Страница 1

Коли ще звiрi говорили
Іван Франко


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Коли ще звiрi говорили» – збiрка, до якоi увiйшли лiтературнi обробки iндiйських, нiмецьких, грецьких, росiйських казок***. Автор додае у них нацiональний колорит i посилюе виховнi мотиви. Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Перехреснi стежки», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Малий Мирон», «Boa constrictor», «Украдене щастя», «Олiвець», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.





Іван Франко

КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ





ОСЕЛ І ЛЕВ


Був собi Осел. Багато було йому працi у господаря.

«Давай, – думае, – втечу в лiс i буду жити на волi! Буду собi пастися в лiсi, i хто менi що зробить?».

І, не довго думавши, втiк вiд господаря у лiс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, нiчого не робить, нiхто його не б'е – вiдколи живе, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та просто на нього.

«Ну, – думае собi Осел, – аж тепер край менi буде!» Але поки Лев дiйшов до нього, вiн якось трохи отямився й подумав собi:

«Ану, може, я його як-небудь обдурю?» Та як стояв – бух на землю, лiг собi й лежить. Надходить Лев i кричить уже здалека:

– Ей, ти, хто ти там? Як ти смiеш лежати? Чому не встанеш i не поклонишся менi?

А Осел мов i не чуе. Лежить собi та тiльки довгими вухами клапае.

Надiйшов Лев i знов кричить:

– Зараз устань i поклонися менi!

– А хто ж ти такий? – питае Осел.

– Ти ще й питаешся? – кричить грiзно Лев. – Хiба ти не знаеш, що я Лев, над усiма звiрами цар?

Осел, не встаючи, пiдвiв голову й витрiщив на нього очi.

– І що ти за дурницi говориш? – промовив вiн. – Ти цар над усiма звiрами? Хто тобi це сказав? Де це написано? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! – Лев стояв, мов лобом об стiну стукнувся.

– Хто менi це сказав? Та всi менi кажуть, що я над звiрами цар. Хiба ж це неправда?

– Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усiма звiрами не ти, а я.

– Ти? – здивувався Лев. – А де це написано?

– А йди подивися ось тут!

І вiн устав на ноги й, обернувшися задом до Лева, показав йому свое задне копито, на якiм була прибита новiсiнька блискуча пiдкова.

– Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.

– Ото диво! – промовив Лев. – А я про те й не подумав нiколи. Мабуть, твоя правда. Але стiй! Давай будемо змагатись. Ходiмо в лiс, хто за годину наловить бiльше звiрiв, той буде справжнiй цар.

– Добре, нехай i так! – промовив Осел, i з тим вони розiйшлись.

Лев побiг по лiсi; бiгав, бiгав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звiра – за годину мав уже п'ять чи шiсть штук.

А Осел тим часом що робить? Пiшов собi на широку поляну, де сонечко ясно свiтило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть вiдкинув, очi зажмурив, язик висолопив – кожен сказав би: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби лiтають, ворони, канi, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усi гуртом до нього. Зразу здалека заскакували, а далi бачать, що не рухаеться, то й почали по ньому скакати, клювати йому язик та очi. А Осел нiчого, тiльки коли якийсь птах дуже близько пiдлiзе, а вiн клац його зубами або стук його ногою, вб'е та й сховае пiд себе, та так хитро, що iншi й не бачать; не минуло й години, а вiн уже надушив iх з пiвкопи. Тодi схопився на ноги, як зареве, а птахи всi врозтiч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те мiсце, де мали зiйтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.

– Ну, що, – каже до Осла й показуе йому свою здобич, – бачиш, скiльки я наполював?

– Ну, та й дурний же ти, Леве, – каже Осел i копнув його звiрiв ногою. – Таких звiрiв я мiг би наловити зо двi копи. Та чого вони вартi! А ти подивись на моiх! Я тiльки таких ловив, що в повiтрi лiтають. Ану, спробуй ти!

– Нi, я такоi штуки не втну, – вiдповiв Лев. – Аж тепер бачу насправдi, що ти над звiрами цар, а не я! Вибачай менi, що я так нечемно говорив з тобою!

– А бачиш! – промовив Осел. – Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого вiд себе, то що тодi буде? От i тепер я мiг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зi злоi волi. Йди ж тепер i шануйся на другий раз!

І Лев пiшов, похнюпившись та пiдiбравши хвiст, немовби хто вилив на нього бочку холодноi води. Чи близько, чи далеко, зустрiчае в лiсi Вовчика-братика.

– Здоровi були, найяснiший царю! – каже Вовк i низенько кланяеться.

– Ет, iди, не смiйся з мене! – каже сумно Лев. – Який я тобi цар?

– Як-то? – скрикнув Вовк. – Хто ж би посмiв iнакше сказати?

– Мовчи, братику, – пошепки говорить до нього Лев. – Тут недалеко е справжнiй цар. Як почуе, буде бiда i тобi, й менi.

– Справжнiй цар? – здивувався Вовк. – Що за диво? Який же тут е справжнiй цар, крiм тебе?

