Читать онлайн “Дракула” «Брэм Стокер»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
ДракулаБрем Стокер
У невеличке мiстечко на пiвночi Румунii до графа Дракули в його родовий маеток iде Джонатан Харкер. Але чому жахаються всi, хто довiдуеться, куди вiн прямуе? Чому намагаються вiдмовити його вiдвiдувати замок? Чому дивляться на Харкера з жалiстю й покладають на нього хрест? Може, тому що сьогоднi – переддень святого Георгiя i вночi, коли годинник вдарить пiвнiч, безперешкодно запануе все зло свiту?…
Брем Стокер
Дракула
Висловлюемо щиру подяку лiтературному агентству «Andrew Nurnberg Associates Baltic», Latvia, за допомогу в придбаннi права на публiкацiю цiеi книжки
Персонажi та подii у цiй книзi е вигаданими.
Будь-яка схожiсть iз реальною особою, живою чи мертвою, е випадковою.
Передмова
Послiдовнiсть розмiщення цих матерiалiв виявиться у процесi iх прочитання. Всi непотрiбнi подробицi вилучено, щоб ця iсторiя, котра навiть у майбутньому може здатися неймовiрною, сприймалася як сухий факт. Упродовж усiеi розповiдi не робиться жодного твердження про минулi подii, стосовно правильностi згадок про якi могли виникнути сумнiви; усi записи зроблено сучасниками тих подiй, i подаються вони з точки зору i в межах знань тих людей, якi брали в них безпосередню участь.
Роздiл І
Щоденник Джонатана Харкера
(стенографiчний)
3 травня. Бистриця.[1 - Невелике мiсто на пiвночi сучасноi Румунii. (Прим. перекл.)]Виiхав iз Мюнхена о 8.35 вечора 1 травня; вранцi наступного дня прибув до Вiдня; мав прибути о 6.46, але потяг спiзнився на годину. Будапешт – чудове мiсто, якщо судити з того, що я встиг помiтити з вiкна вагона, а також iз тiеi нетривалоi прогулянки його вулицями, на яку я спромiгся. Заходити далеко вiд станцii я боявся, оскiльки ми спiзнилися i тепер мали надолужити згаяне, щоби щiльнiше дотримуватися графiка руху. У мене було таке враження, наче ми виiжджали iз Заходу i в’iжджали на Схiд; через найзахiднiший з усiх тих пречудових мiсткiв, що перетинають Дунай, який у цьому мiсцi мае пристойну ширину i глибину, ми дiсталися до його протилежного берега i опинилися серед традицiй, що iх залишило по собi панування туркiв.
Виiхали ми майже вчасно i дiсталися до Клаузенбурга одразу по тому, як впала темрява. На нiч я зупинився у закладi пiд назвою «Готель Рояль». На обiд, чи, точнiше, на вечерю, менi подали курку, приготовану якось оригiнально iз перцем: страва ця була дуже смачною, але надто гострою. (На згадку: взяти для Мiни рецепт.) Я спитав офiцiанта, i той вiдповiв, що це мае назву «паприка гендль» i що я зможу ласувати нею повсюдно у Карпатах, оскiльки приготована у такий спосiб курка е нацiональною стравою. Моi дилетантськi знання нiмецькоi мови все ж таки прислужилися менi: iй-богу, просто не уявляю, як би я без них спiлкувався.
Маючи у Лондонi якийсь вiльний час, я вiдвiдав Британський музей, де порпався серед книг та мап, шукаючи вiдомостi про Трансiльванiю – менi здавалося, що певнi попереднi знання про цей край стануть у пригодi в стосунках iз мiсцевим аристократом. Я виявив, що вказаний ним район знаходиться на самiсiнькому сходi цього краю, якраз на межi трьох земель: Трансiльванii, Молдавii та Буковини, в самому серцi Карпатських гiр, у найбiльш нецивiлiзованому та найменш дослiдженому закутку Європи. Я не спромiгся знайти жодноi мапи чи працi, де позначалося б мiсцезнаходження замку Дракули, оскiльки поки що просто не iснуе мап цiеi мiсцевостi, котрi можна було б порiвняти з нашими мапами, якi видае Вiйськово-Геодезичне вiдомство. Але я дiзнався, що Бистриця, невелике мiсто з поштовим вiддiленням, про яке згадував граф Дракула, е досить вiдомим населеним пунктом. Наразi я зроблю декiлька примiток, аби освiжити свою пам’ять, коли розповiдатиму Мiнi про мою подорож.
Населення Трансiльванii чiтко подiляеться на чотири народностi: саксонцiв – на пiвднi, а також змiшаних з ними валахiв, що е нащадками дакiв; мадярiв – на заходi i секеiв – на сходi та пiвночi. Наразi я перебуваю серед цих останнiх, котрi стверджують, що походять вiд Аттили та гунiв. Може, це так i е, бо коли мадяри завоювали цю краiну в одинадцятому столiттi, то виявили тут осiлих гунiв. Я прочитав, що всi вiдомi у свiтi пересуди i забобони зосередилися у пiдковi Карпатських гiр, наче у центрi якоiсь круговертi, яка втягуе у себе все, на що е здатною людська фантазiя. Якщо це так, то мое перебування тут обiцяе бути дуже цiкавим. (На згадку: треба про все це розпитати графа.)
Попри досить зручне лiжко, спав я не дуже добре, бо бачив всiлякi химернi сни. Може, через те, що пiд моiм вiкном усю нiч вив собака; а може, до цього долучилася перчена курка, бо, незважаючи на те що менi довелося випити усю воду з карафи, мене все одно мучила спрага. Ближче до ранку менi вдалося заснути; прокинувся я вiд безперервного стукоту в дверi, з чого я дiйшов висновку, що тiеi митi мiй сон був мiцним. На снiданок я з’iв ще одну курку з паприкою, а окрiм неi – схожий на кукурудзяну кашу продукт на ймення «мамалига», а також фарширований баклажан, котрий чудово
Страница 2
смакував i мав мiсцеву назву «iмплетата». (На згадку: здобути рецепт i цiеi страви.) Зi снiданком менi довелося поквапитися, бо потяг мав вирушати за декiлька хвилин до восьмоi, тобто – мав вирушити, оскiльки пiсля того, як я прибiг до станцii о 7.30, менi довелося просидiти у вагонi понад годину, перш нiж потяг вiдбув. Здаеться, що далi на схiд ми просуваемося, то бiльш неточними стають потяги. А що ж тодi коiться з графiком руху в Китаi, хотiв би я знати?…Упродовж усього дня наш потяг потихеньку чвалав краiною, повною всiляких красот. Часом ми минали невеличкi мiста або замки на крутосхилах на зразок тих, що зображалися у старих молитовниках; часом iхали вздовж рiчок та рiвчакiв, де, судячи з широких кам’яних облямiвок на кожному березi, нерiдко траплялися сильнi повенi. Вочевидь, щоб розмити береги, рiчка мае бути навеснi повноводною i стрiмкою. На кожнiй станцii ми бачили групи людей у найрiзноманiтнiшому вбраннi, iнколи – цiлi натовпи. Деякi з них виглядали так само, як i селяни у нас вдома або ж тi, котрих я бачив на шляху через Францiю та Нiмеччину: на них були короткi куртки, круглi капелюхи та домотканi штани; але ж iншi являли собою вельми мальовниче видовище. Жiнки здавалися гарненькими, але лише з пристойноi вiдстанi, бо ж талiя у кожноi з них була товстою i незграбною. Всi вони були в сорочках з довгими бiлими рукавами того чи iншого штибу, бiльшiсть iз них носили пояси, з котрих звисали якiсь смужки (наче балетне вбрання), пiд якими, проте, виднiлися нижнi спiдницi. Найдивовижнiшими постатями були словаки – бiльшi варвари, нiж iнша мiсцева публiка – у величезних крислатих капелюхах, широких мiшкуватих шароварах брудно-бiлого кольору, у бiлих полотняних сорочках, пiдперезанi широченними i грубезними шкiряними поясами майже фут завширшки, розцяцькованими мiдними цвяхами. Своi шаровари вони заправляли у халяви чобiт, мали довге чорне волосся та великi чорнi вуса. Вигляд цi люди мають мальовничий, але непривабливий. На сценi театру вони цiлком могли б зображати зграю якихось розбiйникiв зi Сходу. Однак менi сказали, що вони е створiннями цiлком безневинними, ба бiльше – iм навiть вiд природи бракуе впевненостi у собi.
Вже починало сутенiти, коли ми дiсталися до Бистрицi – дуже цiкавого старовинного мiста. Розташоване практично на кордонi – оскiльки через перевал Борго з нього можна потрапити до Буковини – воно мало бурхливу iсторiю, про що свiдчать чiткi зовнiшнi ознаки. З рiзних причин п’ятдесят рокiв тому тут сталася низка великих пожеж, котрi призвели до страхiтливого спустошення. На самому початку сiмнадцятого столiття мiсто зазнало тритижневоi облоги, втративши пiд час неi 13 тисяч своiх мешканцiв, до того ж до тих, хто загинув у бою, додалося чимало померлих вiд голоду та хвороб.
Граф Дракула порадив менi зупинитися у готелi «Золота корона», котрий, на мiй радiсний подив, виявився справжнiсiнькою старовинною будiвлею – я ж бо збирався побачити i почути все, що було цiкавого у цих краях! На мене явно чекали, бо коли я наблизився до дверей, то передi мною постала бадьора немолода жiночка у звичному селянському вбраннi: бiла спiдниця з довгим подвiйним фартухом – спереду i позаду – кольорова тканина якого щiльно i тому досить нескромно облягала ii стан. Пiдiйшовши до мене, вона вклонилася i запитала: «Ви – пан англiець?» – «Так, – вiдповiв я, – Джонатан Харкер». Вона посмiхнулася i щось переказала пiдстаркуватому чоловiковi в бiлiй сорочцi, котрий вийшов разом iз нею до дверей зустрiчати мене. Той пiшов, але одразу ж повернувся з листом, у якому я прочитав:
Друже мiй!
Вiтаю Вас у Карпатах. Я iз нетерпiнням чекаю на Вас. Сьогоднi Вам треба гарненько виспатися. Завтра о третiй вiдбувае дилiжанс до Буковини: у ньому для Вас замовлене мiсце. На перевалi Борго на Вас чекатиме моя коляска, якою ви приiдете до мене. Не сумнiваюся, що Ваша поiздка з Лондона склалася вдало i що Ви отримаете задоволення вiд перебування у нашiй прекраснiй краiнi.
Дракула,
Ваш приятель.
4 травня. Я дiзнався, що хазяiн готелю отримав вiд графа листа iз вказiвкою залишити для мене найкраще мiсце в дилiжансi; але коли я почав розпитувати подробицi, то цей чоловiк нiчого не сказав i вдав, що не розумiе моеi нiмецькоi. Це явна неправда, бо до тiеi митi вiн чудово ii розумiв, принаймнi так видавалося, коли вiн свого часу вiдповiдав на моi запитання. Вiн та його дружина, немолода панi, що мене зустрiчала, поглядали одне на одного якось перелякано. Чоловiк промимрив, що грошi були надiсланi у конвертi з листом i бiльше вiн нiчого не знае. Коли ж я спитав, чи не знайомий вiн, бува, з графом Дракулою i чи не може розповiсти менi що-небудь про його замок, то хазяiн разом iз дружиною перехрестилися, сказали, що не знають нiчогiсiнько, i бiльше не захотiли про це говорити. Розпитувати когось iншого було вже нiколи, бо вже настав час iхати, хоча за всiм цим явно крилася якась таемниця, котра аж нiяк не вселяла в мене почуття комфортностi.
