Страница 1

Сойчине крило
Іван Якович Франко




Iван Якович Франко

СОЙЧИНЕ КРИЛО





Сойчине крило



Із записок вiдлюдька

Завтра Новий рiк i заразом сороковi роковини моiх уродин. Подвiйний празник. А бодай подвiйний пам’ятковий день. І я надумав стрiтити його незвичайно, празнично.

Ха, ха, ха! Празнично! Що таке празничне стрiчання Нового року? Шумне товариство, молодi жiночi голоси, мов срiбнi дзвоники. Старшi панове гудуть, мов дуби в теплому вiтрi. Свiтло салону. Звуки фортеп’яна. Хор, пiснi, сола... Декламацiя, брава, оплески. Жарти. «Кришталева чаша, срiбная криш...» Наближаеться пiвнiч. Починае бити дванадцята. Всi пiдносять чарки, вихиляють душком, а батько родини кидае свою додолу. Нехай так пропадае всяка турбота! Бреннь! І раптом гаснуть свiтла. Всi запирають у собi дух. Бам... бам... бам... Числять до дванадцяти. Най жие Новий рiк! Най сяе нове щастя! Свiтла! Музика. Пiснi. Новi чарки, новi тости. Поцiлуi. Радiсть i стиски рук... Дiти, дiти!

Та що балакати! І я там був, мiд-вино пив. І я колись стрiчав отак сю врочисту хвилю, смiявся i радувався назустрiч тiй приманi, що зветься Новим роком. І до мене простягалися теплi руки, смiялися блискучi очi, шептали солодкi слова не однi малиновi уста. І я вiрив, мрiяв, любив. Тонув душею в рожевiм туманi, будував золотi замки на вiтрi, вважав окрасою життя те, що було лише конвенцiональною брехнею...

Минулося. Сороковий рiк життя, так як i тридцять дев’ятий, i тридцять восьмий, починатиму зовсiм iнакше. Вiдлюдьком, самiтником. Та сим разом попробую празничнiше, краще, гармонiйнiше розпочати його, як двох попереднiх рокiв.

Поперед усього до чорта меланхолiю!

Двох попереднiх рокiв я ще був новаком у твердiй школi самоти. Ще не порвав усiх ниток з минулим i теперiшнiм. Ще щось тягло мене кудись. У душi ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами. Тепер се вже скiнчилося. Давнi рахунки замкненi, давнi рани загоенi. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко.

Сьогоднiшнiй празник буде заразом перший трiумф мойого нового свiтогляду, новоi життевоi норми. А ся норма — старе Горацiеве: Аеquam servare mentem!

Без оптимiзму, без зайвих надiй, бо оптимiзм — се признак дитячоi наiвностi, що бачить у життi те, чого нема, i надiеться того, чого життя не може дати.

Без песимiзму, бо песимiзм — се признак хоробливоi малодушностi, се testimonium paupertatis, яке сам собi виставляе чоловiк.

Без зайвоi байдужностi i без зайвого ентузiазму! Без зайвого завзяття та жорстокостi в життевiй боротьбi, але й без недбальства та слямазарностi. У всьому розумно, оглядно, помiрковано i поперед усього спокiйно, спокiйно, як годиться сороклiтньому мужевi.

Дурень, хто на порозi сорокового року життя не пiзнав цiни життя, не зробився артистом життя!

Я пройшов важку школу i, здаеться, навчився в нiй дечого. Я погубив багато цвiтiв по життевiй дорозi, похоронив багато iлюзiй та охоронив коштовний плiд i винiс його зi всiх катастроф, як Камоенс свою епопею з кораблекрушення, а се, власне, ту вмiлiсть жити i насолоджуватися життям.

Жити для себе самого, з самим собою, самому в собi!

Життя — се мiй скарб, мiй власний, одинокий, якого найменшоi частинки, одноi мiнутки не гiднi заплатити менi всi скарби свiту. Нiхто не мае права жадати вiд мене найменшоi жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такоi жертви нi вiд кого.

Суспiльнiсть, держава, народ! Усе се подвiйнi кайдани. Один ланцюг укований iз твердого залiза — насилля, а другий, паралельний iз ним, виплетений iз м’якоi павутини — конвенцiональноi брехнi. Один в’яже тiло, другий душу, а оба з одною метою — опутати, прикрутити, обезличити i упiдлити високий, вольний витвiр природи — людську одиницю.

