Страница 1

Маленька господиня Великого будинку
Джек Лондон


Зарубiжнi авторськi зiбрання
У романi Джека Лондона (1876–1916) «Маленька господиня Великого будинку», написаному в останнi роки життя письменника, е мiсце для природи i тварин, нестримноi жаги до подорожей, але в його основi лежить любовний трикутник. Подii розгортаються у маетку родини Форестiв – Великому будинку, в якому завжди безлiч гостей. Успiшний фермер Дiк Форест дозволяе чоловiкам захоплюватися своею талановитою дружиною Полою. Проте мiж подружжям повна довiра i вiдданiсть одне одному. Давно сформований уклад життя родини раптово змiнюе давнiй друг Дiка письменник-початкiвець Івен Грейм, який гостюе в будинку подружжя. Одного дня перед виiздом на полювання несподiвано i трагiчно Пола розв’язуе любовний трикутник.





Джек Лондон

Маленька господиня Великого будинку



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Роздiл І


Вiн прокинувся в темрявi. Прокинувся легко, вмить, навiть не ворухнувшись, – просто розплющив очi й побачив, що ще темно. Йому не доводилось, як бiльшостi людей, пробудившись, якусь хвильку шарити довкола себе руками та прислухатися, щоб збагнути, де вiн i хто вiн. Пiсля кiлькох годин сну вiн одразу, без зусиль повiв далi перервану на якийсь час повiсть свого життя. Зразу усвiдомив себе Дiком Форестом – господарем неосяжних маетностей, що кiлька годин тому лiг i заснув, уже в напiвдрiмотi заклавши сiрником сторiнку «Мiста над шляхом» i вимкнувши лампу в головах лiжка.

Поблизу сонно мурмотiв i плюскотiв водограй. А з далечини долинув ще один звук – такий тихий, приглушений вiдстанню, що тiльки дуже гострий слух мiг його вловити, – i Форест, зачувши той звук, вдоволено всмiхнувся. Вiн упiзнав далекий густий рев Короля Поло – свого найкращого бугая-шортгорна, що тричi здобував першу премiю в Сакраменто, на щорiчних сiльськогосподарських виставках штату Калiфорнiя. Усмiшка не вiдразу зiйшла Форестовi з обличчя – вiн хвилинку уявляв собi новi трiумфи Короля Поло перед скотарями Сходу, куди вiн збирався повезти бугая цього року. Вiн покаже iм, що бугай, народжений i викоханий у Калiфорнiя, може помiрятися з найкращими плiдниками Айови, годованими кукурудзою, i навiть з привезеними з-за моря, зi споконвiчноi батькiвщини шортгорнiв.

Аж за кiлька секунд та усмiшка погасла; Форест потемки простяг руку до рядка кнопок на стiнi й натис першу. Тих кнопок було там три рядки. Пiд стелею спалахнула схована у великiй чашi лампа й освiтила спальню-веранду, з трьох бокiв затягнену густою мiдяною сiткою. З четвертого боку була бетонова стiна будинку, а в нiй високi дверi, заскленi аж до низу.

Форест натиснув другу кнопку в тому самому рядку, i кружало яскравого свiтла впало на стiну, туди, де висiли вряд годинник, барометр i два термометри – Цельсiя та Фаренгейта. Перебiгши по них поглядом, вiн вiдзначив собi: час – 4:30; атмосферний тиск – 29,80, цебто нормальний для такоi пори й височини над рiвнем моря; температура за Фаренгейтом – 36°. Ще доторк до тiеi самоi кнопки – i свiтло, що падало на прилади, погасло.

Третьою кнопкою вiн увiмкнув лампу для читання, приладнану в головах так, щоб вона свiтила згори й ззаду, а не в очi. Тодi вимкнув плафона пiд стелею, дiстав зi столика олiвця та паку гранок i, закуривши сигарету, почав iх правити.

Видно було, що це спальня людини роботящоi, хоча не бракувало в нiй i вигод, аж нiяк не спартанських. Залiзне емальоване лiжко було сiре, пiд колiр бетоновоi стiни. В ногах, як запасне укривало, звисав теплий халат iз сiрих вовчих хутер, прямо з хвостами. Долi, на килимку з густого хутра гiрського козла, лежали пантофлi.

На величенькому столi бiля лiжка, закладеному рiвними стосиками книжок, часописiв та блокнотiв, було примощено й сигарети, сiрники, попiльничку та термоса. На поличцi, що могла вiдхилятися вiд стiни, стояв фонограф-диктофон. З круглоi дерев’яноi рамки на стiнi, пiд барометрами та термометрами, смiялося жiноче обличчя. А мiж трьома рядками кнопок та щитком телефонного комутатора висiла вiдкрита кобура, i з неi стримiла колодочка автоматичного кольта сорок четвертого калiбру.

Рiвно о шостiй годинi, коли крiзь дротяну сiтку вже почав цiдитися сiрий свiтанок, Форест, не пiдводячи очей вiд коректури, простяг праву руку i натис одну кнопку в другому рядку. За п’ять хвилин на веранду нечутно ввiйшов китаець у м’яких капцях. У руках вiн нiс невелику блискучу мiдяну тацю з чашкою на блюдечку, малюсiньким срiбним кавником i таким самим срiбним молочником.

– Доброго ранку, А-Гов, – привiтав його Форест, усмiхаючись i устами, й очима.

– Доброго райку, хазяiне, – вiдповiв А-Гов, пробрав на столику мiсце для тацi, налив у чашку кави i долив вершкiв.

Форест вiдразу взяв лiвою рукою чашку й почав сьорбати каву, не кидаючи правити коректуру. А-Гов не став чекати дальших наказiв, а пiдняв iз пiдлоги легесенького чепчика з рожевого мережива i нечутно вийшов – скорше виплив, наче тiнь, у розчиненi склянi двер

Страница 2

.

Рiвно о пiв на сьому вiн з’явився ще раз – тепер уже з бiльшою тацею. Форест вiдклав гранки, сягнув по книжку iз заголовком «Промислове розведення жаб» i налагодився снiдати. Снiданок був простий, але досить поживний: ще чашка кави, половинка грейпфрута, двое некруто зварених яець у склянцi, вже обчищених, але ще гарячих, з ложечкою масла, i скибочка трохи пiдсмаженого бекону – свого виробу й зi своеi-таки свинi.

Уже зiйшло сонце, i його промiння лилося крiзь дротяну сiтку на лiжко. Знадвору на сiтцi сидiло з кiльканадцять перших весняних мух, ще зацiпенiлих вiд нiчного холоду. Снiдаючи, Форест спостерiгав, як на них полюють хижi жовтi оси. Сильнi, витривалiшi на холод, нiж бджоли, вони вже вилетiли на полювання i хапали закляклих мух. Тi не втiкали, хоча жовтi повiтрянi здобичники гучно дзижчали, майже несхибно налiтаючи на своi безпораднi жертви й вiдносячи iх. Поки Форест доснiдав, на сiтцi вже не лишилося жодноi мухи. Допивши каву, вiн заклав сiрником сторiнку в «Промисловому розведеннi жаб» i знов узявся до коректури.

Трохи згодом, зачувши переливно-дзвiнку пiсню жайворонка, першого вранiшнього спiвця, вiн звiв очi вiд гранок i поглянув на годинника. Була вже сьома. Вiн вiдклав коректуру i почав говорити по телефону з рiзними людьми, вправною рукою перемикаючи комутатор.

– Алло, А-Гей! – викликав вiн першого. – Мiстер Теср уже встав?.. Дарма. Не буди. Навряд чи вiн снiдатиме в лiжку, але все-таки спитай… Авжеж, i покажеш йому, як пускати гарячу воду. Бо вiн, може, не знае… Гаразд, гаразд. Найми ще одного собi на помiч, тiльки-но знайдеш пiдходящого. Адже погожi днi починаються, гостей наiде… Авжеж. Вибери сам. Ну, бувай!

– Це ви, мiстере Генлi?.. Так, – клацнувши перемикачем, заговорив вiн до другого. – Я мiркував про ту греблю на Оленячому Оцi. Треба обрахувати, скiльки коштуватиме возити туди рiнь i скiльки – дробити камiнь на мiсцi… Атож. Я гадаю, рiнь вийде десь вiд шести до десяти центiв дорожче, нiж битий камiнь. Отой останнiй крутий узвiз – то ж перевiд коням. Обрахуйте точно… Нi, ранiш як за два тижнi почати не зможемо… Так, так, новi трактори, якщо вони взагалi прибудуть, можна буде пустити на оранку замiсть коней, але ж iх доведеться ще вертати на перевiрку… Нi, про це порадьтеся з мiстером Евереном. Бувайте.

Третя розмова була така:

– Це мiстер Доусон? Ха-ха! У мене на верандi тепер тридцять шiсть градусiв. По низинах, мабуть, аж бiло вiд паморозi. Та це, певно, вже востанне цього року… Так, присягалися, що на позавчора трактори прибудуть. Зателефонуйте на станцiю агентовi… До речi, як побачите Генлi, скажiть йому, нехай, коли знов розставлятимуть мухоловки, випробуе й отi новi… Так, негайно. Сьогоднi вже кiльканадцять сидiло у мене на сiтцi… Так… Бувайте.

Скiнчивши телефоннi розмови, Форест устав з лiжка, встромив ноги в пантофлi i, як був, у нiчнiй пiжамi, вийшов скляними дверима до ванни, що вже налив йому А-Гов. А ще за десять хвилин, скупаний i поголений, вiн уже знову лежав у лiжку, читав книжку про жаб, i А-Гов, з’явившись хвилина у хвилину, масажував йому ноги.

То були мiцнi, доладно розвиненi ноги гарноi статури чоловiка п’яти футiв десяти дюймiв зросту, ста вiсiмдесяти фунтiв вагою. Вони чимало повiдали про нього. Лiве стегно перетинав довгий, десятидюймовий шрам, а через кiсточку, вiд литки до п’яти, тяглося пiвдесятка круглих шрамiв з пiвдоларову монету завбiльшки. А коли А-Гов, розминаючи лiве колiно, надавив трохи сильнiше, Форест мимохiть скривився з болю. На правiй гомiлцi теж було кiлька темних шрамiв, а пiд самим колiном глибокий шрам аж угризався в кiстку. На серединi стегна виднiв тридюймовий рубець староi рани, химерно перехрещений слiдами вiд швiв.

Як уже А-Гов почав одягати хазяiна, знадвору нараз долетiло бадьоре iржання. Форест заклав сiрником сторiнку в книжцi про жаб, напiвобернувся в лiжку, i, поки служник натягав йому шкарпетки та черевики, задивився в той бiк, звiдки почулось iржання. Алеею, в лiловому кипiннi раннього бузку, спускався мальовничо вбраний ковбой верхи на великому конi, що червонясто лиснiв у золотому промiннi вранiшнього сонця; кiнь замашисто ступав могутнiми ногами зi снiжно-бiлими мичками, гордо мотав головою, поводив очима довкола, i сурма його любовного поклику лунала на всю околицю, вже по-весняному зазеленiлу.

Дiка Фореста пойняла водночас i радiсть, i тривога – радiсть вiд вигляду розкiшноi тварини, що виступала мiж бузковими живоплотами, i тривога вiд того, що огир своiм iржанням розбудить ту жiнку, чие обличчя смiялося в круглiй дерев’янiй рамцi на стiнi над його лiжком. Вiн швидко позирнув через двохсотфутове подвiр’я на друге крило будинку, що лежало ще в тiнi. Завiси на верандi, де спала вона, були ще спущенi й не ворухнулись. Огир знову заiржав, але сполохав тiльки зграйку диких канарок, що спурхнули з квiтiв та кущiв на подвiр’i, неначе зеленаво-золотi бризки вранiшнього сонця.

Уявляючи собi майбутнiй огирiв приплiд – лошат чистоi ширськоi породи, рославих, дебелих, без жодного ганджу, – Форест

Страница 3

роводив його поглядом, аж поки вiн сховався з очей за бузком; а потiм умить, як завжди, вернувся вiд мрii до безпосередньоi дiйсностi й спитав служника:

– Ну, як той новий хлопець, А-Гов? Буде з нього дiло?

– Я гадаю, вiн буде добрий служник, – вiдповiв китаець. – Молодий зовсiм. Усе йому нове. Ще забарний дуже. Та дарма, помалу-малу з нього буде дiло.

– А чому ти так гадаеш?

– Я його вже три, чотири рази буджу вранцi. Спить, як немовля. А розбуди – всмiхаеться, самiсiнько як ви. Це дуже добре.

– А хiба я всмiхаюся, коли прокидаюсь? – спитав Форест.

А-Гов завзято закивав головою.

– Вже скiльки разiв, скiльки рокiв я вас буджу. І щодня, тiльки-но очi розплющите, вони усмiхаються, i губи усмiхаються, i обличчя усмiхаеться, i весь ви усмiхаетесь, отак-о вiдразу. Це дуже добре. Хто так прокидаеться, той мае багато глузду в головi. Я знаю. І новий хлопець такий. Помалу-малу, дуже скоро, з нього добре дiло буде. Ось побачите. Його звати Чжоу-Ген. А як звати його тут?

– А якi назвиська у нас уже е? – хвильку подумавши, спитав Форест.

– А-Гей, Ай-Ай, Ов-Ва i я – тобто А-Гов, – висипав китаець. – А-Гей, вiн каже, щоб нового хлопця звати…

Вiн завагався, дивлячись на пана iз задерикуватою iскринкою в очах. Форест кивнув головою.

– А-Гей, вiн каже, щоб нового хлопця звали А-Тьху.

– Ого! – Форест схвально засмiявся. – А-Гей у нас жартун. Гарне iм’я, тiльки для нас не годиться. Ви забули про панi. Треба придумати щось iнше.

– О-Го теж гарне назвисько буде.

У Форестовiй пам’ятi ще бринiв його власний вигук, отож вiн здогадався, що навiяло служниковi таку добру Думку.

– Гаразд. Хай вiн зветься О-Го.

А-Гов уклонився, хутко виплив скляними дверима з веранди, вмить вернувся з рештою Форестовоi одежi, допомiг йому надягти спiдню й верхню сорочки, накинув на шию краватку, що ii хазяiн зав’язував сам, тодi, ставши навколiшки, защiбнув йому на литках краги i причепив остроги. Нарештi подав крислатого капелюха i нагай. Той нагай, що надягався ремiнною петлею на зап’ясток, був iндiянського взiрця, сплетений iз сирицi, з десятьма унцiями олива, заплетеними в рукiв’я.

Спорядившись, Форест хотiв уже йти, та А-Гов подав йому кiлька листiв, пояснивши, що iх привезено зi станцii пiзно ввечерi, коли вiн уже спав. Надриваючи конверти з правого боку, вiл хутенько перебiг усi листи очима i тiльки над одним трохи замислився. Насупивши брови, вiн потяг до себе вiдкидну поличку з фонографом, натиснув кнопку, а коли валик закрутився, надиктував швидко, нi разу не спинившись, щоб пiдшукати слово чи доладнiше викласти думку:

«Одержавши Вашого листа вiд чотирнадцятого березня тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, я був прикро вражений звiсткою про свинячу чуму на Вашiй фермi. Так само вразило мене й те, що Ви звинувачуете мене. І не менше прикро менi, що кнур, якого ми Вам надiслали, здох.

Я можу тiльки запевнити Вас, що чуми у нас не було вже вiсiм рокiв, опрiч двох випадкiв у тварин, завезених зi Сходу, два роки тому; обидва випадки було виявлено пiд час неодмiнного у нас карантину по прибуттi, i хворих тварин негайно знищено, а отже, зараза не могла перейти на наших свиней.

Мушу довести Вам до вiдома, що в жодному з тих випадкiв я не складав вини на вiдсилачiв. Навпаки, зважаючи на те, що iнкубацiйний перiод свинячоi чуми тривае (як, певне, вiдомо й Вам) дев’ять днiв, я перевiрив, коли було вiдiслано менi тих свиней, i сам пересвiдчився, що iх вiдiслано здоровими.

Невже Вам нiколи не спадало на думку, що в поширеннi чуми здебiльшого винна залiзниця? Чули Ви коли, щоб вагон, у якому везли хворих тварин, прокурено або дезiнфiковано? Зiставте самi всi дати: коли ми вiдiслали Вам кнура, коли вiн прибув до Вас i коли з’явились першi ознаки хвороби. Ви пишете, що через розмиту дорогу кнур iхав до Вас цiлих п’ять днiв. А першi ознаки хвороби з’явились за сiм днiв пiсля прибуття. Разом це становить дванадцять днiв.

Отже, я нiяк не можу погодитися з Вами. Я не винен у тому лиховi, що спостигло Вашу ферму. Та щоб пересвiдчитися ще раз, запитайте листовно ветеринарну управу нашого штату, чи е в моему господарствi свиняча чума.

Зi щирою пошаною…»




Роздiл II


Вийшовши скляними дверима з веранди-спальнi, Форест зразу перейшов розкiшну туалетну кiмнату з диваном у вiконнiй нiшi, кiлькома комодами, великим камiном i дверима до ванноi, далi довгастий кабiнет-канцелярiю з усiм дiловим приладдям та обставою: письмовими столами, диктофонами, картотечними та книжковими шафами, комплектами часописiв, стелажами з шухлядами, що пiдiймалися до невисокоi, подiленоi сволоками, стелi.

Пройшовши половину канцелярii, Форест натиснув кнопку в стiнi, один повний книжок стелаж повернувся перед ним на завiсах, i вiдкрилися вузенькi залiзнi гвинтовi сходи. Вiн рушив ними вниз, ступаючи обережно, щоб не зачiпитись острогами, а стелаж позаду знов повернувся, закривши хiд.

Унизу Форест натиснув другу кнопку, тут так само повернувся книжковий стелаж i вiдкрив йому вхiд до низького довгастого примiщ

Страница 4

ння, де всi стiни вiд пiдлоги до стелi були заставленi книжками на полицях. Форест рушив просто до потрiбного йому стелажа, пiдняв руку до потрiбноi полицi та, не шукаючи, вийняв потрiбну книжку. Хвильку погортав сторiнки, знайшов те мiсце, що хотiв, покивав ствердно головою i поставив книжку назад на полицю.

З бiблiотеки вiн вийшов у галерею з квадратових бетонових колон уперемiж з тонкими стовпами з необкорованоi секвоi, перекриту вгорi згрубiлими секвоевими колодами, теж у рудувато-червонiй, зморшкуватiй, оксамитно-шершавiй корi.

Видно, Форест добувався надвiр не найкоротшим шляхом, бо галерея тяглась попiд бетоновими стiнами будинку кiлькасот футiв. Пiд старезними розложистими дубами, бiля довгих пообгризаних конов’язiв, де посипана рiнню земля була геть зрита багатьма копитами, вiн знайшов припнуту кобилицю ясно-рудоi, майже золотавоi мастi. Добре вичищена, вже вилиняла шерсть на нiй аж мiнилась, аж вогнем горiла в промiннi ранкового сонця, що скiсно падало пiд розложисте гiлля. І сама кобилиця була як вогонь. Будовою тiла вона скидалася на огиря, а вздовж хребта у неi бiгла вузька темна смуга – спадок вiд багатьох поколiнь степових мустангiв.

– Ну, Людожерко, як настрiй сьогоднi? – заговорив до кобили Форест, вiдпинаючи ii.

Вона прищулила вуха, такi маленькi, як рiдко бувають у коней, – вуха, що виказували любовнi пригоди якогось расового жеребця з дикими гiрськими кобилами, – i сiпнулась до хазяiна злiсно вискаленими зубами й зi злiсним вогником в очах.

Форест вихопився в сiдло; кобила сахнулася вбiк i спробувала зiп’ястися дибки, i так, бокаса, раз у раз зриваючись на заднi ноги, погарцювала рiнистою дорогою. Вона б i справдi зiп’ялася дибки, якби не мартингал, що не давав iй закидати голову вгору й назад, тим самим оберiгаючи й вершникiв нiс вiд сердитих замахiв кобилиноi голови.

А Форест так уже звик до кобилицi, що майже не помiчав ii вибрикiв. Машинально, то ледь торкаючи поводами вигнуту шию, то лоскочучи острогами кобилинi боки, то стискаючи iх колiньми, вiн спрямовував ii, куди хотiв. Раз, коли вона крутонулась i затанцювала на мiсцi, вiн загледiв Великий будинок. Таки справдi той будинок здавався дуже великим, хоча, власне, був не такий великий, як розкиданий. Вiн простягався по фасаду на вiсiмсот футiв, але добру частку тих восьмисот футiв становили вкритi черепицею переходи з бетоновими стiнами, що з’еднували i в’язали в одне цiле окремi частини будинку. Чимало було в ньому i внутрiшнiх дворикiв та галерей, i його стiни з численними прямокутними виступами й нiшами нiби виростали з пишноi зеленi та квiтiв.

