Страница 1

Оповiдь Служницi
Маргарет Етвуд


У Республiцi Гiлеад повноцiннi права мають лише Командори та iхнi Дружини. Народити дитину здатна тiльки кожна сота жiнка в Гiлеадi. Їх, Служниць, збирають по всiй краiнi, а потiм вони проходять курс пiдготовки, аби бути гiдними виносити дитя офiцера.

Одна зi Служниць – Джун. Колись вона мала коханого чоловiка i доньку. А тепер сенс ii життя – пiдкорятися законам Гiлеаду… Проте Джун не така, як усi. Жiнка розумiе, що вiдбуваеться, вона хоче втекти i ще здатна любити…





Маргарет Етвуд

Оповiдь Служницi



© O.W. Toad, Ltd, 1986

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017


* * *


Книжки Маргарет Етвуд вийшли друком у бiльш нiж тридцяти п’яти краiнах. Вона – автор понад сорока художнiх творiв, поезiй, критичних есе та дитячих книжок. Серед ii романiв – «Тiлеснi ушкодження», «Котяче око», «Наречена-розбiйниця», «На прiзвисько Грейс» (лауреат премii Гiллер у Канадi та премii Монделло в Італii), «Слiпий убивця» (лауреат Букерiвськоi премii 2000 року) та «Орикс i Деркач». Маргарет Етвуд живе в Торонто з письменником Гремом Гiбсоном. Разом вони – почеснi президенти Клубу рiдкiсних птахiв органiзацii «Бьордлайф Інтернешнл».




Оповiдь Служницi


Присвячуеться Мерi Вебстер та Перрi Мiллеру


І побачила Рахiль, що вона не вродила Якову. І заздрила Рахiль сестрi своiй, i сказала до Якова: Дай менi синiв! А коли нi, то я вмираю!

І запалився гнiв Яковiв на Рахiль, i вiн сказав: Чи я замiсть Бога, що затримав вiд тебе плiд утроби?

І сказала вона: Ось невiльниця моя Бiлга. Прийди до неi, i нехай вона вродить на колiна моi, i я також буду мати вiд неi дiтей.

    Книга Буття, 30:1–3[1 - Бiблiйнi цитати подано в перекладi Івана Огiенка. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)]

Щодо мене ж самого, протягом кiлькох рокiв я вкрай змучився, пропонуючи рiзнi марнi, порожнi, iлюзорнi iдеi. Нарештi, коли я зовсiм впав у вiдчай, менi пощастило, i на думку раптово спала ця пропозицiя…

    Джонатан Свiфт. Сучасна пропозицiя

У пустелi не знайдеш знаку, який каже: «Не iж каменiв».

    Суфiйська приказка




І

Нiч





Роздiл 1


Ми спали в колишньому спортзалi. Лакована дерев’яна пiдлога була розмальована смугами та колами для тих iгор, у якi колись тут грали; баскетбольнi кiльця досi були на мiсцi, хоча й без сiток. Кiмнату оперiзував балкон для глядачiв, i здавалося, що я досi вiдчуваю слабкий шлейф рiзкого запаху поту, що пробивався крiзь солодкий аромат жувальноi гумки та парфумiв дiвчат-глядачок, убраних, як я знала з картинок, спочатку у фетровi спiдницi, тодi у мiнi-спiдницi, потiм у штани, згодом з одним кульчиком у вусi та залакованим до голок волоссям iз зеленими пасмами. Тут були танцi, лунала музика – палiмпсест нечутних звукiв, стиль за стилем, пiдводна течiя ударних, самотнiй плач, гiрлянди з паперових квiтiв, чортики з картону, дзеркальна куля, що крутилася, посипаючи танцюристiв снiгом зi свiтла.

У цiй кiмнатi був застарiлий секс та самотнiсть, i очiкування чогось, що не мало форми чи назви. Пам’ятаю це прагнення до того, що завжди от-от мало статися i нiколи не було однаковим, як тi руки, що на нас клали там i тодi, на тiсному задньому сидiннi, чи задньому дворi, чи на паркувальному майданчику, чи в кiмнатi з телевiзором, де звук було вимкнуто i лише картинки мерехтiли над здiйнятою плоттю.

Ми прагнули майбутнього. Як ми навчилися цього дару ненаситностi? Повiтря було наповнене ним, i вiн досi був там, наче згадка, доки ми намагалися заснути на армiйських лежаках, розставлених рядами на такiй вiдстанi, щоб ми не могли перемовлятися. У нас були фланелевi простирадла, схожi на дитячi, та старi армiйськi ковдри – на них досi було написано «США». Ми охайно згортали свiй одяг i складали його на стiльцях бiля лежакiв. Свiтло було приглушене, однак не вимкнене повнiстю. Тiтка Сара та Тiтка Елiзабет ходили патрулем з електричними батогами для худоби, якi висiли на iхнiх шкiряних ременях.

Жодноi зброi – навiть iм ii не довiряли. Зброя була для охоронцiв, спецiально набраних серед Янголiв. Заходити до будiвлi вони могли, тiльки коли iх кликали, а нам не дозволяли виходити, окрiм як на прогулянки двiчi на день – ми парами ходили футбольним полем, яке зараз було оточене сiтчастим парканом iз колючим дротом угорi. Янголи стояли за ним, спинами до нас. Для нас вони були джерелом страху, але не тiльки. Якби ж вони могли на нас глянути. Якби ж ми могли до них заговорити. Ми думали, що тодi могли б чимось обмiнятися, укласти якусь угоду, сторгуватися, бо ж ми досi мали тiла. То була лише фантазiя.

Ми навчилися шепотiти майже без звуку. У напiвтемрявi можна було простягнути руку, коли Тiтки на нас не дивилися, i торкнутися долонями через прiрву. Ми навчилися читати по губах, лежачи в лiжку, повернувшись на бiк, стежачи за губами одна одноi. Так обмiнювалися iменами, вiд лiжка до лiжка:

Алма. Джанiн. Долорес. Мойра.