Коли я вже збирався вирушати, до моеi кiмнати зайшла госп
Страница 3
диня i мовила голосом, у якому дуже виразно чулися iстеричнi нотки: «Навiщо ви iдете? О молодий пане, навiщо ви туди iдете?» Вона була у такому збудженому станi, що, здавалося, бiльше не була в змозi контролювати своi незначнi знання нiмецькоi, i вона змiшалася з якоюсь iншою, абсолютно невiдомою менi мовою. Лише пiсля своiх численних запитань я змiг второпати, про що йшлося. Коли ж я сказав iй, що маю iхати негайно i що на мене чекае важлива справа, жiнка знову запитала мене: «Чи знаете ви, який сьогоднi день?» Я вiдповiв, що сьогоднi – четверте травня. Вона похитала головою i вигукнула: «Так, я знаю, що четверте! Але чи знаете ви, який сьогоднi день?» Я сказав, що не розумiю запитання, i вона продовжила: «Сьогоднi – переддень Святого Георгiя. Чи вiдомо вам, що сьогоднi вночi, коли годинник вдарить пiвнiч, безперешкодно запануе усе зло цього свiту? Ви знаете, куди iдете i що з вами станеться?» Вона була в такому явному розпачi, що я зробив спробу заспокоiти ii, але все було марно. Пiсля цього жiнка опустилася на колiна i стала благати мене не iхати або ж принаймнi перечекати день-два. Все це виглядало доволi смiшно, але в мою душу закралася тривога. Однак справа е справа, i тут я не мiг вдiяти нiчого, що б могло стати iй на завадi. Тому я допомiг жiнцi пiдвестися i сказав якомога серйознiшим тоном, що я iй дуже вдячний, але мушу iхати. Пiдвiвшись, вона витерла очi, потiм зняла зi своеi шиi розп’яття i подала його менi. Я не знав, як вчинити, бо мене, як вiрного англiканськоi церкви, навчили бачити в подiбних речах певне iдолопоклонство, проте вiдмова вiд хрестика стала б виявом величезноi невдячностi до немолодоi господинi, яка так щиро бажала менi добра та ще й перебувала у такому розбурханому станi. Здаеться, вона встигла помiтити сумнiв у моiх очах, бо зi словами «це – заради вашоi матерi» вона повiсила хрестик менi на шию i вийшла з кiмнати. Я записую це до свого щоденника, очiкуючи на прибуття екiпажа, котрий, звичайно ж, запiзнюеться, а розп’яття так i висить на моiй шиi. Чи це страх лiтньоi жiнки так вплинув на мене, чи химернi традицii цих краiв, чи сам хрестик з розп’яттям, але чомусь я почуваюся зовсiм не так безтурботно, як ранiше. Якщо цьому щоденнику судилося потрапити до Мiни ранiше, нiж менi, то нехай вiн принесе з собою мое прощальне слово. А ось i екiпаж прибув!5 травня. Замок. Сiрi ранковi сутiнки розтанули, i сонце вже пiднялося над обрiем, котрий мае якийсь зубчастий вигляд – чи то через дерева, чи то через пагорби, точно не можу сказати, бо вiн так далеко, що всi великi та малi предмети виглядають на ньому нерозбiрливо. Спати менi не хочеться, i, оскiльки мене не дозволено будити, доки я не прокинуся сам, я, природно, можу робити записи до щоденника, аж поки знову не засну. Мiж iншим, менi треба розповiсти про безлiч дивних речей, а щоб читач не подумав, що я випив занадто багато вина за обiдом, то дозвольте менi цей обiд описати в подробицях. На обiд менi подали те, що по-тутешньому зветься «бiфштексом грабiжника», який складався зi шматочкiв бекону, цибулi та яловичини, приправлених перцем, нанизаних на патики та обсмажених на вогнi – так само просто, як у Лондонi, бува, готують смажену конину. Вино, яке я пив, було «Золотий медiаш»: цей напiй дае на язицi досить дивний щипкий присмак, котрий, однак, не можна назвати неприемним. Його я випив лише кiлька келихiв i не пив бiльше нiчого.
Коли я сiв у дилiжанс, кучер iще не зайняв свого мiсця; я побачив, що вiн стояв i розмовляв iз господинею. Вочевидь, вони говорили про мене, бо час вiд часу поглядали в мiй бiк, а дехто з тих людей, що сидiли на лавах бiля дверей – тут такi лави мають назву, що перекладаеться як «рознощиця чуток», – пiдiйшли до них i почали прислухатися, а потiм поглядати на мене, бiльшiсть – iз жалiсливим виразом на обличчi. Я спромiгся почути чимало слiв, якi часто повторювалися; це були рiзноманiтнi слова, бо в натовпi були люди багатьох нацiональностей; тож я тишком-нишком витягнув iз сумки свого iншомовного словника i подивився, що ж цi слова означали. Мушу сказати, що прочитане аж нiяк не додало менi бадьорого настрою, бо серед почутих слiв були такi, як «ордог» – сатана, «покол» – пекло, «стрегоiца» – вiдьма, «волок» i «влкослак» – кожне з цих двох останнiх словацькою i сербською означало те саме: або перевертень, або вампiр. (На згадку: розпитати про цi забобони графа.)
Коли ми вирушали, то всi люди в натовпi, що зiбрався бiля дверей готелю i на той час встиг уже досягти чималих розмiрiв, зобразили двома пальцями хрест i вказали цим знаком у мiй бiк. Не без певних зусиль змусив я супутника, що сидiв поруч, пояснити менi, що це означало. Спочатку вiн уникав вiдповiдi, але дiзнавшись, що я – англiець, пояснив, що це – як оберiг або захист вiд наврочення. Менi було не надто приемно це чути, особливо коли йдеться про поiздку до незнайомця та ще й у незнайоме мiсце, але всi були такими доброзичливими, такими спiвчутливими i такими скорботно-сумними, що я був щиро цим зворушений. Я нiколи не забуду, як п
Страница 4
ред моiми очима востанне промайнуло подвiр’я готелю з натовпом мальовничих постатей у ньому; всi хрестяться, стоячи навколо широкоi арки, а позаду – густе листя олеандру та помаранчевих дерев, виставлених у дiжках щiльною купкою посеред двору. Нарештi наш вiзниця, чиi широченнi полотнянi пiдштаники (тут вони звуться «гоца») закривали майже увесь передок на козлах, оперiщив своiм величезним батогом чотирьох маленьких конячин, запряжених вряд, i ми вирушили в дорогу.Дорогою, в захватi вiд навколишнiх красот, я швидко забув про своi химернi страхи, хоча коли б я знав мову, а точнiше – мови, якими говорили моi супутники, то навряд чи змiг би позбутися цих страхiв так легко. Перед нами розстилався пологий ландшафт iз численними лiсами та гаями; то тут, то там траплялися крутi пагорби, увiнчанi групою дерев або селянськими хатами з невигадливими фронтонами, поверненими в бiк дороги. Скрiзь було напрочуд багато квiтучих плодових дерев – яблунь, слив, груш, вишень; проiжджаючи повз них, я бачив, що зелена трава пiд цими деревами вкрита опалими пелюстками. Дорога кружляла серед цих зелених пагорбiв, якi тут звуться «Mittel Land», то гублячись у травi за поворотом, то наштовхуючись на хаотичнi пасма соснового лiсу, що час вiд часу збiгали схилами вниз, наче язики полум’я. Шлях був нерiвний та грудкуватий, але здавалося, що ми летiли ним з якоюсь гарячковою швидкiстю. Тодi я ще не знав причин такоi квапливостi, але схоже було, що вiзниця не хотiв гаяти часу, щоб якомога швидше дiстатися до перевалу Борго. Менi сказали, що влiтку ця дорога е напрочуд гарною, а зараз ii просто ще не встигли довести до ладу пiсля того, як зiйшов снiг. З цього погляду тут е вiдмiннiсть щодо того способу, в який у Карпатах обслуговують дороги взагалi, бо, за старою традицiею, iх утримують тут у не надто доброму станi. Колись у давнину господарi Волощини та Молдавii навмисне не ремонтували дорiг, аби турки, бува, не подумали, що вони хочуть запросити сюди iноземне вiйсько, i не розпочали вiйну, на межi якоi цей край, втiм, iснував завжди.
Буйнi зеленi пагорби Mittel Land змiнилися могутнiми лiсистими схилами, що переходили у височiнь власне Карпатських гiр. Вони здiймалися лiворуч та праворуч вiд нас, а променi полуденного сонця, падаючи майже прямовисно, контрастно виокремлювали всi величнi кольори цього мальовничого гiрського пасма – вiд темно-синього та пурпурового у затiнку вершин до зеленого i брунатного там, де трава зустрiчалася з камiнними брилами; скiльки сягало око – виднiлися гострозубi скелi та стрiмкi шпилi, котрi самi потiм губилися вдалинi, де велично височiли заснiженi вершини. То тут, то там траплялися глибокi ущелини, де у променях тепер уже призахiдного сонця виблискували водоспади. Пiсля того, як ми оминули пiднiжжя якоiсь гори i виiхали звивистою дорогою до височенноi заснiженоi вершини, котра, здавалося, постала прямо перед нами, один iз супутникiв доторкнувся до моеi руки, побожно перехрестився i мовив:
– Погляньте-но! Isten szek! – Божа садиба!
