Страница 1

Свiт, повний демонiв. Наука як свiчка у пiтьмi
Карл Эдуард Саган


Ця книжка – манiфест науцi. У нiй Саган пiдбив пiдсумки свого колосального наукового досвiду. Учений розбивае вщент псевдонауковi мiфи. Факти, пiдкрiпленi залiзними логiчними аргументами, спростовують фальшивi науковi теорii, якi тривалий час видавалися за серйознi дослiдження. Саган вчить читача критично мислити та не забувати про здоровий глузд. Книжка, за визначенням самого автора, е найкращим керiвництвом зi зняття локшини з фальшивих наукових iстин, яким вiн протиставляе справжнi вiдкриття.





Карл Саган

Свiт, повний демонiв



Моему онуковi Тонi

Бажаю тобi жити у свiтi, вiльному вiд демонiв i повному свiтла



* * *


Чекаемо свiтла, та ось темнота, чекаемо сяйва та й у пiтьмi ходимо!

    Ісая 59:9

Краще запалити свiчку, нiж проклинати тьму.

    Прислiв’я






Передмова

Моi вчителi


Вiтряний осiннiй день 1939 року. Листя на вулицi закручуе у маленькi стовпчики, i кожен обертаеться по-своему. Добре сидiти вдома, у теплi й безпецi. Мама в сусiднiй кiмнатi готуе обiд. Нiхто зi старших хлопцiв не чiпляеться до тебе. За кiлька днiв до того я побився – уже й не пригадаю з ким, багато рокiв минуло вiдтодi, – може, зi Снунi Агатою iз четвертого поверху. Ми штовхалися, я розмахнувся i врiзав… у вiтрину аптеки Шлехтера.

Мiстер Шлехтер не розсердився: «Усе гаразд. Я застрахований», – сказав вiн, поливаючи мiй зап’ясток неймовiрно щипким антисептиком. Мама вiдвела мене до лiкаря на перший поверх нашого будинку. Вiн вийняв пiнцетом окрушини скла з руки. Взяв голку з ниткою i наклав два шви.

«Два шви!» – у захватi повторював мiй батько того вечора. А на швах вiн розумiвся. Батько працював закрiйником на швейнiй фабрицi: вирiзав по лекалах спинки, чи там рукави, плать i костюмiв. Його верстат уселяв жах – мiг розрiзати за мить величезний стос тканини.

Потiм частини одягу iхали безкiнечним рядом кравчинь, якi сидiли за швейними машинками. Батьковi сподобалося, що мiй гнiв перемiг мою природну сором’язливiсть.

Інодi треба давати здачi. Я не хотiв робити нiчого поганого. Так вийшло. Ось Снунi штовхае мене – а вже наступноi митi мiй кулак врiзаеться у вiтрину мiстера Шехтера. Я поранив руку, змусив батькiв витрачатися на лiкаря, розбив вiтрину – а нiхто не розсердився. Зi Снунi ми навiть потiм подружилися.

Я думав: який же висновок треба зробити з усiеi цiеi iсторii? У кожному разi, у теплiй квартирi згадувати про це було приемнiше, нiж шукати нових пригод на холоднiй вулицi. Я сидiв удома й дивився через вiкно на Нижню бухту.

Мама, як завжди, переодягнулася i причепурилася до приходу батька. Ми поговорили про бiйку зi Снунi. Сiдало сонце, ми разом дивилися, як ходять по водi хвилi.

– По той бiк воюють, люди вбивають людей, – сказала мама, махнувши рукою на океан.

Я уважно вдивився у горизонт:

– Я знаю. Я iх бачу.

– Ти не можеш iх бачити, це дуже далеко, – скептично, навiть iз якоюсь суворою ноткою в голосi, вiдповiла мама i повернулася в кухню.

«Звiдки вона знае, бачу я iх чи нi?» – подумалося менi. Примружившись, я уявляв, що бачу тонку смужку землi на горизонтi, на якiй штовхаються i б’ються на мечах крихiтнi фiгурки, як у моiх комiксах. Однак, може, мама мае рацiю. Може, це просто моя уява, щось типу нiчних жахiв, вiд яких я досi, бувае, прокидаюся – пiжама мокра вiд поту, серце вискакуе iз грудей.

Як вiдрiзнити уяву вiд яви? Я дивився на сiру воду, аж поки не стемнiло й мене не покликали мити руки перед вечерею. Прийшовши додому, батько згрiбав мене в обiйми. Я вiдчував холод вулицi на щетинi, яка пробилася на батьковому обличчi за день.



Того самого року, якось у недiлю, батько терпляче пояснював менi роль нуля в арифметицi, сказав, як називаються великi числа, i розповiв, що найбiльшого числа не iснуе («завжди можна додати одиничку»). Раптом менi по-дитячому захотiлося написати всi числа вiд 1 до 1000. Паперу в будинку не було, але батько запропонував стос сiрих картонок, якими пральниця перекладала сорочки. Я енергiйно взявся до справи, та невдовзi вiдчув, що це досить марудна робота. Тiльки подужав першi сотнi, як мама вже каже вмиватися перед сном. Я був у розпачi. Як же тут спати, треба ж дiйти до тисячi! Втрутився батько, досвiдчений миротворець: поки я вмиватимуся, вiн продовжить за мене. Ура! Поки я повернувся, вiн дiйшов до 900, тож я дописав до 1000 i лiг спати лиш трiшки пiзнiше, нiж було заведено. Вiдтодi мене не полишае магiя великих чисел.

Того ж таки 1939 року батьки взяли мене на Всесвiтню виставку у Нью-Йорку. Наука i високi технологii обiцяли прекрасне майбутне. Для нащадкiв урочисто закопали капсулу часу, наповнену артефактами нашоi епохи, – чомусь думалося, що вони можуть погано знати життя людей у 1939-му. «Завтрашнiй свiт» уявлявся гладеньким чистим свiтом стрiмких лiнiй, у якому не буде й слiду бiдностi.

«Побач звук» – спокусливо закликала одна експозицiя. І справдi: коли по камертону ударити маленьким молоточком, на екранi ос

Страница 2

илографа з’являлася гарна синусоiда. «Почуй свiтло» – закликав iнший плакат. І коли на фотоелемент потрапляв промiнь свiтла, то лунав звук, схожий на трiск нашоi «Мотороли», коли перемикаеш радiостанцii. У свiтi було повно чудес, про якi я й гадки не мав. Як звук ставав зображенням, а свiтло – шумом?

Моi батьки не були науковцями i майже нiчого не знали про науку. Проте вони виховали в менi здатнiсть дивуватися i сумнiватися – риси, на перший погляд, непоеднуванi, але дуже важливi для наукового складу розуму. Наша родина жила дуже скромно, та коли я оголосив, що хочу стати астрономом, батьки беззастережно мене пiдтримали, хай навiть (як i iхнiй син) достоту не розумiли, чим астрономи займаються. Вони нiколи не казали, що краще б менi стати лiкарем або юристом.

Хотiв би я згадати шкiльних учителiв, якi надихнули мене зайнятися наукою, але, на жаль, таких не було. Ми заучували напам’ять перiодичну таблицю хiмiчних елементiв, будували важелi й нахиленi площини, запам’ятали, що в зеленому листi вiдбуваеться фотосинтез, а також у чому полягае рiзниця мiж антрацитом i бiтумiнозним вугiллям. Утiм, школа не дарувала вiдчуття дива. Нам нiчого не розповiдали про розвиток науковоi думки i хибнi iдеi, якi панували в давнину. На лабораторних роботах у старших класах треба було просто отримати правильний результат. Не той результат – нижча оцiнка. Особистого iнтересу, iнтуiтивних здогадiв, бажання перевiрити школа не заохочувала. Найцiкавiшими здавалися додатки у кiнцi пiдручникiв, але шкiльний рiк закiнчувався ранiше, нiж ми встигали до них дiйти. Чудовi книжки з астрономii можна було знайти в бiблiотецi, але не в школi. Дiлення у стовпчик ми зазубрювали як набiр правил, як рецепт iз кулiнарноi книги, без пояснень, чому такi й такi арифметичнi операцii дають правильну вiдповiдь. У старших класах про добування квадратного кореня нам розповiдали з таким побожним трепетом, нiби це скрижаль заповiту. Просто запам’ятай i все. Головне – отримати правильну вiдповiдь, а розумiеш ти, що робиш, чи нi – нiкого не цiкавило. На другому роцi алгебру вiв сильний учитель, вiд нього я навчився багатьох речей; але водночас це був чоловiк грубуватий – йому, наприклад, подобалося доводити учениць до слiз. Мiй iнтерес до науки живився книжками, журналами й науковою фантастикою.

Мрii здiйснилися в унiверситетi: там я знайшов викладачiв, якi не тiльки розумiлися на науцi, а й умiли ii пояснити. Менi пощастило вчитися у Чиказькому унiверситетi – на той час одному з найкращих. Життя на фiзичному факультетi оберталося довкола Енрiко Фермi, красу математики нам показував Субрахманьян Чандрасекар, про хiмiю я говорив iз Гарольдом Юрi, бiологiчну практику влiтку проходив у Германа Мюлера в Індiанському унiверситетi, а астрономiю планет менi викладав Джерард Койпер, найбiльший фахiвець у цiй галузi.[1 - Енрiко Фермi (1901–1954) – iталiйський i американський фiзик, лауреат Нобелiвськоi премii з фiзики (1938). Субрахманьян Чандрасекар (1910–1995) – iндiйський i американський астрофiзик, лауреат Нобелiвськоi премii з фiзики (1983). Гарольд Юрi (1893–1981) – американський фiзик i фiзико-хiмiк, лауреат Нобелiвськоi премii (1934) за вiдкриття дейтерiю, вивчав еволюцiю планет. Герман Мюлер (1890–1967) – американський генетик, вiдкрив мутагенний вплив рентгенiвського випромiнювання, лауреат Нобелiвськоi премii з фiзiологii й медицини (1946). Джерард Койпер (1905–1973) – нiдерландський i американський астроном, вiдкрив кiлька супутникiв Урана, Нептуна i Сатурна та вуглекислий газ в атмосферi Марса; його iм’ям названо пояс кам’яно-крижаних тiл за орбiтою Нептуна. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)]

Саме завдяки Койперу я привчився, так би мовити, «рахувати на серветках». Спадае на думку розв’язок проблеми? Береш перший-лiпший аркуш паперу, серветку, старий конверт, що завгодно, спираешся на фундаментальнi закони фiзики i накидаеш рiвняння, пiдставляючи приблизнi числа. Якщо вiдповiдь не схожа на те, чого ти чекав – iдеш iншим шляхом. Це вiдсiкае рiзну маячню, мов гострий нiж.

Крiм того, менi пощастило вчитися в Чиказькому унiверситетi за гуманiтарною програмою, задуманою Робертом Гатчинсом,[2 - Роберт Гатчинс (1899–1977) – президент Чиказького унiверситету (1929–1945), фiлософ освiти, здiйснив в унiверситетi низку важливих реформ.] – наука в цiй програмi вважалася важливим елементом багатого калейдоскопу людського знання. Вважалося, що майбутнi фiзики не можуть не знати Платона, Арiстотеля, Шекспiра, Гiбона, Малiновського, Фрейда та iнших. У вступi до астрономii систему Птолемея, в якiй Сонце обертаеться навколо Землi, викладали настiльки переконливо, що деякi студенти мало не зрiкалися Коперника. У програмi Гатчинса викладачiв цiнували не за науковi досягнення, як в американських унiверситетах нинi, а за здатнiсть навчити й надихнути молоде поколiння.

У цiй п’янкiй атмосферi менi вдалося заповнити чимало прогалин у своiй освiтi. Прояснилося багато загадкових речей, не тiльки наукових. Я на власнi очi бачив, яку радiсть даруе л

Страница 3

динi розгадка ще однiеi таемницi природи.

Я завжди вiдчував велику вдячнiсть до своiх учителiв 1950-х рокiв i хотiв, щоб вони це знали. Утiм, озираючись на минуле, я розумiю, що найважливiших речей навчився не вiд шкiльних учителiв, i навiть не вiд унiверситетських професорiв, а вiд дуже далеких вiд свiту науки батькiв, того пам’ятного 1939 року.




Роздiл 1

Найцiннiша рiч


Супроти реальностi вся наша наука примiтивна i дитяча, але це найцiннiше, що в нас е.

    Альберт Ейнштейн (1879–1955)

Водiй зустрiв мене в аеропорту з табличкою, на якiй було написано мое iм’я. Я прилетiв на конференцiю науковцiв i тележурналiстiв, присвячену сумним перспективам популяризацii науки на комерцiйних телеканалах. Оргкомiтет люб’язно прислав по мене авто.

– Можна вас про щось запитати? – звернувся вiн до мене, поки ми чекали багаж.

– Так, звiсно.

– Важко бути однофамiльцем того вiдомого ученого?

Я не вiдразу зрозумiв, про що вiн. Жартуе? Нарештi до мене дiйшло.

– Я i е той учений, – вiдповiдаю.

Вiн затнувся, а тодi усмiхнувся:

– Вибачте. Мене постiйно переслiдуе ця проблема, от я й подумав, що вас теж. Мене звуть Вiльям Баклi, – сказав водiй, простягаючи руку.

(Насправдi його звали iнакше, iм’я я змiнив, але цей чоловiк виявився однофамiльцем вiдомого тележурналiста, любителя посперечатися. Напевно, його не раз через це пiддражнювали.)

Ми сiли в машину – дорога була неблизька, – ритмiчно зарухалися двiрники. Водiй сказав, що йому приемно опинитися в компанii «того самого вченого», бо в нього, мовляв, е багато питань про науку. Можна спитати? Звiсно, можна.

Почалася розмова. Проте, як з’ясувалося, не про науку. Водiй хотiв поговорити про заморожених iнопланетян, яких уряд ховае на вiйськовiй базi пiд Сан-Антонiо, про «тунелювання» (тобто контакти з душами померлих, варто сказати, не надто балакучими), магiчнi кристали, пророцтва Нострадамуса, астрологiю, Туринську плащаницю… Про все це вiн говорив iз життерадiсним ентузiазмом. І щоразу доводилося його розчаровувати:

– Докази дуже сумнiвнi. Існуе набагато простiше пояснення, – вiдповiдав я.

Вiн був по-своему начитаною людиною. Знав рiзнi деталi про «затонулi континенти» Атлантиду i Лемурiю. Був упевнений, що от-от на пошуки решток великих цивiлiзацiй, наразi доступних хiба що рибам i гадам морським, спорядять спецiальну експедицiю. Звiсно, океан ховае багато таемниць, але я точно знав, що жоден океанограф чи геофiзик не вiрить в Атлантиду i Лемурiю. Наука стверджуе, що iх нiколи не iснувало. Шкода було забирати в людини мрiю, але довелося сказати правду.

Ми iхали крiзь дощ, i настрiй водiя поступово згасав. Здавалося, що я не просто заперечую хибнi концепцii, а забираю щось дороге його серцю.

Однак у справжнiй науцi не менше захопливого й загадкового, вона кидае ще бiльший виклик людському розуму i значно ближча до iстини. Чи чув цей чоловiк, що в холодному розрiдженому газi мiж зiрками розсiяно молекули, з яких можна утворити життя? Що у вулканiчних осадах, вiк яких налiчуе чотири мiльйони рокiв, знайдено слiди наших пращурiв, живих органiзмiв? Що вiд зiткнення Індii з Азiею у небо здiйнялися Гiмалаi? Що вiруси влаштовано як шприци – вони впорскують свою ДНК в обхiд захисних систем органiзму i змiнюють репродуктивний механiзм клiтин? Що ми намагаемося вловити радiосигнали вiд позаземних цивiлiзацiй? Що археологи знайшли стародавне мiсто Ебла, i в тамтешнiх написах вихваляють мiсцеве пиво?

Нi, не чув. Як i нiколи не чув про принцип квантовоi невизначеностi. А ДНК була для нього тiльки словом iз трьох букв.

Мiстер Баклi – розумний, допитливий, красномовний чоловiк – майже нiчого не знав про сучасну науку. Його цiкавили загадки Всесвiту. Вiн хотiв знати про науку. Просто наука доходила до нього спотвореною. Наша культура, освiтня система, засоби масовоi iнформацii пiдвели цього чоловiка. Суспiльство дозволило iснувати шахрайству i всiлякiй маячнi. Мiстера Баклi не навчили вiдрiзняти справжню науку вiд дешевих пiдробок. Вiн i гадки не мав про науковий метод.

Сотнi книжок написано про Атлантиду, мiфiчний континент, який нiбито iснував 10 000 рокiв тому в Атлантичному океанi (або деiнде – в однiй недавнiй книжцi Атлантида опинилася в Антарктидi). Ця iсторiя бере початок вiд Платона, який переповiв давню байку. Автори сучасних книжок упевнено описують високий рiвень технологiй, високу мораль i духовнiсть атлантiв – як тут не пошкодувати про цiлий затоплений континент! Епоха «нью-ейджа» породила власну Атлантиду, «легендарну цивiлiзацiю високоi науки», переважно «науки» магiчних кристалiв. Катрiна Рафаель написала цiлу трилогiю, яка породила в Америцi справжню «кристаломанiю» – «кристали атлантiв» зчитували i передавали думки, зберiгали стародавню iсторiю i стали прообразом египетських пiрамiд. Зрозумiло, що жодних доказiв на пiдтвердження цих фантазiй i близько немае. (Не вважати ж доказом свiжу гiпотезу сейсмологiв, що ядро Землi може бути одним величезним майже iдеальним кристалом iз залiза, лише тому, що фан

Страница 4

там кристалiв сподобаеться така думка.)

Деякi автори, наприклад, Доротi Вiталiано у книжцi «Легенди Землi», мислять бiльш рацiонально i пов’язують витоки легенди про Атлантиду з яким-небудь маленьким острiвцем у Середземному морi, знищеним виверженням вулкану, або зi стародавнiм мiстом, яке обвалилося у Коринфську протоку пiсля землетрусу. Така подiя справдi могла породити легенду, але в жодному разi не йдеться про зникнення цiлого континенту i мiстичноi цивiлiзацii з надприродними технологiями.

Марно шукати в бiблiотеках, популярних журналах, вечiрнiх телепередачах iнформацiю про будову морського дна, тектонiчнi плити чи карти морського дна, якi незаперечно доводять, що нiякого континенту мiж Європою i Америками нiколи не iснувало.

Водночас сенсацiйних повiдомлень, якi спокушають легковiрiв, – скiльки завгодно. Значно важче почути скептичний голос. Скептицизм погано продаеться. Жива й допитлива людина, яка черпае знання iз популярноi культури i так дiзнаеться про речi типу Атлантиди, мае у сто, а то й у тисячу разiв бiльше шансiв наштовхнутися на який-небудь дурноверхий мiф, нiж на тверезий i виважений погляд.

Мiстеру Баклi варто було б критичнiше ставитися до того, що пропонуе популярна культура, але бiльше вiн нiчим не завинив. Вiн просто брав на вiру те, що видають за iстину найдоступнiшi засоби масовоi iнформацii. Хай вiн чоловiк наiвний, але його систематично вводили в оману.

Наука дае людинi вiдчуття дива. Так само, як i псевдонаука. Якщо не популяризувати справжню науку, виникае порожнеча, яку миттево заповнюе псевдонаука. Якби всi розумiли, що за кожною претензiею на iстину мають стояти вiдповiднi докази, для псевдонауки не залишилося б мiсця. Та в популярнiй культурi дiе щось на зразок закону Грешема – «погана» наука витiсняе «добру».[3 - Закон Грешема (iнодi Коперника – Грешема) – помiчена у ХVІ столiттi англiйським фiнансистом Томасом Грешемом закономiрнiсть, що «погана» монета (та, у якiй мiститься менше дорогоцiнних металiв при тому самому номiналi) витiсняе з обiгу «добру», бо люди зi зрозумiлих мотивiв притримують повноцiнну монету в себе.]

У свiтi повно розумних, навiть обдарованих людей, якi мають пристрасть до науки, та пристрасть ця залишаеться не задоволеною. Дослiдження показують, що 95 % американцiв у науковому планi «неграмотнi». Такий самий вiдсоток складали неграмотнi негри-раби до Громадянськоi вiйни, бо тодi дiяло суворе покарання за навчання рабiв читати. Звiсно, коли йдеться про мову чи науку, критерiй грамотностi – рiч приблизна, але 95 % – це дуже багато.

Кожне поколiння нарiкае, що рiвень освiти знижуеться. Скарги на «темну», неосвiчену молодь можна знайти ще в шумерських текстах, написаних 4000 рокiв тому. Двi тисячi чотириста рокiв тому старий буркотун Платон у сьомiй книзi «Законiв» так писав про наукову грамотнiсть:



Багато бракуе людинi, щоб наблизитися до богiв, якщо вона не знае, що таке один, два, три, i взагалi що таке парне й непарне; якщо вона не вмiе лiчити; якщо вона не здатна розрахувати нiч i день; якщо вона нiчого не знае про обертання Мiсяця, Сонця й зiрок… Отже, вiльнi люди мають вивчати всi цi науки, як вивчають iх, поряд iз грамотою, багато дiтей у Єгиптi. Передусiм там придумали простий спосiб учити дiтей лiчби – навчання супроводжуеться приемними забавами… Я й сам був здивований, що так пiзно дiзнався, в якому станi ми всi перебуваемо. Менi здалося, що це властиво яким-небудь свиням, але не людинi. І соромно стало не тiльки за себе самого, а й за всiх еллiнiв…


Важко сказати, яку роль вiдiграло незнання наук i невмiння рахувати в занепадi Афiн, але, поза сумнiвом, у наш час наслiдки невiгластва набагато серйознiшi, нiж ранiше. Байдужiсть пересiчних громадян до глобального потеплiння, зменшення озонового шару, забруднення повiтря, утилiзацii токсичних i радiоактивних вiдходiв, кислотних дощiв, ерозii грунтiв, знищення тропiчних лiсiв, стрiмкого зростання чисельностi населення – явище небезпечне й нерозумне. Вiд рiвня розвитку науки i технологiй залежать робочi мiсця i добробут. Якщо наша промисловiсть не зможе виробляти якiснi й доступнi товари, виробництво перекочуе в iншi краiни i буде збагачувати iх. Уявiть, якi соцiальнi наслiдки матимуть термоядерна енергiя, суперкомп’ютери, iнформацiйнi мережi, аборти, скорочення стратегiчних наступальних озброень, поширення наркоманii, стеження за приватним життям громадян, телебачення високоi чiткостi, вдосконалення безпеки перельотiв, використання ембрiональних тканин, збiльшення витрат на охорону здоров’я, харчовi добавки, лiки вiд душевних недуг, захист прав тварин, надпровiднiсть, таблетки вiд венеричних захворювань i вагiтностi, теорii про спадкову схильнiсть до асоцiальноi поведiнки, космiчнi станцii, польоти на Марс, лiки вiд СНІДу i раку.

Як ми можемо впливати на полiтику чи бодай просто керувати власним життям, якщо не розумiемо, куди й чому рухаеться свiт? Коли я писав цi рядки, Конгрес лiквiдовував Комiсiю з оцiнювання технологiй – единий орган, покликаний консультуват

Страница 5

Палату представникiв i Сенат iз наукових питань. Багато рокiв ця комiсiя була прикладом компетентностi й добросовiсностi. Із 535 конгресменiв i сенаторiв у ХХ столiттi хiба один вiдсоток мав бодай якесь вiдношення до науки. Схоже, що останнiм обiзнаним у науках президентом був Томас Джефферсон.[4 - Хоча до обiзнаних iз природничими науками президентiв можна зарахувати Теодора Рузвельта, Герберта Гувера i Джиммi Картера. А, наприклад, британська прем’ерка Маргарет Тетчер замолоду займалася хiмiею пiд керiвництвом нобелiвськоi лауреатки Доротi Годжкiн. Не в останню чергу через це Британiя активно виступала за заборону фреонiв, якi руйнують озоновий шар. (Прим. авт.)]

Як американцi вирiшують усi цi проблеми? Якi настанови дають своiм законодавцям? Хто i на яких пiдставах ухвалюе рiшення?



Батьком медицини вважаеться Гiппократ iз Коса. Його пам’ятають навiть через двi з половиною тисячi рокiв, а студенти-медики дотепер дають «клятву Гiппократа». Цей античний лiкар прагнув звiльнити медицину вiд забобонiв i перетворити ii на науку. Ось характерна для Гiппократа думка: «Люди вважають епiлепсiю божественною, бо не розумiють ii. Та якщо називати божественним усе, чого не розумiеш, то не буде йому кiнця-краю». Замiсть сказати: «Цього ми ще не знаемо», – люди волiють думати: «Це незбагненно», – i приписувати його Господу Богу. Із часiв античностi медицина зробила величезний крок уперед, ми дедалi краще розумiемо, чому виникають хвороби i як iх лiкувати, i дедалi менше приписуемо божественному втручанню. Рiвень дитячоi смертностi i смертностi при народженнi знизився, зросла тривалiсть життя, медицина покращила життя мiльярдiв людей на всiй планетi.

Ставлячи дiагноз, Гiппократ керувався принципами наукового методу. Вiн закликав робити ретельне обстеження: «Нiчого не залишай випадку. Нiчого не пропускай. Поеднуй рiзнi погляди. Не поспiшай». Гiппократ фiксував температурну картину рiзних хвороб задовго до винайдення термометра. Вiн хотiв, щоб лiкарi за симптомами могли визначити, як розвивалася i як розвиватиметься хвороба. На перше мiсце ставив чеснiсть i визнавав, що медицина знае не все. Вiн не соромився зiзнатися нащадкам, що не змiг вилiкувати понад половину своiх пацiентiв. Тодiшня медицина мала дуже обмежений арсенал засобiв: проносне, блювотне, наркотики, нескладнi хiрургiчнi втручання i припiкання.

Антична медицина розвивалася аж до падiння Римськоi iмперii. Естафету пiдхопив iсламський свiт, а в Європi настали «темнi вiки». Бiльшiсть анатомiчних i хiрургiчних знань було втрачено, люди покладалися на молитви й чудесне зцiлення. Учених-лiкарiв майже не залишилося, в хiд пiшли замовляння, зiлля, гороскопи й амулети. Розтин трупiв був заборонений, тому лiкарi-практики не могли вивчати людське тiло. Медична наука зупинилася в розвитку.

Те саме вiдбувалося й у Схiднiй Римськiй iмперii зi столицею в Константинополi. Історик Едвард Гiббон писав про це:



За десять столiть не було зроблено жодного вiдкриття в iм’я слави i блага людини. До умоглядних античних учень не додалося жодноi новоi iдеi, а слухнянi учнi, ставши вчителями, передавали догми наступному поколiнню слухняних учнiв.


До Нового часу навiть найкращi лiкарi мало чим могли допомогти своiм пацiентам. Останнiм англiйським монархом iз династii Стюартiв була королева Анна (*1665 – †1714). За сiмнадцять рокiв вона вагiтнiла вiсiмнадцять разiв, i тiльки п’ятеро ii дiтей народилися живими. Четверо з них померли невдовзi пiсля народження, а п’ята дитина прожила тiльки рiк, не дотягнувши до коронацii Анни у 1702 роцi. Навряд чи Анна мала якийсь генетичний розлад, а лiкарi в неi були найкращi у свiтi.

Поступово медики навчилися лiкувати хвороби, якi забирали стiльки дитячих життiв: вiдкриття мiкробiв i бактерiй, здогад, що лiкарям i акушеркам треба мити руки i стерилiзувати iнструменти, покращення харчування, санiтарнi заходи i гiгiена, антибiотики, медикаменти, вакцинацiя, вiдкриття молекулярноi структури ДНК, молекулярна бiологiя, а тепер i генна терапiя… Тепер, принаймнi у розвинених краiнах, люди мають бiльше шансiв благополучно виростити дiтей, нiж мала наприкiнцi ХVІІ столiття принцеса наймогутнiшоi краiни свiту. Люди цiлком перемогли вiспу, суттево зменшилася кiлькiсть мiсць, де можна пiдхопити малярiю. Щороку зростае очiкувана тривалiсть життя для дiтей iз лейкемiею. Завдяки науцi Земля нинi годуе у сто разiв бiльше людей, нiж тисячу рокiв тому, i живуть вони у значно кращих умовах.

