Страница 1

На днi
Іван Якович Франко




Іван Франко

НА ДНІ





І


З полудня одноi хорошоi, весняноi недiлi здивувалися дуже два полiцiяни, що сидiли в «стражницi» дрогобицькоi комуни. До стражницi приведено якогось панка, молодого ще, середнього росту, в запорошенiм, але досить поряднiм уборi.

— А сей вiдки? — спитав капрал i змiрив молодого чоловiка вiд нiг до голови осовiлими вiд напитку очима.

— Староство прислало, мае йти «на цюпас», — вiдповiв полiцiян, що припровадив панка.

— М-м-м, — замичав капрал i встромив очi в стоячий перед ним тарiль, з останками м'яса та салати, а вiдтак пiдвiв iх трохи, щоб полюбуватися повною «гальбою» пива, ждучою своеi черги.

Полiцiян тимчасом видобув з-за пазухи письмо i подав капраловi. Се був засуд староства. Капрал узяв письмо до рук, розвернув, поглянув сюди й туди i почав слебезувати назву приведеного цюпасника, але, не можучи, мабуть, швидко впоратись з тою роботою, запитав його самого:

— А як ся пан називае?

— Андрiй Темера.

— А вiдки?

— З Тернополя.

— З Тернополя? Гм! А чого ж то пана сюди занесло аж з Тернополя? Га?

Темера немов i не чув того питання, — стояв та й роззирався по стражницi. Свiй капелюх i пальто вiн положив на крiслi.

— За чим пан ту приiхав? — спитав другий раз капрал погрiзно.

Темера спокiйним i твердим голосом вiдповiв:

— Менша о то.

Капрал витрiщив и на нього очi, — далi помiркувався.

— Але не менша, прошу вiдповiдати на мое питання!

— Не до вас належить мене о то випитувати.

Капрал почервонiв зо злостi, але прикусив зуби.

— Ов, мудрi ви, паночку, най ся преч каже! А що ви за ремiслом балуете?

— То вже моя рiч, — вiдказав Темера i почав ходити по стражницi та позирати крiзь вiкна на гiмназiальний огород, залитий зеленню всякоi деревини. По кручених стежках огорода ходили в празничнiм строю люди всяких станiв, а всi веселi, свобiднi… Вiдтам чути було й дитячий дзвiнкий смiх, i жiночi срiбнi голоси, i якесь любе шептання з-посеред потопи листя, з-посеред шуму та шелесту живоi, буйноi ростинностi. Хмарка жалю i смутку пробiгла по вродливiм, молодiм лицi Андрiя, якась тривожна думка защемiла в його серцi, його уста дрогнули судорожно, а очi так i впилися в те зелене озеро, розкiшно дишучи в яркiм сонячнiм промiнню.

— Ов, паночку, дуже ви, бачу, премудрi, а такi молодi, — говорив капрал, гнучи в собi злiсть, i спорожнив пiвгальби пива. — То недобре, як хто завчасу так змудрiе, недовго такому й жити на свiтi. Ну, але, може, тепер ваша ласка загостити до нашоi «салi». Ми ту для таких мудрих панiв маемо осiбну салю, пишну салю, ха, ха, ха!

Темера швидко обернувся. На його лицi видний був неспокiй.

— А пан iнспектор швидко прийде? — запитав.

— О, швидко, — вiдповiв насмiшливо капрал.

— То, може би, я до того часу мiг ту перечекати? — сказав Темера, незважаючи на тон, яким капрал сказав те «швидко».

— Е, то все одно, чи ту, чи там, — вiдповiв капрал, — тiльки що там безпечнiше, та й там ваше, паночку, належне мiсце. Ану, будьте ласкавi, потрудитися.

— Але я би просив мене ту лишити, сли можна, — просився Темера.

— Не можна, паночку, не можна, — солодив капрал, рад, що може вiдплатитися непокiрному.

— Пане капрал, — вмiшався полiцiян, що досi сидiв мовчки коло стола, — та там тiсно, вiсiм душ!… Може би, того пана туй лишити, заки пан вахмiстр прийде.

— Га, що? — гаркнув капрал. — Вiсiм душ! А мене то що обходить! Попри вiсiм i дев'ята влiзеся. А врештi, як хочеш, то най лишиться й ту, але на твою вiдповiдь!