Поки ми iхали нескiнченним i звивистим шляхом, сонце позаду нас хилилося усе нижче й нижче до обрiю, i навколо почали сповзатися вечiрнi сутiнки. Це було особливо помiтно на тлi вкритоi снiгом гiрськоi вершини, котра неначе випромiнювала прохолодне i нiжне рожеве свiтло. То тут, то там ми проiжджали повз чехiв i словакiв; всi вони були яскраво вдягненими, але, на жаль, багато хто з них мав ознаки захворювання на щитоподiбну залозу. На узбiччi виднiлися численнi хрести; коли ми проносилися повз них, усi моi супутники хрестилися. Часом нам траплялися селянин або селянка, котрi стояли на колiнах перед могилою i навiть не оберталися в наш бiк, коли ми наближалися; навпаки – здавалося, що вони iз самовiдданою побожнiстю намагаються не чути й не бачити зовнiшнього свiту. Багато чого я побачив тут уперше: наприклад, стоги сiна на деревах, то тут, то там – скупчення пречудових плакучих берiз, чиi бiлi стовбури просвiчували срiблом крiзь нiжну зелень листя. Часто ми оминали каруци – звичайнiсiнькi селянськi вози, але з довгим i гнучким хребцем, який давав змогу пристосовуватися до нерiвностей дороги. На цих возах незмiнно сидiли з поважним виглядом чималенькi групи селян, що поверталися додому; чехи, як зазвичай, убранi в бiле, а словаки – у своiх розцяцькованих кожухах, тримаючи – наче пiки – топiрцi з довжелезними рукiв’ями. З наближенням вечора дуже похолодало, здавалося, сутiнки, стаючи дедалi густiшими, перетворювали на суцiльну туманисту темряву морок, що ховався серед дерев – дубiв, букiв та сосен; хоча у глибоких ущелинах мiж високих гiр, коли ми пiднiмалися до перевалу, на минулорiчному снiговi то тут, то там добре виднiлися темнi ялини. Часом, коли дорога проходила через сосновий лiс, котрий – так здавалося у темрявi – зловiсно нависав над нами, великi маси сiрих сутiнкiв, що неначе чiплялися за вершини дерев, створювали надзвичайно лиховiсний i похмурий ефект, який вiдновив у пам’ятi тi невеселi думки та фантазii, що виникли на початку вечора, коли призахiдне со
Страница 5
це, впавши на подiбнi до примар хмарини, що безупинно блукають серед Карпатських гiр, витворило з них якусь химерну i загрозливу постать. Інколи гори ставали настiльки крутими, що – попри поспiх нашого вiзника – конi могли рухатися лише повiльно. Менi хотiлося злiзти i йти поруч, як це зазвичай роблять у нас вдома, але вiзник навiть слухати про це не хотiв. «У жодному разi, – сказав вiн. – Тут iти не можна, бо собаки е надто злими». А потiм додав: «Такi штучки встигнуть вам набриднути ще до того, як ви ляжете спати». На його думку, це мало прозвучати як похмурий жарт, бо пiсля сказаного вiзник обернувся, сподiваючись побачити схвальнi посмiшки решти подорожнiх. Вiн зупинив екiпаж лише на якусь хвилину для того, щоб запалити лiхтарi.Коли зсутенiло, пасажири виявили певне пожвавлення: один за одним вони зверталися до вiзника, наполягаючи, щоб той збiльшив швидкiсть. Вiзник почав немилосердно лупцювати коней своiм довгим батогом, несамовитими вигуками змушуючи iх прискорити ходу. Раптом крiзь темряву я побачив попереду якусь сiру смугу, наче мiж горами з’явилася прогалина. Пожвавлення серед пасажирiв посилилося, наш збожеволiлий дилiжанс розгойдувався в усi боки на своiх шкiряних ресорах, наче човен у бурхливому морi. Менi довелося мiцно триматися. Згодом дорога вирiвнялася i ми наче полетiли нею. Потiм з усiх бокiв до нас почали пiдступати гори; здавалося, вони недоброзичливо насуплюються на нас: ми в’iжджали до перевалу Борго. Один за одним декiлька пасажирiв зробили менi подарунки, котрi пропонувалися з такою гарячою щирiстю i наполегливiстю, що про вiдмову й мови бути не могло; цi подарунки були рiзноманiтними i, як я й очiкував, дещо незвичними, але кожен пропонувався з простодушною набожнiстю, з добрим напутнiм словом, з благословенням, а також iз тiею дивною сумiшшю позначених якимось острахом жестiв, що я iх бачив ранiше бiля готелю у Бистрицi, коли вирушав у дорогу, – хрест двома пальцями та оберiг вiд наврочення. Трохи згодом, коли ми щодуху летiли дорогою, вiзник нахилився вперед, а пасажири з кожного боку почали, звiшуючись через край, прискiпливо i нетерпляче вдивлятися у темряву. Явно вiдбувалося щось надзвичайне або принаймнi мало вiдбутися, але хоч як я не розпитував кожного з пасажирiв, жоден iз них не схотiв менi нiчого пояснювати. Цей стан збудження тривав протягом деякого часу; нарештi перед нами зi схiдного боку вiдкрився перевал. Над нами клубочилися важкi темнi хмари, у повiтрi вiдчувалася передгрозова задуха. Здавалося, що перевал роздiляв двi атмосфери i що наразi ми потрапили саме до атмосфери грозовоi. Тепер i я почав виглядати з дилiжанса, сподiваючись побачити екiпаж, який мав вiдвезти мене до графа. Щомитi я очiкував побачити яскравий проблиск лiхтарiв у чорнотi ночi, але скрiзь панувала темрява. Єдиним свiтлом було мерехтiння лiхтарiв нашого дилiжанса, у якому бiлiла пара, що пiднiмалася вiд наших нещадно гнаних коней. Перед нами вiдкрилася пiщана дорога, але на нiй не було жодних ознак хоч якогось транспортного засобу. Наче зловтiшаючись з мого розчарування, пасажири полегшено зiтхнули i, припинивши визирати, повмощувалися на своi мiсця. Я вже почав мiркувати, як менi бути далi, коли вiзник, поглянувши на свого годинника, щось сказав iншим, але зробив це так тихо, що я ледь розчув. Менi здалося, вiн сказав «годиною ранiше». Потiм вiзник обернувся до мене i повiдомив нiмецькою, котра була ще гiршою, нiж моя: «Нiякого екiпажа тут немае. Отже, пана англiйця нiхто не чекае. Тож вiн поiде з нами далi до Буковини, а сюди повернеться завтра або пiслязавтра; краще – пiслязавтра». Не встиг вiн цього сказати, як конi захропли, заiржали i рвонули уперед так, що вiзник насилу iх зупинив. По тому, в супроводi хору з вереску i вигукiв пасажирiв, котрi усi як один почали хреститися, ззаду пiд’iхала запряжена четвериком коляска i, порiвнявшись з нами, зупинилася. Свiтло наших лiхтарiв упало на прибулих коней, i я побачив, що це були красивi i чорнi як смола створiння. Правив ними високий брунатнобородий чолов’яга у великому чорному капелюсi, за яким важко було розгледiти обличчя. Єдиним, що я змiг побачити, коли вiн обернувся до нас, був блиск двох дуже виразних очей, котрi здавалися червоними у свiтлi лiхтарiв. Вiн звернувся до нашого вiзника:
– Щось ви раненько сьогоднi, друже.
Заiкаючись вiд страху, той вiдповiв:
– Пан англiець дуже поспiшав.
На це незнайомець зауважив:
– Мабуть, тому ви й хотiли, щоби вiн поiхав з вами далi до Буковини. Мене не обдуриш, друже; я надто багато знаю, та й конi моi дуже прудкi.
Промовляючи, вiн посмiхнувся, i свiтло лiхтарiв впало на його вольовий рот iз яскраво-червоними губами та гострими й бiлими, як слонова кiстка, зубами. Один iз моiх супутникiв прошепотiв своему сусiдовi рядок з балади Бюргера «Леонора»:
«Denn die Todten reiten schnell».[2 - Мерцi подорожують швидко.]
Вочевидь, незнайомець розчув сказане, бо поглянув на цього пасажира i ледь помiтно посмiхнувся. Той одразу ж вiдвернувся i почав хреститися двома пальцями. «Под
Страница 6
йте-но менi багаж пана», – сказав вiзник, i моi речi з надзвичайною запопадливiстю були перенесенi до коляски. Потiм я вийшов iз дилiжанса, i оскiльки цей останнiй стояв досить близько до коляски, то ii кучер подав менi руку й допомiг сiсти; у сталевiй хватцi його руки вiдчувалася неабияка фiзична сила. Вiн мовчки хльоснув вiжками, i ми поринули у темряву перевалу. Я обернувся назад: лiхтарi екiпажа висвiтлювали коней, вiд яких пiднiмалася пара, а ще – постатi моiх недавнiх супутникiв, що не припиняли побожно хреститися. Потiм вiзник ляснув батогом, гукнув до коней, i дилiжанс рушив далi – до Буковини.Коли вони розтанули у темрявi, я вiдчув неприемний холодок, i мене опанувало вiдчуття самотностi; але тут моi плечi вкрили накидкою, ноги загорнули у плед, а вiзник звернувся до мене чудовою нiмецькою:
– Вночi прохолодно, добродiю, тож мiй хазяiн, граф, наказав менi всiляко про вас пiклуватися. Якщо потрiбно, можете взяти пiд сидiнням сулiю зi сливовицею.[3 - Назва мiсцевого сливового брендi.] Цiеi поради я не дослухався, але приемно було усвiдомлювати, що пiд сидiнням таки лежить сулiя зi сливовицею. Гадаю, що якби iснувала хоч якась альтернатива, я неодмiнно скористався б нею – замiсть того, щоб вирушати у цю непевну нiчну подорож. Коляска зi значною швидкiстю мчала навпростець, потiм ми зробили повний поворот i поiхали якоюсь iншою прямою дорогою. Менi здалося, що ми просто кружляемо на одному мiсцi, тож я пiдмiтив мiсце, яке впадало в око, i, побачивши його вдруге, переконався, що мав рацiю. Звичайно ж, можна було спитати у вiзника, що все це означало, але, чесно кажучи, я побоявся це робити, бо в моему становищi будь-який протест нiчогiсiнько не дав би, якщо незнайомець справдi задумав з якоюсь метою вiдтягнути час. Проте у мене почало виникати бажання дiзнатися, котра година; я чиркнув сiрником, i його полум’я вихопило з темряви мiй годинник: до пiвночi залишалося кiлька хвилин. Мене наче пiдкинуло – мабуть тому, що звичнi забобони стосовно пiвночi були пiдсиленi моiми недавнiми враженнями. З моторошним почуттям непевностi я очiкував, що буде далi.
Раптом на якомусь сiльському обiйстi завив собака – довго i несамовито, наче вiд страху. По тому виття пiдхопив iнший собака, потiм – ще й ще iнший, доки вiтер, легенький подих якого став вiдчуватися з боку перевалу, не принiс iз собою несамовите виття, котре, здавалося, доносилося буквально звiдусiль, куди тiльки могла сягнути крiзь морок ночi перелякана уява. Із першими звуками завивання конi запручалися i стали дибки, але вiзник сказав iм щось заспокiйливе, i вони вгамувалися, але не переставали тремтiти i пiтнiти, наче iх щось налякало, i вони понесли. Потiм, здалеку, з гiр по обидва боки нас, долинуло гучнiше i пронизливiше виття – то вили вовки. Цей звук справив однакове враження як на мене, так i на коней: менi захотiлося вискочити з коляски i накивати п’ятами, а конi знову стали дибки i очманiло кинулися уперед; вiзниковi довелося скористатися усiею своею неабиякою силою, щоб стримати iх. Проте за декiлька хвилин моi вуха призвичаiлися до цього звуку, а конi заспокоiлися настiльки, що вiзник вилiз iз коляски i став поруч з ними. Вiн гладив i заспокоював iх, шепочучи щось у iхнi вуха. Менi розповiдали, що так чинять приборкувачi коней. Вiзниковi це вдалося напрочуд добре, бо пiд впливом його умовлянь тварини знову стали цiлком смирними, хоч i продовжували тремтiти. Пiсля цього вiн знову усiвся на вiзок i, змахнувши вiжками, пустив коней швидким алюром. Цього разу, доiхавши до протилежного кiнця перевалу, ми раптово з’iхали на вузьку колiю, що вела рiзко праворуч.
Незабаром нас обступили дерева, котрi у деяких мiсцях змикалися у виглядi арки над дорогою, i ми iхали наче через тунель; i знову нас зухвало супроводжували похмурi скелi, що височiли з обох бокiв. Хоч ми й були в затишку, проте чули, як посилювався вiтер, бо вiн то стогнав, то завивав серед скель, а над нами скрипiло гiлляччя. Ставало дедалi холоднiше i холоднiше; пiшла снiжна крупа, i незабаром i ми, i все довкола вкрилося бiлою ковдрою. Пориви вiтру все ще доносили гавкiт собак, але вiн ставав дедалi слабшим у мiру нашого просування уперед. Однак виття вовкiв помiтно наблизилося; здавалося, що вони поступово оточували нас з усiх бокiв. Я вiдчув неймовiрний жах, нажаханi були й конi, але вiзник поводився абсолютно спокiйно. Вiн крутив головою лiворуч i праворуч, але я нiчого не мiг розгледiти у темрявi.
Раптом лiворуч я побачив слабке мерехтiння голубуватого вогника. Вiзник побачив його водночас зi мною; вiн негайно зупинив коней, зiскочив на землю i зник у темрявi. Я не знав, що робити, тим бiльше, що вовче завивання наближалося; але поки я роздумував, вiзник повернувся, не промовивши анi слова, зайняв свое мiсце, i ми продовжили нашу подорож. Мабуть, я трохи задрiмав, i надалi цей випадок менi просто снився, бо, здавалося, вiн повторювався безконечну кiлькiсть разiв; тепер же все це нагадуе менi якесь жахливе страхiття. Одного разу вогник з’явився так близько вiд дороги, що
Страница 7
авiть у темрявi, яка нас оточувала, я мiг спостерiгати за рухами вiзника. Вiн швидко пiшов туди, де виник голубий вогник – вочевидь, вiн був таким слабким, що навiть не мiг освiтити мiсце навколо себе, – i, зiбравши декiлька каменiв, витворив iз них якийсь предмет. Іншим разом стався дивний оптичний ефект: коли вiзник став межи мною i полум’ям, то вiн не застував його, бо я бачив його примарну постать. Це спантеличило мене, але оскiльки цей ефект тривав лише якусь мить, то я вирiшив, що мене ввели в оману моi очi, котрi перенапружилися, коли я вдивлявся у темряву. Потiм на деякий час голубi вогники зникли, i ми мчали вперед крiзь нiчний морок, а навколо нас завивали вовки, наче коло, яким вони нас оточили, рухалося слiдом за нами.І ось одного разу сталося так, що вiзник вiдiйшов вiд дороги далi, нiж зазвичай, i за його вiдсутностi конi почали тремтiти сильно як нiколи, а потiм з переляку стали хрипiти i пронизливо iржати. Я не бачив для цього жодноi причини, бо виття вовкiв зовсiм припинилося; але саме в ту мить мiсяць, що пропливав мiж чорними хмарами, з’явився над зубчастим краем вкритоi соснами скелi, що нависала над нами, i у його свiтлi я побачив, що ми оточенi колом вовкiв – з бiлими кликами, звисаючими з пащ червоними язиками, довгими, м’язистими лапами та кошлатою шерстю. Вони виглядали стократ страшнiше, коли серед них запанувала тиша, анiж тодi, коли вили. Особисто я вiдчув, що зацiпенiв вiд жаху, це був наче якийсь паралiч. Тiльки залишившись наодинцi з таким страхiттям, можна збагнути, що воно таке насправдi.
