Страница 1

Іван Вишенський
Іван Якович Франко




Іван Франко

Іван Вишенський


Присвячую А. Кримському





І


Мов зелена пiрамiда
на хвилястiм синiм полi,
на рiвнинi лазуровiй
велетенський iзмарагд, —

так облита дивним морем,
пiд безхмарим, теплим небом
зноситься, шумить, пишаесь,
спить Афонськая гора.

Спить? Та нi! Природа-мати
ненастанно тут працюе,
ненастанно строiть, башiть
ту пестiечку свою.

Унизу, де з хвиль кипучих
гранiтовi сiрi скали
гордо, просто вгору пнуться —
стiни, колоси, стовпи, —

там внизу музика дика
не вгавае на хвилину,
б'ються хвилi о камiння,
бризка пiни срiбний вал.

А вверху хребти гiрськii,
вiковим покритi лiсом,
вiчну, тиху пiсню грають
у задумi без кiнця,

Та, проте, гора дрiмае;
день i пiч пливе над нею
мов рожева легка хмара,
крику, гомону ii о чуть.

Хоч повзуть тут скрiзь по горах
стежечки, немов гадюки,
то, проте, не оживляе
iх розмова, спiв, нi смiх.

Хоч розсипанi по горах,
по лiсах, ярах i скелях,

по полянах пречудових
i оселi, i хатки, —

то, проте, тиша глибока
заляга на тих оселях
i лежить печать мовчання
на сотках старечих уст.

Скрiзь тиша, i скрiзь мовчання,
сiрий одяг, хiд повiльний,
i худi, попурi лиця,
непритомний, сонний вид.

Тричi лиш на день по горах
пролупае голос дзвонiв,
мов проквилить над горою
стадо дивних лебедят.

Плачуть жалiбно тi дзвони,
мов нарiкання, докори
на людей, що замертвили
пречудовий сей куток.

Що гнiздо думок високих,
школу поривiв геройських,
пристань для орлiв змiнили
на сумну тюрму для душ.




II


На Афонi дзвони дзвонять
у недiлю по вечiрнi;
починав Прот великий,
окликавсь Ватопед.

Далi зойкнув Есфiгмену,
загудiв Ксеропотаму,
там Зографу, далi Павлю,
розгудiвся Іверон.

Покотилися по горах
тi ридання металевi,
окликаесь кожда скеля,
кождий яр i кождий скит.

І вторують iм зiтхання,
i рудi хрестяться руки,
i несеться тихий шепiт:
«Cо святими упокой!»

Тi ридання металевi —
знак, що хтось розстався з свiтом, —
тут нiкого не тривожать:
се щоденна новина.

Чи то скитник вмер у скитi
так, як жив, — самотнiй, тихий, —
i про смерть його дiзнались
аж у кiлька день пiзнiш —

тим дiзнались, що покiйник
не явився в монастир свiй,
не принiс свою роботу,
бобу пригорщi не взяв?

Чи то вмер чернець у кельi,
пишучи святую книгу,
мiнею, та кiноваром
в’язнi титли красячи?

Чи то вмер послушник смирний —
пан колись, чи князь, чи вояк,

але тут вiддавна в кухнi
монастирськiй послугач?

Чи то вмер якийсь достойник,
еромонах чи iгумен —
тут усiм однака шана:
«Cо святими упокой!»

Чи то, врештi, хтось живий ще
сходить на «останнiй ступiнь»,
покидав свiт i волю,
щоб в печерi смертi ждать?

Глянь, у скелях височенних,
у стрiмких, гранiтних стiнах,
що вад морським валом висять, —
чи там гнiзда ластiвок?

Нi, се нори жолобленi,
недоступнi, темнi ями,
сiченi в скалi печери,
схованки для мев хiба.

Нi, се нори для аскетiв,
се «остатнiй ступiнь», подвиг
крайнiй i безповоротний,
брама вiчностi вузька.

Хто пройшов новицьку службу,
монастирське строге право
i важкую, мовчазливу
працю в тихому скиту,

хто бажае довершити
аскетичний, острий подвиг,
в постi, самотi, мовчаннi
слухать голосу душi,

хто порвав зо свiтом зв’язки,
поборов бажання тiла,
чуе силу i охоту
в очi вiчностi глядiть,

той за дозволом найстарших
вибира собi печеру,
вибира собi могилу,
вiдки вороття нема.

І тодi ридають дзвони,
i тодi по всiм Афонi
тихий шепт iде старечий:
«Cо святими упокой!»




III


На Афонi дзвони дзвонять
у недiлю по вечернi:
починае Прот великий,
окликаесь Ватопед.

Далi зойкнув Есфiгмену,
загудiв Ксеропотаму,
там Зографу, далi Павлю,
розгудiвся Іверон.

Покотилися по горах
тi ридання металевi,
окликаесь кожда скеля,
кождий яр i кождий скит.

Стихли дзвони, у повiтрi
довго ще тремтiв iх голос,
i в монастирi Зографу
заскрипiли ретязi.

Вiдчинилась темна брама;
з монастирського подвiр’я
виступае хiд церковний,
монотонний чути спiв.

Вiють хоругви червонi,
наче проблиски пожежi;
дерев’яний хрест з розп’ятим
передом помалу йде.

Йдуть монахи бородатi
у фелонах-багряницях,
знов монахи бородатi

босi, в простих сiряках.

Серед них дiдусь похилий,
зморщений, сивобородий,
в сiряцi на голiм тiлi,
хрест березовий несе.

Простий хрест, в корi береза,
а вiд моря вiтер вiе,
бiлу бороду старечу
по березi розвiва.

І пливе старечий голос
iз тим спiвом монотонним,
що виводить сумовито:
«Со святими упокой!»

Стежкою, що круто в’еться,
тягнеться той хiд церковний
зразу лугом, далi лiсом,
там, де чут

Страница 2

моря рев.

Серед розкошiв природи
похоронний спiв лунае,
серед пахощiв вечiрнiх
куриться кадила дим.

Ось спинився хiд церковний
на обiрвищi крутому,
над безоднею страшною, —
глянеш вниз — аж жах бере.

Мов гiгантський мур гранiтний,
прямовисне голi скелi
пнуться iз безоднi моря
в лазурову височiнь.

Глянь з гори — на морi човен,
що покрай скали гойдавсь,
видасться, мов бiлий лебiдь,
що гойдаесь на водi.

Глянь з долини — всi тi люди,
що стоять над тим обривом,
видадуться, мов ягнята,
що пасуться на скалi.

В тiй скалi з долини видно
штиригранну чорну пляму,
мов печатку величезну,
в половинi висоти.

Се в вхiд в живу могилу,
у печеру пустельницьку,
висiчену там бог зна ким
i бог зна кому й нащо.

Не дiйти туди ногами,
нi драбиною не улiзти,
лиш на шпурi у повiтрi
долетiти, наче птах.

У окрайчику скальному
рiвчачок протертий шнуром —




Конец ознакомительного фрагмента.