— На мою? А я що таке? Як же я можу брати арештанта на свою вiдповiдь.

— Ну, коли не можеш, то не тикай же свого рила там, де тя не просять, — вiдрiзав капрал, узяв з клинка ключ i пiшов наперед. Темера взяв свiй капелюх i пальто i пiшов за ним.

Сiни були невеликi i вели з одного боку на довгий, теребовельськими плитами мощений ганок, а з другого на коритар. Зверха лилося ясне сонячне свiтло i досягало аж до коритарного порога. В коритарi не було нiкого. Стiни чистi, помальованi, пiдлога камiнна, стеля легка, не склеплена, чисто вибiлена — все те надавало тому тiсному i не дуже довгому, видному коритаревi досить свобiдний, привiтний вигляд. Ідучи попри тi стiни, розмальованi в зеленi квiти та орнаменти, нiкому, певно, й на думку не прийшло, щоб за ними могло критися щось погане, щось якраз противне сьому виглядовi, щось зовсiм суперечне з усякими поняттями людськими про людське житло. Тож i наш Темера ступав за капралом спокiйний, задуманий трохи, але не о своiй теперiшнiй долi, а о якихось далеких, кращих пробутих хвилях.

Один ступiнь вiд порога капрал зупинився i задзеленькотiв невеличкою залiзною колодкою, що телiмбалася при малих букових, вимитих i зовсiм майже неокованих дверях. Вiн довгий час термосив нею, заким уткнув ключ у дiрку. Зацигикав ключ якимось смiшним, веселим скреготом, брязнула колодка, вiдхилилися дверi, вiдступився капрал, а беручи за плече Темеру i попихаючи його наперед себе, сказав з п'яною насмiшкою:

— Ну, прошу, про

Страница 2

у!




II


Темера зразу став у дверях, немов остовпiлий. Густий сумерек смолою вдарив його в очi i на хвилю ослiпив iх доразу. Йому мигнула по головi думка, що оце перед ним нараз вiдчинився вхiд до якогось таемного льоху пiдземного, про якi вiн читав у давнiх повiстях. Внутрi тоi темноi печери вiн наразi не мiг доглянути нiкого i нiчого. Щось немов мiцна, невидима рука вхопила його за груди i сперла на порозi, не пускаючи досередини. Але видима рука капрала була, видкося, мiцнiша i пхнула його досередини, а вiдтак зачинила за ним дверi темноi западнi.

Вiн стояв коло дверей i обзирався довкола, слухав, чи не почуе голосу людського, але не чув нiчого. Аж по якiмось часi око його натiльки привикло до сумерку i натужилось, що мiг докладнiше розглянути свое нове мешкання. Се була цюпка не бiльша шести крокiв вдовж, а чотирьох вшир, а одним маленьким закратованим вiкном. Тее вiкно було прорубане високо вгорi, трохи не пiд самою стелею, i виходило на ганок, та так, що через нього видно було тiльки сiрi вiд старостi гонти та лати пiддашка, звисаючого над ганком. Сонце не заглядало сюди нiколи. Стiни тоi ЦЮПКИ були бруднi та нечистi понад усякий опис, а долом покритi трохи не краплистою вогкiстю. Асфальтова пiдлога була вся мокра вiд поналиваноi води, понаношеного не знати вiд якого ще часу болота та вiд харкотиння. Дверi зсередини не були такi жовтi та невиннi, як знадвору, — противно, вони були чорнi вiд вогкостi i перекованi навхрест двома залiзними грубими штабами, а навiть мала квадратова дiрка, вирiзана в них для продуху, була заткана дерев'яною дошкою i забита скоблем. Насеред казнi стояло вузьке залiзне лiжко з сiнником, вогким i брудним, як усе, напханим давно невiдмiнюваною, перегнилою соломою. В кутi пiд стiною стояло друге таке саме лiжко. Нi простирала, нi верети нiякоi, нi звичайноi арештантськоi подушки солом'яноi не було. Воздух у тiй казнi був густий та затхлий, бо анi вiкно, анi дверi не могли впускати тiльки свiжого повiтря, кiльки було треба. А в кутi близ дверей стояла звичайна арештантська посуда «катерина», приткана про славу якоюсь щербатою, непристаючою накривкою, i вiд неi розходився вбиваючий сморiд, наповняв казню i пронiмав собою все, окружав усi предмети в тiй пекольнiй катiвнi, немов обдавав iх якоюсь атмосферою огидства та прокляття. А близ тоi посуди стояла друга — великий, угорi широкий, нiчим не прикритий скопець з водою — до пиття!

