Страница 1

Мойсей
Іван Якович Франко




Іван Франко

МОЙСЕЙ





Пролог


Народе мiй, замучений, розбитий,
Мов паралiтик той на роздорожжу,
Людським презирством, нiби струпом, вкритий!

Твоiм будущим душу я тривожу,
Вiд сорому, який нащадкiв пiзних
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобi на таблицях залiзних
Записано в сусiдiв бути гноем,
Тяглом у поiздах iх бистроiзних?

Невже повiк удiлом буде твоiм
Укрита злiсть, облудлива покiрнiсть
Усякому, хто зрадою й розбоем

Тебе скував i заприсяг на вiрнiсть?
Невже тобi лиш не судилось дiло,
Що б виявило твоiх сил безмiрнiсть?

Невже задарма стiльки серць горiло
До тебе найсвятiшою любов’ю,
Тобi офiруючи душу й тiло?

Задарма край твiй весь политий кров’ю
Твоiх борцiв? Йому вже не пишаться
У красотi, свободi i здоров’ю?

Задарма в словi твойому iскряться
І сила, й м’якiсть, дотеп, i потуга,
І все, чим може вгору дух пiдняться?

Задарма в пiснi твоiй ллеться туга,
І смiх дзвiнкий, i жалощi кохання,
Надiй i втiхи свiтляная смуга?

О нi! Не самi сльози i зiтхання
Тобi судились! Вiрю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлюе й огнем живущим буха!

О, якби пiсню вдать палку, вiтхненну,
Що мiлiони порива з собою,
Окрилюе, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнiвами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, i ти огнистим видом
Засяеш у народiв вольних колi,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомiн волi
І глянеш, як хазяiн домовитий,
По своiй хатi i по своiм полi.

Прийми ж сей спiв, хоч тугою повитий,
Та повний вiри; хоч гiркий, та вiльний,
Твоiй будущинi задаток, слiзьми злитий,

Твойому генiю мiй скромний дар весiльний.

Д[ня] 20 липня 1905




І


Сорок лiт проблукавши, Мойсей
По арабськiй пустинi
Наблизився з народом своiм
О межу к Палестинi.

Тут ще пiски й червонi, як ржа,
Голi скелi Моава,
Та за ними синiе Йордан,
І дiброви, й мурава.

По моавських долинах марних
Ось Ізраiль кочуе:
За тi голi верхи перейти
Вiн охоти не чуе.

Пiд подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли iх гризуть
Осети та будячче.

Що чудовий обiцяний край,
Що смарагди й сапфiри
Вже ось-ось за горою блистять, —
З них нiхто не йме вiри.

Сорок лiт говорив iм пророк
Так велично та гарно
Про обiцяну ту вiтчину,
І все пусто та марно.

Сорок лiт сапфiровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-моргана злудна.

І зневiрився люд, i сказав:
«Набрехали пророки!
У пустинi нам жить i вмирать!
Чого ще ждать? І доки?»

І покинули ждать, i бажать,
І десь рваться в простори,
Слать гiнцiв i самим визирать
Поза ржавii гори.

День за днем по моавських ярах,
Поки спека дiймае,
У дрантивих наметах своiх
Весь Ізраiль дрiмае.

Лиш жiнки iх прядуть та печуть
В гранi м’ясо козяче,
А воли та осли iх гризуть
Осети та будячче.

Та дрiбна дiтвора по степу
Дивнi iграшки зводить:
То воюе, муруе мiста,
То городи городить.

І не раз напiвсоннi батьки
Головами хитають.
«Де набрались вони тих забав? —
Самi в себе питають. —

Адже в нас не видали того,
Не чували в пустинi!
Чи пророцькi слова перейшли
В кров i душу дитинi?»




II


Лиш один з-помiж сеi юрби
У шатрi не дрiмае
І на крилах думок i журби
Поза гори лiтае.

Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дiдусь слабосилий,
Що без роду, без стад i жiнок
Сам стоiть край могили.

Все, що мав у життi, вiн вiддав
Для одноi iдеi,
І горiв, i яснiв, i страждав,
І трудився для неi.

Із неволi в Мiцраiм свiй люд
Вирвав вiн, наче буря,
І на волю спровадив рабiв
Із тiснин передмур’я.

Як душа iх душi, пiдiймавсь
Вiн тодi многi рази
До найвищих пiднебних висот
І вiтхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих iх душ
У днi проби i мiри
Попадав вiн iз ними не раз
У безодню зневiри.

Та тепер його голос зомлiв
І погасло вiтхнiння,
І не слухае вже його слiв
Молоде поколiння.

Тi слова про обiцяний край
Для iх слуху — се казка;
М’ясо стад iх, i масло, i сир —
Се найвищая ласка.

Що з Мiцраiм батьки i дiди
Пiднялись до походу,
На iх погляд, се дурiсть, i грiх,
І руiна народу.

Серед них Авiрон i Датан
Верховодять сьогоднi;
На пророцькi слова iх одвiт:
«Нашi кози голоднi!»

І на поклик його у похiд:
«Нашi конi не кутi».
На обiцянки слави й побiд:
«Там войовники лютi».

На принади новоi землi:
«Нам i тут непогано».
А на згадку про божий наказ:
«Замовчи ти, помано!»

Та коли загрозив iм пророк
Новим гнiвом Єгови,
То йому заказав Авiрон
Богохульнi промови.

А на зборi Ізрайля с