Страница 1

Борислав смiеться
Іван Якович Франко




Іван Якович Франко

Борислав смiеться





I


Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевiй вежi вибив швидко i плачливо одинадцяту годину. Вiд громадки веселих, гарно повбираних панiв-обивателiв дрогобицьких, що проходжувалися по «плянтах» коло костела в тiнi цвiтучих каштанiв, вiддiлився пан будовничий i, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до робiтникiв, занятих при новорозпочатiй будовi.

— Ну, що ж, майстер, — крикнув вiн, не доходя, — готовi ви вже раз?

— Все готово, прошу пана будовничого.

— Ну, то кажiть же вдарити раст!

— Добре, прошу пана! — вiдповiв майстер i, обертаючися до помiчника, що стояв побiч нього i докiнчував обтiсувати величезну фундаментову брилу попелiвського пiщаника, сказав: — Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуеш, що пан будовничий кажуть раст бити?… Живо!

Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб i поспiшив сповнити майстрiв розказ. Перескакуючи через розкидане кругом камiння, задихавшись i посинiвши з натуги, вiн бiг, що було моцi в його тонких, мов скiпи, ногах, до високого паркану. На парканi завiшена була на двох мотузках дошка, а побiч неi на таких же мотузках висiли двi дерев'янi довбеньки, котрими бито о дошку. Се був прилад, котрим давалось знак, коли починати або кiнчати роботу. Бенедьо, добiгши до паркана, хопив довбеньки в обi руки i з усiеi сили загримав ними о дошку.

«Калать! калать! калать!» — роздалося радiсне, голосне гавкання «дерев'яноi суки». Так муляри звали образово сесь прилад. «Калать! калать! калать!» — гримотiв Бенедьо без упину, всмiхаючись до дошки, котру так немилосердно катував. А всi муляри, занятi кругом на широкiм плацу: хто тесанням камiння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких чотиригранних вапнярках, усi копатiльники, що копали ями пiд пiдвалини, теслi, що взадi, мов жовни, цюкали, обтiсуючи здоровеннi ялицi та дубове дилиння, трачi, що рiзали тертицi ручними пилами, цеглярi, що складали в стоси свiжо привезену цеглу, — весь той рiзнородний робучий люд, що снувався, мов мурашки, по плацу, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, — усi зупинилися i перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавлення крючка нараз спинить в ii скаженiм ходi.

«Калать! калать! калать!» — не переставав завзято гукати Бенедьо, хоть усi вже давно почули гавкання «дерев'яноi суки». Муляри, що стояли схиленi над камiнними брилами та з розмахом ценькали о твердий пiщаник, аж час вiд часу iскри пирскали з-пiд оскарба, тепер, покинувши своi прилади, випростовували крижi i роздоймали широко руки, щоби захопити якнайбiльше воздуху в груди. Деякi, котрим вигiднiше було клячiти або чапiти при роботi, звiльна пiддвигалися на рiвнi ноги. В вапнярках шипiло та булькотiло вапно, немов лютилось, що його наперед спражено в огнi, а тепер назад вкинено в воду. Трачi такiй лишили пилу в недорiзанiм брусi; вона повисла, спершися горiшньою ручкою о дилину, а вiтер хитав нею на боки. Копатiльники повстромлювали рискалi в м'яку глину, а самi повискакували наверх з глибоких ровiв, вибраних пiд пiдвалини. Мiж тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з трачинням та сприсками камiння на одежi, руках i лицях, почав збиратися на фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер i пан будовничий.

— А як, прошу пана, спустимо сей камiнь на мiсце? — спитав будовничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану пiдвалину, котра, хоть лежала плоским боком на невеликих дерев'яних валах, все-таки сягала майстровi трохи не по пояс.

— Як спустимо? — повторив протяглим голосом будовничий, зирнувши крiзь монокль на камiнь. — Ну, проста рiч, на дрюках.

— А може, воно троха небезпечно, прошу пана? — закинув майстер.

— Небезпечно? А то для кого?…

— Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, — вiдповiв, усмiхаючися, майстер.

— Е-е-е! Що того! Небезпечно!… Не бiйтеся, нiщо нiкому не станеться! Спустимо!…

І пан будовничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немов то вiн уже наперед силуеться i натужуеться, спускаючи камiнь на призначене для нього мiсце.

— Спустимо безпечно! — повторив ще раз, i то з такою певнiстю, немов переконався, що його сили вистачить на таке дiло. Однако майстер-недовiрок похитав головою, але не сказав нiчого.

Тим часом i прочi обивателi, що досi громадками проходжувалися по «плiнтах» довкола костела, на голос "дерев'яноi суки" почали звiльна стягатися теж до новоi будови, а поперед всiх сам властивець новоi будови, Леон Гаммершляг, високий i статний жид з кругло пiдстриженою бородою, прямим носом i червоними, мов малини, устами. Вiн був нинi дужо веселий, говiркий i дотепний, сипав жартами i забавляв, видимо, цiле товариство, бо всi громадилися i тиснулися круг нього. Далi, в другiй громадцi, прийшов Герман Гольдкремер, найповажнiший, то есть найбагатший з усiх присутнiх обивателiв. Вiн був бiльше здержаний, тихий, а навiть трохи ч

Страница 2

гось маркiтний, хоч i старався не показувати того. Далi йшли ще другi пiдприемцi, багачi дрогобицькi i бориславськi, деякi урядники та один околичний дiдич, великий приятель Гаммершляга, певно, тому, бо весь його маеток був в Гаммершляговiй кишенi.

Цiле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерiй, в блискучих чорних цилiндрах, в рукавичках, з лiсками в руках i перстенями на пальцях, дивно вiдбивало вiд сiроi маси робiтникiв, пестрiючоi хiба червоною краскою цегли або бiлою краскою вапна. Тiльки веселий гамiр одних i других мiшався докупи.

Цiлий плац на розi улиць Панськоi i Зеленоi заповнений був людьми, деревом, камiнням, цеглою, гонтям, купами глини i подобав на велику руiну. Тiльки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанiм саду, мала вид живий i принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною пiд входу, всерединi обвiшана диванами, в нiй i довкола неi крутилися прислужники з криком та прокляттями. Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляг хотiв учтити закладини нового дому. І ще один незвичайний гiсть з великим подивом придивлявся цiлому тому натовповi людей i предметiв. Се була невелика особа, — а прецiнь усi на неi ззиралися цiкаво i якось дивно.

— Ти, Бенедю, — спитав якийсь замазаний глиною робiтник, — а то на яку пам'ятку того щигля сюда вивiсили?

— А, щось-то вже вони з ним гадають робити, — вiдповiв Бенедьо.

Всi робiтники перешiптувалися мiж собою i позирали на щигля, що скакав в дротянiй клiтцi, завiшенiй на дрюцi над самою ямою, але нiхто не знав, нащо вiн. Навiть майстер не знав, хоть надавав собi премудрий вид i на запитання робiтникiв вiдповiдав: "Аякже, все би-сь хтiв знати! Постарiешся, як усе пiзнаеш!"

А щиголь мiж тим, отямившися з першого переляку при першiм напливi цiлоi товпи народу, скакав собi по щебликах клiтки, теребив конопляне сiм'я дзьобиком, а часом, ставши на верхнiй щеблик, трiпотав червоно-жовто-басманистими крильцями i щебетав тонесенько: «Тiкiлi-тлiнь! Цюррiнь-цюррiнь! куль-куль-куль!…»

З-мiж натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Леона Гаммершляга, визначився його голос. Вiн вискочив на пiдвалину i обернувся до всього товариства:

— Моi панове, сусiди i добродii!

— Тихо! тихо! пст! — загомонiло кругом i утихло. Леон говорив далi:

— Дуже, дуже вам дякую, що ви були такi добрi почтити мене своiм приходом на нинiшнiй, такий важний для мене обхiд… — О, просимо, просимо! — загомонiло кiлька голосiв, грубих i тонких.

— Ах, ось i нашi дами iдуть! Панове, передовсiм ходiм дами привiтати! — І Гаммершляг щез знов у товпi, а кiлька молодших панiв пiшло на улицю, де саме надкотило кiлька бричок з дамами. Панове помогли iм повилазити з бричок i попiдруч повели на плац, де зроблено для них мiсце тут же, близ величезноi камiнноi брили.

Дами тi — були то по бiльшiй частi старi i поганi жидiвки, котрi недостачу молодостi i красоти старались покрити пишним i виставним багатством. Шовки, атласи, блискуче камiння i золото так i сяло на них. Вони щохвилi осторожно обзирали своi сукнi, щоб не сплямити дотиком о цеглу, камiння або не менше брудних робiтникiв. Одна тiльки Фаннi, донька Гаммершляга, визначувалась з-помiж дам iменно тим, чого iм неставало — молодiстю i красотою, i виглядала мiж ними, мов розцвiтаюча пiвонiя мiж вiдцвiвшими будяками. Круг неi тож i громадились молодшi з товариства, i швидко там зiйшлася купка, в котрiй пiшла оживлена, голосна бесiда, мiж тим коли прочi дами, по перших звичайних викриках подиву, по перших бiльше-менше пискливих та вивчених жиченнях властивцевi всякого щастя, сталися досить тяжкi на слова i почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоiсь комедii. Тим ожиданиям швидко заразилися й другi. Веселий гомiн умовк. Бачилось, що разом з дамами налетiв на товариство дух нуди i якоiсь силуваноi здержаностi, котра нiкому нi на що не здалася.

І Гаммершляг якось немов збився з пантелику. Вiн мов забув, що перед хвилею почав був говорити бесiду, i снувався то сюди, то туди, зачинав то з одним, то з другим розмову о речах постороннiх, але все то якось не клеiлося. Нараз побачився супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос дерева, i озирав цiлий плац, немов забирався його торгувати.

— А що ж вашоi панi нема, дорогий сусiдо? — вказав Леон, усмiхаючись.

— Даруйте, — вiдповiв Герман, — вона, певно, щось нездорова.

— Ах, дуже менi жаль! А я надiявся…

— Але що, — вiдказав задобрюючи Герман, — хiба ж то вона така велика особа! Обiйдеся про ню!

— Нi, коханий сусiдо! Прошу так не казати, що невелика особа… Як же так?… От моя Фаннi, бiдна дитина, — як вона була б щасливою, якби мала таку матiр!…

Неправда тих слiв аж била з лиця i очей Леоновi, але уста, послушнi наказовi волi, говорили, а розум силяв iх докупи, як того вимагав iнтерес.

Але ось вiд Лану, де на сходi видно було височезну побiлену божницю, почувся великий крик i гамiр. Всi гостi i робiтники звернули очi в той бiк. По хвилi показалася на улицi мов чорна гоготяча хмара, — се був кагал жидiвський з рабином в

Страница 3

ерединi, котрий мав звершити обряд посвячення пiдвалин нового дому.

Швидко цiлий плац був залитий жидами, котрi, своiм звичаем, говорили всумiш, голосно i борзо, снували, мов мурашки в розваленiй купинi, оглядали все i немов таксували все очима, а вiдтак зiтхали та похитували головами, немовби разом i дивувалися багатству Леона, i жалували, що багатство тото в його, а не в iх руках. Немногi панки-християни, що теж були в тiй купi, нараз помовкли i повiдсувалися набiк, чуючися не в своiй тарiлцi. Околичний дiдич хмурився i закусував губи зо злостi, видячись в тiм жидiвськiм натовпi, котрий анi крихiтки не зважав на нього. Вiн, певно, в душi кляв сердечно свого "щирого приятеля Леона", але прецiнь не втiк, а достояв до кiнця обряду, по котрiм мала наступити перекуска.

Загальний гамiр на плацу не тiльки не вгавав, але ще й побiльшився. Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав перхати по клiтцi та битися о дротики. Рабина, старого сивого жида з довгою бородою, вели два школьники попiд руки i привели аж iд самiй пiдвалинi. Стиск зробився довкола такий, немовби кождий жид хотiв бути ту ж коло самого рабина, незважаючи, що там нема мiсця на тiлько люду. Серед тиску i крику товпи не чути було й того, що читав рабин над пiдвалиною. А тiльки коли школьники час вiд часу в вiдповiдь на його молитву викрикували «умайн», себто «амiнь», тодi й уся проча товпа повторяла за ними «умайн».

Вдарила дванадцята година. На дзвiницi коло костела, тут же, насупротив новоi будови, загудiв величезний дзвiн, звiщаючи полудне. За ним зателенькали й усi другi дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що цiлий воздух над Дрогобичем застогнав якимись плачливими голосами, серед котрих ще плачливiше i сумнiше роздавалося те безладне рiзноголосе «умайн». Робiтники, почувши дзвони, познiмали шапки i почали хреститися, а один школьник, пiдiйшовши до Леона i вклонившися йому, почав шептати:

— Най бог благословить вас i зачате вами дiло. Ми вже скiнчили. — А вiдтак, похиляючися ще ближче до Леона, сказав тихiше: — Видите, пан бiг добрий пiслав вам знак, що все пiде вам щасливо, що тiлько загадаете.

— Добрий знак? А то який? — спитав Леон.

— А не чуете, що християнськi дзвони самi добровiльно роблять вам службу i кличуть на вас благословенство християнського бога? То значить, що християни все будуть вам добровiльно служити. Будуть помагати вам осягнути то, що собi загадаете. Тi дзвони — то добрий знак для вас!…

Коли б Леон учув був таку бесiду при других, вiн би, певно, був насмiявся з неi. Вiн рад був удавати про око вiльнодумного чоловiка, але в глибинi серця, так як усi малорозвитi i самолюбнi люди, був забобонний. Тож i тепер, знаючи, що нiхто не чув школьниковоi бесiди, вiн приймав дуже радо добру ворожбу i вiткнув десятку в надставлений школьникiв кулак.

— Се для вас i для школи, — шепнув Леон, — а за добрий знак богу дякувати!

Школьник, урадуваний, став знов на свое мiсце коло рабина i сейчас же почав перешiптуватися з другим школьником, котрий, очевидно, питав його, кiлько дав Леон.

А тим часом пан будовничий прийнявся вже до свого дiла i почав комендерувати робiтниками.

— Ану, до дрюкiв! — кричав. — Бенедьо, тумане вiсiмнадцятий, де твiй дрюк?…

Гармидер на плацу ще побiльшився. Рабина вiдвели набiк, жиди розступилися, щоб дати мiсце робiтникам, котрi мали зрушити з мiсця величезну пiдвалину i впустити ii на приналежне мiсце в викопаний глибокий рiв. Дами цiкаво тислися наперед i сопiли серед натовпу; вони були дуже цiкавi побачити, як то буде сунутися тота величезна каменюка. Тiльки щиголь цвiрiнькав весело в клiтцi, та сонце широким, неприглядним лицем всмiхалося згори, з-посеред темно-синього безхмарного неба.

Всi прикази будовничого сповнено швидко. Пiвперек невеличкоi дорiжки, куди треба було просунути камiнь, покладено чотири вали, так само загрубi, як тi, на котрих вiн тепер спочивав. Такi ж самi два вали положено пiвперек ями, в котру треба було камiнь спустити. Робiтники окружили його з дрюками в руках, мов ладились буками всилувати його до руху i зламати його камiнну упертiсть. Деякi жартували i смiялися, називаючи пiдвалину сiрою коровою, котру так багато люда отее заганяе до стайнi.

— А поступися, маленька! — гейкнув один, поштуркуючи камiнь рукою. Але ось роздалася команда будовничого, i все утихло. На цiлiм многолюднiм плацу чути було тiльки сапання людей та цвiрк щигля в клiтцi.

— Ану, рушайте! Раз, два, три! — крикнув будовничий. Десять дрюкiв, мов десять величезних пальцiв, пiдхопило камiнь з обох бокiв, i вiн звiльна покотився по валах, важко хрустячи ними о пiдсипаний шутер.

— Гурра! Гей! А скобочи-но го, най ся рушае! — закричали весело робiтники.

— Далi! — кричав серед тих голосiв будовничий. Робiтники знов натужилися. Знов захрустiв шутер, заскрипiли вали пiд тягарем, i камiнь, мов величезна черепаха, повз iзвiльна наперед. На лицях присутнiх гостей виднiлася радiсть, дами всмiхалися, а Леон шептав до котрогось свого "сусiда":

— І

Страница 4

о то! Говорiть, що хочете, все-таки чоловiк — пан природи! Нема такоi сили, котроi б вiн не перемiг. Ось скала, тягар, а й тота рушаеться по його приказу.