Живе, реально живе, працюе, думае, терпить i бореться, паде й трiумфуе тiльки одиниця. І моя скромна одиниця доходить до того, щоб трiумфувати по многих i болючих упадках. Трiумфувати не шумно, со тимпани i органи, щоб шарпати слухи ворогiв i будити зависть завидющих. Се трiумф дикунiв, негiдний освiченого чоловiка. Мiй трiумф тихий i ясний, як погiдний лiтнiй вечiр. Мiй трiумф не мае ворогiв i не будить нiчиеi завистi. Та вiн правдивий, глибокий i тривкий. Вiн не моментальний, не вислiд шаленоi боротьби i зусилля. Се мое щоденне життя, але пiднесене до другого ступня, осяяне подвiйним сонцем, напоене красою й гармонiею.

Я витворив собi оте життя як нездобуту твердиню, в якiй живу й паную, з якоi маю широкий вигляд на весь свiт та яка, проте, не стоiть нiкому на завадi, не дразнить нiкого своiм видом i не манить нiкого до облоги. Ся твердиня побудована в моiй душi.

Свiтовi бурi, потреби, пристрастi, мов щось далеке i посторонне, шумлять надi мною, не доходячи до моеi твердинi. Я даю тому зверхньому свiтовi свою данину, посвячую йому частину свого життя в замiну за тi матерiальнi i духовi добра, що потрiбнi менi для пiддержання свого внутрiшнього життя. Я працюю в однiм бюрi, занятий працею, що напружуе мiй розум, але не торкае серця. Я поводжуся зi своiми зверхника

Страница 2

и i товаришами по бюру та iншими знайомими чемно, навiть дружньо, але здержано. Всi вони поважають мене, але нiхто з них не мае доступу до мойого «святая святих», нiкому я не вiдкриваю своеi душi, та й, сказати по правдi, нiхто з них не виявляе надмiрноi охоти заглядати в мою душу. Таких надмiрно цiкавих я вмiю швидко висунути поза клямру своеi знайомостi.

І нiхто з тих, що кланяються менi на вулицi, стискають мою руку в каварнi, радяться зо мною в бюрi, анi не догадуеться, що у мене поза тим конвенцiональним, шаблоновим життям е свое, iнше, окреме. Нiхто не пiдозрiвае в тiм сухiм формалiстi та реалiстi духового сибарита, артиста, що плекае одну штуку для штуки — вмiлiсть жити.

Ось тут, у тiм затишнiм кабiнетi, обставленiм хоч i не багато, та по моiй уподобi, я сам свiй пан. Тут свiт i поезiя мого життя. Тут я можу бути раз дитиною, другий раз героем, а все самим собою. Зо стiн глядять на мене артистично виконанi портрети великих майстрiв у штуцi життя: Гете, Емерсона, Рескiна. На поличках стоять моi улюбленi книги в гарних оправах. На постаментi в кутику мармурова подобизна старинноi статуi хлопчика, що витягае собi терен iз ноги, а скрiзь по столиках цвiти — хризантеми, моi улюбленi хризантеми рiзних кольорiв i рiзних вiдмiн. А на бюрку розложена тека з моiм дневником. А обiк бюрка столик, застелений, уквiтчаний — iй-богу, сьогоднi не лише листки барвiнку, але й синi його квiтки! Штукар мiй Івась, се вiн таку несподiванку придумав для мене. Знае, що я в тiм пунктi забобонний, вiрю, що цвiт барвiнку на Новий рiк приносить щастя.

Вiрю — або не вiрю, а так собi. Приемно колисатися в такiй надii, мов у гамацi.

А на столику вся холодна кухня. І яблука, i помаранчi, i фiги. І кiлька бутельок вина. Самi добiрнi марки. І два келишки! Ха, ха, ха! Збиточник Івась! Думав, що й вона буде! Що без неi й празник не празник i Новий рiк не Новий рiк. Помилився, хлопче! Минулося мое гречане. Тепер «вона» вже не манить мене до себе, хоч би й яка була. Попробуемо обiйтися без неi. І думаю, що моя радiсть буде не менша, та в усякiм разi глибша, чистiша, як би була з нею. А то хто ii вгадае! Здаеться, й гарна дiвчина, i говориш iз нею, як iз другом, а тут на тобi, з ii рожевих усток вилетить якесь брутальне слово, якийсь цинiчний натяк або й те нi, а по ii лицi мигне якась тiнь, щось таке погане, огидливе, i попсуе тобi весь вечiр, прожене всю радiсть, розвiе всю поезiю.