Довго роззирався Темера, сильно натужував своi непривичнi очi, поки розглядiв усi тi предмети, глузуючi з нього своiм нехарством, своею нелюдською поганню. Його серце здавилось, мов у льодових клiщах, поганий, вонючий воздух захопив йому вiддих, i вiн закашлявся, аж сльози стали в очах.

В казнi ще нiхто не вiдзивався, хоть i чути було важке сапання кiлькох немов надавлених грудей. Темера почав роздивляти своiх товаришiв недолi.

На сiннику пiд стiною лежав, простягшися i пакаючи череп'янку-люльку, дiд около п'ятидесяти лiт, з чорною, кругло обстриженою бородою, з повним, набресклим лицем, зi щудлом при правiй нозi. Се був, впрочiм, плечистий, кремiзний чоловiк. Його дрантива сорочка була брудна, немов кiлька мiсяцiв непрана. Вiн лежав, оперши голову на локоть руки, а ноги накрив полотняним, брудним каптаном. Його невеличкi сивi очi спокiйно, трохи навiть смiшковато дивилися на нового арештанта-панича.

При ногах дiда, скулившися вдвое, мов песик, лежав невеликий чорноволосий хлопчик в чорних мiських штанах, в бруднiй сорочцi зо склепового тонкого полотна, немилосердно пофалатанiй на всi боки, так що всюди з-пiд шмат виднiлося буро-бронзове тiло. Лиця його не мiг Андрiй доглянути, бо вiн спав твердо i не прокинувся навiть вiд стуку дверей.

На другiм лiжку лежав чоловiк середнiх лiт, крепкий, приземистий, з оголеною бородою i обстриженим вусом. Шмаття на нiм було добре i не надто ще брудне, — видко було, що недавно вiн дiстався до сього мiсця «смрада i печалi». А тiльки його понуре лице осунулось i стало темне, мов земля, очi запали глибоко, а мохнатi крепкi руки раз у раз мимоволi стискали залiзнi кавалети лiжка, немов глядали своеi звичайноi, щоденноi роботи. Вiн лежав горiлиць i дивився прямо в стелю з якимось гнiвно рiвнодушним виразом i анi разу не глянув на нового гостя, аж доки той вiдтак не заговорив до нього.

Побiч нього, а радше йому при ногах, лежав на суконнiм петеку замiсто подушки молодий сiльський хлопчина. Його невелике чорняве лице сяло здоров'ям i тою чудовою, нiжною красою рисiв, яка не раз лучаеться у нашого сiльського люду, живучого в безпосереднiм дотицi з природою, матiр'ю всякоi краси. Довге м'яке волосся густою хвилею спадало йому на плечi; спереду було пiдстрижена в кружок. Великi блискучi чорнi очi свiтилися дитинячою лагiднiстю i цiкавiстю, обзираючи нового товариша. Тiльки руки i ноги, мускулистi, рапавi та сильно розвитi, свiдчили, що тот хороший хлопчина не в добрi плекався, але рiс серед важкоi працi, боровся довго i тяжко за свое життя. Андрiй, дуже вразливий на всяку красоту, довго не мiг вiдо

Страница 3

вати очей вiд сього хорошого лиця, тим ще кращого вiд многих хороших лиць, що свiтилося природним розумом, цiкавiстю та незiпсованим, щирим чуттям.