Архiтектурний стиль Великого будинку був найскорше iспанський, одначе не того занесеного сто рокiв тому через Мексику калiфорнiйсько-iспанського типу, що його сучаснi архiтектори розвинули в нинiшнiй iспано-калiфорнiйський стиль. До мiшаноi архiтектури Великого будинку дужче пасувала назва iспано-мавританськоi, хоча дехто зi знавцiв рiшуче вiдкидав i таке визначення.

Просторiсть, що не гнiтить, i краса, що не лiзе в очi, – таке було найперше враження вiд Великого будинку. В його поздовжнiх, горизонтальних обрисах, розчленованих тiльки вертикальними лiнiями виступiв та нiш, завжди прямокутних, була майже монастирська простота, зате ламаний, примхливий контур даху розбивав одноманiтнiсть.

Численнi квадратовi вежi, увiнчанi меншими вежками, пiдносячись над низькою, розкиданою, але не присадкуватою будiвлею, додавали iй височини, якраз домiрноi. А головну рису Великого будинку становила мiцнiсть. Йому не страшнi були землетруси. Його збудовано на тисячу рокiв. Чистий бетон його стiн був одягнений у тиньк iз чистого цементу. І знов же одноманiтнiсть кольору пожвавлювалась тепло-червоною барвою iспанськоi черепицi на пласких дахах.

Тiеi хвилини, коли норовиста кобила обкрутнулась назад, Форестiв погляд, обхопивши побiжно весь Великий будинок, на мить турботливо зупинився на одному його крилi по той бiк двохсотфутового подвiр’я. Там, пiд нагромадженням башт i башточок у червоних шапках покрiвель, осяяних уранiшнiм сонцем, спущенi завiси на верандi-спальнi його дружини виказували, що вона ще спить.

Довкола на три сторони свiту розбiгалися невисокi положистi пагорби, погородженi на лани й пасовиська; далi вони переходили в крутiшi узгiр’я, вкритi лiсом, а тi знов спиналися все вище й стрiмкiше, виростаючи в могутнi гори. В четвертiй сторонi стiна гiр та пагорбiв не спиняла погляду. Там мiсцевiсть рiвнiшала, помалу спадаючи вниз до широкоi, безкрайньоi рiвнини, неоглядноi навiть у прозорому, рiзкому повiтрi морозяного ранку.

Кобила пiд Форестом захропла. Вiн стиснув iй боки й завернув назад на дорогу, пiд саме узбiччя, бо назустрiч, цокаючи ратичками по жорствi дороги, пливла рiчка бiлого лискучого шовку. Форест iз першого погляду впiзнав свою череду призових ангорських кiз, що з них кожна мала свiй родовiд i життепис. Усiх iх було до двохсот. Форест сам суворо добирав череду i знав, що не стрижена восени лиснюча шерсть на iхнiх боках, тонша й м’якша за пушок на

Страница 5

олiвцi у немовляти, бiлiша за альбiносове волосся, навiть у найгiршоi сягае довжини понад дванадцять дюймiв, а у найкращих – цiлих двадцяти; вона фарбуеться в який завгодно колiр, iде на жiночi перуки, i за неi платять шаленi грошi.

Та й саме видовище аж очi вбирало. Дорога обернулась на рухливу стрiчку з бiлого шовку, оздоблену самоцвiтами жовтих, нiби котячих, очей, що пропливали повз Фореста, сторожко й цiкаво дивлячись на нього i на його неспокiйну кобилу. За чередою йшли два пастухи-баски – невисокi, кремезнi, смаглявi чоловiки з живими, виразистими, споглядально-глибокодумними обличчями. Перед хазяiном вони поскидали брилi й уклонилися самими головами. Форест пiдняв праву руку, iз зап’ястка якоi звисав нагай, i вiдповiв напiввiйськовим привiтанням, торкнувши вказiвним пальцем широкi криси капелюха.

Кобила знов загарцювала й закрутилась пiд ним, а вiн, стримуючи ii поводами та легким доторком остроги, все дивився услiд потоковi чотириногого шовку, що затопив дорогу своею лискучою бiлiстю. Вiн знав, куди й нащо женуть тих кiз. Надходив час окоту, i iх спускали з чагарюватих гiрських пасовиськ у долину, до кошар та обор, де iх ревно доглядатимуть i щедро годуватимуть, поки одержать вiд них приплiд. І, дивлячись на своiх кiз, вiн в уявi порiвнював iх з найкращими турецькими та пiвденноафриканськими ангорськими козами, яких коли бачив. Його череда витримувала те порiвняння. Вона виглядала добре. Навiть дужо добре.

Форест рушив далi. Навколо брязкотiли на лапах машини, що розкидали гнiй. Вiддалено по низьких розлогих пагорбах повiльно ходили туди й сюди поперек схилiв численнi запряги його тяглових ширських кобил – по три в плузi; вони орали зелене дерниння, вивертаючи наверх багату перегноем темно-брунату землю, таку важку i крихку, що вона майже не потребувала борони – сама розсипалась на дрiбнi грудочки й робилася готова до засiву. Там мали сiяти кукурудзу та сорго на силос для його худоби. А на iнших схилах, за правильною сiвозмiною, вже вигнався по колiно ячмiнь, i ще на iнших буйно зеленiли конюшина та вика.

Усi тi лани довкола, великi й малi, були розмiренi й розпланованi так зручно для роботи, що потiшили б серце й найприскiпливiшому фахiвцевi. Огорожi скрiзь були щiльнi й високi, безпечнi й вiд свиней, i вiд рогатоi худоби, i нiде попiд ними не рiс бур’ян. Багато рiвнiших ланiв по видолинках було засiяно люцерною, на iнших, знов же за сiвозмiною, зеленiли озимi посiви, або ж iх готували пiд ярину. А ближче до хлiвiв та обор для племiнних маток на обгороджених ланах паслись пухнастi, аж круглi вiвцi-шропширки та французькi мериноски або ж велетенськi бiлi свинi, у Фореста очi заблищали з утiхи, коли вiн проiздив повз них.

Далi вiн проминув щось на кшталт мiстечка, тiльки без крамниць та заiздiв. Мiцнi й чепурнi котеджi стояли кожен серед свого садочка, де вже цвiли тривкiшi раннi квiти й навiть троянди, зневажаючи останнi веснянi приморозки. Серед квiтникiв уже бiгали, гралися, смiялися дiти, а матерi скликали iх снiдати.

Вiд’iхавши на яких пiвмилi вiд Великого будинку, Форест звернув на окружну дорогу повз ряд майстерень. Бiля першоi – кузнi – вiн зупинився й заглянув досередини. Один коваль працював бiля горна. Другий, щойно пiдкувавши передню ногу вже пристаркуватiй тягловiй кобилi, що заважила б добрих тисячу вiсiмсот фунтiв, спилював рашпилем зовнiшнiй край копита, приганяючи його до пiдкови. Форест глянув, привiтався i вiд’iхав, але футiв за сто зупинився, вийняв iз задньоi кишенi блокнота й щось туди записав.

Далi вiн поминув решту майстерень – малярню, стельмашню, слюсарню для водогону, теслярню. Саме як вiн кинув погляд на ту останню, повз нього промчало якесь чудне авто – напiвлегкове й напiввантажне – i звернуло на головну дорогу, що вела до залiзничноi станцii, за вiсiм миль. То везли з молочарнi вироблене напередоднi масло.

Великий будинок був осереддям цiлоi системи господарств. За пiвмилi навкруг нього лежали садиби окремих спецiалiзованих ферм. Дiк Форест, раз у раз вiтаючись зi своiми працiвниками, чвалом проминув молочарську ферму – трохи не цiле море будiвель, над якими височiли батареi силосних веж; пiдвiсною дорогою котились вагонетки з гноем i автоматично виверталися в короби машин – розкидачiв добрива, що стояли й дожидали черги вантажитись. Кiлька разiв Фореста зупиняли порадитись чоловiки дiлового, iнтелiгентного вигляду, що iхали верхи або в бiдках. То були його помiчники, керiвники окремих служб, i говорили вони так само стисло й посутньо, як i вiн. Останнiй з них, що iхав на гнiдiй кобилицi-трилiтку, грацiйнiй i дикiй, як напiввиiжджений арабський кiнь, хотiв був, привiтавшись, розминутися з хазяiном, але Форест сам спинив його:

– Доброго ранку, мiстере Генесi! Ну, скоро вона буде готова для мiсiс Форест?

– Та треба б ще з тиждень, – вiдповiв Генесi. – Вона, власне, вже виiжджена, саме так, як хотiла мiсiс Форест, але трохи збуджена й полохлива, треба ще з тиждень, щоб уговталась.

Форест кивнув головою, погоджуючись, а Генесi – вiн був вет

Страница 6

ринар – сказав iще:

– Знаете, на люцернi двох возiiв треба б спекатись.

– А що таке?

– Один новенький, Гопкiнс, щойно з вiйська, – може, з армiйськими мулами вiн i вмiе обходитись, але з тягловими кiньми – нi.

Форест кивнув головою.

– А другий працюе в нас уже два роки, але розпився i зганяе похмiлля на конях…

– А, це Смiт, такий типовий янкi, поголений, трохи косий на лiве око? – перебив Форест ветеринара.

Той ствердно кивнув.

– Я за ним стежив, – докiнчив Форест. – Вiн спершу працював добре, та останнiм часом розiпсiв. Авжеж, звiльнiть його. А того другого, – як його, Гопкiнс? – також звiльнiть. До речi, мiстере Генесi, – Форест вийняв блокнота, вирвав останнiй недавно списаний аркушик i зiжмакав його. – У вас у кузнi новий коваль. Як вiн вам здаеться?

– Я ще не встиг роздивитись.

– Доведеться нагнати i його. Вiн у нас не може працювати. Я щойно бачив, як вiн, припасовуючи пiдкову старiй Олден-Бесi, спиляв рашпилем пiв дюйма копита.

– Отакоi!

– Виженiть його, – ще раз наказав Форест, тодi ледь торкнув острогами свою кобилицю, що нетерпляче гризла вудила, i вона бокаса, мотаючи головою й пориваючись стати дибки, гайнула дорогою.

Багато що з побаченого тiшило його. Раз вiн аж промурмотiв уголос: «Ох, багатюща земелька!» Проте дещо йому й не подобалось; тодi вiн виймав блокнота. Докiнчивши свiй круг навколо Великого будинку, вiн звернув до окремоi групи стаень з оборами, ще на пiвмилi осторонь. То була ветеринарна лiкарня. Але там вiн знайшов тiльки двi телицi, пiдозрiлi на туберкульоз, та одного розкiшного, здоровiсiнького кнура дюрок-джерсiйськоi породи. Повних шiстсот фунтiв ваги, блискучi очицi, жвавi рухи, полиск щетини свiдчили, що йому не хибуе нiчого. Вiн просто як недавно привезений з Айови вiдбував карантин, – таке було в Форестовому господарствi неодмiнне правило. В племiнних книгах товариства свинарiв вiн значився як дволiток Ратман Перший i коштував Форестовi пiвтисячi доларiв.

Їдучи скоком однiею з дорiг, що розходилися вiд Великого будинку, як шпицi в колесi, Форест наздогнав Крелiна, завiдувача свинарень, i говорив з ним хвилин зо п’ять; вони домовились, як доглядати й використовувати Ратмана Першого ближчими мiсяцями, потiм Форест дiзнався, що свиноматка Ледi Айлтон, призерка всiх виставок вiд Сiетла до Сан-Дiего, щасливо опоросилась одинадцятьма поросятами. Крелiн сказав, що сидiв бiля неi пiвночi й тепер iде додому скупатись та поснiдати.

Форест уже хотiв пустити кобилу чвалом, та враз стримав ii й спитав ще:

– Ваша старша дочка, як я чув, скiнчила школу i хоче вступити до Стенфордського унiверситету?

Крелiн, тридцятип’ятирiчний чоловiк, водночас i солiдний, як батько майже дорослоi дочки, й людина з вищою освiтою, i молодявий, як усi, хто живе простим життям i багато бувае на повiтрi, ледь почервонiв крiзь густу засмагу, вдоволений, що хазяiн цiкавиться його родинними справами, i кивнув головою.

– А ви ще подумайте, – порадив Форест. – Порахуйте всiх ваших знайомих дiвчат, що скiнчили коледж або вчительський iнститут. Скiльки з них працюе за фахом i скiльки вийшло замiж через два чи три роки по одержаннi диплома та няньчать своiх дiтей?

– Гелiн по-справжньому хоче вчитись, – заперечив Крелiн.

– Ви пам’ятаете, як менi вирiзали апендикса? – спитав Форест. – Мене тодi доглядала молоденька медсестра, дуже вправна й гарненька з себе. Вона тiльки шiсть мiсяцiв як скiнчила науку, а ще за чотири я вже мусив послати iй весiльного подарунка. Вийшла за агента автомобiльноi фiрми i вiдтодi весь час живе по готелях. Нi разу бiльш не довелось iй доглядати хворого – бо й своiх дiтей не мае, щоб полiкувати, як коли животик заболить. Звiсно… у неi е надii, i справдяться вони чи нi, вона тим часом щасливiсiнька. Але чи варто було iй учитись на медсестру?

Саме в ту хвилину повз них проiздив порожнiй розкидач добрива, i Крелiновi довелось вiдступити, а Форестовi збити свою Людожерку на узбiччя дороги. Форест iз теплим вогником в очах оглянув могутню, доладно збудовану тяглову кобилу, запряжену в розкидач по праву руку; вона сама та ii предки здобули на виставках стiльки всiляких вiдзнак, що вести iх облiк було б до снаги хiба досвiдченому бухгалтеровi.

– Ви погляньте на Принцесу Фозрiнгтонську, – сказав Форест, киваючи головою на кобилу, що так його потiшила своiм виглядом. – Це ж самиця, та й квит. Лиш через випадковiсть тисячолiттями умисного добору люди розвинули ii до досконалоi тягловоi тварини, що плодить таких самих досконалих тяглових тварин. Але те, що вона тяглова тварина, в нiй не головне. Насамперед вона самиця. І для наших людських самиць, жiнок, – загалом беручи, теж над усе стоiть любов до нас, чоловiкiв, та визначене iм самою природою материнство. Отож для всiеi цiеi колотнечi, що збивають нинiшнi жiнки через роботу та рiвноправнiсть, нема нiяких бiологiчних причин.

– Зате е причини економiчнi, – заперечив Крелiн.

– Це правда, – погодився хазяiн, одначе правив своеi: – Наш теперiшнiй промисловий лад не сприяе замiжжю i зм

Страница 7

шуе жiнок працювати. Але не забувайте, що промисловий лад дiло тимчасове, а закони бiологii вiчнi.

– Теперiшнiм молодим жiнкам самого замiжжя мало, – не здавався завiдувач свинарень.

Форест скептично засмiявся:

– Та невже! А як же ваша дружина? Мае диплом, та ще й з класичноi фiлологii, а що iй з нього?.. У вас, здаеться, два сини i три дочки? І ви менi розповiдали, пригадую, що вашою нареченою вона стала за пiв року до закiнчення коледжу.

– Це так, але… – ще сперечався Крелiн, хоч в очах йому блимнуло щось нiби згода. – Але ж це було п’ятнадцять рокiв тому, i ми кохалися просто безтямно. Ми не могли iнакше. Тут ви маете рацiю. Вона мрiяла бозна-чого досягти, та i я вже бачив себе щонайменше деканом сiльськогосподарського коледжу. Та ми не могли iнакше. Але ж це було п’ятнадцять рокiв тому, а за цi роки погляди та прагнення у молодих жiнок зовсiм змiнились.

– Не вiрте, мiстере Крелiне! Я ж вам кажу – порахуйте. Статистика доводить iнше. Все це речi тимчасовi; жiнка завжди, на вiки вiчнi, залишиться жiнкою. Поки нашi малi дiвчатка гратимуться в ляльки й милуватимуться з себе в дзеркалi, жiнка буде тим, чим була споконвiку: по-перше, – матiр’ю, а по-друге, – парою чоловiковi. Ось що доводить статистика. Я стежив за долею дiвчат, якi позакiнчували вчительський iнститут. Завважте, що тi, якi одружуються до закiнчення, випадають з пiдрахунку. Та однаково, i решта вчителюють вiд закiнчення iнституту до замiжжя пересiчно лиш трохи бiльше як два роки. А як зважити, скiльки серед них бридких чи просто нещасних, приречених довiку зоставатися старими паннами i вчителювати, то виходить, що пересiчний час роботи тих, якi виходять замiж, iще багато менший.

– Все одно жiнка i навiть дiвчина завжди зробить по-своему, всупереч чоловiковi, – промурмотiв Крелiн, не мавши чого заперечити проти наведених хазяiном цифр, однак подумки вiн поклав собi перевiрити iх.

– А от же ваша дочка вступить до коледжу, – засмiявся Форест, ладнаючись погнати кобилу чвалом. – А ви, i я, i всi чоловiки повiк-вiку дозволятимемо жiнкам робити все по-своему.

Крелiн, проводжаючи поглядом хазяiна, який хутко даленiв на дорозi, всмiхнувся, бо подумав: «Про чужих дiтей турбуетесь, мiстере Форесте, а де ж вашi?» – i вирiшив за снiданком розповiсти про це дружинi.

А Форест, поки доiхав до Великого будинку, затримався ще раз. Вiн спинив чоловiка на прiзвище Менденгол. То був завiдувач конюшень i наглядач над пасовиськами; про нього казали, нiби вiн не тiльки знае в маетку кожну травинку, а й пам’ятае, яка вона заввишки i коли виткнулась iз землi.

На Форестiв знак Менденгол притримав двох лошакiв, що iх виiжджав у парокiннiй бiдцi. А спинив його Форест, бо в очi йому саме впали далекi, широкi пасовиська на розлогих пагорбах за кiлька миль поза пiвнiчним краем улоговини, залитi вранiшнiм сонцем по верхах i густо-зеленi там, де вони спадали в неозору площину долини Сакраменто.

Розмова iхня була недовга й стисла, бо вони розумiли один одного з пiвслова. Говорили про траву, про зимовi дощi та про сподiванi пiзнi веснянi. Згадувалося в розмовi рiчки Малий Койот та Лос-Кветос, гори Йоло та Мiрамар, Велику западину, Круглу долину, кряжi Сан-Ансельмо й Лос-Банос. Обговорили, якi череди та отари куди перегнано, переганяеться чи маеться перегнати, i якi надii на врожай трав, посiяних на сiно по далеких полонинах, i скiльки торiшнього сiна ще лишилось при стайнях у затишних гiрських долинах, де зимувала худоба.

Пiд дубами, бiля конов’язiв, Форестовi не довелося прив’язувати Людожерку. До нього вибiг конюх, пiдхопив повiд, i Дiк, кинувши кiлька слiв про коня назвиськом Дженджик, попростував, дзенькаючи острогами, до Великого будинку.




Роздiл III


Важкими, цвяхованими тесовими дверима Форест увiйшов до одного з флiгелiв, схожого на замкову вежу. Там, де вiн опинився, була цементова пiдлога й багато дверей, що вели в рiзнi боки. Однi з них вiдчинились, i в примiщення вступив китаець у бiлому фартусi та накрохмаленому кухарському ковпаку, а за ним влетiло фасове гудiння динамомашини. Воно й затримало Фореста, який прямував не туди. Вiн спiшився перед розчиненими дверима i заглянув до прохолодноi, освiтленоi електрикою цементованоi кiмнати, де стояв довгий холодник, засклений спереду й зi скляними полицями, а обiк нього – холодильний агрегат i динамомашина. Долi сидiв навпочiпки маленький замурзаний чоловiчок у засмальцьованому комбiнезонi, i хазяiн, кивнувши йому головою, спитав:

– Щось несправне, Томпсоне?

– Було, – вiдповiв той коротко й вичерпно.

Форест зачинив дверi й рушив далi подiбним до тунелю переходом, тьмяно освiтленим вузькими загратованими щiлинами, схожими на стрiльницi для лучникiв у середньовiчних замках. Другi дверi впустили його до низькоi довгастоi зали з брусованою стелею i таким величезним камiном, що в ньому можна було б спекти цiлого вола. В камiнi лежав на жару i яскраво палахкотiв здоровезний пень. З обстави в залi було два бiльярди, картярськi столи, дивани по кутах та буфетик з напоями. Ф

Страница 8

реста привiтало двое молодикiв, якi саме натирали крейдою бiльярднi киi.

