно, що виходило на подвiр’я, було заклеене пожовклими газетними сторiнками. Я повiдривав iх, i спис iмлистого свiтла проник у темряву.

– Ісусе, Марiе та Йосифе, – пробурмотiла жiнка.

Кiмната була заповнена розп’яттями. Вони звисали зi стелi, гойдаючись на стрiчках, висiли на стiнах, прибитi цвяхами. Тут були iх десятки. Хрести було вирiзано ножем на дерев’яних меблях, надряпано на пiдлозi, намальовано червоною фарбою на дзеркалi. Слiди вели до лiжка, точнiше, до того, що вiд нього лишилося, – а лишився вiд нього кiстяк iз дротiв та поточеного хробаками дерева. Бiля вiкна стояв закритий письмовий стiл, який увiнчували три металевi розп’яття. Я обережно вiдкрив стiл. На стиках дерев’яних перебiрок не було пилу, з чого я зробив висновок: стiл нещодавно вiдкривали. У ньому було шiсть шухляд. Замки на всiх було зламано. Я оглянув шухляди одну за одною. Порожнi.

Став навколiшки бiля письмового столу й провiв пальцями по подряпинах, якi вкривали дерево. Чи руки Хулiана Каракса робили цi подряпини машинально? Чи це – химернi iероглiфи з таемним значенням?.. Пiд столом я помiтив купу записникiв i склянку з ручками та олiвцями. Узяв один iз записникiв i переглянув. Рисунки та окремi слова. Математичнi вправи. Незв’язнi фрази, цитати з книжок. Незакiнченi вiршi. У рештi записникiв – те саме. Деякi рисунки з незначними варiацiями повторювалися на кiлькох сторiнках. Мене налякала фiгура чоловiка, який, здавалося, був зроблений з полум’я. Інше чудернацьке зображення скидалося чи то на янгола, чи то на плазуна, що згорнувся в кiльце навколо хреста… А ось фантастична незграбна споруда з баштами та арками; що це – собор?.. Утiм, штрихи були впевненi та свiдчили про деякi здiбностi до образотворчого мистецтва. Юний Каракс, виявляеться, був iще й непоганим рисувальником.

Я вже збирався покласти останнiй записник на мiсце, навiть не дивлячись на нього, коли щось випало з-помiж його сторiнок та впало менi пiд ноги. То була фотокартка, i на нiй я впiзнав ту саму дiвчину, яка була на iншому знiмку – на тому, що був зроблений бiля цього будинку. Дiвчина позувала у розкiшному садочку, а над верхiвками дерев ледь виднiвся будинок, обриси якого я бачив на малюнках юного Каракса. Я вiдразу впiзнав будинок. Це була вiлла «Бiлий чернець» на проспектi Тiбiдабо. На зворотi фотокартки був простий напис:

Пенелопа, яка Тебе кохае.

Я поклав фотокартку до кишенi, закрив стiл та всмiхнувся до панi Аврори.

– Усе подивилися? – спитала вона, явно бажаючи щонайшвидше покинути це мiсце.

– Майже, – вiдповiв я. – Ви казали, що невдовзi пiсля вiд’iзду Хулiана до Парижа надiйшов якийсь лист, але пан Фортюнi наказав вам викинути його…

Жiнка хвилину вагалася, а потiм кивнула головою.

– Я поклала його до шухляди шафи, що в передпокоi, на той випадок, якщо колись приiде француженка. Вiн i досi мае бути там.

Ми попрямували до шафи й вiдкрили першу шухляду. Брунатно-жовтий конверт лежав зверху колекцii зупинених годинникiв, заiржавiлих гудзикiв та монет, якi вийшли з обiгу двадцять рокiв тому.

Я взяв конверт та уважно розглянув його.

– Ви читали цього листа, панi Авроро?

– За кого ви мене маете?

– Я не волiв вас образити. Якщо ви вважали, що Хулiан помер, прочитати цього листа було б цiлком природно.