– Є, е! – зi страхом прошепотiв Лев

Страница 2

 – Я сам його бачив. Та такий страшний! А що за сила! Навiть таких звiрiв ловить, що в повiтрi лiтають. Я радий, що мене хоч живого пустив.

– Ну, що ти говориш? – здивувався Вовк. – Диво дивне! Знаю цей лiс давно, але нiяк не придумаю, хто б то мiг бути. Який же на вигляд той новий цар?

– Одне слово – страшний! – сказав Лев. – Вуха оттакi, голова як цеберко, а на заднiй нозi царська печать.

– Нiяк не вгадаю, хто це може бути? – дивувався Вовк. – Знаеш що, ходiм, покажи менi його.

– Я? Нiзащо в свiтi! – скрикнув Лев. – Досить уже раз страху набрався.

– Та ходiмо! Чого боятися? – заохочував Вовк. – От знаеш що, прив'яжи себе своiм хвостом до мого, смiлiше нам буде йти.

– Про мене, – каже Лев, – нехай буде так. Зв'язалися обое хвостами докупи та й пiшли.

Вийшли на горбок над полянкою, що на нiй пасся Осел. Лев зупинився та й шепоче до Вовка:

– Ось вiн! Ось вiн! Подивися! Обертаеться Вовк, поглянув та як крикне:

– Дурний Леве, та це ж Ослисько! – А Левовi почулося, що то новий цар уже близько, як злякаеться та ходу! Через пеньки, через ярки що було духу. Бiг, бiг, далi втомився, став та й озирнувся.

– А що, Вовче, близько вже той новий цар?

Але Вовк тiльки язик висунув. Як був прив'язаний до левиного хвоста, так i волiкся за ним усю дорогу, поки й дух випустив.

– А бачиш, – каже до нього Лев, – ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його зблизька, то од самого страху помер!




ЛИСИЧКА І РАК


Зустрiлася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як вiн помаленьку лiзе. А далi давай над ним насмiхатися:

– Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжнiй неборак! А скажи менi, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дрiжджi послали, а ти аж через рiк з дрiжджами прийшов та й тi посеред хати розiлляв?

– Може, коли й правда була, – каже Рак, – а тепер дуже на брехню схоже.

– Овва! Значить, ти тепер прудкiший став?

– Прудкiший чи не прудкiший, а тобi глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше вiд тебе до того пенька добiжу.

– Що? що? що? – здивувалася Лисичка. – Ти хотiв би зi мною наввипередки бiгати?

– Не тiльки побiжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на мiсцi буду, – мовить Рак.

Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився iй клiщами за хвiст. Рушила Лисичка, бiжить щодуху, аж курява здiймаеться. Добiгла до пенька та й кличе:

– А де ти, Раче? Нiчого не чути.

– Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.

– Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забiг.




ЯК ЛИСИЦЯ САМА СЕБЕ ПЕРЕХИТРИЛА


Ходив собi Вовчик-братик по лiсi, ходив, та й спiткала його тяжка пригода. Побачили його ловцi-молодцi та й почали за ним гнатися. Тiкав Вовчик лiсом, лiсом, а далi прийшлося вибiгти на биту дорогу. А дорогою в ту хвилину йшов з поля чоловiк з мiшком i цiпом. Вовк до нього:

– Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мiшок! За мною ловцi-молодцi гоняться, хочуть менi вiку вкоротити.

Змилувався чоловiк, сховав Вовка в мiшок, кинув собi на плечi та й несе. Аж надбiгають ловцi-молодцi.

– А не бачив ти, чоловiче, Вовчика-братика?

– Нi, не бачив.

Ось вони й побiгли далi. А коли вже iх не було видно, Вовк iз мiшка обзиваеться:

– А що, пiшли вже моi гонителi?

– Пiшли.

– Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловiк розв'язав мiшок i випустив Вовчика-братика на волю. А той i говорить:

– Ну, чоловiче, тепер я тебе з'iм.

– Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такоi бiди врятував, а ти мене з'iсти хочеш!

– А що, чоловiче! Це так у свiтi ведеться: старе добро забуваеться.

Бачить чоловiк, що дiло погане, та й говорить:

– Ну, коли так, то ходiмо далi! Звернемося до звiрiв, хай розсудять. Коли скажуть по-твоему, то нехай по-твоему й буде: з'iси мене.

Пiшли далi. Зустрiчають стару Кобилу. Чоловiк до неi й говорить:

– Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я врятував Вовчика-братика з тяжкоi пригоди, а вiн хоче мене з'iсти. – І розповiв усе, як було.

Кобила подумала, подумала та й мовить:

– Вовкова правда, чоловiче! Я жила у господаря дванадцять лiт, робила на нього з усiеi сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарiла i до роботи стала нездатна, вiн узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з'iли. Оце вже я тут тиждень днюю i ночую i жду не дiждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то, дядечку, старе добро забуваеться.

– А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк. Засумував чоловiк i почав «просити Вовка, щоби пошукати iм ще другого суддi. Вовчик погодився. Ідуть, iдуть, надибали старого Пса. Чоловiк i до нього звертаеться зi своiм дiлом. Розповiв йому все, як було. Пес подумав, подумав та й каже:




Конец ознакомительного фрагмента.