— А особливо прошу зауважити, — додав «сусiд», — що за сила в товариствi людей! Злученими силами чуда докопуються! Хiба ж сам-один чоловiк потрафив би щось подiбного?…

— Так, так, злученими силами, се велике слово! — вiдповiв Леон.

— Гурра враз! Ану! — кричали радiсно робiтники. Камiнь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних лiгарях, котрi по обох берегах ями своiми кiнцями глибоко вгризлися в землю пiд його вагою. Але тепер дiло було найтруднiше — спустити камiнь вiдповiдно вдолину.

— Ану, хлопцi, живо до дрюкiв! — комендерував будовничий. Робiтники розскочилися в один миг на оба боки рову i пiдсадили п'ять пар пiдойм пiд камiнь.

— Попiд ребра го! Так, щоби му аж серце пiдскакувало, — жартували робiтники.

— А тепер пiдносiть догори! А як скоро лiгарi вiдверженi набiк, то як скажу: «Ну» — всi разом вихапуйте дрюки i враз вiд ями! Розумiете?

— Розумiемо!

— Але всi враз! Бо хто запiзниться, то бiда буде!

— Ну, ну! — крикнули робiтники i разом налягли на пiдойми, щоби пiдважити камiнь догори. І справдi, вiн звiльна, мов неохiтно, вiддiлився вiд лiгарiв, на котрих лежав, i пiднiсся на кiлька цалiв вгору. Всiх серця мимоволi дрижали. Робiтники, посинiвши вiд натуги, держали камiнь на пiдоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягнуть з-пiд нього лiгарi i заки будовничий не дасть знаку — вихапувати дрюки з-пiд каменя.

— Ну! — гаркнув нараз будовничий серед загальноi тишi, i дев’ять робiтникiв разом з дрюками пирсло в противнi боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене мiсце, почули загромадженi i глухий, пронiмаючий зойк.

— Що се такого? Що се такого? — загомонiло кругом. Всi почали знов тиснутися, гомонiти та допитуватися, що се такого сталося.

Сталася проста рiч. Дев'ять робiтникiв вихопило одночасно своi пiдойми з-пiд каменя, а десятий, помiчник мулярський, Бенедьо Синиця, не встиг сього на час зробити. Одна хвилинка запiзно, але та хвилинка могла його згубити. Камiнь усiм своiм тягарем шарпнув йому пiдойму i вирвав з рук. Пiдойма заiхала Бенедя поперек — щастя, що не по головi, а тiльки в бiк. Бенедьо лиш раз зойкнув i впав, мов неживий, на землю.

Густим клубом пирснув догори пiсок, де впала розмахнена пiдойма. Робiтники в смертельнiй тривозi кинулися до Бенедя.

— Що то таке? Що таке? — гомонiли гостi. — Що сталося?

— Пiдойма забила чоловiка.

— Забила? Йой, боже! — далося чути мiж дамами.

— Нi, не забила, живий! — роздалось з-мiж робiтникiв.

— Живий! А! — вiдсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був, мов клiщами, за серце.

— А дуже скалiчений?

— Нi, не дуже! — се був голос будовничого, котрий також при тiм случаi несподiвано почув, як пiд ним нi з сього нi з того дилькотiли колiна.

Товпа гомонiла i тиснулася довкола скалiченого. Дами охали та пищали, кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та м'якого серця. Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли зiбратися докупи. Навiть щиголь у своiй клiтцi цiпотiв жалiбно та перхав по кутах, неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однiм мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими зубами. Пiдойма зачепила його острим суком о бiк, продерла опинку i сорочку i фалатнула в клубi дiру, з котроi пустилась кров. Але пiдойма засягнула i трохи вище, по голодницi, i через те iменно позбавила його на хвилю вiддиху.

— Води! Води! — кричали робiтники, що заходилися тверезити Бенедя i перев'язувати його рану. Принесено воду, перев'язано рану i затамовано кров, але вiдтерти зомлiлого годi було. Удар був дуже сильний i в небезпечне мiсце. Над цiлим товариством залягла знов хмара непевностi.

— Возьмiть його винесiть отам на вулицю! — крикнув вкiнцi Леон. — А нi, то занесiть додому та прикличте доктора!

— Живо, живо! — пiдганяв будовничий. Заки два робiтники взяли Бенедя за руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду пiдiйшов майстер мулярський i дiткнувся його плеча "рукою. Будовничий зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком пекучоi кропиви.

— А видите, пане будовничий, я добре казав…

— Що, що таке? Хто казав?

— Я казав, — шептав стиха, спокiйно майстер, — не спускати камiнь на дрюках, бо небезпечно.

— Е, дурень ти! От мудь, не що iнше, п'яний був, не вiдскочив, хто му винен! — вiдповiв офукливо будовничий i вiдвернувся. Майстер стис плечима i замовк. Але будовничий почув шпильку внутрi i трохи не пiнився зо злостi.

Мiж тим пора було кiнчати закладини. Школьники спровадили рабина на малу, досить вигiдну Брабинку, i вiн злiз по нiй на дно рову, де на призначенiм мiсцi лежав фундаментовий камiнь. Не верхнiй площi каменя була видовбана чотиригранна, досить глибока ямка, а довкола неi червонiлись свiжi плями кровi, що бризнули з рани Бенедя. Рабин промуркотiв ще якусь молитву, а вiдтак перший кинув невеличкий срiбний

Страница 5

рiш до видовбаноi в каменi ямки. За ним то само школьники, а вiдтак почали й прочi гостi злазити схiдцями i кидати хто бiльшi, хто меншi монети в пiдвалину. Дами скрикували та хиталися на схiдцях, пiддержуванi мужчинами, тiльки Леонова дочка Фаннi гордо i смiло злiзла до ями i кинула дуката. По дамах почали й панове один по другiм спускатися до пiдвалини. Потомок польськоi шляхти iшов тут же за Германом i косо глянув на багатого капiталiста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом: шляхтич мав лиш срiбного ринського в кишенi, але, щоб не покпитись зi своiм шляхетським гонором, живо вiдоп'яв вiд манжета золоту спинку i кинув ii до ямки.

Довго тягнувся ряд гостей, довго бренчало золото, сиплючись у камiнну ямку та заливаючи ii блискучою хвилею. Робiтники, що стояли над ямою, чекаючи на розказ майстра, зависно глядiли на цiлий той обряд. Но ось уже кидання грошей скiнчилось — ямка мало що не повна. Леон, що досi стояв при схiдцях i всiх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та з шляхтичем вiн на радощах навiть поцiлувався), тепер виступив наперед i казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робiтники кинулись сповнити його волю, а вiн сам тим часом пiдiйшов iд клiтцi з щиглем.

«Тiкiлi-тлiнь! Цюрiнь-цюрiнь! Куль-куль куль!» — щебетала пташина, не надiючись собi лиха, коли Леон зближався. Тонкий, чистий спiв щигля дзвенiв у тихiм воздусi, мов скло. Довкола всi втишилися, цiкаво позираючи на закiнчення важного обряду закладин. Леон зняв клiтку з птахом iз стовпа i, держачи ii догори, проговорив:

— Моi дорогi сусiди, а нинi гостi! Великий се день для мене, дуже великий. Чоловiк, що сорок лiт блукався по безлюдних пустинях та бурливих морях, нинi перший раз побачився близьким супокiйного пристанiвку. Тут, в щасливiм мiстi Дрогобичi, я задумав увити собi гнiздо, котре би було красою i славою мiста…

— Браво, браво! — закричали гостi, перериваючи бесiду.

Леон поклонився з усмiхом i говорив дальше:

— Батьки нашi навчали нас, що, хотячи зачати якесь дiло щасливо, хотячи довершити его щасливо i хотячи уживати его плодiв щасливо, треба передовсiм з'еднати собi духiв мiсця. Ви вiрите в духiв, ласкавi панство? Може бути, що е мiж вами хто, що в них не вiрить. Я — признаюсь вам — вiрю в них. Ту, в тiй землi, в тих брилах камiння, в тiм сичучiм вапнi, в людських руках i головах, — у всiм тiм жиють духи, сильнi, таемничi. При iх тiльки помочi стане мiй будинок, моя твердиня. Вони тiльки будуть ii пiдпорою i обороною. І тих-то духiв поеднати, жертвою поеднати, кровавою жертвою, — се цiль нинiшнього великого обряду. Щоб достаток i добробит, — не для мене, а для цiлого мiста, — цвiли в тiм домi, ви ласкавими руками кинули в сю камiнну борозду золоте сiм'я. Щоб здоров'я, веселiсть i краса — не для мене, а для цiлого мiста, — цвiли в тiм домi, я жертвую духам сього мiсця, сього живого, здорового, веселого i гарного спiвака! При цих словах Леон встромив руку до клiтки. «Пi-пi-пi!» — запищала пташина, перхаючи i ховаючись по кутах, однако Леон живо зловив ii i виняв з клiтки. Щиголь скоро в руцi замовк, тiльки дивився довкола заляканими очима. Його червоноперi груди виглядали, мов велика кровава пляма в Леоновiй руцi. Леон виняв червону шовкову нитку i зв'язав нею щиглевi крила i ноги, а вiдтак зiйшов схiдцями в долину, до фундаменту. Всi довкола мовчали, мов пiд якимось тиском. Робiтники наднесли велику плиту i довкола чотиригранного прорубу в фундаментi наклали цементу, щоб зараз же замурувати той отвiр. Тодi Леон, прошептавши ще якiсь слова, зняв перше з пальця золотий перстень i кинув його до прочого скарбу в камiннiй дучцi, а вiдтак положив наверх щигля. Пташина лежала спокiйно на холоднiм смертельнiм ложi з золота i срiбла, тiльки головку звернула догори, до неба, до своеi ясноi, чистоi вiтчини, — но зараз велика плита прикрила зверху той живий грiб, затверджуючи будуще щастя дому Гаммершлягiв…

В тiй хвилi Леон поглянув вбiк i побачив на фундаментi слiди iншоi жертви — кров людську, кров помiчника мулярського, Бенедя. Та кров, застигла вже на каменi, вразила його до глибини душi. Йому повидiлось, що, вiдай, чи не "духи мiсця" жартують собi з його слiв i беруть зовсiм не таку марну жертву, як його жертва. Йому привидiлось, що тая друга, страшна, людська журба ледве чи вийде йому на користь. Краплi кровi, закрiплоi на каменi, в темнiм прокопi виглядали, мов чорнi голови залiзних гвоздiв, що вертять, дiрявлять i розточують пiдвалини його пишноi будови. Йому стало нараз якось холодно, якось тiсно в прокопi, i вiн вихопився чимборше наверх.

Гостi тислися до нього з жиченнями. Герман стиснув йому руку i промовив голосно:

— Най той невеликий скарб, засiяний приязними руками в пiдвалину вашого дому, росте i множиться в тисячу раз! Най стане пiдвалиною слави i багатства вашого роду!

— І так, як ваш дiм нинi засновувсь на пiдвалинi з каменя i золота, — додав з другого боку також голосно шляхтич, — так най щастя i розцвiт вашого роду вiднинi основуесь на щирiй приязнi i прихильно

Страница 6

тi всiх людей.

Леон радiсно стискав руки своiм гостя, радiсно дякував iм за iх приязнь i услугу, радiсно прирiкав працювати надальше тiльки в товариствi i для товариства, — а все-таки в серцi його лежав ще холодний сумерк, крiзь котрий грiзно виднiлися великi чорнi краплi кровi, мов живi залiзнi гвоздi, пробиваючi i розточуючi незначно пiдвалини його щастя. Вiн чув з усiх слiв своiх гостей якийсь холод, за котрим, бачилось, чатувала скрита глибоко в iх серцях зависть.

Мiж тим робiтники пiд проводом будовничого замурували з усiх бокiв фундамент i виводили швидко стiну всерединi прокопу. Вдарила перша година.

— Ну, досить, люди, на нинi роботи! — крикнув Леон. — Треба й вам троха забавитись. Таких днiв, як нинiшнiй, в моiм життю небагато, най же i для вас вiн буде празником. Тут вам сейчас принесуть пива i закусок, а ви, майстер, уважайте на порядок!

— Добре, прошу пана!

— А вас, моi дорогi гостi, прошу за собою. Фаннi, дитинко, будь господинею i займися дамами! Прошу, прошу!

Гостi, весело гуторячи, пiшли помiж купами цегли, камiння та дерева до дощаноi, вiнцями та рiзнобарвними хоруговками устроеноi буди на перекуску. Тiльки рабин i школьники та деякi другi «хусити» пiшли геть, не хотячи засiдати при однiм столi з «трефняками».

Поки в будi серед веселого гамору пани гостилися, робiтники сидiли в широкiм крузi пiд голим небом на камiннi. Два помiчники наливали пиво, другi два розносили рiзники хлiба та сушену рибу. Однако робiтники були якось дуже мовчазливi. Случай з Бенедьом щемiв iще всiм унутрi, ба i весь той дивний жидiвський обряд закладин дуже iм не сподобався. Хто вигадав живу пташину замуровувати? Нiби то принесе щастя? А втiм, може, й так… Адже добре то якийсь вигадав: панам весiлля, а курцi смердь. А тут ще й тi робiтники, що вiдносили Бенедя додому, повернули i стали розповiдати, як стара Бенедьова мати перепудилась i заплакала тяженько, побачивши свого единого сина зомлiлого, окровавленого. Зразу, бiдачка, гадала, що вже по ii синовi, але коли iм удалося Бенедя протверезити, то так утiшилася, мов дитина: заскакуе коло нього, i цiлуе, i плаче, i йойкае, так що аж серце краеться чоловiковi.

— Знаете що, хлопцi, — озвався майстер, — треба би зробити яку складку та пiдрятувати бiдних людей, бо заки вiн буде слабий та незарiбний, то я й не знаю, з чого iм обоiм вижити. Адже стара iглою не занипае на тiльки!

— Правда, правда! — закричали робiтники з усiх бокiв. — Скоро по виплатi, то кождий по п'ять крейцарiв, нам уйма невелика, а iм добро.

— Ну, а будовничий, — озвався котрийсь муляр, — вiн нiчо не дасть? Адже цiле нещастя через него!

— Та й ще добре ще, що на тiм сталося, — сказав другий. — Та то камiнь мiг i п'ятьом так само заiхати!

— Тре му казати, най також причиниться на бiдного скалiченого.

— Але вже ви кажiть, — сказав майстер, — я не буду.

— Ну та що, скажемо ми, гуртом, — озвалися голоси.

Саме в тiй хвилi вийшов будовничий з буди вiд гостей, щоб поглянути на робiтникiв. Його лице вже налилось широким рум'янцем вiд випитого вина, а блискуча паличка дуже живо лiтала з одноi руки до другоi.

— А що, дiти! — крикнув вiн, пiдходячи до кружка.

— Все добре, прошу пана, — вiдказав майстер.

— Ну, так ми ся й справуйте! — І хотiв iти назад.

— Ми би до пана мали одну просьбу, — дався чути голос з-помiж робiтникiв.

Будовничий обернувся:

— До мене?

— Так, — загули гуртом усi.

— Ну, що ж такого?

— Щоби пан були ласкавi причинитися до складки на того помiчника, що го нинi пiдоймою пришибло.

Будовничий стояв, не кажучи нiчого, тiльки сильнiший рум'янець почав виступати на його лице, — знак, що просьба робiтникiв неприемно його дiткнула.

— Я? — сказав вiн вкiнцi з проволоком. — А ви вiдки до мене з тою просьбою приходите? Хiба я тому винен, чи що?

— Та, прошу пана, i ми не виннi, але здаеться нам, годиться i таки треба помочи бiдному чоловiковi. Вiн слабий, якийсь час не буде мiг робити, треба ж ему й матерi старiй чимось дихати.