– Доброго ранку, мiстере Нейсмiте! Ну як, добули ще щось для «Скотарськоi газети»? – пiддражнив вiн одного.

Той, молодявий тридцятирiчний чоловiк в окулярах, сором’язливо всмiхнувся й мотнув головою в бiк свого партнера:

– Ось Вейнрайт мене викликав…

– А це, певне, означае, що Лут i Ернестiна ще додивляються вранiшнi сни, – засмiявся Форест.

Вейнрайт хотiв огризнутись якимсь жартом, та не встиг, бо господар уже звернувся через плече до Нейсмiта:

– Хочете поiхати з нами о пiв на дванадцяту? Ми з Теером iдемо автомобiлем подивитись на шропширiв. Вiн хоче купити десяток вагонiв баранiв, i вам буде що написати про вивiз худоби до Айдахо. Ви вже бачили сьогоднi Теера?

– Вiн саме прийшов снiдати, коли ми виходили з iдальнi, – вихопився з вiдповiддю Берт Вейнрайт.

– Як побачите його ще, скажiть, щоб на одинадцяту тридцять був готовий. Вас, Берте, я не запрошую… жалiючи. Адже дiвчата доти вже повстають.

– Вiзьмiть iз собою хоч Риту! – благально сказав Берт.

– Шкода, – вiдповiв Форест уже на дверях. – Ми ж iдемо в справi. А крiм того, Риту вiд Ернестiни волами не вiдтягнеш.

– Того ж то я й попросив вас – чи ви зумiете, – весело оскiрився Вейнрайт.

– Цiкаво, чого це люди не вмiють рiдних сестер цiнувати… – сказав Форест i, значуще помовчавши, додав: – А я завше думав, що з Рити знаменита сестра. І чим вона вам не до шмиги?

Не дiждавши вiдповiдi, вiн зачинив за собою дверi та, дзенькаючи острогами, пiшов коридором до закручених пiвколом сходiв нагору. Пiднявшись широкими цементовими сходинами на другий поверх, Форест почув за одними дверима бренькiт фортеп’яно – шпарку танечну мелодiю – i вибух реготу. Вiн прочинив тi дверi й зазирнув до бiлоi кiмнати, залитоi сонцем. За фортеп’яно сидiла дiвчина в рожевому кiмоно i хатньому чепчику, а ще двi, вдягненi так само, побравшись за руки, гопцювали по кiмнатi – перекривляли якийсь танець, що його запевне не вчили в танцкласi й не призначали для чоловiчих очей.

Дiвчина за фортеп’яно побачила Дiка, моргнула йому i грала собi далi. А танцюристки ще з хвилину не помiчали його. А тодi злякано вереснули i, регочучи, впали одна однiй в обiйми. Музика змовкла. Всi три були юнi, здоровi, квiтучi дiвчата, i в очах у Фореста засвiтивсь такий самий теплий вогник, як тодi, коли вiн дивився на Принцесу Фозрiнгтонську.

Враз посипалися жарти й шпильки, як звичайно в товариствi молодi.

– Я вже п’ять хвилин дивлюсь, – заявив Форест.

Обидвi танцюристки, прикриваючи свое збентеження, вiдповiли, що не вiрять, i почали нагадувати численнi й загальновiдомi випадки, коли його спiймано на брехнi. А дiвчина за фортеп’яно – Ернестiна, сестра Дiковоi дружини, – запевняла, що з його уст злетiли перли щироi правди, що вона побачила його тiеi ж митi, як вiн зазирнув до кiмнати, i що, на ii думку, вiн споглядав iх куди довше, нiж п’ять хвилин.

– Ну, дарма вже, – перебив Форест iхне джерготiння. – Берт, невинна душа, думае, що ви ще не повставали.

– Авжеж нi – для нього, – вiдмовила одна з танцюристок, схожа на жваву юну Венеру. – І для вас теж нi. А тому гайда звiдси, хлопчику. Гайда, гайда!

– Слухай-но, Лут, – суворо почав Форест. – Ти думаеш, що як я похилий старий дiд, а тобi тiльки вiсiмнадцять рокiв i ти, мiж iншим, сестра моеi дружини, то ти вже й можеш збиткуватися з мене? Ви, шановна панно, вже забули, скiльки ляпанцiв дiставали вiд мене за останнi десять рокiв? Я можу нагадати, нехай i Рита почуе, хоч вам воно, звiсно, й прикро. Це правда, що я вже не такий молодий, як був колись, але… – вiн помацав бiцепс на правiй руцi й удав, нiби засукуе рукава. – Але я ще не зовсiм здохляк i, як оком змигнути…

– Що? – войовниче перепитала дiвчина.

– Як оком змигнути, – похмуро буркнув вiн. – Як оком змигнути… А крiм того, на превеликий мiй жаль, мушу вам сказати, що чепчик у вас зсунувся набакир. І взагалi його пошито, лагiдно кажучи, не з великим смаком. Я б мiг пошити багато кращого чепчика навiть лiвою ногою… навiть заплющившись… навiть бувши п’яний як чiп.

Лут гнiвно мотнула бiлявою голiвкою, позирнула на товаришок, нiби шукаючи допомоги, й сказала:

– Ой, глядiть! Невже ви гадаете, що три молодi здоровi дiвчини не дадуть ради одному пiдтоптаному чоловiковi, та ще й гладкому, як кабан? Як ви скажете, дiвчата? Даймо йому гарту! Адже йому сорок з гаком, i в нього аневризма[1 - Аневризма – хворобливе розширення артерii або серця.] серця. І ще, хоча й негарно розкривати родиннi таемницi, знайте, що у нього меньерова хвороба[2 - Меньерова хвороба – напади запаморочення i глухоти внаслiдок порушення кровообiгу в лабiринтi вуха.].

Ернестiна, невисока, але кремезненька вiсiмнадцятирiчна бiлявка, схопилася з-за фортеп’яно, i всi три дiвчини, гайнувши до дивана у вiконнiй нiшi, вхопили в обидвi руки по подушцi. Тодi вишикувались уряд, передбачливо розступившися так, щоб зручно було замахуватись подушками, i рушили на ворога.

Форест наготувався до бою, але потiм пiдняв

Страница 9

руку як сигнал до перемир’я.

– Страхопуд! Страхопуд! – глузливо загукали дiвчата спершу навперебивки, тодi дружним хором.

Форест енергiйно закрутив головою.

– І за це, й за решту ваших зухвалих витiвок ви, всi три, дiстанете по заслузi. Всi кривди, яких я лишень зазнав у життi, тепер слiпучим вогнем спалахнули в моiй пам’ятi. За мить мене нападе бойовий шал. Але спершу як фахiвець сiльського господарства я хочу смиренно запитати тебе, Лут: скажи менi, заради всього святого, що таке меньерова хвороба! На овець вона переходить?

– Меньерова хвороба… – почала Лут. – Меньерова хвороба – це якраз те, що у вас. З усiх живих iстот тiльки вiвцi на неi й хворiють.

І закипiла шалена буча. Форест вiдразу кинувся на супротивниць у манерi футбольноi атаки, звичайнiй у Калiфорнii, поки там не поширилося регбi, дiвчата, розскочившись, пропустили його, тодi налетiли з бокiв i почали гамселити подушками. А вiн ураз обернувся, розчепiрив широко руки зi скарлюченими, мов пазурi, пальцями i згорнув у оберемок усiх трьох. У кiмнатi закрутився справжнiй вихор: усерединi чоловiк з брязкучими острогами на ногах, а на всi боки маяв тонкий шовк кiмоно, розлiталися пантофлi, чепчики, шпильки iз зачiсок. Глухо гупали подушки, рикав чоловiк, зойкали та вищали дiвчата, а над усiм лунав невгамовний регiт i трiск тендiтноi тканини.

Врештi Форест опинився долi, напiвприголомшений влучними ударами подушок, голова йому аж гула. В однiй руцi вiн стискав довгого пошарпаного пояса з блакитного шовку в червонi квiточки.

На одних дверях кiмнати стояла з розпашiлими щоками Рита, сторожка, мов олениця, готова щомитi кинутись навтiкача. На других, теж розпашiла, стояла Ернестiна у владнiй поставi матерi Гракхiв[3 - Гракхи (II ст. до н. е.) – двое братiв, римських полiтичних дiячiв; iхня мати, Корнелiя, була високоосвiченою жiнкою.], старанно вгорнувшись у рештки свого кiмоно й мiцно притримуючи його рукою. Лут, загнана в куток за фортеп’яно, поривалася втекти, але Форест не пускав ii – вiн стояв навколiшки, гучно бив долонями по паркету, люто крутив головою i букав по-бугаячому.

– І люди ще вiрять у доiсторичний мiф, нiбито оця жалюгiдна подоба людини, простерта в поросi, колись привела команду Берклi до перемоги над Стенфордом[4 - Берклi i Стенфорд – маеться на увазi Калiфорнiйський та Стенфордський унiверситети.]! – оголосила Ернестiна зi свого безпечного мiсця.

Вона була зовсiм захекана, а кинувши погляд на iнших двох дiвчат, Форест задоволено помiтив, як i в них здiймаються груди пiд лискучим вишневим шовком.

Фортеп’яно, що за ним сховалася Лут, було невеличке, гарненьке, бiле iз золотом – пiд колiр бiлоi вранiшньоi кiмнати. Воно стояло не при стiнi, отож Лут могла втiкати на обидва боки. Форест схопився на ноги i став навпроти неi перед широким пласким верхом iнструмента. Коли вiн намiрився перестрибнути через фортеп’яно, Лут перелякано скрикнула:

– Остроги, Дiку! Остроги!

– Ну, то почекай, я iх скину, – запропонував вiн. Та щойно Дiк нахилився вiдщiбнути iх, Лут зразу сiкнулася втiкати, проте вiн загнав ii назад.

– Ну, гаразд! – загримiв вiн. – Хай провина впаде на тебе. Як подряпаю фортеп’яно, скажу Полi, що це твоя робота.

– А в мене свiдки е! – захекано вiдповiла вона, показуючи веселими голубими очима на товаришок.

– Гаразд, гаразд, люба моя, – Форест зiперся долонями на фортеп’яно i вiдхилився всiм тiлом назад. – Зараз я тебе спопаду!

Тiеi ж митi вiн пiдкинув свое тiло в повiтря i боком перелетiв через iнструмент – небезпечнi остроги майнули на цiлий фут над його поверхнею. Тiеi ж таки митi Лут пiрнула пiд фортеп’яно й порачкувала геть. Однак вона буцнулась головою об дно, i, поки отямилась, Форест уже оббiг назад i застукав ii пiд iнструментом.

– Ну, вилазь! – сказав вiй. – Вилазь i приймай кару!

– Змилуйтесь, пане лицарю! – благально вигукнула Луг. – Змилуйтесь в iм’я кохання, в iм’я всiх шляхетних дiв, що терплять бiду!

– Кий там я в бiса лицар! – щонайгустiшим басом прогув Форест. – Я змiй, брудний, геть зiпсутий i невиправний змiй-людожер. Я вродився в очеретi. Мiй батько теж був змiй, а мати – ще бiльша змiiха. Колисковою пiснею менi був плач мертвих немовлят, позбавлених вiчного спасiння. А вигодовано мене кров’ю дiв з пансiону Мiлза. Я люблю iсти на паркетнiй пiдлозi, щоб менi подавали на бiле фортеп’яно добрячий шмат Мiлзовоi пансiонерки. Мiй батько був не тiльки людожер, а ще й калiфорнiйський конокрад. А я ще злочиннiший за батька. У мене бiльше зубiв. І мати моя була не тiльки людожерка, а ще й агент книжковоi фiрми в Невадi. Знайте всi ii ганьбу! Вона не тiльки продавала книжки, а й збирала передплату на жiночi журнали. А я ще жахливiший за матiр. Я торгував лезами до бритв!

– Невже нiщо не може вчарувати i власкавити твого кровожерного серця? – зворушливо заблагала Лут, водночас назираючи, як би його втекти.

– Тiльки одне, о нiкчемне дiвчисько! Тiльки одне в усьому свiтi, на землi, на небi й у хланi воднiй!

Ернестiна переможно виснула, впiзнавши в тих словах пл

Страница 10

гiат.

– Дивись у Ернеста Доусона[5 - Ернест Доусон (1867–1900) – англiйський поет.], сторiнка сiмдесят дев’ята – в тоненькiй книжечцi рiденьких вiршiв, що ними мастять вiвсяну кашу паннам, ув’язненим у пансiонi Мiлза, – провадив Форест. – Як я вже говорив, коли мене так брутально перебили, едине, що може зм’якшити i влагiднити мое кровожерне серце, – це «Молитва дiви». Слухай на всi вуха, поки я не пообгризав iх тобi дощенту! Слухай, нерозумна, бридка, гладка й куцонога iстото там, пiд фортеп’яно! Ти можеш проказати «Молитву дiви»?

Лут не встигла належно вiдповiсти, бо ii товаришки радiсно вереснули: на дверях з’явився Вейнрайт. Вона гукнула до нього:

– Рятуйте мене, пане лицарю! Рятуйте!

– Вiдпусти цю дiву! – грiзно наказав Берт.

– А ти хто? – спитав Форест.

– Я – король Георг, мосьпане! Чи то пак святий Георгiй.

– Ну, тодi я твiй дракон, – покiрливо, як годилося, вiдмовив Форест. – Пощади мою стару поштиву шию, бо другоi я не маю.

– Зiгни йому голову! – вимагали всi три дiвчини.

– Стривайте, дiви, я вас благаю! – вiдповiв Берт. – Я лише малявка. Але я не боюсь! Я нападу на дракона. Нападу в його власнiй пащi, хай вiн подавиться мною. А поки вiн давитиметься на смерть такою несмачною та костистою здобиччю, ви, прекраснi панни, втiкайте у гори, бо долини повстануть на вас. Йоло, Петалуму й Захiдне Сакраменто поглинуть морськi хвилi й велетенськi риби.

– Зiтни йому голову! – хором проспiвали трое дiвчат. – Втопи його у власнiй кровi й спечи на рожнi!

– Нема менi пощади! – простогнав Форест. – Я пропав. От i вiр пiсля цього в християнське милосердя молодих дiвчат тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, що дiстануть колись виборче право, як доживуть та не повискакують замiж за чужинцiв. Уважай, що ти стяв менi голову, святий Георгiю. Менi кiнець. Продовження не буде.

Вiн простягся долi, застогнав, захарчав, забряжчав острогами, вельми натурально вдаючи передсмертнi корчi, й нарештi випустив iз себе дух.

Лут вилiзла з-пiд фортеп’яно i втрьох iз Ритою та Ернестiною пустилась у iмпровiзований танець гарпiй над трупом. Та Форест раптом звiвся й сiв долi. Нишком моргнувши значуще до Лут, вiн обурено закричав:

– А героя забули? Увiнчайте ж його квiтами!

І Вейнрайта увiнчали квiтами – вчорашнiми, вже прив’ялими тюльпанами, що стояли у вазах. Та коли сильна рука Лут хльоснула його по шиi жмутом намоклих стебел, вiн кинувся навтьоки. За хвильку тупiт i галас погонi, пролунавши в коридорi, затих на сходах униз, до бiльярдноi. Форест пiдвiвся, обсмикався i, осмiхаючись та дзенькаючи острогами, пiшов Великим будинком далi.

Мощеними цеглою дорiжками вiн перейшов два внутрiшнi дворики, затопленi весняною зеленню та квiтами, i дiстався до свого крила будинку, ще трохи захеканий пiсля веселоi пригоди. В канцелярii вже чекав секретар.

– Доброго ранку, мiстере Блейку, – привiтався Форест. – Вибачте, що я запiзнився, – i позирнув на ручного годинника. – Правда, тiльки на чотири хвилини. Нiяк не мiг вирватись ранiше.




Роздiл IV


Вiд дев’ятоi до десятоi години Форест працював iз секретарем над своiм дiловим листуванням, зокрема з рiзними науковими товариствами та агрономiчними й тваринницькими спiлками; роботи тiеi було стiльки, що дрiбнiший бiзнесмен, не мавши секретаря, мусив би сидiти над нею до пiв ночi. Але Дiк Форест створив круг себе цiлу систему, якою потай вельми пишався. Важливiшi листи й документи вiн пiдписував власноручно. Решту штемпелював гумовим факсимiле Блейк; вiн також занотовував стенографiчно вiдповiдi на однi листи та короткi вказiвки, як вiдповiсти на iншi. Блейк думав сам собi, що працюе куди бiльше за хазяiна i що його хазяiн дивовижний мастак винаходити роботу для iнших людей.

Коли годинник видзвонив десяту, до канцелярii ввiйшов Пiтс, помiчник, який вiдав участю у виставках, i Блейк, нав’ючений листами, паками документiв та валиками вiд фонографа, пiшов до свого кабiнету.

Вiд десятоi до одинадцятоi один за одним входили до канцелярii, а згодом виходили Форестовi помiчники, керiвники окремих ферм i служб. Усiх iх було привчено говорити стисло, не вiдбирати марно часу. Задумуватись у розмовi з ним Форест не дозволяв. Вони повиннi були все обдумати й пiдготуватись перше, нiж з’явитися до нього. О десятiй завжди приходив на змiну Блейковi його помiчник Бонбрайт, сiдав поруч хазяiна, i його олiвець, лiтаючи по аркушах, нотував кулеметний обмiн запитаннями та вiдповiдями, звiти, пропозицii, плани. Тi стетографiчнi нотатки, розшифрованi й передрукованi на машинцi в двох примiрниках, були пострахом Форестових службовцiв, а часом вiдiгравали роль Немезiди. Бо хоч у Фореста й так була дивовижна пам’ять, але вiн ще любив доводити це, посилаючись на Бонбрайтовi записи.

Бувало, котрийсь iз службовцiв, поговоривши з хазяiном п’ять чи десять хвилин, виходив геть упрiлий, знесилений, нiби викручений. За ту швидку напружену годину Форест устигав прийняти всiх, хто приходив, i впевнено, рiшуче розв’язував з ними всi розмаiтi проблеми iхнiх галузей госпо

Страница 11

арства. Томпсоновi, механiку, вiн за коротеньких чотири хвилини розтлумачив, якi неполадки в динамомашинi холодника Великого будинку, довiв, що винен в усьому сам Томпсон, продиктував Бонбрайтовi записку, вказавши точно роздiл i сторiнку в томi з бiблiотеки, що мав прочитати механiк, i повiдомив його, що Паркмен, завiдувач молочарнi, невдоволений монтажем доiльних машин i що великий холодник на рiзницi чогось не розвивае повноi потужностi.

Кожен з Форестових службовцiв був фахiвець у своiй царинi, але сам Форест був добре пiдкований у всiх. Полсон, головний рiльник, якось довiрчо поскаржився Доусоновi, головному токовому:

– Я служу тут уже дванадцять рокiв i нi разу не бачив, щоб вiн хоч рукою взявся за плуг, а проте, хай йому бiс, вiн усе тямить у цьому дiлi. Вiн просто генiй, ось воно що. Пам’ятаю, якось вiн мов вихор промчав на отiй своiй Людожерцi – ii ж тiльки пильнуй, бо враз на тiм свiтi опинишся, – повз одне поле, де саме орали, а другого дня, нiби мiж iншим, сказав менi, на яку глибину оралося, точно до пiв дюйма, i якими плугами!.. А як розорювали Маковий луг – нагорi над Лiтл-Медоу, на Лос-Кветосi! Я не знав, що там i дiяти, вирiшив не переорювати впоперек, а зразу проборонувати. Думаю, якось пройде. Вже як докiнчили, нагодився туди вiн. Їхав мимо, наче й не дививсь, я ж бо стежив за ним. А другого дня, в канцелярii, ох i всипав! Таки не пройшло. Бiльш я такого й не пробував.

Рiвно об одинадцятiй Вордмен, завiдувач вiвчарень, вийшов вiд хазяiна з наказом бути о пiв на дванадцяту готовому iхати машиною з Теером, айдахським покупцем, оглядати баранiв-шропширiв. За Вордменом вийшов i Бонбрайт давати лад своiм нотаткам. Форест зостався в канцелярii сам. З низенькоi дротяноi сiтки на папери – однiеi з багатьох сiток, поскладаних по п’ять одна на одну – вiн узяв брошурку про свинячу чуму, видану ветеринарною управою штату Айови, i почав ii переглядати.