Прочi жителi сеi «салi» мусили мiститися на пiдлозi. Андрiеве око швидко оббiгло тих нещасних, порозкиданих на мокрiй, болотистiй та слизькiй вiд незасихаючого харкотиння асфальтовiй плитi. Там, пiд стiною, коло самих дверей лежав старий жид з безмiрно сухим та нужденним лицем, сухими, мов граблi, руками i з космами сивого волосся на бородi. Його голова, коротко обстрижена, спочивала, важко звiшена, на мокрiй плитi, а на довгiй тонкiй шиi понадувалися жили, мов понатягане мотуззя. Вiн спав твердо з роззявленим беззубим ротом, харкотiв, мов пiдрiзаний, а з рота спливала по бородi слина. Побiч нього сидiв якийсь п'яний, обiдраний мужик, у безполiй гунi, в чоботах, пов'язаних мотузками, в облупленiй баранковiй кучмi, в полотняних штанах без одноi штанки; замiсть ременя був оперезаний личаним мотузом. Сидячи на пiдлозi, вiн тихо хлипав, немов перед хвилею i по що перестав плакати.

З другого боку лiжка, коло стiни напротив дверей, лежав якийсь молодий ще чоловiк, лiт не бiльш 28 до 30, бiлявий з лиця, з бiлявим заростом, синiми очима i коротким русим волоссям на головi. Його борода, видко, давно не бачила гребеня, анi ножиць i стримiла покудовчена, мов розруйноване дроздове гнiздо. На тiм чоловiцi було намотано i навiшано тiльки всiляких шмат, що, лежачи на пiдлозi, вiн здавався копицею онуч, дишучою глибоким, важким вiддихом в тiй перелюдненiй i давно непровiтрюванiй цюпi.

Андрiй Темера тривожно, з болючим серцем довго водив очима по тих тiлах, по тих лицях людських i сам не знав, що казати, що думати. Кiльки горя, пекучого, несподiваного i таемного, ворушилося перед його очима в тiй темнiй, поганiй клiтi!… Адже се все перед ним — люди, його брати, так само, як вiн, умiючi чути i красу й погань життя! А тi, що iх заперли

СЮДИ, ЩО iх держать у тiй огиднiй ямi, — адже й се також ЛЮДИ, батьки дiтям, працюючi на хлiб, умiючi, так само, як i вiн, чути красу, й погань життя! Як же це так, що тут нараз виднiеться така страшенна пропасть мiж людьми i людьми?

Що се таке?… Андрiй, немов вiд важкого удару, похилив голову i опустив рамена. Йому стало в тiй хвилi так тяжко,так безмiрно холодно i тiсно на серцi, немов оце хто його з вольного, ясного свiта вкинув у глибоку керницю, i вiн упав на ii дно розбитий, заморочений. «Так, я справдi на днi, — думалось йому, — на днi суспiльностi, а отее довкола мене що ж, як не подення суспiльностi, що ж, як не тi виклятi парii, нацiхованi страшним, ганьблячим клеймом — бiдностi?…»




III


— А вiдки ви, пане? — перший спитав Андрiя дiд.

— З Тернополя.

— Ба, та що з вами сталося, що вас ту загнали?

— А що сталося! Я скiнчив у Львовi школи, ну, i iхав сюди на село до одного товариша вчитися з ним. Але, звичайне, чоловiк не чуеся нi в чiм злiм, то й лиха не надiеся. Не брав я з собою нiяких паперiв, анi паса, нiчого, — ну а ту нараз приiздимо, здибають нас шандарi серед дороги, зачинають мене питати, вiдка й що, — повидiли, що в мене нема паперiв, та й завернули мене сюда, до староства. Староство випитало, що й як, та й сказало мене завести сюда, — кажуть, що м'я хоче шупасом вiдставити аж там, де я родився. Та й таке мое!