— Як хочете, то му помагайте, а я вiдки до того приходжу! Першому-лiпшому непотрiбовi помагай!… Ще чого не стало!… — Будовничий вiдвернувся гнiвно i пустився йти назад, коли втiм котрийсь з робiтникiв, обурений такою бесiдою, сказав голосно:

— Ади, який пан! А сам тому найбiльше винен, що Бенедя скалiчило! От коби його було так парнуло, то, певне би-м, не пожалкував не то п'ять, а й десять крейцарiв на такого дiловода!…

— Що? — ревнув нараз з усiеi сили будовничий i прискочив до сидячих робiтникiв. — Хто се говорив?

Мовчанка.

— Хто се смiв говорити? Га?

Нiхто й не писнув.

— Майстер, ви ту сидiли: хто се сказав? Говорiть, а нi, то вас нажену з роботи замiсть того урвителя!

Майстер поглянув довкола по робiтниках i сказав спокiйно:

— Я не знаю.

— Не знаете? То я вас вiднинi не знаю тут на роботi. Проч!

— То я сказав! — вiдозвався один робiтник, встаючи. — Я сказав i ще раз кажу, що-с дiдовiд, коли не хочеш на бiдного робiтника дати. А о твою роботу я не стою!…

Будовничий

Страница 7

тояв, мов скажений, i з лютi не мiг до слова прийти. Робiтник мiж тим узяв свiй вiнкель, кельню та мiру i, попрощавшися з товаришами, спокiйною ходою пiшов iд ринковi. Прочi робiтники мовчали.

— Га, драби, лайдаки! — гримав будовничий. — О, або вiн стоiть о роботу! Вiн би лиш лежав горi животом, як тота свиня в болотi. Але пождiть-но ви, навчу я вас порядку! Не такi у мене станете! А то урвителi! — І, ще весь телепаючись зi злостi та клонучи всю "голоту", будовничий пiшов назад до панського товариства.

В будi тим часом iшло дуже весело i гойно. По перекусцi слуги позбирали миски i тарелi, а натомiсть понаставляли фляшок з вином i чарок. Чарки кружили живо. Вино звiльна розпутувало язики, розбуджувало веселiсть та гомiн. Пахучий дим з дорогих цигар клубився понад головами до дощаноi стелi, плив тонкою струйкою крiзь прорiзане вiкно. Слуги Леоновi крутилися посеред гостей, подаючи iм, чого хто забажав. Гостi однi сидiли купками, другi стояли або ходили, балакаючи, жартуючи або торгуючись. Леон не покидав Германа. Вiн нинi перший раз ближче зiйшовся з тим найбiльшим бориславським тузом i почув до нього якусь дивну приязнь. Досi вони стояли против себе, як вороги, доперва два роки тому прибув до Борислава з готовим i чималим капiталом. Вiн був бiльше образований вiд Германа, добре знався на купецтвi, читав деякi книжки гiрничi i думав, що досить йому тiльки явитись в Бориславi, а усе покориться перед ним, i вiн стане самовладним паном. Вiн наперед укладав собi плани, як то вiн закупить дешево обширнi i найвiдповiднiшi до копання частки грунту, як позаводить собi машини для скоршого i дешевшого видобутку земляних скарбiв, як пiднесе цiлий нафтовий промисл i своею волею буде пiднiмати i опускати цiни на всiх торгах. Мiж тим показалося на дiлi зовсiм не те. В Бориславi були вже своi сили, i то сили такi, з котрими йому нелегко було мiрятись, а найбiльшою такою силою був Герман. Леон зразу лютився, побачивши, з якою нетайною неохотою приймають його давнi бориславськi предприемцi. Особливо Герман, той простий, невчений жидонучкар, був для нього сiллю в оцi, i вiн старався все i всюди, де тiльки мiг, щипати його, а в товариствi нiколи не переминув поза звичайною чемнiстю показати Германовi свою духовну вищiсть. Герман знов мало робив собi з дотинкiв Леона, а шарпав його на полi iнтересiв: перехапував частки, котрi хотiв купувати Леон, переймав його щонайлiпших робiтникiв, а при всiм тiм Леоновi все показував такий вид, буцiмто й нiчого не знае. Сього було замного для Леона. Вiн побачив, що таким способом не дiйде нi до чого. Правда досi в Бориславi йому щастилося: вiн надибав на кiлька багатих жил воску, кип'ячка тож в многих ямах iшла добре; але Леон справедливо боявся, що не завсiгди щастя буде йому прихильне, що, може, часом i вiдвернеться вiд нього, а на такий случай лiпше мати сильних приятелiв, нiж сильних ворогiв. А тут ще й те причинилося, що по смертi жiнки Леон забажав з часом осiсти супокiйно, утвердитися, пустити корiння в грунт i уживати на старiсть плодiв свого неспокiйного, запопадливого життя i забезпечити хороше життя своiй вдиначцi. Тут уже конечна рiч — мати кружок приятелiв, а не ворогiв. При тiм же вiн зачув, що у Германа с син-единак у Львовi в практицi купецькiй, — i думка його прямо стрiлила туди: Германiв син i його Фаннi — то пара; два найбiльшi силачi по капiталу, замiсть боротися i пiдкопувати один другого, сходяться, зв'язанi тiсним i вузлом родинним, i думка Леонова будувала золотi замки на тiй тривкiй пiдвалинi.

— Бачите, дорогий сусiдо, — говорив вiн до Германа, — сам не знаю, що таке, що так менi дуже затужилося за своiм спокiйним, тихим i щасливим пристановком. А то досi чоловiк був, як та перелетна птиця: то тут, то там. Нi, пора вспокоiтися!

— І я то кажу, — сказав Герман, що чинився, немов тая бесiда дуже його займае.

— Не дав менi бог сина так, як вам, — га, але е у мене дочка, сердешна дитина. Бачити ii щасливою, з любим чоловiком, в крузi дiточок — ох, то едина цiль мого життя…

— Дасть бог, що й тее вам сповниться.

— Га, я дуже того бажаю… Ах, i ще так кружок добрих приятелiв, таких, як ви, любий сусiдо, — нi, бiльше би менi нiчо до щастя не хибувало…

— Ну, щодо мене, — сказав, усмiхаючись, Герман, — я з Дрогобича не втечу, мене можете мати завсiгди на своi услуги.

— О, я знаю, — сказав Леон i крiпко стиснув Германову руку, — я знаю, що ви щирий, добрий чоловiк! Не повiрите, як я вiддавна бажав з вами ближче познакомитися… А що ж ваш син? Правда, я не маю честi знати його лично, але вiн уже наперед милий менi i дорогий, як своя власна дитина.

Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медiвнику схрупнув зерно перцю.

— Мiй син, — сказав вiн неохiтно, — дякую вам за ласкаве запитання! От, працюе, що може.

— Ну, того й не кажiть! — скрикнув Леон. — Я й сам знаю, що син такого батька, певно, й хвилi не просидить дармо! Ех, дорогий сусiдо, який би я був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи, зiйтися близько у всiм так, щоби… —

Страница 8

iн урвав i глядiв на Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цiлить.

— Знаете, — почав знов Леон, — нинiшнiй день такий великий i щасливий для мене…

Саме серед тоi розмови оба бесiдники встали i пiдiйшли до вiкна, бо в будi зробилось душно. Герман виглянув у вiкно надвiр. Ледве вiдступив вiд вiкна, коли нараз кусень цегли, мов стрiла, влетiв крiзь вiкно саме туди, де стояв Герман. І якраз, коли Леон говорив про велике нинiшне щастя, цегла гепнула перед ним на стiл, в купу склянок. Болiсно дзенькнуло i розприслося скло, а цегла полетiла далi i, ударившися ще о противну стiну, впала на землю. Всi позривалися з мiсць, а Герман поблiд мов полотно: вiн догадувався, що цегла вимiрена була в нього.

— Що се? Що се? Хто се такий? — почулися тривожнi крики. Леон, Герман i ще деякi гостi вилетiли надвiр. Надворi тож крик.

— А лапай-но го, драба якогось! — кричав з усiеi моцi майстер.

— Хто ту цеглою кидаесь? — крикнув i собi ж Леон.

— А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався ту по улицi, зазирав, зазирав, а далi, як побачив отого пана (показав на Германа) у вiкнi, та за цеглу, — як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на полiцiю! — обернувся, заорав майстер до двох робiтникiв, що гнали долiв Зеленою улицею за утiкаючим вуглярчуком в чорнiй, як смола, сорочцi i в такiй же опинцi.

— Овва, то бестiя втiкае! Не здогонять! — говорив майстер.

Робiтники, що гнали за хлопаком, також, здаеться, були тоi гадки, бо зупинилися задиханi. Але один схилився, пiдняв камiнь i шпурнув ним за утiкаючим, що вже якраз був на скрутi. Камiнь вцiлив вуглярчука в саму п'яту, i той, почувши бiль, скрикнув, як скажений, i щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.

— Ей, а се що за хлопак? — спитав вiн. Нiхто не знав вуглярчука. Але Леон глянув на Германа i аж злякався.

— Мiй боже, а вам що таке?

— Нiчо, нiчо, — вiдказав Герман, — то, вiдай, вiд задухи. Щось мя тут, у грудях, стисло. Але той голос, той голос… якийсь такий дивний…

Леон не мiг поняти, чим дивний той голос. Йому вiн видався зовсiм звичайним. І Герман не вмiв витолкувати собi, що се за голос, — йому здавалось, що вiн десь чув його, але де, не знав. То тiльки знав, що якоюсь таемною, недослiдимою силою голос той збентежив у нiм якiсь страшнi, давно забутi вражiння, якусь бурю, котроi слiди ще не загладились в його серцi. Але що се такого, i як воно взялося, i як було зв'язане з тим диким, болiсним викриком удареного вуглярчука, сього не мiг Герман собi вияснити.

Леон мiж тим взяв його попiд руки i повiв в сад, пiд тiнистi дерева, на пахучу високу траву. Холоднавий, свiжий воздух живо вспокоiв Германа, i Леон зачав йому знов говорити про своi бажання i надii:

— Ах, як горячо я вiддавна ждав такого дня, як нинiшнiй! Як я бажав, щоб вiд нього починалася нова, спокiйна, щаслива доба мого життя! Щоб в нiм на всi боки понав'язувались для мене щасливi вузли! І ось прийшов той день, надii моi збулися, вузли нав'язанi, крiм одного i найважнiшого… Ах, а ви, дорогий сусiдо i приятелю, ви зробили б мене найщасливiшим чоловiком у свiтi, якби помогли менi нав'язати той послiднiй, найважливiший вузол!…

— Я? — спитав здивований Герман, — який же то вузол?

— Що ту довго говорити, — сказав Леон i взяв Германа за обi руки, — мое найглубше, сердечне бажання, щоб нашi дiти, моя Фаннi i ваш Готлiб, були пара!

Герман мовчав. Думка ся не була для нього несподiванкою, але все-таки його се троха дивно дiткнуло, що вiд Леона першого почув се предложення.

— Що ж ви, пристаете? — спитав Леон.

— Гм, не знаю, як би то… — сказав нерiшучо Герман.

— Ви вагаетесь? Не вагайтесь, дорогий сусiдо! Хiба ж не видите тих користей, якi з такого сполучення сплинуть на нас? Вiзьмiть лиш то: ми оба, двi першi, смiю сказати, сили бориславськi, ми оба разом, спорiдненi, зв'язанi докупи, — хто тодi опреся нам? Всi пiдуть за нашою волею, а хто не схоче, той за одним нашим замахом упаде в порох! Подумайте: ми тодi пани цiлого нафтового торгу, ми визначуем цiни, закупуем околичнi села, лiси, каменоломи та копальнi! Цiла околиця в наших руках. Не тiлько торговi i промисловi, але i полiтичнi дiла околицi в наших руках. Всi вибори йдуть, як ми хочемо, посли i репрезентанти говорять, що ми кажемо, боронять наших iнтересiв, пани i графи дбають о нашу ласку!… Чи ви понiмаете? Ми сила, i доки держатись будемо разом, доти нiхто против нас не встоiть! — І, розогнений власними словами, Леон кинувся обiймати Германа.

— Пристаете, дорогий приятелю, брате? — скрикнув Леон.

— Пристаю, — сказав Герман, — тiлько не знаю, як моя жiнка.

— Що, ваша чесна i розумна жiнка мала б не хотiти щастя для свого сина i для моеi дитини? Нi, то не може бути! Ходiм, ходiм до неi. Я нинi ще мушу залагодити се важне дiло, i, скоро розiйдуться гостi, пiдем оба, представимо, поговоримо…

— Вона дуже любить свого сина, то правда. Але менi здався, що й вона кращоi партii для нього не найде вiд вашоi Фаннi, — сказав Герман.

— Ах, дорогий приятелю! — скрикнув урадуваний Леон.

Страница 9

Що за щастя для мене нинiшнього дня! Боже, що за щастя! Пiдем, пiдем!




ІІ


Рука об руку йшли два приятелi Бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив бiльше Лeoн. Вiн був чоловiк дуже вразливий i живо переймався всякою думкою. Невтомимо розточував вiн перед Германом щораз новi картини iх будущоi величi й сили. Все з його уст iшло, мов медом посолоджене, всi трудностi так i щезали, мов снiг вiд сонця. Практичний i холодний, Герман зразу не дуже подавався на тi золотi гори, але чим далi, тим бiльше Леон потягав i його за собою, i в його недовiрливiй головi звiльна зачало також ворушитись питання: «А що ж, хiба ж се не може бути?…»

З своiм сином Готлiбом вiн здавна мав тiлько гризоти та клопотiв, що навiть нiколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого-небудь путнього на будуще, не то вже будувати такi високолетнi плани. От i недавно купець, у котрого Готлiб вiд двох лiт був на практицi, писав до нього, може, Сотий раз, що Готлiб зле справуеться, дiла не пильнуе, грошi, присланi з дому, розкидае, мов безумний, над другими суб'ектами збиткуеться i бог зна яких дурниць не виробляе. «З жалем признати мушу, — писав далi купець, — що його дволiтнiй побит в моiм закладi не принiс для нього майже нiякоi користi. Його знання в купецтвi тепер таке саме, як було й спочатку…» Все те мимоволi насувалось Германовi на думку тепер, коли Леон такими заманчивими красками малював йому будучнiсть iх «домiв» за сполученням Готлiба з Фаннi. «Ще доки я жию, — думав Герман, — то, може, воно буде якось iти, але вiдтак?» Щоб Готлiб змiнився, поправився, на те треба хiба якого чуда, котрого Герман не надiявся. Але все-таки вiн слухав Леоновi бесiди, звiльна пiддавався ii чаруючому впливовi, немов на легкiм човнi пускався на тихе, лагiдно-хвилююче, вечiрнiм блиском озолочене море, i йому робилось якось так легко, любо, немов i справдi вже сповнюються його найсмiлiшi надii. «А що ж, хiба ж се не може бути?» — думалось йому, i на нього находила якась певнiсть, немов усе те не тiльки може бути, але й справдi буде, мусить бути.

За той час оба приятелi вiд ринку зiйшли вже долiв, на мiсток, вiдки улиця почала знов пiдiйматися догори, помiж двома рядами високих ясенiв, поки не урвалася наверху, де блискучий позолочений хрест меркотiв до сонця. Тут же за мостом направо починався обширний сад, обмурований високим муром. Далi мур кiнчився, замiсть нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаноi глини. За тими штахетами був уже не сад, але огородець цвiтовий, досить запущений, окружаючий старосвiтський, безповерховий, а зато широко розложений дiм пiд гонтами. Вiд улицi вела до нього широка в'iздова брама i побiч невеличка хвiрточка для пiшоходiв. То була Германова оселя. Тут вiн жив вiд кiлькох лiт, хоть мав ще кiлька домiв по iнших частях мiста i три каменицi в ринку. Всi тi будинки вiн випускав у найом, а сам не мав охоти рушатись iз сього старосвiтського вигiдного гнiзда. Дiм сей разом з великим садом, огородом, подвiр'ям, стайнями i всякими знадобами вiн закупив вiд вдови по однiм польськiм пану з великого роду. Пан той давнiше мав великi маетки, кiлька сiл околичних. Але найбiльша часть того маетку пiшла на пiдпирання нещасливоi революцii в 1831 р.; що лишилося опiсля, було потрачено в довголiтнiх процесах за якесь наслiдство, так що по скасуваннi панщини давнiй дiдич очутився немов на льоду i не мiг назвати своiм нiчого, крiм сього одного дому з садом та парою коней. Тут вiн i дожив свого вiку в затишшi, а по його смертi жiнка спродала й сей послiднiй шматок давньоi величi i забралася з тих сторiн. Замiсть старого польського дiдича настав новий пан в тих мурах — Герман. Вiн тодi iно що почав поростати в пiр'я; закуп того дому був перший крок до його пiзнiшого багатства; може, для того вiн i звикся так iз тим старим житлом.