Ураз усi вовки завили, наче мiсячне сяйво справило на них якийсь особливий ефект. Конi сiпалися туди-сюди i ставали дибки, вони безпорадно поглядали на усi боки, закочуючи очi так, що, здавалося, вони ось-ось вискочать з орбiт. Але з усiх бокiв коней оточувало живе кiльце страху, i вони змушенi були залишатися в його межах. Я став гукати кучера, бо менi здалося, що наш единий шанс полягав у тому, щоб прорвати вовчу облогу i якось полегшити його повернення. Я почав кричати i гепати по колясцi, сподiваючись шумом вiдстрахати вовкiв iз цього боку i таким чином забезпечити йому можливiсть пiдiйти до нас. Не знаю, звiдки вiн прийшов, але раптом я почув його голос, який прозвучав тоном владного наказу; обернувшись на цей звук, я побачив, що вiзник стоiть на дорозi. Вiн змахнув своiми довгими руками, наче вiдмiтаючи якусь уявну перешкоду, – i вовки вiдступили, потiм вони вiдступили ще далi. Саме тiеi митi мiсяць вкрила важка темна хмара, i ми знову поринули у темряву.
Коли моi очi знову призвичаiлися до темряви, я побачив, що вiзник сiдае у коляску, а вовки кудись зникли. Все це було так надприродно i моторошно, що мною заволодiв неймовiрний жах, вiд якого я втратив змогу i рухатися, i говорити. Тепер наш тарантас покотився вперед у майже цiлковитiй темрявi, бо хмари, що клубочилися над нами, застували мiсяць; здавалося, що час застиг на мiсцi. Ми пiднiмалися дедалi вище й вище, лише iнколи стрiмко пiрнаючи вниз, але переважно ми весь час iхали вгору. Раптом до моеi свiдомостi дiйшов той факт, що саме тiеi митi вiзник зупинив коней у внутрiшньому дворi якогось величезного напiвзруйнованого замку, у високих темних вiкнах якого не проглядалося анi промiнчика свiтла i чиi розбитi стiни з бiйницями виднiлися зубчастою лiнiею на тлi мiсячного неба.
Роздiл ІІ
Щоденник Джонатана Харкера
(продовження)
5 травня. Мабуть, я спав, бо iнакше неодмiнно помiтив би наше наближення до такого визначного мiсця. У мороцi ночi здавалося, що внутрiшне подвiр’я мае неабиякi розмiри; таке враження посилювалося наявнiстю декiлькох затемнених проiздiв, що вели до нього через великi округлi арки. Менi ще не доводилося бачити цей двiр при денному свiтлi.
Коли коляска зупинилася, вiзник зiскочив з неi i подав менi руку, допомагаючи зiйти. І знову я не мiг не вiдзначити його незвичайноi фiзичноi сили. Рука його була схожа на сталевi лещата, котрими вiн мiг запросто розчавити мою – якби захотiв. Потiм вiн витягнув моi пожитки i поставив на землю поруч зi мною, а я стояв перед величезними дверима: це були старi дверi, оббитi великими залiзними цвяхами i вставленi в масивний камiнний портал. Навiть у примарному нiчному свiтлi я змiг роздивитися, що цей портал мае якесь велике рiзьблене зображення, з яким, однак, погода i час обiйшлися немилосердно. Поки я стояв, вiзник скочив на свое сидiння i змахнув вiжками; конi рушили, i двоколка зникла у темрявi одного з проiздiв.
А я стояв собi мовчки i гадки не мав, що ж менi робити. Нi дзвоника, нi дверного молотка нiде не було видно; навряд чи мiй голос змiг би проникнути крiзь товстелезнi непривiтнi стiни та темнi вiкна. Прочекавши, як менi здалося, цiлу вiчнiсть, я вiдчув, що мене починають обсiдати сумнiви i страхи. Куди я приiхав? До яких людей? Якою неприемною пригодою закiнчиться подорож, до якоi я вдався? Наскiльки типовим е такий випадок у життi помiчника правника, котрого послали за кордон, щоб пояснити iноземцевi деталi покупки маетку в Л
Страница 8
ндонi? Помiчник правника?… Мiнi це явно не сподобаеться. Правник – так звучить краще. Саме перед вiд’iздом iз Лондона я прочув, що мiй iспит пройшов успiшно, i тепер я – справжнiсiнький правник! Я став терти очi i щипати самого себе, аби пересвiдчитися, що не сплю. Все, що сталося, здавалося страхiтливим кошмаром, тому я очiкував, що раптом прокинуся, побачу, що я – вдома, а у вiкна моi намагаеться потрапити вранiшне свiтло. Так часто траплялося вранцi, коли в мене на роботi був важкий день. Але моя плоть успiшно склала щипальний iспит, а очi продовжували бачити те, що й бачили. Я й справдi не спав i перебував у Карпатах. Нiчого не залишалося, як терпляче чекати ранку.Щойно я дiйшов цього висновку, як за великими дверима почулася важка хода, а через трiщини долинуло свiтло, що наближалося. Потiм загуркотiв ланцюг, i стало чутно, як вiдсуваються масивнi засуви. Заскреготав, повертаючись, ключ (судячи зi скреготу, замком давно не користувалися), i величезнi дверi вiдчинилися всередину.
У проходi стояв високий старий, чисто виголений, iз довгими сивими вусами, вдягнений з нiг до голови у чорне; на ньому нiде не виднiлося жодноi цяточки iншого кольору. У руцi вiн тримав старовинну срiбну лампу без скла або абажура; ii вогонь, тремтливий вiд протягу, що його створювали вiдчиненi дверi, кидав довгi мерехтливi тiнi. Старий ввiчливим жестом привiтав мене своею правицею i мовив чудовою англiйською, однак з якоюсь дивною iнтонацiею:
– Прошу завiтати до мого будинку! Заходьте вiльно i невимушено!
Старий не поворухнувся, щоб зробити крок менi назустрiч, а стояв як статуя; здавалося, що, зробивши запрошувальний жест, вiн став наче з каменю витесаний. Однак не встиг я переступити порiг, старий iмпульсивно подався вперед, i його рука схопила мою з такою силою, що я аж здригнувся вiд болю; подiбний ефект не був послаблений i тим фактом, що рука його була холодною як лiд i бiльше схожою на руку мерця, анiж живоi людини. Вiн знову мовив:
– Прошу до мого будинку. Заходьте вiльно. Почувайтеся як вдома; залиште тут часточку принесеноi вами радостi!
Сила рукостискання була настiльки схожа на ту, яку я вже помiтив у вiзника, чийого обличчя я не роздивився, що на якусь мить менi здалося, що передi мною – одна й та сама людина; тому, аби пересвiдчитися, я запитав:
– Граф Дракула?
Старий чемно вклонився i вiдповiв:
– Так, я – Дракула; i дозвольте привiтати вас, мiстере Харкер, у моему домi. Проходьте; нiчне повiтря прохолодне, а слiд поiсти та вiдпочити.
Промовляючи, вiн поставив лампу на виступ у стiнi й, ступивши крок уперед, узяв мiй багаж i занiс його всередину, перш нiж я змiг його випередити. Я було запротестував, але господар був наполегливим:
– Та нi, пане, ви ж мiй гiсть. Вже пiзно, i моi слуги сплять. Тож дозвольте менi самому про вас потурбуватися.
Згiдно зi своiм наполегливим бажанням вiн понiс моi пожитки коридором, потiм – широкими звивистими сходами, потiм – ще одним великим коридором, у якому нашi кроки залишали по собi сильне вiдлуння. Дiйшовши до кiнця коридору, граф Дракула розчинив масивнi дверi, i я з радiстю побачив добре освiтлену кiмнату з накритим для вечерi столом; у нiй був чималенький камiн, у якому яскраво палала велика купа дров.
Граф зупинився, поставив моi речi, зачинив дверi, а потiм, перетнувши кiмнату, вiдчинив ще однi дверi, котрi вели до невеличкоi восьмикутноi кiмнати, освiтлюваноi лише однiею лампою; менi здалося, що в цiй кiмнатi не було жодного вiкна. Проминувши й цю кiмнату, вiн вiдчинив iще однi дверi i жестом запросив мене увiйти. Передi мною вiдкрився бажаний i приемний вид: кiмната являла собою велику спальню, добре освiтлену i зiгрiту ще одним камiном, у якому сильно палав вогонь. Граф сам занiс моi речi до кiмнати, а коли виходив, то сказав, зачиняючи дверi:
– Пiсля такоi подорожi вам слiд освiжитися i переодягнутися. Гадаю, ви знайдете все, що вам потрiбно. Коли будете готовi, то заходьте до кiмнати, де на вас чекатиме вечеря.
Свiтло, тепло та влаштований графом чемний прийом майже розвiяли всi моi страхи та сумнiви. Прийшовши пiсля цього до нормального стану, я виявив, що помираю вiд голоду, тож, наспiх переодягнувшись, я пiшов до сусiдньоi кiмнати.
Там на мене уже чекав накритий стiл. Мiй господар стояв, спершись на камiнну облямiвку; узрiвши мене, вiн грацiозним помахом руки запросив мене до столу i сказав:
– Прошу вас, сiдайте i пригощайтеся як вам заманеться. Сподiваюсь, ви вибачите, що я не приеднуюсь до вас, але я вже пообiдав; до того ж я нiколи не вечеряю.
Я передав йому запечатаного листа, якого ввiрив менi мiстер Хокiнс. Граф розкрив його i прочитав iз серйозним виглядом на обличчi, а потiм, чарiвно посмiхнувшись, дав почитати менi. Принаймнi один пасаж цього листа викликав у мене трепет задоволення:
«Я дуже шкодую, що напад подагри, вiд якоi я постiйно страждаю, на певний час повнiстю позбавив мене можливостi подорожувати; але я радий, що маю змогу послати до вас повноцiнну замiну, людину, котрiй я цiлком довiряю. Ц
Страница 9
– молодий чоловiк, сповнений енергii i своерiдного таланту, до того ж – дуже старанний. Вiн – розсудливий, стриманий i мовчазний; пiд моiм керiвництвом вiн змужнiв i став вiдповiдальним працiвником. Цей молодий чоловiк пiд час свого вiзиту надасть вам всiляке сприяння, керуючись вашими вказiвками у всiх справах».Граф пiдступив до столу, зняв кришку з однiеi тарелi, i я з величезним задоволенням заходився наминати надзвичайно смачну смажену курку. Окрiм неi, я з’iв iще трохи сиру та салату, випив два келихи з пляшки токайського вина – оце й була моя вечеря. Поки я ласував нею, граф багато розпитував мене про мою подорож, i я поступово розповiв йому все, що зi мною трапилося.
На цей час я вже встиг закiнчити вечерю i, за бажанням мого гостинного хазяiна, присунувши крiсло до вогню, закурив сигару, яку вiн менi запропонував, вибачившись при цьому, що сам не палить. Тепер я мав нагоду роздивитися графа i дiйшов висновку, що той мае вкрай незвичайний зовнiшнiй вигляд.
