Страница 1

Що таке поступ?
Іван Якович Франко




Іван Якович Франко

Що таке поступ?





І


Слово «поступ» почуете часто в наших днях iз рiзних уст. Усi накликають до поступу, дехто тiшиться ним, дехто нарiкае на новi «поступовi» думки та порядки. Може би не вiд речi було помiркувати, що то таке поступ, у чiм його шукати, чи е чого ним тiшитися або, може, журитися?

Слово «поступ» i вiдповiдне йому поняття нове не лише у нас, але й у цiлiм освiченiм свiтi. Ще яких 300-400 лiт тому назад навiть найосвiченiшi люди не багато думали про те, що колись на свiтi було не так, як тепер, а колись може змiнитися теперiшнiй порядок. У давнiших часах загально держалася думка, що порядки мiж людьми все були однаковi, або майже однаковi, що тi порядки – хлiборобськi, ремiсничi, родиннi, громадськi – вiчнi, – встановленi самим богом i так вони i лишаться до суду-вiку. Щонайбiльше добачувано таке, що тi порядки не все строго i чисто додержуються, потроху псуються, i не стае мiж людьми працьовитостi, пильностi, дбайливостi, послуху, покори, побожностi. Се походило по думцi тих старих людей не з чого, як з людськоi злоби, з зiпсуття обичаiв або з чортiвськоi спокуси.

Такий погляд на iсторiю чоловiка на землi держався довгi тисячi лiт. І треба було вiкiв тяжкоi науковоi працi та несподiваних вiдкрить науки, доконаних в найновiших часах, щоб люди, нарештi, дiйшли до переконання, що початкова iсторiя чоловiка на землi, та порядки й обставини, серед яких жив найдавнiший чоловiк, були зовсiм iнакшi, та що iх розвиток доконувався помалу на рiзних мiсцях землi протягом десяток, а може й соток тисяч лiт.

Новочасна наука виказала, що чоловiк протягом довгих тисяч рокiв з дикого сотворiння виробився до того, що пiзнав пожиток огню.

Аж вiд тоi пори можна починати його iсторiю. На рiзних мiсцях Європи повiднаходжено огнища такого давнього чоловiка, повiднаходжено останки його костей, що де в чому би ближчi до костей нинiшнiх великих мавп, нiж до костей нинiшнього чоловiка. Той давнiй чоловiк був зовсiм дикий, жив у лiсах та вертепах, пiзнiше по печерах та яскинях, повироблюваних водою в берегах рiк та скалистих горах. Вiн живився лiсовими плодами та мясом звiрiв, яких йому вдавалось убити чи то деревяним кием, чи каменем. Минули знов довгi тисячi лiт, поки чоловiк навчився з рiчного каменя, головне з кременю, викрiсувати найпростiше оружжя: вiстря до сокир, молоти, вiстря до копiй та стрiл, скробачки до обдирання м’яса зi шкiри. Оттаким нужденним оружжям послугувався чоловiк у своiй боротьбi зi звiрами, вбивав iх, пiк на огнi й iв, а з iх шкiр робив собi одежi, вживаючи до шиття скручених звiрячих кишок, iгол або шил iз звiрячоi костi. Се була найстарша доба людського життя на землi, так звана доба лупаного або кpecaного кременю. З iнших слiдiв, вiднайдених ученими людьми, можемо догадуватися, що та доба нужденного дикого лiсового та печерного життя чоловiка тривала десятки тисяч лiт, певно, далеко довше, нiж усе пiзнiше цивiлiзоване життя, про яке маемо певнiшi свiдоцтва.

В такiм дикiм станi жили люди по рiзних сторонах свiту; слiди iх знайдено по всiй Європi i в Африцi, прим., у Єгиптi глибоко пiд останками пiзнiших будiвель, у Азii глибоко пiд руiнами найстарших мiст; знайдено iх i в нашiм краю; i ми покидаемо тут декiлька малюнкiв, щоб ви самi побачили, як то виглядали початки того, що тепер називаемо людським поступом.