П’яти футiв i десяти дюймiв на зрiст, важивши сто вiсiмдесят фунтiв без одежi, Форест, як на своi сорок рокiв, був вельми показний чоловiк. Вiн мав великi сiрi очi, чорнi брови й вii, опукле, не надто високе чоло, темно-русявого чуба, трохи випнутi вилицi, а щоки ледь запалi, як звичайно бувае при такiй будовi черепа. Щелепи у нього були мiцнi, однак не важкi; нiс iз широкими нiздрями прямий, великий, хоч i не занадто, пiдборiддя не роздвоене, вольове, але не суворе, а уста лагiднi, майже жiночi, проте видно було, що вони можуть i твердо стискатися. Обличчя вiн мав чисте, засмагле, тiльки верхня половина чола лишалась бiлiша – там, де ii прикривали вiд сонця криси капелюха.

У кутиках його уст i очей таiвся смiх, i зморшки по боках уст, здавалося, залишила по собi усмiшка. Та водночас не менш виразно з усiх рис його обличчя промовляла впевненiсть. Дiк Форест завжди був певен себе – i коли простягав руку по щось на своему столi, то був певен, що рука його не промине тiеi речi, не буде ii шукати, намацувати; i коли побiжно переглядав брошурку про свинячу чуму, то був певен, що не пропустить у нiй нiчого важливого; певен був з голови до нiг за свое гнучке й сильне тiло, сидячи на дзиглику перед письмовим столом; певен був серцем i розумом за свое життя i справу, за все, що мав, – одно слово, за себе самого.

І вiн таки мав пiдстави для цiеi певностi. І тiло, i розум, i життевий шлях його були випробуванi в багатьох суворих знегодах. Син багатiя, вiн не цвиндрив батькових грошей. Народившись i вирiсши в мiстi, вiн обрав собi за фах сiльське господарство i досяг таких успiхiв, що iм’я його не сходило з уст у скотарiв по всiй краiнi. Вiн був власник вiльноi вiд боргiв, не заставленоi чвертi мiльйона акрiв землi – такоi, що мала цiну вiд тисячi до ста доларiв за акр, i такоi, що коштувала вiд ста доларiв до десяти центiв за акр, а подекуди й такоi, що не варта була анi цента. В усiлякi полiпшення на тiй чвертi мiльйона акрiв – у дренаж iз череп’яних труб на луках, в осушувальнi канали на болотах, у дороги й водоймища, в господарчi будiвлi й у сам Великий будинок – вiн уклав такi величезнi суми, що його сусiдам-фермерам i вiри не йнялося.

Усе в його маетку робилося з широким розмахом i на якнайсучаснiший лад. Службовцi його дiставали платню, вiдповiдну до своiх дiлових якостей, i жили безплатно в будинках, що коштували вiд п’яти до десяти тисяч доларiв, зате вже вiн зiбрав у себе самi вершки з фахiвцiв усiеi краiни, вiд Атлантичного до Тихого океану. Коли йому потрiбнi були трактори обробляти рiвниннi лани, вiн купував iх вiдразу десятками. Коли вiн потребував води для зрошення, то гатив у своiх горах стави зразу на пiв мiльйона галонiв. Копати канави на своiх болотах вiн не доручав пiдрядникам, а сам купив екскаватори; а коли на своiй землi не стало для них роботи, почав брати пiдряди на висушення болiт по сусiднiх великих фермах, земельних компанiях та корпорацiях на сотню миль угору й униз по рiчцi Сакраменто.

Вiн мав досить власного розуму, щоб збагнути потребу купувати ще й чужий i платити куди дорожче вiд пересiчноi ринковоi цiни за я

Страница 12

найкращий товар. І мав досить свого розуму ще й на те, щоб спрямовувати куди слiд той куплений розум та здобувати з нього якнайбiльший зиск.

У своi сорок рокiв вiн мав ясний зiр, спокiйну, врiвноважену вдачу i був повний снаги, здоров’я й сили; а тим часом до тридцяти рокiв життя його було вкрай безладне й авантюрне. В тринадцять рокiв вiн утiк iз дому – з мiльйонерського дому; ще до двадцяти одного року з неабиякими успiхами закiнчив унiверситет, а потiм спiзнав усi кипучi порти кипучих морiв i з холодним розумом та палким серцем, смiючись, йшов на будь-який ризик, аби вiн щось обiцяв i давав у тому буйному свiтi пригод, що на очах у нього чимраз тiснiшав перед наступом ладу й закону.

Прiзвище Форест давно було славне у Сан-Франциско. Дiм Форестiв був один з перших палацiв на Ноб-Гiлi, де мешкали Флади, Маккеi, Крокери, О’Брайени. Дiкiв батько Рiчард Форест, прозваний Щасливцем, прибув на Захiд з Новоi Англii[6 - Нова Англiя – пiвнiчно-схiдна частина США (штати Массачусетс, Коннектикут, Мен, Нью-Гемпшир, Вермонт i Род-Айленд), один з районiв найдавнiшоi англiйськоi колонiзацii в Америцi.] через Панамський перешийок зi смiливими дiловими планами. Вдома йому давали прибуток швидкохiднi вiтрильники та iх будування, а на Заходi вiн став укладати капiтали в узбережнi земельнi дiлянки, в рiчковi пароплавства i, певна рiч, у копальнi, а згодом в осушення Комстоку[7 - Комсток – багате родовище золота i срiбла, вiдкрите 1859 року.] в Невадi та будiвництво Пiвденно-Тихоокеанськоi залiзницi.

Вiн провадив велику гру – i виграшi, й програшi у нього бували великi, але виграшi завжди бiльшi, i що вiн втрачав у однiй грi, те вертав у iншiй. Все, що вiн заробив на Комстоку, поглинули безоднi Дафодiльськi копальнi в окрузi Ельдорадо. А те, що пощастило врятувати вiд катастрофи на Бенiша-Лайнi, вiн уклав у ртутнi родовища Панського товариства – i заробив п’ять тисяч вiдсоткiв. А що вiн утратив, коли луснув стоктонський бум, бiльше нiж надолужила йому, пiшовши в грошi, земля, скуплена в Сакраменто i Оклендi.

А на довершення, коли Щасливець Рiчард позбувся геть усього в цiлiй низцi невдач i в Сан-Франциско вже гадали, скiльки ж то дадуть на аукцiонi за його ноб-гiльський палац, вiн спорядив такого собi Дела Нельсона з половини шукати золота в Мексицi. Як сухо засвiдчуе iсторiя, наслiдком тiеi експедицii Нельсона було вiдкриття родовища Врожайного з такими, мiж iншим, казковими, невичерпними копальнями, як «Гримуча Змiя», «Голос», «Мiсто», «Дездемона», «Водяний Бугай», «Жовтий Хлопець». Нельсоновi надзвичайний успiх так запаморочив голову, що вiн за рiк згорiв, випивши цiле море дешевого вiскi, а не мавши жодних спадкоемцiв, зоставив свiй пай тому ж таки Щасливцевi – Рiчарду Форестовi.

Дiк Форест був справжнiй син свого батька. Щасливець Рiчард, чоловiк безмежноi енергii й заповзятливостi, двiчi був одружений i двiчi вдовiв, але доля не благословляла його дiтьми. Втрете вiн одружився 1872 року, вже п’ятдесятивосьмирiчним, а 1874 року в нього народився син – здоровецьке, горлате дванадцятифунтове хлоп’я. Однак його народження коштувало життя матерi, i дитя виростало в палацi на Ноб-Гiлi пiд наглядом цiлого вiйська мамок та няньок.

Малий Дiк був здiбною дитиною. А Щасливець Рiчард мав демократичну вдачу. Як наслiдок, малий Дiк засвоiв вiд приватного вчителя за один рiк те, що у школi забрало б три роки, а решту часу бавився на вiльному повiтрi. І ще хлопцевi здiбностi та батькiв демократизм спричинили те, що Дiка послано до останнього класу звичайноi мiськоi школи, щоб вiн теж навчився демократичностi, потершись мiж синами робiтникiв, крамарiв, шинкарiв та мiсцевих полiтикiв.

У школi всi батьковi мiльйони не допомагали йому випередити з арифметики Петсi Гелорена, математичного вундеркiнда, чий батько пiдносив мулярам цеглу, або написати диктант краще за Мону Садгiнеттi, дочку вдови, яка тримала овочеву крамничку. І так само Дiковi не було найменшоi помочi з батькових мiльйонiв та з палацу на Ноб-Гiлi, коли вiн скидав куртку й навкулачки, без раундiв i без рукавиць до перемоги або до поразки бився з Джiммi Ботсом, Джаном Чоiнскi чи ще ким iз тих хлопцiв, якi за кiлька рокiв розлетiлись по краiнi добувати слави й грошей на рингах як поколiння блискучих боксерiв, що його могло породити тiльки Сан-Франциско, молоде, повне зухвалоi мужностi й завзяття мiсто.

Наймудрiше, що мiг придумати для сина Щасливець Рiчард, – це дати йому таку демократичну науку. В глибинi душi Дiк нiколи не забував, що вiн живе в палацi, повному челядi, i що його батько людина могутня й шанована. Та воднораз Дiк спiзнав ту демократiю, що стоiть на власних двох йогах i борониться своiми двома кулаками. Вiн спiзнавав ii тодi, коли Мона Сангiнеттi дiставала за диктант кращу оцiнку, нiж у нього. І тодi, коли пiд час гри на шкiльному подвiр’i не мiг наздогнати чи спiймати прудкого й верткого Бертi Мiллера.

І коли Тiм Гаган усоте гатив його в заюшений нiс та розтовченi губи прямим ударом лiвою чи пiд груди гаком правою, а вiн очманiло точив

Страница 13

я i хекав, аж у грудях свистiло, – тодi шкода було чекати допомоги вiд палацiв та банкових рахункiв. Тут годились тiльки своi ноги i своi кулаки: або вiн, або Тiм. Ото якраз тодi, в поту, в кровi, в залiзнiй упертостi навчився Дiк Форест не здаватись навiть у нерiвному бою. З першого удару вiн чув, що перевага не його, але витримував усi удари, аж поки кiнець кiнцем згодилися, що не взяла нiчия, хоча згода та прийшла лиш тодi, коли обидва попадали додолу, знесиленi й запамороченi, i тiльки плакали вiд злостi й затятостi. А пiсля того вони здружилися i вдвох верховодили на шкiльному подвiр’i.

Щасливець Рiчард помер того ж мiсяця, коли Дiк закiнчив школу. Тринадцятирiчний хлопець зостався у свiтi з двадцятьма мiльйонами доларiв i без жодного родича, що мiг би втручатись у його життя. Вiн був господар повного челядi палацу, паровоi яхти, стаень з кiньми та ще й розкiшноi лiтньоi вiлли на пiвднi пiвострова, в багатирськiй колонii бiля Менлов. Тiльки одним обтяжено його: опiкунською радою.

Одного лiтнього дня Дiка покликано до великоi бiблiотечноi кiмнати, де зiбрались на першу свою нараду його опiкуни. Їх було трое – всi лiтнi люди, дуже багатi, усi правники, усi дiловi партнери його батька. Коли вони стали викладати йому те, що хотiли, Дiк вiдчув, що хоча вони й зичать йому добра, але порозумiтися з ними навряд чи пощастить. На його думку, самi вони були пiдлiтками занадто вже давно. А крiм того, було очевидно, що якраз його, оцього пiдлiтка, чия доля iх так турбуе, вони не розумiють зовсiм. Навiть бiльше – Дiк iз властивою йому впевненiстю вирiшив, що тiльки вiн один у цiлому свiтi може знати, чого йому треба.

Мiстер Крокет виголосив довгу промову, i Дiк слухав його, як годиться, уважно й зацiкавлено, киваючи головою щоразу, коли зверталися прямо до нього. Мiстери Девiдсон i Слокем теж сказали свое, i вiн iх вислухав так само уважно. Помiж iншим, Дiк дiзнався вiд них, який статечний i чесний чоловiк був його батько, а також яку програму вже склали його опiкуни, щоб зробити i з нього такого самого статечного й чесного чоловiка.

Коли вони скiнчили, Дiк теж захотiв дещо сказати.

– Я вже все обмiркував, – заявив вiн, – i хочу спершу податися в подорож.

– На це буде свiй час, любий мiй, – лагiдно пояснив йому мiстер Слокем. – Коли… ну, скажiмо, коли ти пiдготуешся до вступу в унiверситет. Тодi якраз дуже корисно буде поiхати на рiк за кордон… так, дуже корисно.

– Звичайно, – поквапився на помiч i мiстер Девiдсон, завваживши сердитий вогник у хлопцевих очах та його губи, що мимоволi твердо стислися, – звичайно, ще й доти можна буде трохи подорожувати – пiд час шкiльних вакацiй. Моi колеги, безперечно, погодяться, що такi невеличкi подорожi пiд час вакацiй теж були б кориснi й бажанi… звiсно, пiд належним керiвництвом i наглядом.

– Скiльки, сказали ви, у мене грошей? – раптом спитав Дiк начебто зовсiм не до речi.

– Десь близько двадцяти мiльйонiв, за найскромнiшим пiдрахунком, – ураз вiдповiв мiстер Крокет.

– А що як я зараз захочу взяти сто доларiв? – провадив Дiк.

– Ну… тодi… гм… – мiстер Слокем озирнувся на колег, нiби просячи пiдказати.

– Тодi нам доведеться спитати тебе, навiщо тобi цi грошi, – вiдповiв Дiковi мiстер Крокет.

– А як я вам вiдкажу, – мовив Дiк дужо повiльно, дивлячись мiстеровi Крокету просто в вiчi, – що менi дуже шкода, але я волiю не казати, нащо менi тi грошi?

– Тодi ти iх не одержиш, – ураз вiдповiв мiстер Крокет, чи вже скорше вiдрубав трохи роздратовано.

Дiк повiльно кивнув головою, нiби запам’ятовуючи цю вiдповiдь.

– Але ж, любий мiй, – квапливо пiдхопив мiстер Слокем, – ти, звичайно, розумiеш, що тобi ще рано доручати грошi. Порядкувати ними поки що будемо за тебе ми.

– Цебто я не можу взяти з них анi цента без вашого дозволу?

– Анi цента, – враз вiдрубав мiстер Крокет.

Дiк замислено кивнув головою i промурмотiв:

– Розумiю…

– Звичайно, буде цiлком природно i справедливо, щоб тобi давали скiлькись там на всякi дрiбнi витрати, – докинув мiстер Девiдсон. – Скажiмо, долар на тиждень чи, може, й два. Як пiдростатимеш, цю суму можна й збiльшувати. А коли тобi вийде двадцять один рiк, тодi ти, безперечно, будеш спроможний сам порядкувати своiми справами – радячись iз нами, звичайно.

– А поки менi нема двадцять одного року, з усiх своiх мiльйонiв я не зможу взяти й ста доларiв, щоб витратити, як менi схочеться? – запитав Дiк покiрливо.

Мiстер Девiдсон почав був вiдповiдати, добираючи заспокiйливих виразiв, але хлопець пiдняв руку: я, мовляв, ще не скiнчив.

– Як я зрозумiв, я можу витрачати своi грошi тiльки за нашою спiльною згодою – вас трьох i моею?

Опiкунська рада закивала головами.

– Цебто як ми погодимось, так i буде?

Опiкуни знов кивнули.

– Ну, то я хочу мати сто доларiв зараз, – заявив Дiк.

– Навiщо вони тобi? – спитав мiстер Крокет.

– Можу сказати, – спокiйно вiдповiв Дiк. – Я пiду в мандри. У подорож.

– Ти сьогоднi пiдеш спати – рiвно о пiв на дев’яту, – вiдмовив мiстер Крокет. – І нiяких ста до

Страница 14

арiв не одержиш. Та панi, про яку ми тобi говорили, прийде сюди на шосту годину. Вона, як ми тобi пояснили, доглядатиме тебе весь час, день у день вiд ранку до вечора. О пiв на сьому, як звичайно, ти повечеряеш разом з нею, а потiм вона подбае, щоб ти вчасно лiг спати. Як ми вже сказали, вона мае заступити тобi матiр – стежитиме, щоб у тебе завжди були помитi вуха й шия…

– І щоб я купався щосуботи ввечерi, – докiнчив за нього Дiк якнайлагiднiше.

– Саме так.

– А скiльки ви… цебто скiльки я платитиму тiй панi за ii послуги? – спитав Дiк, несподiвано звернувши на iнше: у нього вже була така звичка, i вiн не раз спантеличував тим учителiв та однокласникiв.

Мiстер Крокет уперше вiдповiв не зразу, а спочатку прокашлявся.

– Адже це я платитиму iй? – допитувався Дiк. – Зi своiх двадцяти мiльйонiв цебто?

– Батькова порода, – тихенько мовив сам до себе мiстер Слокем.

– Мiсiс Самерстон, тобто «та панi», як ти зволив ii назвати, одержуватиме сто п’ятдесят доларiв на мiсяць, або ж тисячу вiсiмсот на рiк, – вiдповiв хлопцевi мiстер Крокет.

– Пропащi грошi, – зiтхнув Дiк. – Та ще й харч i помешкання!

Вiн пiдвiвся, як справдешнiй аристократ – не спадковий, зате вихований за тринадцять рокiв у палацi на Ноб-Гiлi. Пiдвiвся так, що й опiкунська рада мимоволi повставала зi шкiряних фотелiв. Одначе й не так, як пiдводяться маленькi лорди Фонтлероi[8 - Лорд Фонтлерой – герой популярноi свого часу напiвсентиментальноi повiстi американськоi письменницi Єлiзи Барнет (1849–1924) «Маленький лорд Фонтлерой» (1886).], бо вiн мав двоiсту натуру. Вiн уже знав, що у людського життя багато облич i багато шляхiв. Недарма Мона Сангiнеттi перемагала його на диктантах. І недарма вiн бився з Тiмом Гаганом унiчию, до замирення, а потiм удвох iз ним верховодив товаришами.

Його доля народилась у несамовитiй золотiй гарячцi сорок дев’ятого року[9 - Золота гарячка сорок дев’ятого року. – У 1848 роцi в Калiфорнii вiдкрито великi родовища золота, пiсля чого почалася знаменита «золота гарячка».]. В палацi з нього вирощено аристократа, а в мiськiй школi виховано демократа. Рано розвинувшись, вiн уже розумiв, нехай ще трохи й по-дитячому, вiдмiни мiж привiлейованою кастою i широкими масами; а пiд усiм тим його сповнювала уперта воля й спокiйна самопевнiсть, незбагненна для трьох лiтнiх добродiiв, яким було доручено його долю i якi зобов’язались примножити його мiльйони та зробити з нього справжню людину – таку, як вони ii собi уявляли.

– Дякую вам за вашу ласку, – сказав Дiк, звертаючись до всiх трьох. – Гадаю, що ми не сваритимемося. Звiсно, тi двадцять мiльйонiв моi, i, звiсно, ви берегтимете iх для мене, бо ж я ще не тямлю нiчого у справах…

– І ми iх примножимо, любий мiй, ми iх для тебе примножимо безпечними, вивiреними способами, – запевнив його мiстер Слокем.

– Тiльки щоб без спекуляцii! – застерiг Дiк. – Моему татовi щастило, але я сам чув, як вiн казав, що тепер не тi часи i вже не можна ризикувати так, як колись ризикували всi.

І цi його слова, i деякi попереднi могли б навести на гадку, нiби в юного Дiка була ница й скнара душа. Але то була б помилка. Якраз навпаки: в потаемних думках i в планах, що снувались ту мить у нього в головi, вiн так легковажив, так зневажав своi мiльйони, що його б можна зрiвняти з п’яним матросом, який розкидае на березi одержану вiдразу трирiчну платню.

– Я ще тiльки хлопчак, – провадив Дiк. – Але ви мене поки що не дуже добре знаете. Згодом ми познайомимося краще, а тим часом – ще раз дякую вам…

Вiн якусь мить помовчав, тодi вклонився стримано й гiдно – вельможi з ноб-гiльських палацiв навчаються так уклонятися змалку. Вiн давав опiкунам узнаки, що розмову скiнчено. Мовляв, вiн iх вiдпускае. І вони добре те вiдчули. Вони, такi самi вельможi дiлового свiту, як був його батько, вiдiйшли збентеженi й спантеличенi. Надворi, опускаючись широкими кам’яними сходами до повозки, що чекала на них, мiстер Девiдсон i Слокем хотiли вилити свое збентеження в гнiв, але мiстер Крокет, що тiльки-но говорив з хлопцем так дратливо й рiзко, промурмотiв у захопленнi:

– Ох i шибеник! Ох i шибеник!