Над холерним хворим можна прочитати молитву, а можна двiчi на добу давати йому по 500 мiлiграмiв тетрациклiну. (Досi iснуе релiгiя, т. зв. «Християнська наука», яка не визнае iснування хвороботворних мiкроорганiзмiв. Якщо молитва не допомагае, ii адепти вважають, що краще дитинi померти, нiж прийняти антибiотики.[5 - Адептом цiеi секти була навiть невiстка Альберта Ейнштейна, дружина його старшого сина Ганса Альберта. Старший онук Ейнштейна помер вiд дифтерii у шестирiчному вiцi, бо мати хлопчика була категорично проти допомоги медикiв – мовляв, у

Страница 6

е в руках Господа.]) Можна рекомендувати хворим на шизофренiю сеанси психоаналiзу, якi майже нiчого не дають, а можна призначити по 300–500 мiлiграмiв клозапiну на день. Науковi методи лiкування у сотнi, тисячi разiв ефективнiшi за альтернативну медицину. (Навiть коли здаеться, що альтернативнi методи допомагають, ви нiколи не знаете, чи подiяли саме вони: спонтаннi ремiсii, навiть холери i шизофренii, трапляються часом без жодних молитов i психоаналiзу.) Вiдмовлятися вiд науки – це значить вiдмовлятися не тiльки вiд кондицiонерiв, плеерiв, фенiв для волосся i швидкiсних автомобiлiв.

До епохи рiльництва мисливцi-збирачi жили в середньому по 20–30 рокiв. Така сама тривалiсть життя була в Захiднiй Європi у пiзнiй античностi й середньовiччi. До 40 вона зросла аж близько 1870 року, до 50 – у 1915-му, до 60 – у 1930-му. У 1955-му ця цифра сягнула 70 i тепер наближаеться до 80 (у жiнок трохи бiльша, у чоловiкiв менша). Решта свiту повторюе европейський шлях. У чому причина такого дивовижного, безпрецедентного прогресу? У вiдкриттi хвороботворних мiкроорганiзмiв, розвитку системи охорони здоров’я, винайденнi нових лiкiв i медичних технологiй. Тривалiсть життя – напевно, найкращий показник його якостi (мертвого щасливим не зробиш). Наука зробила людству коштовний подарунок – життя в буквальному значеннi цього слова.

Однак мiкроорганiзми мутують. Новi хвороби поширюються, як лiсова пожежа. Людство й мiкроби ведуть постiйну вiйну. Ми «тримаемо удар» не тiльки завдяки новим лiкам i методам лiкування, а й тому, що дедалi глибше розумiемо природу життя i проводимо фундаментальнi дослiдження.

Якщо ми хочемо уникнути наслiдкiв перенаселення (а наприкiнцi ХХІ столiття, за попереднiми пiдрахунками, на планетi житиме 10–12 мiльярдiв людей), то слiд винайти ефективнiшi способи виробництва iжi: удосконалювати сорти рослин, проводити iригацiю, розробляти новi добрива i пестициди, розвивати способи транспортування i зберiгання харчiв. Слiд полiпшувати й засоби контрацепцii, надавати жiнкам рiвнi з чоловiками права, пiднiмати рiвень життя найбiднiших верств населення. Як це зробити без досягнень науки i технiки?

Звiсно, наука i технiка – це не рiг достатку, з якого сиплються лише дари. Ученi не тiльки придумали ядерну бомбу, а й пiдштовхували полiтикiв до гонки озброень, пiд час якоi було виготовлено понад 60 000 ядерних боеголовок. Упродовж «холодноi вiйни» науковцi у Сполучених Штатах, Радянському Союзi, Китаi без жодних застережень пiддавали своiх спiввiтчизникiв радiоактивному опромiненню, аби тiльки не вiдстати в ядерних перегонах. Лiкарi в алабамському мiстечку Таскiгi зробили з пацiентiв-сифiлiтикiв «контрольну групу» i навмисно не лiкували iх, даючи медикаменти-обманки. Усiм вiдома жорстокiсть нацистських лiкарiв. І кому, як не нашим технологiям, маемо подякувати за талiдомiд,[6 - Талiдомiд – скандально вiдомий снодiйний препарат, який викликав генетичнi мутацii плоду пiд час вагiтностi.] фреони, «агент оранж»[7 - «Агент оранж» – сумiш дефолiантiв i гербiцидiв, яку використовувала британська й американська армiя для знищення джунглiв i боротьби з партизанами пiд час вiйн у Пiвденно-Схiднiй Азii у 1950 – 1970-х роках. Постачалася в оранжевих дiжках.] i небезпечнi змiни клiмату? Половина учених на планетi бодай час вiд часу працюе на вiйськових. Науковцi, якi смiливо критикують суспiльнi хвороби й попереджають про небезпеку технологiчних катастроф, опиняються в позицii маргiналiв; бiльшiсть же пливе за течiею, а то й охоче сидить на веслах в одному човнi з корпорацiями i вiйськовими, не переймаючись можливими наслiдками. Техногеннi ризики, породженi самою наукою, дедалi бiльше вiддалення вiд традицiйних уявлень про свiт, захмарна, як видаеться непосвяченим, складнiсть – i люди зрештою перестають довiряти науцi й шукають простiших вiдповiдей. Пересiчнi громадяни неспроста бояться науки й технiки. У популярнiй культурi домiнуе образ ученого-маньяка – вiд суботнiх дитячих телепередач до повного асортименту фаустiанських образiв у кiно: «Доктор Франкенштейн», «Доктор Стренджлав», «Парк Юрського перiоду»…

Та чи варто скидати науку з рахунку лише тому, що ii плодами зловживають технократи без моралi чи жадiбнi до влади полiтики? Прогрес у медицинi й сiльськогосподарських науках урятував значно бiльше життiв, нiж забрали всi вiйни в iсторii.[8 - Якось на великiй вечiрцi я спитав гостей – людей рiзного вiку, десь вiд тридцяти до шiстдесяти, – скiльки з них дожили б до цього дня, якби не антибiотики, кардiостимулятори i решта засобiв сучасноi медицини. Тiльки один пiдняв руку. І це був не я. (Прим. авт.)] Завдяки розвитку транспортних засобiв, комунiкацiй та сфери дозвiлля життя людей докорiнно змiнилося, а свiт став единим цiлим. Попри всi претензii до науки, опитування громадськоi думки показують, що вона залишаеться однiею з найпрестижнiших i найшанованiших галузей людськоi дiяльностi. Меч науки гострий iз обох бокiв. Наука всiм, зокрема й полiтикам, дае не бачену ранiше владу i водночас навантажуе додатковою вiдпо

Страница 7

iдальнiстю, змушуючи звертати пильну увагу на довготермiновi наслiдки застосування технологiй, дивитися з перспективи всiеi планети i кiлькох поколiнь, утримуючись вiд спокус дешевого нацiоналiзму i шовiнiзму. Помилки нинi коштують дорого i навряд чи подешевшають.

Хiба не байдуже, в чому полягае iстина? Яка, зрештою, рiзниця, «якщо в незнаннi благодать, а в мудростi немае слави», як писав поет Томас Грей? Невже вiн мав рацiю? Едмунд Вей Тiл у книжцi «Пори року по колу» (1950) висловив цю думку чiткiше:



Із морального погляду, сказати: «Менi байдуже, правда це чи нi, допоки вона мене влаштовуе», – це все одно, що заявити: «Менi байдуже, звiдки в мене грошi, поки вони е».


Нiкому не подобаються новини про корупцiю й некомпетентнiсть в урядi, та невже краще не знати про це? Чиiм iнтересам служить таке незнання? Якщо нам, людям, властива, скажiмо, вроджена антипатiя до чужинцiв, то хiба самоаналiз не буде найкращими лiками вiд неi? Якщо людина вiрить, що саме для неi сходять зорi на небi й iснуе цей Всесвiт, а наука руйнуе цю вiру – невже цим вона робить людинi погану послугу?

У «Генеалогii моралi» Фрiдрiх Нiцше, як багато iнших мислителiв i до, i пiсля нього, нарiкае на «безупинний прогрес у самоприниженнi людини», пiдживлюваний науковою революцiею. Нiцше шкодуе, що людина втратила вiру у власну гiднiсть, унiкальнiсть i незамiннiсть у свiтi. Утiм, по-моему, краще сприймати Всесвiт як вiн е, анiж перебувати в iлюзii, хай там якiй приемнiй i заспокiйливiй. Що допоможе вижити на довгiй дистанцii? Що забезпечить краще майбутне? Хай навiть наша наiвна впевненiсть у собi постраждае – хiба це така вже велика втрата? По-моему, пора дорослiшати й гартувати характер.

Дiзнавшись про те, що Всесвiту не шiсть чи дванадцять тисяч рокiв, а усi тринадцять мiльярдiв, людина глибше вiдчувае його велич i розмах; а усвiдомивши, що ми – складний набiр атомiв, а не «подих божества», починаеш принаймнi з повагою ставитися до атомiв. Знання, що наша планета – одна з мiльярдiв iнших у галактицi Чумацький Шлях, а наша галактика – одна з мiльярдiв iнших галактик, дивовижно розширюе простiр можливого. Вiдкриття, що у нас iз приматами був спiльний пращур, поеднуе людину зi свiтом природи i, що важливо, спонукае переосмислити людську природу, хай навiть це навiвае смуток.

І, зрештою, шляху назад немае. Подобаеться нам це чи нi, але наука увiйшла в саму плоть людськоi цивiлiзацii, тож краще розумно скористатися ii плодами. Примирившись iз наукою, усвiдомивши ii красу i силу, ми побачимо, що вона дуже вигiдна нам i в практичному сенсi, й у духовному.

Однак забобони i псевдонауки нiкуди не зникають, вони спокушають мiстерiв Баклi простими вiдповiдями, ухиляються вiд скептичного аналiзу, грають на нашiй допитливостi, пiдмiняють досвiд, роблять людей самовдоволеними споживачами i водночас жертвами власноi легковiрностi. Звiсно, свiт став би цiкавiшим, якби за кораблями й лiтаками в Бермудському трикутнику полювали НЛО, а мерцi передавали повiдомлення пiд час спiритичних сеансiв. Який пiдлiток не хотiв би знiмати телефонну трубку силою думки? І хiба не чудово було б, якби сни вiщували майбутне?

Та все це псевдонаука. Люди, якi розповiдають подiбнi речi, претендують на «науковiсть», але насправдi зраджують сутi наукового методу, бо спираються на чутки й iгнорують альтернативнi вiдомостi. Це лише легковiрнiсть. Із легкоi руки (а iнодi й за цинiчного потурання) газет, журналiв, видавцiв, радiо, телебачення, кiнопродюсерiв такi iдеi легко розходяться свiтом. Як показало спiлкування з мiстером Баклi, пересiчнiй публiцi через це стае важче доступитися до критичного доробку науки, правдивого i ще захопливiшого.

Псевдонаука пускае паростки легше, нiж справжня наука, позаяк уникае перевiрки реальнiстю, яка одразу показуе, що е що (реальностi ж не накажеш). Стандарти аргументацii й вимоги до доказiв у псевдонауцi набагато нижчi, тож ознайомити з нею публiку значно легше. Однак не тiльки це пояснюе ii популярнiсть.

Люди примiряють на себе рiзнi картини свiту i дивляться, яка «працюе» краще. Упавши у вiдчай, ми схильнi скидати з себе нелегку ношу скептицизму. Псевдонаука апелюе до сильних емоцiйних потреб, якi дуже часто не задовольняе справжня наука, i пiдiграе фантазiям людини про надзвичайнi здiбностi (як у героiв комiксiв чи богiв давнiх часiв). Псевдонаука втамовуе духовний голод, обiцяе зцiлення вiд хвороб i втiшае: мовляв, смерть – це не кiнець. Вона повертае людину в центр свiту, надiляе ii значенням, пов’язуе зi Всесвiтом.[9 - Хоча, по-моему, важко уявити тiснiший зв’язок iз космосом, нiж той, про який говорить сучасна ядерна астрофiзика: за винятком водню, всi атоми нашого тiла – залiзо в кровi, кальцiй у кiстках, вуглець у мозку – утворилися в надрах червоних гiгантiв за тiсячi свiтлових рокiв у просторi й мiльйони рокiв у часi. Ми всi, як я кажу, зробленi iз зiрок. (Прим. авт.)] Така картина свiту стоiть десь посерединi мiж старою релiгiею i новою наукою, i iй дiстаеться з обох флангiв.

Псевдонаука видае бажа

Страница 8

е за дiйсне (так само, як новi й старi релiгii). Кому не хочеться, щоб бажання здiйснювалися, як у дитячих казках, – за словом, без тяжкоi працi й дещицi удачi, як це насправдi бувае у життi? Спiймав золоту рибку, або викликав джина iз лампи – i на тобi три бажання (крiм бажання загадувати бажання). Хто не уявляв себе в цiй казцi – що загадати, коли раптом трапиться стара чарiвна лампа?

Пам’ятаю, у дитинствi я читав комiкси i книжки про вусатого чарiвника в цилiндрi й iз чорним цiпком на iм’я Затар. Вiн мiг усе, абсолютно все. Як? Дуже просто: треба було лише промовити бажання задом наперед. Якби чарiвник захотiв мiльйон доларiв, вiн просто мав сказати: «Вiралод нойьлiм учох я». І все. Схоже на молитву, тiльки надiйнiше.

У вiсiм рокiв я багато практикувався в цьому ремеслi. Я велiв камiнню лiтати: «Йатiл, ьнiмак», – але нiчого не виходило. Напевно, проблема була в неправильнiй вимовi…



Може здаватися, що псевдонаука займае нiшу, яку не зайняла справжня наука, але це не так. Якщо людина нiчого не знае про справжню науку (i не мае уявлення про науковий метод), то навряд чи й збагне, що пiдтримуе псевдонауку: вона просто мислить, як завжди. Дуже часто колискою псевдонауки стае релiгiя, яка користуеться захистом держави, хоча, по iдеi, не мусить вiдiгравати цiеi ролi. У деяких краiнах в астрологiю й передбачення вiрять майже всi, включно з урядовцями, але це «заслуга» не тiльки релiгii – подiбним речам сприяе все культурне середовище краiни.

Бiльшiсть наведених у цiй книжцi прикладiв стосуеться Сполучених Штатiв Америки – просто тому, що я краще обiзнаний iз ситуацiею у цiй краiнi, а не тому, що у США бiльше поширенi псевдонаука i мiстицизм. Майстер згинати ложки поглядом i контактер iз позаземним розумом Урi Геллер родом з Ізраiлю. Що сильнiшим стае напруження мiж прихильниками свiтськоi влади й iсламськими фундаменталiстами в Алжирi, то бiльше людей звертаються за порадою до рiзних провидцiв i екстрасенсiв, яких у краiнi налiчуеться до 10 тисяч (i близько половини функцiонують за державними лiцензiями). До афери з компанiею «Ельф-Аквiтен», коли мiльйони доларiв були вкладенi в химерну геологiчну розвiдку з повiтря, виявилися причетними найвищi французькi посадовцi, включно з екс-президентом. Нiмецька публiка переживае, що Земля випромiнюе канцерогеннi «променi». Що цiкаво, наука iх виявити не може – тiльки досвiдченi екстрасенси з прутиками. На Фiлiппiнах квiтне буйним цвiтом «психохiрургiя». Пошуки привидiв – нацiональний вид спорту в Британii. Пiсля Другоi свiтовоi в Японii виникла маса нових релiгiй, якi апелюють до надприродних явищ. У цiй краiнi дiе до 100 тисяч ворожок, i iхнi клiентки – здебiльшого молодi жiнки. Секта «Аум Сiнрiкьо», яка в березнi 1995 року отруiла токiйське метро нервово-паралiтичним газом, заманювала людей левiтацiею, чудесними зцiленнями i парапсихологiею. Вiряни платили чималi грошi, щоб випити «чудотворноi води» пiсля омовiння лiдера секти Асахари. В Таiландi хвороби лiкують пiгулками, зробленими з розтертих на порох священних текстiв. У Пiвденнiй Африцi й нинi спалюють «вiдьом». Австралiйськi миротворцi на Гаiтi якось урятували жiнку, прив’язану до дерева: ii звинуватили в тому, що вона лiтае по хатах i висмоктуе в дiтей кров. Астрологiя – буденна рiч в Індii, а в Китаi поширена геомантiя.

Найуспiшнiша нова псевдонаука (за багатьма критерiями ii вже можна назвати релiгiею) – це, напевно, iндуiстська доктрина трансцендентальноi медитацii (ТМ). Монотоннi проповiдi ii основоположника й духовного лiдера Магарiшi Магеш Йогi в Америцi можна побачити по телевiзору. Вiн сидить у позi лотоса, статечна сиво-чорна борода, гiрлянди квiтiв – це справляе враження. Якось, перемикаючи канали, я на нього натрапив. «Знаеш, хто це? – спитав мене наш чотирирiчний син. – Бог». За деякими оцiнками, мережа органiзацiй ТМ оперуе сьогоднi трьома мiльярдами доларiв. За певну плату вони навчають медитативних технiк, якi нiбито дають змогу проходити крiзь стiни, ставати невидимим, лiтати. Завдяки колективнiй медитацii вони, за iхнiми ж словами, знизили рiвень злочинностi у Вашингтонi й викликали крах Радянського Союзу. Звiсно, жодних доказiв подiбних чудес немае й бути не може. ТМ продае альтернативнi медикаменти, керуе торговельними фiрмами, мае своi лiкарнi й «дослiдницькi» унiверситети i навiть (безуспiшно) пробувала зайнятися полiтикою. Загадковий харизматичний лiдер, «чуття единоi родини», обiцянка магiчних здiбностей в обмiн на грошi й палку вiру – все це типово для багатьох псевдонаук «на експорт».

Там, де слабне державний контроль i занепадае наукова освiта, вiдразу з’являеться псевдонаука. Ось як Лев Троцький писав про Нiмеччину напередоднi приходу Гiтлера до влади (не меншою мiрою 1933 року це стосувалося й Радянського Союзу):



Не тiльки в селянських хатах, а й у мiських хмарочосах поруч iз двадцятим столiттям живе сьогоднi десяте або тринадцяте. Сотнi мiльйонiв людей користуються електрикою, не перестаючи вiрити в магiчну силу жестiв i заклять. Римський папа по радiо пр

Страница 9

повiдуе про чудо перетворення води на вино. Зiрки кiнематографа ходять до ворожок. Авiатори, якi керують дивовижними механiзмами, створеними генiем людини, носять пiд светрами амулети. Якi безмежнi резерви темряви, невiгластва й дикунства!


Показовий приклад – Росiя. За царату в краiнi буйно квiтли релiгiйнi забобони, а наукове i скептичне мислення iснувало хiба що у вузькому колi вчених, якi не мали великого впливу. При комунiстах i релiгiю, i псевдонауку систематично переслiдували, однак на замiну iм прийшла нова державна iдеологiя. Вона видавала себе за наукову, але до науки iй було так само далеко, як i будь-якому мiстичному культу. У критичному мисленнi радянська влада вбачала небезпеку i карала за його прояви. Про те, щоб викладати його у школi, не могло бути й мови. Критична думка могла iснувати тiльки у вузькiй герметичнiй сферi фундаментальноi науки, потрiбноi режиму. Як наслiдок, пострадянськi люди не набули iмунiтету вiд псевдонауки. Разом зi свободою вирвалася назовнi й задавнена етнiчна ворожнеча. Колишнi радянськi республiки охопила справжня навала НЛО, полтергейстiв, цiлителiв на всяк смак, представникiв альтернативноi медицини, «зарядженоi води» i дрiмучих забобонiв. Рiзке зниження середньоi тривалостi життя, зростання дитячоi смертностi, повернення епiдемiчних хвороб, обвал системи охорони здоров’я, занепад профiлактичноi медицини, падiння рiвня життя заганяли населення у вiдчай – людям було не до скептицизму. У час написання цих рядкiв найпопулярнiшим депутатом Державноi думи був ексцентричний нацiоналiст Владiмiр Жирiновський, а володарем думок – екстрасенс-цiлитель Анатолiй Кашпiровський, який пiд час своiх телесеансiв лiкував усе пiдряд, вiд грижi до СНІДу, i заводив годинники.

Аналогiчна ситуацiя склалася в Китаi. Зi смертю Мао Цзедуна i поступовою лiбералiзацiею режиму в краiну прийшла захiдна псевдонаука, водночас почалося вiдродження традицiйноi китайськоi вiри в духiв предкiв, астрологiю, передбачення (особливо у ворожiння на «Книзi перемiн»). Центральнi газети нарiкали, що «у селах вiдроджуються забобони епохи феодалiзму». І справдi, всi цi речi бiльше властивi селу, нiж мiсту.

Люди, нiбито надiленi «особливими силами», приваблюють масу послiдовникiв. Вони, за iхнiми ж словами, випромiнюють «енергiю Ци», можуть на величезнiй вiдстанi змiнювати молекулярну структуру речовини, спiлкуватися з iнопланетянами й лiкувати хвороби. Один такий «майстер цигун» довiв до смертi кiлькох пацiентiв, i 1993 року його засудили до тюремного ув’язнення. Хiмiк-любитель на iм’я Ван Гончень заявив, що синтезував рiдину, яка при додаваннi у воду перетворюе ii на бензин або аналогiчне паливо. Певний час його «дослiдження» фiнансували вiйськовi та спецслужби, а коли з’ясувалося, що все це афера, «винахiдника» заарештували й засудили. Звiсно, у нього нiчого не вийшло не тому, що вiн шахрай, а тому, що не захотiв вiдкривати «секретну формулу» уряду. (Подiбних iсторiй було чимало i в Америцi, лише замiсть держави в них фiгурували нафтовi або автомобiльнi компанii.) Азiатськi носороги опинилися на межi зникнення, бо порошок iз iхнього рогу нiбито лiкуе iмпотенцiю (такi «лiки» продаються по всiй Схiднiй Азii).

Китайський уряд i компартiя, занепокоенi такою ситуацiею, 5 грудня 1994 року оприлюднили спiльну заяву:



В останнi роки знижуеться рiвень науковоi освiти i водночас пожвавлюеться дiяльнiсть, яка грае на забобонах i невiгластвi людей; поширеним явищем стала псевдонаука. Слiд якнайшвидше вжити вiдповiдних заходiв i пiдняти рiвень народноi освiти в галузi науки i технологiй, адже це важливий iндикатор розвитку краiни i суспiльства загалом. Розвиток освiти – важливий елемент стратегii модернiзацii нашоi соцiалiстичноi батькiвщини, це шлях нашого народу до могутностi та процвiтання. Невiгластво й бiднiсть несумiснi з соцiалiзмом.


Отже, псевдонаука – не американська монополiя. Причини появи i симптоми псевдонауки в усiх краiнах однаковi, як i лiки вiд неi. В Америцi екстрасенси впарюють свiй товар через телебачення, i часом ведучi iм у цьому допомагають. У них навiть е власний канал Psychic Friends Network – «Друзi паранормального». Мiльйон людей щороку передплачують цей канал i керуються його порадами у повсякденному життi. Ви – директор великоi корпорацii, фiнансовий аналiтик, адвокат чи банкiр? Астрологи, вiщуни, екстрасенси готовi проконсультувати вас iз будь-якого питання. «Якби люди знали, скiльки клiентiв, особливо багатих i впливових, звертаються до екстрасенсiв, у них щелепа вiдпала б», – говорить один екстрасенс iз Клiвленда, штат Огайо. Царi й королi традицiйно схильнi були клювати на паранормальну наживку. У стародавньому Китаi й античному Римi астрологiя була прерогативою iмператорiв – використовувати таке могутне мистецтво у приватних iнтересах вважалося серйозним злочином. Виборцi й не пiдозрювали, що Ненсi та Рональд Рейгани, якi вийшли з дуже забобонного середовища, зверталися до астролога i з приватними, i з державними питаннями. Замислiться: на важливi рiшення, вiд як

Страница 10

х залежить майбутне людства, впливають шарлатани! У Сполучених Штатах iз цiею практикою ще так-сяк дають собi раду, але подiбне вiдбуваеться у всьому свiтi.



Псевдонаука бувае кумедною, а ми схильнi вважати, що нiколи не спiймаемося на ii гачок, але вона е, i з цим треба рахуватися. Трансцендентальна медитацiя i «Аум Сiнрiкьо» привабили багатьох вельми освiчених людей (у декого були навiть дипломи з фiзики та iнженерних наук). Це не якiсь казочки для дурникiв, тут усе набагато серйознiше.

Крiм того, на сучаснi секти варто звернути увагу тим, хто цiкавиться походженням i функцiонуванням релiгiй. На перший погляд може здатися, що мiж локальними, зосередженими на чомусь одному амбiцiями псевдонауки й великими свiтовими релiгiями стоiть висока стiна, але насправдi межа мiж ними дуже тонка. Людина зiштовхуеться у свiтi з численними проблемами, i iй звiдусiль пропонують виходи – вузькi й конкретнi або широкi й глобальнi. Релiгiйнi доктрини та iдеi конкурують мiж собою «за Дарвiном», ведуть боротьбу за виживання. Одним судилося довге життя, другi швидко зникають. Третi – як показуе iсторiя, найбiльш нерозбiрливi у засобах, – суттево змiнюють хiд iсторii людства.

Хибно застосована наука, псевдонаука, рiзноманiтнi забобони, релiгii, що базуються на мiстичному одкровеннi, як старi, так i новi – усе це фрагменти однiеi мозаiки. У цiй книжцi я намагаюся не вживати слово «культ» у значеннi «релiгiя, яку не схвалюеш», але поцiкавтеся, на якому фундаментi стоiть та чи та релiгiя: звiдки ii вiряни знають те, що, як iм здаеться, вони знають, i неодмiнно знайдете в основi «божественне одкровення».

Інодi я критично висловлююся на адресу теологii, бо у своiх крайнiх проявах вона нiчим не вiдрiзняеться вiд псевдонауки. Одразу скажу, що мене вражае розмаiття i складнiсть релiгiйних теорiй та практик, якi формувалися столiттями; менi симпатичнi лiберальнi й екуменiчнi релiгiйнi течii ХХ столiття; до того ж неможливо не вiдзначити, що релiгii (з рiзним успiхом) долають власнi крайнощi (вiзьмемо для прикладу протестантську Реформацiю, реформiстський юдаiзм, Другий Ватиканський собор чи бiблiйну критику). Представники помiркованих релiгiйних течiй неохоче вступають у дiалог iз крайнiми ортодоксами i фундаменталiстами, так само й науковцям не до вподоби дискутувати iз псевдовченими. Утiм, якщо продовжувати утримуватись вiд дискусiй, то обскурантизм здобуде технiчну перемогу через неявку суперника.

Один релiгiйний лiдер написав менi, що йому хотiлось би повернути у релiгiю «дисциплiну i чеснiсть»:



Ми стали занадто сентиментальнi… Побожнiсть i дешева психологiя, з одного боку, зверхнiсть i догматична нетерпимiсть, з iншого, спотворюють справжне релiгiйне життя так, що його майже не впiзнати. Інодi я мало у вiдчай не впадаю, але чiпляюся за надiю… Чесний вiрянин не гiрше за критикiв релiгii знае, якi неподобства й дурницi чинять в iм’я його вiри, i сам зацiкавлений у здоровому скептицизмi… Чому б не створити союз релiгii й науки проти псевдонауки? Як не дивно, я думаю, що такий союз буде корисний i проти псевдорелiгii.


Псевдонаука i помилки справжньоi науки – рiзнi речi. Помилки йдуть науцi на користь, одна за одною наука вiд них звiльняеться. Ученi постiйно роблять хибнi висновки, але формулюють iх у виглядi припущень, гiпотез, а гiпотези на те й iснують, щоб бути спростованими чи пiдтвердженими. Гiпотези перевiряють експериментом i спостереженням, i наука постiйно робить кроки до глибшого розумiння природи. Звiсно, науковець вiдчувае розчарування, коли його гiпотезу спростовано, але процес формулювання гiпотези, ii перевiрки, пiдтвердження або спростування лежить в основi науковоi дiяльностi.

У псевдонауцi все навпаки. Гiпотези формулюють так, щоб iх не можна було спростувати експериментом у принципi. Псевдовченi завжди займають захисну позицiю i вiдбиваються вiд скептикiв, а якщо серйознi вченi не приймають псевдонаукову гiпотезу, iх щонайперше пiдозрюють у змовi з метою приховати iстину.