Протягом довгих тисяч лiт чоловiк набирався вправи, досвiду, вмiлостi. Вiн привчився уживати на свое оружжя iншого каменя, м'якшого вiд кременю, та зате такого, що його можна було краще обробити, вигладити, виточити. І ми маемо вже новий образ, вищий ступiнь людського розвою, поступ супроти стану першоi дикостi – добу гладженого або точеного каменя. Сокири, вiстря стрiл, молоти, вiстря спис iз такого гладженого каменя, обiк них iгли та шила з костi, оздоби з раковин (мушель) або звiрячих зубiв – отсе головний спряток того чоловiка.

Та помалу починають показуватися слiди новоi культури: чоловiк винаходить метали, вчиться витоплювати та перероблювати iх – насамперед бронзу (сплав iз мiдi й пини), декуди саму мiдь, а на остатку залiзо. Аж тодi, коли чоловiк заволодiв металами, сталася можливою цивiлiзацiя, стався можливий перехiд вiд дикого ловецького та печерного стану до рiльництва, до стану осiдлостi, до будування домiв i мiст, до творення держав.

Як виглядало родинне життя того найдавнiшого чоловiка кам’яноi доби? Дуже тяжко виробити собi про се ясне поняття, бо приклади теперiшнiх диких людей, що живуть iще цiлком або почасти в дикiм станi, ховаються по печерах, викрiсують камяне оружжя i вдягаються в звiрячi шкiри, не може давати вiрного образу того прадавнього життя диких людей. Деякi вченi догадуються, що найдавнiшою формою здруженого життя людей було стадо, де дiти були виключно власнiстю матерiв, на яких лежало iх плекання i виховування аж до тоi пори, коли вони могли й самi робити те саме дiло, що робили старшi.

Певне й те, що мiж такими людськими стадами йшли ненастаннi вiйн

Страница 2

, що дикий чоловiк не розбирав багато, чи вбивае дикого звiра чи iншого чоловiка з iншого стада, i iв з однаковим апетитом м’ясо як одного, так i другого (первiсне чоловiкоiдство). Можемо також догадуватися, що найдавнiший чоловiк не мав нiякоi вiри, не хоронив своiх мерцiв, але або пожирав iх сам, або викидав iх диким звiрам; на се наводить нас та обставина, що костi найдавнiшого чоловiка стрiчаються дуже рiдко i то не в жадних гробовищах, але або в намулах рiк, або в ямах, помiшанi з кiстьми диких звiрiв, що служили стравою тим диким людям; трапляеться й так, що людськi костi з нiг i рук, у яких був шпiк, знаходяться або розлупанi та розбитi, або надпаленi – виразнi слiди, що се вiдпадки чоловiкоiдноi кухнi.




II


Хто каже «поступ», той каже одним духом двi речi. Одно те, що все на свiтi змiняеться, нiщо не стоiть на мiсцi, а друге – не таке певне, бiльше питання, нiж твердження: чи змiняеться на лiпше, чи на гiрше?

Що все на свiтi змiняеться, що нiщо не стоiть на мiсцi, се вiдомо кожному, се пiзнае кожний сам по собi i по своiм окруженню. Але чи тi змiни йдуть на лiпше, чи на гiрше, на се вже вiдповiдь не у всiх однакова. Запитайте старого, знемощiлого дiда, то вiн певно скаже вам: «Е, як я був молодий, то лiпше було на свiтi». Здоровий, сильний чоловiк, якому добре ведеться або який доробився чогось в життi, скаже навпаки: «Все йде до лiпшого». Вiдповiдь у таких речах залежить вiд особистого настрою чоловiка. Старого, немiчного та збiдованого дiда, перед яким виднiеться отворена могила, даремно було би переконувати, що все ще буде лiпше, а молодий, здоровий та вiдважний звичайно також не хоче вiрити, щоб усе йшло до гiршого. Ну, але поза тим тiсним обсягом людського настрою та вподобання, маемо широке поле тисячолiтнього досвiду, людськоi iсторii. Що ж вона говорить нам?