Його обличчя вирiзнялося рiшучим i вольовим орлиним профiлем, з високим перенiссям i дивовижно вигнутими нiздрями тонкого носа; високий лоб мав куполоподiбну форму; волосся на скронях було рiдким, зате в iнших мiсцях – надмiрним. Надбрiвнi дуги вiн мав масивнi, вони майже зрослися над перенiссям, а кошлатi брови кучерявилися вiд власноi надмiрностi. Рот – наскiльки я змiг роздивитися його пiд густими вусами – мав тверду лiнiю i досить неприемний вигляд; це враження посилювали надзвичайно гострi зуби. Вони виступали над губами, навдивовижу яскравий червоний колiр яких свiдчив про неабияку життеву силу в чоловiковi такого похилого вiку. Що ж стосуеться iнших рис його обличчя, то вуха були блiдими i мали надзвичайно гострi вершечки, щелепа – широкою i вольовою, а щоки – пружкими, хоча й трохи впалими. А взагалi обличчя графа було надзвичайно блiдим.
Ще ранiше я встиг поглянути на руки, якi граф тримав на колiнах, i у свiтлi вогню вони здалися менi досить витонченими i бiлими; але тепер, придивившись до них пильнiше, я пересвiдчився, що його руки були доволi грубими i мали короткi й товстi пальцi. Як це не дивно, але в центрi долонь росло волосся. Гостро обрiзанi нiгтi були довгими i красивими. Коли ж граф нахилився до мене i доторкнувся руками, то моiм тiлом пройшла дрож, яку я не змiг стримати. Може, це сталося через його згубне дихання, але мною заволодiло вiдчуття непереборноi вiдрази, котре, як би я не старався, приховати не змiг. Вочевидь, помiтивши це, граф подався назад i з якоюсь недоброю посмiшкою знову усiвся зi свого боку камiна. Деякий час ми обидва мовчали, а коли я поглянув у вiкно, то помiтив першi слабкi проблиски прийдешнього свiтанку. Здавалося, скрiзь панувала якась дивна непорушнiсть i безмовнiсть, але прислухавшись, я почув завивання численних вовкiв, котре долинуло звiдкiлясь iзнизу, з долини. Очi графа засвiтилися, i вiн мовив:
– Тiльки-но послухайте – це дiти ночi. Яку чудову музику вони творять!
Але, мабуть, побачивши на моему обличчi здивований вираз, вiн тут же додав:
– Гай-гай, пане, вам, мешканцям мiста, не дано збагнути почуттiв мисливця.
Потiм вiн пiдвiвся i сказав:
– Але ж ви, напевне, дуже стомилися. У спальнi все приготовано для вашого вiдпочинку, а завтра можете спати стiльки, скiльки вам заманеться. Я мушу iхати i повернуся аж пiсля полудня; тож мiцного вам сну i приемних сновидiнь.
Чемно вклонившись, граф сам вiдчинив менi дверi до восьмикутноi кiмнати, i я зайшов до своеi спальнi.
Мене звiдусiль оточуе море химерних речей, мене гризуть сумнiви, мене мучить страх; на думку менi спадають дивнi речi, у яких я сам собi боюся зiзнатися. Борони мене Боже – хоча б заради дорогих менi людей!
7 травня. Знову раннiй ранок, але останню добу я тiльки й робив, що насолоджувався вiдпочинком. Я прокинувся аж пiд вечiр; мене нiхто не будив. Вдягнувшись, я пiшов до кiмнати, де ми учора вечеряли, i знайшов там на столi накритий для мене холодний снiданок, каву ж, щоб вона зберiгала тепло, поставили у горнятку на кам’яну плиту в камiнi. На столi лежала картка з написом:
«Мушу на деякий час вас покинути. Не чекайте на мене. – Д.» Тож я всiвся за стiл i добряче попоiв. Поснiдавши, я почав шукати дзвiнок, щоб повiдомити слуг про закiнчення снiданку, але не знайшов. У цьому помешканнi якимось дивним чином явно бракуе деяких речей, незважаючи на бiльш нiж достатню кiлькiсть ознак багатства, котрi мене оточували. Настiльний сервiз виготовлений iз золота, до того ж так красиво i з такою майстернiстю, що коштуе, мабуть, цiлу купу грошей. Штори, оббивка крiсел та диванiв, а також портьери мого лiжка зробленi з щонайдорожчих i щонайкрасивiших тканин; певно, в тi часи, коли iх виткали, iм цiни не було, бо на вигляд iм сотнi рокiв, а збереглися вони пречудово. Щось подiбне менi довелося бачити в Гемптон-Корт, але тi тканини були зношеними, протертими i поiденими мiллю. Але, незважаючи на це, в жоднiй кiмнатi немае дзеркала. На моему столi немае навiть туалетного люстерка, i менi довелося витягти зi с
Страница 10
оеi валiзи маленьке дзеркальце для голiння, щоби мати змогу причесатися чи поголитися. Я ще досi нiде не бачив жодного слуги i окрiм вовчого виття не чув нiякого iншого звуку. Коли я поiв – не знаю, звати це снiданком чи обiдом, бо це було десь мiж п’ятою та шостою годинами, – я почав шукати щось почитати, бо менi не хотiлося без дозволу графа блукати замком. У цiй кiмнатi не було нiчогiсiнько – анi книжок, анi газет, тут не було навiть нiяких рукописних матерiалiв. Тому я вiдчинив дверi i виявив щось на кшталт бiблiотеки. Дверi напроти не пiддалися, бо були замкненими.На мое велике задоволення, я знайшов у цiй бiблiотецi велику кiлькiсть книжок англiйською мовою – вони займали цiлi полицi, а ще я знайшов пiдшивки журналiв та газет. Стiл у центрi кiмнати був завалений англiйськими журналами та газетами, хоча серед них не було жодного свiжого примiрника. Книги ж траплялися з найрiзноманiтнiшоi тематики: iсторii, географii, полiтики, полiтичноi економii, ботанiки, геологii, права; всi вони стосувалися Англii, ii життя, традицiй та звичаiв. Там були навiть такi довiдники, як Лондонський довiдник, «Синя» та «Червона» книги,[4 - «Синя книга» – список осiб, що обiймають державнi посади; «Червона книга» – список дворянських родин. (Прим. перекл.)] альманах Вiтакера, Армiйськi та Флотськi списки i – що менi було особливо приемно бачити – Список правникiв.
Поки я роздивлявся книги, вiдчинилися дверi i увiйшов граф. Вiн сердечно привiтав мене i висловив сподiвання, що я добре вiдпочив. По тому вiн продовжив:
– Радий, що ви знайшли, як сюди пройти, бо певен, що тут е для вас багато цiкавого. Цi друзi – вiн поклав свою руку на книги – були моiми добрими помiчниками i протягом декiлькох останнiх рокiв, вiдтодi як я вирiшив поiхати до Лондона, я провiв з ними багато приемних годин. Через них я пiзнав вашу велику Англiю, а пiзнати ii – означае полюбити. Я прагну пройтися людними вулицями вашого величезного Лондона, поринути у вир i метушню його мешканцiв, жити iхнiм життям, спiвпереживати перемiни, смерть – i все-все, що робить життя життям. Але нiчого не вдiеш! – Поки що я знаю вашу мову лише з книжок. Сподiваюся, що ви, мiй друже, допоможете менi правильно розмовляти.
– Але ж, графе, – вiдказав я, – ви добре знаете англiйську i чудово нею розмовляете!
Той вклонився менi iз серйозним виглядом.
– Спасибi, мiй друже, за вашу аж надто схвальну оцiнку, але боюся, що пройшов лише невелику частину того шляху, який маю пройти. Так, я знаю граматику i слова, але ще не знаю, як iх вимовляти i правильно вживати.
– Та нi ж бо, – переконував я його, – ви розмовляете напрочуд гарно.
– Не думаю, – вiдповiв граф. – Я добре розумiю, що якби я перебрався до Лондона i почав би там розмовляти англiйською, то не було б жодного, хто не розгледiв би в менi чужинця. Це мене не влаштовуе. Тут я – аристократ, магнат; мене знають i поважають простолюдини, бо я – пан. Але iноземець у чужiй краiнi – це нiхто, люди його не знають, а не знати – означае ставитися абсолютно байдуже. Я буду радий, якщо стану як решта, щоб, побачивши мене або почувши мою англiйську, нiхто б не зупинився i не сказав: «Диви! Чужинець!» Я так довго був паном, що менi хотiлося б i надалi себе ним вiдчувати – або принаймнi, щоб нiхто не став моiм паном. Ви прибули сюди не тiльки як посланець мого друга Пiтера Хокiнса, що з Ексетера, аби пояснити менi все про мiй новий маеток у Лондонi. Ви, сподiваюся, побудете тут зi мною певний час, щоб упродовж наших бесiд я мав би змогу навчитися англiйськоi вимови, i я хотiв би, щоб ви вказували менi на моi – навiть найдрiбнiшi помилки у вимовi. Перепрошую, що мене сьогоднi так довго не було, але ви, я певен, виявите поблажливiсть до того, хто мае на руках так багато справ.
Звичайно ж, я всiляко запевнив його у моiй поблажливостi i спитав, чи можна менi заходити до цiеi кiмнати, якщо я того забажаю. Граф вiдповiв:
– Так, звичайно, – i додав: – У цьому замку ви можете заходити куди захочете, окрiм тих кiмнат, де замкненi дверi, i, природно, окрiм тих мiсць, куди ви заходити не захочете. Існують певнi причини, через якi все в цьому замку е таким, яким воно е, i якби ви дивилися на речi моiми очима i знали те, що знаю я, то, можливо, краще б на цьому розумiлися.
Я вiдповiв, що не маю сумнiвiв щодо цього, i вiн продовжив:
– Ми в Трансiльванii, а Трансiльванiя – це не Англiя. Нашi звичаi вiдрiзняються вiд ваших, i ви обов’язково зiткнетеся тут iз багатьма дивними речами. Бiльше того, судячи з тих ваших вражень, про якi ви менi розповiли, вам уже довелося пiзнати декотрi iз цих дивних речей.
Сказане спричинилося до тривалоi розмови; а оскiльки видно було, що граф хотiв поговорити – нехай лише самоi розмови заради – то я поставив йому багато запитань стосовно того, що вже встигло зi мною трапитися або впало менi в око. Інколи вiн ухилявся вiд теми розмови або ж робив вигляд, що не розумiе, про що йдеться, але загалом вiдповiв на всi моi запитання цiлком щиро. Плинув час, розмова тривала, я посмiливiшав i з
Страница 11
питав мого господаря про деякi дивнi речi, що трапилися попередньоi ночi: наприклад, чому вiзник ходив туди, де виднiлися голубi вогники. Чи правда, що цi вогники вказували мiсце, де сховали золото? Граф пояснив менi, що, як заведено вважати, раз на рiк у певну нiч – фактично це була нiч учорашня, коли, за повiр’ям, усi злi духи отримують необмежену владу – над кожним мiсцем, де було сховано скарб, можна бачити голубий вогонь.– Можна майже не сумнiватися в тому, – продовжив вiн – що в мiсцях, через якi ви проiжджали минулоi ночi, ховали скарби, бо за цю землю столiттями воювали валахи, саксонцi i турки. Гадаю, в цих краях немае жодного фута землi, не политого людською кров’ю – кров’ю патрiотiв або завойовникiв. У давнину траплялися лихi часи, коли австрiйцi та угорцi приходили сюди цiлими ордами, а патрiоти виходили iм назустрiч, щоби дати вiдсiч – чоловiки й жiнки, старi й малi; вони чекали iхнього приходу на скелях, якi височили над перевалами, i намагалися знищити нападникiв, навмисне влаштовуючи обвали камiння. Коли ж загарбники святкували перемогу, то iм дiставалося дуже мало, бо все цiнне, що було, люди ховали у рiдну землю.