Вiд часу моеi остатньоi романтичноi iсторii, тоi там, у лiсничiвцi, перед трьома роками, на мене не раз находить дивне чуття. Коли до мене смiеться, зо мною говорить, залицяеться молода дiвчина, особливо брунетка, менi все здаеться, що шкiра, i м’ясо, i нерви на ii лицi робляться прозiрчастi i до мене вишкiряе зуби страшна труп’яча голова. Інодi в такiй хвилi мене всього обдасть морозом. Чи се знак, що я старiюся, чи, може, щось iнше?

Та гов! Який-то денний порядок нинiшнього вечора я уложив собi? На такi празничнi вечори я все укладаю собi наперед денний порядок, з тою, одначе, умовою, що вiльно менi зовсiм не держатися його. Маю подвiйну приемнiсть: укладаючи точку за точкою, смакую в думках кожду з них, а потiм, перемiняючи iх, любуюся новими комбiнацiями в виконаннi.

Перша точка: Россiнiева увертюра до «Вiльгельма Телля», виконана на фiсгармонii. Моя улюблена композицiя — вводить мене звичайно в поважний та при тiм бадьорий настрiй. Потiм оглянемо хризантеми, обнюхаемо гелiотропи та туберози в салонi — вони, бiднi, давно ждуть мене i сьогоднi, як навмисно, порозцвiталися в повнiй красi. Потiм вип’емо й закусимо. Потiм прочитаемо новий нумер «Neue deutsche Rundschau», а властиво Уайльдову статтю про Христа — що то такий майстер стилю i такий хоробливо-новочасний чоловiк сказав нового на сю тему? Потiм — ах, а яка тепер година?

Сьома! Ну, до дванадцятоi на все се буде час. Іще переглянемо свiжi iлюстрацii — i «Jugend», i «Liberum veto», i «Артистичний вiсник». Дбають добрi люди за нас, грiшних, щоб ми не нудьгували. А коли нiчого не знайдемо в тiй купi паперу, то у нас iще iнша розкiш на сьогоднi прилагоджена — цiлий гарнiтур нових валкiв до фонографу з пiснями i розмовами рiзних знаменитостей. Послухаю, як iз парламентарноi трибуни гримить Жорес, як у крузi приятелiв розмовляе Габрiель д’Аннунцiо про потребу плекання краси серед мас народних, як зi сцени палить словами Елеонора Дузе в ролi Джiоконди i як цвiркоче в своiм салонi Клео де Мерод. Правда, бажалось би... Та нi, нi, нi! Нiчого не бажаю. Не слiд бажати нiчого над те, що здоровий розум показуе можливим до осягнення. Печеного леду не слiд бажати. Нехай молокососи та фантасти бажають неможливого! Моi бажання повиннi йти i йтимуть рука в руку з можнiстю виконання.

Отже, потiм почне бити дванадцята година, i тодi...

Дзiнь-дзiнь-дзiнь!

А се що? Дзвiнок у передпокою? В сю пору? До мене хтось? Се не може бути! Ну, розумiеться, нiкого не приймаю. Хто мае право сьогоднi вдиратися до мене, i заколочувати менi мiй порядок, i позбавляти мене моiх тихих, чесно зароблених i без нi

Страница 3

иеi кривди осягнених радощiв?

Тихi кроки в салонi.

— Се ти, Йвасю?

— Я.

— А хто там дзвонив?

— Листонос. Лист до пана радника.

— До мене?




* * *

Ось вiн у мене в руках, той лист. Не лист, а чималий пакет. Адресований недоладно. Мое iм’я i прiзвище — i Львiв. Щастя, що нема нiкого другого, що називався б так само, як я. А правда, i «д-р» напередi. А проте видно, що пише хтось...

Та що се? Марка росiйська i штемпель Порт-Артур! Із Порт-Артура? Се що за диво? Хто там, у Порт-Артурi, може мати iнтерес до мене? Кому там, у Порт-Артурi, цiкаво доносити менi щось? А може, то не до мене? Може, яка помилка? Може, всерединi е друга коверта i лист призначений для передачi комусь iншому?

Розкрити коверту i переконатися — се була би найпростiша рiч. Та нi. Нехай iще хвильку полежить. Ось тут передо мною. Запечатаний лист на твое iм’я, з невiдомого мiсця, писаний невiдомою тобi рукою, — се все-таки якась тайна, мiстерiя, загадка. Люблю такi мiстерii, бо мое життя тепер не мае нiяких. Мое життя — як проста, широка, вигiдна, гарними деревами висаджена алея, що веде...

Тьфу! Що се я? З якоi речi буду сьогоднi згадувати про те, що пишаеться на кiнцi тоi алеi, на кiнцi кождоi життевоi дороги, чи вона проста алея, чи крута, камениста та вибоiста стежка? Лишiмо се, воно нас не мине, а самохiть лiтати туди нема нiякоi потреби.