Здорова людина прекрасно володiе своiм тiлом. Люди рiдко перечiпаються й падають, хiба що в дитинствi та у старостi. Ми вчимося iздити на велосипедi, кататися на ковзанах, у рiзнi способи стрибати, керувати автомобiлем, i цi вмiння зберiгаються на все життя. Навiть якщо не робити цього роками, варто тiльки почати – i навичка швидко вiдновлюеться. Однак точнiсть i тривкiсть моторних навичок можуть вселяти хибну впевненiсть i в iнших наших талантах. Органи чуття можуть нас обманювати. Інодi ми бачимо те, чого немае. У нас трапляються оптичнi iлюзii. Інодi виникають галюцинацii. Люди схильнi до помилок. У чудовiй книжцi Томаса Гiловича «Як ми дiзнаемося про те, чого нема. Повсякденнi помилки людського розуму» показано, як люди систематично помиляються у розумiннi чисел, iгнорують неприемнi свiдчення, пiддаються чужому впливу. Деякi речi вдаються нам дуже добре, але далеко не всi. Мудрiсть якраз i полягае в тому, щоб усвiдомлювати, де проходить межа можливостей людини. «Людина-бо – iстота мiнлива», – застерiгав Шекспi

Страница 11

. Тому-то нам усiм не завадить скептична точнiсть науки.

Наука, на вiдмiну вiд псевдонауки (i рiзноманiтних «безпомильних» одкровень), розумiе i визнае, що людина недосконала i iй властиво помилятися. Можливо, у цьому й полягае найважливiша вiдмiннiсть мiж ними. Якщо рiшуче вiдкидати саму можливiсть помилок, то можна не сумнiватися, що помилки, iнодi дуже серйознi, неодмiнно складатимуть нам компанiю. Та якщо дивитися на себе i на свiт бодай трохи критично, хай навiть це пiдштовхне до сумних висновкiв, шанси уникнути помилок суттево зростуть.

Якщо говорити тiльки про здобутки науки, хай там якi кориснi та величнi, i не розповiдати про критичний метод, то як простiй людинi вiдрiзняти науку вiд псевдонауки? І перша, i друга поставатимуть як набори незаперечних iстин. У Росii та Китаi ранiше все було просто. Серйозна наука – та, про яку говорить влада. Науку i псевдонауку вже для вас розрiзнили. Не треба ламати голову. Та коли сталися кардинальнi полiтичнi змiни i пута цензури ослабли, достатньо впевненi й харизматичнi люди привабили чимало послiдовникiв, особливо якщо говорили те, що люди хотiли почути. Навiть неймовiрнi твердження ставали аксiомами.

Перед ученим-популяризатором стоiть непросте завдання – розповiсти звивисту iсторiю великих вiдкриттiв науки, ii помилок, а iнодi й упертого небажання науковцiв сходити iз прокладеного курсу. Бiльшiсть пiдручникiв для майбутнiх учених звертае на цю тему замало уваги. Значно легше i приемнiше представити iсторiю науки як наполегливе розгадування таемниць природи, нiж заглиблюватися в деталi цього процесу. Однак сам науковий метод, часом нудний i складний, набагато важливiший, нiж здобутки науки.




Роздiл 2

Наука i надiя


Двое пiдiйшли до дiри в небi. І один попросив iншого пiдняти його… На небi було так гарно, що той, хто зазирнув за край, забув про все, забув про товариша, якому обiцяв допомогти залiзти слiдом, i просто пiрнув у прекраснi небеса.

    Інуiтська поема в прозi, записана дослiдником Арктики Кнудом Расмуссеном на початку ХХ столiття

Мое дитинство припало на епоху надiй. Ще в молодших класах я захотiв стати ученим, бо раптом зрозумiв, що зорi – це величезнi сонця, якi здаються крапками свiтла в небi тому, що розташованi на величезнiй, незбагненнiй вiдстанi вiд нас. Не впевнений, що я розумiв тодi значення слова «наука», але менi хотiлося бути якось причетним до цих колосальних речей. Мене заворожувала велич Всесвiту, переповнювало бажання зрозумiти, як вiн улаштований, розгадати його таемницi, дослiджувати новi свiти. Менi дуже пощастило, що ця мрiя частково здiйснилася. Вiд тiеi вiкопомноi виставки 1939 року минуло пiвстолiття, а наука й досi захоплюе i приваблюе мене так само, як у дитинствi.

Менi захотiлося якось популяризувати науку, пояснити ii методи й досягнення простим людям. Не пояснювати науку здавалося менi глибоко неправильним. Книжка, яку ви читаете, – дуже особиста, це розповiдь про моi давнi стосунки з наукою.

Є ще одна важлива рiч: наука – це не сума знань, а спосiб мислення. Боюся, за життя моiх дiтей i онукiв у Америцi настануть непевнi часи: почнеться постiндустрiальна, iнформацiйна епоха; майже вся промисловiсть мiгруе в iншi краiни; влада над технологiями опиниться в руках небагатьох людей, i мало хто розумiтиме всi наслiдки епохальних змiн; люди втрачатимуть можливiсть iти своiм шляхом, судити про дii влади, бачити добро й iстину; ми почнемо хапатися за магiчнi кристали й гороскопи, забудемо про критичне мислення i самi не помiтимо, як скотимося в забобони й темряву. Америка тупiшае. Це видно з того, як на впливових телеканалах поступово зникае серйозна iнформацiя, тридцятисекунднi коментарi стають десятисекундними, все зводиться до критичного мiнiмуму смислу; куди не кинеш оком стомленим – кругом псевдонаука, забобони i вихваляння невiгластва. Коли я пишу цi рядки, перше мiсце у вiдеопрокатi в Америцi займае фiльм «Тупий i ще тупiший», а серед молодi користуеться великою популярнiстю (i впливом) мультфiльм «Бiвiс i Батхед». Мораль подiбних стрiчок: можна, i навiть треба, не вчитися (не тiльки в планi науки, а взагалi).

Ми створили глобальну цивiлiзацiю, найважливiшi елементи якоi – транспорт, комунiкацii, промисловiсть, сiльське господарство, медицина, освiта, сфера розваг, захист довкiлля i навiть електоральна система, основа демократii – залежать вiд науки i технологiй. А ще ми зробили так, що науку i технологii майже нiхто не розумiе. Звiдси й до катастрофи недалеко. Якийсь час ми протягнемо, але рано чи пiзно запальна сумiш невiгластва i всемогутностi вибухне просто у нас перед носом.

«Свiчка у пiтьмi» – так називалася смiлива книжка Томаса Едi, опублiкована в Лондонi 1656 року. Посилаючись на Бiблiю, вiн критикував полювання на вiдьом i називав його «облудою людей». Хворобу, негоду, все, що вибивалося з буденного плину життя, тодi приписували вiдьмам. Едi наводить «залiзний» аргумент «мисливцiв на вiдьом»: «Вiдьми iснують, бо звiдки ж беруться всi цi речi?» Упродовж майже всiеi iсторi

Страница 12

людства ми так боялися зовнiшнього свiту, повного непередбачуваних загроз, що охоче хапалися за все, що обiцяло зняти або пояснити цей страх. Наука – це спроба (здебiльшого успiшна) зрозумiти свiт, опанувати його, упевнитися у власних силах i вибрати безпечний курс. Те, за що кiлька столiть тому спалювали безневинних жiнок, тепер пояснюють мiкробiологiя i метеорологiя.

Едi застерiгав, що «народи погубить невiгластво». Люди дуже часто завдають собi даремних прикрощiв не тому, що дурнi, а тому, що не знають, зокрема й самих себе. Мене хвилюе, що ось уже на порозi нове тисячолiття, а псевдонаука й забобони з року в рiк набирають сили, пiсня сирен усе голоснiша й звабливiша. Де ми чули ii ранiше? Щоразу, коли пробуджуються етнiчнi й нацiональнi забобони, коли настають важкi часи, коли щось б’е по нацiональнiй гордостi, коли людей засмучуе те, що iхне мiсце i роль у свiтi надто скромнi, коли довкола спалахуе фанатизм, одразу оживають ментальнi звички, сформованi за тисячi рокiв.

Полум’я свiчки починае згасати. Дрижить маленька пляма свiтла. Густiшае пiтьма. І в нiй ворушаться демони.



Багатьох речей наука поки що не розумiе, чимало загадок ще не розгадано. Не виключено, що у Всесвiтi завбiльшки у сотнi мiльярдiв астрономiчних одиниць i вiком у тринадцять мiльярдiв рокiв так буде завжди. На кожному кроцi ми наштовхуемося на сюпризи. Однак деякi релiгiйнi автори i дiячi нью-ейджа закидають ученим, буцiмто тi впевненi, що вже все знають. Науковцi заперечують мiстичнi одкровення, якi видають за iстину лише тому, що хтось так сказав, але навряд чи вважають, що нашi знання остаточнi й оскарженню не пiдлягають.

Наука не претендуе на те, аби вважатися iдеальним iнструментом пiзнання. Просто нiчого кращого у нас немае. У цьому вона схожа на демократiю. Сама собою наука не каже людям, що робити, але, поза сумнiвом, може попередити про наслiдки тих чи iнших дiй.

Науковому мисленню потрiбнi i уява, i дисциплiна. Вiд цього залежить успiх. Наука вимагае визнавати факти, навiть якщо вони не вiдповiдають очiкуванням, формулювати рiзнi гiпотези й аналiзувати, щоб визначити, яка з них краще вiдповiдае фактам. Потрiбен тонкий баланс мiж вiдкритiстю новим iдеям, хай навiть вони здаються еретичними, i дуже ретельним та скептичним аналiзом усього на свiтi – i нових iдей, i традицiйних уявлень. Такий спосiб мислення важливий i для демократii, особливо в епоху змiн.

Наука досягае успiху ще й тому, що в неi вбудований механiзм виправлення помилок. Комусь може здатися, що це надто широке узагальнення, але я вважаю, що ми практикуемо науковий метод щоразу, коли вдаемося до самокритики i звiряемо своi iдеi з реальнiстю. І навпаки: коли, самовдоволенi, сприймаемо свiт i себе некритично, плутаемо бажане з дiйсним, то впадаемо у псевдонауку й забобони.

У будь-якiй якiснiй науковiй статтi ви знайдете поправку на погрiшнiсть – тактовне нагадування про те, що наше знання не остаточне i не iдеальне. Погрiшнiсть експерименту показуе, наскiльки можна довiряти отриманому знанню. Якщо погрiшнiсть невелика, значить, точнiсть емпiричного знання висока, а якщо велика, значить, наше знання непевне. Остаточне знання можливе тiльки в чистiй математицi (хоча можна стверджувати, що багато речей запевне хибнi).

До того ж ученi зазвичай самi характеризують пiзнавальний статус тiеi чи iншоi спроби зрозумiти свiт: ось це попередне припущення, це робоча гiпотеза, а це твердо установлений i не раз пiдтверджений експериментально закон природи. Та навiть закони природи не абсолютнi. Можуть iснувати умови, за яких вiдомi закони природи перестають дiяти, i в них доводиться вносити поправки: наприклад, усерединi чорноi дiри, всерединi електрона, або коли йдеться про швидкостi, близькi до швидкостi свiтла.

Люди мрiють пiзнати абсолютну iстину, прагнуть до неi, i навiть претендують на неi (як-от адепти деяких релiгiй). Проте вся iсторiя науки – найуспiшнiшого способу доступитися до iстини – свiдчить, що найбiльше, на що ми можемо сподiватися, – це поступово розширювати коло наших знань, учитися на своiх помилках, по дотичнiй наближатися до розумiння Всесвiту, але абсолютне знання завжди вислизатиме з наших рук.

Ми завжди будемо припускатися помилок. Максимум, на який може розраховувати кожне нове поколiння науковцiв, – ще трохи знизити рiвень погрiшностi, щось додати до корпусу надiйного знання. Рiвень погрiшностi – це переконливий показник якостi наших знань. Погрiшнiсть вибiрки («плюс-мiнус 3 %») часто зазначають поряд iз результатами соцiологiчних опитувань. Уявiть суспiльство, де кожний виступ у парламентi, кожна телереклама, кожна церковна проповiдь супроводжуеться примiткою, в якiй вказано рiвень погрiшностi.

Одна з перших заповiдей науки: «Авторитет нiчого не доводить». (Звiсно, науковцi, будучи вищими приматами з роду гомо сапiенс, теж пiдвладнi iерархiям i не завжди тримаються цiеi заповiдi.) Надто багато тверджень, висловлених авторитетними ученими, виявилися хибними. Перед наукою всi рiвнi й мають доводити своi твердження.

Страница 13

езалежнiсть науки i те, що вченi не завжди готовi пiдтримати традицiйнi уявлення, робить ii небезпечною для рiзних некритичних доктрин, якi претендують на iстину в останнiй iнстанцii.

Наука вiдкривае нам реальний свiт, який може вiдрiзнятися вiд свiту наших уявлень i бажань, тому ii висновки не завжди одразу зрозумiлi чи приемнi. Часом треба переналаштуватися. Інодi науковi закони дуже простi, а iнодi навпаки – i через те, що свiт складний, i через те, що людина складна. Вiдмовляючись вiд науки, бо вона, бачте, надто складна (а може, це ми погано пiдготовленi?), ми, по сутi, вiдмовляемося брати на себе вiдповiдальнiсть за власне майбутне. Вiдмовляемося вiд своiх природних прав. Утрачаемо вiру в себе.

Проте здолавши цей бар’ер, опанувавши науковий метод, узявши на озброення здобутки науки, зрозумiвши, як i де використовувати свое знання, людина вiдчувае глибоке задоволення. Це стосуеться всiх, особливо дiтей – вони вiд природи допитливi й спраглi до знань. Дiти розумiють, що майбутне належить науцi, але як часто пiдлiткам кажуть, що наука не для них! Я на собi вiдчув, наскiльки приемно, коли сам розумiеш i коли розумiють тi, кому пояснюеш, коли загадковi термiни раптом наповнюються змiстом, коли розумiеш, що до чого, i вiдкриваються дива.

Ученi завжди ставляться до природи з шанобливим трепетом. Сам акт розумiння, хай на якусь мить, дае вiдчуття еднання з величчю космосу. Люди передають i накопичують знання з поколiння в поколiння, а наука стае чимось на зразок метарозуму, який не знае часових i нацiональних кордонiв.

Слово «дух» етимологiчно пов’язане зi словом «дихання». Ми дихаемо повiтрям, невидимою, але цiлком матерiальною субстанцiею. Люди звикли вживати слово «духовний» в особливому сенсi, але нiчого нематерiального в «духовному» немае (всi витвори людськоi свiдомостi мають матерiальну основу, i це теж сфера науки). Тож я дозволю собi час вiд часу вживати це слово. Наука зовсiм не суперечить духовному: навпаки, вона – його джерело. Коли людина усвiдомлюе свое мiсце у гiгантському просторi й у плинi вiкiв, розумiе всю складнiсть, красу i вразливiсть життя, то ii переповнюе почуття, в якому поеднуються пiднесення i смиреннiсть, i це почуття з повним правом можна назвати духовним. Такi самi емоцii викликае шедевр музики, лiтератури або приклад самопожертви, як-от життя Мохандаса Гандi чи Мартiна Лютера Кiнга. Уявлення, що наука несумiсна з духовнiстю, шкодить iм обом.



Бувае, що науку важко зрозумiти. Інодi вона заперечуе дорогi серцям людей речi. Поставлена на службу полiтикам i промисловцям, наука породжуе зброю масового знищення й екологiчнi катастрофи. Утiм, важко заперечити, що наука приносить користь.

Не кожна наука може передбачити майбутне – палеонтологiя, наприклад, не може, – але багато наук роблять це з дивовижною точнiстю. Хочете знати, коли станеться наступне сонячне затемнення? Можна звернутися до магiв i мiстикiв, але астрономи впораються краще. Вони навiть скажуть, iз якого мiсця на Землi його найкраще спостерiгати, часткове це буде затемнення чи повне, буде видно сонячну корону чи нi. Наука здатна передбачити сонячне затемнення з точнiстю до хвилини i на тисячу рокiв уперед. Якщо в людини анемiя, можна звернутися до народного цiлителя, а можна поприймати вiтамiн В


. Щоб убезпечити дитину вiд полiомiелiту, можна молитися, а можна зробити щеплення. Про стать дитини пiд час вагiтностi можна ворожити за допомогою «маятника»: влiво-вправо – хлопчик, вгору-вниз – дiвчинка. Чи навпаки? Це не мае значення, адже шанс вгадати 50 %. А можна зробити ультразвукову дiагностику i бути впевненим на 99 %.

Релiгii часто покладаються на пророцтва. І байдуже, наскiльки вони конкретнi й достовiрнi – люди охоче в них вiрять. Яка релiгiя зрiвняеться з наукою в точностi та надiйностi передбачень? Наука не раз доводила здатнiсть передбачати майбутнi подii навiть усупереч найбiльшим скептикам. У цiй справi iй немае рiвних.

Ви встигли подумати, що я закликаю перекласти дари на вiвтар науки? Замiнити одну вiру на iншу? Аж нiяк. Я виступаю за науку тому, що вона досягла очевидних i незаперечних успiхiв. Покажiть менi щось ефективнiше за науку, i я буду ратувати за це. Хiба наука ухиляеться вiд фiлософськоi критики? Хiба претендуе на монополiю на «iстину»? Згадайте про сонячне затемнення через тисячу рокiв. Подумайте, яка система поглядiв дае точне передбачення, а яка приблизне, яка мае вбудований механiзм корекцii помилок (а людям властиво помилятися), а яка нi. Врахуйте, що жодна доктрина не е досконалою. А потiм виберiть ту, яка у чесному змаганнi перемагае (справдi перемагае, а не вдае, що це так). Якщо рiзнi доктрини однаково добре доводять свою ефективнiсть у рiзних, не залежних одна вiд одноi сферах, то можна допустити iснування кiлькох доктрин, за умови, що вони не суперечать одна однiй. Наука – це не iдолопоклонство, а спосiб вiдрiзнити iстинне вiд хибного.

Повторюся: своiми успiхами наука почасти завдячуе вбудованому механiзму виправлення помилок. У науцi немае питань забо

Страница 14

онених, надто делiкатних, щоб iх торкатися, немае «священних» iстин. Вiдкритiсть до нових iдей у поеднаннi з ретельним скептичним аналiзом i дае можливiсть вiддiлити зерна вiд полови. Не мае значення, наскiльки людина розумна, заслужена чи шанована – всi без винятку мають доводити свою думку перед досвiдченими й уважними критиками. Наука цiнуе розмаiття i глибокi посутнi дискусii.

Процес виробництва знання може здаватися заплутаним i хаотичним. Певною мiрою так i е. Із погляду повсякденностi науковцi теж люди, людськi емоцii iм властивi, як i всiм, у кожного свiй характер i особистiсть. Стороннього спостерiгача може здивувати iнше: наскiльки прийнятною i навiть бажаною вважаеться в науцi критика. Справжнi науковцi заохочують i пiдтримують майбутнiх колег, та коли бiдолашний аспiрант добираеться до екзамена, тi самi професори, вiд яких залежить його майбутне, влаштовують йому жорсткий перехресний допит. Звiсно, аспiранти нервують – хто б не нервував? Проте вони готуються до цього роками, розумiючи, що у вирiшальний момент треба вiдповiсти на питання фахiвцiв. Плануючи захищати дисертацiю, розумний аспiрант заздалегiдь думае: «Якi питання менi можуть поставити? У чому слабкi мiсця моеi дисертацii? Краще менi самому iх знайти, нiж це зробить хтось iнший».

Вiзьмiть яке-небудь наукове засiдання – без дискусii нiколи не обходиться. Щойно доповiдач на унiверситетському семiнарi почне говорити, як у публiки одразу виникають питання i зауваження. Статтi, що iх надсилають у поважнi науковi журнали, проходять анонiмне рецензування. Рецензенти мають сказати: чи не дурню несе автор? Чи становить його робота науковий iнтерес? Чи варто ii публiкувати? У чому недолiки пропонованоi статтi? Чи не дiйшов хто-небудь таких самих висновкiв ранiше? Наскiльки переконлива аргументацiя – може, варто завернути статтю на доопрацювання? І все це анонiмно: автор не знае, хто рецензуе його роботу. Для науковця це буденнi речi.

Чому все так влаштовано? Невже ученим подобаеться критика? Звiсно, нi, нiкому не подобаеться, коли його критикують. Кожен науковець ревниво ставиться до своiх iдей i результатiв. Та ж не скажеш критикам: «Стривайте, це гарна iдея, вона менi подобаеться, вам вiд неi жодноi шкоди, дайте iй спокiй». Якщо iдея хибна, учений мусить iз нею розпрощатися, хоч би як це його засмутило. Не варто витрачати нервову енергiю на те, що не працюе, краще пошукати новi iдеi, якi краще пояснюють емпiричнi данi. Британський фiзик Майкл Фарадей попереджав про сильну спокусу шукати пiдтвердження своiм бажанням i вiдкидати те, що iм суперечить…

Нам до вподоби те, що грае на нашу користь, i не подобаеться те, що суперечить нашим думкам, а тим часом здоровий глузд вимагае протилежного.

Чесна критика завжди йде на користь.

Деяким людям здаеться, що наука надто високоi про себе думки, особливо коли вона береться спростовувати якi-небудь давнi вiрування або висловлюе «дивнi» iдеi, що суперечать здоровому глузду. Наука, мов землетрус, руйнуе фундамент, на якому тримаеться традицiйна картина свiту. Це може лякати, але я вважаю, що наука – рiч смиренна. Ученi не нав’язують природi своiх бажань та уявлень, а скромно ставлять iй питання i всерйоз сприймають вiдповiдi. Ми знаемо, що найшанованiшi науковцi, бувало, помилялися. Розумiемо, що людина недосконала. Наполягаемо на незалежнiй i, по змозi, кiлькiснiй перевiрцi висновкiв. Ми постiйно перевiряемо, ставимо пiд сумнiв, шукаемо суперечностi й найменшi помилки, пропонуемо альтернативнi пояснення, заохочуемо мислити нестандартно. Найбiльша винагорода дiстаеться тим, хто переконливо спростовуе усталенi погляди.

Ось один iз багатьох прикладiв. Закони руху й закон всесвiтнього тяжiння, сформульованi Ісааком Ньютоном, справедливо записують до найвищих досягнень людства. І через триста рокiв ми розраховуемо затемнення за допомогою ньютонiвськоi динамiки. Ми запускаемо iз Землi космiчний апарат, вiн летить багато рокiв, долае мiльярди кiлометрiв i досягае заданоi орбiти з дивовижною точнiстю. Ньютон знав, що каже (ми внесли тiльки дрiбнi поправки, запропонованi Ейнштейном).

Та науковцi не зупиняються на досягнутому, «цiлком добра» теорiя iх не влаштовуе. Вони постiйно шукали шпаринки у ньютонiвськiй «бронi». За високих швидкостей i сильноi гравiтацii закони Ньютона перестають дiяти. Це показав Альберт Ейнштейн у спецiальнiй (СТВ) i загальнiй (ЗТВ) теорiях вiдносностi, тим здобувши собi мiсце у пантеонi науки. Ньютонiвська фiзика справедлива тiльки в певному дiапазонi умов, куди входять i умови нашого повсякдення. Однак за певних умов, дуже незвичних для людей (адже ми не пересуваемося зi швидкiстю свiтла), ньютонiвська фiзика не дае правильних вiдповiдей i не узгоджуеться зi спостереженнями природи. СТВ i ЗТВ дають тi самi передбачення, що й ньютонiвська фiзика у «звичайному» дiапазонi умов, але за iнших умов (високi швидкостi, сильна гравiтацiя) iхнi передбачення зовсiм iншi (i вони чудово узгоджуються зi спостереженнями). А отже, ньютонiвська фiзика – це наближення до iстини, сп

Страница 15

аведливе у звичних для нас умовах i хибне за iнших обставин. Закони Ньютона – дивовижне досягення людського розуму, але вони мають своi обмеження.[10 - Слово «теорiя» у повсякденному життi й у науцi мае рiзнi смисловi обертони. У побутовому лексиконi теорiя – це щось «вiдмiнне вiд практики», «не доведене», синонiм гiпотези. Теорiя в науцi – система найбiльш достовiрних уявлень про свiт, яка виростае з гiпотез, перевiрена експериментально й дае надiйнi передбачення; тобто наукова гiпотеза – не синонiм науковоi теорii. Простих людей збивае з пантелику слово «закон»: у Ньютона закон (щось твердо установлене), а у Дарвiна – теорiя (читай – щось не доведене). Тим часом закони Ньютона – це окремий випадок квантово-механiчноi теорii, а теорiю Дарвiна (вона лежить в основi синтетичноi теорii еволюцii) пiдтверджують численнi докази, вiд палеонтологiчних до молекулярно-генетичних.]

Крiм того, науковцi усвiдомлюють, що людинi властиво помилятися, що ми йдемо до iстини по дотичнiй лiнii, а не по прямiй, i шукають умови, за яких може виявитися хибною вже загальна теорiя вiдносностi. Наприклад, ЗТВ передбачае iснування такого дивовижного явища як гравiтацiйнi хвилi, але науковцi iх поки що не спостерiгали. Якщо з’ясуеться, що гравiтацiйних хвиль не iснуе, то ЗТВ розсиплеться.[11 - Гравiтацiйнi хвилi були зафiксованi 14 вересня 2015 року в лазерно-iнтерферометричнiй гравiтацiйно-хвильовiй лабораторii LIGO у Сполучених Штатах, рiвно через сто рокiв пiсля передбачення Ейнштейна. За це фундаментальне вiдкриття американськi фiзики Райнер Вайс, Барi Барiш i Кiп Торн отримали Нобелiвську премiю 2017 року. Загальна теорiя вiдносностi вистояла.] Пульсари – це нейтроннi зорi, якi швидко обертаються, частоту iхнього мигтiння сучасна наука може вимiряти з точнiстю до 15 знакiв пiсля коми. Два дуже щiльнi пульсари, якi обертаються один довкола одного, мають активно випромiнювати гравiтацiйнi хвилi, а це поволi впливатиме на iхнi орбiти й перiод обертання. Джозеф Тейлор i Рассел Галс iз Принстонського унiверситету скористалися цим, щоб перевiрити передбачення загальноi теорii вiдносностi у принципово новий спосiб. Вони припускали, що отриманi результати суперечитимуть ЗТВ i опорна стiна сучасноi фiзики впаде. Вся наукова спiльнота заохочувала iх випробувати теорiю Ейнштейна на мiцнiсть. Спостереження за подвiйними пульсарами точно пiдтвердили припущення ЗТВ, а Тейлор i Галс спiльно отримали Нобелiвську премiю 1993 року. ЗТВ рiзними способами перевiряють багато iнших фiзикiв, наприклад, намагаються зафiксувати невловимi гравiтацiйнi хвилi. Ця велика теорiя дуже багато нам пояснила, але вченi все одно випробовують ii на мiцнiсть i з’ясовують, чи iснують у природi умови, за яких вона перестае дiяти.

І так буде завжди, поки iснуватимуть науковцi. Ми знаемо, що загальна теорiя вiдносностi не дiйсна на субатомному рiвнi. Та навiть якби вона й там давала правильнi результати, единий спосiб переконатися в адекватностi теорii – це постiйно перевiряти ii на слабкi мiсця й обмеження.

Ось чому релiгii не викликають у мене довiри. Хто з лiдерiв свiтових релiгiй припустить, що його доктрина може бути помилковою чи неповною, i органiзуе спецiальний iнститут для перевiрки адекватностi релiгiйних уявлень про свiт? Хто намагаеться вийти за межi повсякденного досвiду i встановити, за яких умов традицiйнi постулати втрачають чиннiсть? (Цiлком можливо, що доктрини i мораль, якi добре працювали за часiв патрiархату чи в середньовiччi, зовсiм не годяться для нашого сучасного свiту.) У якiй проповiдi можна почути сумнiви в iснуваннi Бога? Чим традицiйнi релiгii винагороджують скептикiв (i якщо ми вже до цього дiйшли, помiркуйте: як суспiльство винагороджуе тих, хто сумнiваеться в панiвних соцiально-економiчних доктринах)?