У якiм свiтлi вона показуе нам той поступ?

Певна рiч, коли беремо на увагу сам початок людського розвою, оту добу лупаного та гладженого каменя, дикого стадового життя по лiсах та печерах i порiвняемо ii з теперiшнiм людським життям, з часом, коли люди живуть у домах, сплять на подушках, одягаються раз тепло, раз холодно, iздять залiзницями, порозумiваються телеграфами та телефонами, вгри- заються в глиб землi, плавають поверх води i попiд воду, лiтають по повiтрю i зазирають своiм оком усередину всякого, навiть живого тiла при помочi Рентгенового промiння, – хто схоче порiвняти так безпосередньо початок з кiнцем, той певно мусить признати, що за тих кiльканадцять тисяч лiт люди поступили дуже сильно до лiпшого, що поступ веде до добра.

Але коли захочемо придивитися тiй справi ближче, слiдити крок за кроком, то переконаемося, що ся вiдповiдь не така дуже певна. Вiзьмiмо для проби одну справу, близьку нашому селяниновi, справу панщини. Їi знесено у нас в р. 1848; е ще живi люди, що зазнали ii самi або наслухалися про неi вiд своiх батькiв та дiдiв. Нинi та панщина зробилася страхопудом, яким полохають селян вiд часу до часу, щоб не спали, щоб боролися за своi права, аби то та пора знов не вернула. Але коли запитаете старих людей, як iм жилося за панщини, то не один вiдповiсть по щиростi: «Ой синоньку, говорiть що хочете про тi часи, а таки тодi лiпше було як тепер! Не було такоi драчi, податки не були такi великi, не було так тiсно на людей. Хоч бувало чоловiк i витерпить не одно i намучиться на панщинi, а просто жилося якось простовiльнiше, безпечнiше. Не було такоi жури по хатах, нiхто не чував за тi здекуцii, лiцитацii; евреi не мали такоi волi над чоловiком, а хто був працьовитий, панське вiдробив порядно, та й за свое дбав, той жив як у бога за дверми». Я сам не раз чував вiд старих людей такi поговiрки i мушу признати, що в них е – певно, не вся правда, але трохи правди.

Як iз тою нашою панщиною, так iз усiм людським поступом. Люди йдуть наперед, то правда, знаходять по дорозi все щось нового, але часто й гублять не одно таке, за чим пiзнiше мусять жалувати. Інодi бувае й так, що тратять майже все те, до чого перед тим доробилися сотками лiт. Зовсiм так, як той, що йде нерiвною дорогою, iнодi впаде, iнодi заблудить i, стративши напрям, верне спорий шмат дороги назад.

Вiзьмiть хоч би такi речi. По багнистих надднiстрових лугах, по мiсцях, куди вiд незатямного часу стояли лiси, потiм квакали жаби, стали потiм луки та сiножатi, а люди, коплючи трохи глибшi ями, натрапили в рiзних мiсцях на слiди мурованого гостинця, робленого з грубого, iнодi тесаного каменя, що його, очевидно, спроваджено здалека. Хто, коли, пощо будував той гостинець, про який вiд тисячi лiт люди забули! Нiхто вам сього не скаже. А видно, були люди, що вмiли колись так будувати гостинцi i мали за що та й пощо класти iх через нашi болота. Або ось в Устю над Прутом, у Белелуi та iнших селах дощ виполiскуе з обривiв вiд часу до часу золотi монети, а в Михалкiвцях над Днiстром вiднайдено навiть золотi скарби неоцiненноi вартостi! Розумiеться, нашi селяни, що знайшли iх, не видiвши на своiм вiцi золота i не знаючи вартостi таких речей, попрод

Страница 3

ли тi «бляшки» евреям за пару крейцарiв, хоч при лiпшiм своiм розумi i якби мали звичай похiснувати та нетиканим зберегти те, чого не вмiють оцiнити, могли мати за них тисячi, вдесятеро бiльше, нiж варто те золото на вагу!