Але лист! Що в ньому може бути так багато напаковано? Кореспонденцiя до газети, чи дневник якогось полководця, чи якiсь урядовi донесення, чи розпорядок остатньоi волi якого землячка, загнаного долею аж на край свiту та застуканого там вiйною?

Адресовано, очевидно, жiночою рукою, але се не значить нiчого. Такi жiночi адреси криють не раз дуже мужеськi iнтереси.

Щось тверде всерединi. За грубiстю верств паперу годi домацатися, що воно таке. Ключик не ключик, монета не монета... Ну, вiдчинимо та й побачимо.

Де ножицi? А може, не вiдчиняти? Може, сей лист, що тепер лежить iще так спокiйно i лише принадний своею таемницею, по вiдчиненнi стратить увесь свiй чар, зробиться коробкою Пандори, з якоi поповзуть гадюки, що затруять мое життя, знiвечать мою твердиню, а щонайменше збентежать i розворушать мое нинiшне свято? Адже такий здоровий пакет паперу — то, певно, не голий папiр. Скiлько там слiв написано! І подумай собi, що iнодi досить одного слова, щоб убити чоловiка, щоб навiки або на довгi лiта зробити його нещасливим!

Я здавна боюся всяких листiв i сам не пишу iх, хiба дуже рiдко, в урядових або дiлових справах. Кождий лист — се бомба. Може показатися iнодi, що се шоколадова бомба, але з верхнього вигляду нiхто не може пiзнати, чи та бомба не наладована мелiнiтом i чи не розiрве тебе в найближчiй хвилi.

Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробiгае по всьому тiлi...

Стiй! Се нехибний знак, що лист мае якийсь фатальний змiст. Стiй! Не руш його! Якби я тепер узяв i, не розпечатавши, кинув його в огонь? Вiн згорiв би i понiс би всi своi тайники в безмiрний простiр, назад туди, вiдки прийшов. А я лишився б з утаеним у душi почуттям iще одноi нерозв’язаноi загадки — та й годi. Нерозв’язана загадка цiкавить, навiвае жаль або тугу — все те приемнi почуття. Розв’язана може зранити або вбити.

Ха, ха, ха! Але я таки порядний боягуз! Чую себе таким певним у своiй твердинi за заборолами своеi фiлософii, серед башт своеi самоти — i боюся отсього паперового гостя. Навiть коли б се була бомба, кинена злобною рукою, то що вона менi зробить? Особисто мене не трафить, а постороннього, дорогого i любого менi не знищить, бо нiкого такого, здаеться, на всiм свiтi у мене нема! А коли так, то чого менi боятися ii?

Але чого ж тремтить моя рука, держачи ножицi? Чого стискаеться серце якимось тривожним прочуттям?

Так i е! Се якийсь фатальний лист! Без виразного наказу моеi волi, якимось механiчним вiдрухом рука вiдчинила його. Тонесенький пасочок з краю вiдкроений. Загадка вiдкрита — i коли у тебе е ще який арсенал оружжя против мене, доле, коли ти якраз сьогоднi, перед Новим роком, iз другого кiнця свiту, з далекого Порт-Артура, навела ворожi батереi на мене, то стрiляй! Поборемося!

Лист вiдчинений!




* * *

Лист. Не жадна кореспонденцiя. Нема окремоi коверти i нiякоi передачi. Значить — до мене. Хто се може писати? Датовано з Порт-Артура в вереснi, — якраз чверть року пройшло. Мiг би сей пакетик оповiсти дещо, як то йому було перебиратися через японську облогу. Але хто пише?

Пiдпис: «Твоя Сойка». Що се значить? Нiякоi Сойки — Боже мiй! І сойчине крило в листi!.. Та невже би? Невже вона, та, яку я вiд трьох лiт споминаю мiж помершими? Та, якоi нагле i загадкове щезнення ввiгнало в грiб ii батька, а мене випхнуло з кипучоi течii громадськоi працi i загнало в отсю тиху, вiдлюдну пристань? Вона в остатнiх днях нашого товаришування любила називати себе сойкою i все дразнила мене тою сойкою, що гнiздилася перед моiм вiкном, поки вона не вбила ii. Невже се з тоi самоi сойки крило?..

Моi руки тремтять ще дужче, як уперед. У грудях ще бiльший неспокiй, г

Страница 4

лова крутиться. Чого ти, дурне серце? Що тобi? Невже ти не оплакало, не похоронило ii? Невже одна поява отих кiлькох аркушiв, записаних ii рукою, одного засушеного крильця давно вбитоi пташини може вивести тебе з рiвноваги?

