Страница 1

Із днiв журби
Іван Якович Франко




Iван Якович Франко

ІЗ ДНІВ ЖУРБИ





Із днiв журби





* * *


Коли часом в важкiй задумi
моя поникне голова,
легенький стук в вiкно чи в дверi
потоки мрiй перерива.

Озвуся, вигляну — даремно,
не чуть нiкого, не видать,
лиш щось у серцi стрепенеться,
когось-то хочеться згадать.

Чи щирий друг в далекiм краi
тепер у лютiм боi згиб?
Чи плаче рiдний брат, припавши
лицем до прадiдiвських скиб?

Чи, може, ти, моя голубко,
мое кохання чарiвне,
далеко десь з нiмим докором
в тiй хвилi згадуеш мене?

Чи, може, гнучи в собi горе,
ти тихо плачеш у тишi,
а се твоi пекучi сльози
менi стукочуть до душi?




* * *


Де я не йду, що не почну,
все тiнь твоя зо мною,.
i кождий смiх, момент утiх
тьмить хмарою сумною.

"Чого, — питаю я не раз, —
життя мое лоточиш?
Ти не моя, а я не твiй,
чого вiд мене хочеш?

Чи завинив тобi я що?
Чи тужиш так за мною,
що тiнь твоя вкрива мене
все хмарою сумною?"

Та тiнь мовчить, звичайно — тiнь,
нi мови, нi розмови;
а може, се моеi тiнь
покiйноi любови.




* * *


Не можу забути!
Не гоiться рана!
Мов жалiбнi нути
iз струн теорбана
чи голосно грають,
чи ледве iх чути,
все жалем проймають —
не можу забути!

Не гоiться рана,
хоч мию сльозами,
хоч час на ню капле
цiлющi бальзами,
хоч сонечко грiе
i зiрка рум'яна
цiлуе, ярiе —
не гоiться рана!

Хоч як ти далеко,
я все тебе бачу;
хоч стратив давно вже,
щодень тебе трачу;
хоч люта розпука
минулася п'яна
i клином розлука,
гадюка погана,
лежить помiж нами,
дiвчино кохана, —
кохання без тями,
не гоiться рана.




* * *


Недовго жив я ще, лиш сорок лiт,
i сил не тратив на пусту мамону.
Невже ж уже минув я свiй зенiт
i розпочав спадистий шлях до склону?

О бiдна расо, що такий твiй плiд
слабий! Хвалиться ним нема резону.
Та й швидко ж той твiй метеор поблiд,
не мавши навiть доброго розгону!

Аж соромно, та що його робить!
І кiнь, мовляв, не тягне понад силу.
Хай велетнi могли спiвать, творить,

могли боротись, тiшиться, любить
в вiсiмдесятiм роцi — нам в могилу
вже в сороковiм треба карк хилить.




* * *


І знов рефлексii! Та цур же iм!
Се панський спорт! Хай нервнi бiлоручки
та пустопляси риються в своiм
нутрi, i всяку думку гiрш онучки
розскубують, i всякий рух чуття
жвуть, мiрять, важать! Не для нас сi штучки!

Ми, бра, плебеi, учтою життя
не мали ще коли пересититься,
гашиш та опiй, сiм'я забуття

противне нам. Нам хочесь жити, биться
з противником, нам люба праця, рух,
ми хочем справдi плакать, веселиться,

любить, ненавидiть. У нас ще дух
не розколовсь надвое пiд корою,
традицii не в'яже нас ланцюг.

Ми можемо втомиться боротьбою,
зломиться, впасти, та не наша рiч
розмикаться в борнi з самим собою.

Ось глянь лишень! Чудова, ясна нiч!
На небi зорi ярко так палають —
се безконечнiсть нам морга до вiч!

Тиша кругом. В селi там пси десь лають,
деркач у травах дре, довкола хат
в повiтрi чорнi лилики гуляють.

Хрущi гудуть, до свiтлих шиб летять…
А там, мов вежi, башти фантастичнi,
недвижно темнi дерева стоять.

Ти сам-один в природi тiй величнiй,
мов принц в заклятiм мiстi у казках…
І в душу ллесь спокiй, якiсь празничнi,

врочистii чуття…І ти, мов птах,
стаешся легкий, мов ось-ось летiти!
Безмiрну силу чуеш у руках

i весь ростеш у безмiр…Люди! Дiти!
До мене! Я люблю вас, всiх люблю!
І все зроблю, що будете хотiти!

Чи кровi треба — кров за вас проллю!
Чи дiл — я сильний, вiковiчнi скали
розторощу, на землю повалю…

Дмухнув вiтрець — i мрii тi пропали.
Та в серцi прилив ще чуття тремтить,
i вже думки до хат тих поскакали,

де чорна праця й чорне горе спить.
Вузька, здаеться, непривiтна нива,
а кiлько можна й треба тут робить!

Суспiльна праця довга, утяжлива,
зате ж плiдна, та, головно, вона
одна лиш може заповнить без дива




Конец ознакомительного фрагмента.