Сторожиха знизала плечима, опуст

Страница 42

ла очi й покрокувала до дверей. Я скористався моментом та сховав листа у внутрiшню кишеню пiджака.

– Послухайте, я не бажаю справити хибне враження, – озирнулася панi Аврора.

– Звичайно ж, нi. То що було в листi?

– Це було любовне послання. Як цi iсторii, що iх читають по радiо, тiльки ще сумнiше, розумiете? Здавалося, наче все це – правда. Повiрте менi, я мало не плакала, коли читала цього листа.

– Ви дуже вразлива, панi Авроро.

– А ви – диявол.

Того ж вечора, попрощавшись iз панею Авророю й пообiцявши тримати ii в курсi справ стосовно Хулiана, я пiшов побачитися з управителем будинку. Пан Молiна, либонь, бачив i кращi днi, але зараз йому належала лише напiвзруйнована контора на брудному першому поверсi будинку на вулицi Флорiдабланка. Утiм, людиною Молiна здавався веселою та задоволеною iз себе. До його рота наче приклеiлася напiвспалена сигара – здавалося, вона росте простiсiнько з його вусiв. Дихав вiн так, як бiльшiсть людей хропе, тому я першоi митi подумав був, що вiн спить. Його сальне волосся розгладжувалося на лобi, над маленькими свинячими очима. Костюм його можна було б продати на блошиному ринку Енкантес щонайбiльше за десять песет, натомiсть в око вiдразу впадала криклива краватка тропiчних кольорiв. Судячи зi стану контори, пан управитель уже нiчим не управляв, хiба що клопами та павутинням забутоi Барселони.

– У нас саме ремонт, – сказав вiн, вибачаючись.

Щоб розтопити лiд, я згадав iм’я панi Аврори, наче посилався на стару приятельку власноi родини.

– О, замолоду вона була справжньою красунею, – прокоментував Молiна. – З вiком вона споганiла й погладшала, але i я вже не той, яким був. Можете не вiрити, але у вашому вiцi я був справжнiй Адонiс. Дiвчата навколiшках благали бодай однiеi ночi зi мною, щоб мати можливiсть народити вiд мене дiтей! На жаль, двадцяте столiття не принесло iз собою нiчого доброго. Чим можу стати у пригодi, молодий чоловiче?

Я розповiв йому бiльш-менш правдоподiбну iсторiю про ймовiрну вiддалену спорiдненiсть iз Фортюнi. Пiсля п’ятихвилинноi розмови Молiна присунувся до шафи iз шухлядами й дав менi адресу адвоката, який вiв справи Софi Каракс, матерi Хулiана.

– Подивимось… Хосе Марiя Рекехо. Вулиця Лева ХІІІ, будинок 59. Двiчi на рiк ми надсилаемо листи на скриньку до головного поштамту на Вiа-Лаетана.

– А ви знайомi з паном Рекехо?

– Час вiд часу я спiлкуюся телефоном iз його секретаркою. Загалом справи з ним ведуться через пошту. Цим також займаеться моя секретарка. Сьогоднi вона в перукаря. Адвокати бiльше не мають часу, щоб вести справи вiч-на-вiч. Серед представникiв цiеi професii не залишилося справжнiх iдальго.

Однак не залишилося не тiльки справжнiх iдальго, а й справжнiх адрес теж. Швидкий погляд на мапу мiста, що лежала в управителя на столi, пiдтвердив моi пiдозри: адреси уявного адвоката, пана Рекехо, не iснувало. Я сказав це пановi Молiнi, але той сприйняв моi слова як жарт.

– Чорт мене забирай! – засмiявся вiн. – Що я казав? Шахраi.

Управитель знову розлiгся в крiслi й видав iще один звук, схожий на хропiння.

– Дайте менi принаймнi номер поштовоi скриньки.