Повозом вони доiхали до старого клубу «Пасiфiк-Юнiон» i там ще з годину поважно обговорювали майбутне Дiка Фореста й знов обiцяли собi справдити ту довiру, що виявив iм покiйний Рiчард Форест. А Дiк пiд той час хутко спускався з Ноб-Гiлу порослими травою брукованими вуличками, занадто крутими для повозiв. Унизу не було вже багатирських палацiв та розкiшних садиб – зразу пiд горою тулилися злиденнi вулички дерев’яних курникiв, де жив трудящий люд. Сан-Франциско 1887 року являло собою таку саму мiшанину палацiв i халуп, як i старi европейськi мiста. Ноб-Гiл здiймався, немов середньовiчний замок, серед бруду й тiсноти буденного життя, що гнiздилося та барложилося попiд ним.

Дiк зупинився на розi пiд бакалiйною крамничкою, над якою на другому поверсi мешкав Тiмотi Гаган-старший, бувши полiсменом з платнею сто доларiв на мiсяць, вiн мав змогу жити вище за своiх ближнiх сусiдiв, якi утримували

Страница 15

родини на мiсячну платню, не бiльшу як сорок чи п’ятдесят доларiв.

Хоч вiкна нагорi були вiдчиненi й не завiшенi, та марно свистiв Дiк, ходячи попiд будинком. Тiма Гагана-молодшого не було вдома. Але Дiк свистiв недовго: тiльки-но вiн замислився, де ж би в ближчiй околицi можна знайти Тiма, як той сам з’явився з-за рогу, несучи бляшанку з-пiд смальцю, повну свiжого, спiненого пива. Вiн буркнув, вiтаючись, i Дiк буркнув на вiдповiдь так само недбало, мовби це не вiн допiру так по-вельможному закiнчив розмову з трьома найбагатшими грошовими королями великого мiста. З голосу його нiтрохи не було знати, що це власник двадцяти мiльйонiв, якi ще й примножувалися з часом, i нiтрохи тi мiльйони не пом’якшували його хлоп’яцькоi бурмакуватостi.

– Це я тебе не бачив, вiдколи помер твiй стариган, – зауважив Тiм.

– Ну, зате бачиш тепер, – вiдрубав Дiк. – Чуеш, Тiме, я до тебе одне дiло маю.

– Зачекай, поки я вiднесу пиво своему старигановi, – сказав Тiм, досвiдченим оком оглянувши пiну в бляшанцi. – А то буде крику, як без пiни принесу.

– Дарма, сколотиш, то й буде пiна, – заспокоiв його Дiк. – Я тiльки на хвилинку. Я сьогоднi тiкаю з дому. Гайда разом, хочеш?

Тiмовi голубi iрландськi очицi загорiлися цiкавiстю.

– А куди? – спитав вiн.

– Ще не знаю. То хочеш? Коли так, можна буде вирiшити потiм. Ти ж усе лiпше за мене знаеш. То як скажеш?

– Стариган з мене душу виб’е, – завагався Тiм.

– Хiба тобi це первина? – вiдповiв Дiк, нiтрохи не розжалений. – Коли згоден, то стрiнемось увечерi о дев’ятiй бiля пристанi перевозу. То як? Я дожидатиму там.

– А що як я не прийду? – опитав Тiм.

– Однаково – сам подамся, – Дiк повернувся, нiби хотiв уже йти, тодi ще недбало кинув через плече: – Краще гайда разом.

Тiм сколотив у бляшанцi пиво й вiдповiв так само недбало:

– Гаразд. Прийду.

Розлучившися з Тiмом Гаганом, Дiк рушив шукати iншого однокласника, словенця Марковича; його батько держав ресторанчика, i казали, що за двадцять центiв бiльш нiде в мiстi так смачно не пообiдаеш. Маркович-молодший був винен Дiковi два долари, i Дiк, розшукавши його за годину, взяв у нього скiльки було – долар i сорок центiв, а решту боргу подарував.

Потiм вiн нерiшуче, збентежено поплентався по Монтгомерi-стрiт, вагаючись мiж численними позичковими касами, що прикрашували собою ту людну магiстраль. Нарештi вiн на одчай душi шмигнув у однi дверi й спромiгся обмiняти на вiсiм доларiв i квитанцiю свого золотого годинника, вартого, як добре знав Дiк, не менше п’ятдесяти доларiв.

Вечерю в ноб-гiльських палатах подавали о пiв на сьому. А вiн вернувся додому аж за чверть до сьомоi й став перед очi мiсiс Самерстон. То була дебела лiтня панi, яка походила зi славноi родини Портер-Рiкiнгтонiв, чие банкрутство в серединi сiмдесятих рокiв струснуло цiлим тихоокеанським узбережжям Штатiв. Попри дебелу комплекцiю, вона завжди скаржилась на «розшарпанi нерви».

– Ну, куди це годиться, Рiчарде! – вичитала вона хлопцевi. – Вечеря вже п’ятнадцять хвилин на столi, а ти ще не помив рук i сам не вмився.

– Вибачте, мiсiс Самерстон, – перепросив Дiк. – Я бiльше нiколи не примушу вас чекати. І взагалi я не завдаватиму вам клопоту.

За вечерею, поданою для них двох з усiею помпою у велику iдальню, Дiк силкувався догоджати своiй виховательцi: хоч вiн i знав, що ii найнято за його грошi, але почувався так, нiби вона в гостях у нього.

– Коли ви вже тут улаштуетесь, вам буде дуже гарно жити, – пообiцяв вiн. – Це добрий старий дiм, i бiльшiсть служникiв уже багато рокiв у нас служать.

– Ну що ти, Рiчарде, – мiсiс Самерстон поважно осмiхнулась. – Буде менi тут гарно чи нi, це не вiд служникiв залежатиме, а вiд тебе.

– За це не бiйтеся, – гречно вiдказав Дiк. – Менi дуже шкода, що я сьогоднi спiзнився на вечерю, але бiльше такого не буде нi разу – за цiлi роки. Я вас узагалi не турбуватиму. Ось побачите. Буде так, наче мене й зовсiм немае в домi.

Йдучи спати, вiн сказав iй «добранiч», а потiм додав, нiби згадавши:

– Хочу вас попередити про одне: про А-Сiпа, нашого кухаря. Вiн у нас хтозна вiдколи – вже двадцять п’ять чи й тридцять рокiв. Вiн готував iсти для тата, ще як i мене на свiтi не було, й цього дому. Вiн у нас привiлейована особа i так уже звик робити все по-своему, що бiля нього треба навшпинячки ходити. Та як вiн вас уподобае, то зi шкури вилiзе, щоб догодити вам. Отак вiн уподобав мене. Подбайте й ви про те, i вам тут житиметься, як у раю. А через мене, щиро кажу, вам не буде взагалi нiякоi мороки. Не служба, а забавка: так, наче мене й зовсiм нема в домi.




Роздiл V


Точнiсiнько о дев’ятiй годинi, вбраний у найстарiшу свою одежу, Дiк зустрiвся з Тiмом Гаганом бiля пристанi перевозу.

– На пiвнiч подаватися не варт, – сказав Тiм. – Уже зима небавом – доведеться вночi дрижаки хапати. Хочеш, гайнiмо на схiд – цебто у Неваду та в пустелi?

– А може, ще куди? Чом не на пiвдень? Можна до Лос-Анджелеса, в Аризону, в Нью-Мексико, а тодi й у Техас, – запропонував Дiк.

– Скiльки в тебе грошей?

Страница 16

– поцiкавився Тiм.

– А що? – перепитав Дiк.

– Треба вшитися звiдси хутенько, а з квитками буде найхутчiше. Менi то що, а ось через тебе зчиниться гвалт, вишлють цiлу тичбу детективiв на розшуки. Треба iх обхитрувати.

– Ну, то й обхитруемо, – вiдказав Дiк. – Кiлька днiв iхатимемо з квитками, потрошку, то в один бiк, то в другий, а бiльше переховуватимемось, поки минемо Трейсi. А далi махнемо на пiвдень – уже без квиткiв.

І вони виконали той план вельми ретельно. Трейсi проiхали у вагонi, з квитками, рiвно за шiсть годин пiсля того, як тамтешнiй помiчник шерифа кинув обшукувати поiзди. Задля бiльшоi остороги Дiк узяв квитки не до Трейсi, а до самого Модесто. А вже далi вони подорожували «зайцями» – в товарних вагонах, «слiпих багажниках», на буферах та на «скотоскидах», i Тiм, досвiдченiший у тому, був Дiковi за вчителя. Дiк купував газети й страхав товариша, читаючи йому сенсацiйнi повiдомлення про викрадення юного спадкоемця Форестових мiльйонiв.

Удома, в Сан-Франциско, Дiковi опiкуни оголосили винагороду в сумi тридцять тисяч доларiв тому, хто розшукае й привезе хлопця додому. І Тiм Гаган, прочитавши те оголошення, коли вони лежали на травi неподалiк водонапiрноi вежi, навiки закарбував у Дiковiй головi думку, що честь i непiдкупнiсть не залежать вiд суспiльного становища чи породи, а можуть зрости як на високiй горi, в пишному палацi, так i пiд горою, в кiмнатках над бакалiйною крамничкою.

– Ого-го, – мовив Тiм нiби сам до себе, дивлячись кудись у далину. – Мiй стариган не зчиняв би гвалту, якби я виказав тебе за тi тридцять тисяч! Аж подумати страшно.

Дiк зрозумiв: коли Тiм так вiдверто про це говорить, то йому нема чого боятись, полiсменiв син його не зрадить. І тiльки за шiсть тижнiв по тому, вже в Аризонi, Дiк сам здiйняв про це мову.

– Чуеш, Тiме, – сказав вiн. – У мене цiла купа грошей, i вони ще й ростуть увесь час, а сам я з них не трачу нi цента, ти ж бачиш… Правда, ота мiсiс Самерстон тягне з мене тисячу вiсiмсот на рiк, та ще й те, що столуеться й кiньми моiми iздить, а ми з тобою радi, як пiдберемо десь на станцii кочегарськi недоiдки. Та однаково, грошi моi ростуть. Скiльки буде десять вiдсоткiв вiд двадцяти доларiв?

Тiм, силкуючись розв’язати ту задачку, втупив очi кудись у гаряче повiтря пустелi, що мерехтiло над обрiем.

– Ну, скiльки буде десята частина вiд двадцяти мiльйонiв? – нетерпеливився Дiк.

– Ха! Два мiльйони, скiльки ж бо ще?

– Ну, а п’ять вiдсоткiв це половина десяти вiдсоткiв. Коли прибуток п’ять вiдсоткiв рiчних, то скiльки наросте за рiк на двадцяти мiльйонах?

Тiм нерiшуче мовчав.

– Та половина ж! Половина двох мiльйонiв! – вигукнув Дiк. – Виходить, що я за рiк багатшаю на цiлий мiльйон. Затям це добре i слухай далi. Коли менi самому захочеться вернутись додому – тiльки це ще не скоро, ще не один рiк доти спливе, – ми з тобою ось яке дiло облагодимо. Я скажу тобi, i ти напишеш своему батьковi. Вiн над’iде туди, де ми його дожидатимемо, забере мене й вiдвезе додому. А тодi загребе тридцять тисяч винагороди з моiх опiкунiв, покине службу в полiцii та, напевне, вiдкрие шинок.

– Тридцять тисяч – це до бiса грошви, – недбало мовив Тiм, у такий спосiб висловивши вдячнiсть.

– Не для мене, – зразу применшив Дiк свою щедрiсть. – У мiльйонi буде тридцять три рази по тридцять тисяч, а моi грошi виростають на мiльйон за один рiк.

Одначе Тiм Гаган не дожив до того, щоб побачити свого батька власником шинку. За два днi по цiй розмовi один занадто ревний гальмiвник застукав хлопцiв у порожньому товарняку, коли поiзд стояв на мосту через глибоку суху яругу, i почав iх зганяти. Дiк подивився з височини сiмдесяти футiв на кам’янисте дно яруги i запротестував:

– Мостом пройти можна, але що як поiзд рушить?

– Не рушить! – наполягав гальмiвник. – Гайда, бiжiть, поки ще можна. Паровоз набира воду по той бiк. Вiн завше тут воду набира.

Але того разу паровоз води не набирав. Як потiм з’ясувало слiдство, машинiст виявив, що води в баку немае, i вирiшив iхати далi. Тiльки-но хлопцi вилiзли бiчними дверима з вагона та пройшли кiльканадцять крокiв вузеньким краем мосту, що лишався мiж поiздом i прiрвою, поiзд рушив. Дiк, бистрий на розум i рiшучий, умить пригнувся й став на шпалах рачки. Так вiн мiг тривкiше триматися, та й мiсця пiд бортами вагонiв, що виступали за колеса, було бiльше. Одначе Тiм, не такий кмiтливий та моторний, а до того ще охоплений чисто кельтською люттю на гальмiвника, не впав зразу на руки й на колiна, як Дiк, а зостався стояти i кляв гальмiвника вельми барвисто, як те вмiють його земляки.

– Пригнись! Падай! – загорлав Дiк.

Та було запiзно. Колiя йшла вниз, i поiзд розганявся щораз швидше. Тiм, який стояв спиною до прiрви, спробував був упасти на всi чотири, але тiльки-но ледь нахилився, як вагон черкнув його по плечi й трохи не збив. Якимсь дивом вiн устояв на ногах, але бiльше стати рачки не пробував. А поiзд гнав усе шпаркiше, i про те вже шкода було й думати.

Дiк, тримаючись за шпали, чекав, що ж буде. Вагони

Страница 17

ролiтали повз них щодалi швидше. Тiм не втрачав самовладання. Вiн стояв на вузькому краечку мосту, не маючи бiльше нiякоi опори, спиною до прiрви, а лицем до поiзда, притискав руки до бокiв i похитувався, балансуючи, – тим дужче, чим швидше рухався поiзд. Але врештi опанував себе й перестав похитуватися.

І все минулося б гаразд, якби не один вагон. Дiк знав, що вiн е в поiздi, i бачив, як вiн наближаеться. То був так званий «кiнський палац» – вагон перевозити худобу, на шiсть дюймiв ширший за iншi. Дiк помiтив, що й Тiм уже бачить той вагон. Помiтив, як Тiм напружився всiм тiлом, готуючись до того, що вузький простiр, де вiн мав утриматись, зараз повужчае ще на пiв фута. Дiк бачив, як Тiм повiльно, умисно вiдхиляеться назад, вiдхиляеться все далi, як лишень змога далi, – i все ж не досить далеко. Йому не було порятунку. Якби вiн вiдхилився ще на дюйм, вагон би не штовхнув його. Але якби вiн вiдхилився на той дюйм, то впав би у прiрву й сам, без поштовху. І тим одним дюймом вагон зачепив Тiма й скинув з мосту. Двiчi перекинувшись у повiтрi, хлопець гримнувся головою об камiння.

Там, долi, вiн уже не ворушився. Впавши iз сiмдесятифутовоi височини, вiн зламав собi в’язи й розтрощив голову. Ото там Дiк уперше спiзнав смерть – не пристойну, порядну смерть сучасного городянина, коли вмирущому полегшують вiдхiд у вiчну нiч лiкарi, доглядальницi, пiдшкiрнi iн’екцii i вiдлетiлу тiнь урочисто проводжають квiтами, вiнками, пишними поховальними церемонiями та обрядами, а раптову, просту, страшну й неприкрашену, як смерть вола пiд обухом чи вгодованоi свинi пiд колiйським ножем.

І ще бiльше спiзнав там Дiк – зрадливiсть життя й долi, i зловорожiсть свiту, i необхiднiсть бути чуткому й рiшучому, пильному, тямкому, упевненому й бистрому, щоб умить пристосовуватися до всiх миттевих зрушень у рiвновазi сил, вiд яких залежить наше життя. І ще спiзнав там Дiк, стоячи бiля химерно скорчених останкiв того, хто щойно був його товаришем, що не можна звiрятись на iлюзii i що тiльки дiйснiсть нiколи не обдурить.

У Нью-Мексико Дiк прибився до ранчо «Дзвiночок», на пiвночi вiд Росвела, в долинi рiчки Пекос. Йому ще не було чотирнадцяти рокiв, i ковбоi, що звалися й навiть писалися в офiцiйних паперах такими iменами, як Дикий Кiнь, Вiл-лi-Ферт, Теляча Шкура, або Довга Кишеня, прийняли його мiж себе за живу забавку i зробили з нього справжнього ковбоя.

Проживши на ранчо пiв року, Дiк, ще по-юнацькому тендiтний, проте витривалий, здобув науку на все життя, навчившись iздити верхи i вивчивши коней, а також надивившись на людей у природнiй iхнiй подобi. Та й це ще не все. Вiн побачив Джона Чайзема, власника «Дзвiночка», «Боско-Гранде» i ще багатьох скотарських ранчо аж до Чорноi рiчки й далi. Джон Чайзем, скотарський король, свого часу передбачив наплив фермерiв, скупив усi сорокаакровi дiлянки, де була вода, обгородив iх колючим дротом i в такий спосiб прибрав до рук мiльйони акрiв сумiжних пасовиськ, що не були вартi нiчого без води, якою володiв вiн. І Дiк, слухаючи при табiрному багаттi бiля фургона з харчами балачки ковбоiв, якi прогавили те, що передбачив Джон Чайзем i тепер служили у нього за сорок доларiв на мiсяць, виразно збагнув, чому i як Джон Чайзем зробився коров’ячим королем, а тисяча його сучасникiв пiшли до нього в найми.

Але в Дiка була не холодно-розважлива вдача. Вiн мав гарячу кров, буйне завзяття i чоловiчу гордiсть. Ладний часом плакати з утоми пiсля двадцяти годин поспiль у сiдлi, вiн навчився не зважати на бiль у всьому змученому тiлi i, мовчки хизуючися своею терплячiстю, не йти спати ранiш вiд загартованих дорослих ковбоiв. Так само не опинаючись сiдав вiн на того коня, якого давали, i самохiть iздив, як i всi, стерегти череду вночi, а коли треба, без митi вагання мчав навперейми лавинi переполошеноi череди, маючи на вiтрi цератяним плащем. Вiн умiв ризикувати. Його тiшив ризик. Але в такi хвилини вiн нiколи не легковажив суворою дiйснiстю. Вiн добре пам’ятав, що людський череп не дуже мiцний i легко трiскае на твердому камiннi або пiд важким копитом. І коли вiн якось вiдмовився сiсти на коня, що збивавсь iз чвалу та спотикався, то не тому, що боявся розбити собi голову, а тому, що це вже був би «не по грошах ризик», як вiн одного разу сказав самому Джону Чайземовi.

Ще бувши на ранчо, вiн написав листа опiкунам, тiльки доручив його одному гуртоправовi, щоб вiдiслав з Чикаго. І навiть адресував, задля ще бiльшоi остороги, кухаревi А-Сiну. Дiк хоч i покинув своi двадцять мiльйонiв, однак не забув про них, отож, боячися, щоб спадщини не роздiлили мiж далекими родичами, якi могли знайтися десь у Новiй Англii, попередив опiкунiв, що вiн живий i повернеться додому за кiлька рокiв. І ще вiн наказав iм не звiльняти зi служби мiсiс Самерстон.

Але Дiковi не сидiлось на одному мiсцi. Пiв року на ранчо «Дзвiночок» – це було, як на нього, вже задовго. «Пацанком», як навивають хлопчака-гобо, помандрував вiн через усi Сполученi Штати, познайомившись з iхньою полiцiею, судами, законами проти волоцюзтва т

Страница 18

в’язницями. Спiзнав вiн i самих волоцюг, мандрованих сезонникiв та дрiбних злодюжок. Помiж iншим зазнайомився вiн i з фермами та фермерами; одного разу у штатi Нью-Йорк вiн тиждень збирав ягоди на фермi в якогось голландця, який одним iз перших у Штатах на спробу поставив у себе силосну вежу. Звiсно, Дiк прикмiчав усе не з якимсь певним намiром чи метою. Просто йому, як i кожному хлопчаковi, все було цiкаве, i в такий спосiб вiн призбирав силу-силенну всiляких вiдомостей про людську природу та життя суспiльства, що мали неабияк прислужитися йому аж згодом, коли вiн за допомогою книжок перетравив та систематизував iх.

Дiковi пригоди не зiпсували його. Навiть коли вiн терся мiж «тюряжниками» по яких-небудь лiсових табориськах, iхнi погляди на життя й моральнiсть не приставали до нього. Вiн був нiби мандрiвник серед чужинцiв. Знаючи, що його дожидають певних двадцять мiльйонiв, вiн не вiдчував потреби красти. Йому цiкаво було побувати скрiзь, побачити все, але нiде й нiщо не могло втримати його надовго. Вiн тiльки хотiв бачити, ще й ще бачити i знов бачити.