— Н-ну, то також! — сказав дiд. — От, бачите, паночку, мое також подiбне. Я, коли знаете, з Волощi, — ту село таке е, недалiчко вiдси. Служив у воську… вiдстрiлили ногу в Ниталii, ну, а як був до воська нездалий, то й вiдпустили мене. Прийшов я на щудлi додому, нема нiчого… хоть жебрай або хоть з голоду гинь, все одно. А ту, видите, чоловiк ще чуеся в силi, встид жебрати, а робити коло хлiба годi без ноги. Пiшов я до Борислава. Там робота не така, стояча, при корбi. Робив я там щось з десять лiт… от, заробляв, щоби животiти… Але, по правдi кажучи, бувало й недоiсться, а все вiдложилося якусь там часточку за про слабiсть та старiсть… Ну, i грошик до грошика, призбиралося дещо i одежини троха придбалося… Звичайне, чоловiк живий, живе й гадае… Аж нараз дав пан бiг недугу… звалило мене так за одним разом, якби взяв та косою пiдтяв. Вилежав я шiсть мiсяцiв у жида в якiйсь комiрчинi… щастя, що ще не з-за зими. Виходжу якраз зi снiгом. Що ж тут робити?… Грошi за той час розслизлися, одежу треба було позаставляти… чоловiк по слабостi лежав би ще, а ту жид виганяе, бо вже нема чим платити… На роботу ставати — сили нема… Доленько моя нещасна! Що ту менi дiяти? А далi виджу, що куди круть, туди круть, а iншоi ради нема, взяв я, — встид не встид — пошив торби та й пiшов по хатах за жебраним хлiбом. Ну, богу дякувати, якось я тоту зиму тяжку перебув, а отее з весною хотiв назад ставати на роботу, коли се здибають мене шандарi, он ту за Майданом. — А ти вiдки, «дзяду»? — А, — кажу, — з Волощi. — Що, то ти не знаеш, що тепер заказано чужим дiдам ходити по селах? Кожде село мае само свого дiда вдержувати, а волочитися не вольно. — Та я, —кажу, —не дiд; я тiлько ось кiлька раз пiшов випросити кусник хлiб

Страница 4

, бо-м слабував, заробити не мiг… — Але де там, не дали менi й договорити… ще один, дай му боже царство небесне, в потилицю гопнув так, що аж ем лисого вола побачив, та й потягли до староства. А ту пан заступник старости — самого старости не було, вмер — навiть не переслухав мене, а зараз вiддав до «малого суду» за волоцюзтво. Засудили мене на двi недiлi арешту i на цюпас до мого села. Вiдсидiв же я тi двi недiлi, а вiдтак мене перевели сюда, та й ту я вже, богу небесному дякувати, от у п'ятницю буде пiвтора мiсяця, як кисну. І нiбито рахуеся, що не на карi, а ту най бог заступить, щоби й кара така була!… Пекла не треба, не то що! Та й не знати, доки ще тото буде, бо ту якось не квапляться, i гадки не мають!

— Ну, i як же ви ту сидите раз у раз? — питав Андрiй. — На прохiд ту не пускають?

— Е, де ту який прохiд! —вiдповiв дiд, усмiхаючись. — Але пускати пускають… щодень зрана йдемо мiсто замiтати.

— Всi?

— Нi, от я та й Митро, сесь от малий бойчук, та й Стебельський, он той у шматах, а бiльше нiхто.

— Ну, а решта — не виходять нiколи на свiжим воздух?

— Та не виходять, хiба що часом отсей газда йде на мiсто за хлiбом. Ну, а отсего старого жида та й тоту плачущу Магдалину в пiвтори штанцi та й в пiвгуни, то нинi лише що привели, то ще не знаю, що з ними буде. Та от жид, то вiн уже сидiв тамiй у Бориславi щось зо два мiсяцi до цюпасу, — то каже, що вже его паперi прийшли, та й десь завтра — позавтру пiде. Ми оба добре ся знаемо, — тяг, неборачисько, зо мною корбу в Бориславi довгi роки. А тепер, адiть, усiх з Борислава женуть цюпасом, хто не мае книжки. Та й його злапали.

Андрiй поглядiв на нужденне, сухе лице жида, що здавалося немов зроблене з патичкiв i обтягнене бурим поморщеним саф'яном. Тяжке хрипiння в грудi вiщувало, що сьому чоловiковi недовго вже жити на свiтi, а вся його постать аж надто голосно говорила, що й минуле його життя було не життя, а вiчне нидiння та бiдовання.

— Щира то душа, — говорив дальше дiд, — золоте серце. Щоби сам не знати в якiй бiдi, то нiколи не буде перед другими розводити своiх жалiв, а вже другого пожалуе й поможе чим може, так як рiдний брат. То таких жидiв ви небогато найдете, бiгме, що небогато. От, звичайне, зрiс межи нашими людьми, бiдував, працював сам вiдмалу так, як наш чоловiк, то тепер, якби не та борода, не пейси та не тота бекеша, то по его натурi нiхто би не сказав, що то жид!