– Згiдно з облiковою карткою, це номер 2837, хоча я не завжди можу вчитати письмо моеi секретарки. У тому, що стосуеться цифр, жiнки не хапають з неба зiрок. От у чому вони насправдi доки, так це…

– Можна подивитися на картку?

– Звичайно. Будь ласка.

Вiн передав менi картку, i я глянув на неi. Цифри були дуже розбiрливi. Номер скриньки 2321. Страшно було й думати про облiк, який веде ця контора.

– Ви багато спiлкувалися з паном Фортюнi за його життя? – спитав я.

– Час вiд часу. Надто стриманий чоловiк. Я пам’ятаю, коли дiзнався, що його француженка втекла геть, запросив його пiти до повiй iз кiлькома моiми приятелями. Тут неподалiк, бiля танцювального залу «Палома», – чудовий заклад. Просто щоб пiдбадьорити його, еге? Усього лишень. І уявiть собi – вiн перестав розмовляти зi мною, навiть не вiтався на вулицi, наче мене не було. Що скажете на це?

– Та ви що? Я шокований! А щось iще можете розповiсти про родину Фортюнi? Ви iх добре пам’ятаете?

– Тодi були iншi часи, – з ностальгiею пробурмотiв пан Молiна. – Та я навiть знав дiдуся Фортюнi – того, хто заснував цю крамницю. Про сина мало що знаю. А дружина? Вона була красунею. Що за жiнка! І порядна. Попри всi плiтки та чутки…

– А чи правда, що Хулiан – не рiдний син Фортюнi?

– Звiдки ви це взяли?

– Я вже казав, що я родич. Згодом усе стае явним.

– Плiтки такi були, але…

– Але?..

– Люди взагалi багато базiкають. Люди пiшли не вiд мавп. Вони пiшли вiд папуг.

Конец ознакомительного фрагмента.

notes

Виноски

1

Спосiб дiй (лат.). (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)

2

Альбенiс (Albeniz) Ісак Мануель Франсiско (1860–1909) – видатний iспанський композитор i пiанiст.

3

Qiu pro quo (лат.) – плутанина («одне замiсть другого»). Барсело вживае цей вислiв недоречно, у значеннi «послуга за послугу» –

Страница 43

замiсть латинського прислiв'я do ut des («ти – менi, я – тобi»).

4

El Escorial – королiвський палац поблизу Мадрида, побудований у другiй половинi XVI столiття. Найбiльша королiвська резиденцiя у свiтi. Крiм усього iншого, в Ескорiалi знайдено цiннi сховища документiв, зокрема з часiв iспанських завоювань в Америцi.

5

Voleur – злодюжка (фр.).

6

Fabada – астурiйська страва з квасолi, кров’яноi ковбаси та сала.

7

Ортега-i-Гассет, Хосе (1883–1955) – вiдомий iспанський письменник i фiлософ. Був професором Мадридського унiверситету, у 1930-тi роки – депутат парламенту, республiканець. Пiд час громадянськоi вiйни емiгрував. У своiх творах рiзко критикував сучасну цивiлiзацiю.

8

Момпу Федерiко (Federico Mompou) – iспанський композитор (1893–1987), який писав переважно для фортепiано; його твори вважаються найяскравiшим утiленням душi каталонськоi музики. (Прим. ред.)

9

Cary Grant (1904–1986) – вiдомий голiвудський актор, якого характеризувало поеднання мужньоi зовнiшностi з аурою «справжнього джентльмена». (Прим. ред.)

10

Франсiско Масiа-i-Льюса (1859–1933) – видатний дiяч каталонського нацiонального руху, органiзатор кiлькох повстань проти диктатури Прiмо де Рiвери. У 1931–1933 рр. – очiльник автономного уряду Каталонii.

11

Simone de Beauvoir (1908–1986) – вiдома французька письменниця й фiлософ-екзистенцiалiст. Близький друг Ж. -П. Сартра.

12

Jovellanos – Гаспар Мельчор де Ховельянос-i-Рамiрес (1744–1811) – видатна постать iспанського Просвiтництва, державний дiяч, фiлософ, економiст, поет i драматург.