Адже графовi Дiдушицькому, що за пару сот римських закупив бiльшу часть михалкiвецького скарбу, давали англiчани круглий мiльйон римських! Значить, на мiсцi, де тепер живуть нужденнi та нетямущi руськi селяни, жили колись люди, що робили i вживали отi золотi оздоби!

По безмежних полях-степах нашоi Украiни, вiд Серету та Стрипи аж геть до Дону, стоять мiльйони бiльших i менших могил, валiв, круглих мов перстенi насипiв, тисячi т. зв. городищ, тобто руiни давнiх мiст, замкiв, укрiплень. Уже близько сто лiт люди розкопують тi слiди давнiх вiкiв, вiднаходять у них свiдоцтва про життя-буття людей перед сотками й тисячами лiт. У нас i по iнших краях, там, де тепер великi лiси або пустелi, вiднаходять слiди предковiчних копалень, залiзних гут та iнших подiбних гнiзд людськоi працi й цивiлiзацii. Значить, були часи, коли праця й цивiлiзацiя цвiла там, де тепер лiси, дебрi та пустi поля.

По iнших краях далеко бiльшi i страшнiшi приклади на те, що поступ не все будуе, але часто руйнуе. Стародавнiй Вавiлон, колиска всякоi просвiти, що колись уважався раем свiту, нинi лежить у руiнах, присипаний пiском, який грубою верствою покривае всю краiну: де колись були мiста, села, сади, палати, бiблiотеки, храми та школи, нинi повзають гадюки та виють голоднi шакали i лише десь-не-десь дрiмае вбоге, малолюдне сiльце. Зовсiм так виглядае, як коли би поступ, що перед многими тисячами лiт вийшов вiдси, загубив дорогу i не мiг назад вернути сюди. Те саме бачимо з iншими гнiздами староi цивiлiзацii, з Єгиптом, Фенiцiею, Палестiною, Грецiею; всюди там бачимо упадок, спустошення, руiни i нужденних, безтямних потомкiв колишньоi сили i слави. Іспанiя ще перед 400 роками була найсильнiшою державою на свiтi, так що iспанський король хвалився, що в його державi сонце нiколи не заходить, бо вона розтягалася на всi частi свiту, а нинi Іспанiя бiдна, винищена, темна та безсильна, хоч край ii вiд того часу не спустошений анi татарами, анi турками i жив зглядно спокiйно. Або вiзьмiть нашу Русь! Тисячу лiт тому вона творила окрему, самостiйну державу, що грозила Царгородовi, простягала руку по Болгарiю, мала зносини з нiмцями, приймала в Киевi французькi посольства i вiддавала свою князiвну за французького короля. А по 400 лiтах такого державного життя, коли у нас почало заноситися i на витворення власноi просвiти, школи, письменства i всього того, що робить купу людей цивiлiзованим народом, на нас спадае грiм iз ясного неба, монгольськi орди, i розбивають зачатки нашоi цивiлiзацii i кидають нас на довгi столiття в кут, у пiтьму, в неволю та залежнiсть.

І те не лиш у нас так. Коли Колумб вiдкрив Америку i европейцi почали забирати в своi руки той «новий свiт», прийшли в такi краiни, що були скупо заселенi напiвдикими людьми i покритi вiковiчними лiсами, а в тих лiсах вiднайшли руiни величезних будiвель, кам’яних палат, храмiв, покритих штучними рiзьбами та оздобами. Хто, коли жив там, коли й через що запустiли тi сторони? – сього не знали мiсцевi дикуни, се лишилося загадкою навiки. На Тихiм океанi вiднайдено острови зовсiм безлюднi, покритi штучними, величезними рiзьбами, що вимагали працi многих i многих поколiнь. Тi поколiння працювали, а потiм iз усiм своiм знанням, досвiдом i надбанням щезли, полишаючи лиш тi кам’янi пам’ятки свого буття. Пощо? Кому?