– Але як же цi скарби, – запитав я, – так довго не могли знайти, коли iх можна було легко виявити за допомогою таких надiйних покажчикiв? – Граф посмiхнувся, i губи, пiднявшись, якимось дивовижним чином оголили ясна з довгими, гострими, як у собаки, зубами. Потiм вiдповiв:
– Тому що наш селянин у глибинi душi – бовдур i боягуз! Цi вогнi з’являються лише однiеi ночi, а цiеi ночi жодна людина у наших краях не висуне i носа зi свого помешкання без крайньоi на те потреби. До того ж, ясновельможний пане, якщо б навiть хтось це i зробив, то вiн не знав би, як вчинити. І навiть той простолюдин, котрий, як ви розповiдали менi, позначив те мiсце, де був вогонь, не знатиме, де його шукати вдень – попри те, що вiн сам його позначив. Б’юся об заклад, ви не зможете знайти тi мiсця знову!
– Тут ви маете рацiю, – вiдповiв я. – Я навiть гадки не маю, де iх шукати.
Пiсля цього ми перейшли до iнших тем. Нарештi граф мовив:
– Нумо розкажiть менi про Лондон i той будинок, який ви для мене знайшли!
Вибачившись за свою недбалiсть, я пiшов до моеi кiмнати, щоб дiстати папери з валiзи. Упорядковуючи iх, я почув у сусiднiй кiмнатi бряжчання порцеляни та срiбла, а проходячи через неi, побачив, що зi столу прибрали посуд i засвiтили лампу, бо на той час вже сутенiло. Лампу засвiтили i в кабiнетi, тобто у бiблiотецi; я застав там графа, який лежав на диванi i читав, причому не що-небудь, а Англiйський путiвник Бредшоу. Коли я увiйшов, вiн прибрав книги та папери зi столу, i ми поринули у всiлякi плани, документи i цифри. Графа цiкавило буквально все, тому вiн засипав мене величезною кiлькiстю запитань про будинок та його околицi. Видно було, що вiн доклав максимум зусиль, щоби заздалегiдь дiзнатися якомога бiльше про свiй майбутнiй маеток, бо наприкiнцi стало ясно, що вiн знав про предмет нашоi розмови набагато бiльше, нiж я. Коли я вказав йому на це, вiн вiдповiв:
– Так, друже мiй, але чому б нi? Коли я приiду туди, то буду сам-самiсiнький, поряд не буде мого друга Харкера Джонатана, щоб виправляти мене i допомагати; о, перепрошую! Джонатана Харкера – тут я за нашим звичаем поставив прiзвище перед iм’ям. Вiн перебуватиме в Ексетерi, на вiдстанi багатьох миль i, можливо, працюватиме над офiцiйними паперами разом з iще одним моiм приятелем, Пiтером Хокiнсом. Ось так!
Ми почали з усiею ретельнiстю вивчати справу купiвлi маетку в Перфлiтi. Пiсля того як я виклав йому факти, заручився його пiдписом пiд необхiдними документами i написав супровiдного листа, щоби усе це надiслати мiстеру Хокiнсу, граф спитав мене, як це я примудрився натрапити на таке пiдходяще мiсце. У вiдповiдь я зачитав йому зробленi мною у той час нотатки, котрi я й наводжу тут:
«У Перфлiтi, на якомусь путiвцi, я наштовхнувся саме на те, що, здаеться, i потрiбно було знайти, до того ж там висiло уже добряче вицвiле оголошення про продаж цього маетку. Саме мiсце огороджено високою стiною, збудованою у старовинному стилi з величезних кам’яних брил, яка явно не ремонтувалася впродовж багатьох рокiв. Зачиненi ворота зробленi з товстелезних дубових дощок та залiза, геть роз’iденого iржею.
Цей маеток називаеться Карфакс; його назва е, вочевидь, перекрученим старовинним «Катр Фас», що означае «чотири сторони», бо сам будинок мае чотири сторони, котрi збiгаються з частинами свiту на компасi. Загалом площа маетку становить приблизно двадцять акрiв, повнiстю оточених вищезгаданою солiдною кам’яною стiною. У маетку багато дерев, завдяки чому деякi дiлянки мають похмурий вигляд; е також глибокий ставок або ж маленьке озеро з темною водою, котре, мабуть, живиться якимись пiдземними джерелами, оскiльки вода е чистою i зi ставка витiкае пристойного розмiру струмок. Будинок е дуже великим, i споруджений вiн, на мою думку, не коли-небудь, а мабуть аж у середньовiччя, бо одна його частина збудована iз товстелезного каменю i
Страница 12
ае лише кiлька вiкон високо угорi, причому всi вони захищенi масивними залiзними гратами. Це виглядае як частина фортецi, а поруч розташована стара капличка, або ж церква. Я не змiг до неi потрапити, бо не мав iз собою ключа до дверей, що вели з будинку до каплицi, але натомiсть я зробив своiм «Кодаком» декiлька ii фотографiй з рiзних точок. Сам будинок було добудовано пiзнiше, але у вкрай недбалий спосiб, тож про площу, яку вiн займае, – а вона, вочевидь, е чималою – я можу лише здогадуватися. Розташованих поруч будинкiв дуже мало; один iз них е недавно зведеною спорудою, яку перетворили на приватний притулок для психiчно хворих. З самого маетку його, однак, не видно».Коли я закiнчив читати, граф сказав:
– Я задоволений тим, що будинок старовинний i великий. Сам я належу до старовинного роду, тому переiзд до нового будинку для мене е смертi подiбним. Помешкання не обживаеться за один день, i взагалi: день-другий – i не помiтиш, як столiття промайнуло. Я також у захватi вiд того, що там е старовинна каплиця. Нам, трансiльванським аристократам, важливо знати, що нашi костi не покоiтимуться разом iз простими смертними. Я не прагну анi розваг, анi веселощiв; менi не потрiбна яскрава чуттевiсть щедрого сонячного свiтла та iскристих вод, котрi так до вподоби молодим i безтурботним. Я вже немолода людина, i мое серце, в якому уже довгi роки живе туга за померлими, не е схильним до веселощiв. Бiльше того, стiни мого замку зруйнованi; майже скрiзь пануе морок, а вiтер дихае холодом через розбитi парапетнi стiнки та вибитi шибки. Я люблю прохолоду i тiнь, люблю бувати, коли забажаю, наодинцi зi своiми думками.
Не знаю чому, але цi слова суперечили виразу його обличчя, а може, сама форма обличчя надавала його посмiшцi лиховiсного та похмурого вигляду.
Незабаром граф, вибачившись, полишив мене, попросивши до того скласти докупи усi моi документи. Якийсь короткий час його не було, тож я почав придивлятися до книжок, що були довкола мене. Однiею з них був атлас, вiдкритий – ясна рiч – на Англii; схоже було, що саме цiею картою користувалися найбiльше. Поглянувши на неi, я побачив, що деякi мiсця обведенi маленькими кружальцями, а придивившись, помiтив, що одне з них було поблизу Лондона з його схiдного боку – вочевидь там, де знаходився новий маеток графа, а двома iншими були Ексетер i Вiтбi, що на Йоркширському узбережжi.
Проминула, мабуть, цiла година, перш нiж граф повернувся.
– Ага! – сказав вiн. – Усе ще сидите над вашими книжками? От i добре! Але вам не слiд працювати увесь час. Ходiмо, мене сповiстили, що вечерю подано.
Вiн узяв мене пiд руку, i ми пiшли до сусiдньоi кiмнати, де на столi на мене чекала розкiшна вечеря. Граф знову вибачився, бо вже встиг пообiдати, коли був у вiд’iздi. Але, як i минулоi ночi, вiн усiвся поруч i теревенив про те i се, поки я iв. Як i минулоi ночi, я курив сигару, а граф сидiв бiля мене, невимушено розмовляючи i ставлячи запитання на всiлякi теми, а тим часом година линула за годиною. Я здогадувався, що вже дуже пiзно, але нiчого не казав, бо вiдчував себе зобов’язаним всiляко задовольняти бажання мого господаря. Спати менi не хотiлося, оскiльки вчорашнiй тривалий сон змiцнив моi сили, але все одно я не мiг не вiдчути того ознобу, який зазвичай охоплюе людину з наближенням свiтанку, котрий – по-своему – е схожим на змiну вiдпливу на приплив. Кажуть, що люди на межi смертi часто помирають удосвiта або у промiжку мiж вiдпливом i припливом; кожен, хто, подiбно до мене – змореного i прикутого до свого мiсця почуттям обов’язку, – мав змогу вiдчувати цю змiну в атмосферi, здатен у це повiрити. Раптом почувся крик пiвня, що з надприродною пронизливiстю долинув до нас через чисте вранiшне повiтря, i граф Дракула рiзко схопився на ноги:
– Оце так! Знову засидiлися до ранку! Яка ж це недбала нечемнiсть з мого боку – так довго змушувати вас не спати. Вам слiд зробити вашi розповiдi про дорогу моему серцю Англiю, мою нову краiну, менш цiкавими, щоби я мав змогу помiчати, як швидко плине час.
І, чемно вклонившись, вiн пiшов.
Я увiйшов до своеi кiмнати i пiдняв штори, але це було нi до чого, бо мое вiкно виходило у двiр; тож все, що я змiг побачити, – це червонувато-сiре передсвiтанкове небо. Тому я знову опустив штори i зробив запис у щоденнику про день, що проминув.
8 травня. Починаючи писати цей щоденник, я побоювався багатослiвностi, але тепер радий, що iз самого початку став придiляти багато уваги подробицям, бо в цьому замку i у всьому, що з ним пов’язане, е щось настiльки химерне, що я просто не можу не вiдчувати занепокоення. Так хочеться, щоб усе скiнчилося для мене добре, i яка шкода, що я взагалi сюди приiхав! Можливо, це нiчне життя так впливае на мене, але ж це ще далеко не все! Якби було з ким поговорити, то я ще б якось мiг триматися, але тут нiкого немае. Адже один-единий мiй спiврозмовник – це граф! Боюся, що я тут – едина жива душа. Тож я буду настiльки прозаiчним, наскiльки менi дозволять факти; це дасть менi змогу триматися i не давати у
Страница 13
вi заволодiти мною. Якщо це станеться, то я загину. Тому дозвольте менi описувати ситуацiю, якою вона е або – видаеться.Коли я лiг, то проспав лише декiлька годин, пiсля чого пiдвiвся, вiдчуваючи, що бiльше не засну. Повiсивши свое дзеркальце для голiння бiля вiкна, я почав голитися. Раптом я вiдчув на своему плечi руку, i голос графа промовив до мене: «Доброго ранку». Я аж сiпнувся, бо мене здивувало те, що я не побачив його у дзеркалi, де вiдбивалася вся кiмната позаду мене. Смикнувшись, я трохи порiзався, але тiеi митi цього не помiтив. Вiдповiвши на привiтання графа, я знову поглянув у дзеркальце, щоб пересвiдчитись у своiй помилцi. Цього разу не могло бути жодних сумнiвiв, бо вiн стояв поруч зi мною i я бачив його бiля свого плеча. Але у дзеркалi його вiдображення не було! Можна було бачити усю кiмнату позаду мене, але в нiй жодних ознак жодноi людини, окрiм мене самого! Це був вкрай приголомшливий факт, котрий, поряд з iншими химерними випадками, лише посилив те непевне вiдчуття тривоги, яке охоплювало мене у близькiй присутностi графа. Тiеi самоi митi я побачив, що ранка трохи кровоточила i кров стiкала по щоцi. Я поклав бритву i напiвобернувся, щоби взяти липучий пластир. Коли граф побачив мое обличчя, його очi спалахнули якимось демонiчним шаленством, i вiн раптом схопив мене за горло. Я вiдсахнувся, i його рука торкнулася мотузки, на якiй трималося розп’яття. Це миттево змiнило його, лють минула так швидко, що я почав сумнiватися, а чи була вона взагалi.