Впрочiм, Германа мало займало внутрiшне уладження дому, — тим менше займав його сад, в котрiм давнiй властивець просиджував, бувало, цiле лiто i в котрiм, як говорили в сусiдствi, i тепер ще не раз мiсячноi ночi можна було видiти його високу стать з довгими вусами i бiлим, як молоко, волоссям, бродячу в густiй високiй травi, — можна було видiти, як вiн оглядае кожде дерево, мов старого знакомого, часом заламуе руки або зiтхае важко. Герман хоть i чув тi слухи, смiявся з них, але до саду все-таки його не тягло. Вiн вдоволився тим, що кождоi весни почислив дерева i вiдтак випускав сад в аренду садiвниковi, сам же до нього мало коли й заглядав.

І в самiм домi Герман мало якi поробив амiни. Старосвiтськi меблi оббито новим репсом, замiсть старопольських великих печей помуровано новi, кахлевi, мiж вiкнами повiтано великi дзеркала, та й годi. На стiнах, побiч деяких нових штихiв, висiли почорнiлi вiд старостi портрети давнiх польських магнатiв, з густими бровами, грiзними вусами i оголеними лобами. Дивно виглядала тота сумiш старосвiччини з невмiлими i немов случайними пробами новини, але Германа се мало обходило, вiн i так занятий був

Страница 10

iншима, важнiшими дiлами, його завдання було — громадити, а не уживати, i вiн громадив, збирав, множив, докладав з якимось гарячковим поспiхом, не дбаючи, хто буде користуватись його надбанням;

— От i мое гнiздо! — сказав Герман, отворяючи хвiртку i впускаючи Леона наперед. Леон перший раз нинi вступав в його пороги.

— Ах, як ту вигiдно, як ту простiрно! — скрикував хвиля вiд хвилi з чемною пересадою Леон, обзираючись по подвiр'i. Подвiр'я було виложене плитами. Насерединi була кирниця пiд дашком, з великим колесом на два вiдра. Далi збоку видно було стайню, а побiч неi вхiд до саду.

— Простiрно-то, простiрно, — вiдказав Герман, — але, правду кажучи, троха мов пусто. Видите, чоловiк уже в таких лiтах, коли йому не досить себе самого, коли рад би бачитися серед цiлоi купи маленьких, веселеньких…

— О, так, так, — перервав Леон, — се iменно й менi зараз прийшло на думку. Справдi, що ту жити серед купи молодого потомства, то був би рай, правдивий рай!…

— А тепер що? — говорив далi Герман. — Син наш у Львовi… Ну, треба, щоби молодий чоловiк замолоду чогось навчився…

— Певно, певно!

— А ми з жiнкою, двое нас, а ще вона хоровита… признайте, що часом чоловiковi прикро робиться.

Вони ввiйшли до покоiв.

— Правда? — казав Герман. — Тихо, як в могилi… Слуг не держимо много: вiзник, кухарка та й покоiвка, бiльше нам не треба. І так ту цiлий день. Мене звичайно й так рiдко коли дома видають, все дiла.

— Ой, так, так, — сказав Леон, — важке наше життя. Говорять: що хибуе капiталiстовi, — нероба, жие собi та грошi згортуе. А тут би вони поглянули, пожили кiлька день нашим життям, то, певно би, вiдкинулися й тих капiталiв, i того життя.

— О, певно, ручу вам! — потвердив Герман. — Хоть в тiй хвилi й мигнула йому по головi збиточна думка, що прецiнь при всiй тiй тяжкостi, при всiх недогодах життя якось нi один капiталiст не кинув ще добровiльно свого маетку анi не помiнявся ним за палицю й торби жебрацькi.

Герман перейшов iз своiм гостем уже три покоi. Всюди було тихо i пусто. Вiн шукав своеi жiнки, але не мiг ii доглянути. Перейшли до четвертого покою, обширного, як маштарня. Герман озирнувся, i тут не було нiкого.

— Що за диво, де вона подiлася? — сказав пiвголосом Герман, коли втiм iз сусiднього покою, спальнi його жiнки, почулось йому щось, немов голосне хлипання.

— А се що? — сказав вiн, прислухуючись.

— Чи не плаче хтось? — сказав, i собi ж наслухуючи, Леон.

— Будьте ласкавi, коханий сусiдо, сядьте ту, спочиньте хвильку, ось, прошу, перегляньте альбум моiх знакомих, може, побачите й собi знакомi лиця… І перепрашаю вас, що вийду на хвильку, погляну, що се такого…

— Але ж прошу, прошу, — вiдказав Леон, сiдаючи на крiслi коло круглого стола. Вiн узяв альбум до рук, але не мав охоти переглядати його. Хвилю сидiв без руху i думки. Розiгравша хвиля його фантазii нараз iзсякла, втихла пiд впливом сеi тишi, сього немов могильного холоду, який панував в тiм домi. Вiн сам не знав, чому ся тиша йому не подобалась.

— Тьфу до чорта, якась мов розбiйницька коршма, аж чоловiковi моторошно!… Здаеться, що от-от хтось випаде з-за дверей i вхопить тя за горло. А ще й, тi образи, такi глупi морди! Тьфу, я би того й на хвилю не стерпiв. А йому що, жие собi, як миш в ходацi, та й не дбае нi про що!…

Вiн почав прислухуватись, що дiеться в сусiднiм покоi, де пiшов Герман, але не чув зразу нiчого бiльше, як все те ж саме хлипання.

— Добрий знак на початок… — воркотiв вiн далi. — Входжу сюда з такими надiями, а тут якась мара чи конае, чи що… То, певно, вона сама. Чув я, що гадра послiдня… Та що дiяти, для iнтересу треба в'язатися й з такими!

Знов слухае. Гомiн. Се Герман говорить щось, але що — не чути. Шелест якийсь. Мовчанка. Знов гомiн i хлипання. Нараз луск, мов удар чимось твердим о пiдлогу, i проразливий жiночий крик: «Розбiйнику! Кровопийце! Проч менi з очей! Проч, най тя не виджу на своi очi!»

Леон аж пiдвергся на крiслi. Що се такого? Вiн почав слухати далi, але тепер уже за писком та стукотом не мiг розiбрати слiв. Мiркував тiльки, що якiсь страшнi прокляття, наруга i обвини градом летять на Германову голову, але за що, про що, того не знав.

Не знав сього i Герман! Увiйшовши до жiнчиноi спальнi, побачив, як вона, розкидана i розхристана, лежала на софi з видом конаючоi i хлипала. З ii очей текли сльози i промочили вже широкий кружок на обоi софи. Герман зчудувався i не знав, що думати на такий вид. Жiнка, бачилось, не запримiтила його входу, не рушалась, тiльки груди ii то пiдносилися, то опадали поривисто, мов у великiй натузi. Герман боявся пiдступати до неi, знаючи ii крутi норови, але далi зiбрався на вiдвагу.

— Рифко, Рифко! — сказав вiн стиха, зближаючись до неi.

— Чо хочеш? — спитала вона, бистро повертаючи головою.

— Що тобi сталося? Чого плачеш?

— Чо хочеш? — повторила вона з притиском. — Хто ту з тобою прийшов?

— Та нiхто не прийшов. Ади, нiкого нема.

— Не бреши! Я чула, що вас два. Хто то такий?

— Леон Гаммершляг.

— А вiн за чим?

Страница 11

— Таж знаеш, у нього нинi закладини були, просив мене…

— Але за чим його сюда принесло?

— Слухай, Рифко, — почав Герман, видячи, що вона немов утихомирилась трохи. — Леон — багатий чоловiк, добрий чоловiк, голова неабияка…

— Чи кажеш ти раз, чого вiн ту прийшов, чи нi? — перебила його Рифка, стискаючи кулаки.

— Адже чувш, що кажу. Тiлько послухай. Леон, кажу, багатий чоловiк. А жiнки у нього нема, тiлько одна донька. Чуеш, Рифко, ти знаеш його доньку Фаннi? Правда, що дiвчина нiчого?

— Ну?

— Знаеш, що каже Леон? «Сусiдо, — каже, — у мене одна донька, а у вас один син…»

Герман не скiнчив. На згадку про сина Рифка посинiла, задрижала вся, а вiдтак, шпурнувши набiк стiльчик з-пiд нiг, випрямилася i крикнула:

— Розбiйнику! Кровопiйце! Проч вiд мене! Проч з-перед моiх очей…

Герман остовпiв. Вiн не знав, що се сталося з Рифкою, i лепетiв лишень раз за разом:

— Але ж, Рифко, що тобi? Що ти робиш, Рифко?…

— Проч менi з очей, потворо! — верещала Рифка. — Щоби тя бог тяжко побив та покарав! Щоби ся земля пiд тобов розступила! Іди геть вiд мене! Ти, ти говориш менi про сина! Ти мав сина? Ти мав коли серце?…

— Але ж, Рифко, що з тобою сталося? Послухай!…

— Нiчого менi вiд тебе слухати, кате! Щоби й бог тебе не вислухав на своiм судi! А хiба ти слухав мене, як я говорила: не треба дитину мучити школою, не треба дитину торопити проклятою практикою… А ти нi та й нi! Тепер маеш, маеш, чого-сь хотiв!

— Ну, що сталося, Рифко? Я нi о чiм не знаю!

— Не знаеш? Га, не знав би ти, що нинi за день, нелюде якийсь. На, поглянь, дiзнайся! На! — І вона кинула йому лист паперу. Герман дрижачими руками взяв пiм'яте, слiзьми промочене письмо, мiж тим коли Рифка, немов утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долонями i тяжко плакала.

Письмо було зi Львова, вiд купця, у котрого практикував Готлiб. Герман, муркотячи, читав: «Високоповажний пане! Сам не знаю, вiд чого зачати i як розповiсти о тiм, що тут у нас сталося. Ваш син, Готлiб, уже три днi тому пропав, i всякi пошукування були дармi. Доперва нинi рано удалось полiцii найти його одiж, звиту докупи, в корчах на Пелчинськiй горi. Його ж самого досi анi слiду. Догадка була, чи не втопився в ставi, але досi не можна було дошукатись тiла. Приiжджайте якнайшвидше, може, удасться нам викрити, що з ним сталося. Впрочiм, коли б дещо викрилося, заким ще ви дiстанете се письмо, донесу телеграфiчно!.»

Герман зирнув на дату письма: ще передучора! А телеграми не було, — значить, нiчого! Вiн довгу хвилю стояв мов остовпiлий, сам не знаючи, що з ним дiеться. Рифчин голосний плач знов його протверезив.

— Видиш, видиш, — кричала вона, — до чого ти довiв свою дитину! Втопився мiй синочок, втопився мiй Готлiб!… І чому тебе замiсть нього не залляла твоя проклята кип'ячка в якiй-де бориславськiй безоднi!…

— Боже мiй, — сказав Герман, — жiнко, май же розум, хiба ж я тому винен?

— Не ти винен? А хто ж такий? Може, я? Іди, людоiде, не говори нiчого, не стiй, iдь до Львова, може, ще де як мож буде його вирятувати або хоть тiло вiднайти!… Боже, боже, за що ти мене таким чоловiком покарав, що свою власну дитину в грiб ввiгнав! Та й коби ще тих дiтей у нього много! А то одно-однiсеньке було, та й того нема!… Ой-ой-ой, голово моя, розпукнися!…

— Та цить же, Рифко, чень, ще не так зле, як написано. Чуеш, що одну тiлько одiж знайшли! А одiж що? Одiж мiг скинути…

— А скинув би ти з себе шкiру твою погану!… Ти ще менi договорюеш, дорiзуеш мене, нелюде! О, я знаю, що тебе то мало обходить, що твого сина десь там у водi риби iдять! Тобi що! Але я! Мое серце краеся, мое серце чув, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!…

Герман бачив, що з жiнкою нiщо говорити, бо й так до ладу з нею не договоришся. Вiн кинувся чим борше наказати вiзниковi, щоб збирався в дорогу, запрягав конi. Тодi до Дрогобича не було ще залiзницi. Хотячи iхати до Львова, треба було возом iхати до Стрия, бо аж вiдтам iшла залiзниця до Львова.

Проходячи через великий покiй, Герман зирнув набiк i побачив Леона, котрий усе ще сидiв на крiслi, мов на терню, чув розмову, переривану наглими вибухами плачу або хлипання, але все ще не знав, що таке сталося з його «сусiдами» i що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собi Леона, про котрого за криком жiнки та власним нещастям зовсiм був позабув.

— А, коханий сусiдо, — сказав вiн, зближаючись до Леона, — даруйте, але нещастя…

— Боже, що з вами сталося? — скрикнув Леон. — Ви блiдi як полотно, дрожите, ваша жiнка плаче, що се таке?

— Ех, i не питайте, — сказав стиха Герман, — нещастя, мов грiм з ясного неба, спало на наш дiм, i то так несподiвано, що я ще й досi не знаю, чи то все менi сниться, чи дiйсна правда.

— Але кажiть же, боже мiй, — i нема нiякоi ради?

— Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!… Пропало, пропало мое щастя, моя надiя!

— Мертвого?

— Отак! Мiй син, мiй Готлiб, не жие вже!

— Готлiб! Що ви кажете? Чи се може бути?

— Пише зi Львова його принципал, що пропав десь.

Страница 12

Кiлька днiв не мож було вiдшукати й найменшого слiду, аж вкiнцi полiцiя найшла його одiж в корчах на Пелчинськiй горi.

— А тiло?

— Нi, тiла не найдено.

— Ах, то, може, ще вiн жие!

— Тяжко, коханий сусiдо! Я й сам так думав зразу. Але далi, розваживши його характер i все… все… я стратив надiю! Нi, не бачити вже менi його, не бачити!…

Аж тепер, коли Герман улегшив свое серце тим оповiданням, з його очей потекли сльози. Вiн хоть i знав, що син його був зiпсутий i напiвбезумний, все-таки знав також, що се його единий син, нащадник його маетку. А ще саме нинiшнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надiями. Вiн починав уже думати, що хоть i сам Готлiб не поправиться, то, може, гарна, розумна жiнка, Фаннi, зумiе бодай здержувати його примхи, взвичаiти його поволi до спокiйного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на водi. Послiднi ниточки любовi вiтцiвськоi i сильнi нитi самолюбства в його серцi заболiли нараз — i вiн заплакав. Леон кинувся потiшати його:

— Ах, коханий сусiдо, не плачте! — говорив вiн. — Я знаю напевно, що ваш Готлiб живий, що ще будете мати з нього потiху. Лиш не дайтеся пiдточувати тузi. Твердостi, вiдваги! Нам, людям сильним, капiталiстам, стоячим напередi свого часу, треба все бути твердими i незрушимими!

Герман хитав головою на тоту бесiду.

— Що менi з того? — вiдказав вiн сумно. — Пощо менi тепер сили, капiталу, коли нема кому ним користуватися. А я — застарий уже!…

— Нi, не тратьте надii, не тратьте надii! — вговорював Леон, — Лиш швидко iдьте до Львова, — я вам ручу, що вам удасться його вiдшукати.

— О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! — скрикнув Герман. — Правда ваша, поiду, мушу вiднайти його, живого чи вмерлого!

— Нi, не вмерлого, а живого, — пiдхопив Леон. — І вже не лишайте його там, у того якогось купця, а привезiть сюда, всiм нам на втiху, на радiсть! Так, коханий сусiдо, так!…

В тiй хвилi створилися дверi зо спальнi i до покою ввiйшла Рифка, ще заплакана i вся червона, мов грань, ii товсте, широке лице спалахнуло гнiвом, коли побачила Леона. І Леон собi ж почувся якось не в своiй тарiлцi, коли побачив Германиху, високу, товсту i грiзну, як жива кара божа. Але, криючи свое замiшання, вiн в пересаднiй чемностi пiдбiг до неi, вклонився, протягнув лице для вираження смутку i вже отворив уста, щоб заговорити, коли Германиха, згiрдно оглянувши його вiд стiп до голови, коротко, але голосно спитала:

— А ти чо ту хочеш, заволоко?