А втiм — е ще рада. В огонь з отсим листом! Вiд покiйникiв кореспонденцiй не приймаю.

Дурню, дурню! Мелеш язиком таке, чого не можеш сповнити! Хiба ти здобувся б на те, щоб тепер, зараз спалити сей лист, ii писання, не прочитавши його?

Фаталiзм! Лист прочитаю, хоч би мое серце мало трiснути з гнiву, з жалю чи з обурення.






* * *

«Чи тямиш мене?

Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Тямиш мiй смiх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека i приходив до мене. Чи чуеш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить вiн у твоiм вусi разом з шумом вiтру? Чи мерехтить разом iз промiнням заходового сонця? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Чи тямиш мене?

Тямиш ту весну з ii пурпуровими сходами сонця, з ii теплом i яснiстю, з ii бурями, мов сварки закоханих, з ii громами, мов крики любих дiтей, що пустують у широких покоях? Се я була.

Тямиш той лiс iз його полянами i гущавинами, з його стежками й лiнiями, з його зрубами та хащами, де стояли високi квiтки з тужливо похиленими головками, де до сонця грали тисячi сверщкiв, а в повiтрi бринiли мiлiони мушок, а в затишках гнiздилися роi спiвучих пташок, а по полянах паслися ясноокi серни, а скрiзь розлита була велична гармонiя, i життя йшло рiвним могутнiм ритмом, що передавався душам людським? Тямиш той лiс, мiй рiдний лiс, якого нема другого на свiтi? Се не був лiс, се я була.

Чи тямиш мене?

Тямиш ту лiсничiвку в самiй серединi того лiсу? До неi сходилися всi лiсовi дороги, як артерii до серця, а з неi виходив лад, i порядок, i сильна воля на всi окраiни лiсу. А в нiй кублилося тихе, вiдлюдне життя старого батька i молодоi дiвчини. Лунали голоснi, рiзкi, з золотого серця пливучi мужеськi слова i ще голоснiшi, дзвiнкiшi смiхи i спiви дiвчини-пестiйки. Тямиш ii? Се я була.

Чи тямиш мене?

Тямиш ту поляну, де ми уперве здибалися? Я була в зеленiй стрiлецькiй куртцi, з лефошiвкою через плече, з готуром, свiжо застрiленим у торбi, з свиставкою в губах. Тямиш, як ти витрiщив на мене очi, побачивши мене? А я розреготалася, побачивши твое зачудування. А ти був у простiй блузi, пiдперезаний ременем, блiдий iще вiд недавно вiдсидженоi тюрми, з утомленим, помарнiлим лицем, з крисатим капелюхом, насуненим на чоло. А почувши мiй регiт, ти стрепенувся нараз, i зняв капелюх, i наблизився, i почав звинятися, що без дозволу ходиш по лiсi, але тобi велiли лiкарi... а ти тiлько що вчора приiхав... i власне мав намiр представитися татковi... i пригадуеш собi мене ще маленькою панночкою... i тямиш мою маму... i вибачайте, що на перший ваш вид так зачудувався... i не сподiвався застати вас таким Нiмродом. А я подала тобi руку, i ти поцiлував ii, i я чула, як твоi уста пiд чорними вусами тремтiли i горiли, i гадала, що се у тебе гарячка, i просила тебе провести мене додому... А ти запитав, що я застрiлила, i я показала тобi готура, i ти здивувався, вiдки тут узявся готур, i заявив, що ти прожив у тiм лiсi всю свою молодiсть, i ночував тут не раз з кiньми, i вештався скрiзь по лiсi ранками й вечорами i нiколи не видав анi не чував готура. А я смiючися сказала, що се задля мене завелися тут готури, звабленi моiм смiхом i моiм свистом, i що я чарiвниця i прошу тебе берегтися мене. Ха, ха, ха! Пригадуеш тепер? Се я була!

О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своеi волi, весь огонь своеi пристрастi, всi чари своеi душi й тiла, щоб навiки, незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочi все, що було пiд рукою: сонце й лiс, пурпури сходу, чари полудня i меланхолiю вечора. Оповiдання батька i шум лiсу. Рев бурi i тихi шепти дружньоi розмови. Все, все те була штафажа, були декорацii для моеi ролi, яку я хотiла вiдiграти перед тобою, щоб лишити в твоiй душi незатерте, незабутне, високоартистичне вражiння, таке вражiння, де iлюзiя анi на волосок не рiзнилася вiд найпоетичнiшоi дiйсностi. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти менi за мою ролю?»




Конец ознакомительного фрагмента.