– Обережнiше, – сказав граф, – дивiться, як ви себе порiзали. У цих краях це набагато небезпечнiше, нiж вам здаеться.
Схопивши дзеркальце для голiння, вiн продовжив:
– Саме через цю гидоту i сталася халепа. Це – нiкчемна iграшка для чоловiчого марнославства. Геть ii!
І розчинивши важку вiконну раму одним порухом своеi страшноi руки, граф викинув дзеркальце, яке розбилося далеко внизу на друзки об камiння, яким було вимощено двiр. Потiм, не вимовивши нi слова, вiн пiшов. Це було дуже прикро, бо тепер я не бачитиму себе пiд час голiння, хiба що спробую скористатися футляром для годинника або горщиком для голiння, на щастя, зробленим iз металу.
Зайшовши до iдальнi, я побачив на столi приготований снiданок, але графа не було. Так я поснiдав на самотi. Дивно, але я ще й досi не бачив, як граф iсть або п’е. Вiн такий дивний! Пiсля снiданку я трохи повештався по замку i позаглядав туди-сюди. Вийшовши на схiдцi, я знайшов кiмнату, повернену на пiвдень. З неi вiдкривався чудовий краевид, i з того мiсця, де я стояв, усе було дуже добре видно. Замок розташовано на самому краечку моторошноi прiрви. Кинутий з вiкна камiнь падатиме тисячу футiв униз, нi об що не вдарившись на своему шляху! Скрiзь, куди сягае погляд, – море зелених крон дерев, мiж якими де-не-де виднiються прогалини, що вказують на глибокi провалля. То тут, то там можна бачити срiблястi ниточки рiчок, що течуть, звиваючись, ущелинами через лiси.
Але наразi я не надто налаштований описувати красоти, бо, продовживши пiсля цiеi кiмнати своi дослiдження замку, я скрiзь знайшов у ньому самi лише дверi, дверi та дверi – усi замкненi на замок або на засув. Окрiм вiкон у стiнах замку, тут нiде немае доступного виходу.
Замок е справжнiсiнькою в’язницею, i я у нiй – в’язень!
Роздiл ІІІ
Щоденник Джонатана Харкера
(продовження)
Коли до мене дiйшло, що я – в’язень, я наче сказився. Я носився сходами, сiпаючи кожнi дверi i висовуючись iз кожного знайденого мною вiкна, але незабаром переконанiсть у своiй безпорадностi взяла гору над iншими моiми почуттями. Згадуючи своi дii декiлька годин по тому, я роблю висновок, що, мабуть, на якийсь час я збожеволiв, бо поводився, наче щур у пастцi. Однак, остаточно переконавшись у своiй безпорадностi, я спокiйно сiв – так само спокiйно, як я робив усе у своему життi – i почав мiркувати – як же найкраще вчинити у цiй ситуацii? Я все ще продовжую мiркувати i поки що не дiйшов якогось конкретного висновку. Менi ясно лише одне: про моi думки не варто повiдомляти графовi. Вiн чудово усвiдомлюе, що я е в’язнем; i оскiльки вiн сам це влаштував, при цьому керуючись, вочевидь, якимись особливими мотивами, то вiн лише спробуе якось мене обдурити, якщо я повнiстю йому вiдкриюся. Наскiльки я мiг збагнути, мiй найкращий план мав полягати в тому, щоб тримати своi вiдкриття i страхи в собi, при цьому пильно стежачи за всiм, що вiдбуваеться. Гадаю, що я або пiддався власним страхам, як та мала дитина, або ж справдi вскочив у жахливу халепу; якщо iстинним е останне припущення, то менi слiд – i зараз, i надалi – докласти максимум зусиль i кмiтливостi, щоб iз цiеi халепи виплутатися. Не встиг я дiйти цього висновку, як почув, що внизу грюкнули важкi дверi – це повернувся граф. Вiн не одразу зайшов у бiблiотеку, тож я обережно проникнув до своеi кiмнати i побачив графа, який застилав лiжко. Це дуже здивувало мене, але лише пiдтвердило те, про що я весь час здогадувався: слуг у замку не було. Остаточно я в цьому переконався тодi, коли через щiл
Страница 14
ну у дверях побачив, як мiй господар накривае на стiл у iдальнi – якщо вiн сам виконуе всi цi лакейськi обов’язки, то це е очевидним доказом того, що бiльше це робити нiкому. Ця думка вселила в мене страх, бо якщо у замку бiльше нiкого не було, то, напевне, сам граф i був тим вiзником, котрий доставив мене сюди. Вiд цiеi думки я зацiпенiв вiд жаху, бо якщо це справдi так, то що означала його здатнiсть приборкувати вовкiв одним лише рухом руки, не говорячи при цьому анi слова? Чому всi люди у Бистрицi та в дилiжансi так боялися за мене? Що означали подарованi менi хрестик, головка часнику, шипшина, а також кетяг горобини? Борони Боже ту добру жiнку, яка повiсила хрестик менi на шию! Щоразу, коли я доторкаюся до нього, вiн дае менi втiху i силу. Як це дивно, що рiч, яку мене навчили сприймати несхвально як таку, що вiдгонить iдолопоклонством, тепер, у годину тривоги й самотностi, стала менi в пригодi. Чи, може, сама ця рiч мiстить у собi щось незвичайне, чи, може, вона е своерiдним посередником, дiевим помiчником, котрий передае спогади про спiвчуття та втiху? Колись, якщо трапиться нагода, треба буде вивчити це питання i визначитися щодо мого ставлення до нього. А поки що слiд з’ясувати все про графа Дракулу, оскiльки це допоможе менi у всьому розiбратися. Сьогоднi вночi вiн зможе багато про себе розповiсти, якщо я поверну розмову в цьому напрямi. Проте я мушу бути дуже обережним, щоб не збудити у нього нiяких пiдозр.Опiвночi. Ми з графом мали тривалу розмову. Я поставив йому декiлька запитань з iсторii Трансiльванii, i вiн швидко та емоцiйно пiдхопив цю тему. Розповiдаючи про людей та подii, особливо про битви, вiн говорив так, наче сам брав у них участь. Пiзнiше вiн пояснив це тим, що для магната честь його дому i його роду е його власною честю, iхня слава е його славою, а iхня доля – його долею. Щоразу, говорячи про свiй рiд, вiн завжди казав «ми», майже завжди використовуючи множину, як це притаманно королям. Шкода, що я не змiг точно записати всi його слова, бо для мене це було вкрай цiкаво i незвично. Здавалося, його розповiдь мiстила в собi всю iсторiю цього краю. Промовляючи, вiн розпалився i став походжати кiмнатою, смикаючи себе за довжелезнi бiлi вуса i хапаючи все, що потрапляло йому пiд руки, наче збираючись розчавити цi предмети самими лише руками. А один його пасаж я записав настiльки точно, наскiльки змiг, бо в ньому граф у своерiдний спосiб виклав iсторiю свого роду:
«Ми, секеi, маемо право пишатися собою, бо в наших жилах тече кров багатьох хоробрих племен, котрi билися, як леви, за володарство. Сюди, у водоверть европейських народiв, принесло плем’я угрiв з Ісландii той бойовий дух, котрий передали йому Тор i Один i котрий безстрашнi скандинавськi воiни проявили з такою немилосердною жорстокiстю на узбережжях Європи – та й не лише Європи, але й Азii та Африки, – що тамтешнiм мешканцям здалося, нiби прийшли якiсь люди-вовки, справжнi перевертнi. Коли вони дiйшли до цих краiв, то знайшли тут гунiв, чие войовниче шаленство прокотилося землею, наче вогненна хвиля, а знищуванi ними народи увiрували в те, що у венах цих завойовникiв текла кров давнiх вiдьмакiв, котрi, будучи вигнаними зi Скiфii, породичалися з дияволами пустелi. Бовдури й телепнi! Чи може якийсь диявол чи вiдьмак зрiвнятися з величним Аттилою, чия кров тече у цих жилах? – Граф пiдняв своi руки. – Що ж тут дивного, що ми були народом-переможцем? Що було дивного в нашiй гордостi? І чи слiд дивуватися з того, що ми прогнали звiдсiля мадярiв, ломбардiйцiв, аварiв, болгар та туркiв, якi сунули сюди тисячами? Чи дивно те, що коли Арпад зi своiм воiнством, захопивши Угорщину, дiйшов до кордону, то знайшов там нас; що саме там було завершено Honfoglalas, тобто пiдкорення? А коли угорська навала повернула на схiд, то секеiв проголосили родичами переможцiв-мадярiв, i нам на багато столiть ввiрили охорону турецького кордону, ба навiть бiльше – безупинне його пильнування, бо, як кажуть турки, «спить вода, але не спить ворог». Хто з усiх чотирьох народiв охочiше за нас отримував «кривавий меч» або швидше за нас, спонуканих його войовничим покликом, гуртувався пiд прапорами короля? Коли ж настав час помститися за велику ганьбу моеi краiни, ганьбу Косово, коли прапори валахiв та мадярiв впали пiд тиском мусульманського пiвмiсяця, то хто, як не представник мого роду, воевода, перетнув Дунай i перемiг турка на його територii? Це був не хто-небудь, а один iз роду Дракула! Яке горе, що його нiкчемний рiдний брат, програвши бiй, продав турковi своiх людей, вкривши iх ганьбою рабства! І чи не той самий Дракула, надихаючи на боротьбу iнших своiх одноплемiнникiв, в подальшi роки неодноразово водив свое вiйсько за Велику Рiку в Туреччину; а зазнавши поразки, ходив на турка знову i знову, хоча повертатися йому доводилося самому, бо все його воiнство гинуло посiченим у битвi? Але вiн знав, що лише вiн самотужки зможе врештi-решт перемогти ворога! Подейкували, що той воевода думав лише про себе. Яка дурниця! Хто такi селяни без справжнього
Страница 15
ождя? Хiба ж можна воювати без розуму i запалу? І знову ж таки – коли пiсля Мохачськоi битви ми скинули угорське ярмо, то серед вождiв були ми, нащадки роду Дракула, бо дух наш не терпить неволi. Як бачите, мiй юний друже, секеi i рiд Дракула – як iхня життева енергiя, iхнiй розум, iхнiй гострий меч – можуть похвалитися величною iсторiею, до якоi далеко таким вискочкам, як Габсбурги та Романови. Та проминули славетнi бойовi днi. У нинiшню епоху ганебного миру кров е надто цiнною субстанцiею, а про трiумфи великих народiв сьогоднi лише розповiдають казочки».Саме на цьому наблизився ранок, i ми пiшли спати. (До речi: мiй щоденник починае страшенно нагадувати або початок «Тисячi i однiеi ночi», бо все мае припинитися зi спiвом пiвня, або привид батька Гамлета.)
12 травня. Дозвольте менi почати з фактiв – прозаiчних голих фактiв, пiдтверджених книгами i цифрами, фактами, стосовно яких не може виникнути жодних сумнiвiв. Я не можу плутати iх iз враженнями, котрi пiдкрiплюються лише моiми спостереженнями або моiми спогадами про них. Учора ввечерi граф, зайшовши до моеi кiмнати, почав розпитувати мене про юридичнi, а також деякi бiзнесовi справи. До цього я весь день пронудьгував за книгами, тож просто якогось заняття заради почав згадувати деякi справи, за якими я екзаменувався у корпорацii баристерiв «Лiнкольнз Інн». У розпитуваннях графа проглядала певна методика, тож я спробую викласти iх послiдовно; може, ця iнформацiя якимось чином або через якийсь час стане менi у пригодi.