Як зауважила Ен Дрiен,[12 - Ен Дрiен (*1949) – американська сценаристка i продюсерка науково-популярних фiльмiв, удова Карла Сагана.] наука постiйно шепоче на вухо: «Не забувай: ця сфера нова для тебе. Ти можеш помилятися. Ти, бувало, помилявся». Покажiть менi приклад подiбного смирення у релiгii. Святе Письмо, нiбито надиктоване «згори», – дуже багатозначний текст. Може, його все-таки написали люди, створiння не безпомильнi? До нас дiйшло багато свiдчень про чудеса, та що, як у них проявилася не божественна воля, а сумiш шарлатанства, невiдомих станiв свiдомостi, хибного розумiння природних явищ i душевних хвороб? По-моему, жодна сучасна релiгiя, жодна доктрина нью-ейджа не передае величi, дивовижностi i складностi Всесвiту так, як наука. А той факт, що Святе Письмо якось не передбачило досягнень сучасноi науки, змушуе засумнiватися в тому, що його надиктувало божественне натхнення.

Звiсно, я можу помилятися.



Прочитайте наступнi два абзаци. Не для того, щоб осягнути iхнiй науковий сенс, а щоб уявити, як автор мислить. Вiн зiштовхнувся з аномалiею, явним фiзичним парадоксом (вiн називае це «асиметрiею»). Чого ми можемо тут навчитися?



Вiдомо, що електродинамiка Максвелла в ii сучасному виглядi пiд час застосуванн

Страница 16

до рухомих тiл призводить до асиметрii, яка, судячи з усього, не властива самим явищам. Узяти, наприклад, електродинамiчну взаемодiю мiж магнiтом i провiдником зi струмом. Тут спостережуване явище залежить тiльки вiд вiдносного руху провiдника i магнiта, натомiсть у звичному уявленнi два випадки руху мають бути чiтко розмежованi, залежно вiд того, яке з двох тiл рухаеться. І справдi, якщо рухаеться магнiт, а провiдник перебувае у станi спокою, то довкола магнiта виникае електричне поле, яке мiстить певну кiлькiсть енергii, що в тих мiсцях, де перебувають частини провiдника, породжуе струм. Якщо ж у станi спокою перебувае магнiт, а рухаеться провiдник, то довкола магнiта жодного електричного поля не виникае; зате у провiднику виникае електрорушiйна сила, що iй як такiй не вiдповiдае жодна енергiя, але яка – за умови тотожностi вiдносного руху в обох випадках – породжуе електричнi струми тiеi самоi величини i того самого спрямування, що й електричне поле в першому випадку.

Подiбнi приклади, як i безуспiшнi спроби виявити рух Землi вiдносно «ефiру», спонукають зробити припущення, що й у механiцi, i в електродинамiцi жоднi властивостi явищ не вiдповiдають поняттю абсолютного спокою. Ба бiльше, вони ведуть до припущення, що для всiх координатних систем, у яких справедливi рiвняння механiки, будуть справедливi тi самi електродинамiчнi й оптичнi закони, що iх уже доведено для величин першого порядку.


Що автор хоче нам сказати? Пiзнiше я поясню науковий смисл цього уривка. А зараз зверну вашу увагу на його стиль: лаконiчний, технiчний, обережний i чiткий. Із цього фрагмента (чи з назви статтi – «До електродинамiки рухомих тiл») i не скажеш, що йдеться про одну з найважливiших наукових праць в iсторii людства: ця стаття провiстила свiтовi спецiальну теорiю вiдносностi, проклала шлях до формули еквiвалентностi маси й енергii, назавжди спростувала уявлення, що ми займаемо особливе мiсце i е точкою вiдлiку всього на свiтi, вiдкрила нову епоху в науцi. Так починаеться стаття Альберта Ейнштейна 1905 року, i такий пiдхiд – пiдкреслено скромний, обережний (краще «недо-», нiж «пере-») – е характерним для наукових праць. Порiвняйте цей стриманий тон зi, скажiмо, сучасною рекламою, полiтичними промовами, заявами релiгiйних дiячiв або навiть iз реплiками-вiдгуками на обкладинках книжок.

Звернiть увагу: стаття Ейнштейна починаеться з осмислення результатiв експерименту. За кожноi можливостi науковцi ставлять експеримент. Який саме експеримент ставити, iм нерiдко пiдказують актуальнi на той час теорii. По сутi, експеримент перевiряе теорiю на мiцнiсть. Інтуiтивно очевидним речам науковцi не довiряють. Колись вважалося очевидним, що Земля пласка. Що важкi тiла падають швидше, нiж легкi. Що п’явками можна вилiкувати бiльшiсть хвороб. Що деякi люди народжуються рабами, бо так задумано природою i Господом. Що Земля стоiть у центрi Всесвiту. Що iснуе стан абсолютного спокою. Істина може дивувати i не вписуватися в iнтуiтивнi уявлення про свiт. Вона може руйнувати традицiйну вiру. А спосiб осягнути iстину – це експеримент.

Якось багато рокiв тому фiзика Роберта Вуда попросили за вечерею прокоментувати тост «За фiзику i метафiзику». Пiд «метафiзикою» малося на увазi щось типу фiлософii, умогляднi iстини. Та пiд цим словом можна розумiти i псевдонауку. Вуд вiдповiв у такому ключi: у фiзика е iдея. Що бiльше вiн про неi думае, то бiльше смислу в нiй з’являеться. Фiзик ознайомлюеться з науковою лiтературою з питання. Що бiльше читае, то перспективнiшою стае iдея. Пiдготувавшись, вiн iде в лабораторiю i ставить експеримент, щоб перевiрити ii. Експеримент непростий: фiзик перебирае рiзнi варiанти, домагаеться мiнiмальноi погрiшностi, а далi – як карта ляже. Його цiкавить чесний результат. Якщо пiсля всiх цих зусиль i ретельних експериментiв виявиться, що iдея не працюе, фiзик вiд неi вiдмовиться, очистить розум i пiде далi.[13 - Бенджамiн Франклiн, один iз пiонерiв сучасноi фiзики, говорив: «Скiльки прекрасних систем ми будуемо в ходi експерименту i скiльки доводиться вiдкидати…» Експеримент, за його словами, щонайменше, «повертае марнославця до смирення». (Прим. авт.)]

Вiдмiннiсть мiж фiзиком i метафiзиком, сказав Вуд, пiднiмаючи келих, не в тому, що один розумнiший за iншого, а в тому, що у метафiзика немае лабораторii.



Я бачу чотири головнi причини наполегливо доносити наукову iнформацiю до кожного громадянина: через радiо i телебачення, кiнофiльми, газети, книжки, комп’ютернi програми, парки розваг i шкiльнi класи. Наука не мае бути монополiею крихiтноi привiлейованоi касти учених, це непрактично i навiть небезпечно. Слiд активно пропагувати здобутки науки й ознайомлювати широкi маси з основами наукового методу.

• Навiть попри всi побiчнi ефекти науки, вона може вивести розвитковi краiни зi стану бiдностi й вiдсталостi. Вiд науки залежать нацiональнi економiки i глобальна цивiлiзацiя. У багатьох краiнах це розумiють, i саме тому природничi науки та iнженерну справу в американських унiверситетах – усе ще найкр

Страница 17

щих у свiтi – вивчають так багато iноземцiв. Сполученим Штатам теж не варто забувати, що нехтування наукою – це шлях до бiдностi й вiдсталостi.

• Наука звертае нашу увагу на технологiчнi небезпеки, особливо на змiни в довкiллi та клiматi, вiд яких залежить наше життя. Наука – це система раннього попередження.

• Наука розповiдае про походження, сутнiсть i долю людини, життя, планети Земля i Всесвiту загалом. Уперше в iсторii перед нами вiдкриваеться можливiсть розгадати окремi таемницi свiтобудови. Кожна культура на планетi переймалася цими питаннями i розумiла iх важливiсть, у всiх вони викликають трепет. У перспективi наука дасть бiльш глибоке пояснення того, хто ми, звiдки взялися i яке наше мiсце у Всесвiтi. Це ii найбiльший дар, нiхто, крiм науки, цього не зробить.

• Цiнностi науки схожi на цiнностi демократii, у багатьох випадках вони однаковi. Наука i демократiя – у цивiлiзованих формах – народилися одночасно i в одному мiсцi. Це сталося у Грецii в VІІ – VІ столiттях до нашоi ери. Наука надiляе владою всiх, хто завдае собi клопоту опановувати ii премудростi (на жаль, багатьом людям заважали це робити). Без вiльного обмiну iдей наука занепадае, таемнiсть iй тiльки шкодить. Наука не визнае переваг i привiлеiв. І наука, i демократiя заохочують вiльне мислення i вiльну дискусiю, вимагають логiки й аргументiв, доказiв i чесностi. Голих претензiй на знання наука не визнае. Вона стае стiною проти будь-якого мiстицизму, забобонiв i спроб втулити релiгiю туди, де iй нiчого робити. Наука викривае будь-яку брехню. Дае змогу виправити власнi помилки. Що бiльш поширенi мова, правила i методи науки, то бiльше в нас шансiв зберегти заповiти Томаса Джефферсона i батькiв американськоi демократii. Водночас жоден демагог старих часiв не загрожував демократii так, як iй можуть загрожувати плоди науки.



Щоб знайти соломинку iстини в океанi обману й мiстифiкацiй, потрiбнi смiливiсть i наполегливiсть. Та якщо не тренувати дисциплiну розуму, в нас немае шансiв розв’язати всi тi проблеми, з якими стикаються люди; ми ризикуемо стати цивiлiзацiею невдах i здобиччю чергових шарлатанiв.



Уявiть, що який-небудь iнопланетянин захоче подивитися, чим ми «годуемо» дiтей по радiо, телебаченню, у кiно, газетах, журналах i комiксах. Вiн одразу вирiшить, що ми цiлеспрямовано прищеплюемо iм схильнiсть до убивств, жорстокостi, забобонiв, довiрливостi та споживацтва. Саме такий урок ми постiйно втовкмачуемо молодшому поколiнню, i дехто його таки засвоiть. А якби ми вчили iх премудростей науки i давали надiю на краще майбутне, яким би тодi стало наше суспiльство?




Роздiл 3

Людина на Мiсяцi та обличчя на Марсi


Мiсяць пiрнае

У хвилi Великоi рiчки…

На кого я схожий,

Коли мене вiтер несе?

    Ду Фу, китайський поет династii Тан, «Мандрiвка вночi» (765)

У кожноi науки е своя сестра-самозванка. Геофiзикiв морочать пласкими землями, порожнiми землями, землями, якi змiнюють кут нахилу, затонулими континентами i пророцтвами майбутнiх землетрусiв. Ботанiкам пропонують вивчати «емоцiйне життя» рослин за допомогою детекторiв брехнi, антропологам – шукати снiгову людину, зоологам – уцiлiлих динозаврiв, а на еволюцiйних бiологiв наступають бiблiйнi буквалiсти. Поруч iз археологiею iснують «древнi контакти з космосом», пiдробнi руни та iншi сумнiвнi знахiдки. Фiзикам приносять проекти вiчного двигуна й холодного ядерного синтезу, а iм’я тим, хто «спростовуе» теорiю вiдносностi, – легiон. Хiмiя досi йде в комплектi з алхiмiею. До психологii присмокталися парапсихологiя i шарлатанський психоаналiз. На економiчнiй науцi паразитують рiзного штибу «прогнозисти». Довкола метеорологii ошиваються умiльцi прогнозувати погоду за народними прикметами (довготермiновi прогнози змiни клiмату – зовсiм iнша, цiлком наукова рiч). Компанiю астрономii досi складае астрологiя, найвiдомiша псевдонаука, з якоi, власне, астрономiя й виросла. Псевдонаукам теж притаманна «мiждисциплiнарнiсть»: телепати залюбки шукають утраченi скарби Атлантиди, а астрологи складають економiчнi прогнози.

Оскiльки я дослiджую планети i мене завжди цiкавила можливiсть iснування позаземного життя, то найчастiше менi доводиться стикатися з тими псевдонауками, якi займаються «iншими свiтами» i тим, що ми звикли називати «iнопланетянами». У наступних роздiлах я розберу двi свiжi псевдонауковi теорii. Вони показують, наскiльки можуть збивати з пантелику у важливих питаннях когнiтивнi помилки i помилки сприйняття. Перша теорiя стверджуе, що на поверхнi Марса витесане гiгантське обличчя, яке дивиться просто в небо. А друга – що Землю час вiд часу непомiтно вiдвiдують прибульцi з iнших планет.

Ну хiба не захопливо? Раптом iдеi науковоi фантастики, якi так добре грають на наших страхах i бажаннях, стали реальнiстю? Тут i ледачий зацiкавиться. Здригнеться i найбiльший цинiк. Може, не треба бути аж настiльки впевненим, без тiнi сумнiву, в тому, що це неправда? Якщо навiть загартованi скептики вiдчувають лоскiт, то що вже говорити про таких легковiрних люд

Страница 18

й, як мiстер Баклi?



Упродовж бiльшоi частини iсторii, коли не було космiчних кораблiв i телескопiв, а люди перебували в полонi магiчного мислення, Мiсяць здавався загадкою. Нiхто не вважав його звичайним небесним тiлом.

Що ми бачимо на Мiсяцi неозброеним оком? Випадково розташованi свiтлi й темнi плями, нiчого знайомого. Та мозок одразу починае вишукувати мiж ними зв’язок, ми шукаемо i знаходимо патерни. У мiфах народiв свiту Мiсяць – мов альбом iз картинками: на ньому жiнка тче полотно, росте лаврове дерево, слон стрибае зi скелi, дiвчинка несе корзину на спинi, ось кролик, ось птаха розпатрала мiсячнi нутрощi, ось жiнка витрiпуе одяг, а ось чотириокий ягуар. Навряд чи люди iнших культур могли зрозумiти, як можна угледiти у Мiсяцi настiльки химернi образи.

Найчастiше у Мiсяцi бачили голову. Звiсно, вона не дуже нагадувала людську: риси обличчя викривленi й розмитi, над лiвим оком щось типу бiфштекса. А що передае лiнiя рота? Здивування? Сум? Горе? Може, це обличчя плаче над долиною земною? Воно явно кругле, але вух не мае. І напевно лисе. Кожного разу, пiднiмаючи голову на Мiсяць, я бачу обличчя.

У фольклорi Мiсяць – це дуже часто щось прозаiчне. До епохи космiчних польотiв дiтям розповiдали, що його зроблено iз зеленого (читай «смердючого») сиру – нiчого чарiвного, просто кумедно. У дитячих книжках i розмальовках Мiсяць зображують як обличчя – просто коло з крапками-очима i ротом-смайликом. Вiн дивиться собi згори на iгри дiтей i тваринок, стежить за пригодами ножа й виделки i все таке.

Придивiться ще раз до плям, якi видно на Мiсяцi неозброеним оком: свiтлiшi – лоб, щоки i пiдборiддя, темнiшi – очi й рот. Якщо ви поглянете на нього у телескоп, то свiтлiшi плями виявляться горами довкола кратерiв, що виникли, судячи з результатiв радiовуглецевого аналiзу зразкiв, привезених астронавтами мiсii «Аполлон», майже 4,5 млрд рокiв тому. Темнi плями – це базальтова лава так званих мiсячних морiв. Цi «моря» (не забувайте, що на нашому супутнику немае й краплi рiдини) виникли у першi кiлькасот мiльйонiв рокiв iснування Мiсяця, почасти через зiткнення з астероiдами i кометами. Праве «око» – це Море дощiв; бiфштекс, який нависае над лiвим, – Море ясностi та Море спокою (саме там висадилися астронавти «Аполлона-11»); а «рот» у центрi – це Море вологостi. (Неозброеним оком мiсячних кратерiв не видно.)

Отже, мiсячне «обличчя» – це насправдi слiди давнiх катаклiзмiв, що вiдбулися задовго до появи на Землi людей, ссавцiв, хребетних, багатоклiтинних органiзмiв, а можливо, i до зародження самого життя. У випадкових космiчних явищах люди часто вбачають свое вiдображення, так уже ми влаштованi.



Люди, як i всi примати, – iстоти соцiальнi, нам потрiбна компанiя. Ми ссавцi i, щоб продовжити свiй рiд, пiклуемося про потомство. Батьки усмiхаються дiтям, дiти усмiхаються у вiдповiдь – так формуються сiмейнi зв’язки. Немовля швидко навчаеться розрiзняти обличчя. Тепер ми знаемо, що це вроджене умiння. Дiти, якi мiльйон рокiв тому погано розрiзняли обличчя й не усмiхалися у вiдповiдь, мали менше шансiв завоювати серця батькiв, а отже, й менше шансiв вижити. І от тепер майже всi дiти одразу впiзнають обличчя i реагують чарiвною беззубою усмiшкою.

Побiчний ефект цiеi навички – ми настiльки звикли розпiзнавати обличчя за окремими деталями, що бачимо iх навiть там, де iх нема. Люди пов’язують мiж собою темнi й свiтлi плями i пiдсвiдомо схильнi бачити в них обличчя. Так i виникае мiсячне обличчя. У фiльмi Мiкеланджело Антонiонi «Фотозбiльшення» е ще один схожий приклад: фотограф у зернi значно збiльшеного знiмка бачить обличчя вбивцi.

Інодi «обличчя» виникае в результатi геологiчних процесiв, як-от на горi Старий у заповiднику Франконiя Нотч, що у штатi Нью-Гемпшир. Ми розумiемо, що це результат ерозii й осаду гiрських порiд, а не витвiр якоiсь надприродноi сили чи стародавньоi нью-гемпширськоi цивiлiзацii. Та й на обличчя це вже не дуже схоже. У Пiвнiчнiй Каролiнi е Голова Диявола, у графствi Камбрiя в Англii – Скеля Сфiнкса, у Францii – Стара Баба, у Вiрменii – гора Вартана. Інодi можна розгледiти цiлу фiгуру: наприклад, обриси гори Істаксiуатль у Мексицi схожi на похилену жiнку. Інодi iншi частини тiла: у Вайомiнгу е подвiйна гора пiд назвою Великi Цицьки. Так ii назвали французькi першопрохiдцi, що прийшли iз заходу. (Насправдi «цицьок» три.) Рiзнi фiгури неважко розгледiти у хмарах. В Іспанii епохи Пiзнього Середньовiччя i Ренесансу Дiва Марiя постiйно «являлася» людям у хмарах. (Якось я ходив пiд вiтрилами на Фiджi й побачив у громовiй хмарi страшного монстра iз роззявленою пащекою.)

Інодi людське обличчя нагадуе який-небудь овоч, вiзерунок на спилi дерева, пляма на шкурi корови. Якось зажив великоi слави баклажан, схожий на Рiчарда Нiксона. Який висновок iз усього цього треба зробити? Що тут не обiйшлося без божественного промислу або втручання iнопланетян? Чи що республiканцi встромили пальця в генетику баклажанiв? Звiсно, нi. У свiтi незлiченна кiлькiсть баклажанiв, тож не дивно, що рано чи п

Страница 19

зно виросте щось схоже на людське обличчя, навiть на цiлком конкретне.

Якщо ж це обличчя схоже на якого-небудь релiгiйного персонажа – наприклад, на кукурудзяному коржику пропiкся образ Ісуса, – то вiряни одразу уздрiють у цьому диво Господне. У нашу скептичну епоху вони шукатимуть (i знаходитимуть) пiдтвердження iстинностi своеi вiри. Та чому ж Господь явив диво свое на такому ненадiйному носii? Уявiть, скiльки кукурудзяних коржикiв випiкаеться щодня: було б дивом, якби на котромусь не проступило щось знайоме.[14 - Так звана «Туринська плащаниця» – приклад зовсiм iншого штибу. Вiдбитки людського тiла на нiй надто точнi, щоб бути якимось випадковим слiдом природи, але радiовуглецевий аналiз показав, що це не погрiбальний саван Ісуса, а пiдробка ХІV столiття. У тi часи виробництво «священних релiквiй» було поставлене на потiк i приносило чималi прибутки. (Прим. авт.)]

Магiчнi властивостi приписували женьшеню i кореню мандрагори, частково тому, що формою вони нагадували людське тiло. Інодi усмiхнене личко можна побачити на каштанi. Трапляються схожi на долоню корали. Гриб, вiдомий пiд малоприемною назвою «Юдине вухо», справдi схожий на вухо, а на крилах деяких метеликiв (як-от павичеве око) можна побачити величезнi очi. Інодi це не простий збiг: рослини i тварини, бувае, маскуються пiд когось або щось iнше, i часом набувають рис, подiбних до обличчя, щоб iх не з’iли хижаки. Деревнi комахи майстерно прикидаються гiлочками. Вмiння маскуватися на деревах захищае iх вiд птахiв та iнших хижакiв, i можна впевнено сказати, що воно поступово розвинулося в ходi природного добору, описаного Дарвiном. Стирання межi мiж рiзними царствами природи iнодi збивае з пантелику. Побачивши, як маршируе вервечка комах, дiти легко уявляють собi «лiсову армiю».

Багато подiбних прикладiв навiв британський окультист-ентузiаст Джон Мiчелл у книжцi «Природна схожiсть» (1979). Вiн усерйоз сприйняв заяви Рiчарда Шейвера, котрий, як ми побачимо далi, доклався до хвилi захоплення НЛО в Америцi. Шейвер розколов камiнь на своiй фермi у Вiсконсiнi й побачив пiктограми (щоправда, видимi тiльки йому), якими було записано всю iсторiю свiту (звiсно ж, тiльки вiн умiв iх прочитати). Мiчелл приймае за чисту монету i твердження французького драматурга й теоретика сюрреалiзму Антонена Арто, який пiд впливом галюциногенного кактуса пейота «бачив» на поверхнi гiр еротичнi картини, сцени тортур, лютих звiрiв i таке iнше. «Цiлий пейзаж вiдкрився в единому замислi», – писав Мiчелл. Постае питання: де iснуе цей замисел – у головi Арто чи в об’ективнiй реальностi? Арто доходить висновку (i Мiчелл iз ним погоджуеться): картини на горах настiльки очевиднi, що мають бути витвором стародавньоi цивiлiзацii. І справдi, до чого тут змiнений галюциногенами стан свiдомостi? Пiсля повернення Арто з Мексики у нього виявили душевну хворобу, але в тому, що його висновки зустрiли скептично, Мiчелл звинувачуе «матерiалiстичний свiтогляд».

Мiчелл опублiкував фотографiю Сонця в рентгенiвському дiапазонi, на якiй за великого бажання можна розгледiти обличчя, i заявив, що «послiдовники Гурджиева впiзнають у Сонцi образ свого учителя». Стародавнiм цивiлiзацiям приписують незлiченну кiлькiсть «облич» у деревах, горах, на камiннi в усьому свiтi. Можливо, деякi i справдi е витворами рук людських: якщо скласти з камiння величезний образ, вийде i добрий жарт, i релiгiйний символ.

Пояснення, що бiльшiсть цих вiзерункiв виникають цiлком природним шляхом: у результатi геологiчних процесiв i властивоi природi симетрii, плюс дещиця природного добору, – i до того ж вони проходять фiльтр людського сприйняття, Мiчелл називае «матерiалiзмом» та «оманою XIX столiття»: «Усупереч намiру природи рацiоналiстичнi уявлення звужують i збiднюють нашу картину свiту». Цiкаво, як природа вiдкрила йому своi намiри?

Мiчелл пiдсумовуе наведенi у книжцi приклади так:



…iхня таемниця залишаеться нерозгаданою, це постiйне джерело подиву, захвату i здогадiв. Можна бути впевненим в одному: природа, яка iх створила, водночас надiлила нас зором, щоб бачити, i розумом, щоб дивуватися. Найбiльше користi й радостi цi явища приносять, якщо сприймати iх так, як задумано природою, – вiдкритим поглядом, не затьмареним рiзними теорiями й очiкуваннями. Такий погляд властивий людям вiд народження, вiн збагачуе людське життя й надае йому гiдностi, на вiдмiну вiд «едино правильного» i вузького погляду тих чи iнших учень.


Найвiдомiший приклад «фальшивого дива» – це, напевно, «марсiанськi канали». Вперше iх побачили 1877 року. Потiм Марс вивчали у потужнi телескопи професiйнi астрономи з рiзних краiн, i вони пiдтвердили: на поверхнi цiеi планети видно багато одинарних та подвiйних лiнiй, i притаманна iм дивна регулярнiсть i геометрична правильнiсть наводить на думку про штучне походження. І зробили висновки, що на мертвiй нинi планетi колись iснувала розвинена цивiлiзацiя, яка боролася за воду. Сотнi марсiанських каналiв нанесли на карти й дали iм назви. Тiльки от на фотографiях планети iх чомусь н

Страница 20

було видно. Це пояснювали тим, що людське око встигало iх побачити в короткi перiоди ясноi атмосфери на Марсi, а на фотопластинах чiткi моменти накладалися на нечiткi. Однi астрономи бачили канали, iншi нi. Можливо, у перших кращий зiр. А можливо, вся ця iсторiя – просто помилка сприйняття.

Саме з каналами пов’язанi уявлення про життя на Марсi й домiнування «марсiан» у науковiй фантастицi. Я сам вирiс на подiбних книжках i, потрапивши у проект «Марiнер 9» (перший запуск космiчного апарата на орбiту Марса), дуже хотiв побачити, який же вигляд усе це мае насправдi. Апарати «Марiнер 9» i «Вiкiнг» склали детальну карту Марса вiд полюса до полюса, зафiксувавши в сотнi разiв дрiбнiшi деталi, нiж видно iз Землi. Дива не сталося – жодних каналiв на Марсi не було. Було кiлька бiльш-менш прямолiнiйних ландшафтних утворень, видимих у телескоп: наприклад, мiжгiр’я довжиною 5000 кiлометрiв – його важко не помiтити. Але не сотнi «класичних» каналiв, якi вели воду зi снiгових шапок на полюсi через пустелi у спраглi мiста на екваторi. Це оптична iлюзiя, збiй у ланцюжку «рука – око – мозок», який виникав, коли люди напружено вдивлялися у мiнливу марсiанську атмосферу.

Навiть професiйнi вченi, зокрема й автори пiдтверджених астрономiчних вiдкриттiв, припускаються серйозних помилок у розпiзнаваннi патернiв. Самодисциплiна i самокритика, бувае, зраджують людей, особливо коли iм здаеться, що вони бачать щось важливе i незвичайне. Мiф про «марсiанськi канали» дуже повчальний.

Запуски космiчних апаратiв переконливо засвiдчили, що все це непорозумiння. Та бувае так, що й космiчнi мiсii дають життя чуткам про дивовижнi й несподiванi явища. На початку 1960-х рокiв я й сам закликав уважно придивлятися до слiдiв стародавнiх цивiлiзацiй: i земних, i позаземних (а раптом?). Але не сумнiвався, що знайти iх дуже непросто й дуже малоймовiрно, у кожному разi потрiбнi залiзобетоннi докази.

Вiдколи Джон Гленн сказав, що довкола його капсули лiтали «свiтлячки», будь-яке повiдомлення астронавтiв про щось несподiване записували на рахунок «iнопланетян». Простi пояснення – наприклад, що вiд корабля у безповiтряному просторi вiдлiтають шматочки фарби – публiку не влаштовували. Прагнення дива брало гору над критичним мисленням. (Нiби полiт людини на Мiсяць – недостатньо дивовижна рiч.)

Коли «Аполлон 11» повернувся на Землю, багато любителiв – власники маленьких телескопiв, шукачi лiтальних тарiлок, автори журналiв авiакосмiчноi тематики – кинулися вивчати фотографii мiсячноi поверхнi, шукаючи аномалiй, не помiчених астронавтами i науковцями НАСА. Невдовзi вони знайшли гiгантськi латинськi лiтери й арабськi цифри, викарбуванi на Мiсяцi, пiрамiди, дороги, хрести i яскравi НЛО. А також мости, радiоантени, слiди величезних гусениць i машин, якi розрiзали кратери надвое. І щоразу це виявлялося результатом природних геологiчних процесiв, оптичних аберацiй у «хасельбладах» астронавтiв i такого iншого. Хтось навiть примудрявся побачити довгi тiнi балiстичних ракет – iмовiрно, радянських. Цi «ракети» (iх також називали «шпилями») виявилися невисокими пагорбами: коли Сонце сiдало за мiсячний горизонт, вони вiдкидали довгi тiнi. Трохи тригонометрii – i дива як не було.

Який висновок iз цього треба зробити? Коли любителi (а часом навiть професiонали) розглядають фотографii складного ландшафту, утвореного в результатi незнайомих процесiв, i цi фотографii зроблено на межi технiчних можливостей, то неважко помилитися. Сподiвання i побоювання, спокусливий запах великого вiдкриття змушують забути про науковий скепсис i обережнiсть.