Пiд кiнець третього року, вже як вiн став майже шiстнадцятирiчним юнаком, мiцним i жилавим, ста тридцяти фунтiв вагою, Дiк вирiшив, що час вернутися додому та взятись за книжки. І вiн подався в першу свою тривалу подорож морем, найнявшись на вiтрильник, що вiдпливав з одного делаверського порту[10 - Делаверський порт. – Делавер – штат на атлантичному узбережжi США.] до Сан-Франциско. Плавання було трудне й довге, цiлих сто вiсiмдесят днiв, однак пiд кiнець його Дiк важив ще на десять фунтiв бiльше.

Мiсiс Самерстон злякано зойкнула, коли Дiк увiйшов до неi, i послала на кухню по А-Сiна, щоб засвiдчив, чи це справдi вiн. А вдруге зойкнула, коли вiн стиснув iй руку, аж подряпавши нiжну шкiру мозолястою i шкарубкою вiд корабельних линiв долонею.

Вiдразу скликано опiкунiв, i Дiк привiтав iх несмiливо, майже засоромлено. Та це не завадило йому вiдразу заговорити навпростець.

– Ось що, – сказав вiн. – Я не дурень. Я знаю, чого менi треба, i хочу його мати. Я на свiтi сам – звiсно, коли не рахувати добрих друзiв, як оце ви, – i в мене е своi погляди на життя й на те, що я хочу в ньому зробити. Я вернувся додому не з обов’язку перед кимось тут, а тому, що настав час вернутись, тобто з обов’язку перед самим собою. Я чимало розуму набрався, повештавшись три роки по свiтi, а тепер менi час узятися за науку – за книжкову науку цебто.

– Іди в Белмонтське училище, – пiдказав мiстер Слокем. – Там тебе пiдготують до унiверситету.

Дiк рiшуче похитав головою.

– І заберуть на це три роки. Як i в кожнiй середнiй школi. Нi, я хочу бути в Калiфорнiйському унiверситетi за рiк. Для цього, звiсно, треба попрацювати. Але я вгризуся в книжки, як голодний у хлiб. Я найму вчителя чи десятьох учителiв i заходжуся. Тiльки я найматиму iх сам – i виганятиму теж сам. А на це менi треба буде грошей.

– Сто доларiв на мiсяць вистачить? – спитав мiстер Крокет.

Дiк похитав головою.

– Я перебився три роки, не взявши зi своiх грошей нi цента. Гадаю, що тепер менi можна трохи покористатися з них. Порядкувати всiм своiм капiталом я ще не збираюсь, але менi потрiбен вiдкритий рахунок у банку, i то пристойний. І я хочу використовувати його так, як менi треба, i на те, чого менi треба.

Опiкуни спантеличено перезирнулися.

– Це нi в якi ворота не лiзе! Смiшно й слухати! – почав мiстер Крокет. – Ти який був навiжений, такий i досi.

– Такий, мабуть, удався, – зiтхнув Дiк. – І того разу ми не поладнали через грошi. Тодi я просив сто доларiв.

– Але й ти зваж на нагле становище, Дiку! – заволав мiстер Девiдсон. – Як це виглядатиме, коли ми, твоi опiкуни, дамо тобi, шiстнадцятирiчному хлопцевi, волю розкидати грошi?

– Скiльки коштуе тепер моя «Фреда»? – спитав Дiк несподiвано.

– За двадцять тисяч можна продати хоч сьогоднi, – вiдповiв мiстер Крокет.

– То продайте ii. Вона для мене завелика, i що рiк, то втрачатиме на цiнi. Менi потрiбна тридцятифутова яхточка, щоб самому плавати по бухтi, а така не коштуватиме й тисячi. Продайте «Фреду» i покладiть грошi на мое iм’я. Я знаю, ви боiтеся, що я почну цвиндрити грошi: пиячити, грати на кiнських перегонах, за хористочками вганяти. То зробiмо так, щоб ви мали спокiй: нехай рахунок буде вiдкритий для всiх чотирьох. Тiльки-но котрий з вас вирiшить, що я марную грошi, вiн зможе негайно забрати з рахунку всю решту. І ще я хочу вам сказати, що збираюся, крiм учителiв, запросити фахiвця з комерцiйного коледжу, хай утлумачить менi всю цю дiлову механiку.

Не чекаючи слiв згоди, мовби вiн вважав, що справу вирiшено остаточно, Дiк повiв далi:

– А як будемо з моiми кiньми, що на вiллi в Менлов? А втiм, я сам на них подивлюся i вирiшу, яких зоставити. Мiсiс Самерстон нехай лишаеться, порядкуе домом, бо менi про це не буде коли думати, у мене забагато планiв. Обiцяю вам: ви не пошкодуете, що дали менi повну волю в моiх особистих справах. А тепер, коли хочете почути, як я жив цi роки, можу розповiсти.

Дiк Форест казав

Страница 19

правду своiм опiкунам, що вгризеться в книжки, як голодний у хлiб. Ще, мабуть, нiхто нiколи так не вчився, i вiн сам керував своею освiтою, хоч не цурався й порад. Вiд свого батька та вiд Джона Чайзема на ранчо «Дзвiночок» вiн навчився, що можна наймати чужий розум. А при табiрному багаттi бiля фургона з харчем, пiд нескiнченнi ковбойськi балачки, вiн навчився сидiти мовчки й думати. Тепер, завдяки своему iменi й становищу, вiн легко добивався згоди поговорити з професорами та ректорами коледжiв i з бiзнесменами-практиками, i вiн слухав iх цiлi години, слухав мовчки, лише зрiдка про що-небудь питаючи, тiльки слухав i вибирав потрiбне з того, що вони казали, задоволений, коли кiлька таких годин давали йому бодай одну думку, один факт, що допомагав йому вирiшити, яку освiту обрати i як ii здобувати.

Далi вiн почав наймати вчителiв. Мабуть, ще нiхто нiколи так не наймав i не звiльняв iх, не перебирав ними так. Грошей на них Дiк не шкодував. Вiн звiльняв десятьох першого ж дня чи тижня, поки вибере одного на мiсяць чи на три. І щоразу сплачував тим звiльненим умовлену платню за цiлий мiсяць, хоч би iхнi спроби навчати його не забрали й години. Щодо цього вiн був щедрий i великодушний, бо мiг собi те дозволити.

Цей хлопець, якому траплялось пiдбирати по паровозних депо кочегарськi недоiдки, добре взнав цiну грошам. Вiн купував якнайкраще, певний, що так йому вийде найдешевше. Для вступу до унiверситету йому треба було пройти шкiльний курс фiзики й хiмii. Впоравшися з алгеброю й геометрiею, вiн звернувся до вчених, що вiдали кафедрами фiзики й хiмii в Калiфорнiйському унiверситетi. Професор Корi спершу засмiявся йому в вiчi.

– Любий мiй юначе… – почав вiн.

Дiк терпляче дослухав, тодi заговорив сам:

– Я не дурень, професоре. Учнi середньоi школи чи училища – то ж дiти. Вони не знають життя. Вони не знають, чого хочуть i навiщо iм потрiбне те, чим iх напихають. А я знаю життя. Я знаю, чого хочу й навiщо. Вони вчать фiзику двi години на тиждень цiлий рiк, як рахувати з вакацiями. Ви найкращий викладач фiзики на все Тихоокеанське узбережжя. Навчальний рiк у вас закiнчуеться. За перший тиждень вашоi вiдпустки, якщо ви вiддаватимете менi кожну хвилину свого часу, я подужаю рiчний курс фiзики. Скiльки коштуватиме цей ваш тиждень?

– Ви не купите його й за тисячу доларiв, – вiдказав професор Керi, думавши тим вiдбутися.

– Я знаю, яка ваша платня, – знову почав Дiк.

– Ну, i яка ж вона? – гостро спитав професор.

– Та вже ж не тисяча на тиждень, – вiдрубав Дiк так само гостро. – І не п’ятсот, i навiть не двiстi п’ятдесят, – вiн пiдняв руку, побачивши, що професор знов хоче його перебити. – Ви оце сказали, що я не куплю тижня вашого часу за тисячу доларiв. А я й не збираюсь. Я хочу купити той тиждень за двi тисячi. Господи! Життя таке коротке! Так мало рокiв менi вiдмiряно…

– І ви гадаете, що зможете купити роки? – усмiхнувся поблажливо професор.

– Авжеж. Того я й прийшов до вас. Я купую три роки за рiк, i ваш тиждень – частина цього року.

– Але ж я ще не погодився, – засмiявся професор.

– Може, двох тисяч мало? – уперто провадив Дiк. – То скажiть, скiльки буде досить.

І професор Керi здався. Так само здався й професор Барздейл, завiдувач кафедри хiмii.

Ще ранiше, вивчавши математику, Дiк на кiлька тижнiв возив своiх репетиторiв стрiляти качок у заплавах Сакраменто й Сан-Хоакiну. А впоравши фiзику та хiмiю, знову поiхав з двома вчителями лiтератури та iсторii на мисливськi терени в окрузi Керрi на пiвденному заходi Орегону. Цей спосiб вiн теж похопив вiд батька, i отак, навчаючись, розважаючись, живучи на вiльному повiтрi, вiн за рiк подужав нормальний трирiчний курс середньоi школи навiть без великоi натуги. Дiк вудив рибу, полював, купався, тренувався фiзично i заразом готувався до унiверситету. І вiн не схибив. Вiн знав, що може так робити, бо батьковi мiльйони дали йому владу над життям. Грошi були для нього знаряддям. Вiн анi переоцiнював, анi недооцiнював iх. Вiн просто купував за них те, що йому потрiбно.

– Дивовижнiшоi форми марнотратства я ще зроду не бачив, – заявив мiстер Крокет, показуючи своiм колегам-опiкунам Дiкiв звiт за минулий рiк. – Шiстнадцять тисяч доларiв на навчання, i все враховано до цента, навiть залiзничнi квитки, могоричi кондукторам i мисливськi патрони для вчителiв.

– Але iспити вiн таки склав, – зауважив мiстер Слокем.

– І пiдготувався до них за рiк, – пробурчав мiстер Девiдсон. – Мiй онук, доччин син, теж провчився вже рiк – у Белмонтському училищi, – а до унiверситету зможе вступити хiба за два роки, i то як пощастить.

– Ну що ж, я можу сказати тiльки одне, – пiдсумував мiстер Крокет. – Вiднинi ми знаемо, що цьому хлопцевi можна давати грошей, скiльки вiн схоче.

– А тепер вiльно й передихнути, – сказав Дiк опiкунам. – По школi я наздогнав своiх однолiткiв, а життевим досвiдом на багато рокiв iх випередив. О, я знаю про життя i про людей такi речi, добрi й поганi, великi й дрiбнi, аж часом менi самому не вiриться, що то правда. Але я i

Страница 20

знаю. Вiд сьогоднi я не буду гнати вперед стрiмголов. Я надолужив згаяне, а далi пiду неквапом. Аби тiльки переходити, як усi, з курсу на курс, i в двадцять один рiк я закiнчу унiверситет. Вiдтепер менi не треба буде стiльки грошей на навчання – я ж не платитиму вже репетиторам, – зате бiльше йтиме на розваги.

Мiстер Девiдсон нашорошився:

– А на якi це розваги?

– Ну, всякi там студентськi товариства, футбол тощо – треба ж бути не гiршому за людей. А крiм того, мене цiкавлять бензиновi двигуни. Я хочу збудувати першу у свiтi океанську яхту з бензиновим мотором…

– Дограешся, що вибухне та розiрве, – занепокоiвся мiстер Крокет. – Це дурне дiло, просто схибнулися всi на тому бензинi.

– Нiчого, я подбаю про безпеку, – вiдповiв Дiк, – а для цього потрiбнi спроби, а для спроб потрiбнi грошi; отож вiдкрийте менi знов солiдний рахунок – як i перше, на iм’я всiх чотирьох.




Роздiл VI


В унiверситетi Дiк Форест нiчим надзвичайним не вiдзначався, хiба тим, що пропускав на першому курсi бiльше лекцiй, нiж будь-хто. Вiн просто знав, що тi лекцii йому не потрiбнi. Адже репетитори, готувавши його до вступних iспитiв, пройшли з ним i мало не всю програму першого курсу. Мiж iншим, вiн зiбрав футбольну команду першокурсникiв – справжню «зелену команду», як iх називають в унiверситетах, ii побивали навiть усi команди середнiх шкiл та училищ.

Та Дiк усе ж учився, хоча того й не було видно. Вiн багато й серйозно читав поза програмами, а вирушаючи в перший лiтнiй рейс на своiй океанськiй моторовiй яхтi, взяв iз собою не веселу компанiю молодi, а запросив у подорож професорiв лiтератури, iсторii, права й фiлософii, разом з родинами. В унiверситетi опiсля довго згадували те «iнтелектуальне» плавання. Професори, вернувшись, хвалилися, що чудово вiдпочили. А Дiк за подорож краще обiзнався з предметом кожного професора, нiж якби слухав його лекцii кiлька рокiв. А вигравши таким робом час, вiн мiг i далi не ходити на лекцii, зате бiльше працювати в лабораторiях.

Студентських розваг вiн теж не цурався. Всi кокетки в Берклi упадали за ним, студентки закохувалися в нього, на танцях Дiк не знав утоми. Вiн не пропускав жодного товариського диспуту, вечiрки з пивом чи спортивних змагань, а з гуртком банджистiв i мандолiнiстiв об’iхав усе Тихоокеанське узбережжя.

І все-таки нiчим надзвичайним вiн не вiдзначався, видатного хисту не виявив нi до чого. З пiвдесятка його товаришiв краще за нього грали на банджо чи мандолiнi, а з десяток – краще танцювали. Як футболiст – а вiн уже на другому курсi попав до збiрноi унiверситету – Дiк був добрий, надiйний гравець, але не бiльше. Йому нiколи не щастило перехопити м’яча й провести його через усе поле, щоб уболiвальники «голубих iз золотом» аж переривалися вiд захвату. Зате у вирiшальному матчi, пiсля майже пiвторагодинноi виснажливоi мотанини в грязюцi, пiд дощем, з нiчийним рахунком, пiд самий кiнець другого тайму, коли стенфордцi вишикувалися «стiною» перед своiми ворiтьми, уболiвальники-берклiйцi всi як один пiдвелися й хором закричали, щоб штрафного бив Форест.

Вiн нi в чому не досяг виняткових успiхiв. Здоровило Чарлi Еверсон на вечiрках перепивав його. Гаррiсон Джексон кидав молота на добрих двадцять футiв далi. Керазес побивав його в боксi, хоча й тiльки по очках. Енсон Бердж клав його на лопатки два рази з трьох – щоправда, лише добряче нагрiвши чуприну. З англiйськоi мови п’ята частина курсу мала кращi оцiнки. Ейдлiн, еврей з Росii, перемiг його в дискусii на тему «власнiсть – це крадiж». Шульц i Дебре випереджали його й увесь курс у вищiй математицi, а японець Оцукi був незрiвнянно сильнiший за нього в хiмii.

Та хоч Дiк i не вiдзначався нiчим, вiн нiде й не вiдставав. Не виявляючи себе нi в чому надзвичайно здiбним, вiн не був i нездарним чи дуже слабким нi в чому. Опiкуни, бачивши його взiрцеву поведiнку протягом такого довгого часу, вже мрiяли, що з нього вийде великий учений; та якось, коли вони його спитали, ким вiн хоче стати, Дiк вiдповiв:

– Нiким. Тобто всiм потроху. Самi розумiете: нащо менi бути фахiвцем? Я ж не мушу заробляти на себе – батько зоставив менi мiльйони. А крiм того, я й не змiг би бути вузьким фахiвцем, якби навiть схотiв. Не така моя вдача.

Вiн так ясно визначив свою натуру, бо сама вона була ясна. Його не поривало нi до чого зокрема. Вiн належав до рiдкiсного типу кругом нормальних, урiвноважених, всебiчних людей – «всього потроху».

Коли якось мiстер Девiдсон при своiх колегах-опiкунах висловив задоволення з того, що Дiк не витинае бiльше нiяких дурощiв, повернувшись додому, юнак вiдповiв:

– О, я можу стримувати себе, якщо схочу.

Так, – поважно озвався мiстер Слокем. – Це просто знаменито, що ти так рано передурiв i взяв себе в руки.

Дiк здивовано поглянув на нього й вiдказав:

– Е, тiеi хлоп’яцькоi пригоди можна не рахувати. То були нiякi не дурощi. Я ще й не починав дурiти. Та стривайте, ось почну, тодi побачите! Ви знаете Кiплiнгову «Пiсню Дiего Вальдеса»?[11 - «Пiсня Дiего Вальдеса» – у творчостi Радья

Страница 21

да Кiплiнга (1865–1936) одна з найхарактернiших поезiй.] Ось я вам трохи з неi процитую. Розумiете, Дiего Вальдесовi, як i менi, щастило в життi. Вiн так рвався до титулу найвищого адмiрала Іспанii, що не мав коли заживати втiх, яких вiн ледве скуштував. Вiн був здоровий, повний снаги, але в нього не було нi на що часу за тим пориванням. Та вiн усе думав, усе дурив себе думкою, що здоров’я й снаги стане йому ще надовго, i коли вiн зробиться найвищим адмiралом, отодi вже надолужить свое. А потiм усе згадував:

…в старому братствi
Отих нових морiв,
Де ми колись мiняли
Сандал у дикунiв,
В далеких водах Пiвдня
В щасливi тi часи
Не знали ще Вальдеса,
Мене ж то знали всi.
Хто здибав добрi трунки,
То вже iх пив не сам,
Хто знюхав щедру здобич,
То вже казав i нам
В таемних наших бухтах
Аж на краю землi,
Як ми туди спливались
Смолити кораблi.
Ладнали вбогi шатра –
Вiтрило на веслi,
Коло багать сидiли,
Закуренi, в смолi,
І знов летiли далi
За покликом жадань
Так хутко, мов той якiр,
Що пада в водну хлань.
Де ми скидали зброю
Й пiд пальмами в шинку
В яку палючу спеку
Шукали холодку?
О джерело в пустелi.
Де, спраглi, ми пили,
І хлiб, що не доiли,
Й вино, що розлили!
Юнак, жагу спiзнавши,
Вдова в тяжкiй журi,
Знудьгованi за шлюбом
Дiвчата на порi –
Усi, кого жадання
Невтоленi печуть,
Збагнуть мою гризоту,
Що днiв тих не вернуть!

Зрозумiйте його, ви, лiтнi люди! Зрозумiйте його так, як я, молодий, зрозумiв! Ось що вiн каже далi:

Я думав – пiзня втiха
Пишнiше розквiта,
І задля тоi втiхи
Промарнував лiта,
Аж поки, всiм на заздрiсть,
Але й собi на жаль,
Зробивсь я дон Дiего,
Найвищий адмiрал!

– Слухайте, опiкуни моi! – вигукнув Дiк, i обличчя його палало пристрастю. – Ви думаете, що мене не печуть невтоленi жадання? Нi, я горю вогнем! Але я стримую себе. Не думайте, нiби я вже здохляк, коли поводжусь у коледжi, мов такий собi статечний цяця-хлопчик. Я молодий. Я живий. Я здоровий i повний снаги. Але я не хочу дати маху. Я стримую себе. Не кваплюсь, не чiпляюсь на перший-лiпший гачок. Я ще тiльки готуюся. Але втiх своiх я не прогавлю. Не розiллю свого вина. І не нарiкатиму потiм, як Дiего Вальдес:

Вже не навiе вiтер,
Не вихлюпне бурун
Ватаг довкола вогнищ
По берегах лагун,
І джерела в пустелi,
Де, спраглi, ми пили,
І хлiба, що не з’iли,
Й вина, що розлили…

Чуете, опiкуни? Ви знаете, як то воно вдарити ворога, вдарити у захватi бою, просто в щелепу, i звалити його собi пiд ноги? Я хочу цього! Хочу й кохати, й цiлувати, i важити собою, i шалiти з надмiру здоров’я та снаги. Я хочу спiймати свою долю. Хочу мати власну ватагу бiля вогнищ – i то ще поки молодий, але не занадто. І я матиму все це. А поки що я стримую себе, вчуся, готуюся – щоб потiм, коли попущу собi вiжки, бути добре пiдкутому. Тодi вже моя доля не втече вiд мене! О, повiрте менi, я не завжди сплю спокiйно!

– Справдi? – запитав мiстер Крокет.

– А ви ж як думали? Нi, я ще не починав дурiти, але як почну, отодi побачите!