Леон став нi в двi, нi в три на таке привiтання. Далi на лицi його появилася холодна, силувана усмiшка, i, ще раз кланяючись, вiн зачав:

— Справдi, ласкава панi, дуже менi жаль, що я в таку невластиву пору…

— Але я питаю, чого ту потребуеш? — крикнула Рифка i глянула на нього з таким гнiвом i погордою, що Леоновi аж страшно зробилося, i вiн мимоволi мотнувся взад.

— Але ж перепрашаю, — сказав вiн, ще не тратячи вiдваги, — ми ту от з вашим мужем, а моiм дорогим товаришем, укладали плани, — ах, якi хорошi плани, о нашiй будущинi, — i я вiрю твердо, що бог нам допоможе дiждати ще iх справдження!

— Вам? Бог допоможе? Людоiди якiсь, дводушники! — воркотiла Рифка, а далi, немов оснувата, пiдоймила затиснутi кулаки вгору i кинулась на перепудженого Леона.

— Не пiдеш ти менi з дому, душогубе! — кричала вона. — Ти ще смiеш роздирати мое серце, говорити менi своi дурницi, коли мiй син через вас i вашi проклятi грошi зо свiту пропав!… Проч ми з хати! Проч! А як ще раз поважишся ту вказатися, то ти видру тi безвстиднi, гадючi очi! Розумiеш?…

Леон зблiд, скулився пiд градом тих слiв i, не зводячи очей з грiзноi прояви, взадгузь ступав iд дверям.

— Але ж, жiнко, Рифко, — вмiшався Герман, — що тобi сталося? За що ображаеш нашого доброго сусiда? А чень, воно ще все не так, чень, наш Готлiб жие i все те, о чiм ми говорили, може сповнитися?

Герман надiявся тим потiшити Рифку; показалось, що тiльки дужче розлютив ii на бiдного Леона.

— А хоть би й так було, — крикнула вона, — то я волю десять раз побачити його мертвим, нiж бачити отсього поганина своiм сватом! Нi, нiколи, доки я жию, нiколи того не буде!

Оба мужчини стали хвилю мов задеревiлi, не знаючи, що сталося Рифцi i вiдки взялась у неi така встекла злiсть на Леона. А коли Рифка не переставала кричати, кидатися i прогонювати Леона з свого дому, той, скулившися i натиснувши цилiндер на голову, вилетiв з негостинних покоiв на подвiр'я, на вулицю i, не обзираючись, дрижачи весь з несподiваного зрушення, пiшов до мiста.

— Боже, тота жiнка справдi здурiла! — воркотiв вiн. — І вона мала бути свекрухою моеi Фаннi? Таже вона, гадина сороката, заiла б ii за один день! Щастя мое, що так сталося, що того… iх сина десь вирвало! Тьфу, не хочу мати з ними нiякого дiла!…

Так Леон воркотiв i спльовував дорогою. Йому аж тепер стало розумно, чому прочi багачi уникають Германа, нерадо бувають в його домi i, крiм торгових та грошових, не мають з ним нiяких зносин. Але все-таки прикро було Леоновi, що так сталося: жаль йому було тих блиск

Страница 13

чих надiй i планiв, котрими недавно й сам — упивався. Та тiльки ж голова його плiдна була на такi плани, а коли розпався один, вiн не довго жалував за ним, але швидко хапався другого. І тепер вiн живо покинув недавнi мрii i старався вжитися в тоту думку, що "працювати" йому надалi не у спiлцi з Германом, але самому, без Германа або й против Германа. "Против! А! — думав вiн. — До того, певно, незадовго всилуе мя й сам Герман, буде тепер старався ще бiльше шкодити менi".

Леон i сам не знав, для чого се видалось йому конечним, щоб Герман тепер мусив ворогувати з ним. Вiн i сам перед собою не був би одверто признався до того, що перекидав на Германа свою думку, що в серцi його закипае якась дика неприязнь до Германа за образу, дiзнану в його домi, за обалення його блискучих планiв. Леон i сам собi не признавався, що се вiн iменно рад би був тепер шкодити Германовi, показати йому свою силу, «навчити його розуму». Вiн не входив в причини, але вдумувався тiльки в саму боротьбу, старався наперед представити собi ii тисячнi случайностi, пiдходи, невдачi, щоб завчасу против них забезпечитися, щоб Германовi впоперек дороги навести як мож бiльше завад i некорисних обставин. І в мiру того як хiд його ставався повiльнiший, вiн чимраз глибше затоплювався в своi думки, чимраз тяжчi невдачi i страти наводив на Германа, упокорював того товстенького, спокiйного, мов муром обведеного, багача, наводив на нього тривогу, аж вкiнцi — перед самим входом до дому — обалив його зовсiм i враз з його скаженою жiнкою вигнав з послiднього закутка — з дому на Бориславськiм трактi.

— А, так вам треба! — шепнув вiн, немов радуючись iх розпуцi, — аби-сь знала, чарiвнице, як менi видряпувати очi!

В той самий час, коли Леон, затоплений в своiх мрiях, радувався з цiлковитого упадку дому Гольдкремерiв i забирався до обраховування користей, якi спадуть на нього з тоi великоi побiди, Герман сам в каретi вихром iмчав улицями Дрогобича на Стрийський тракт. Вiн був iще зовсiм блiдий лицем, хвиля вiд хвилi почував якийсь холод за спиною i легку дрож в тiлi, а в головi його думки мутились, i перевертались, мов вода на млиновiм колесi. Нещастя впало на нього так несподiвано, та й ще нещастя таке дивне та непрослiдиме, що вiн вкiнцi порiшив — не думати нiчогiсiнько i ждати терпеливо, що з того усього вийде. Вiн постановив собi пробути кiлька днiв у Львовi i ужити всiх можливих способiв, щоби винайти сина i вияснити всю справу, чому i куди вiв пропав. За кiлька днiв вiн мусив iхати до Вiдня, куди його один торговий приятель телеграмою зазвав для залагодження важного дiла, тикаючого нафтового промислу в Бориславi. Коли б, отже, в тих кiлькох днях не удалось йому у Львовi добитися свого, то вiн рiшив лишити справу в руках полiцii, а сам таки iхати до Вiдня. Правда, жiнка не казала йому вертати без сина, живого чи мертвого, — а о iздi до Вiдня в "нафтових" дiлах вона й чути не хотiла, — але що жiнка розумiе! Або ж то вона знае, що Герман хоть буде сам у Львовi, а Готлiба може й не вiдшукати, а грошi i без нього свое зроблять, коли ще можна що-небудь зробити. А в Вiднi йому бути конче треба, там дiло без нього не пiде. Таке роздумував Герман, котячись у каретi бистро гостинцем до Стрия. Хвиляста пiдгiрська околиця пересувалась перед ним, не лишаючи в душi його нiякого слiду. Вiн ждав нетерпеливо, коли перед ним забiлiються вежi Стрия; його нудили безконечнi ряди берiз та рябин, посадженi по обох боках гостинця; вiн звiльна почав успокоюватися, хитатися вiд одноi стiнки карети до другоi, а вкiнцi, прилягти лицем до подушки, заснув.

По виiздi Германа Рифка кинулася знов на софу, хлипаючи та втираючи сльози, i кiлько разiв кинула очима на нещасне письмо зо Львова, тiлько разiв сльози наново починали плисти з ii очей. Сльози лагодили ii жаль, розливали всякi думки, вона давала уноситись iм, мов тихим хвилям, не думаючи, куди вони несуть ii. Хлипаючи та обтираючи сльози, вона забулась зовсiм, забувала навiть про Готлiба, про лист, про свое горе i чула тiльки пливучi холоднiючi сльози.

Де дiлись тi часи, коли Рифка була бiдною, робочою дiвчиною? Де дiлась тогочасна Рифка, проворна, працьовита, жартiвлива i вдоволена тим, що мала? Тi часи i тота Рифка згинули безслiдно, затерлися навiть в замороченiй пам'ятi теперiшньоi Рифки!…

Двадцять лiт минуло, коли вона, здорова, крепка, робуча дiвчина, одного хорошого вечора стрiнулась случайно на улицi з бiдним либаком — Германом Гольдкремером. Вони розговорилися, познакомились. Герман тодi починав непевним ще кроком iти до багатства; вiн мав зобов'язання при лiверунку до цiсарського депо, i вже близько було йому все стратити, бо не стало йому грошей, щоб довершити все, до чого був зобов'язався. Почувши, що Рифка мае зложених трохи грошей на вiно, вiн сквапно оженився з нею, пiдрятував тим вiном свое дiло i добився великих зискiв. Щастя усмiхнулось йому i вiдтодi вже його не покидало. Багатство плило до його рук, i чим бiльше нагромаджувалось, тим менше були страти, тим певнiшi зиски. Герман увесь вiддався тi

Страница 14

погонi за багатством; Рифка тепер для нього стала п'ятим колесом у возi; вiн рiдко бував дома, а як коли й завернув, то уникав ii чим далi, то бiльше. І недаремно. Рифка змiнилась за тi лiта дуже, i змiнилась не на користь собi, хоть, певно, без своеi вини. Можна сказати, що Германове багатство заiло ii, пiдточило ii моральну iстоту. Зроду сильна й здорова, вона потребувала руху, роботи, дiла, котрим би могла занятися. Доки жила в бiдностi, доти такого дiла iй не хибло. Вона служила у багатших жидiв, заробляла всiляко, щоб продержати себе i свою тiтку, едину своячку, що iй осталась пiсля холери. Розумiеться, що звичаем убогих жидiв, вона не одержала нiякого, навiть звичайного хайдерського образовання. Тяжке життя i праця, звичайно одностайна i механiчна, розвинули ii силу, ii тiло, але зовсiм не ткнули ii думки. Вона виросла в круглiй невiдомостi i темнотi духовiй, не мала навiть тоi природноi спосiбностi та «розторiпностi», яку звичайно стрiчаемо у сiльських дiвчат. Тiльки то, що було безпосередньо коло неi, то могла вона поняти, тим могла занятися, — поза тим нiчо не розумiла. Такою взяв ii Герман.

Любовi мiж ними не було. Правда, зразу молода, здорова природа обоiх притягала одно до другого, — нерозвитi чуття i думки наразi й не бажали нiчого бiльше, крiм простоi тiлесноi розкошi. Та й то цiлими днями вони звичайно не видалися, — тим приемнiшою була зате стрiча вечором, iм уродилась тодi донька, котра однако ж швидко померла, — здаеться, через неосторожнiсть самоi матерi вночi. Тодi ще Гольдкремери вважалися за бiдних: Герман уганявся по цiлих днях по мiсту або по околишнiх селах, Рифка господарила дома, варила, прала, рубала дрова, шила i мила, — одним словом, жила робiтницею, так, як i досi. І се була ще найщасливiша пора ii життя замужем. Перша дитина, також здорова i гарна дiвчинка, дуже ii тiшила i також чимало причинювала iй роботи й заходiв. Чим бiльше Рифка робила та запопадала, тим ставала здоровiшою i веселiшою. Правда, вона сама не знала, що се iменно з працi, i частенько жалувалась перед чоловiком, що не мае нiколи й хвилi вiддиху, що тратить здоров'я, повторюючи бiльше звичайнi бесiди других жiнок, анiж говорячи з власного переконання i з власноi потреби.

Нещастя хотiло, щоб тi ii бажання аж надто швидко сповнилися. Герман розбагатiв, закупив вигiдний i обширний дiм на Бориславськiм трактi, наняв прислугу, якоi гребувала Рифка, — i iй зразу немов полегшало. Ходила по тих покоях, на котрi недавно ще несмiло поглядала з улицi, приглядалася образам, меблям, дзеркалам та обоям, порядкувала в кухнi, зазирала до спiжарнi, але швидко пiзнала, що все те ii ходження i зазирання було непотрiбне. Герман сам видавав слугам усе по рахунку i за найменшу недокладнiсть грозив прогнанням зо служби, — тож при невеличкiм господарствi, яке у них велось, не було що боятись окрадування через слуги. Нанятий кухар розумiвся на варивi далеко лiпше, нiж сама панi, а ii ради та розпорядки принимав з чемною насмiшкою. Переставляти меблi i перевiшувати образи iй швидко навкучилось, — i от тепер-то почалась нова, страшна доба ii життя. Вона досi не знала, що таке нуда — тепер нуда просякла ii до костi. Вона то волочилася по широких покоях, мов заклята, то сидiла в кухнi, балакаючи з службою, то лежала цiлими годинами на софi, то виходила на вулицю i вертала швидко додому, не можучи найти собi нiякого заняття, нiякоi роботи, нiчого, що би пiддержувало в якiм-небудь руху ii нерви i мозок. Служба супроти неi була мовчазлива, знаючи ii дразливiсть за леда яке слово. В чужих домах вона бувала рiдко, та й всюди обходились з нею дуже холодно. Впрочiм, всякi вiдвiдини були для неi мукою. Серед нових кружкiв людей, в котрi так напруго ввело ii багатство мужа, вона чулась зовсiм чужою, не вмiла повернутися, не знала, що говорити, не розумiла анi iх комплiментiв, анi iдких притикiв а своiми грубими дотепами та простими замiтками будила тiльки смiх. Швидко вона похопилась, що вона справдi стаеться тiльки посмiховищем тих людей, i перестала зовсiм бувати в товариствах, перестала приймати у себе чужих людей, крiм кiлькох старших жiнок. Та й тi незадовго поображувались за ii дразливiсть та наглi, непогамованi вибухи i перестали бувати. Рифка осталась сама, мучилась i билась, мов звiр лiсовий, запертий у клiтку, i нiяк не розумiла що се iй такого сталося, ii нерозвита думка не могла анi дiйти до причини того стану, анi найти з нього вихiд, найти яку-небудь дiяльнiсть, яке-небудь заняття для своеi здоровоi, крепкоi натури, що лишена без усякого дiла, без усякого живiшого iнтересу до життя, сама в собi з'iдалась i попелiла, вибухала хiба надмiрним, безумним гнiвом за леда дрiбною причиною. В мiру того як Рифка вiдвикала вiд працi, праця ставалась iй чимраз ненависнiшою i тяжчою: вона не могла пересилувати себе, щоб прочитати аби одну книжку, хоть перед кiлькома лiтами тiтка навчила була ii трохи читати. Нуда застелювала все перед ii очима сiрою, непринадною опоною, i вона ставалась чимраз самотнiша в свiтi, опадала чимраз глибше на

Страница 15

днi тоi пропастi, яку круг неi i пiд нею викопало багатство ii чоловiка i котроi анi вона, анi ii чоловiк не вмiли заповнити нi сердечною любов'ю, нi розумною духовою працею.