Якщо уважно придивитися до знiмкiв поверхнi Венери, можна помiтити специфiчнi ландшафтнi форми – так американськi геологи в зображеннях iз радянського орбiтального радара угледiли образ Сталiна. Нiхто, сподiваюся, не вважае, що впертi сталiнiсти пiдробили магнiтнi плiвки, або що Радянський Союз потай вiд усiх здiйснив iнженерний подвиг i витворяв щось на поверхнi Венери, де жоден апарат не витримае навiть кiлькох годин. Немае причин сумнiватися, що цей «портрет» – теж результат геологii. Як зображення Багса Баннi на супутнику Урана Арiелi. На знiмку Титана, зробленому космiчним телескопом «Габлл» у майже iнфрачервоному дiапазонi, хмари схожi на усмiхнене обличчя завбiльшки з цiлу планету. У кожного астронома е свiй улюблений приклад.

Таких збiгiв повно в астрономii Чумацького Шляху: голова коня, ескiмос, сова, гомункул, тарантул i навiть туманнiсть, схожа на карту Сполучених Штатiв, – усе це випадковi хмари з газу i пилу, пiдсвiченi сяйвом зiрок, проти нашоi Сонячноi системи вони просто гiгантськi. Складаючи карту розташування галактик, що за сотнi мiльйонiв свiтлових рокiв вiд нас, астрономи побачили, що коли з’еднати iх лiнiями, то виходить простенька фiгурка людини, на зразок тих, якi малюють дiти. Ученi припускають, що галактики виникали, мов мильнi бульбашки на поверхнi iнших мильних бульбашок. Це пояснюе двосторонню симетрiю цiеi фiгурки.

Умови на Марсi набагато м’якшi, нiж на Венерi, але автоматичнi мар

Страница 21

iанськi станцii «Вiкiнг» не знайшли на ньому жодних слiдiв життя. Ландшафт цiеi планети дуже рiзноманiтний. Ми маемо сотнi тисяч якiсних фотографiй Марса. Не дивно, що на них трапляються незвичнi конфiгурацii. Всерединi одного марсiанського кратера дiаметром вiсiм кiлометрiв можна побачити, наприклад, «усмiхнене обличчя», а бризки породи по краях роблять його схожим на звичне антропоморфне зображення Сонця. Проте нiхто чомусь не заявляе, що це зробили дуже розвиненi (неймовiрно генiальнi!) марсiани (напевно, щоб привернути нашу увагу). Всiм зрозумiло, що коли з неба падають об’екти яких завгодно розмiрiв i пiсля кожного удару на поверхнi молодоi планети залишаеться слiд, шрам, вiдмiтка, а ще е ерозiя, вода i потоки бруду, то може виникнути дуже вигадливий ландшафт. Тож чи варто дивуватися, коли серед 100 000 фотографiй знайдеться щось схоже на обличчя? Наш мозок натренований бачити людськi обличчя вiд народження, як же не вгледiти iх то тут, то там?

Є на Марсi й гори, схожi на пiрамiди. На плато Елiзiя вишикувалася цiла група таких гiр, найбiльша мае кiлька кiлометрiв у основi. Є в них щось зловiсне i схоже на египетськi пiрамiди; хотiв би я подивитися на них зблизька. Та невже з цього випливае, що на Марсi iснували фараони?

Схожi речi трапляються, у мiнiатюрi, й на Землi, особливо в Антарктицi. Там теж природа створюе пiрамiди висотою людинi до колiна. Якби ми нiчого про них не знали, невже треба зробити висновок, що iх побудували мiнiатюрнi антарктичнi египтяни? (Така гiпотеза не суперечить спостереженням, але знання про полярнi природнi умови i фiзiологiю людини ii легко спростовують.) Насправдi iх створила ерозiя: сильнi вiтри за багато столiть вiдшлiфували нерiвнi пагорби в охайнi симетричнi пiрамiдки. Такi утворення називаються дрейкантерами (вiд нiмецього «тригранник»), або вiтрогранниками. Природнi процеси, бувае, створюють порядок iз хаосу. Ми постiйно спостерiгаемо таке у Всесвiтi (наприклад, спiральнi галактики), але щоразу виникае спокуса побачити в цьому руку Творця.

Марсiанськi вiтри значно сильнiшi за земнi, вони часом сягають половини швидкостi звуку. Пiщанi бурi масштабом у пiвпланети – звична рiч на Марсi. Навiть найлютiшi шторми на Землi не зрiвняються з марсiанськими, i за мiльйони рокiв вiтер i пiсок суттево змiнюють ландшафт. Не дивно, що окремi гори – навiть великi – встигають обтесатися у пiрамiди.



На Марсi е область пiд назвою Кiдонiя. Там дивиться в небо величезне кам’яне «Обличчя» дiаметром iз кiлометр. Вираз доволi непривiтний, але впiзнати в ньому людське обличчя при бажаннi можна. Із певних ракурсiв узагалi здаеться, нiби його вирiзьбив сам Пракситель. Невеликi пагорби через ерозiю i грязьовi потоки склалися iз часом у химерний ландшафт. Судячи iз кратерiв навколо, характер цiеi мiсцевостi формувався мiльйони рокiв тому.

Це «Обличчя» час вiд часу опинялося в центрi уваги i в Сполучених Штатах, i в Радянському Союзi. Заголовок дешевого таблоiда Weekly World News за 20 листопада 1984 року кричав:


СЕНСАЦІЙНА ЗАЯВА РАДЯНСЬКИХ УЧЕНИХ!


ЗРУЙНОВАНИЙ ХРАМ НА МАРСІ!


КОСМІЧНИЙ АПАРАТ ВИЯВИВ РЕШТКИ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ВІКОМ 50 000 РОКІВ!

Анонiмне джерело в Радянському Союзi розповiдало сенсацiйнi новини про «вiдкриття», зроблене неiснуючим космiчним апаратом.

Насправдi «Обличчя» вiдкрили американцi. У 1976 роцi його зафiксувала станцiя «Вiкiнг». Працiвник проекту подумав, що це гра свiтла й тiнi, i не став доповiдати, що потiм спричинило закиди: НАСА, мовляв, приховуе вiдкриття тисячолiття. Кiлька iнженерiв i комп’ютерникiв, якi працювали в НАСА за контрактом, вирiшили на дозвiллi збiльшити цей знiмок. Напевно, таки сподiвалися вiдкрити щось сенсацiйне. Наука не забороняе i навiть заохочуе такi спроби за умови належноi достовiрностi доказiв. Однi вченi проявляли обережнiсть i заслуговують на похвалу за розвиток марсiанських дослiджень. Однак iншi дали собi волю й заявили, що «Обличчя» – справжня монументальна скульптура, ба бiльше, поблизу е ще й храми та фортифiкацii.[15 - Ця iдея досить стара й виростае з мiфу про марсiанськi канали, створеного астрономом Персивалем Лоуелом ще столiття тому. Наприклад, британський ентузiаст космосу i лiтератор Фiлiп Клеатор у книжцi «Ракети в космосi. На свiтанку мiжпланетних подорожей» (1936) писав: «Не виключено, що на Марсi буде знайдено рештки стародавнiх цивiлiзацiй, нiмих свiдкiв славетних часiв напiвмертвоi нинi планети». (Прим. авт.)] На пiдставi цiлком iлюзорних свiдчень один лiтератор навiть заявив, що цi «пам’ятники» були певним чином орiентованi у просторi – не тепер, а пiвмiльйона рокiв тому, – а значить, iх хтось побудував. Проте звiдки в Кiдонii в ту далеку епоху могли взятися люди? Пiвмiльйона рокiв тому нашi предки майстрували кам’янi сокири, а не космiчнi кораблi.

Марсiанське «Обличчя» порiвнювали зi «схожими обличчями… створеними земними цивiлiзацiями. Вони дивляться в небо, бо дивляться на Бога». За iншою версiею, «Обличчя» створили тi, хто вижив у мiжпланетнiй вiйнi, яка спустошила поверхню Марса (i

Страница 22

Мiсяця). Звiдки ж iнакше взялися б кратери? «Обличчя» – слiд давно зниклоi людськоi цивiлiзацii? Звiдки ж родом його автори – iз Землi чи з Марса? А може, його створили прибульцi з iнших свiтiв, якi зробили на Марсi зупинку? Що ще на нас чекае? Може, вони заодно занесли життя на Землю? Принаймнi розумне життя? Може, це боги? Який широкий простiр для припущень…

Марсiанськi «монументи», мовляв, пов’язанi з «кругами на полях» на Землi; давнi марсiанськi машини – невичерпне джерело енергii; НАСА ховае вiд американцiв правду. Справа зайшла значно далi голослiвнiших заяв про загадковий ландшафт.

Коли в серпнi 1993 року на пiдльотi до Марса вийшов iз ладу апарат «Обсервер», знайшлися охочi звинуватити НАСА в тому, що агентство придумало аварiю, аби не публiкувати детальнi фотографii «Обличчя». (Який хитрий план: навiть фахiвцi з геоморфологii Марса про нього не знали i продовжували розробляли новi марсiанськi апарати, невразливi до поломок, якi вивели з ладу «Обсервер»!) Було навiть органiзовано кiлька пiкетiв бiля ворiт Лабораторii реактивного руху – НАСА звинувачували у зловживаннi владою.

Weekly World News за 14 вересня 1993 року вiддав цiй темi першу шпальту: «Новi фотографii НАСА доводять: на Марсi жили люди!». У пiдробному «Обличчi», нiбито знятому «Обсервером» (насправдi апарат вийшов iз ладу, не досягнувши орбiти Марса), «авторитетний космолог» (iм’я не називалося) побачив докази того, що 200 000 рокiв тому марсiани колонiзували Землю. Цю iнформацiю, за його словами, приховують, щоб не викликати «панiки у свiтi».

Цiкаво, чому б ця страшна таемниця мала викликати «панiку»? Для всiх, хто хоч раз був свiдком наукового вiдкриття (наприклад, зiткнення комети Шумейкерiв – Левi 9 iз Юпiтером у липнi 1994-го[16 - Перше спостережуване зiткнення небесних тiл у Сонячнiй системi. (Прим. авт.)]), очевидно, що науковцi i таемниця – речi з рiзних опер. Учених переповнюе бажання подiлитися своiми результатами. Вони можуть берегти «вiйськову таемницю», тiльки якщо домовилися про це наперед, але не постфактум. Я глибоко переконаний, що науцi суперечить будь-яка секретнiсть. Наукова культура, сам дух науки, ii мораль схиляють до колективноi творчостi, спiвпрацi та обмiну думками.

Якщо обмежитися тим, що ми справдi знаемо, i не зважати на жовту пресу, яка створюе епохальнi вiдкриття з повiтря, то з чим ми залишаемося? Якщо вiдомостей про «Обличчя» небагато, то й справдi може мороз поза шкурою пiти. Та якщо дiзнатися бiльше, то загадка зникае, як роса на сонцi.

Площа поверхнi Марса – майже 150 мiльйонiв квадратних кiлометрiв. Невже так дивно, що один фрагмент цiеi поверхнi (на фонi 150 мiльйонiв – це масштаб поштовоi марки) схожий на щось рукотворне, особливо якщо зважити, що ми вiд народження «запрограмованi» бачити обличчя? Придивившись до навколишнього пейзажа – пагорбiв, гiр та iнших складних форм, – ми побачимо, що вони схожi на що завгодно, крiм обличчя. Звiдки ж узялася ця марсiанська схожiсть? Стародавнi марсiани обтесали тiльки цю гору (ну, може, ще зо двi-три)? Чи треба думати, що з iнших гiр вони теж зробили обличчя, просто не схожi на тi, до яких звикли земляни?

Якщо придивитися до фотографii уважно, то стае зрозумiло, що «нiздря» на «Обличчi» – це насправдi чорна точка, втрачений пiд час радiопередачi з Марса на Землю пiксель iнформацii. На кращiй фотографii один бiк «Обличчя» освiтлено Сонцем, а iнший – у густiй тiнi. Цифровi технологii дають можливiсть збiльшити контрастнiсть знiмка – i нiчого схожого на обличчя на ньому вже не буде. У кращому випадку вийде пiвобличчя. Даремно перехоплювало подих i скаженiв пульс: марсiанський «сфiнкс» – цiлком природне утворення, нiчого людського в ньому немае. Вiн сформувався за мiльйони рокiв у результатi повiльних геологiчних процесiв.

Проте я можу помилятися. Важко впевнено судити про свiт, який ми бачимо тiльки на зроблених здаля знiмках. Добре було би подивитися на нього зблизька. Детальнiшi фотографii «Обличчя», поза сумнiвом, покажуть, е в ньому симетрiя чи нема, iз геологiею ми маемо справу чи з монументальною скульптурою. Якщо поблизу знайдуться ударнi кратери, можна буде судити про його вiк. Якiснi фотографii покажуть, який вигляд мае довколишнiй пейзаж: якщо це рештки стародавнього мiста, ми це побачимо (втiм, багато я на це не поставлю). Слiди вулиць? Фортифiкацiй? Зiкурати, вежi, колони храмiв, монументальнi статуi, гiгантськi фрески? Чи просто камiння?

Якими б малоймовiрними не здавалися цi гiпотези, iх варто перевiрити. На вiдмiну вiд НЛО, тут у нас е можливiсть провести надiйний експеримент. Такi гiпотези пiддаються перевiрцi, а значить, наука може з ними розiбратися. Сподiваюся, майбутнi американськi й росiйськi мiсii на Марс, оснащенi потужними камерами, зможуть зблизька зняти «пiрамiди», «мiста» i так зване «Обличчя».



Та навiть коли всiм стане зрозумiло, що марсiанськi утворення мають геологiчну, а не рукотворну природу, космiчнi «обличчя», боюся, на цьому не закiнчаться. Жовта преса вже знаходить iх по всiй Сонячнiй системi

Страница 23

вiд Венери до Нептуна (у хмарах вони плавають чи що?). «Вiдкриття» зазвичай роблять неiснуючi росiйськi апарати i вченi-анонiми – як iх перевiрити?

Один ентузiаст «марсiанськоi цивiлiзацii» оголошуе:


Сенсацiя столiття!


Через побоювання релiгiйних заворушень НАСА приховуе


СЛІДИ ІНОПЛАНЕТНОЇ КУЛЬТУРИ НА МІСЯЦІ



Гiгантське мiсто завбiльшки, як агломерацiя Лос-Анджелеса, накрите величезним скляним шатром, iз вежею заввишки 8 кiлометрiв i кубом зi стороною пiвтора кiлометра нагорi, було залишене мiльйони рокiв тому i знищене метеоритами.


Як вам таке вiдкриття на вивченому вздовж i впоперек Мiсяцi? Докази? Фотографii з космiчних зондiв НАСА i кораблiв «Аполлон». Звiсно, американська влада iх приховуе, а науковцi з iнших краiн, якi американськiй владi не пiдпорядковуються, нiчого не помiтили.

Вiсiмнадцятого серпня 1992 року Weekly World News повiдомила, що «секретний супутник НАСА» зафiксував «тисячi, а можливо, й мiльйони голосiв», якi линули iз чорноi дiри в центрi галактики М51. Вони спiвали: «Слава на висотах Богу». Англiйською. Якось один таблоiд навiть надрукував зроблену космiчним апаратом «фотографiю» Бога. Щось примарно схоже на очi й перенiсся в Туманностi Орiона.

Двадцятого липня 1993-го Weekly World News спокушала читачiв заголовком «Клiнтон зустрiчаеться з Кеннедi» й пiдробною фотографiею, на якiй постарiлий брезклий Джон Кеннедi сидить в iнвалiдному вiзку в Кемп-Дейвiдi – йому нiбито пощастило вижити пiсля замаху, але це для всiх таемниця. На iнших сторiнках цього випуску фiгурували не менш цiкавi речi: наприклад, «Астероiди Судного дня». Нiбито iснуе таемний документ, у якому «авторитетнi» науковцi нiбито застерiгають, що астероiд («М-167») нiбито врiжеться в Землю 11 листопада 1993 року, i це «може покласти край життю на планетi». Президента Клiнтона, мовляв, «постiйно iнформують про швидкiсть i положення» цього астероiда. Напевно, саме про це вiн говорив iз президентом Кеннедi. Про той факт, що Землi якось вдалося уникнути цiеi катастрофи, пiсля 11 листопада 1993-го у газетi не було сказано нi слова. Принаймнi редактори вирiшили не ставити цю «новину» на першу сторiнку.

Дехто вбачае в цьому невинну розвагу. Однак вiдмiнна вiд нуля ймовiрнiсть, що колись ми таки зiштовхнемося з астероiдом, справдi iснуе. (Саме це надихнуло, якщо можна так висловитися, авторiв статтi в таблоiдi.) Варiанти дiй на цей випадок розглядаються на державному рiвнi. І такi «жовтi» iсторii, переповненi апокалiптичною екзальтацiею i вигадками, заважають публiцi вiдрiзняти справжнi загрози вiд газетних сенсацiй, а отже – шкодять здатностi людей упередити небезпеку.

На таблоiди часто подають до суду, особливо за рiзнi наклепи на акторiв i актрис, i йдеться, бувае, про суттевi компенсацii. Однак таблоiди, напевно, розглядають це як такий собi податок на дуже вигiдний бiзнес i виправдовуються тим, що не зобов’язанi перевiряти на правдивiсть усе, що публiкують: тут вони, мовляв, цiлковито залежать вiд волi авторiв. Видавець Weekly World News Сел Івоун про публiкацii своеi газети говорить так: «Наскiльки я можу судити, вони бувають плодом жвавоi уяви. Але ж ми – таблоiд, навiщо нам сумнiватися в гарнiй iсторii?» Скептицизм не допомагае продажам. Перебiжчики з таких таблоiдiв розповiдають про «творчi засiдання», на яких автори й редактори висмоктують iз пальцiв сенсацii й заголовки – що химернiше, то краще.

Серед немаленькоi аудиторii жовтих видань е люди, якi беруть усi цi iсторii за чисту монету, вiрять: якщо газета пише, то це правда. Багато людей говорили менi, що читають подiбну пресу заради розваги, так само як дивляться «реслiнг» по телевiзору: нiхто, мовляв, не сприймае ii всерйоз; i читачi, й видавцi розумiють, що все це вигадки й абсурд – це окремий свiт, у якому можна обiйтися без доказiв. Однак судячи з того, якi листи менi приходять, багато американцiв сприймають таблоiди всерйоз.

У 1990-тi свiт жовтоi преси розширився й захопив iншi засоби масовоi iнформацii. Газети, журнали i телепрограми, якi завдають собi клопоту перевiряти факти, поступаються мiсцем менш перебiрливим виданням. Це видно з того, як процвiтае таблоiдне телебачення, що тепер нерiдко виконуе роль новин та iнформацiйних програм.

Такi передачi iснують i процвiтають тому, що вони продаються. А продаються вони, гадаю, тому, що надто багато людей хочуть якось вiдволiктися вiд нудного життя, вiдчути лоскiт дива, як у дитинствi, повiрити, що iснуе хтось старший, розумнiший i мудрiший i вiн про нас подбае.

Просто вiри багатьом людям уже мало, вони хочуть надiйних доказiв, але не готовi погодитися з науковими вимогами до таких доказiв. Яке б це було полегшення: жити без сумнiвiв, не нести вiдповiдальностi за себе! Як тут не хвилюватися, якщо майбутне людей залежить тiльки вiд них самих.

Звiдси й усi цi сучаснi дива, що iх, совiстi й розуму не питаючи, вигадують i продають зi знижками у кожному супермаркетi та гастрономi краiни. Таблоiди хочуть, щоб наука, iнструмент сумнiву, пiдтверджувала старовиннi забоб

Страница 24

ни, вони «одружують» псевдонауку iз псевдорелiгiею.

Ученi дослiджують новi свiти з вiдкритим розумом. Якби ми знали, що знайдемо, то не треба було б i шукати. Майбутнi польоти на Марс та iншi планети у нашiй частинi космосу, напевно, принесуть несподiванi вiдкриття небаченого масштабу. Однак люди мають справжнiй талант обманювати себе, тому в наборi iнструментiв дослiдника неодмiнно мае бути скептицизм, iнакше вiн зiб’еться на манiвцi. У нашому свiтi достатньо чудес, зайве вигадувати новi.




Роздiл 4

Прибульцi


– Через те я думаю, що ця планета незаселена. Та й якi розумнi iстоти погодяться на нiй жити?

– Ну, можливо, ця планета не для розумних iстот, – вiдповiв Мiкромегас.

    Один прибулець iншому, наближаючись до Землi. Вольтер, «Мiкромегас» (фiлософська iсторiя, 1752)

Надворi ще темно. Ви в лiжку, але не спите. Вас паралiзував страх: ви вiдчуваете, що в кiмнатi хтось е. Хочете закричати й не можете. Кiлька маленьких сiрих iстот, зростом до метра, стоять бiля лiжка. Величезнi для маленьких тiл лисi голови схожi на грушi. На iстотах довгi тунiки й високi черевики. Це лише сон? Та нi, схоже, що все насправдi. Істоти пiднiмають вас, i ви – який жах! – пролiтаете крiзь стiну власноi спальнi. Зависаете в повiтрi. Істоти пiднiмають вас у схожий на тарiлку металевий корабель. Ви опиняетесь у примiщеннi, схожому на медичну лабораторiю. До вас пiдступае така сама iстота, тiльки бiльша – лiкар абощо. І починаеться найстрашнiше…

Із вашим тiлом починають робити якiсь манiпуляцii, особливо зi статевими органами. Якщо ви чоловiк, вони беруть зразки сперми; якщо жiнка – беруть яйцеклiтини, вирiзають плiд iз утроби або вживлюють сiм’я. Примушують до статевого акту. Вiдводять в iнше примiщення: там на вас дивляться якiсь гiбриднi дiти – частково люди, частково цi створiння, – у пробiрках зародки. А можуть попередити про катастрофи, якi спiткають людей у майбутньому, особливо про забруднення довкiлля й епiдемiю СНІДу. Врештi-решт цi похмурi сiрi створiння повертають вас крiзь стiну назад у спальню. Здатнiсть говорити й рухатися повертаеться… але вони зникли.

Можливо, ви не одразу згадуете цей випадок. Просто помiчаете, що якийсь перiод начисто випав iз пам’ятi. Все якось дивно, i ви починаете хвилюватися про свое душевне здоров’я. Зрозумiло, що вам не хочеться про це говорити. Водночас цей досвiд настiльки хвилюе, що вам важко тримати все в собi. Аж якось ви чуете про схожий випадок, психотерапевт занурюе вас у транс, або ви просто бачите зображення «прибульця» в журналi, книжцi чи натрапляете на телепередачу про НЛО – i вас проривае… Люди, бувае, стверджують, що з ними таке траплялося в дитинствi, а тепер прибульцi приходять по iхнiх дiтей. Це нiби передаеться спадково. Прибульцi, схоже, мають якусь програму з удосконалення людськоi раси. Може, вони завжди так робили. Може, це й пояснюе появу людини на планетi.

Як показують опитування громадськоi думки, бiльшiсть американцiв вiрить, що Землю вiдвiдують прибульцi з космосу. У 1992 роцi на замовлення людей, якi вiрять у контакти з прибульцями, соцiологи з Корнелльського унiверситету опитали близько 6000 дорослих американцiв. З’ясувалося, що 18 % респондентiв прокидалися в паралiчi, вiдчуваючи присутнiсть дивних iстот у кiмнатi; 13 % повiдомляли про дивнi провали в часi; 10 % мали досвiд левiтацii. Замовникам опитування вистачило цих результатiв, щоб заявити: 2 % американцiв мали контакти, iнодi неодноразовi, з прибульцями з iнших свiтiв. При цьому питання «Чи викрадали вас iнопланетяни?» прямо не ставилося.

Якщо погодитися з висновками замовникiв опитування i припустити, що прибульцiв цiкавлять не тiльки американцi, то вийде, що на планетi Земля з прибульцями контактували понад сто мiльйонiв осiб. Це означае, що в останнi десятилiття вони викрадали по кiлька землян щохвилини. Дивно, що сусiди нiчого не помiтили.

Що вiдбуваеться? Здаеться, бiльшiсть «викрадених» вiрять своiм словам, при цьому iх охоплюють сильнi емоцii. Психiатри не знаходять у цих людей жодних патологiй: вони не менш нормальнi, нiж ми з вами. Навiщо розповiдати, що тебе викрали iнопланетнi iстоти, якщо цього нiколи не було? Невже всi цi люди помиляються, брешуть або пережили однаковi (чи схожi) галюцинацii? Може, не варто зверхньо вiдкидати подiбнi свiдчення, коли вже iх так багато?

З iншого боку, невже вiдбулося масове вторгнення прибульцiв? Невже вони проводили жахливi медичнi процедури над мiльйонами чоловiкiв, жiнок i дiтей? Невже людей десятилiттями розводили, мов худобу, i нiхто цього не помiтив: нi журналiсти, нi лiкарi, нi вченi, нi полiтики, якi мають захищати життя й добробут громадян? А може, як дехто припускае, iснуе масштабна змова з метою приховати вiд людей правду?

Чому iстоти, якi так багато досягли у фiзицi й iнженерii, навчилися долати космiчнi вiдстанi i проходити крiзь стiни, настiльки вiдстали у бiологii? Якщо вони хочуть зберегти все в таемницi, то чому не стерли у «пiддослiдних» будь-якi спогади про викрадення? Заскладно? Чому iхнi iнстр

Страница 25

менти навiвають думки про районну лiкарню? Навiщо весь цей клопiт зi статевими актами мiж прибульцями i людьми? Чому б не взяти яйцеклiтин i сперми, зчитати генетичний код та й наробити скiльки завгодно копiй людей iз якими завгодно генетичними варiацiями? Навiть люди, не вмiючи швидко пересуватися в космосi й проходити крiзь стiни, навчилися клонувати клiтини. Як люди можуть походити вiд iнопланетян, якщо у нас 99,6 % спiльних iз шимпанзе генiв? Ми до них ближчi, нiж пацюки до мишей. Лейтмотив сексу й репродукцii у цих iсторiях мае насторожувати, адже мiж сексуальними iмпульсами й соцiальними обмеженнями завжди iснувала тонка рiвновага, а в наш час вистачае жахливих iсторiй, як справжнiх, так i вигаданих, про пережите в дитинствi сексуальне насильство.

На вiдмiну вiд повiдомлень у пресi,[17 - Наприклад, журнал «Паблiшерс вiклi» за 4 вересня 1994 року писав: «Згiдно з опитуваннями Гелапа [sic], понад три мiльйони американцiв вважають, що iх викрадали прибульцi». (Прим. авт.)] iнтерв’юери не ставили респондентам прямого запитання про викрадення прибульцями. Автори «офiцiйного» звiту зробили такий висновок: якщо люди прокидалися з вiдчуттям чужоi присутностi, якщо iм здавалося, що вони летять у повiтрi i т. iн. – значить, iх викрадали. Інтерв’юери навiть не з’ясовували, були вiдчуття присутностi, польоту i т. iн. епiзодами одного випадку чи рiзних. Їхнiй висновок – що мiльйони американцiв були викраденi – хибний, i спираеться вiн на результати недбало проведеного опитування.

І все ж сотнi, а то й тисячi таких людей зверталися до психотерапевтiв або до груп взаемноi пiдтримки «викрадених». А скiльки ще людей нiчого нiкому не розповiдали, щоб над ними не смiялися чи, бува, не подумали, що вони божевiльнi?

Є припущення, що деякi люди нiчого не розповiдають, побоюючись неприязноi реакцii скептикiв (а багато хто, навпаки, охоче виступае на радiо i в телепередачах). Причому вони не хочуть «свiтитися», навiть якщо аудиторiя готова повiрити iсторiям про iнопланетян-викрадачiв. А може, причина в iншому: вони самi не вiрять у реальнiсть своеi iсторii, поки багато разiв ii не повторять? Що це було – справжня подiя чи специфiчний стан свiдомостi?



«Безпомильна ознака любовi до iстини, – писав Джон Локк 1690 року, – приймати будь-яку гiпотезу не бiльше, нiж дозволяють докази, на якi вона спираеться». Наскiльки переконливi докази iснування НЛО?

Словосполучення «лiтальна тарiлка» з’явилося, коли я ходив у старшi класи. У газетах було повно повiдомлень про те, що в небi бачили космiчнi кораблi iнопланетян. Менi це здавалося цiлком правдоподiбним. У Всесвiтi незлiченна кiлькiсть зiр, довкола деяких цiлком можуть iснувати планетарнi системи типу нашоi. Чимало зiр мають такий самий вiк, як наше Сонце, або й старшi за нього, тому часу для виникнення розумних форм життя було достатньо. Лабораторiя реактивного руху Калтеху щойно запустила в космос двоступеневу ракету. Ми саме торували стежку до Мiсяця та iнших планет. Чому iншi, старiшi й розвиненiшi цивiлiзацii не могли прилетiти до нас? Цiлком могли.