ІІІ


Певно, поступ був i на тих далеких островах i в тих пралiсах, але вiн, погостювавши тут, покинув сi сторони, i вони запустiли. Значить – спитае дехто, – чи справдi воно на свiтi все йде до лiпшого?

Та не лише в таких речах, як будiвлi, оздоби, багатство бачимо в людськiй iсторii то тут, то там упадок, руiни, цокання. Бачимо се також i в справi духовних набуткiв, умiлостi, штуки та науки. То ще не велика бiда, що нинi люди не будують таких будинкiв, як египетськi пiрамiди, не вмiють вирiзувати з мармуру таких статуй, як вирiзували греки, – без сього поступ може йти наперед. Важнiше ось що.

Пiвтори тисячi лiт перед народженням Христа жив у Єгиптi цар Аменофiс IV. Ще донедавна iсторики майже нiчого не знали про нього, бо на рiзних будiвлях, де були повиковуванi назви й дiла египетських королiв, його назва й оповiдання про нього були пiзнiшою рукою знищенi. Аж ось недавно вiднайдено в однiм египетськiм селi, що зветься тепер Тель ель-Амарна, руiни царськоi палати, вiд многих вiкiв присипанi пiском. Розкопуючи тi руiни, вiднайдено скриню, повну глиняних табличок, покритих вавiлонським письмом. Вiдчитуючи тi таблички, ученi побачили, що мають перед собою цiлу канцелярiю власне того царя Аменофiса IV, в тiм числi його розпорядження та накази, а також листи до нього вiд рiзних намiсникiв та урядникiв у самiм Єгиптi i в iнших краях. І що ж показалося? Показалося, що той Аменофiс був прихильником вiри в одного бога, що вiн не вiрив в египетських богi

Страница 4

, не хотiв приносити iм жертв анi молитися в iх храмах, анi шанувати iх жерцiв, що в Єгиптi мали велику силу. Для того вiн i вибудував собi палату далеко вiд столичного мiста i старався при помочi вiдданих собi урядникiв ширити свою, чистiшу вiру в Єгиптi. Наслiдок того був такий, що жерцi признали його еретиком, викляли його, збунтували його пiдданих, i коли той фараон умер, опущений усiми в своiй палатi, не справили йому похорону, який справляно iншим царям, полишено його палату на запустiння i навiть iм’я того царя-еретика повисiкано з кам’яних написiв та реестрiв. І коли нинi кожний мусить признати, що вiра в одного бога е чимсь вищим i розумнiшим вiд вiри в многих богiв, а особливо вiд такоi вiри, як була в старiм Єгиптi, де вiддавали божу честь биковi, крокодилам, гадюкам, псам i iншим звiрам, то треба сказати, що сумний кiнець Аменофiса IV i його чистоi вiри був дуже великою шкодою для Єгипту i для цiлоi людськостi, шкодою, на якоi направу прийшлося ждати ще много сот лiт, поки така вiра у всiй ii чистотi й величностi заблисла в писаннях еврейських пророкiв.