От в такiй-то порi вродивсь Рифцi син — Готлiб. Лiкарi зразу не обiцювали йому життя. Дитина була хоровита, раз на раз кричала та плакала, а слуги в кухнi пошiптували собi, що се якесь "вiдмiнча". Але Готлiб не вмер, хоть i не стававсь здоровiшим. Зато матерi його хоть на якийсь час свiт роз'яснився. Вона цiлими днями бiгала, кричала, суетилась коло дитини i почулася нараз здоровiшою, менше дразливою. Нуда пропала. І рiвнобiжне з тим своiм виздоровленням вона тим сильнiше полюбила свого сина, чим той був слабший i докучливiший. Недiспанi ночi, ненастанна грижа та захiд коло нього — все це робило iй Готлiба дорожчим, милiшим. З часом хлопчина трохи нiби одерз, одужав, але зразу вже видно було, що його духовнi спосiбностi будуть далеко не блискучi. Вiн ледве в другiм роцi ймився ходити, а ще в третiм роцi лепотiв, як шестимiсячна дитина. Зато, на радiсть матерi, почав iсти добре, немов через три першi роки дуже проголоднiвся. Животик у нього все був повний i надутий, як бубон, а скоро тiльки трохи зголоднiв, сейчас починав верещати на всю хату. Але чим бiльше пiдростав Готлiб, тим поганшi робились його норови. Вiн кождому мусив докучити, все псував, що далось зiпсувати, i ходив по покоях, мов яка помана, визираючи тiльки, де би мiг чого причепитися. Мати любила його без пам'ятi, тряслась над ним i у всiм волила його волю. Їi нерозвинута голова та довго придавлене чуття не могли вказати iй другоi дороги для проявлення материнськоi любовi; вона нiколи й не подумала о розумнiм вихованнi дитини, не дбала нi про що, крiм того, щоб сповнити кожде ii бажання. Слуги боялись малого Готлiба, як огню, бо вiн любив нi з сього нi з того причепитись i або роздерти одежину, похляпати, вдряпнути, вкусити, або, коли сього не мiг зробити, починав кричати щомоцi, на крик прибiгала мама, i бiдна людина малась тодi ще гiрше. Сварка i штовханцi — то була ще найменша кара, а то лучалось, що служницю сейчас вигоняно зо служби. Герман знов не любив сина, вже хоть би тому, що i в тi рiдкi днi, коли бував дома, через нього не мав нiколи супокою. Малий Готлiб зразу боявся батька, але коли кiлька разiв мати за нього завзято стялася з вiтцем i отець уступив, хлопець своiм дитячим нюхом прочув, що й тут йому воля, бо мати оборонить, i почав виступати против вiтця чимраз смiлiше. Се лютило Германа, але позаяк жiнка у всiм потакувала синовi i готова була дати собi й око виймити за нього, то вiн не мiг на те нiчо порадити, i се ще пiдносило його неохоту i до жiнки, i до сина. Розлад в родинi ще збiльшився, коли прийшлось дати Готлiба до школи. Розумiеться, що кiлька днiв перед записом Рифка плакала над своiм сином, немов то його поведуть до рiзницi; вона розмовляла з ним, немов прощаючись навiки, розповiдала йому, якi-то там острi люди, тi професори, i наперед уже грозила iм, коли котрий поважиться ткнути ii золотого синочка: вона наказувала йому, як скоро хто в школi чим-небудь образить або покривдить його, щоб зараз пожалувався iй, а вона покаже професорам, як мають з ним обходитися. Одним словом, Готлiб, не бувши ще в школi, мав до неi вже таку вiдразу, немов се якесь пекло, винайдене злими людьми навмисне на то, щоб мучити таких, як вiн, «золотих синочкiв».

Зато Герман ударився в другий бiк. Вiн пiшов до ректора отцiв василiанiв, котрi в Дрогобичi держали тодi одиноку головну школу, i просив його давати позiр на Готлiба, щоби вчився i привикав до порядку. Вiн розповiв, що хлопець розпещений мамою i зiпсутий, i просив держати його остро, не щадити грозьба, навiть кари i не зважати на те, що може говорити i робити його жiнка. Додав навiть, що коли б того було треба, вiн винайде для Готлiба окрему кватиру поза домом, щоб усунути його з-пiд шкiдного впливу матерi. Отець ректор немало здивувався такою бесiдою Германа, але швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Готлiб не тiльки зроду був мало спосiбний до науки, але його початкове домашне виховання було таке погане, що отцi професори, певно, з нiким ще не мали тiлько гризоти, що з ним. Щохвилi ученики, товаришi Готлiба, прибiгали жалуватися на нього: сьому вiн роздер книжку, другому пiдбив око, третьому викинув вiкном шапку в монастирський город. Коли хто в коритарях i в класах робив найбiльше крику i стуку, то певно Готлiб. Коли хто пiд час науки бурчав або стукотiв пiд лавкою, то також вiн. Коли хто в цiлiм класi смiв сваритися.з професором, вийти з години, ще й дверми гримнути, то також вiн. Професори зразу не знали, що з ним дiяти; вони день у день жалувалися ректоровi, ректор писав до вiтця, а отець вiдписав коротке слово: "Бийте". Вiдтодi посипались на Готлiба кари та буки, котрi хоть про око трохи нiби втишили, скрушили його крутi норови, але довели його до скритостi i завзятоi злостi i так до решти зiпсували його моральну iстоту. Ледве в семи чи восьми лiтах Готлiб скiнчив чотирикласову нормальну шко

Страница 16

у i, прибитий морально, нерозвинений духовно, з безграничною вiдразою до науки i злiстю до людей, а особливо до вiтця, вступив в гiмназiю. Але тут вiн в трьох роках не скiнчив ще й другого класу, коли поганий i темний случай з вiтцем перервав назавсiди його шкiльну науку.

Але хто знае, чи тi лiта нещасливоi шкiльноi науки не були тяжчi i нещасливiшi для Рифки, нiж для самого Готлiба. Раз те, що школа на бiльшу часть дня розлучувала ii з сином i через те втручувала ii наново в бездонну пропасть бездiйства i нуди. А потiм i те, що вiчнi жалi та плачi Готлiба ще бiльше лютили й роздразнювали ii. Зразу вона, мов ранена львиця, бiгала день у день до отцiв василiанiв, нарiкала на несправедливiсть i неспосiбнiсть учителiв, кричала i кляла, аж поки ректор не наганьбив ii i не заборонив приходити бiльше. Вiдтак задумала була упертися на тiм, щоб вiдiбрати Готлiба вiд василiанiв i дати до якоi iншоi школи, але швидко роздумала, що iншоi школи в Дрогобичi не було, а давати Готлiба до якого другого мiста, мiж чужих людей, — о тiм вона й помислити не могла без страху. В тiй безвихiднiй матнi вона довгий час билася, мов риба в саку, i не раз цiлими днями сидiла на софi, плачучи та думаючи, що ось, може, десь тепер у школi тягнуть ii сина, сiпають, покладають на лавку, б'ють, — а тодi вона голосно проклинала i школу, i науку, i чоловiка-ката, котрий навмисно винайшов таку муку для сина i для неi. Тi вибухи чуття ставались чим далi, тим частiшi i довели ii вкiнцi до ненавистi против усiх людей, до якогось ненастанного роздразнення, готового в кождiй хвилi вибухнути дикими прокляттями. Тепер уже Рифка й не подумала йти в товариство або чим-небудь розривати свою нудь; вона, мов заклята, волочилася по домi, i нiхто iз слуг без крайньоi потреби не смiв указатись iй на очi. Той стан дiйшов до крайностi, коли Герман два роки тему нараз вiдвiз Готлiба до Львова i дав до купця. Рифка зразу дурiла, рвала на собi волосся, бiгала по покоях i кричала за сином — пiзнiше успокоiлась трохи i довгi мiсяцi сидiла день у день мовчки, мов дикий звiр у клiтцi. Самота i пустота круг неi i в нiй самiй стали ще страшнiшi, — навiть чоловiк боявся приступати до неi i старався цiлими днями не бувати дома. І серед усеi тоi тьми в серцi Рифки горiв лиш один огонь — безумна, сказати б звiряча, любов до Готлiба. Тепер зависна доля наважилась видерти iй i сю послiдню опору, затерти в ii серцi i сей послiднiй знак чоловiцтва. Удар трафив Рифку страшенно, i що вона в тiй хвилi не зiйшла з розуму, се було лиш для того, що не могла дати вiри свому нещастю.

По виiздi Германа вона так i застила на своiй софi. Нiякi думки не ворушились в ii головi, тiльки сльози плили. Весь свiт щез для неi, свiтло померкло, люди вимерли, — вона чула тiльки ским'ячий, ненастанний бiль у серцi.

Нараз вона зiрвалась i задрижала цiлим тiлом. Що се такого? Що за шум, за стук, за говiр долетiв до неi? Вона заперла в собi дух i прислухувалась. Говiр при входi. Голос служницi, котра немов свариться з кимось, не пускае до покою. Другий голос, рiзкий i гнiвний, стук немов поваленого до землi чоловiка, трiск дверми, тупiт крокiв по покоях, ближче, чимраз ближче…

— Ах, се вiн, се мiй син, се мiй Готлiб! — скрикнула Рифка i кинулась iд дверям, назустрiч. В тiй хвилi створилися дверi, пхнутi сильною рукою, i перед нею став — зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вуглярчук.

Рифка мимоволi скрикнула i пруднулася взад. Вуглярчук глядiв на неi гнiвними великими очима, з котрих блискала лютiсть i ненависть.

— А що, пiзнаеш мене? — проговорив вiн рiзко, i в тiй хвилi Рифка, мов безумна, кинулася до нього, почала стискати i цiлувати його лице, очi, руки, плачучи й смiючись.

— Так се таки ти? То я не помилилася! Боже, ти жиеш, ти здоров, а я вже мало не вмерла! Синочку мiй! Коханий мiй, ти живий, живий!…

Викрикам не було кiнця. Рифка потягла вуглярчука на софу i не випускала з обнять, поки вiн сам не вирвався. Поперед всього, чуючи кроки надходячоi служницi, вiн замкнув дверi i, обертаючися до матерi, сказав:

— Накажи тiй проклятiй малпi, най си йде до чорта, бо iй розiб'ю ii пустий череп, як ми сейчас вiдси не вступиться!

Рифка, послушна синовi, наказала крiзь замкненi дверi служницi, щоб iшла до кухнi i не виходила, аж ii закличе, а вiдтак почала знов обнiмати i пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з його надутого замурзаного лиця.

— Мiй синочку, — почала вона, — що се з тобою? Що ти зробив?

І вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ся вбога одiж була смертельною раною на його тiлi.

— Ага, а ви думали, що я так i до смертi буду терпiти у того проклятого купця! — крикнув Готлiб, тупаючи зо злостi ногами i вириваючись з обнять матерi. — Ви гадали, що я не посмiю мати свою волю! Га!

— Але ж, золото мое, хто так гадав! — скрикнула Рифка. — То хiба той нелюд, твiй отець, так гадав!

— А ти, нi?

— Я? Господи! Синочку, я би кровi своеi не жалувала для тебе. Кiлько я наговорилася йому…

— А вiн куди поiхав? — перервав iй Готлiб.

Страница 17

— Та до Львова, шукати за тобою.

— А, так, — сказав Готлiб з усмiхом вдоволення, — то най же си шукае!

— Але як же ти прибув сюда, любчику?

— Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зо Львова.

— Бiдна моя дитиночко! — скрикнула Рифка. — Та й ти з ними iхав цiлу дорогу! То ти мусив назнатися бiди, господи! Але швидко скинь тото паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!… Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд вiз тя назад, — нi, нiкуди! Скидай, любчику, тоту нечисть, скидай, я зараз пiду найти для тебе чисте шмаття. А ти голоден, правда?… Почекай, я закличу служницю…

І вона встала, щоб задзвонити. Але Готлiб силомiць затримав ii.

— Дай спокiй, не треба, — сказав вiн коротко.

— Але чому ж, синочку? Та чень же так не будеш…

— Ага, ти гадала, — сказав Готлiб, стаючи перед нею, — що я на то тiлько вирвався зо Львова в тих лахах, на то тiлько плiвся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клiтку та ще на додаток слухати ваш крик та вашi науки? О, не буде того!

— Але ж, синку, — скрикнула, блiдiючи i дрижачи з тривоги, Рифка, — що ж ти хочеш робити? Не бiйся, ту дома я за тебе стою, нiхто тобi нiчого не вдiе!

— Не потребую твого стояння, я собi сам за себе постою!

— Але що ж ти будеш дiяти?

— Буду собi жити, як сам захочу, без вашоi опiки!

— Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!

— Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся — зараз питання, плачi, чорт знае що!… Не потребую того. А ще як вiн приiде, — о, то би я виграв!

Рифку щось немов за серце стисло на тотi слова. Вона чула, що син не любить ii, не терпить ii пестощiв, i тее почуття навело на неi страх, немов в тiй хвилi тратила сина другий раз, i вже назавсiди. Вона недвижно сидiла на софi, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.

— Дай ми грошей, я собi потрафлю сам жити на свою руку, — сказав Готлiб, незважаючи на ii чуття.

— Але де ж ти пiдеш?

— Тобi нiчо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро приiде, а вiн би казав мене шандарами привести.

— Але ж богом кленуся, що не скажу!

— Ну, то й я тобi не скажу. Нащо маеш знати? Давай грошi!

Рифка встала i створила бюрко, але грошей у неi не було нiколи много. В бюрку найшла тiльки 50 ринських i подала iх мовчки Готлiбовi.

— Та що тото! — сказав вiн, обертаючи в руках банкнот. — Жебраковi якому даеш, чи що?

— Бiльше не маю, синочку, подивися сам. Вiн зазирнув до бюрка, перерив в нiм усе, а, не найшовши бiльше грошей, сказав:

— Ну, най i так. За кiлька день вистарайся бiльше.

— То прийдеш? — спитала мати радiсно.

— Буду видiти. Як його не буде, то прийду, а нi, то пришлю кого. Як покаже вiд мене знак, то дай му грошi в запечатанiй пачцi. Але пам'ятай си, — i тут Готлiб знiс грiзно перед нею кулаки, — нiкому о мнi не кажи анi слова!

— Нiкому?

— Нiкому! І то ти наказую! Анi йому, анi слугам, нiкому! Най нiхто в Дрогобичi не знае про мене. Хочу, щоби ми нiхто не докучав. А як скажеш кому, то пам'ятай собi!

— Але ж, синочку, ту тебе видiла служниця.

— Тота малпа? Скажи, що пiсланець вiд кого, або що! Кажи що хочеш, лиш о мнi анi слова. А якби вiн дiзнався, що я живий i ту приходжу, або якби хто слiдив мене, або що, то пам'ятай собi:

такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаетеся. Хочу жити собi на свою руку, та й годi!

— Боже мiй! — скрикнула Рифка, заламуючи руки. — Доки ж так будеш жити!

— Доки менi ся схоче!

І з тими словами Готлiб пiдiйшов до вiкна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, i в однiй хвилi скочив вiкном надвiр. Рифка зiрвалася, скрикнула, пiдбiгла до вiкна, але Готлiба вже й слiду не було. Тiльки високi лопухи в садi шелевiлися, немов щось тихо мiж собою шепочучи.

В тiй хвилi вбiгла служниця, блiда i залякана, до покою обiч спальнi i почала кричати:

— Панi, панi!

Рифка живо отямилась i створила дверi.

— Панi, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?

— Я? Тебе? Коли? — питала Рифка, почервонiвши, мов грань.

— Та тепер. Менi здавалося, що панi кричали.

— То в твоiй дурнiй головi кричало, малпо якась! Марш до кухнi! Чи я ти не казала аж тодi приходити, коли тя закличу?

— Але менi здавалося, що мя панi кличуть? — несмiло закинула служниця.

— Марш до кухнi, коли ти кажу, — крикнула Рифка, — i най ти на другий раз не здаеся нiчо, розумiеш?…




ІІІ


Минуло вже три недiлi вiд закладин. Леонiв дiм швидко здвигався догори: пiдвалини були вже положенi, i фронтова стiна з тесаного камiння зносилася вже на лiкоть понад землею. Будовничий наглядав за роботою, а в перших днях i сам Леон цiлими днями тут просиджував, нипаючи в кождий кут i всiх понукуючи до поспiху. Але се недовго тривало. Якесь нагле дiло покликало Леона до Вiдня, а хоть без нього робота й не йшла повiльнiше, то прецiнь робiтники якось легше вiдотхнули, не видячи над собою тоi вiчноi змори.

Одного ранку, ще перед шостою годиною, кiлька робiтникiв сидiло на дилинах та камiннi

Страница 18

ждучи, аж закалатають до роботи. Вони гуторили о тiм, о сiм, поки прочi робiтники сходилися. Ось прийшов i будовничий, оглянувся довкола i остро крикнув:

— А що, всi ви ту?

— Всi, — вiдповiв майстер мулярський.

— Зачинати роботу!

Один робiтник закалатав. Зворухнулось усе на плацу. Муляри плювали в руки i брали вiдтак оскарби, кельнi та молотки; хлопцi та дiвчата, нанятi до ношення цегли, стогнучи згинали плечi i накладали на себе дерев'яний прилад до ношення цегли, втикаючи два довгi кiлки по обох боках шиi, немов у ярмо; теслi помахували блискучими топорами; трачi лiзли на кобильницi; велика машина людськоi робучоi сили зо скрипом, стогнанням та зiтханням почала входити в рух.