– А коли ж ти почнеш? Як одержиш диплома?

Дивовижний юнак похитав головою.

– Нi, пiсля диплома я ще пiду принаймнi на рiк до сiльськогосподарського коледжу, на додатковий курс. Бачте, мене починае захоплювати сiльське господарство. Я хочу щось зробити в ньому… Щось створити. Бо мiй батько, можна сказати, не творив нiчого. І ви, панове, так само. Ви прийшли зi Сходу, захопили новий край i почали збирати грошi, як матроси витрушують самородки з дерну, наткнувшись на незаймане родовище.

– Голубе мiй, я, здаеться, маю трохи досвiду в калiфорнiйському сiльському господарствi, – ображено перебив мiстер Крокет.

– Певне, що маете, але ви нiчого не створили. Ви… вiд правди не втечеш: ви тiльки нищили. У сiльському господарствi ви були ловцем фортуни, як золотошукачi. Що ви зробили? Взяли сорок тисяч акрiв найкращоi землi в долинi Сакраменто i рiк у рiк сiяли на нiй пшеницю. Сiвозмiни були вам i не в головi. Солому ви палили. Перегнiй виснажували. Орали мiленько, на чотири дюйми, а пiдгрунтя тiльки втрамбували плугами, наче цементовий хiдник. І так виснажили ту чотиридюймову плiвку, що вона вже й насiння не вертае. Кажу вам, ви нищили. І мiй батько так само. І всi. А я ось вiзьму батьковi грошi й почну творити. Скуплю за безцiнь оту покинуту землю пiсля пшеницi й заходжуся коло неi – переорю глибоко й доб’юся, що вона у мене родитиме краще, нiж родила у вас iз самого початку.

Пiд кiнець передостаннього курсу мiстер Крокет знову спитав Дiка, коли ж той почне «дурiти», як нахвалявся.

– Я ж казав – як вiдбуду ще рiк у сiльськогосподарському, – вiдповiв юнак. – Тодi накуплю землi й заведу господарство – справжне, таке, як слiд. І аж тодi подамся шукати свою «ватагу бiля вогнищ».

– І велике господарство хочеш ти завести на почин? – запитав мiстер Девiдсон.

– Може, на п’ятдесят тисяч акрiв, а може, й на п’ятсот. Там побачимо. Вже як загрiбати дармовий зи

Страница 22

к, то якомога бiльший. Адже Калiфорнiя, по сутi, ще не заселений край. За п’ятнадцять рокiв та земля, що я тепер можу купити по десять доларiв акр, коштуватиме п’ятдесят, а та, що нинi коштуе п’ятдесят, пiдскочить до п’ятисот, хоч я для цього й пальцем не ворухну.

– Пiв мiльйона акрiв по десять доларiв – це п’ять мiльйонiв доларiв, – поважно нагадав мiстер Крокет.

– А по п’ятдесят це буде двадцять п’ять мiльйонiв, – засмiявся Дiк.

А втiм, опiкуни вже не вiрили, що вiн колись iще почне «дурiти», як нахвалявся. Звiсно, вiн може прогайнувати скiлькись грошей на своi сiльськогосподарськi химери, але щоб вiн по-справжньому вдарився в якiсь дурощi пiсля стiлькох рокiв такоi здержливоi поведiнки, здавалося неймовiрним.

Унiверситет Дiк закiнчив, не справивши нiякого фурору своiми успiхами. На курсi вiн був тiльки двадцять восьмий. Найвизначнiше його досягнення було те, що вiн зумiв опертися принадам багатьох вродливих дiвчат i натисковi iхнiх матусь. Крiм того, на останньому курсi вiн вiдзначився тим, що довiв збiрну унiверситету, капiтаном якоi став, до перемоги над стенфордцями – першоi за п’ять рокiв. Тодi ще не було високоплатних футбольних тренерiв, i найбiльше важили якостi окремих гравцiв; але вiн зумiв утовкти у свою команду принципи колективноi гри та самопожертви, i в День подяки[12 - День подяки – американське нацiональне свято в пам’ять перших колонiстiв Массачусетсу; вiдзначаеться щороку в останнiй четвер листопада.] «голубi з золотом» трiумфально пройшли по Маркiт-стрiт через Сан-Франциско, святкуючи перемогу над незмiрно дужчою командою.

На додатковому курсi в сiльськогосподарському коледжi Дiк зовсiм не ходив на лекцii, а тiльки працював у лабораторiях. Фактично вiн наймав собi власних лекторiв i витратив чималенький капiтал на самi подорожi з ними по цiлiй Калiфорнii. Жака Рiбо, який вважався одним з найбiльших у свiтi авторитетiв у царинi агрохiмii, – Калiфорнiйський унiверситет за шiсть тисяч доларiв на рiк перенадив його з Францii, де вiн одержував двi тисячi, а потiм гавайськi цукровi плантатори знов перенадили його до себе за десять тисяч, – Дiк спокусив п’ятнадцятьма тисячами та приемнiшим, помiрнiшим калiфорнiйським клiматом, i Рiбо пiдписав контракт на п’ять рокiв.

Панове Крокет, Слокем i Девiдсон аж руки зняли вгору, жахнувшися, i вирiшили, що оце й починаються обiцянi дурощi молодого Фореста.

А втiм, то була тiльки одна з марнотратних Дiкових витiвок. З вашингтонського уряду вiн украв провiдного фахiвця-тваринника, щедро накинувши йому платню, таким самим розбiйницьким способом вiдiбрав унiверситетовi штату Небраска найкращого знавця молочного господарства i нарештi розбив серце декановi сiльськогосподарського коледжу Калiфорнiйського унiверситету, привласнивши професора Нiрденгамера, справжнього чарiвника щодо керiвництва великими фермами.

– Це ще дешево, далебi, дешево, – заспокоював Дiк опiкунiв. – Невже б ви волiли, щоб я купував акторок та коней для перегонiв, анiж професорiв? Уся рiч у тому, що ви не знаете цього способу комерцii – купувати чужi голови. А я знаю. Бо це мiй фах. Я зароблятиму на них грошi, i навiть бiльше – я доб’юся, що в мене виросте десять травинок там, де у вас не виросло б анi одноi, бо ви занапастили свою землю.

Отож i зрозумiло, що опiкуни вже не вiрили, нiби вiн ще почне, як обiцяв, «дурiти», кохати, цiлувати й кулаком валити ворогiв пiд ноги.

– Ще рiк, – попереджував вiн iх, а сам закопувався в агрохiмiю, аналiзи грунтiв та iздив по Калiфорнii зi своiм почтом високоплатних фахiвцiв сiльського господарства. А опiкуни боялися тiльки, що Дiк, досягши повнолiття й дiставши в руки увесь спадок, порине з головою у свою сiльськогосподарську примху i швидко розкидае батькiвськi мiльйони.

Того самого дня, коли йому вийшов двадцять один рiк, вiн оформив купiвлю нових своiх маетностей, що простягались на захiд вiд рiчки Сакраменто аж до вершин гiрського кряжа.

– Неймовiрно дорого, – сказав мiстер Крокет.

– Неймовiрно дешево, – сказав Дiк. – Побачили б ви моi данi про грунт! І про воду! І почули б ви, як я спiваю!

Ось послухайте, опiкуни, – це пiсня правдива. Я сам i спiвець, i пiсня.

І Дiк завiв химерним тремтливим фальцетом, як спiвають пiвнiчноамериканськi iндiяни, ескiмоси й монголи:

Гу-тiм йо-кiм кой-о-дi!
Вi-гi ян-нiн кой-о-дi!
Ло-гi ян-нiн кой-о-дi!
Йо-го най-нi, гал-удом йо най, йо-го, най-нiм!

– Музика моя власна, – промимрив вiн, нiби виправдовуючись. – Це я гадаю, що так ii спiвалося. Розумiете, нинi вже нема на свiтi людей, якi б чули цю пiсню на власнi вуха. Склало ii плем’я конко, а вiд нього перейняли майду, а вiд тих нiшiнеми. Але нi конко, нi майду, нi нiшiнемiв уже нема. Тiльки земля iхня лишилася. Це ii ви переорали, мiстере Крокете, i виснажили своею пшеницею, ловлячи фортуну. А пiсню я знайшов у одному етнографiчному повiдомленнi, в третьому томi «Огляду географii та геологii Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатiв». Індiянський ватаг Червона Хмара, який зiйшов з неба, заспiвав ii на

Страница 23

вiтанку землi зорям i гiрським квiткам. Ось я проспiваю ii по-англiйському.

І знову, притупуючи в такт ногами та ляскаючи долонями но стегнах, Дiк затяг iндiянським фальцетом, що аж дзвенiв буйною весняною радiстю:

Жолудi нападали з неба!
Я саджаю жолудi в долинi!
Жолудi великi i маленькi!
Я кiльчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!

Незабаром iм’я Дiка Фореста заряснiло в газетах так, що аж страх. Вiн ураз доскочив слави, першим у цiлiй Калiфорнii заплативши десять тисяч доларiв за одного-однiсiнького бугая. А потiм його знаменитий тваринник, викрадений з урядовоi служби, поiхав до Англii i там, виваливши аж п’ять тисяч гiней[13 - Гiнея – англiйська золота монета давнього карбування, дорiвнювала 21 шилiнговi.], перехопив у Ротшiльдових конюшень Гiрського Отамана – розкiшного огиря ширськоi тягловоi породи. В Калiфорнii його враз прозвано Форестовим Вибриком.

– Нехай смiються, – сказав Дiк колишнiм своiм опiкунам. – Я виписав ще й сорок кобил, i цей жеребець за перший рiк верне менi половину своеi цiни. Вiд нього i постане цiле плем’я синiв та онукiв, i калiфорнiйцi битимуться за них, платячи менi по три й по п’ять тисяч доларiв за кожного.

За першi мiсяцi свого повнолiття Дiк утнув чимало таких вибрикiв, одначе найнебезпечнiший був останнiй з них: угативши кiлька мiльйонiв у свою сiльськогосподарську химеру, вiн раптом передав усе керiвництво найманим фахiвцям, накреслив iм загальнi плани розвитку та поставив певнi обмеження, щоб вони не розганялися занадто, а тодi купив квитка на пасажирський бриг до Таiтi та й подався «дурiти» в широкий свiт.

Вряди-годи до опiкунiв доходили звiстки вiд нього. Свого часу вiн був власником i капiтаном чотирищоглового залiзного вiтрильника, що плавав пiд англiйським прапором i возив вугiлля з Ньюкасла. Про це вони дiзнались, бо до них надiйшов рахунок за куплене судно, а потiм ще прочитали в газетах прiзвище Дiка Фореста як власника судна, що врятувало пасажирiв нещасливого «Орiона», i врештi одержали для Дiка страхову премiю, коли вiтрильник потонув майже з усiею командою пiд час великого урагану бiля Фiджi. 1896 року Дiк був на Клондайку; 1897 – на Камчатцi, де захворiв на скорбут; а тодi раптом виринув з американським вiйськом на Фiлiппiнах. Потiм якось вони прочули, що вiн, хтозна як i нащо, вже став власником i капiтаном старого вантажного пароплава, що пiд сiамським прапором телiпався по всiх морях, давно викреслений з реестрiв Ллойда[14 - Ллойд – одна з найстарiших в Англii страхувальна i судноплавна компанiя (заснована у XVIII ст.).].

Час вiд часу вони одержували Форестовi дiловi листи з рiзних кипучих портiв усiх кипучих морiв. Одного разу iм довелось натискати всi пружини, щоб уряд штату вжив цiлого свого впливу на Вашингтон, аби визволити Дiка з якоiсь халепи в Росii. Про ту авантюру в газети не попало анi слова, зате вона збудила по всiх дипломатичних представництвах у Європi трепет щироi зловтiхи.

Потiм вони нагодою прочули, що Дiк лежить поранений у Мафекiнгу; далi – що вiн перехворiв на жовту пропасницю в Гваякiлi; а ще згодом його нiбито суджено в Нью-Йорку за жорстоке поводження зi своiми матросами. Тричi з’являлись у газетах повiдомлення, що вiн загинув: один раз – у бою, в Мексицi, а двiчi – нiби його страчено у Венесуелi. Пiсля цих фальшивих тривог опiкуни вже не хвилювались, коли вiн переплив на сампанi[15 - Сампан – плоскодонний гребний човен (у Китаi).] Жовте море, i спокiйно сприймали чутки, нiби вiн помер вiд берi-берi[16 - Берi-берi – своерiдний тропiчний авiтамiноз, що його спричинюе харчування недоброякiсним рисом.], попав з росiйським вiйськом у полон до японцiв пiд Мукденом або сидить у японськiй вiйськовiй в’язницi.

Один тiльки раз Дiк ще спромiгся iх схвилювати: це коли вiн, як i обiцяв, «передурiвши», у тридцять рокiв вернувся до Калiфорнii з дружиною. Вiн повiдомив iх, що одружений з нею вже кiлька рокiв, i всi трое опiкунiв, як виявилось, добре ii знали. Мiстер Слокем утратив вiсiмсот тисяч доларiв, а ii батько – цiлий свiй капiтал пiд час банкрутства Лос-Кокоських срiбних копалень пiд Чiвавою, у Мексицi, коли уряд Сполучених Штатiв вилучив срiбло з обiгу. Мiстер Девiдсон видобув мiльйон, а ii батько – цiлих вiсiм мiльйонiв з Останнього Кону – отого висохлого i знов заводненого людьми струмка в окрузi Амадор. Мiстер Крокет, тодi ще зовсiм юнак, разом з ii батьком наприкiнцi п’ятдесятих рокiв «вишкрiбав» Мерседську улоговину, був йому за дружбу, коли вiн у Стоктонi брав шлюб з ii матiр’ю, а в Грантс-Пасi грав у покера з ним та самим Грантом[17 - Грант, Улiс (1822–1885) – головнокомандувач вiйська пiвнiчан у Громадянськiй вiйнi 1861–1865 рокiв, президент США у 1869–1877 рр.], тодi ще молоденьким лейтенантиком, про якого на Заходi знали тiльки, що вiн добре б’еться з iндiянами, але кепсько грае в карти.

Отже, Дiк Форест одружився з дочкою Фiлiпа Дестена! Тут уже не випадало зичити йому щастя. Тут скорше годилося втлумачувати, що вiн сам не знае, яке щастя йому припало. І опiкуни вiдразу пробачили Дi

Страница 24

овi всi дурощi. Нарештi вiн учинив як треба, зробив справдi розумну рiч. Ба нi, вiн учинив просто генiально! Пола Дестен! Дочка Фiлiпа Дестена! Дестенiвська кров! Спiлка Дестенiв i Форестiв! Цього було досить. Три зiстарiлих товаришi Фореста й Дестена давньоi Золотоi доби, – тих двох, що вже дограли свою гру i залишили свiт, – навiть насварили Дiка. Вони доти товкмачили йому про незмiрну вартiсть здобутого скарбу, про священнi обов’язки, що iх накладае на нього цей шлюб, про всi традицii та чесноти порiддя Форестiв i Дестенiв, аж поки Дiк, засмiявшись, перебив iх: вони, мовляв, говорять, як завзятi конярi або схибнутi на евгенiцi[18 - Євгенiка – псевдонаука про полiпшення бiологiчноi природи людини.] диваки. Поштивi старигани збентежились – вони б волiли, щоб вiн висловив ту щирiсiньку правду якось делiкатнiше.

В усякому разi, того, що Дiк узяв собi жiнку з Дестенiв, було досить, щоб вони беззастережно схвалили плани й кошториси Великого будинку, якi вiн показав iм. Завдяки Полi Дестен цього разу вони погодилися, що вiн витрачае грошi розумно й до ладу. Що ж до його сiльського господарювання, то чом би йому не бавитись, коли е за що: адже золотi копальнi Врожайного давали певний прибуток. І все ж, як висловився мiстер Слокем, «двадцять п’ять тисяч доларiв за жеребця тягловоi породи – чисте божевiлля. Бо тягловi конi – це тягловi конi, та й годi. Нехай би вже за рисака, то iнша рiч…»




Роздiл VII


Дiк ще перебiгав очима видану штатом Айовою брошуру про свинячу чуму, коли у вiдчиненi вiкна канцелярii долинули через широке подвiр’я новi звуки: прокинулась та жiнка, що смiялася з дерев’яноi рамки на стiнi над лiжком у нього i що лиш кiлька годин тому згубила на пiдлозi його спальнi рожевого мереживного чепчика, якого так дбайливо пiдiбрав А-Гов.

Спершу Дiк почув ii голос, бо вона прокидалася з пiснею, мов пташка. Дзвiнкi переливи вилiтали по черзi з усiх вiкон довгого крила будинку, де були ii покоi. Далi спiв ii почувся з садочка в подвiр’i; там вона довгенько дражнила свого ердельтер’ера та ще насварила щенятко, шотландського колi, що зазiхнуло на жовтогарячих, пишнохвостих японських золотих рибок у чашi водограю.

Дiка враз пройняло втiхою, що вона прокинулась. Та втiха нiколи не блякла для нього. Щодня йому, поки не вчуе через подвiр’я ранковоi Полиноi пiснi, здавалося, нiби Великий будинок ще не прокинувся по-справжньому, хоч би сам вiн був уже кiлька годин на ногах.

Та ледве вiдчувши ту втiху вiд ii пробудження, Дiк, як звичайно, вiдразу й забув про неi за власними справами. Вiн знову поринув у цифровi данi про свинячу чуму в Айовi, i дружина зникла з його свiдомостi.

– Доброго ранку, Веселий молодче, – почув вiн за хвильку голос, що завжди лунав для нього чарiвною музикою. Пола в ранковому халатику пурхнула до кiмнати, обняла чоловiка за шию й притулилась до нього нiжним i гнучким тiлом, сiвши на пiдставлене колiно. А вiн мiцно пригорнув дружину, вiдгукнувшись так на ii близькiсть, однак ще з пiв хвилини не вiдривав очей вiд сторiнки, де викладалося про результати вакцинацii, що ii виконав професор Кенелi на свинарськiй фермi Саймона Джонса у Вашингтонi, штат Айова.

– Ось як, – обурилась вона. – Тобi занадто щастить. Ти переситився дарами життя. До тебе прийшла твоя Дружинонька, твоя «горда зiронька», а ти навiть не сказав: «Доброго ранку, Дружинонько, чи солодко тобi спалося?».

Дiк облишив статистичнi таблицi професора Кенелi, мiцнiше пригорнув дружину й поцiлував ii, одначе вказiвний палець його правоi руки вперто придержував потрiбну сторiнку. Слова Полиного докору вже не лишили йому змоги запитати, чи добре iй спалося пiсля того, як вона згубила рожевого чепчика у нього на верандi. Вiн згорнув брошуру на закладенiй пальцем сторiнцi та обняв дружину обома руками.

– О! О! Чуеш? – вигукнула вона.

Знадвору долинула млосно-солодка сопiлочка перепела, i Дiк вiдчув, як Пола аж затремтiла з утiхи.

– Залицяеться, – сказав вiн.

– Отже – весна! – вигукнула Пола.

– І знак, що стае на годинi.

– І пора кохатися!

– І мостити гнiзда та нести яечка, – засмiявся Дiк. – Ще нiколи свiт не здавався менi такий плодючий, як цього ранку. Ледi Айлтон опоросилась одинадцятьма. Ангорських кiз сьогоднi пригнали в долину котитися. От якби ти побачила! А канарки на подвiр’i вiд самого ранку дискутують на шлюбнi теми. Я гадаю, якийсь прихильник вiльного кохання хоче розбити iхнiй одношлюбний рай новiтнiми теорiями. Я дивуюсь, як ти могла спати пiд такий гамiр. О, чуеш! Знову завели. Чи це вони з радощiв, чи з обурення?

У кущах здiйнявся нiжний тоненький щебет i збуджений пронизливий повиск. Дiк з Полою прислухались у захватi, аж нараз, так несподiвано, мов сурма страшного суду, цi любовнi спiви золотавих крихiток покрив, геть заглушив iнший, потужнiший голос – теж буйний, спiвучий, повний жаги, але могутнiй, владний, невiдпорний самою своею гучнiстю.