Минуло всього кiлька рокiв пiсля бомбардувань Хiросiми й Нагасакi. Можливо, НЛО турбувалися про людство й шукали спосiб допомогти. А може, хотiли переконатися, що ми зi своею атомною зброею не загрожуемо iм. Лiтальнi тарiлки бачило багато добропорядних i тверезих громадян: полiсмени, пiлоти цивiльноi авiацii, вiйськовi. І я не чув жодних серйозних контраргументiв, саме лиш легковажне хихотiння. Невже всi свiдки помиляються? Крiм того, тарiлки з’являлися на радарах, iх навiть удавалося сфотографувати. Цi фото друкували газети й глянцевi журнали. Нiбито знаходили навiть уламки розбитих тарiлок. Були й повiдомлення про аварii лiтальних тарiлок. На базi вiйськово-повiтряних сил десь на пiвденному заходi нiбито зберiгалися хирлявi тiла прибульцiв.

Загальну атмосферу пiдсумував через кiлька рокiв журнал Life: «Сучасна наука не може пояснити цi явища дiею сил природи; це мають бути штучнi апарати, створенi й керованi високорозвиненим розумом. Характеристики цих апаратiв перевершують усе вiдоме на Землi».

Однак нiхто з моiх знайомих дорослих НЛО не цiкавився. Я не мiг зрозумiти, чому. Їх хвилював китайський комунiзм, ядерна зброя, маккартизм та iпотечнi ставки. Дивнi в дорослих iнтереси…

В унiверситетi на початку 1950-х рокiв я почав дiзнаватися, як працюе наука, в чому секрет ii успiху, якi вимоги вона висувае до аргументацii та доказiв.

Я переконався, що людський розум часто давав фальстарт i заходив у глухий кут; що нашi упередження можуть впливати на iнтерпретацiю даних; що картина свiту, яку пiдтримуе вся полiтична, релiгiйна й наукова система, може бути хибною, iнодi гротескно хибною.

Менi трапилася книжка Чарльза Маккея «Дивовижнi забобони й безумства натовпу», яку надрукували ще 1841 року й перевидають досi. У нiй були iсторii про фiнансовi пiрамiди, зокрема про «бульбашку» Мiссiсiпськоi компанii та «бульбашку» Компанii Пiвденних морiв, тюльпанову лихоманку в Голландii й рiзноманiтнi афери. А ще п

Страница 26

о легiони алхiмiкiв, зокрема про мiстера Келi й доктора Дi (i про те, як син доктора, восьмирiчний Артур, пiд впливом зневiреного батька почав спiлкуватися з духами, дивлячись у магiчний кристал); пророцтва, одкровення й передбачення, що не справдилися; полювання на вiдьом; будинки з привидами; «культ великих злодiiв» i т. iн. Ще там була кумедна iсторiя про графа Сен-Жермена, який розповiдав, що живе на свiтi вже багато столiть, а то й узагалi безсмертний. (А якщо гостi за обiднiм столом не вiрили, що граф спiлкувався з Рiчардом Левове Серце, той просив слугу пiдтвердити це. «Ви забуваете, сiр, – вiдповiдав слуга, – що я служу у вас лише п’ятсот рокiв». «Твоя правда, – говорив Сен-Жермен, – це було до тебе».)

Цiкавезний роздiл про хрестовi походи починався так:



У кожноi епохи свое особливе шаленство: якась схема, проект або фантазiя, за якою всi бiжать за покликом серця, шукаючи вигоди або просто тому, що бiжать усi iншi. У крайньому разi з’являеться яке-небудь безумство в iм’я полiтики або релiгii, або i першого, i другого.


Мое видання цiеi книжки прикрашала реплiка фiнансиста й радника президентiв Барнарда Баруха: Маккей, мовляв, зекономив йому мiльйони.

Існувала, наприклад, давня традицiя лiкувати хвороби магнетизмом. Парацельс «витягував» магнiтом болячки з тiла i вiдводив iх у землю. Та головний персонаж цiеi iсторii Франц Месмер. Я туманно уявляв, що слово «месмеризувати» означае щось типу гiпнотизувати, але по-справжньому з Месмером мене познайомила книжка Маккея. Цей вiденський лiкар вважав, що на здоров’я людини впливае розташування планет, його цiкавили дивовижнi явища електрики й магнетизму. Вiн лiкував занепалу французьку аристократiю напередоднi революцii. Пацiенти збиралися в затемненiй кiмнатi. Месмер був одягнений у золотаву шовкову тунiку, а в руцi тримав кiстяну паличку. Вiн розсаджував пацiентiв довкола столу з чашею, у якiй була розбавлена сiрчана кислота. Магнетизер iз помiчниками пильно дивилися в очi пацiентам i потирали iхнi тiла паличками. Вони трималися за металевий стрижень, який стирчав iз чашi з розчином, або за руки. Безумство заразне: аристократи, особливо молодi жiнки, одразу одужували.

Месмер став сенсацiею. Вiн називав свiй метод «тваринним магнетизмом». Однак традицiйнi лiкарi, замiсть перейняти його, почали хвилюватися про свою практику i зверталися до Людовика ХVІ з вимогою покласти край цим фокусам. Мовляв, Месмер загрожуе здоров’ю суспiльства. Французька академiя призначила комiсiю, до якоi увiйшли хiмiк-новатор Антуан Лавуазье та американський дипломат i спецiалiст з електрики Бенджамiн Франклiн. Вони провели контрольований експеримент: з’ясувалося, що коли пацiент не знае про магнетичний ефект, то жодного ефекту й немае. Комiсiя дiйшла висновку, що одужання, якщо вони справдi траплялися, вiдбувалися тiльки в уявi пацiентiв. Прихильникiв Месмера це не збентежило. Один чоловiк згодом писав, який настр?й дае найкращi результати:



Забудьте все, що ви знаете про фiзику… Звiльнiть свiй розум вiд будь-яких заперечень… На шiсть тижнiв вiдмовтеся вiд суджень… Довiртеся собi, будьте наполегливi, забудьте про попереднiй досвiд i не слухайте, що каже рацiональний розум.


А, ще ж остання порада: «Нiколи не займайтеся магнетизмом у присутностi допитливих осiб».

Очi менi вiдкрила ще одна книжка – «Химери й помилки в iм’я науки» Мартiна Гарднера. Героями цiеi книжки були Вiльгельм Райх (вiн шукав ключ до будови Всесвiту в енергii людського оргазму), Ендрю Кросс (вiн створював мiкроскопiчних комах iз солей за допомогою електрики), Ганс Гербiгер (вiн користувався пiдтримкою нацистiв i заявив, що Чумацький Шлях складаеться не iз зiр, а з уламкiв криги), Чарльз П’яци Смiт (вiн iз пропорцiй египетських пiрамiд вивiв усю хронологiю свiту вiд створення до другого пришестя), Рон Хаббард (автор тексту, вiд якого читач нiбито може збожеволiти; цiкаво, чи хтось це перевiряв). Гарднер розповiдав про казус Брайдi Мерфi, коли мiльйони людей повiрили, що вперше отримано серйозний доказ реiнкарнацii; про екстрасенсорнi «демонстрацii» Джозефа Райна; про лiкування апендициту холодними клiзмами, iнфекцiйних захворювань – мiдними цилiндрами, а гонореi – зеленим свiтлом. Серед розповiдей про самообман i шарлатанство я, на свiй подив, знайшов i роздiл про НЛО.

Просто наводячи перелiк дурниць, Маккей i Гарднер видавалися трохи зверхнiми й заiдливими. Невже вони заперечують усе без розбору? Та все одно вражало, скiльки претензiй на знання, що iх так пристрасно боронили люди, виявлялися пустопорожньою маячнею. До мене поступово доходило, що з лiтальними тарiлками теж не виключенi помилки, що можливi значно простiшi пояснення.

Позаземне життя цiкавило мене з дитинства, задовго до того, як я дiзнався про НЛО, i не минуло навiть пiсля того, як дитяче захоплення лiтальними тарiлками вивiтрилося. Та з вiком я дiзнався про iснування нещадного вартового – наукового методу: усе пiдлягае доведенню, а в такiй важливiй справi й докази мають бути «залiзними». Що бiльше нам хочет

Страница 27

ся, аби щось було правдою, то бiльшу обережнiсть слiд проявляти. Слiв свiдкiв мало – людям властиво помилятися. Люди полюбляють розiграшi, вмiють брехати заради грошей, уваги i слави. Бувае, люди хибно розумiють побачене. Інодi бачать те, чого немае.

По сутi, всi iсторii про НЛО трималися на словах свiдкiв. Хтось розповiдав, що вони швидко рухалися, хтось – що зависали над головою. Однi мали форму диска, iншi були видовженi, як сигари, третi – круглi, мов м’яч; однi рухалися безшумно, iншi шумiли; однi залишали вогняний слiд, iншi нi; однi блимали вогнями, iншi свiтилися м’яким срiблястим сяйвом тощо. Судячи з усього, спостерiгачi бачили рiзнi речi, i термiн «НЛО», або «лiтальна тарiлка», тiльки заплутував справу, бо пiд однiею вивiскою опинявся набiр розрiзнених явищ.

Саме походження словосполучення «лiтальна тарiлка» теж дивне. Передi мною лежить текст iнтерв’ю, яке 7 квiтня 1950 року взяв телеведучий каналу CBS Едвард Марроу в пiлота цивiльноi авiацii Кеннета Арнольда. Двадцять четвертого червня 1947 року Арнольд нiбито побачив над заповiдником Маунт-Рейнiр у штатi Вашингтон щось незвичне. Вiдтодi, власне, i з’явилася ця назва. Арнольд сказав, що газети все перекрутили:



Журналiсти неправильно передали моi слова. Усi були такi схвильованi, одна газета пiдключалася за iншою, i зрештою уже нiхто не розумiв, про що йдеться… Цi об’екти хиталися, як… ну, наприклад, човни на сильних хвилях… Коли я намагався пояснити, як вони летiли, то порiвняв це з тарiлкою, яку плиском кинули у воду. Газети неправильно мене зрозумiли й перекрутили. Написали, нiби я сказав, що вони схожi на тарiлку, а я говорив, що вони летiли, мов тарiлка.


Арнольд бачив (або йому так здавалося) лiнiю з дев’яти об’ектiв, причому один випромiнював «сильне сине свiтло». Вiн подумав, що це якийсь новий тип лiтальних апаратiв. Марроу пiдсумував: «Помилка цитування увiйшла в iсторiю. Пояснення мiстера Арнольда всi забули, а назва “лiтальна тарiлка” зажила власним життям». «Лiтальнi тарiлки» Кеннета Арнольда виглядали й поводилися зовсiм не так, як через кiлька рокiв уявлятиме публiка: щось схоже на велике й дуже маневрове фрисбi.

Чимало людей чесно повiдомляли, що вони бачили, але бачили вони цiлком природнi, хай i незвичнi, феномени. НЛО виявлялися незвичайними лiтальними апаратами, або звичайними, але з нестандартною пiдсвiткою, стратосферними зондами, люмiнесцентними комахами, свiтлом планет у специфiчних атмосферних умовах, оптичними мiражами й iлюзiями, лентикулярними хмарами, кулястими блискавками, хибними сонцями, метеорами й зеленими болiдами, супутниками, носовими конусами й елементами ракет, якi поверталися в атмосферу.[18 - Зараз довкола Землi обертаеться стiльки супутникiв, що де-небудь iх неодмiнно буде видно. Щодня з орбiти в земну атмосферу спускають по два-три апарати, i iхнi палаючi уламки можна побачити неозброеним оком. (Прим. авт.)] Цiлком можливо, що траплялися й дрiбнi комети, якi розпадалися у верхнiх шарах атмосфери. А як же тодi радари? Імовiрно, справа в аномальному поширеннi хвиль – рiзниця температур в атмосферi може викривлювати радiохвилi. На жаргонi це називаеться «радарними янголами»: радар щось показуе, але в реальностi цього немае. Інодi й очi, i радар помиляються.

Побачивши у небi щось незвичайне, люди, бувае, хвилюються, втрачають голову – i свiдки iз них ненадiйнi. Крiм того, ця сфера приваблюе негiдникiв i шарлатанiв. Багато «фотографiй» НЛО виявлялися махровими пiдробками – весь фокус у маленьких моделях на тоненьких ниточках або у подвiйнiй експозицii. НЛО, яке бачили тисячi людей пiд час футбольного матчу, було розiграшем, який влаштували студенти унiверситету: картонка, кiлька свiчок i целофановий пакет iз хiмчистки – от вам i примiтивна повiтряна куля.

Повiдомлення про аварiю тарiлки (i тiла прибульцiв з iдеальними зубами) виявилося чистiсiнькою брехнею. Колумнiст журналу Variety Френк Скаллi просто переповiв iсторiю, яку розказав йому приятель-нафтовик. Ця iсторiя лягла в основу його бестселера «Таемниця лiтальних тарiлок» (1950). Нiбито розбилися три тарiлки, i в однiй було знайдено шiстнадцять тiл прибульцiв iз Венери, усi зростом близько метра. Ще там знайшли книжечки з iнопланетними пiктограмами. Вiйськовi все приховують. Уявiть собi наслiдки.

Придумали все це Сайлес Ньютон, який шукав нафту i золото за допомогою радiохвиль, i загадковий «доктор Гi», який виявився мiстером Гебауером. Ньютон змайстрував «запчастини» НЛО i зробив фотографii, але оглядати самi предмети не дозволяв. Коли один спритний скептик пiдмiнив iх i вiдправив «iнопланетнi артефакти» на аналiз, виявилося, що iх зроблено з алюмiнiю, того самого, з якого виготовляють кухоннi каструлi.

Афера з нелiтальною, бо розбилася, тарiлкою виявилася дрiбним епiзодом у серii шахрайств Ньютона i Гебауера завдовжки у чверть столiття. Здебiльшого вони продавали безперспективнi нафтовi свердловини i геологорозвiдувальне обладнання. У 1952 роцi iх заарештувало ФБР, а наступного року компаньйонiв визнали винними у зловжи

Страница 28

аннi довiрою. Їхнi «подвиги», описанi iсториком Кертiсом Пiблзом, мали би викликати в ентузiастiв-уфологiв сумнiви, що 1950 року на Пiвденному Заходi розбилося НЛО. Однак нi.

Четвертого жовтня 1957 року Радянський Союз запустив перший у свiтi штучний супутник Землi. Із 1178 повiдомлень про НЛО, зафiксованих того року в Америцi, 701 (60 %) припадали на жовтень – грудень (а не 25, як ви могли подумати). Як це можна пояснити? Судячи з усього, шум довкола запуску супутника i викликав хвилю повiдомлень про НЛО. Напевно, люди почали частiше дивитися в нiчне небо й помiчали бiльше природних явищ, яких не могли вiдразу пояснити. А може, просто придивилися уважнiше i вгледiли бiльше iнопланетних кораблiв…

В iдеi лiтальних тарiлок такi само сумнiвнi попередники. Наприклад, свiдома стаття-мiстифiкацiя Рiчарда Шейвера «Я пам’ятаю Лемурiю!», опублiкована в березнi 1945-го в жовтому журнальчику «Захопливi iсторii». Саме такi iсторii я жадiбно ковтав у дитинствi. Сто п’ятдесят тисяч рокiв тому загиблi континенти населяли прибульцi з космосу, розповiдала стаття, потiм вiд них пiшли демонiчнi пiдземнi iстоти, саме вони вiдповiдальнi за людськi страждання й iснування зла. Видавець цього журналу Рей Палмер – зростом не набагато вищий за пiдземних iстот, про яких застерiгав читачiв, – задовго до побаченого пiлотом Арнольдом пропагував iдею, що Землю вiдвiдують дископодiбнi кораблi з космосу, а уряд приховуе вiд народу правду. Яскравi обкладинки таких журналiв ознайомили американцiв з iдеею лiтальних тарiлок задовго до того, як з’явилася ця назва.

Проте загалом «докази» iхнього iснування виходили благенькi й найчастiше виростали з легковiрностi, обману, галюцинацiй, нерозумiння природних явищ, страхiв i сподiвань, прагнення уваги, слави i грошей. «Шкода», – думав я тодi.

Вiдтодi минуло чимало часу. Менi пощастило взяти участь у справжнiх космiчних проектах: ми запускали апарати до iнших планет у пошуках життя, шукали радiосигнали вiд iнопланетних цивiлiзацiй. Було кiлька дражливих моментiв, але якщо гiпотетичний сигнал не проходив найсуворiшу перевiрку, ми не могли сказати, що це сигнал вiд iнопланетного життя, як би нам цього не хотiлося. Нам нiчого не залишалося, як просто чекати переконливiших даних, без жодноi надii коли-небудь дочекатися. Ми й досi не маемо достовiрних доказiв iснування життя на iнших планетах. Проте ми тiльки на початку цих пошукiв. Нова цiнна iнформацiя може з’явитися будь-якоi митi.

Я бiльше за iнших зацiкавлений у тому, щоб вiзити прибульцiв виявилися правдою. Скiльки часу i сил це зекономить! Наскiльки краще вивчати iнопланетне життя прямо й безпосередньо, нiж робити опосередкованi припущення на далекiй вiдстанi вiд нього! Навiть якщо прибульцi карликового зросту, невблаганнi й схибленi на сексi, – якщо вони тут, я хочу про це знати.



Наскiльки скромнi нашi очiкування вiд прибульцiв i наскiльки охоче люди вiрять у третьосортнi докази, добре показуе iсторiя з кругами на полях. Усе почалося з Британii й поширилося в усьому свiтi, хоча важко уявити собi щось безглуздiше.

Фермери й простi перехожi помiтили на полях пшеницi, вiвса, ячменю, рапсу дiлянки, прим’ятi у формi кола (а згодом i у виглядi складнiших фiгур). Спершу в серединi 1970-х з’явилися кола, але з року в рiк явище ускладнювалося, i наприкiнцi 1980-х та на початку 1990-х на полях пiвденноi Англii вже було повно величезних геометричних фiгур, деякi розмiром iз футбольний стадiон: рiзноманiтнi круги, довжелезнi паралельнi лiнii, схематичнi зображення комах. Інодi довкола великого центрального круга симетрично йшли чотири меншi – явнi слiди лiтальноi тарiлки й чотирьох «нiг».

Мiстифiкацiя? Усi казали: «Не може бути». Адже зафiксовано вже сотнi випадкiв. Вiзерунки, ще й такi величезнi, з’являлися за одну нiч. І жодних людських слiдiв поблизу. Крiм того, який сенс у такiй мiстифiкацii?

Звучало багато нетрадицiйних гiпотез. Люди з науковою пiдготовкою вивчали мiсцевiсть, дискутували, засновували цiлi тематичнi журнали. Може, фiгури виникли через специфiчнi смерчi, т. зв. «колоноподiбнi вихори», або ще рiдкiснiшi «кiльцевi вихори»? А може, причина в кулястих блискавках? Японськi дослiдники спробували в лабораторних умовах вiдтворити у зменшеному масштабi дiю фiзики плазми – вони припускали, що саме в цiй сферi слiд шукати причини загадкових явищ в англiйському графствi Вiлтшир.

Утiм, що складнiшими ставали фiгури на полях, то важче було пояснити iх дiею метеорологiчних або електричних явищ. Тут, схоже, не обiйшлося без НЛО: напевно, прибульцi хочуть нам щось сказати мовою геометрii. А може, це витiвки диявола, ворога роду людського? Або багатостраждальна Земля скаржиться в такий спосiб на дii людини? До фiгур почалося паломництво адептiв нью-ейджа. Ентузiасти, озброенi аудiоапаратурою i приладами нiчного бачення, влаштовували чергування. Преса й телебачення всього свiту стежили за смiливими дослiдниками полiв. Публiка активно купувала бестселери про iнопланетян, якi залишають знаки на полях. Варто сказати, що прибуль

Страница 29

iв у житi нiхто не бачив, процесу створення фiгур так i не зафiксували. Однак екстрасенси пiдтвердили iх iнопланетне походження, а контактери з космосом установили зв’язок з авторами вiзерункiв. Усерединi кругiв виявили «оргонну енергiю».

Дiйшло до парламентських запитiв. Королева запросила до розслiдування лорда Соллi Цукермана, колишнього наукового радника мiнiстерства оборони. У справi почали фiгурувати привиди, мальтiйськi тамплiери, сатанiсти та iншi таемнi органiзацii. Мiнiстерство оборони явно щось приховуе. Кiлька неакуратних кругiв списали на вiйськових – бачте, вiдволiкають увагу. У жовтоi преси було свято. Daily Mirror найняла фермера з сином зробити на полi п’ять кiл, щоб розвести конкурентiв з Daily Express. Та Express, принаймнi цього разу, не купилася.

Множилися «цереологiчнi» органiзацii i тут же дробилися на взаемоворожi групки, якi лаяли конкурентiв за некомпетентнiсть, а то й закидали iм ще гiршi грiхи. Рахунок «кругiв» пiшов уже на тисячi. Явище перекинулося на Сполученi Штати, Болгарiю, Угорщину, Японiю, Нiдерланди. У пiктограмах, особливо у складних, почали вбачати надiйний доказ iнопланетних вiзитiв. Притягнули зв’язок iз «Обличчям» на Марсi. Знайомий науковець написав менi, що в цих фiгурах прихована дуже тонка математика; створити iх могли тiльки дуже розвиненi iстоти. У цьому питаннi погоджувалися майже всi «цереологи»: пiзнiшi фiгури надто складнi й довершенi, аби iх могли створити люди, що вже казати про дурноверхих мiстифiкаторiв. Тут явно не обiйшлося без iнопланетного розуму.

У 1991 роцi двое хлопцiв iз Саутгемптона Даг Боуер i Дейв Чорлi зiзналися, що п’ятнадцять рокiв робили фiгури на полях. Якось, сидячи за пивом в улюбленому пабi «Персi Гоббс», вони все це й придумали. Хлопцiв розважали повiдомлення про НЛО, i вони подумали, що буде весело розiграти ентузiастiв-уфологiв. Спершу вони притолочували пшеницю важким металевим цилiндром, яким Боуер припирав чорний хiд у своiй багетнiй майстернi. Пiзнiше почали використовувати дошки й мотузки. Перший експеримент зайняв усього кiлька хвилин. Та хлопцi, схоже, були серйозними жартiвниками, майстрами жанру, i поступово пiднiмали планку. Із часом вони почали робити дуже складнi фiгури.

Спершу нiхто iхньоi витiвки не зауважив. Жодних повiдомлень у пресi. Та й секта уфологiв iхнi шедеври iгнорувала. Хлопцi вже збиралися кинути цю невдячну справу i придумати щось цiкавiше.

Аж раптом круги на полях помiтили. Уфологи заковтнули наживку разом iз гачком, поплавком i грузилом. Боуер i Чорлi були в захватi, особливо коли вченi почали припускати, що, можливо, цi знаки залишила iнопланетна цивiлiзацiя.

Хлопцi ретельно планували кожну нiчну вилазку й наперед готували креслення фiгур. Вони навмисне дурили фахiвцiв. Коли мiсцевi метеорологи заявили, що рiч у вихорi, бо колоски притолоченi за годинниковою стрiлкою, хлопцi почали робити круги проти стрiлки.

Невдовзi фiгури на полях почали виникати у Пiвденнiй Англii та в iнших мiсцях. У хлопцiв з’явилися наслiдувачi. Боуер i Чорлi вирiзали у пшеницi вiдповiдь: «МИНЕСАМІ». Та навiть у цьому побачили повiдомлення прибульцiв (хоча правильнiше було б написати «ВИНЕСАМІ»). Даг i Дейв почали пiдписувати своi «твори» подвiйним «Д», але й це приписали загадковим iнопланетянам. Нiчнi походеньки Боуера викликали пiдозри в його дружини Айлiн. Довелося хлопцям узяти ii з собою, тiльки тодi вона повiрила, що в нього немае iншоi жiнки – наступного дня вони разом смiялися зi своеi витiвки.

Урештi-решт Боуер i Чорлi втомилися вiд усе складнiшоi гри. Обом було вже за шiстдесят, i хоч на здоров’я вони не скаржилися, нiчнi забави у чужих полях забирали багато сил. Крiм того, iх, напевно, дратувало, що слава i грошi дiстаються тим, хто просто фотографуе iхнi фiгури i приписуе iх iнопланетянам. Чоловiки переживали, що нiхто не повiрить правдi, якщо затягнути гру.

Отож, вони зiзналися. І навiть показали журналiстам, як робили найскладнiшi, комахоподiбнi фiгури. Здавалося, бiльше нiхто не скаже, що розiграш тривалiстю багато рокiв – рiч неможлива; що нiхто, мовляв, не буде навмисно вводити в оману легковiрних людей, вдаючи iснування iнопланетян. Проте пам’ять у засобiв масовоi iнформацii коротка. Та й «цереологи» нiкуди не подiлися. Зрештою, навiщо забирати в людей вiру в диво?

Вiдтодi багато мiстифiкаторiв залишали на полях знаки, але натхнення i вигадки в цьому вже не було. Утiм, як це часто бувае, зiзнання мiстифiкаторiв не змогли переважити початкову сенсацiю, i тему не закрили. Майже всi чули про фiгури на полях i НЛО, але прiзвища Боуера й Чорлi нiчого нiкому не кажуть; та й сама iдея, що все це – один великий розiграш, призабулася. У продажу е книжка-розслiдування журналiста Джима Шнабеля «Довкола кругiв» (1994), звiдки я й запозичив бiльшiсть вiдомостей. Шнабель спочатку теж займався «цереологiею», а закiнчив тим, що сам робив фiгури на полях. (Вiн вiддавав перевагу газонокосарцi, а не дошцi, але виявилося, що достатньо витоптати фiгуру ногами.) Однак його книжка, яку рецензент назвав

Страница 30

«найзабавнiшою з прочитаних за багато рокiв», великого успiху не мала. Прибульцi й демони продаються краще, нiж спростування.



Щоб засвоiти скептичний метод, не обов’язково закiнчувати аспiрантуру – вмiють же люди правильно вибрати уживаний автомобiль. Сама iдея скептицизму полягае в тому, що кожен мусить умiти ефективно й конструктивно оцiнювати чужi слова, вiддiляти правду вiд вигадки. Наука вимагае проявляти такий самий скептицизм, iз яким ми вибираемо уживану машину або сприймаемо рекламу пива й таблеток вiд болю.

Однак нашi сучасники погано володiють скептичним методом. На жаль, його засвоюють iз гiрких урокiв повсякденного життя, а не з урокiв фiзики у школi. Наша полiтика, економiка, реклама, новi й старi релiгii значною мiрою спираються на легковiрнiсть людей. У нiй дуже зацiкавленi тi, хто хоче щось продати, впливати на громадську думку, здобути владу. Наш скептицизм, як здогадуються скептики, iм не потрiбен.




Роздiл 5

Мiстифiкацii i таемницi


Свiдкам можна довiряти тiльки тодi, коли справа не стосуеться iхнiх iнтересiв, пристрастей, упереджень i бажання чудес. В iншому разi вимагайте пiдтверджень, i то бiльших, що менш iмовiрнi слова свiдкiв.

    Томас Генрi Гакслi (1825–1895)

Коли матерi Тревiса Волтона, знаменитоi жертви iнопланетного викрадення, сказали, що НЛО вдарило ii сина блискавкою й забрало з собою у космос, вона вiдреагувала без тiнi подиву: «Ну, це ж так i бувае, правда?»

Не треба докладати особливих зусиль, щоб визнати: в нашому небi лiтають НЛО – «невпiзнанi лiтальнi об’екти». Цей термiн ширший, нiж «лiтальна тарiлка». Немае нiчого дивного в тому, що простий спостерiгач, а то й фахiвець, може бачити в небi щось незрозумiле. Однак чому треба робити висновок, що це iнопланетний корабель? Існують численнi, значно прозаiчнiшi пояснення.