13

Moratin – автор мае на увазi Нiколаса Фернандеса де Моратiна (1737–1780) або Леандро Фернандеса де Моратiна (1760–1828), обидва iспанськi драматурги доби Просвiтництва, батько та син. (Прим. ред.)

14

Spinoza – Бенедикт Спiноза (Барух д'Еспiноза), видатний фiлософ-рацiоналiст (1632–1677). (Прим. ред.)

15

Valera – Хуан Гальяно Валера-i-Алькала (1824–1905), один з найвiдомiших iспанських прозаiкiв XIX ст. (Прим. ред.)

16

Charles Boyer (1897–1978) – французький кiноактор; знявся у бiльш нiж сотнi французьких та голлiвудських фiльмiв. Ефектна зовнiшнiсть, досконала статура та оксамитовий голос забезпечили йому надзвичайний успiх у ролях романтичних героiв.

17

Carole Lombard – сценiчний псевдонiм Джейн Елiс Пiтерс (1908–1942), американськоi кiнозiрки, популярноi у 1930–1940-тi роки. Дружина Кларка Гейбла. Загинула в авiакатастрофi.

18

Veronica Lake – сценiчне iм’я американськоi кiноактриси Констанс Френсiс Марi Олкмен (1919–1973), надзвичайно популярноi у 1940-тi роки, постiйноi партнерки актора Алана Ледда.

19

Найвища точка Барселони, гора заввишки 532 м.

20

Область на пiвденному сходi Іспанii.

21

Область на пiвночi Іспанii, на узбережжi Бiскайськоi затоки.

22

Вiсенте Бласко Ібаньес (1867–1928) – видатний iспанський письменник, автор фiлософських та соцiально-психологiчних романiв.

23

Емiлiо Сальгарi (1863–1911) – iталiйський письменник, автор пригодницьких романiв.

24

Gertrude Stein – Гертруда Стайн (1874–1946), вiдома американська письменниця-модернiстка й лiтературознавець.

25

Rainer Maria Rilke – Райнер Марiя Рiльке (1875–1926), вiдомий австрiйський поет-неоромантик. (Прим. ред.)

26

Ravel – Равель, Морiс Жозеф (1875–1937), вiдомий французький композитор-iмпресiонiст.

Читать онлайн “Тінь вітру” «Карлос Сафон»

Страница 1

Страница 2

Страница 3

Страница 4

Страница 5

Страница 6

Страница 7

Страница 8

Страница 9

Страница 10

Страница 11

Страница 12

Страница 13

Страница 14

Страница 15

Страница 16

Страница 17

Страница 18

Страница 19

Страница 20

Страница 21

Страница 22

Страница 23

Страница 24

Страница 25

Страница 26

Страница 27

Страница 28

Страница 29

Страница 30

Страница 31

Страница 32

Страница 33

Страница 34

Страница 35

Страница 36

Страница 37

Страница 38

Страница 39

Страница 40

Страница 41

Страница 42

Страница 43

Войти в книгоклуб

Регистрация нового участника сообщества «КнигоПоиск»

Восстановление пароля

Новый пароль был отправлен на Вашу почту!

Поздравляем Вас с успешной подпиской!

Купить электронную книгу:

Жанры книг:

Триллер:

Фэнтези:

Детская Литература:

Ужасы:

Фантастика:

Роман:

Бизнес-Книги:

Зарубежная литература:

Классика:

Книги по психологии:

Дом, Семья:

Боевики:

Детективы:

Ужасы и Мистика:

Современная Проза:

Публицистика:

Наука, Образование:

Приключения:

Повести, Рассказы:

Компьютерная литература:

Историческая литература:

Религия:

Эзотерика:

Эротика, Секс:

Юмористическая литература:

Философия:

Зарубежная драматургия:

Поэзия, Драматургия:

История:

Поздравляем Вас
с успешной подпиской!