Втiм, улицею, вiд ринку надiйшов ще один робiтник, скулений, нужденний, схорований, i завернув на плац будови.

— Дай боже добрий день! — сказав вiн слабим голосом, стаючи близь майстра. Обiздрiвся майстер, поглянули й другi муляри.

— То ти, Бенедю? Ну, що ж ти, здоров уже?

— Та нiби здоров, — вiдказав Бенедьо. — Нема коли слабувати: видите, мати стара, слаба, не iй мене заходити!

— Ну, а зможеш же ти робити, чоловiче? — спитав майстер. — Таже ти виглядаеш, як який небiжчик, куди тобi до роботи!

— Га, що дiяти, — вiдповiв Бенедьо, — що зможу, то буду робити. А троха розмахаюся, то чень i сам поправлюся та окрiпну. А мiсце чень ту буде для мене?

— Та воно би то… як же, бути буде, рук треба якнайбiльше, бо пан квапить з будованням. Пiди та замельдуйся будовничому та й ставай до роботи.

Бенедьо положив свiй мiшок з хлiбом та мулярським знаряддям набiк i пiшов шукати будовничого, щоб йому оповiститися, що прийшов на роботу.

Пан будовничий якраз лаяв якогось теслю за те, що негладко обтiсував платов, коли Бенедьо пiдiйшов д'ньому з капелюхом в руцi.

— А ти що, чому не робиш, а волочишся? — гримнув будовничий на Бенедя, не пiзнавши його зразу i думаючи, що се котрийсь iз щоденних мулярiв прийшов до нього з якою просьбою.

— Та я хочу стати, лиш прийшов пану будовничому оповiстися, що я вже подужав i вийшов на роботу. Та й просив би-м визначити менi, де маю ставати.

— Подужав? А, то ти нинi перший раз?

— Нi, прошу пана будовничого, я вже ту був на роботi, тiлько що при закладинах мене пiдойма скалiчила.

— А, то ти? — скрикнув будовничий. — То ти тодi наробив нам бiди, а тепер ще сюда лiзеш?

— Та якоi бiди, прошу пана будовничого?

— Мовчи, дурню, коли я говорю! Впиваесся, не вступився на час, а менi ганьба! Скоро що, зараз усi до будовничого: вiн винен, не дбав на людське життя, не вмiе камiнь спустити! Нi, досить уже того, я таких робiтникiв не потребую бiльше!

— Я впився? — скрикнув здивований Бенедьо. — Пане будовничий, я ще, вiдколи жию, не був п'яний… Хто вам то сказав?

— О, так, тобi лиш повiр, то ти готов присягатися, що й не знаеш, як виглядае горiлка. Нi, пуста твоя робота — присягайся, як хоч, я тебе на роботу не прийму!

— Але ж, пане будовничий, майте бога в серцi! Що я вам винен! Я ту свое здоров'я стратив, ледво троха видужав, а як ви мя тепер наженете, то де я собi зароблю, хто мя прийме?

— А най тя приймае хто хоче, мене то що обходить! Менi прецiнь вiльно приймати або не приймати на роботу, кого менi подобавсь!

— Але ж бо я ту вже прийнятий, а що мене не було три тижнi, то прецiнь не моя вина. Я вже не кажу нiчо о тiм, що я болю витерпiв, анi не жадаю нiчо за той час, хоть певно, що якби менi добрi люди не були допомогли, то був би-м враз iз матiр'ю загиб з голоду, ну, але тепер чень же менi належиться тутка робота!

— Га-га-га! Належиться! Адiть, як вiн собi вимiркував! А чи ти знаеш, дурний мудю, що ти ту кождий день, кожду годину на моiй ласцi робиш? Як я не схочу, та й тебе нема, нажену тя, та й iди тодi процесуй мене!

На таку мову Бенедьо не найшов уже нiякоi вiдповiдi. вiн понурив голову i мовчав, але слова будовничого глибоко запали йому в душу. Правда, вiн i досi не раз чував таки слова, але нiколи досi вони так не вразили його, нiколи не визвали в його душi такого голосного почуття несправедливостi та притиску. «Невже ж се правда? — думалося йому. — Невже ж робiтник завсiгди робить на его ласцi? А коли робiтник сяк-так жив, то, значиться, також тiлько з его ласки? А з чиеi ж ласки мене скалiчила пiдойма? А коли вiн раз у раз такий ласкавий на робiтника, то чия ж ласка тепер виганяе мене з зарiбку на голодну смерть? Та нi, щось воно, бачу, не так! Чи будовничий держав мене досi при життю, о тiм я не знаю, але то знаю, що з его ласки я скалiчений, слабий i без роботи!»

— Ну що, — перервав його гадку будовничий, — чого ж ти стоiш? Забирайся вiдси!

— Та я пану ту мiсця не застою, заберуся. Лиш усе-таки менi здався, що то не так повинно бути, як пан кажуть.

— Що, що? Ти менi хочеш науку давати? Ну, добре, ну, кажи, як повинно бути?

— Ви, пане, повиннi знати, що й ви так само слуга, як я, що коли би вас не наймили до роботи так, як мене, то й ви би мерли з голоду так, як i я.

— Ха-ха-ха! Ти, певно, на берлозi лежачи, такого розуму

Страница 19

набрався! Ну, ну, говори далi, як ще повинно бути?

Будовничий стояв перед Бенедьом, узявся за пiдбоки i смiявся, але його здорове лице, червоне, як буряк, показувало, що злiсть у нiм кипiла i в кождiй хвилi готова була вибухнути з-поза силуваного смiху. Але Бенедьо не зважав анi на його смiх, анi на його злiсть. Почуття дiзнаноi кривди додало йому смiливостi.

— А так iще повинно бути, — сказав вiн твердо, — щоби ви, пане будовничий, не збиткувалися над бiдним робiтником i не дорiкали йому берлогом, бо ще хто знае, що й вас може чекати.

І затим, не чекаючи на вiдповiдь будовничого, Бенедьо вiдвернувся вiд нього, взяв свiй мiшок, сказав прочим робiтникам: «Бувайте здоровi, браття», — i вийшов з плацу на вулицю.

А тепер куди? Бiдний Бенедьо всю надiю покладав на тоту роботу. Вiн знав, що такого слабого деiнде не приймуть. А тепер, коли й ця послiдня надiя розвiялась, вiн став на вулицi, мов прибитий, не знаючи, куди повернутися. Додому йти? Там стара мати чекае на його заробок. Іти шукати роботи? Але де? Нiвiдки не видно було надii. Коли втiм прийшло йому на гадку вдатися до вищого пана, нiж будовничий, — до самого Леона, i просити його, щоб прийняв на роботу.

Коли вiн все те роздумував, стоячи на улицi перед плацом, де будувався дiм, надбiг пiсланець, котрий голосно закликав, щоби пан будовничий iшов до пана. Будовничий здивувався i запитав, чи пан уже приiхав з Вiдня?

— Приiхав учора вночi i просить, щоби пан швиденько прийшли до нього.

Будовничий, а за ним i Бенедьо пiшли до Леона. Той ходив по подвiр'i, а побачивши пiдходячих, пiшов супроти них.

— Маю з паном невеличке дiльце, — сказав вiн, привiтавши будовничого, по чiм, звернувшися до Бенедя, спитав:

— А ти за чим?

— Та я, прошу пана, хотiв би стати на роботу, — сказав Бенедьо.

— То не до мене належить, проси пана будовничого.

— Я вже просив, але пан будовничий не хочуть…

— Розумiеться; що не хочу, — вмiшався будовничий. — То той сам, — сказав вiн, звертаючись до Леона, — котрий при закладинах зiстав скалiчений через свое недбальство. Що менi з такого робiтника! Та й, впрочiм, вiн тепер слабий, а я робiтникiв маю досить.

— Ага, то той сам! — нагадав собi Леон. — Гм, воно б то випадало щось для нього зробити, будь-що-будь. — І додав, звертаючись до Бенедя: — Ну, ну, якось-то буде, зажди ту, поки тя не закличу. От ту сядь на ганок та й посидь.

Довго вони оба бесiдували. Бенедьо за той час сидiв на ганку i грiвся на сонцi.

Аж ось по якiмось часi вийшов будовничий, якийсь трохи кислий, i, не звертаючи уваги на Бенедя, пiшов. По кiлькох хвилях вийшов i Леон.

— Ти потребуеш роботи? — спитав вiн Бенедя.

— Та певно, прошу пана, чоловiк з роботи жие, то робота для нього то само, що жите.

— Та-бо, видиш, будовничий не хоче тя мати ту в Дрогобичi. Але ти не журися, я зачинаю зараз будувати в Бориславi новий млин паровий, то вже там будеш мати роботи досить.

— В Бориславi?… Млин паровий?… — зачудувався Бенедьо, а далi змовчав, не смiючи вдаватись з таким паном у розмову.

— Ну, що ж тобi так дивно? — спитав, усмiхаючись, Леон. — Млин, то млин, тобi, муляровi, все одно.

— Та я-то вже й сам собi гадаю, що панська рiч — розказувати, а наша рiч — робити. Млин, то й млин.

— Тiлько-то, видиш, я би хотiв, щоби будинок був немудрий, так собi, в двi цегли, без поверха, тiлько вшир троха. То не буде такий звичайний паровий млин, як усе будують. Я найшов такого чоловiка, що тото все вигадав, i план зробив, i сам буде вести роботу. Ну, видиш, будовничий дуже носом крутив, як увидiв той план. А ти розумiешся на тiм, як що треба робити пiсля плану?

— Та чому би нi? Як чоловiк мае пiд рукою рисунок i мiру, то не велика штука.

— Так, так, звiсно, що не велика штука, — сказав Леон. — Отож видиш, я не все буду мiг надзирати за тим, що там робиться, в Бориславi, а будовничий так ту зо мною сперечався, що готов менi наробити якоi саламахи i поставити не так, як у планi нарисовано. То я вже буду просити тебе, скоро що не так, дати менi знати.

Бенедьо стояв i дивувався на цiлу тоту бесiду, що се за млин такий, що будовничий на нього носом крутить i що пан боiться, щоб часом не зробив не так, як у планi стоiть? І вiдки, приходить Леон звертатися до нього, щоб надзирав над будовничим? Бенедьо на все те не мiг найти в своiй головi вiдповiдi i стояв перед Леоном, немов вагуючись.

— Не бiйся, будь тiлько щирий для мене в тiм дiлi, то, певно, не пожалуеш того. Доки буде будовання в Бориславi, доти будеш там, i то з платою не помiчника, а цiлого муляра. А потому — побачимо.

Бенедьо ще дужче здивувався. Вiдки нараз така щедрiсть у Леона? А втiм, хто його знае, думалось йому далi, може, йому й направду так до потреби приходиться, ну, то вiн i платить. Та й хiба ж се для нього велика рiч? А для бiдного помiчника мулярського все-таки добродiйство велике. Так роздумавши, Бенедьо рiшився пристати на Леонову умову, ще й подякував йому за ласку.

— Ну, ну, не дякуй, — вiдповiв Леон, — я не подяки вiд тебе потребую, а в

Страница 20

рноi услуги: як ся будеш добре справувати, то я тебе певно не забуду. А тепер iди i вибирайся якнайборше до Борислава, щоби-сь зараз завтра мiг ставитися на мiсцi, за Бориславом, над рiкою.

І з тими словами Леон дав Бенедьовi кiлька ринських завдатку i пiшов до свого покою. Бенедьо не сподiвався на нинi такого гарного для себе здобутку. Втiшений, вернув вiн додому i розказав своiй старiй матерi о всiм, що йому нинi приключилося.

— Що дiяти, мамко? — кiнчив вiн свое оповiдання. — Треба брати роботу там, де дають. Пiду до Борислава.

— Та я ти, синку, й не вiдраджую, а тiлько вважай, щоби-сь усе по правдi жив i до недоброго нiколи руки не подав. Бо то з тим млином видаесь менi щось та не так. Бог його там знае, що собi той жидюга загадав, а ти дбай за свою душу.

— І менi самому якось воно видалося не так, як вiн говорив. А вже тото зовсiм менi не сподобалося, що менi каже надзирати за будовничим. Правда й то, що будовничий циган та шахрай, але вiдки я, простий робiтник, приходжу до того, щоб надзирати за паном?… Ну, а коли би-м щось i направду побачив неладного, то й без его платнi сказав би-м ему все. Будем нидiти, що буде.

Але коли Бенедьо зовсiм уже зiбрався в дорогу i став прощатися з матiр'ю, то стара мати нi з сього нi з того почала плакати i, обнявши сина, довго не хотiла його пустити вiд себе.

— Але годi ж бо, мамко, годi, незадовго побачимося! — втiшав ii Бенедьо.

— Ой, так, так, добре тобi говорити! — вiдповiла мати плачучи. — Хiба ж ти не видиш, яка я стара? Менi леда день-година, та й жити годi. А як так виджу, що ти йдеш геть вiд мене, то менi здаеся, що вже тя нiколи не побачу.

— А най бог боронить! Мамко, що ви говорите!…

— Тото говорю, що ми серце каже. І так ми здаеся, що ти, синку, йдеш до того Борислава, як у яку западню, i що лiпше би було, якби-сь вiднiс жидовi той завдаток i остався ту.

— Але ж, мамко моя, на чiм ту оставатися, коли роботи нема? Я ж вам кажу, що як скоро би-й щось повидiв недоброго, то наймя жид i цiлого озолотить, я му й години довше при роботi не буду.

— Га, то йди, коли така твоя воля, я ти не бороню, i най тя господь благословить!

І стара мати зi слiзьми випровадила свого сина в дорогу до Борислава, а коли вернулась вiдтак в свою цюпку i побачилась сама, вона довго-довго стояла з заломаними руками, а далi заридала:

— Синочку мiй! Най тя бог благословить на добрiй дорозi! Я вже, впевно, не ввиджуся з тобою?

Була недiля, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В церквi святоi Трiйцi, попри котру переходив, дяки гримiли хвалу божу. А напротив церкви, на нужденнiм дрогобицькiм бруку, попiд муром, сидiли купами рiпники в просяклих нафтою сорочках та подертих кахтанах, ждучи, аж скiнчиться хвала божа, щоб вiдтак рушити до Борислава. Деякi хрестилися та шептали «отченашi», другi дрiмали на сонячнiй спецi, iншi знов держали в руках десятикрейцаровi хлiбенята i цибулю i iли, кусаючи з цiлого, некраяного хлiба. Бенедьо не задержувався коло церкви, не дожидавсь кiнця хвали божоi. Бо хоть до Борислава з Дрогобича й не так-то далеко, усього милька невеличка, i хоть роботи шукати йому не було треба так, як бiльшiй частi отих рiпникiв, то йому наговорили, що в Бориславi дуже тяжко знайти помешкання, а йому хотiлося жити десь поблизьке «фабрики», при котрiй мав робити: вiн по нещаснiм ударi при закладинах чувся дуже слабий в ногах i знав, що по бориславськiм непросихаючiм болотi далеко ходити не зможе. Тому-то Бенедьо спiшив до Борислава, щоби винайти собi хату, поки ще наплине багато робучого люду та позаймав всi закамарки. Але йому треба було наймати хату на довший час, хоть на мiсяць; найти таку хату було труднiше, бо в Бориславi найбiльша часть усяких нор наймаеться перепливаючому люду на одну нiч, — се й найлiпше виплачуеться жидам.