Або вiзьмiмо iнший приклад. Бiльше як 200 лiт перед Христовим Рiздвом жили в египетськiм мiстi Олександрii вченi греки, що, користуючися довговiковими спостереженнями египтян та вавiлонцiв над рухами тiл небесних, затмiннями сонця i т.п., дiйшли до того погляду, що не сонце обертаеться довкола землi разом з цiлим небом i з усiми звiздами, але навпаки, земля е мала порошина супроти тамтих небесних тiл i разом з мiсяцем та iншими планетами бiгае довкола сонця. Було се величезне наукове вiдкриття, що могло б було мати безмiрнi наслiдки в життi всiх освiчених народiв, якби тим ученим грекам було вдалося вияснити та розширити його скрiзь. Але вони не зумiли сього зробити, iх висмiяно, iх писання та обрахунки були забутi й затратились, i треба було ще пiвтори тисячi лiт, за ким люди по довгiй i тяжкiй блуканинi дiйшли нарештi iншими дорогами до тоi самоi цiлi. Нинi думка про те, що земля не е осередком свiту, а тiльки дрiбненькою порошинкою серед iнших тiл небесних i разом з цiлою купою подiбних до неi дрiбних брил бiгае довкола сонця i разом iз сонцем летить кудись у необмежену далекiсть свiтового простору, – ся думка е тепер основою новочасноi науки, i то не лише науки про сонце й тiла небеснi, але також науки про чоловiка й його становище в свiтi.

Вiзьмiмо ще третiй приклад того, як то людський поступ iнодi нiби цокаеться в зад, спочивае довгi вiки, аби потiм обхiдною дорогою дiйти до тоi цiлi, при якiй давно-давно був уже, здавалося, дуже близько. Знаемо, що ледве 500 лiт тому люди переконалися до очне, що наша земля не плоска тарiлка, а куля. Сталося се тодi, коли Колумб вiдкрив Америку i коли смiливий iспанець Магалiенс (Магеллан) перший обплив землю довкола.

Вiдкриття Америки було дуже важною подiею в iсторii людського поступу, було початком того прискореного розвою, який називаемо «новочасною добою людськостi». А проте нинi нема сумнiву, що Америка, а бодай деякi частi, були звiснi европейцям на пару сот лiт перед Колумбом.

Ще в ХІІІ вiцi по Христi нiмецькi племена т. зв. нормандцiв пускалися з найдальше на пiвнiчний захiд висуненого европейського острова Ісландii на захiд i знайшли там простору краiну, покриту зеленими шпильковими лiсами. Вони з-за того й назвали ii «Зеленим краем», або Гренландiею, позакладали там численнi оселi, мiста, побудували церкви, навiть мали там епископства i школи. Далi на полудне вiд тоi Гренландii вони знайшли другу краiну, значно теплiшу, де удавався виноград; за те вони й назвали ту краiну «Краем вина», або Вiнляндiею, i мали там також своi оселi. Тi оселi стояли i розвивалися мало не 200 лiт, та нараз сталося щось невiдоме, в тих краях постуденiло, поля покрилися льодами, рослиннiсть вигибла, i норманськi оселi десь щезли: мабуть, поселенцi з невеличкими виемками повимирали з морозу та з голоду, i початки европейського життя на тих далеких берегах пропали безслiдно. Тiльки недавно повiднаходжено старi свiдоцтва про оселi, а дехто й е тоi думки, що й Колумб, який замолоду плавав по Пiвнiчнiм морю, мiг знати когось iз норманських морякiв, одного з тих, що тямив iще дещо про тi краiни на далекiм заходi i передав дещо з того Колумбовi.

Але се ще не все. Ми маемо безсумнiвнi слiди, що вже стародавнi греки, а потiм римляни мали якiсь глухi звiстки про iснування якоiсь далекоi частi свiту за Атлантiйським морем. Грецький фiлософ Платон передае нiбито оповiдання старих египтян про велику краiну Атлантиду, що лежала нiбито на захiд за Іспанiею i була потiм раптово затоплена морем. Та коли хто хоче вважати Платонове оповiдання байкою – вiн i сам не видае його за щиру правду – то вже зовсiм не можна вважати байкою ось якоi речi. Сiмдесят лiт по Христовiм рiздвi був у Італii недалеко Рима страшенний вибух вулкана Везувiя, який засипав попелом три римськi мiста, а особливо значне тодi мiсто Помпею. Аж 18 сот лiт пiзнiше вiднайдено слiди тих мiст i почато розкопувати iх. Тi розкопи не скiнчилися й досi, i вiдк