Якщо виключити природнi явища, мiстифiкацii, обман органiв чуття i т. iн., чи залишаться надiйно засвiдченi, але дивнi випадки, зокрема засвiдченi чимось матерiальним? Чи е «сигнал» у всьому цьому «шумi»? По-моему, немае. У надiйно засвiдчених випадках нема нiчого екзотичного, а в екзотичних – надiйно засвiдченого. З 1947 року зафiксовано понад мiльйон повiдомлень про НЛО, але серед них немае нi настiльки дивного, що для його адекватного пояснення потрiбен iнопланетний корабель, нi настiльки надiйного, щоб можна було впевнено виключати мiстифiкацiю, хибне тлумачення або обман зору. Я констатую це з жалем.

Нас регулярно бомбардують екстравагантними iсторiями про НЛО, розмiром якраз на газетну шпальту, а от спростування цих сенсацiй трапляються на очi куди рiдше. Воно й не дивно: що продаеться краще, що дае вищi рейтинги, у що цiкавiше вiрити, що спiвзвучнiше проблемам епохи – аварiя iнопланетного корабля чи досвiдченi мисливцi на легковiрiв; всемогутнi прибульцi, якi грають iз людьми у якiсь своi iгри, чи слабкiсть i недосконалiсть людськоi природи?

Я займався НЛО багато рокiв. Отримав чимало листiв, зокрема вiд очевидцiв. Менi обiцяли дивовижнi одкровення, якщо я зателефоную. На яку б тему я не виступав, пiсля лекцiй неодмiнно запитували: «Ви вiрите в НЛО?» Дивна постановка питання: нiби НЛО – це справа вiри, а не фактiв. Нiхто не питав: «Наскiльки надiйнi свiдчення iнопланетного походження НЛО?»

Я побачив, наскiльки охоче люди вiрять iсторiям про НЛО. Хтось переконаний, що очевидцям можна довiряти – не будуть же люди вигадувати; що свiдчень надто багато i галюцинацiями чи мiстифiкацiями iх не поясниш; що iснуе давня змова у верхах, аби приховати вiд нас правду. Вiра в НЛО виникае з недовiри до уряду, адже випадкiв, коли чиновники брешуть, прикриваючись «нацiональною безпекою», вистачае. Якщо iх уже ловили на iншiй брехнi, то цiлком можливо, що й тут вони приховують правду вiд громадян. Неважко придумати й мотив: вони бояться панiки i кризи влади.

Я був членом науковоi ради при вiйськово-повiтряних силах США, яка розслiдувала повiдомлення про НЛО. Проект називався «Синя книга», але доречнiше було б назвати його «Незадоволення». Армiя з порогу вiдкидала будь-якi повiдомлення про НЛО, не надто намагаючись розiбратися. В серединi 1960-х штаб-квартира проекту розташовувалася на базi ВПС у мiстечку Райт-Паттерсон, штат Огайо. Там же сидiла «технiчна розвiдка», спецiалiсти з новоi радянськоi зброi. Вони розробили першокласну систему зберiгання iнформацii. Питаеш про який-небудь випадок НЛО – i тут же, немов у хiмчистцi, починае рухатися «конвеер» iз файлами, поки не з’явиться потрiбний.

Утiм, змiст цих файлiв розчаровував. Наприклад, пенсiонери повiдомляли, що в небi над iхнiм мiстечком у Нью-Гемпширi понад годину висiли якiсь вогнi. Тут же мiстилося пояснення: стратегiчнi бомбардувальники з сусiдньоi бази виконували тренувальнi польоти. Можуть бомбардувальники летiти над мiстом цiлу годину? Нi. У нiч, коли люди бачили НЛО, були тренувальнi польоти? Нi. Можуть бомбардувальники «зависати» в повiтрi? Нi. Усi цi недбалi розслiдування нiчого не давали науцi, але мали важливе бюрократичне значення: бачте, вiйськово-

Страница 31

овiтрянi сили байдики не б’ють i з’ясували, що повiдомлення про НЛО пустопорожнi.

Звiсно, не виключено, що деiнде армiя все ж проводила серйознi науковi розслiдування випадкiв з НЛО, i очолював iх, скажiмо, бригадний генерал, а не пiдполковник. Думаю, це цiлком iмовiрно: не тому, що я вiрю у прибульцiв, а тому, що в повiдомленнях про НЛО трапляеться iнформацiя, яка становить iнтерес для вiйськових. Якщо НЛО справдi такi швидкi й маневренi, як про них розповiдають, то вiйськовi мають з’ясувати, як вони лiтають. Якщо ж це пiдступи Радянського Союзу, то вiйськово-повiтрянi сили зобов’язанi нас захистити. Бо страшно ж подумати, що невловимi радянськi НЛО спокiйно лiтають собi над вiйськовими i ядерними об’ектами США. А якщо НЛО справдi iнопланетнi, то спiймавши бодай одну «тарiлку», можна перейняти технологii i здобути перевагу в «холоднiй вiйнi». Та навiть якщо НЛО – це не допитливi прибульцi й не пiдступний Радянський Союз, усе одно варто ретельно розслiдувати цi випадки.

У 1950-х роках вiйськовi активно використовували аеростати – не тiльки для метеорологiчних спостережень, що широко рекламувалося, i для радiолокацii, що не заперечувалося, а й для шпигунства: апарати були обладнанi фотокамерами, пристроями телеметрii й радiорозвiдки. Секретними були не самi аеростати, а обладнання, яке на них стояло. Із землi висотнi аеростати можуть здаватися схожими на тарiлку, а якщо не знати, наскiльки вони високо, то й швидкiсть може здаватися нереальною. Через пориви вiтру аеростати можуть рiзко змiнювати напрямок – лiтаки так не лiтають, i якщо не знати, наскiльки легкi цi апарати, здаеться, що iхнi маневри непiдвладнi законам iнерцii.

Найвiдомiша модель аеростатiв, яку на початку 1950-х активно використовували в небi над Сполученими Штатами, називалася «Небесний гак» (Skyhook). Були й iншi моделi: «Монгол» (Mogul), «Мобi Дiк» (Moby Dick), «Онук» (Grandson), «Прамати» (Genetrix). Урнер Лiдделл, спiвробiтник Дослiдницькоi лабораторii вiйськово-морського флоту (вiн працював iз цими апаратами, а потiм перейшов у НАСА), якось сказав менi, що, на його думку, всi НЛО – це вiйськовi аеростати. Ну, всi не всi, але погоджуся, що iхню «iнопланетну» роль дуже недооцiнили. Наскiльки менi вiдомо, контрольованого експерименту – таемно запустити аеростат, простежити його маршрут та порiвняти з повiдомленнями про НЛО i даними радарiв – не ставили.

У 1956 роцi Сполученi Штати почали запуски розвiдувальних аеростатiв на територiю СРСР. У розпал цiеi програми американцi пiднiмали до десятка апаратiв на день. Потiм на замiну аеростатам прийшли висотнi лiтаки типу U-2 i розвiдувальнi супутники. І в тi часи, i потiм НЛО нерiдко виявлялися науково-дослiдницькими аеростатами. Апарати, оснащенi датчиками сонячноi радiацii i релiктового випромiнення, оптичними та iнфрачервоними телескопами, iншою апаратурою, запускають у стратосферу й нинi.

Значного розголосу набула «аварiя» лiтальноi тарiлки (чи кiлькох тарiлок) пiд мiстечком Розвелл, штат Нью-Мексико, 1947 року. Судячи з перших повiдомлень i фотографiй у газетах, iшлося про рештки висотного аеростата. Проте мешканцi цього району, особливо через багато рокiв, згадували бiльш екзотичнi речi: дивнi матерiали, загадковi iероглiфи, суворий наказ вiйськових усе забути й нiкому нiчого не розповiдати. «Канонiчна» версiя: уламки тарiлки i рештки iнопланетян зiбрали й вiдправили лiтаком на базу матерiально-технiчноi служби ВПС у Райт-Паттерсонi. Із цього епiзоду виросло багато iсторiй про тiла iнопланетян, але е й iншi.

Фiлiп Класс давно й наполегливо розвiнчуе iсторii про НЛО. Класс знайшов розсекречений лист генерал-майора Чарльза Кеббела, начальника розвiдки ВПС США, датований 27 липня 1948 року (потiм Кеббел перейшов до ЦРУ i був фiгурантом невдалоi операцii проти Куби в Затоцi Свиней). Лист був написаний через рiк пiсля розвеллiвського «iнциденту», i Кеббел запитував iнформацiю про НЛО – сам вiн про «аварiю iнопланетян» уявлення не мав. Одинадцятого жовтня 1948 року генералу надiслали звiт, iз якого випливае, що нi на базi в Райт-Паттерсонi, нi в iнших пiдроздiлах ВПС про прибульцiв нiхто нiчого не знае. Так що навряд чи за рiк до того вiйськовi знайшли iнопланетян i тарiлку.

Вiйськове начальство хвилювалося з iншого приводу: а раптом це якiсь пiдступи Радянського Союзу? Навiщо СРСР запускати лiтальнi тарiлки над Сполученими Штатами? Існувало чотири гiпотези: 1) щоб пiдiрвати впевненiсть США у своiх силах i здатностi ядерноi зброi iх захистити; 2) для розвiдувальноi зйомки; 3) щоб «промацати» протиповiтряну оборону США; 4) для розвiдування територii перед польотами стратегiчних бомбардувальникiв. Тепер нам вiдомо, що все було не так: Радянський Союз, звiсно, хотiв знати, що вiдбуваеться у Сполучених Штатах, але написiв «Сделано в СССР» на тарiлках не було, розвiдка працювала по-iншому.

Схоже, що свiдчення по розвеллiвському «iнциденту» вказують на групу засекречених аеростатiв, запущених, iмовiрно, з бази ВПС в Альмагордо або з випробувального полiгону у Вайт-Сендс. Очевид

Страница 32

о, пiд Розвеллом апарати розбилися, i вiйськовi оперативно збирали уламки секретноi апаратури, а преса охоче написала про аварiю iнопланетного корабля («На ранчо пiд Розвеллом вiйськовi виявили лiтальну тарiлку»). За роки спогади «вiдстоялись», до того ж iх освiжило прагнення слави i грошей. (Головнi туристичнi принади Розвелла – два музеi НЛО.)

У 1994 роцi у вiдповiдь на запит конгресмена вiд Нью-Мексико мiнiстерство оборони i командувач ВПС пiдготували звiт, у якому було сказано, що розвеллiвськi уламки – це рештки засекреченоi аеростатноi системи «Монгол». Вона несла низькочастотну акустичну апаратуру, яка мала зафiксувати у тропосферi випробування радянськоi ядерноi зброi. Та ретельна перевiрка засекречених документiв за 1947 рiк жодних таких сигналiв не виявила.

Жодних указiвок, попереджень, сигналiв тривоги, ознак пожвавлення оперативноi дiяльностi, якi неодмiнно виникнуть при порушеннi повiтряних кордонiв США невiдомим лiтальним апаратом, не виявлено… Судячи з документiв, жодних подiбних випадкiв не було. (А якщо були, то iх приховала настiльки ефективна система безпеки, що нi США, нi iншим краiнам про неi нiчого не вiдомо. Якби тодi iснувала така система, то ii використали б для захисту наших атомних секретiв вiд Радянського Союзу, а це, як ми знаемо з iсторii, нам не вдалося.)

Розмiщенi на аеростатах радарнi цiлi виготовляли в Нью-Йорку на iграшкових i сувенiрних фабриках. Вiзерунки на цих предметах i запам’яталися людям як iнопланетнi iероглiфи.

Кульмiнацiя епохи НЛО припала на часи, коли основним засобом доставки ядерноi зброi стали ракети, а не лiтаки. Основна технiчна проблема на цьому етапi полягала ось у чому: як повернути ракету з ядерною боеголовкою в земну атмосферу так, щоб вона не згорiла, як ото згорають у верхнiх шарах дрiбнi астероiди й комети? Для цього однi матерiали годяться краще, нiж iншi, потрiбна особлива геометрiя носа ракети, певний кут входження i т. iн. Зi спостережень за поверненням (або ще цiкавiше – запуском) ракет суперник мiг зробити висновок про успiхи США в розвитку стратегiчних озброень (або ще гiрше – про вади конструкцii ракет) i вжити потрiбних оборонних заходiв. Зрозумiло, що всi такi проекти були засекреченi.

Мали виникати й ситуацii, коли вiйськовим наказували забути побачене, або коли щось безневинне раптом засекречували. Через багато рокiв офiцерам ВПС i цивiльним науковцям цiлком могло здатися, що уряд приховуе iнформацiю про НЛО. Так i е. Якщо вважати, що ракета – це НЛО.

Крiм того, е ще розвiдувальнi iгри. У стратегiчному протистояннi Сполучених Штатiв i Радянського Союзу протиповiтряна оборона вiдiгравала життево важливу роль. Це третiй пункт у списку генерала Кеббела. Знайти прогалину в оборонi означало здобути вирiшальну перевагу в ядернiй вiйнi, а полiт над територiею ворога був надiйним способом перевiрити його пильнiсть – як швидко тебе помiтять. Сполученi Штати, наприклад, постiйно випробовували на мiцнiсть радянську протиповiтряну оборону.

У 1950 – 1960-х роках США мали найкращу радарну систему у свiтi, вона прикривала обидва узбережжя i пiвнiчнi кордони (звiдти, найiмовiрнiше, летiли б радянськi бомбардувальники i ракети). Проте була й ахiллесова п’ята – розтягнутий i гiрше прикритий пiвденний кордон. Зрозумiло, що потенцiйний ворог цiкавився цим напрямком. Можливо, швидкiснi радянськi лiтаки вторгалися в повiтряний простiр США з Куби, встигали пролетiти кiлькасот кiлометрiв уздовж Мiссiсiпi, поки iх помiтять, а тодi швидко поверталися назад. (Або американцi самi проводили такий експеримент: вiдправляли своi ж лiтаки без розпiзнавальних знакiв, щоб перевiрити надiйнiсть протиповiтряноi оборони.) Цiлком можливо, що iх помiчали i радари, i люди – як вiйськовi, так i цивiльнi. Такi повiдомлення не збiгатимуться з iнформацiею про санкцiонованi польоти: i вiйськове командування, i цивiльнi оператори цiлком щиро заявлятимуть, що нiхто там не лiтав. Хоча мiнiстерство оборони i просило конгрес видiлити фiнансування на систему раннього попередження на пiвднi, але визнавати, що радянськi або кубинськi лiтаки можуть долiтати до Нового Орлеану, а то й до Мемфiса, все одно було не в iнтересах вiйськово-повiтряних сил.

Такi випадки розслiдують на найвищому рiвнi, а людям, якi щось бачили, велять тримати рот на замку – тут влада справдi приховуе iнформацiю, i прибульцi iй для цього не потрiбнi. Навiть через багато рокiв мiнiстерство оборони з бюрократичних причин не розкривае цю iнформацiю. Наше бажання розгадати загадку НЛО вступае в конфлiкт iз вiдомчими iнтересами вiйськових.

Крiм того, ЦРУ i ВПС хвилювалися, що НЛО зашумлюють канали зв’язку, i ворожi лiтаки можуть прослизнути непомiченими; розвiдувальнi iгри впливали на спiввiдношення «сигнал / шум».

Якщо взяти все це до уваги, я готовий повiрити, що влада могла приховувати вiд платникiв податкiв деякi звiти й аналiтичнi матерiали про НЛО. Однак «холодна вiйна» закiнчилася, тодiшнi ракети й аеростати або застарiли, або використовуються для цивiльних потреб, а люди, пов’язанi з

Страница 33

ими епiзодами, давно на пенсii, i розголошення не завадить iхнiй службi. Найгiрше, що може трапитися для вiйськових, – американська публiка ще раз дiзнаеться, що iй брехали заради нацiональноi безпеки. Вважаю, що давно час розсекретити всi цi справи.

Ще один показовий приклад взаемозв’язку мiж теорiями змови i специфiчною вiдомчою культурою – дiяльнiсть Агентства нацiональноi безпеки. Ця органiзацiя вiдстежуе телефоннi розмови, радiоефiр та iншi канали комунiкацiй i союзникiв, i ворогiв Сполучених Штатiв. Вона перехоплюе пошту в усьому свiтi й щодня обробляе колосальний обсяг даних. У кризовi моменти тисячi оперативникiв АНБ, якi володiли iноземними мовами, сидiли в навушниках i вiдстежували в реальному часi все на свiтi – вiд зашифрованих повiдомлень ворожих генштабiв до розмов у лiжку. Крiм того, комп’ютери за ключовими словами вiдбирали повiдомлення й розмови, вартi уваги оперативникiв. Усе це зберiгаеться, так що можна пiдняти плiвки i простежити, коли вперше з’являеться те чи те кодове слово або оголошуеться бойова готовнiсть. Частину цих записiв зроблено з розвiдувальних баз у сусiднiх краiнах (за Радянським Союзом стежили з Туреччини, за Китаем – з Індii), iз лiтакiв i кораблiв, iз супутникiв-шпигунiв. АНБ i розвiдки iнших краiн, якi, звiсно, не хотiли, щоб iх прослуховували, вели постiйну боротьбу.

Додайте до цiеi займистоi сумiшi Закон про свободу iнформацii. В Агентства нацiональноi безпеки запросили всю наявну iнформацiю про НЛО. Закон зобов’язуе АНБ вiдповiсти, не розкриваючи «джерела й методи», але агентство зовсiм не горить бажанням показувати ворогам i союзникам масштаб своеi дiяльностi i втручання в чужi справи: у полiтичному планi все це дуже дражливi питання. Типова вiдповiдь АНБ на подiбнi запити мае такий вигляд: третина тексту замальована чорним, далi йде фраза «повiдомлення про НЛО на низькiй висотi», двi третини тексту замальованi чорним. Бо решта, як вважае АНБ, скомпрометуе джерела й методи агентства або покаже iншiй краiнi, що розмови ii пiлотiв перехоплюються. (Якщо АНБ опублiкуе безневиннi, здавалося б, розмови вiйськових пiлотiв iз диспетчерами, то iнша краiна зрозумiе, що iх прослуховують, i перейде, наприклад, на iншi радiочастоти, що ускладнить агентству роботу.) Отож, замальованi документи i переконують теоретикiв змови у тому, що агентство приховуе iнформацiю про НЛО.

Працiвники АНБ – за умови, що я не посилатимуся на джерело, – розповiли менi таке: типове повiдомлення про НЛО означае просто, що пiлот побачив у небi невiдомий лiтальний апарат. Це може бути свiй же американський лiтак-розвiдник без розпiзнавальних знакiв. У бiльшостi випадкiв пояснення дуже просте, i воно теж фiгуруе в перехоплених агентством повiдомленнях.

За такою логiкою АНБ бере участь у всiх змовах свiту. Наприклад, ходила чутка, що згiдно iз Законом про свободу iнформацii було зроблено запит до АНБ про Елвiса Преслi. (Його нiбито бачили пiсля смертi, а отже, вiн не помер – чим не диво?) Ну, дещо АНБ таки знало. Скажiмо, у звiтi про економiчне становище однiеi краiни фiгурувала кiлькiсть проданих там компакт-дискiв Елвiса. У цьому документi теж було кiлька несуттевих рядкiв у морi замальованого цензурою тексту. Невже агентство приховуе щось про Елвiса? Особисто я документiв АНБ про НЛО не бачив, але не маю причин не довiряти розповiдям його працiвникiв.

Якщо вважати, що влада приховуе iнформацiю про iнопланетян, то треба боротися з культурою суцiльноi таемностi, яка пануе у вiйськових i розвiдувальних органiзацiях. Вимагати розсекретити принаймнi давнi справи, наприклад, звiт ВПС iз «розвеллiвського iнциденту» за липень 1994 року.

Параноiдальний стиль i наiвнi уявлення уфологiв про секретнiсть засвiдчуе книжка колишнього журналiста New York Times Говарда Блума «По той бiк» (1990):



Як я не старався, та все одно заходив у глухий кут. Я нiяк не мiг вийти на суть iсторii i, хоч-не-хоч, довелося думати, що це не випадково.

Чому?

На вершинi моiх пiдозр стояло одне просте практичне питання: чому офiцiйнi особи й органiзацii, нiби змовившись, роблять усе можливе, аби завадити моiм пошукам? Чому та чи iнша iсторiя вчора була правдою, а сьогоднi виявляеться брехнею? Навiщо весь цей густий туман секретностi? Навiщо оперативники вiйськовоi розвiдки поширюють дезiнформацiю i доводять уфологiв до сказу? Що знайшла влада? Що вона приховуе?


Звiсно, опiр влади iснуе. Деяку iнформацiю – наприклад, вiдомостi про вiйськову технiку – засекретили на цiлком законних пiдставах: це справдi в iнтересах краiни. Крiм того, вiйськовим, полiтикам, розвiдцi подобаеться секретнiсть, бо… подобаеться. Це спосiб уникнути критики й зайвих звинувачень у некомпетентностi, а то й у чомусь гiршому. Така атмосфера створюе елiту, братство втаемничених у державнi справи, на вiдмiну вiд широких народних мас, яким краще нiчого не знати i спати спокiйно. Однак, за кiлькома винятками, секретнiсть несумiсна з демократiею i наукою.

Один iз найбiльш провокативних випадкiв, коли тема НЛО перетнулася з режимом секре

Страница 34

ностi, – це т. зв. «документи MJ-12». Наприкiнцi 1984 року в поштову скриньку кiнопродюсера Хайме Шандери пiдкинули конверт iз вiдзнятою, але не проявленою плiвкою. Шандера цiкавився НЛО i – який збiг! – саме збирався на зустрiч iз автором книжки про подii в Розвеллi. Плiвку проявили i знайшли на нiй суворо засекречене – «Не копiювати!» – розпорядження президента Трумена вiд 24 вересня 1947 року: створити спецiальну комiсiю з дванадцяти осiб, науковцiв i державних службовцiв, для розгляду справи про аварiю лiтальноi тарiлки i знайденi тiла прибульцiв. До складу комiсii нiбито увiйшли вiйськовi, розвiдники, науковцi, iнженери – саме тi люди, яких покликали б, якби така аварiя сталася насправдi. У «документах MJ-12» фiгурували спокусливi посилання на додатковi матерiали про анатомiю прибульцiв, технологiю iхнiх лiтальних апаратiв тощо, але самих цих матерiалiв на загадковiй плiвцi не було.

Вiйськово-повiтрянi сили заявили, що цей документ – фальшивка. Спецiалiст iз НЛО Фiлiп Класс та iншi експерти виявили лексичнi й типографiчнi розбiжностi, якi свiдчили, що це – мiстифiкацiя. Покупцi творiв мистецтва ретельно перевiряють провенанс кожноi картини, тобто iсторiю володiння нею: простежують, аж до самого художника-автора, коли, до кого i за яких обставин вона переходила. Якщо у провенансi е розриви – картинi нiбито триста рокiв, а простежити ii iсторiю вдаеться тiльки на шiстдесят, бо доти ii не було видно нi в музеях, нi у приватних збiрках – виникае пiдозра на фальшивку. На пiдробках творiв мистецтва добре заробляють, тому колекцiонерам слiд проявляти велику обережнiсть. Саме провенанс – найбiльш уразливий i пiдозрiлий момент в iсторii з «документами MJ-12». Вони несподiвано виринають нiзвiдки, падають iз неба просто у скриньку, мов у дитячiй казцi.

Історiя знае багато подiбних випадкiв, коли раптом з’являеться документ на пiдтримку тих, хто його знайшов, а ретельна перевiрка (iнодi для цього потрiбна смiливiсть) показуе, що це фальшивка. Мотив фальшувальникiв зрозумiти неважко. Типовий приклад – книга Второзаконня, яку в розпал релiгiйноi боротьби «знайшов» у ерусалимському Храмi цар Йосiя. І божественна книга – справжне диво – пiдтверджувала погляди Йосii.

Ще один знаменитий приклад – т. зв. Константинiв дар. Імператор Константин Великий зробив християнство офiцiйною релiгiею Римськоi iмперii. На його честь було названо мiсто Константинополь, колишнiй Вiзантiй, сучасний Стамбул. Тисячу рокiв воно було столицею Схiдноi Римськоi iмперii. Помер iмператор 337 року. У ІХ столiттi у творах християнських теологiв раптом з’явилися згадки про «Константинiв дар»: нiбито iмператор заповiв своему сучаснику папi Сильвестру І всю Захiдну Римську iмперiю з Римом включно на знак подяки за те, що Сильвестр вилiкував його вiд прокази. В ХІ столiттi понтифiки вже регулярно посилалися на «Константинiв дар», претендуючи не тiльки на церковну, а й на свiтську владу над центральною Італiею. В середньовiччi у справжностi «дару» не сумнiвалися нi союзники, нi суперники пап.

У ренесанснiй Італii жив учений-ерудит Лоренцо Валла. Яскравий полемiст, уiдливий критик, упевнений у собi педант. Сучасники закидали йому, серед iнших грiхiв, святотатство, зухвальство, нерозсудливiсть i зарозумiлiсть. Коли, спираючись на особливостi граматики, Лоренцо Валла заявив, що Дiяння апостолiв написанi не дванадцятьма учнями Христа, церква оголосила його еретиком; i тiльки втручання покровителя, неаполiтанського короля Альфонсо, врятувало Лоренцо вiд серйозних проблем. Однак це його не зупинило, i 1440 року Лоренцо написав трактат, у якому довiв, що «Константинiв дар» – махрова пiдробка. Мова цього документа мае таке само вiдношення до латини ІV столiття, як кокнi до англiйськоi, якою говорить король. Через Лоренцо Валлу римо-католицька церква бiльше не апелюе до «Константинового дару» i не претендуе на владу над европейськими краiнами. У провенансi цього документа е прогалина у п’ятсот рокiв, i тепер вважаеться, що його написав якийсь римський клiрик епохи Карла Великого, коли понтифiки (особливо Адрiан І) намагалися об’еднати церкву з державою.

«MJ-12» i «Константинiв дар» – документи одного жанру, тiльки першi виготовленi майстернiше. З огляду на провенанс, партикулярнi iнтереси, мовнi особливостi, мiж ними багато спiльного. І як це владi вдалося пiвстолiття тримати у повнiй таемницi вiдомостi про iнопланетне життя й викрадення прибульцями людей, якщо в курсi справи були сотнi, а то й тисячi державних службовцiв? Звiсно, державна таемниця iснуе, i вiд широких мас приховують часом справдi цiкавi речi. Однак призначення державноi таемницi – захищати краiну i громадян. У випадку iз прибульцями все навпаки: тi, хто мае доступ до таемниць, по сутi, приховують вiд громадян iнформацiю про замах прибульцiв на землян. Якщо позаземнi iстоти викрадають людей мiльйонами, то це вже питання не нацiональноi безпеки, а життя i смертi всього людства. Якщо ставки настiльки високi, невже на 200 краiн свiту не знайшлося жодноi людини з реальними доказами,

Страница 35

невже нiхто не забив на сполох?

Вiдколи закiнчилася «холодна вiйна», Нацiональному аерокосмiчному агентству стало важче виправдовувати свое недешеве iснування, зокрема обгрунтовувати потребу запускiв людини в космос. Якби прибульцi залiтали на Землю, як додому, невже НАСА не скористалася б можливiстю вибити додаткове фiнансування? Якщо просто зараз розгортаеться нашестя iнопланетян, то чому вiйськово-повiтрянi сили, якi завжди робили ставку на добiрнi кадри, розвивають безпiлотнi лiтальнi апарати?

Згадайте Стратегiчну оборонну iнiцiативу, т. зв. програму «зоряних воен». Зараз цей проект переживае важкi часи, особливо коли йдеться про елементи космiчного базування. Статус проекту понизили, назву змiнили: тепер вiн мае назву «Програма захисту вiд балiстичних ракет», i бiльше не пiдлягае напряму мiнiстровi оборони. Очевидно, що така технологiя не врятуе Сполученi Штати вiд масованого ядерного удару. Та якщо ми стикнулися з нашестям iнопланетян, то хiба не варто спробувати створити лiнiю оборони в космосi?

Мiнiстерству оборони будь-якоi краiни потрiбнi вороги, справжнi чи вигаданi. Дуже малоймовiрно, що iснування такого ворога приховуватиме органiзацiя, яка найбiльше в ньому зацiкавлена. Становище космiчних програм у Сполучених Штатах (та й iнших краiнах) явно суперечить iдеi, що нас вiдвiдують прибульцi (хiба що новину приховали i вiд тих, хто опiкуеться обороною).