— Ну, а як же ж ви тут жиете? — питав Андрiй, розглядаючи ближе казню, до котроi його очi почали звiльна привикати. Вiн побачив залiзну пiч, вмуровану до половини в стiну в головах того лiжка, на котрiм дiд лежав, а на печi побачив великий житнiй хлiб, який продають передмiщанки щодень на дрогобицькiм ринку.

— Та як жиемо, — вiдповiв дiд, — хлiбом жиемо та й по всему.

— Самим хлiбом?

— Самим хлiбом.

— А теплого нiчого?

— Е, паночку, вже, богу дякувати, пiвтора мiсяця, як в моiм ротi не було нiчого теплого! Та й вiдки ту взяти? Чоловiк дiстане на день тих 14 кр[ейцарiв], то що ж за них купиш. За 10 кр[ейцарiв] хлiба на день мало, а ту би ще соли купити, цибулi десь-колись, та й по грошех. От, адiть, беру що другий день по такому хлiбови, — коштуе 20 кр[ейцарiв], — часом менi з пего лишиться кусник на третiй день, то вже тогди й купую сира до цибулi. Якби грошi, то би мож купити на мiстi теплих флякiв, коли-бо ж що, мищина така, як долоня, та й 5 кр[ейцарiв], що я тим наiмся?… Волю вже цибулi купити, то маю того цiле наруччя, е що до хлiба на цiлий день. А от тотi другi, нiвроку, то й того не мають; як возьме оден з другим той хлiбець за 10 кр[ейцарiв] рано перед себе, то не лишить i кришки, з'iсть усе, а вiдтак чекае аж до другого рана. Лиш от той бойчук робить так, як я, що бере великий хлiб на два днi, то ще якось виходить. Але вiн би мiг лiпше стояти, бо не може iсти того сухого хлiба; тiлько що тотi ту, — дiд показав ногою просто себе на сплячого скуленого хлопця, — тотi забирають у него. Свiй з'iдять рано, а з полудня до него, так, як до своеi комори: — Митре, давай хлiба!

— А вiн, дурень, дае.

— Та щьо ж я буду хлiб держяти, а вони будуть голодувати, — вiдозвався дзвiнким голосом Митро, i чудовий, лагiдний усмiх розлився по його хорошiм лицi, заiскрився в його великих очах, додаючи iм ще бiльше краси i принадностi.

— Ну, ну, ти, дурнику, повидiв би ти, що би вони тобi сказали, якби вони мали, а ти не мав та голодував. Випросив би ти у них, але хiба каменя голову провалити!

— Та щьо, — сказав Митро попросту, — то я би й не просив у них.

— А ти за що ту? — спитав Андрiй Митра, обертаючись до нього. — За що тебе сюди затащили? Кому ти голову провалив?

Митро засмiявся.

— Та нiкому, — сказав вiн, по-бойкiвськи протягаючи голос «а». — Мене взяли з Борислава, що книжки не маю.

— А ти вiдки?

— Та з Дзвiняччя. Мама вмерли ще на «коляру», а тато вiдтак зачяли пити, продали грунт, далi й хату задовжили, а тоi осени взяли та й умерли. А я пак щьо мав робити? Ішли нашi парубки до Борислава, та й я з ними. Ну, та щьо я зароблю?

Страница 5

i згодитися не вмiю, нi потягнути не здужяю, от хiба до млинка, та щьо з кибля вiбирати, — ну, то за то платили по штири, а найбiльше по п'ять шусток. Перезимував я там якось, а на весну хотiв iти де в службу, аж ту мене взяли.

— І довго сидиш?

— Та вже от мiсяць, — сказав Митро спокiйно своiм рiвним, дзвiнким, мало що не дитинячим голосом. — Ми ту всi з Борислава, — говорив далi Митро, — лиш от Стебельський нi.

— Ну, той собi, правду сказавши, сам бiду найшов, — сказав, сумно всмiхаючись, дiд. — Учений чоловiк, «гiмiназiю» кiнчив, усi класи, а тiлько, видите, ту (дiд помотав долонею коло чола) щось ему хибуе. Писав у Самборi при староствi, вiдтак, каже, у якогось адвоката, а далi зовсiм опустився.