Страница 5

ивають раз у раз новi останки давнього римського життя перед двома тисячами лiт. Отже воднiм такiм розкопанiм помпеянськiм домi, якого стiни всерединi були покритi гарними i дуже добре захованими малюнками, знайдено вiдмальовану таку рослину, що не росте анi в Європi, анi в Азii, анi в Африцi, а тiльки в середнiй Америцi; вона так i називаеться американська агава (Agave americana). Вiдки взялася подобизна сеi ростини на помпеянськiй стiнi? Певна рiч, мусила колись така американська рослина переплисти океан, а римськi моряки, злапавши ii на морi або знайшовши десь на березi, привезли ii до Рима як свiдоцтво про невiдомий заморський край десь на заходi. І подумати собi, як би то iнакше була зложилася людська iсторiя, якби тодiшнi римляни та греки, йдучи за вказiвкою тоi агави, пустились були шукати того берега, де вона росла, переплили б океан та добралися до Америки! Але так воно не мало статися; як то кажуть: по бородi текло, а в рот не трапило, – i треба було ще пiвтори тисячi лiт, поки люди, перебувши довгi вiки темноти, упадку, рiзанини – вирвалися зi староi Європи на ширший свiт i зумiли обняти своiми раменами всю землю.




IV


З усього того, що ми сказали досi, видно деякi цiкавi речi, якi слiд затямити собi. Перше те, що не весь людський рiд поступае наперед. Велика його частина живе й досi в станi коли не повноi дикостi, то в станi не дуже далекiм вiд неi. Друге те, що той поступ не йде рiвно, а якось хвилями: бувають хвилi упадку, якогось знесилля i зневiр’я, потiм хвиля знов пiдiймаеться, знов по якiмось часi опадае i так далi. А трете, що той поступ не держиться одного мiсця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад.

Наскiльки можемо тепер змiркувати, уперве звiялася та всесвiтня буря на низинi Месопотамii, в сторонi, де спливаються двi великi рiки Євфрат i Тигр. Маемо певнi вiдомостi, що там уже на 6000 лiт перед Христом люди вмiли будувати цеглянi доми i великi мiста, храми та укрiплення, i що найважнiше – що тут власне винайдено уперве письмо, яке дало людям можнiсть передавати досвiди й знання одного поколiння потомним. Вiдси пiшла та хвиля разом зi знанням письма на два боки – на захiд, до Єгипту, де коло р. 4000 перед Христом постае сильна держава i нове, велике огнище цивiлiзацii, i на схiд до Індii та Китаю, у яких зав'язки цивiлiзованого життя сягають трьох або пiвчетверта тисяч лiт перед Христом. Трохи пiзнiше, нiж до Єгипту, перейшло знання письма та рiзних вавiлонських винаходiв до пiвденноi Аравii, де особливо одно племя пунiйцiв визначилося великою здiбнiстю до плавання по морю. Тi пунiйцi оселилися з часом також на схiднiм березi Середземного моря i стали звiсними в iсторii пiд назвою фiнiкiйцiв. Не перериваючи зносин зi своею первiсною вiтчизною, пiвденною Аравiею, вони плавали далеко на пiвдень, поза рiвник, i привозили з Пiвденноi Африки, званоi у них Офiром,. золото та слоновi зуби, плавали також до Індii i привозили вiдтам дороге камiння. Се були купцi старинного свiту. Вони не витворили нiякоi своеi цивiлiзацii, так як вавiлонцi або египтяни, але засвоiвши собi здобутки iх працi та знання, передавали iх iншим, здiбнiшим вiд себе народам. Найздiбнiшим iз сих народiв були греки, у яких початки досить високоi цивiлiзацii, зi знанням письма, бачимо уже на 2000 лiт перед Христом, i то насамперед, здаеться, на островi Крiтi, положенiм серед моря на дорозi з Азii до Європи.