Однi люди слiпо вiрять будь-якому повiдомленню про НЛО, iншi з не меншою пристрастю заперечують саму iдею, що Землю можуть вiдвiдувати прибульцi. Не варто, мовляв, витрачати час на перевiрку свiдчень, бо сама постановка питання «ненаукова». Якось я органiзував публiчну дискусiю на щорiчному з’iздi Американськоi асоцiацii розвитку науки мiж прихильниками й опонентами думки, що НЛО – це космiчнi апарати прибульцiв. Один видатний фiзик (до його думки з iнших питань я охоче дослухаюся) пообiцяв поскаржитися на мене вiце-президенту Сполучених Штатiв, якщо я не полишу цих дурних дискусiй. (Хай там як, дискусiя вiдбулася, ii матерiали опублiковано, дещо вдалося з’ясувати, i жодних заперечень вiце-президента до мене не доходило.)

У 1969 роцi Нацiональна академiя наук дiйшла такого висновку: хай навiть деякi повiдомлення справдi пояснити важко, гiпотеза, що Землю вiдвiдують розумнi iстоти з iнших планет, – «найменш iмовiрне пояснення НЛО». Подумайте, скiльки може бути iнших «пояснень»: подорожi в часi; демони й вiдьми; туристи з iнших вимiрiв типу героя комiксiв про Супермена мiстера Мiкс’езтiплiка (чи Мiкс’езпiлтiка? Вiчно я плутаю) з краiни Цирiффф, що у п’ятому вимiрi; душi померлих; «некартезiанськi» феномени, якi не пiдлягають законам науки й навiть логiки. А всi цi «пояснення» звучали цiлком серйозно. «Найменш iмовiрне» – це ще м’яко сказано. Уявiть, як дiстали науковцiв усi цi НЛО.

Дивовижно, якого градусу можуть сягати пристрастi довкола матерiй, про якi нам майже нiчого не вiдомо. Особливо це стосуеться недавньоi епiдемii викрадення iнопланетянами. Насправдi обидвi гiпотези – нашестя сексуально стурбованих iнопланетян чи нашестя однакових галюцинацiй – говорять щось про самих людей. Можливо, пристрастi розгораються саме тому, що з обох гiпотез випливають не дуже приемнi висновки.


«АВРОРА»



Кiлькiсть повiдомлень i збiги мiж ними свiдчать, що це не просто наркотичнi галюцинацii.

    «Звiт про загадковий лiтальний апарат»,
    Федерацiя американських науковцiв,
    20 серпня 1992 року

«Аврора» – це суворо засекречений висотний американський лiтак-розвiдник, наступник U-2 i SR-71 «Блекберд». Вiн iснуе. Або нi. На 1993 рiк назбиралося чимало повiдомлень очевидцiв iз мiсцевостей довкола бази ВПС «Едвардс» у Калiфорнii, iз району озера Грумлейк у Невадi й особливо довкола т. зв. «Зони 51», де мiнiстерство оборони випробовуе експериментальнi лiтальнi апарати. Свiдчення очевидцiв бiльш-менш збiгалися. Пiдтвердження йшли з усього свiту. На вiдмiну вiд попередникiв, цей лiтак пересувався швидше звуку, швидше у 6–8 разiв. Вiн залишав незвичний iнверсiйний слiд – як «пончики на мотузцi», казали очевидцi. Припускали, що вiн виводить на орбiту маленькi супутники-шпигуни, бо пiсля катастрофи «Челенджера» вiйськовi забракували ненадiйнi шатли. Однак, за словами сенатора й колишнього астронавта Джона Гленна, ЦРУ «присягаеться, що нiякоi такоi програми не iснуе». Головний конструктор секретних лiтакiв каже те саме. Командувач вiйськово-повiтряних сил рiшуче заперечуе iснування такого лiтака i планiв його будувати, як у Сполучених Штатах, так i в iнших краiнах. Невже бреше? «Ми розслiдували подiбнi повiдомлення, як i повiдомлення про НЛО, – каже речник ВПС, ретельно добираючи слова, – i не знайшли пояснення». Тим часом у квiтнi 1995 року ВПС отримали ще понад 1600 гектарiв землi поблизу «Зони 51». Територiя, закрита для стороннiх, розростаеться.

Розгляньмо два варiанти: перший – що «Аврора» iснуе, другий – що нi. Якщо цей лiтальний апарат iснуе, то дивно, що влада приховуе факт його iснування, а режим секретностi настiльки еф

Страница 36

ктивний, що лiтак випробовують i дозаправляють в усьму свiтi, i при цьому немае жодноi фотографii чи якогось iншого надiйного доказу. З iншого боку, якщо «Аврори» не iснуе, то чому цей мiф так активно пропагують? Чому нiхто не вiрить запереченням влади? Може, саме iснування спiльного ярлика – в цьому разi «Аврори» – посприяло тому, що пiд ним об’еднують рiзнi явища? Хай там як, здаеться, що iсторii про «Аврору» i НЛО спорiдненi.




Роздiл 6

Галюцинацii


Як ото дiти тремтять, боячись усього вколо себе,

Хай тiльки нiч iх огорне слiпа, так i нас нажахае

Часом таке в бiлий день, чого менше потрiбно лякатись,

Нiж нiсенiтних жахiв, що ввижаються поночi дiтям.[19 - Переклад Андрiя Содомори.]

    Лукрецiй, «Про природу речей» (бл. 60 р. до н. е.)

Рекламники мають знати свою аудиторiю, бо вiд цього залежить успiх товару i виживання фiрми. Вiзьмiть рекламу уфологiчних журналiв, i побачите, що думае про НЛО комерцiйна Америка, пiдприемцi. Ось кiлька (дуже типових) заголовкiв iз журналу «Всесвiт НЛО»:

• 2000 рокiв таемницi. Провiдний науковець виявив секрет багатства, влади i справжнього кохання.

• Таемно! Вiдставний офiцер нарештi розкривае сенсацiйну змову влади.

• У чому ваша мiсiя на Землi? Космiчне пробудження працiвникiв свiтла, випадкових прибульцiв i народжених зорями!

• Ви дочекалися! Двадцять чотири неймовiрнi Печатки Духа, якi покращать ваше життя.

• У мене е дiвчина. А в тебе? Досить марнувати шанси! Познайомся з дiвчиною зараз!

• Передплати сьогоднi Найдивовижнiший Журнал у Всесвiтi.

• Впусти удачу, кохання i багатство у свое життя. Цi прийоми працюють багато столiть. Тобi вони теж допоможуть.

• Прорив у психологii. 5 хвилин – i ви переконаетеся, що психiчна магiя дiе!

• Вам стане смiливостi бути успiшним, коханим i багатим? Удача чекае на вас! Найсильнiшi талiсмани свiту дадуть вам усе, що ви хочете.

• Люди в чорному: агенти влади чи прибульцi?

• Збiльшiть силу коштовних каменiв, амулетiв, печаток i символiв. Пiдвищiть свою ефективнiсть. Розширте свiй розум i здiбностi за допомогою Магнiфiкатора Розуму.

• Знаменитий Грошовий Магнiт. Хочете бiльше грошей?

• Заповiт Лаеля. Святе Письмо загиблоi цивiлiзацii.

• Нова книжка «Командора Х» iз Внутрiшнього Свiтла: контролери i таемнi правителi Землi. Ми – марiонетки iнопланетного розуму!



Що спiльного в цих заголовках? Розрахунок на безмежну довiрливiсть публiки. Тому-то iх i друкують в уфологiчних журналах – сам факт купiвлi такого видання характеризуе читача. Звiсно, серед iхньоi публiки бувають i скептики, i цiлком рацiональнi люди, яким не подобаеться, що редактори й рекламiсти мають читачiв за iдiотiв. Проте якщо основну масу читачiв видавцi оцiнюють правильно, то який висновок треба зробити в контекстi теми викрадення людей iнопланетянами?

Інодi менi приходять листи вiд «контактерiв» з iнопланетянами: вони пропонують ставити iм будь-якi питання. І от поступово у мене склався список питань. Інопланетна цивiлiзацiя дуже розвинена, не забувайте. Тож я питаю таке: «Будь ласка, дайте стислий доказ теореми Ферма». Або гiпотези Гольдбаха. Тут треба пояснити iм, що це таке, бо ж прибульцi не знають цих назв. Тож я писав рiвняння з поясненнями. Проте вiдповiдi так i не отримав. А от коли спитаеш щось на зразок «Чи треба людям бути добрими?», то майже завжди отримуеш вiдповiдь. Чомусь цi прибульцi охоче розмiрковують на туманно сформульованi питання, особливо коли е простiр для моралiзаторства. Водночас у вiдповiдь на спробу з’ясувати щось конкретне, чого люди не знають, – мовчать.[20 - Цiкава вправа – придумати питання, на яке люди ще не мають вiдповiдi, але можуть одразу розпiзнати правильну. Ще цiкавiше – придумати таке питання в iншiй сферi, нiж математика. Може, нам конкурс провести «Десять питань прибульцям»? (Прим. авт.)] Деякi висновки можна зробити i з вибiрковоi здатностi «iнопланетян» вiдповiдати на питання.

У старi добрi часи, до того, як прибульцi взялися викрадати людей у промислових масштабах, викраденим, за iхнiми ж словами, читали на борту НЛО лекцii про небезпеку ядерноi вiйни. Тепер, судячи з того, що розповiдають горопашнi жертви, прибульцi переймаються екологiчною ситуацiею i СНІДом. Постае питання: чому прибульцi йдуть у ногу iз земною модою i земними проблемами? Чому вони не попереджали про фреони й озоновий шар у 1950-х чи про ВІЛ у 1970-х роках, коли вiд цього могла бути якась реальна користь? Чому зараз не попереджають про яку-небудь медичну або екологiчну проблему, якоi люди ще не усвiдомили? Може, прибульцi знають не бiльше, нiж тi, хто про них розповiдае? А якщо головна мета iнопланетних вiзитiв – попередити про глобальнi загрози, то чому ж вони дiляться думками тiльки з небагатьма людьми, чиi свiдчення не викликають великоi довiри? Чому не захопити телевiзiйнi мережi ввечерi або не показатися на засiданнi Ради нацiональноi безпеки? Це ж не мае бути проблемою для iстот, якi подолали вiдстань у багато свiтлових рокiв.



Першим комерцiйно успiшним «контак

Страница 37

ером» iз космосом був Джордж Адамскi, власник ресторанчика пiд горою Паломар у Калiфорнii. Був у нього й невеликий телескоп. На вершинi цiеi гори стояв найбiльший на той час телескоп на Землi – двохсотдюймовий рефлектор Калiфорнiйського технологiчного iнституту та вашингтонського Інституту Карнегi. І от самопроголошений професор Адамскi з Паломарськоi обсерваторii публiкуе сенсацiйну книжку: вiн, мовляв, зустрiв у пустелi симпатичних прибульцiв iз довгим бiлим волоссям i в бiлих, якщо я правильно пам’ятаю, тунiках. Вони попередили його про небезпеку ядерноi вiйни. Прибульцi прилетiли з Венери (ми тепер знаемо, що температура на поверхнi цiеi планети 500 градусiв Цельсiя, тож повiрити цiй iсторii непросто). Однак сам Адамскi мав дуже переконливий вигляд. Офiцер ВПС, який тодi займався розслiдуваннями повiдомлень про НЛО, розповiдав про Адамскi так:



Дивишся на цього чоловiка, слухаеш його iсторiю – i вiдразу починаеш вiрити. Щось таке було в його зовнiшностi. Хороший охайний одяг, трохи посивiле волосся. Чеснiшоi пари очей я в життi не бачив.


Із вiком зiрка Адамскi почала заходити, але вiн публiкував книжку за книжкою i неодмiнно брав участь у з’iздах ентузiастiв-уфологiв.

Перший сучасний варiант iсторii про викрадення прибульцями – випадок Беттi й Барнi Гiллiв, подружжя iз Нью-Гемпшира. Вiн працював у соцiальнiй службi, вона на поштi. У 1961 роцi вони iхали пiзно ввечерi через Бiлi гори, i Беттi помiтила, що за машиною тягнеться щось яскраве, схоже на НЛО. Спершу вона подумала, що це якась зоря. Барнi злякався, що воно заподiе iм шкоду, звернув iз шосе на вузьку гiрську дорогу, i додому вони доiхали на двi години пiзнiше. Пiсля цього випадку Беттi вичитала в однiй книжцi, що НЛО – це космiчнi кораблi з iнших планет, а прибульцi, зазвичай маленькi на зрiст iстоти, iнодi викрадають людей.

Невдовзi жiнку почав переслiдувати один i той самий кошмар: що iх iз Барнi викрадають прибульцi. Барнi почув, як вона переповiдае свiй сон друзям, колегам по роботi, уфологам. (Цiкаво, що Беттi чомусь не розповiла про це чоловiковi.) Через тиждень-другий вони почали в унiсон розповiдати про «схожий на млинець» НЛО – крiзь прозорi iлюмiнатори було видно фiгури в комбiнезонах.

Через кiлька рокiв психотерапевт Барнi направив його до бостонського лiкаря Бенджамiна Саймона, спецiалiста з гiпнозу. Беттi теж вирiшила пройти сеанс. Пiд гiпнозом чоловiк i дружина (окремо одне вiд одного) розповiли, що з ними трапилося за цi двi години в горах: вони бачили, як на шосе приземлилося НЛО, iх знерухомили й перенесли на борт; сiрi коротуни-гуманоiди з довгими носами (ця деталь вiдрiзняеться вiд стандартних описiв) почали здiйснювати з ними якiсь дивнi медичнi манiпуляцii; жiнцi протикали голкою пупок (амнiоцентез на Землi ще не придумали). Дехто вважае, що в Беттi взяли яйцеклiтини, а в Барнi сперму, але в першому варiантi цiеi iсторii таких деталей немае.[21 - Пiзнiше мiсiс Гiлл писала, що у справжнiх випадках прибульцi «сексуального iнтересу не проявляють. Однак часто забирають собi деякi речi [викрадених], наприклад, риболовнi вудки, ювелiрнi прикраси, протисонячнi окуляри, рiдке мило». (Прим. авт.)] Капiтан показав Беттi зоряну карту, на якiй було позначено маршрут корабля.

Мартiн Котмаер показав, що багато деталей цiеi iсторii перегукуються з кiнофiльмом 1953 року «Прибульцi з Марса». Гiпнотичний сеанс, на якому Барнi описував зовнiшнiсть iнопланетян, зокрема величезнi очi, вiдбувся лише через 12 днiв пiсля того, як по телевiзору, у передачi «За межею можливого», саме так показали прибульцiв.

Про випадок Гiллiв багато говорили. На його основi 1975 року зняли телефiльм – так iдея, що на людей чигають маленькi сiрi прибульцi, запала в душу мiльйонам глядачiв. Однак навiть тi нечисленнi вченi, якi вважали, що НЛО можуть бути iнопланетними кораблями, проявляли скепсис. Наприклад, цей контакт не фiгурував у списку гiпотетичних появ НЛО, що його уклав Джеймс Макдональд, спецiалiст iз атмосферноi фiзики з Аризонського унiверситету. Коротко кажучи, науковцi, якi всерйоз сприймають проблему НЛО, не вiрять в iсторii про викрадення, а тi, хто вiрить, не надто переймаються вогнями в небi.

Макдональд, за його словами, припускае iснування НЛО не тому, що мае незаперечнi докази, а тому, що в нього не залишаеться вибору: всi iншi пояснення здаються йому ще менш iмовiрними. У серединi 1960-х рокiв я органiзував неформальну зустрiч Макдональда iз провiдними фiзиками й астрономами, якi в НЛО не вiрили. Макдональд мав представити iм найбiльш переконливi випадки. Йому не те що переконати науковцiв – навiть iнтерес у них викликати не вдалося.

Нiхто з них i близько не повiрив, що нас вiдвiдують iнопланетяни, а зiбралися там люди допитливi. Просто там, де Макдональду ввижалися iнопланетяни, науковцi бачили набагато прозаiчнiшi пояснення.

Я радо скористався нагодою кiлька годин поспiлкуватися з подружжям Гiллiв i доктором Саймоном. Беттi й Барнi, схоже, не сумнiвалися, що кажуть щиру правду, i не вiдчували великого задоволен

Страница 38

я, опинившись у центрi уваги за таких дивних i малоприемних обставин. Із дозволу подружжя доктор Саймон поставив менi аудiозаписи, зробленi пiд час сеансiв гiпнозу (я запросив ще Джеймса Макдональда). Найбiльше мене вразило, з яким жахом у голосi Барнi згадував, точнiше сказати «переживав», цей випадок.

Доктор Саймон, хоч i вiрив у переваги гiпнозу, до НЛО-iстерii ставився обережно. Йому належало чимале роялтi з бестселера Джона Фуллера про випадок Гiллiв пiд назвою «Перервана поiздка». Якби доктор Саймон пiдтвердив, що iсторiя справжня, продажi книжки пiдскочили б до стелi, i вiн заробив би добрi грошi. Та вiн цього не зробив. Водночас вiн заперечував i те, що подружжя говорить неправду, або що iх, як припустив iнший психiатр, накрила спiльна галюцинацiя, folie а deux, коли субмiсивний партнер приймае iлюзiю домiнантного. То що ж це було? Гiлли, на думку iхнього психотерапевта, пережили щось типу дуже яскравого спiльного «сну».



Цiлком можливо, що за iсторiями про викрадення прибульцями, як i за повiдомленнями про НЛО, стоiть кiлька причин. Ось деякi можливi варiанти.

У 1894 роцi в Лондонi вийшов «Мiжнародний довiдник галюцинацiй наяву». Вiдтодi дослiдження неодноразово засвiдчували, що вiд 10 до 25 % здорових дiездатних людей принаймнi раз у життi мали яскраву галюцинацiю: чули голоси або бачили те, чого немае. Рiдше – вiдчували запах, чули музику або отримували «одкровення» в обхiд органiв чуття. Інодi пiсля цього людина кардинально змiнювалася або наверталася в релiгiю. Можливо, галюцинацii – це ключик до наукового розумiння феномена «святостi», яким наука нехтуе.

Пiсля смертi батькiв я разiв десять чув iхнi голоси: вони кликали мене на iм’я. Зрозумiло, що за життя вони часто кликали мене: просили допомогти у господарствi, гукали вечеряти, про щось нагадували, питали, як минув день. Я сумую за ними, тож не дивно, що мiй мозок час вiд часу «створюе» iхнi голоси.

Такi галюцинацii виникають в абсолютно нормальних людей у цiлком звичайних ситуацiях. Однак галюцинацiю можна й викликати: ii можуть породжувати вогонь уночi, емоцiйний стрес, епiлептичний припадок, мiгрень, лихоманка, тривалий пiст, безсоння,[22 - Сновидiння виникають у т. зв. фазi «швидкого сну». (Очi пiд заплющеними повiками рухаються, можливо, спостерiгаючи за сюжетом сну, а можливо – випадково.) Фаза «швидкого сну» пов’язана iз сексуальним збудженням. Науковцi проводили експерименти, пiд час яких одну, експериментальну, групу пiддослiдних пробуджували у фазi «швидкого сну», а iншу, контрольну, будили стiльки ж разiв за нiч, але не пiд час сновидiнь. Через кiлька днiв члени контрольноi групи почувалися бiльш-менш нормально, а члени експериментальноi – тi, кому не давали бачити сновидiнь, – переживали галюцинацii наяву. Галюцинацii виникали не в кiлькох людей, якi мали тi чи iншi схильностi, а у всiх членiв експериментальноi групи. (Прим. авт.)] сенсорна депривацiя (наприклад, в одиночнiй камерi), галюциногени на зразок ЛСД, псилоцибiну, мескалiну або гашишу. (Добре вiдомий синдром алкоголiзму – делiрiум тременс, «бiла гарячка».) Деякi речовини типу фенотiазинiв (наприклад, торазiн), навпаки, припиняють галюцинацii. Очевидно, здоровий органiзм виробляе спецiальнi речовини – до них, судячи з усього, належать i ендорфiни, морфiноподiбнi бiлки головного мозку, – якi викликають галюцинацii i припиняють iх. Такi вiдомi (i тверезi думкою) дослiдники-мореплавцi, як адмiрал Рiчард Берд, капiтан Джошуа Слокам,[23 - Спогади Джошуа Слокама «Навколосвiтня подорож вiтрильником наодинцi» видано украiнською 2011 року.]




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Енрiко Фермi (1901–1954) – iталiйський i американський фiзик, лауреат Нобелiвськоi премii з фiзики (1938). Субрахманьян Чандрасекар (1910–1995) – iндiйський i американський астрофiзик, лауреат Нобелiвськоi премii з фiзики (1983). Гарольд Юрi (1893–1981) – американський фiзик i фiзико-хiмiк, лауреат Нобелiвськоi премii (1934) за вiдкриття дейтерiю, вивчав еволюцiю планет. Герман Мюлер (1890–1967) – американський генетик, вiдкрив мутагенний вплив рентгенiвського випромiнювання, лауреат Нобелiвськоi премii з фiзiологii й медицини (1946). Джерард Койпер (1905–1973) – нiдерландський i американський астроном, вiдкрив кiлька супутникiв Урана, Нептуна i Сатурна та вуглекислий газ в атмосферi Марса; його iм’ям названо пояс кам’яно-крижаних тiл за орбiтою Нептуна. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)




2


Роберт Гатчинс (1899–1977) – президент Чиказького унiверситету (1929–1945), фiлософ освiти, здiйснив в унiверситетi низку важливих реформ.




3


Закон Грешема (iнодi Коперника – Грешема) – помiчена у ХVІ столiттi англiйським фiнансистом Томасом Грешемом закономiрнiсть, що «погана» монета (та, у якiй мiститься менше дорогоцiнних металiв при тому самому номiналi) витiсняе з обiгу «добру», бо люди зi зрозумiлих мотивiв притримують повноцiнну монету в себе.




4


Хоча до обiзнаних iз природничими науками пре

Страница 39

идентiв можна зарахувати Теодора Рузвельта, Герберта Гувера i Джиммi Картера. А, наприклад, британська прем’ерка Маргарет Тетчер замолоду займалася хiмiею пiд керiвництвом нобелiвськоi лауреатки Доротi Годжкiн. Не в останню чергу через це Британiя активно виступала за заборону фреонiв, якi руйнують озоновий шар. (Прим. авт.)




5


Адептом цiеi секти була навiть невiстка Альберта Ейнштейна, дружина його старшого сина Ганса Альберта. Старший онук Ейнштейна помер вiд дифтерii у шестирiчному вiцi, бо мати хлопчика була категорично проти допомоги медикiв – мовляв, усе в руках Господа.




6


Талiдомiд – скандально вiдомий снодiйний препарат, який викликав генетичнi мутацii плоду пiд час вагiтностi.




7


«Агент оранж» – сумiш дефолiантiв i гербiцидiв, яку використовувала британська й американська армiя для знищення джунглiв i боротьби з партизанами пiд час вiйн у Пiвденно-Схiднiй Азii у 1950 – 1970-х роках. Постачалася в оранжевих дiжках.




8


Якось на великiй вечiрцi я спитав гостей – людей рiзного вiку, десь вiд тридцяти до шiстдесяти, – скiльки з них дожили б до цього дня, якби не антибiотики, кардiостимулятори i решта засобiв сучасноi медицини. Тiльки один пiдняв руку. І це був не я. (Прим. авт.)




9


Хоча, по-моему, важко уявити тiснiший зв’язок iз космосом, нiж той, про який говорить сучасна ядерна астрофiзика: за винятком водню, всi атоми нашого тiла – залiзо в кровi, кальцiй у кiстках, вуглець у мозку – утворилися в надрах червоних гiгантiв за тiсячi свiтлових рокiв у просторi й мiльйони рокiв у часi. Ми всi, як я кажу, зробленi iз зiрок. (Прим. авт.)




10


Слово «теорiя» у повсякденному життi й у науцi мае рiзнi смисловi обертони. У побутовому лексиконi теорiя – це щось «вiдмiнне вiд практики», «не доведене», синонiм гiпотези. Теорiя в науцi – система найбiльш достовiрних уявлень про свiт, яка виростае з гiпотез, перевiрена експериментально й дае надiйнi передбачення; тобто наукова гiпотеза – не синонiм науковоi теорii. Простих людей збивае з пантелику слово «закон»: у Ньютона закон (щось твердо установлене), а у Дарвiна – теорiя (читай – щось не доведене). Тим часом закони Ньютона – це окремий випадок квантово-механiчноi теорii, а теорiю Дарвiна (вона лежить в основi синтетичноi теорii еволюцii) пiдтверджують численнi докази, вiд палеонтологiчних до молекулярно-генетичних.




11


Гравiтацiйнi хвилi були зафiксованi 14 вересня 2015 року в лазерно-iнтерферометричнiй гравiтацiйно-хвильовiй лабораторii LIGO у Сполучених Штатах, рiвно через сто рокiв пiсля передбачення Ейнштейна. За це фундаментальне вiдкриття американськi фiзики Райнер Вайс, Барi Барiш i Кiп Торн отримали Нобелiвську премiю 2017 року. Загальна теорiя вiдносностi вистояла.




12


Ен Дрiен (*1949) – американська сценаристка i продюсерка науково-популярних фiльмiв, удова Карла Сагана.




13


Бенджамiн Франклiн, один iз пiонерiв сучасноi фiзики, говорив: «Скiльки прекрасних систем ми будуемо в ходi експерименту i скiльки доводиться вiдкидати…» Експеримент, за його словами, щонайменше, «повертае марнославця до смирення». (Прим. авт.)




14


Так звана «Туринська плащаниця» – приклад зовсiм iншого штибу. Вiдбитки людського тiла на нiй надто точнi, щоб бути якимось випадковим слiдом природи, але радiовуглецевий аналiз показав, що це не погрiбальний саван Ісуса, а пiдробка ХІV столiття. У тi часи виробництво «священних релiквiй» було поставлене на потiк i приносило чималi прибутки. (Прим. авт.)




15


Ця iдея досить стара й виростае з мiфу про марсiанськi канали, створеного астрономом Персивалем Лоуелом ще столiття тому. Наприклад, британський ентузiаст космосу i лiтератор Фiлiп Клеатор у книжцi «Ракети в космосi. На свiтанку мiжпланетних подорожей» (1936) писав: «Не виключено, що на Марсi буде знайдено рештки стародавнiх цивiлiзацiй, нiмих свiдкiв славетних часiв напiвмертвоi нинi планети». (Прим. авт.)




16


Перше спостережуване зiткнення небесних тiл у Сонячнiй системi. (Прим. авт.)




17


Наприклад, журнал «Паблiшерс вiклi» за 4 вересня 1994 року писав: «Згiдно з опитуваннями Гелапа [sic], понад три мiльйони американцiв вважають, що iх викрадали прибульцi». (Прим. авт.)




18


Зараз довкола Землi обертаеться стiльки супутникiв, що де-небудь iх неодмiнно буде видно. Щодня з орбiти в земну атмосферу спускають по два-три апарати, i iхнi палаючi уламки можна побачити неозброеним оком. (Прим. авт.)




19


Переклад Андрiя Содомори.




20


Цiкава вправа – придумати питання, на яке люди ще не мають вiдповiдi, але можуть одразу розпiзнати правильну. Ще цiкавiше – придумати таке питання в iншiй сферi, нiж математика. Може, нам конкурс провести «Десять питань прибульцям»? (Прим. авт.)




21


Пiзнiше мiсiс Гiлл писала, що у справжнiх випадках прибульцi «сексуального iнтересу не проявляють. Однак часто забирають собi деякi речi [викрадених], наприклад, риболовнi вудки, ювелiрнi прикраси,

Страница 40

протисонячнi окуляри, рiдке мило». (Прим. авт.)




22


Сновидiння виникають у т. зв. фазi «швидкого сну». (Очi пiд заплющеними повiками рухаються, можливо, спостерiгаючи за сюжетом сну, а можливо – випадково.) Фаза «швидкого сну» пов’язана iз сексуальним збудженням. Науковцi проводили експерименти, пiд час яких одну, експериментальну, групу пiддослiдних пробуджували у фазi «швидкого сну», а iншу, контрольну, будили стiльки ж разiв за нiч, але не пiд час сновидiнь. Через кiлька днiв члени контрольноi групи почувалися бiльш-менш нормально, а члени експериментальноi – тi, кому не давали бачити сновидiнь, – переживали галюцинацii наяву. Галюцинацii виникали не в кiлькох людей, якi мали тi чи iншi схильностi, а у всiх членiв експериментальноi групи. (Прим. авт.)




23


Спогади Джошуа Слокама «Навколосвiтня подорож вiтрильником наодинцi» видано украiнською 2011 року.