— Дiду, дiду, — перебив його в'ялий, мов пiвсонний, голос Стебельського, — та говорiть-бо по правдi! Що то значить «зовсiм опустився»? Як-то я так зовсiм опустився?

Дiд усмiхнувся.

— Та видите, — сказав вiн до Андрiя, — почало его щось гризти та лоточити всерединi. «Що се, — каже, — я роблю? Пишу оту, а до чого те писання здале? Тiлько люди вiд него плачуть та проклинають. А я за те ще вiд них грошi беру!» Ну, i так ему тi людськi сльози збридили писання, що взяв та й покинув. Свое панське шмаття попродав i почав усе сам собi робити. Гляньте лишень на его мундур! Се вiн сам собi таке викравцював!

— Чоловiк, котрий у всьому сам собi не може вистарчити, — проговорив знов Стебельський, вперши блудний взiр у темний кут казнi, — мусить затягати довг у других. А хто затягае довг, той довжник… мусить вiддавати. А як не мае що вiддати i не знае як вiддати? А ту вiрителi — хлопи, баби… плачуть i кленуть! Спати не можна вночi… страшно… все чуеш плач i прокляття! А найгiрше тi дiти — такi нужденнi, голi, попухлi… i не кленуть, тiлько плачуть i вмирають. Як мухи гинуть… Я через два роки заснути на волос не мiг, усе той плач уночi чув. І мусив покинути все. А як почав сам собi вистарчати у всiм, то лекше стало.

— Як же ж ви самi собi вистарчали? — запитав його Те-мера.

— Як? — І Стебельський звернув своi млявi очi на нього. — Попросту. Роблю лиш те, що на пожиток iде: коплю, воду ношу, худобу пасу, iм тiлько те, що зароблю. Одягаюся в те, що сам собi зладжу. Сплю на землi. А перша рiч — м'яса не iсти i пера до рук не брати. Бо м'ясо доводить чоловiка до дикостi, а перо в людських руках стаеся страшнiше, нiж львовi пазури, тигровi зуби i гадюча отрута.

— Ну, видите, — сказав дiд, коли Стебельський скiнчив свою промову, — все у него такi рiчi по головi шибають. Ну, а так вiн хлоп здоровий. І робучий, нема що казати, а щирий такий! Уже як що робить, то всю силу, всю душу в те кладе. Отже, кажу вам, покинув панство i наймився у якогось господаря на службу. Та що, i там не мiг довго витримати.

— Ба, та як його витримати, — сказав рiвнодушно Стебельський, — коли господар — богач, слуг понаймав, сам нiчого не робить, а слугу, скоро що-небудь, та й трах у лице.

— Отаке его всюди було! — смiючися, сказав дiд. — Зовсiм так, як то приповiдають, що дурня i в церквi б'ють.

А шкода его! Вчений чоловiк, з попiвського роду. І книжки мае ще своi, читати не зарiкся. Навiть сюди з собою привiз, та полiцiяни вiдiбрали.

— То вiдки ж вiн сюди приiхав?

— Та, чуете, з Самбора. Там, у Самборi, вiн жив довгi лiта, нiхто ему нiчого не казав, аж нараз сеi весни зачув якось, що поклич ся стала, кличуть резервiстiв до зицирки. А вiн, бачите, родився в тутешнiм циркулi та й узявся, приiхав сюди, нiби до воська ставитися. А в него вже абшит е, ще вiдколи пальцi вiдморозив.

— А вiн же як пальцi вiдморозив?

— Кажуть вам, що у него в головi… тее… «Ну, — розказував менi, — iду я раз зимою, а мороз був трiскучий; iду до Самбора десь з якогось села, а на дорозi якесь зелiзо лежить, штаби кусень, чи що. —Е, — каже, — гадаю собi, чиясь згуба, треба вiддати до полiцii, най оголосять!» Та й узяв, дурень, тото зелiзо в голу руку i нiс бiльше, як милю…

— Пiвтори милi, — поправив рiвнодушно сам Стебельський, котрий, лежачи на землi, слухав сеi бесiди. Андрiй озирнувся на нього, а дiд балакав дальше, немов то й нiчого його не обходило, що Стебельський слухав його бесiду. — Приносить до полiцii, а там усi в смiх. Ба, далi хочуть брати вiд него те зелiзо; а ту, гов, зелiзо прикипiло до руки. Зараз его до шпиталю, але що, не було ради, мусив дохтор повiдрiзувати пальцi.