Перейнявши вiд фiнiкiян, а потiм вiд египтян та вавiлонцiв iх умiлостi, греки зумiли розвинути все те дуже високо, збагатити новими винаходами, зробити добром широкого загалу. То був великий крок наперед, бо в Вавiлонi та в Єгиптi знання було власнiстю тiльки одноi пануючоi верстви, жерцiв, купцiв та царських прибiчникiв; маса робочого народу жила в темнотi, бiдностi та притиску. Греки першi зробили знання власнiстю широкоi маси народу. І ось маете причину, для чого в Вавiлонii, а потiм у Єгиптi й Фiнiкii колишня сила поступу по якимось часi вигасла. Коли великi вiйни та завоювання пiдрiзали пануючу верству, коли купцям урвалися торговельнi зносини з iншими краями, наступив разом з упадком панiв також упадок знання, науки й штуки. Давнiх писань потомки не вмiли читати; темнота й здичiння, мов повiнь, заливали старi огнища науки й освiти; старi храми розпадалися в руiни, старi памятки, книжки та цiлi бiблiотеки покривалися пилом, що за пару тисяч лiт утворив верству грубу на кiлька сажнiв, i треба було звиш двох тисяч лiт та нечуваних висилкiв людськоi догадливостi, аби знов вiдкопати, вiдчитати i зрозумiти тi свiдоцтва прастароi старовини людського поступу.

Вiд часу передання фiнiкiйцями початкiв азiйськоi освiти грекам, починае головне огнище поступу переходити зi сходу на захiд, з Азii до Європи. Але пройшло ще пiвтори тисячi лiт, поки та Європа, а властиво маленька Грецiя, змогла настiльки поступити наперед, щоб у боротьбi з Азiею опертися ii величезнiй силi, а незабаром потiм i зовсiм завоювати струпiшiли вже огнища староi цивiлiзацii – Ф

Страница 6

нiкiю, Єгипет, Вавiлонiю, Ассiрiю й Персiю. Сього доконав один чоловiк, Олександр Великий, Король Македонii; вiдтепер грецька освiта робиться тим сонцем, що освiчуе весь свiт, схiд i захiд, мiшаючи свое промiння з дотлiваючою загравою старинних азiйських та египетських огнищ.

На грецькiй освiтi (з примiшкою фiнiкiйськоi, давно вперед переданоi етрускам) виросли й римляни, народ у освiтi недалекий, але зате незрiвнянний у твореннi та фундуваннi того, чого бракувало дотепер освiченим народам, а власне державного життя, основаного не на самоволi володаря, жерцiв чи воякiв, а на законi, ухваленому загалом горожан, на докладнiм обмежуваннi права кожного горожанина i на можностi для нього боротьби за заховання i розширювання того права. І ось силою своеi органiзацii римляни швидко, крок за кроком, завойовують Італiю, Іспанiю, Карфагену, далi Грецiю й Македонiю, нинiшню Францiю, а потiм Єгипет, Малу Азiю, Сiрiю, аж по Євфрат, тобто бiльше-менше всi огнища давньоi освiти. Всюди вони несуть свою державну органiзацiю, свое римське право, свою полiцiю та своi встанови, але притiм шанують властивостi кожного народу, його релiгiю й мову, позволяють iм розвиватися, як самi знають. Особливо вийшло се на користь грецькiй науцi, що перед тим пiд опiкою наступникiв Олександра Македонського в Єгиптi, Сiрii та Малiй Азii розвивалася невпинно i дiйшла високого ступня. Пiд римським пануванням та наука робиться спiльним добром усього свiту: грецькi школи постають не лише в Олександрii, Пергамi та Антiохii, але також у Римi, Марсиллii i скрiзь там, де оселюються римляни.




Конец ознакомительного фрагмента.