Чоловiк i жiнка вiдразу звернули захопленi очi повз заскленi дверi, повз мiдяну сiтку веранди на алею мiж кущами бузку i зата

Страница 25

ували вiддих, чекаючи, що там зараз з’явиться здоровезний огир – бо то вiн послав перед себе свiй любовний заклик. Ще невидний, вiн засурмив знову, i Дiк сказав:

– Хочеш, я проспiваю тобi пiсню, моя горда зоре? Це не моя пiсня. Це Горянинова. Те, що вiн iрже. Чуеш? Знову спiвав. Ось що вiн промовля: «Слухайте мене! Я – Ерос! Я ступаю по горах! Мною повнi широкi долини. Кобили на мирних пасовиськах чують мiй голос i здригаються, бо знають мене. Трава все густiша й густiша, i весь край налитий снагою, i сiк буяе в деревах. Це весна. Вона моя. Я самовладець у своему царствi весни. Кобили пам’ятають мiй голос. Вони знають мене, ще й не бачивши, бо мене звiдали iхнi матерi. Слухайте ж! Я – Ерос! Я ступаю по горах, i широкi долини звiстують мене, вiдлунюючи мою ходу!»

Пола щiльнiше пригорнулась до чоловiка, а вiн обняв ii мiцнiше. Вона доторкнулась губами до його чола. Обое, втупленi очима в дорiжку мiж кущами бузку, враз побачили, як вихопилась на нiй велична поява – здоровезний огир з кумедно маленьким, мов кузька, вершником на хребтi. В сизо-iмлистих, як звичайно у жеребцiв, очах коня горiла буйна жага, огир завзято й нетерпляче мотав головою, то черкаючи мордою в клаптях пiни лискучi колiна, то пiдкидаючи ii високо догори, щоб знову просурмити свiй гучний, владний поклик i струснути ним повiтря.

Здалеку, нiби луна, долетiло на вiдповiдь тоненьке ласкаве iржання.

– Принцеса Фозрiнгтонська, – шепнула Пола.

Знову Горянин засурмив свiй поклик, i Дiк проспiвав:

– Слухайте мене! Я – Ерос! Я ступаю по горах!

А Полу, обвиту нiжно й мiцно його руками, враз шпигнуло щось наче ревнощi до цього розкiшного створiння, що так захопило ii чоловiка. Та за мить те почуття зникло, iй стало трошки соромно, i вона весело вигукнула:

– Ану, «Пiсню жолудя», Червона Хмаро!

Дiк, що вже поглядав на закладену пальцем брошуру в своiй правiй руцi, звiв на дружину очi трохи заскочено, а спам’ятавшись, заспiвав так само весело:

Жолудi нападали з неба!
Я саджаю жолудi в долинi!
Жолудi великi i маленькi!
Я кiльчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!

Поки вiн спiвав, Пола тулилася до нього щiльно-щiльно, та тiльки-но пiсенька скiнчилась, вона вiдчула неспокiйний порух його руки з брошурою i вловила швидкий, мимовiльний Дiкiв погляд на годинника, що стояв серед столу i показував уже двадцять п’ять хвилин на дванадцяту. І знов вона спробувала втримати його, але в словах ii, теж мимовiльно, вже бринiв легкий докiр.

– Чудний ти в мене, Червона Хмаро, – повiльно сказала вона. – Часом я майже вiрю, що ти направду Червона Хмара i саджаеш своi жолудi, виливаючи в пiснi несамовиту радiсть. А iнколи ти майже здаешся менi ультрасучасною людиною, останнiм словом розвою нашоi двоногоi раси, iстотою чоловiчоi статi, що замiсть мурiв Троi держить в облозi статистичнi таблицi або, озброiвшись пробiрками та шприцами, провадить гладiаторськi боi з якимись невидимими мiкробами. Часом менi здаеться, що тобi слiд би носити окуляри й мати лисину, а деколи…

– …Що я не маю нi права, нi снаги володiти жiнкою i обiймати ii, – докiнчив вiн, пригорнувши дружину ще мiцнiше. – Що я просто вчений вiслюк, не вартий своеi «легкоi хмаринки рожевого пилку». То слухай, що я надумав. За кiлька днiв…

Але задум його вмер, ще не зродившись, бо позад них хтось остережливо кахикнув, i обое, водночас повернувши голови, побачили Бонбрайта, секретаревого помiчника, з якимись жовтими папiрцями в руцi.

– Чотири телеграми, – нiяково сказав вiн. – Мiстер Блейк гадае, що двi дуже важливi. Одна про ту партiю бичкiв для Чилi…

І Пола, повiльно вiдхиляючись вiд чоловiка та встаючи з його колiна, просто фiзично вiдчула, як вiн утiкае вiд неi до своiх статистичних таблиць, дiлових паперiв, секретарiв i помiчникiв.

– Ой, Поло! – гукнув вiн, коли вона була вже на дверях. – Знаеш, я вже охрестив нового служника – вiн зватиметься О-Го. Як тобi подобаеться?

Вона почала свою вiдповiдь з гiркою ноткою в голосi, та враз i усмiхнулась:

– Ти довитiваешся з цими прiзвиськами для челядi!

– Зате я нiколи не роблю цього з расовою худобою, – вiдмовив вiн поважно, хоч в очах йому блищали задерикуватi iскринки.

– Та нi, я просто хочу сказати, що ти вичерпаеш мовнi ресурси. Вигукiв у мовi не стане. Скоро тобi доведеться називати нових служникiв А-Чхи, А-Тьху i А-Хайтобi-грець. Краще було б починати не з «О» й не з «А», а з «Мiй». Тодi були б у тебе Мiй-Кiнь, Мiй-Дуб, Мiй-Бик, Мiй-Кiт тощо – i всi твоi.

Обое в один голос засмiялись, а тодi Пола вийшла, i Дiк за мить уже поринув у текст телеграми, де йшлося про партiю з трьохсот чистопородних бичкiв-рiчнякiв, замовлених одним чилiйським ранчо, по двiстi п’ятдесят доларiв франко-борт[19 - Франко-борт – торговельний термiн, який означае, що доставку на борт оплачуе постачальник (продавець).] за голову. Несвiдомо вiн чув, як спiвае Пола на подвiр’i, вертаючись до своiх покоiв, i несвiдомо тiшився тим спiвом, навiть не помiчаючи, що голос ii ледь-ледь – тiльки ледь-ледь – смутнiший, нiж звичайн

Страница 26

.




Роздiл VIII


Рiвно за п’ять хвилин пiсля Полиного вiдходу, розглянувши всi чотири телеграми, Дiк вийшов i сiв у машину, а з ним Теер – айдахський купець на баранiв – i Пейсмiт, кореспондент «Скотарськоi газети». Вордмен, завiдувач вiвчарень, приеднався до них уже бiля обор, де було зiбрано для огляду кiлька тисяч молодих баранцiв-шропширiв.

Їх показували Тееровi майже без слiв, i вiн був певно розчарований тим – йому здавалося, що купiвля десяти вагонiв такоi дорогоi худоби справа досить значна, аби погомонiти про неi.

– Вони самi за себе промовляють, – заспокоiв його Дiк i вже вiдвернувся, щоб викласти Нейсмiтовi якiсь вiдомостi для майбутньоi статтi про шропширських овець у Калiфорнii та пiвнiчно-захiдних штатах.

– Я б вам не радив морочитися з вибором, – сказав вiн Тееровi ще за десять хвилин. – Вони тут усi один в одного. Ви можете цiлий тиждень вибирати своi десять вагонiв, i вони будуть однаково не кращi, нiж набранi вряд.

Форестова певнiсть, що баранiв буде куплено, i спантеличила Теера, i, разом з переконанням, що такого добiрного товару вiн ще зроду не бачив, пiдштовхнула збiльшити замовлення з десяти до двадцяти вагонiв. Уже в бiльярднiй Великого будинку, натираючи крейдою кия, щоб докiнчити перервану партiю, вiн сказав Нейсмiтовi:

– Це я вперше у Фореста. Їй-бо, вiн справжнiй чарiвник. Я досi закуповував овець на Сходi, але цi шропшири менi сподобались. Ви завважили, що я подвоiв замовлення, еге? Моi айдахськi покупцi iх з руками вiдiрвуть. Менi, власне, прямо замовлено тiльки шiсть вагонiв i, може, ще два докупити на власний розсуд; але як кожен мiй клiент, побачивши цих баранiв, не схоче подвоiти замовлення, а по решту не збiжиться цiла юрма, то я нiчого не тямлю у вiвцях. Оце товар! Як вони не пiдiб’ють угору все айдахське вiвчарство… то Форест не скотар, а я не купець.

Коли загримiв гонг, скликаючи до iдальнi обiдати – в той здоровезний бронзовий гонг, вивезений з Кореi, дзвонили, тiльки маючи певнiсть, що Пола вже не спить, – Дiк вийшов на велике подвiр’я, до гуртка молодi бiля водограю iз золотими рибками. Там Берт Вейнрайт намагався виловити з води пiдсачкою одну надзвичайно гарну, мов квiтка, велику i яскраву рибину з напрочуд пишним хвостом та плавцями – Пола вирiшила пересадити ii на розвiд до окремого басейна у своему таемному дворику. Сама Пола, ii сестри Лут i Ернестiна та Вейнрайтова сестра Рита на всi лади пiдказували й командували, що та як йому робити.

У веселiй метушнi, пiд регiт i вереск рибину таки спiймано; ii пересадили в цебрик i вiддали садiвниковi-iталiйцевi, який чекав осторонь.

– Ну, а ви чим можете похвалитися? – вгледiвши Дiка, зачепила його Ернестiна.

– Нiчим, – невесело вiдмовив вiн. – Ранчо стае пусткою. Завтра триста розкiшних бичкiв-рiчнякiв вiдпливають до Пiвденноi Америки, а Теер – той, що вечеряв з нами вчора, – забирае двадцять вагонiв баранiв. Це не я маю хвалитись, а Чилi та Айдахо, з чим я iх i поздоровляю.

– А ти саджай бiльше жолудiв, – засмiялась Пола, обiймаючи сестер за плечi, й усi три усмiхнено втупились у нього, дожидаючи новоi неодмiнноi витiвки.

– Ой, Дiку, заспiвайте вашу пiсню про жолудi, – попросила Лут.

Дiк поважно захитав головою.

– У мене е краща. Благочестива. Геть побивав Червону Хмару i його жолудi. Ось послухайте! Це спiвае школярка з Іст-Сайду[20 - Іст-Сайд – район у схiднiй частинi Нью-Йорка, населений переважно бiднiшим людом.], вперше зроду попавши за мiсто на прогулянку зi своiм класом недiльноi школи. Вона ще зовсiм маленька. Послухайте, як вона недомовляе!

І вiн гаркаво заспiвав:

У рлiчцi виблискуе рлибка,
На дерлевi пташка цвiрлiнька.
Хто плавати рлибку навчае?
Хто в пiрлячко пташку вбирлае?
Це Бог! Це все Бог! Це Вiн!

– Украдено! – склала свiй вирок Ернестiна, тiльки-но затих регiт.

– Авжеж, – потвердив Дiк. – Я знайшов цю пiсеньку в «Фермерi й скотарi», а вони там передрукували ii зi «Свинарського журналу», а тi з «Захiдного оборонця», а тi з «Громадськоi думки», а вже тi, напевне, почули вiд самоi дiвчинки чи скорше вiд ii вчительки. Хоча я переконаний, що першодрук був у «Наших безсловесних тваринах».

Бронзовий гонг загримiв удруге, i Пола, обнявши однiею рукою Дiка, а другою Риту, повела товариство до iдальнi. Вейнрайт, iдучи позаду з Лут i Ернестiною, показував iм нове колiнце танго.

Бiля сходiв, що вели вниз до iдальнi, вони зiткнулися з Теером i Нейсмiтом. Дiк визволився вiд своiх дам, обернувся до Теера i пiвголосом сказав йому:

– Ще одне. Перше нiж вiд’iдете, подивiться на моiх мериносiв. Ось чим я справдi можу похвалитись, i нашi американськi вiвчарi ще за них ухопляться. Звичайно, вони з привiзного порiддя, але я вже вивiв свою калiфорнiйську лiнiю – таку, що й самi французи рота роззявлять. Знайдiть Вордмена й виберiть собi з пiвдесятка. І Нейсмiта вiзьмiть iз собою, хай подивиться. Повезете дарунок вiд мене вашим айдахським вiвчарям на спробу.

Товариство сiло за стiл, що мiг, видимо, розсуватись на скiльки завгодно, у довгас

Страница 27

iй низькiй iдальнi – точнiй копii iдалень по гасiендах давнiх iспано-калiфорнiйських земельних королiв. Пiдлога була з великих брунатних плиток, подiлена сволоками стеля i стiни вибiленi, а величезний, без жодних прикрас цементовий камiн вражав своею масивнiстю i простотою. Знадвору в глибокi нiшi вiкон кивало зелене гiлля й квiти, i вся кiмната справляла враження чистоти, скромностi й прохолоди.

По стiнах не надто густо були розвiшанi картини. На почесному мiсцi найзначнiша, мексиканський сюжет Зав’ера Мартiнеса[21 - Зав’ер Мартiнес (1874–1943) – американський художник.] в меланхолiйно-сiрих присмеркових барвах – пеон за сохою з кривоi деревини, запряженою двома волами, веде смутну борозну переднiм планом похмуроi безкрайоi мексиканськоi рiвнини. Були там i яснiшi полотна з давнього мексикансько-калiфорнiйського життя, i пастель Реймерса – евкалiпт у присмерку, а вдалинi осяяний останнiм промiнням заходу шпиль гори, – i мiсячний краевид Пiтерса, i одна картина Грiфiна[22 - Чарлз Ролло Пiтерс (1862–1928), Джеймс Мартiн Грiфiн (1850–1931) – американськi художники.]: скошене поле, а за ним рудi, напеченi лiтнiм сонцем калiфорнiйськi узгiр’я i повнi бузковоi мли лiсистi каньйони.

– Чуете, – потиху заговорив Теер через стiл до Нейсмiта, поки Дiк з Полою та дiвчатами перекидались жартами й смiялися, – як ви у тiй вашiй статтi згадуватимете i про Великий будинок, то я вам дещо пiдкажу. Я був у iдальнi для челядi. Там сiдае за стiл душ сорок – це з садiвниками, шоферами та двiрниками. Чистий готель з пансiоном. Це ж треба, щоб хтось давав йому лад. Отой китаяга, А-Гей, справдешнiй чаклун. Вiн тут за розпорядника, чи доморядника, чи як його назвати, i у нього всi колiщата крутяться, мов намащенi.

Нейсмiт кивнув головою i додав:

– Форест – ось хто тут чаклун! У нього хист добирати людей. Вiн мiг би командувати армiею, провадити вiйну, керувати урядом… чи навiть цирком на три арени.

– Оце вже справдi добрий комплiмент, – усмiхнувся Теер.

– Поло, – звернувся Дiк до дружини. – Я щойно дiстав звiстку, що завтра вранцi приiде Грейм. Скажи А-Геевi, нехай оселить його в дозорнiй вежi. Там йому не тiсно буде; та й, може, вiн здiйснить свою погрозу i попрацюе над книжкою.

– Грейм? Грейм… Хто ж це?.. – вголос силкувалася пригадати Пола. – Я його знаю?

– Якось бачила, два роки тому, в Сантьяго, в кав’ярнi «Венера». Вiн обiдав з нами.

– А, котрийсь iз тих морських офiцерiв?

Дiк похитав головою.

– Нi, цивiльний. Невже не пам’ятаеш? Такий високий, бiлявий. Ви з ним пiвгодини розмовляли про музику, поки капiтан Джойс товкмачив нам, що Сполученi Штати повиннi навести лад у Мексицi панцерним кулаком.

– А… – невиразно пригадала Пола. – Ти з ним десь зустрiчався ранiше… В Пiвденнiй Африцi, здасться? Чи на Фiлiппiнах?

– Еге ж, еге ж! У Пiвденнiй Африцi. Івен Грейм. Удруге ми з ним зустрiлись на вiстовому суднi «Таймсу» в Жовтому морi. А потiм нашi шляхи перетиналися ще разiв кiльканадцять, але стрiлись ми знов тiльки того вечора у «Венерi».

Нам було наче наврочено. Вiн вiдплив з Бора-Бора на схiд за два днi перед тим, як я кинув там якiр, пливучи на захiд, до Самоа. Я вийшов з Апii, забравши в американського консула листи для нього, а вiн прибув туди другого дня. В Левуцi ми розминулися на три днi – я тодi плавав на «Дикiй качцi». Із Суви його забрав англiйський крейсер – як гостя. Сер Еверард Ім Терм, британський урядовий комiсар Океанii, дав менi ще кiлька листiв для Грейма. Я розминувся з ним у Порт-Резолюшнi й у Вiлi на Нових Гебрiдах. Той крейсер, розумiете, був у вакацiйному плаваннi. Я прогавив його на островах Санта-Крус. Потiм так само на Соломонових. Крейсер, обстрiлявши канiбальськi селища на Ланга-Ланзi, вiдплив звiдти вранцi. А я туди прибув по обiдi. Так я й не вiддав йому тих листiв власноручно, а побачив його аж тодi у «Венерi».

– Але хто вiн такий, що вiн робить? – спитала Пола. – І що то за книжка?

– Ну, насамперед – чи то насамкiнець – вiн тепер бiдний. Тобто бiдний вiдносно, – кiлька тисяч доларiв рiчного прибутку мае, але все, що зоставив йому батько, втратив. Не просвистiв, нi. Просто угруз надто глибоко в одному дiлi, i «тиха панiка», що ото була кiлька рокiв тому, обдерла його майже до решти. Але вiн не скиглить.

Вiн з доброi закваски, давнього американського роду. Навчався у Єльському унiверситетi. Книжка – вiн сподiваеться заробити на нiй дещицю – буде про торiшню його подорож через Пiвденну Америку з заходу на схiд. Здебiльшого дикими мiсцями. Бразiльський уряд сам запропонував йому десятитисячний гонорар за зiбранi вiдомостi про недослiдженi частини краiни. О, вiн справжнiй чоловiк! З тих, на кого можна покластися. Та ти знаеш цей тип людей – великий, сильний, чистий, простосердий; скрiзь побував, усе бачив, чимало в життi звiдав, прямий, чесний, дивиться просто в вiчi – одно слово, чоловiк на сто вiдсоткiв.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Сноски





1


Аневризма – хворобливе розширення артерii або серця.




2

Страница 28

Меньерова хвороба – напади запаморочення i глухоти внаслiдок порушення кровообiгу в лабiринтi вуха.




3


Гракхи (II ст. до н. е.) – двое братiв, римських полiтичних дiячiв; iхня мати, Корнелiя, була високоосвiченою жiнкою.




4


Берклi i Стенфорд – маеться на увазi Калiфорнiйський та Стенфордський унiверситети.




5


Ернест Доусон (1867–1900) – англiйський поет.




6


Нова Англiя – пiвнiчно-схiдна частина США (штати Массачусетс, Коннектикут, Мен, Нью-Гемпшир, Вермонт i Род-Айленд), один з районiв найдавнiшоi англiйськоi колонiзацii в Америцi.




7


Комсток – багате родовище золота i срiбла, вiдкрите 1859 року.




8


Лорд Фонтлерой – герой популярноi свого часу напiвсентиментальноi повiстi американськоi письменницi Єлiзи Барнет (1849–1924) «Маленький лорд Фонтлерой» (1886).




9


Золота гарячка сорок дев’ятого року. – У 1848 роцi в Калiфорнii вiдкрито великi родовища золота, пiсля чого почалася знаменита «золота гарячка».




10


Делаверський порт. – Делавер – штат на атлантичному узбережжi США.




11


«Пiсня Дiего Вальдеса» – у творчостi Радьярда Кiплiнга (1865–1936) одна з найхарактернiших поезiй.




12


День подяки – американське нацiональне свято в пам’ять перших колонiстiв Массачусетсу; вiдзначаеться щороку в останнiй четвер листопада.




13


Гiнея – англiйська золота монета давнього карбування, дорiвнювала 21 шилiнговi.




14


Ллойд – одна з найстарiших в Англii страхувальна i судноплавна компанiя (заснована у XVIII ст.).




15


Сампан – плоскодонний гребний човен (у Китаi).




16


Берi-берi – своерiдний тропiчний авiтамiноз, що його спричинюе харчування недоброякiсним рисом.




17


Грант, Улiс (1822–1885) – головнокомандувач вiйська пiвнiчан у Громадянськiй вiйнi 1861–1865 рокiв, президент США у 1869–1877 рр.




18


Євгенiка – псевдонаука про полiпшення бiологiчноi природи людини.




19


Франко-борт – торговельний термiн, який означае, що доставку на борт оплачуе постачальник (продавець).




20


Іст-Сайд – район у схiднiй частинi Нью-Йорка, населений переважно бiднiшим людом.




21


Зав’ер Мартiнес (1874–1943) – американський художник.




22


Чарлз Ролло Пiтерс (1862–1928), Джеймс Мартiн Грiфiн (1850–1931) – американськi художники.