Стебельський, мов на ствердження сеi бесiди, пiдняв догори праву руку, на котрiй усi пальцi були поврiзуванi по перший кичеренок.

— А шкода его, вчений чоловiк, та й нiкому нiчого злого не вдiе, спокiйний. Також его мають везти на мiсце вродження, вже ось мiсяць сидить. Та й ще держать его ту в такiй муцi, i не досить на тiм, щодня дають ему 14 кр[ейцарiв] з его власних грошей. Бо як его полiцiяни спiймали, таки на двiрци, скоро йно приiхав, то вiдобрали тутка у него той абшит та й 39 ринських i з тих грошей его й годують.

— І свiдоцтво шкiльне з осьмоi класи, — доповнив Стебельський, — три книжцi, 39 ринських i свiдоцтво шкiльне з осьмоi класи,

Страница 6

пробубонiв ще раз, немов учився напам'ять сього речення. А вiдтак пiдвiвся на пiдлозi, сiв i, обертаючи свое бiляве лице без барви i без виразу до Андрiя, спитав:

— Et dominus… intelligit latine?[1 - А пан… розумiе по-латинi?]

— Intelligo.[2 - Розумiю.]

— Et germanice?[3 - І по-нiмецькому?]

— Intelligo.

— Und Sie… Sie kennen die allgemeine Geschichte von Gindely, — die hat man mir abgenommen, — drei Bende: Geschichte des Alterthums, Geschichte des Mittelalters und die… die Geschichte der neuen Zeit.[4 - І ви… ви знаете всесвiтню iсторiю Гiнделi, — ii в мене вiдiбрали, — три томи: давня iсторiя, середньовiчна iсторiя та… iсторiя нових часiв.]

— Вчений чоловiк… розумна голова… — лепотiв сам про себе дiд, — та й шкода его, що так пiшов! То вже така iх фамелiя… І мати небiжка так пiшла…

— Et quas scholus, dominus absolvil?[5 - А якi школи пан закiнчив?] — питав дальше Стебельський.

— Я був у Львовi на фiлософiчнiм видiлi.

— Ergo, philosophiam majorem![6 - Отже, вищу фiлософiю!]

— Нi, — сказав Андрiй, — фiлософiя одна, нема меншоi, анi бiльшоi, хiба е менше фальшива i бiльше фальшива, — впрочiм, i то ще господь святий знае!

Стебельський слухав тих слiв з випуленими очима, немов не розумiв з них i одноi йоти, вiдтак схилив голову i ляг назад на мокру, слизьку вiд харкотиння пiдлогу.




IV


— А отсей жидик, — сказав дiд по хвилевiй мовчанцi, вказуючи ногою на сплячого на його лiжку чорноголового хлопака, — то таки тутешнiй. Се, бачу, з тих «кiшiнькових майстрiв». Не знаю, нащо его ту держать та й на яке. А сидить уже також зо двi недiлi. Чи як, Митре?

— А, от завтра акурат двi недiлi, — присвiдчив Митро.

— Не знати, що з ним буде, бо ще его анi разу не кликали «на протоку».

— Анi разу не кликали — за двi недiлi?! — скрикнув Андрiй.

— Таки що не кликали. Сидить та й сидить, i пес за ним не гавкне, а пану iнспекторовi не квапно ся дiе… Ну, а он той другий — то наш газда, той уже ту зимуе.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


А пан… розумiе по-латинi?




2


Розумiю.




3


І по-нiмецькому?




4


І ви… ви знаете всесвiтню iсторiю Гiнделi, — ii в мене вiдiбрали, — три томи: давня iсторiя, середньовiчна iсторiя та… iсторiя нових часiв.




5


А якi школи пан закiнчив?




6


Отже, вищу фiлософiю!