Але немало здивувався Бенедьо, коли, вийшовши за мiсто, побачив, що як далеко тяглася дорога, всюди по нiй мрiли купки рiпникiв, звiльна поступаючи серед туманiв пороху. Тi не ждали кiнця хвали божоi, а спiшать, щоб залучити деяку роботу. Хлiб видно у кождого в бруднiй полотнянiй торбi; у деяких з торби висувалися зеленi пера молодоi цибулi. Бенедьо зразу обминав тi купки i йшов сам. Але далi йому зробилося нудно i прикро йти самому. Сонце жарило запеклу вже й попукану землю. Хоть уже незадовго май кiнчився, то збiжжя на полi ще нiчим того не показувало. Вiвси, ледве зiйшовши, зав'яли без дощу i покупилися при землi. Озиме жито пiднялося трохи вiд землi, але очевидячки заклякало на пнi i не колосилось, хоть саме на те була пора. Ярина нiяка анi бульба ще й не сходила: зашкарупiла i висушена сонцем на кiлька цалiв вглиб земля не давала посадженому насiнню нiякоi вогкостi. Сум збирав, коли було глянути на поле. Лиш одна кропива та гiрчиця, пiдхопившися завчасу i пустивши глибше в землю свiй веретинистий корiнь, буяли та розросталися. А сонце все пекло та жарило; хмари, мов дрочачись з бiдними рiльниками, все надвечiр збиралися на небi, а вiдтак, не пустивши i краплi дощу, розпливалися против ночi. По селах, через ко

Страница 21

рi проходили рiпники, стрiчалися люди, самi сумнi та чорнi, мов земля. Не чути було звичайних недiльних смiхiв та жартiв по вигонах. Старшi газди глядiли то на поле, то на небо, мов з яким докором, а вiдтак безрадно в розпуцi опускали руки. А Бенедьо, весь облитий потом i присiлий порохом, також з важкими думами в серцi, минав тi бiднi села, примираючi тепер в голоду на переднiвку i ждучi ще страшнiшого переднiвку на будуще.

— Обернися, господи, ласков свойов на мир християнський! — долiтали до Бенедя важкi молитви селян майже з кождого обiйстя. А небо глядiло на них аж полове, сонце пекло, мов нанято, а хмари, худi, бiлявi та прозiрчастi, лiниво волоклися в заходу.

Прикро i нудно зробилось Бенедьовi iти самому серед тоi мiзерii. Вiв прилучився до одноi громадки рiпникiв.

— А куди бог провадить? — питали вони Бенедя по звичайних привiтаннях.

— Туди, куди й вас, — вiдповiв Бенедьо.

— Ну, але ви не до ям?

— Та нi, я муляр.

— То, може, де буде що нового муруватися?

— А так, я вже наймлений. Ту ось той… Гаммершляг буде мурувати новий… — Бенедьо зап'явся. Вiн не вiрив в Леонiв паровий млин i вперед, але тепер, бесiдуючи з рiпниками, почув мимоволi, що сказав би велику нiсенiтницю, коли б iм повiв про паровий млин.

— …нову нафтарню, — докiнчив вiн.

— Ну, то богу дякувати, що буде хоть троха якоi новоi роботи, — сказав один рiпник. — Десь, i чоловiк там деяк притулиться.

— Або що, при ямах нема робота? — спитав Бенедьо.

— Ей, чому би не було, — вiдповiв рiпник i махнув рукою. — Та що нам з того, коли платять так, що й вижити годi. Адiть, що народу йде, але тото, що ту видите, то де, хiба яка сота часть! Передновинок тяжкий, а ще й тепер, адiть, кара божа! Май, а пече так, як в жнива, дожджу нема, — гадаете, що не буде голод?… Ну, то де ж нарiд дiнеся? Хто ще троха чуе в собi сили, то пхався сюда, щоби щось заробити. Ну, а для жидiв се празник. Робiтника прибуло — зараз плати уривають. Дiстодiто: роби за тiлько, а не схочеш ти, зараз десять на твое мiсце чекае. Та й гадаете, що не чекае? Там як вийдете рано на улицю, як поглянете — що трави-зiлля, тiлько народу за роботою. То з половину понаймають, а решта або вертае додому голiруч, або отак переваляеся день межи жидами: води винесе, дров врубае, абощо, аби кусник хлiба або ложку страви дiстати. Та й така бiда в нашiм Бориславi!

Всi рiпники, що йшли при купi, розгомонiлися. Оповiдання iх товариша про бориславську бiду дiткнуло всiх за боляче. Кожний найшов щось докинути, i перед Бенедьом нараз стала страшна картина людськоi нужди i притиску. Вiн вiддавна привик був чути, що в Бориславi робота небезпечна, але зато платиться дуже добре. Правда, нужденний вид рiпникiв, що щонедiлi сотками сидiли коло святоi Трiйцi, казав йому догадуватись, що воно щось трохи не так з тим добрим зарiбком, але нiколи вiн не мав нагоди докладно о тiм вивiдатись. Аж тепер нараз оповiдання рiпникiв розкрило перед ним всю правду. Страшне, безвiдрадне положення такоi величезноi купи народу вдарило його так сильно, що вiн iшов, мов оглушений, i нi про що iнше не мiг i подумати. «Чи ж се правда? Чи ж се може бути?» — запитував вiн сам себе. Правда, i вiн бачив бiду на своiм вiку, i вiн зазнав нужди та голоду, притиску, самоволi та безроботицi. Але все-таки до такоi ступенi опущення й пониження, про яке розказували рiпники, в мiстi нiякий ремiсник не доходив. Рiпники розказували страшнi подii голодноi смертi, самовбiйства, рабункiв. З iх оповiдань Бенедьо побачив i те непривичне для нього дiло, що в нуждi одного робiтника другi зовсiм не туралися до нього, не пiдпомагали йому, а лишали на волю божу. Рiпники i про те розказували, як хорi iх товаришi умирали, опущенi i розточенi червами, як не раз аж по кiлькох днях найдено умершого без людськоi помочi рiпника в якiм-небудь вiдлюднiм закамарку. Тi оповiдання страшно вразили Бенедя. Вiн зрiс i виховався в мiстi. Його отець був таким же помiчником мулярським, як i вiн, — тож Бенедьо вiдмаленьку вжився i вбувся в вiдвiчнi перекази мiських ремiсникiв, з iх хоть лихо уладженим цеховим порядком, з iх хоть слабеньким намаганням до взаiмноi помочi, до тiснiшого зв'язку всiх працюючих в однiм ремеслi. Правда, за Бенедьових часiв цехова встанова мiж дрогобицькими мулярами зовсiм уже близька була оконечного впайку. Майстри ще давнiше розiкрали були цехову касу, на котру складалися здавна порiвно i майстри, й челядники, а котрою без нiякого нагляду анi обрахунку завiдували майстри самi. Не було за що удержувати "господи", то есть гостиницi, в котрiй би в означенi днi сходилась рада цехова i де би вписувався кождий потребуючий роботи челядник, а також i майстер, де би, отже, був немов ринок для найму челядникiв. Майстри перестали турбуватись про цеховi дiла, а тiльки удержували ще докладно чергу, коли котрий при врочистiм обходi мав нести стару цехову хоругов. Але замiсть того старого i передрухнiлого зв'язку почав за Бенедьових часiв проявлятись мiж дрогобицькими мулярами новий зв'язок, хоть ще й невиразно та хвилево. В

Страница 22

случаi слабостi котрого челядника або помiчника збирали прочi челядники, помiчники та деякi бiднiшi майстри добровiльнi складки i давали хорому або його родинi запомогу тижнево через весь час його слабостi. Так само давали вони запомогу, хоть i меншу, для такого, котрий часом оставав без роботи, а рiвночасно старалися розпитати i нараяти йому чи то роботу в своiм ремеслi, чи яке-небудь iнше заняття. Правда, слабi се були початки взаiмностi, але вони удержувались i мiцнiли. З часом дiйшло до того, що в разi потреби не деякi, а всi вже челядники платили правильно складки, мiж тим коли давнiше анi о такiй загальностi, анi о правильнiм плаченнi не було й бесiди.

В таких мiських ремiсницьких переказах зрiс Бенедьо. Вибувши термiн i ставши челядником, а далi помiчником мулярським, вiн дуже живо займався новим повстаючим зав'язком робiтницькоi спiльностi i взаiмностi. Бiдний i ще й слабовитий, вiн живо, як нiхто другий, почував потребу i такоi спiльностi та взаiмностi i вiд самого початку свого челядництва не переставав намовляти та заохочувати своiх товаришiв, щоби в разi потреби правильно платили те, що зобов'яжуться платити, щоби обiцювали те тiльки, що зможуть додержати, i раз обiцюваного додержували свято, так, щоби на словi робiтника можна було полягати як на певнiй поруцi. Все то були речi хоть для наших людей на словах не новi, але на дiлi у нас дуже слабо практикованi, вимагаючi такого вишколення власноi волi i власних забагiв, що Бенедьо ще з кiлькома запопадливiшими челядниками, котрi сю справу взяли собi дуже до серця, довгi лiта мали досить працi, поки привчили людей до бiльшоi точностi та видержки.

Все те робилось мiж дрогобицькими мулярами, так сказати, напомацки. Вони не зносилися з нiякими робiтниками з бiльших мiст, хiба з мулярами з Стрия та Самбора, так само нi в чiм не свiдущими, як i вони. Вони не знали нiчо про великий зрiст робiтницькоi спiльностi та взаiмностi в других краях, не знали про те, як робiтники стають докупи та органiзуються до великоi боротьби з багатирством та всякою кривдою народною, до боротьби за свiй заробок, за обезпечення своiх жiнок i дiтей, своеi старостi i своiх вдiв та сирiт. Не знали дрогобицькi муляри й про великий зрiст робiтницькоi думки на заходi Європи, анi про змагання робiтникiв усiх краiв до ii осушення. Всього того вони не знали, а прецiнь однаковi обставини, однакова хвиля часу зробила те, що та сама думка, те саме змагання почало неясно проявлятися й мiж ними…

Бенедьо не раз в важких хвилях задумувався над долею робiтника. Зроду утлий i хоровитий, вiн дуже був вразливий на всякий, хоть i чужий бiль, на всяку кривду та неправду. Зганьбить майстер челядника не по правдi, урве касiер робiтниковi кiльканадцять центiв з платнi, нажене будовничий чоловiка з роботи без причини або за яке вразне слово — Бенедьовi немовби хто нiж встромив в живе тiло. Вiн поблiдне, зiгнеться в дугу; лице, i без того сухе та довгобразе, ще бiльше протягнеться, i робить вiн свою роботу мовчки, але видно по нiм, що радше б волiв в землю запастися, нiж на таке дивитись. Ось в таких-то хвилях задумувався Бенедьо над долею робiтника. Кождий його окривдить, думалось йому, i добра е, нiхто йому за те нiчого не скаже. Ось будовничий зiпхнув чоловiка з муру i налаяв щонайпоганшими словами, ще й в потилицю натовк i нагнав з роботи. А най-но би той чоловiк обернувся та хоть раз ударив будовничого в потилицю? Сейчас би його i на полiцiю, i в суд, i в Іванову хату. Але тi Бенедьовi думки завсiгди й зупинялися на тiм суцi, з котрого вийшли, — на старiм i твердiм суцi суспiльноi нерiвностi мiж людьми. І хоть не раз вiн повторяв, як повторяють мiльйони нашого люду: «Се так не повинно бути», — то прецiнь тi слова не помагали йому розгадати круту загадку о причинi тоi нерiвностi i можностi ii усунути, але тiльки немов обминали труднiсть.

Отак було й тепер. Мовчки йшов Бенедьо, слухаючи оповiдань рiпникiв про погане бориславське життя. «Як же се так, — думалось йому, — що тiлько тисяч народа день поза день терпить таку неволю, а ще другi тисячi раз у раз прибувають на такий самий празник? Самi собi псують. Правда, тим по селах ще гiрше, бо хоть нiхто над ними не збиткуеся, нiхто iх так не обдирае, то зате голод. Господи, i як же помочи такiй купi народу? Нiхто не в силi iм помочи!»

— А як же ви, — спитав враз Бенедьо рiпникiв, — не трiбували деякого способу, щоби рятуватися?

— А який же може бути спосiб? — вiдповiв рiпник простодушно. — Ту способу нема нiякого.

Бенедьо понурив голову. То само, до чого вiн додумався, рiпник висказав так рiшуче, як найбiльший певник. Значить, воно так i мусить бути, так бог дав. А може, спосiб е, тiльки що вони або слiпi та не видять, або тiлько лiнивi, не шукають, а то найшли би i побачили б?

— Ну, а трiбували ви робити складки мiж собою, щоби один других рятувати в бiдi, в слабостi? — спитав Бенедьо.

Рiпники розреготались.

— Ну, кiлько би там тих складок треба, щоби поратувати всiх бiдуючих! Адже й так кождий там бiдуе.

— Ну, але один

Страница 23

бiльше бiдуе, другий менше. Все ж таки мож би заратувати бiльше бiдуючого, хорого, безробiтного. От так, як у нас, мулярiв, в мiстi.

— Е, що, у вас iнша рiч, а ту iнша. Ту нарiд — збиранина зо свiту!

— А у нас хiба нi?

— Е, а все-таки, що у вас можна вдати, того у нас нiхто на свiтi не вдасть.

Рiпники не знали своеi сили i не вiрили в неi. Бенедьо знов утих i почав роздумувати над iх словами. «Е, нi, — заключив вiн, — видно вже з того, що мусить бути якийсь спосiб на тоту нужду, тiлько вони однi слiпi та й не найдуть, а другi лiнивi та не шукають того способу!»

Мiж тим нашi пiшоходи лишили налiво Тустанiвську дорогу, по котрiй iшли досi, i звернули на пiвперечну стежку, що вела через рiчку i. горбок до Борислава. Перебрiвши рiчку i зiйшовши помiж густим гложжям та лiщиною на ii крутий, високий берег, вони вже й стали на версi горбка. Неподалiк перед ними лежав Борислав, мов на тарелi. Невисокi пiд гонтям доми бiлiлися до сонця, мов срiблява луска. Понад дахами де-не-де виднiлися червонi, тонкi, а високi комини нафтарень, мов кривавi пасмуги, сягаючi до неба. Далеко, на другiм кiнцi Борислава, на горбi, стояла стара церковця пiд липами, i круг неi ще тислися останки давнього села.

Бенедьо хоть бував i вперед в Бориславi, але все тiльки коротко. Вiн не знав тут мiсцевостi. Тому-то вiн розповiв рiпникам, де i на якiм плацу казано йому ставати на роботу, i просив iх, щоби йому показали, де е той плац. Рiпники зараз догадалися того мiсця i показали його Бенедьовi. Се була досить обширна рiвнинка мiж високими берегами рiчки туй, перед входом до Борислава, трохи вiддалiк налiво вiд губицького гостинця. Хат близько було небагато, i Бенедьо, розставшись з рiпниками, рiшивсь iти хата вiд хати i питати за помешканням. Але в перших хатах, до котрих зайшов i в котрих жили жиди, йому не хотiли винаймити помешкання на довший час. Хати тi були низькi а дуже широкi, — очевидно, пiд iх дахами мiстилося багато закамаркiв для помiщення рiпникiв, а корисне положення iх на краю Борислава давало iм можнiсть бути пристановком для всiх свiжо або пiзно прибуваючих.

Так пройшов Бенедьо задармо п'ять чи шiсть хат. Далi опинився на улицi перед старою маленькою хатиною i став, не знаючи, чи йти й сюди питати мiсця, чи обминати сю будку а йти далi. Хатина була, як усi прочi, пiд гонтами, тiльки що старi гонти понадгнивали i поросли зеленим мохом. До улицi виходило двое вiконцят, котрi ледве трохи глипiли над землею; а ще з високо насипаноi улицi просто проти них спливало з улицi болото, замулюючи стiну чимраз бiльше i вже ось-ось досягаючи здрухнiлих варцабiв. Перед хатиною була, як i перед другими, голотеча: нi городця, нi муравнику, як се водиться деiнде. Аж по хвилi рiшивсь Бенедьо не минати i сеi хати.

Дверцi скрипнули, i Бенедьо ввiйшов до малесеньких темних сiнцiв, а вiдти до обiленоi свiтлицi. Вiн здивувавсь, заставши тут не жидiв, а старого рiпника i молодицю. Молодиця, около тридцяти лiт, в бiлiй сорочцi з червоними застiжками, сидiла на лавi пiд вiкном, оперши голову на лiкоть, i плакала. Старий рiпник сидiв насеред хати на низенькiм стiльчику, з люлькою в зубах, i, очевидно, потiшав ii. Коли Бенедьо ввiйшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий рiпник зачав кашляти i довбати люльку. Бенедьо поздоровив iх i запитав, чи не прийняли б його на довший час на мешкання. Рiпник i молодиця глянули по собi i хвилю мовчали. Далi вiдозвався рiпник:




Конец ознакомительного фрагмента.