По-перше, граф запитав мене, чи може мешканець Англii мати двох i бiльше правникiв. Я вiдповiв, що, за бажанням, вiн може мати iх цiлу дюжину, але нерозумно було б, якби угодою займалося декiлька правникiв, оскiльки пiд час ii укладення його iнтереси мае право представляти лише один правник, раптова замiна якого неодмiнно зашкодить iнтересам клiента. Здаеться, вiн добре зрозумiв сказане i запитав, чи не виникнуть якiсь практичнi труднощi, коли, скажiмо, одна людина займатиметься банкiвськими справами, а iнша – перевезеннями, якщо виникне потреба у нагальнiй допомозi в мiсцевостi, розташованiй далеко вiд домiвки правника, який вестиме банкiвськi справи. Я попросив графа точнiше сформулювати запитання, щоб моя вiдповiдь аж нiяк не змогла його дезiнформувати; тож вiн сказав:
– Зараз я поясню. Ваш i мiй друг, мiстер Пiтер Хокiнс, сидячи в затiнку вашого чудового собору в Ексетерi, який знаходиться далеко вiд Лондона, купуе для мене – за вашого милостивого сприяння – маеток у Лондонi. Чудово! А тепер скажу вам щиро, щоб вам не видалося дивним те, що я скористався послугами правника, котрий мешкае так далеко вiд Лондона, а не залучив до справи когось iз мiсцевих юристiв: я мотивувався прагненням не допустити можливостi, щоб у цiй угодi обслуговувалися ще чиiсь мiсцевi iнтереси, окрiм моiх власних. А тепер припустiмо, що я, як людина дiлова, захочу постачати товари, скажiмо, до Ньюкасла, Дарема, Гарвiча або Дувра – то чи не легше було б доручити iншим людям виконувати це завдання у вищезгаданих портах?
Я вiдповiв, що вчинити у такий спосiб було б зовсiм неважко, але ми, правники, користуемося системою посередницьких послуг, котрi ми надаемо одне одному, щоб клiент мiг просто довiрити ведення своiх справ якомусь одному правнику i той виконував би всi його вказiвки i побажання.
– Але ж я й сам маю право контролювати своi справи, чи не так? – запитав граф.
– Звичайно ж, – вiдповiв я, – й так часто роблять дiловi люди, котрi не бажають, щоб хтось був у курсi iхнiх справ.
– Чудово! – сказав граф i продовжив розпитувати мене про те, як здiйснюються подiбнi доручення i якi папери при цьому треба заповнювати, а також про труднощi, якi можуть виникнути, але яким можна запобiгти завдяки передбачливостi. Я постарався щонайкраще все це йому пояснити, й у мене склалося враження, що з нього вийшов би прекрасний правник, бо вiн все передбачав i про все встигав подумати. Для людини, яка нiколи не була в нашiй краiнi i яка явно не мала значного досвiду в бiзнесi, його знання та проникливiсть були просто вражаючими. Задовольнивши свою цiкавiсть стосовно тих тем, якi ми обговорювали, i отримавши вiд мене пiдтвердження, котре я постарався зробити максимально переконливим за допомогою наявних у мене книжок, граф несподiвано пiдвiвся i спитав:
– Чи писали ви нашому друговi мiстеру Хокiнсу або комусь iншому пiсля того, як надiслали йому свого першого листа? – Приховуючи роздратування, я вiдповiв, що не писав i що досi не мав для цього жодноi нагоди.
– Тодi пишiть зараз, мiй юний друже, – сказав вiн, поклавши менi на плече свою важку руку, – пишiть нашому приятелевi або комусь iще i зазначте, будь ласка, що пробудете зi мною ще мiсяць, починаючи з сьогоднiшнього дня.
– Ви хочете, щоб я гостював у вас так довго? – запитав я, i серце мое похолонуло вiд такоi перспективи.
– Я дуже цього хочу; бiльше того – я не приймаю нiяких заперечень. Коли ваш хазяiн, тобто роботодавець, домовився, що хтось приiде сюди вiд його iменi, то малося
Страница 16
на увазi, що на першому планi будуть моi власнi потреби. Я вiд цiеi домовленостi не вiдмовлявся. Чи не так?Я змушений був погодитися, бо iншоi альтернативи не мав. Це була справа мiстера Хокiнса, а не моя, i тому я мусив думати передусiм про нього, а не про себе; до того ж, коли граф Дракула говорив, то у його очах i поставi було щось таке, що змусило мене пригадати, що я е в’язнем, а значить, попри все мое бажання, не маю вибору. У моiй вимушенiй згодi граф узрiв свою перемогу, а в моему стривоженому обличчi – владу надi мною, вiн одразу скористався цими перевагами, але у свiй звичайний ввiчливий спосiб, якому важко протистояти:
– Я прошу вас, мiй любий юний друже, нi про що, окрiм справи, не згадувати у ваших листах. Вашим приятелям, безперечно, приемно буде знати, що з вами усе гаразд i що ви прагнете якнайскорiше до них повернутися. Чи не так? – Промовивши це, граф подав менi три аркушi поштового паперу i три конверти. Це був папiр найвищоi закордонноi якостi; поглянувши спочатку на нього, а потiм на графа, i помiтивши його спокiйну посмiшку, що оголила гострi, мов у собаки, зуби, котрi виступали над нижньою губою, я збагнув так виразно, наче почув це вiд нього, що мушу бути обережним у своiх листах, бо вiн, цiлком можливо, зможе iх прочитати. Тому наразi я вирiшив написати лише формальнi нотатки, але потайки повiдомити про все мiстера Хокiнса, а також Мiну, бо з нею я мiг листуватися стенографiчно i граф все одно не змiг би у цьому розiбратися. Написавши своi два листи, я сидiв i мовчки читав, а тим часом граф написав власнi листи, заглядаючи при цьому в якiсь книжки, що лежали на столi бiля нього. Потiм вiн взяв моi листи, поклав iх разом зi своiми бiля якихось рукописних матерiалiв, а коли за ним зачинилися дверi, я нахилився i взяв його листи, що лежали на столi адресами донизу. При цьому я не вiдчував нiяких докорiв сумлiння, бо в цiй ситуацii вважав за необхiдне захищатися усiма можливими засобами.
Один лист призначався Семюелу Ф. Бiллiнгтону, що мешкав за адресою № 7, Кресент, Вiтбi, другий – пану Льойтнеру, який жив у Варнi; третiй лист був адресований фiрмi «Куттс & Кo», що в Лондонi, а четвертий – банкiрськiй фiрмi «Клопшток & Бiлройт» у Будапештi. Другий та четвертий листи не були запечатаними. Тiльки я захотiв поглянути на них, як побачив, що ручка на дверях поворухнулася. Я щойно встиг покласти листи на мiсце, вiдкинутися назад i взяти в руки книгу, як до кiмнати увiйшов граф, тримаючи ще одного листа. Вiн взяв листи, що лежали на столi, ретельно iх запечатав, а потiм обернувся до мене:
– Вибачте менi, будь ласка, але цього вечора я мушу зробити багато приватних справ. Сподiваюся, ви знайдете для себе все, що вам потрiбно.
Вже бiля дверей вiн обернувся, зробив невеличку паузу i додав:
– Раджу вам, мiй милий юний друже, – нi, я просто попереджаю вас з усiею серйознiстю, що коли ви захочете покинути цi кiмнати, то вам у жодному разi не слiд лягати спати у якiйсь з iнших частин замку. Це давня споруда, вона е хранителем численних спогадiв, тому для тих, хто матиме необачнiсть заснути у неналежному мiсцi, е в запасi поганi сни. Стережiться! Якщо станеться так, що сон зараз або коли-небудь долатиме вас, то чимдуж поспiшайте до своеi спальнi чи до якоiсь iз цих кiмнат, i тодi вашому вiдпочинковi нiчого не загрожуватиме. Але якщо не будете обережнi, то… – i граф закiнчив свою промову погрозливим i огидним жестом, удаючи, нiби вiн умивае руки. Я зрозумiв його прекрасно i сумнiвався лише в одному: чи зможе якийсь сон бути жахливiшим за ту страшну павутину таемничого мороку i химерностi, яка дедалi загрозливiше нависала надi мною.
Трохи згодом. Я залишаю останнi слова без змiн, але наразi про сумнiв уже не йдеться. Я не боятимуся спати скрiзь, де немае графа. Над узголiв’ям свого лiжка я причепив хрестик – гадаю, що в такий спосiб я убережу свiй вiдпочинок вiд поганих снiв; тож там цей хрестик i висiтиме.
Коли граф полишив мене, я пiшов до своеi кiмнати. Трохи згодом, переконавшись, що скрiзь пануе тиша, я вийшов i пiднявся камiнними сходами туди, звiдки вiдкривався вид на пiвдень. Ця широка панорама – на вiдмiну вiд затiнку вузького подвiр’я – давала якесь вiдчуття свободи, котра, втiм, була для мене зараз недосяжною. Вдивляючись у безкрайнiй обрiй, я вiдчув, що й справдi перебуваю у в’язницi; менi раптом захотiлося ковтка свiжого повiтря – нехай хоч i прохолодного, нiчного. Я починаю вiдчувати, що мое нiчне життя справляе на мене негативний вплив. Воно розладнуе моi нерви. Я вже лякаюся власноi тiнi, мене переповнюють всiлякi жахливi видiння. Один Бог знае, чи е пiдстави для моiх жахiв у цьому осоружному мiсцi! Я продовжував споглядати прекрасний краевид, скупаний у нiжно-жовтому мiсячному сяйвi, аж доки не почало розвиднятися. Далекi гори розтанули у м’якому вранiшньому свiтлi, а тiнi у долинах та ущелинах набули шовковисто-чорного вiдтiнку. Навкруги було так красиво, що я трохи збадьорився; з кожним ковтком свiжого повiтря в мене вливався мир i спокiй. Коли я визирнув
Страница 17
iз вiкна, то помiтив якийсь рух внизу лiворуч, поверхом нижче – якраз навпроти того мiсця, куди, судячи iз розташування кiмнат, мали виходити вiкна кiмнати, у якiй мешкав граф. Вiкно, бiля якого я стояв, було високе i широке, з камiнною перечкою; незважаючи на дощi та вiтри, воно iще зберiгало цiлiснiсть, хоча рами в ньому не було, вочевидь, уже чимало рокiв. Я вiдсахнувся i сховався за камiнним оздобленням, а потiм обережно визирнув знову.Що я побачив, то це голову графа, що висувалася з вiкна. Обличчя не було видно, але я впiзнав його за потилицею та порухом спини i рук. У будь-якому випадку я безпомилково упiзнав би руки, уважно придивитися до яких мав ранiше багато можливостей. Спочатку я вiдчув цiкавiсть i здивувався, бо подиву гiдно, як хоч найменша дрiбниця може зацiкавити людину, що вiдчувае себе в’язнем. Але цi почуття невдовзi змiнилися почуттями вiдрази i жаху, коли я побачив, як граф, повнiстю вилiзши з вiкна, поповз униз уздовж стiни замку, що нависала над страхiтливою безоднею, причому вiн повз обличчям донизу, а його плащ розвiвався навколо нього, наче велетенськi крила. Спочатку я не йняв вiри своiм очам, подумавши, що це якась оптична iлюзiя, створена мiсячним свiтлом, химерний тiньовий ефект. Але придивившись, я збагнув, що помилки бути не може. Я побачив, як пальцi рук та нiг чiпляються за краi камiнних брил, мiж якими вже не було будiвельного розчину, бо з роками вiн осипався; тож граф, використовуючи кожен виступ i кожну нерiвнiсть, рухався з чималою швидкiстю, як ящiрка, вниз по стiнi.
Що ж це за людина така? Чи може це якась iстота в людськiй подобi? Я вiдчув, як мене охопив жах перед цим моторошним мiсцем; я боюся, я страшенно боюся, а тiкати нема куди; навколо мене – страхiття, про якi навiть думати страшно…
* * *
15 травня. Я ще раз бачив, як граф ящiркою виповзав iз замку. Вiн проповз кiлькасот футiв вниз навскiсно лiворуч, а потiм зник, гулькнувши у якийсь отвiр чи вiкно. Коли в цьому отворi зникла його голова, я висунувся ще далi, щоби побачити бiльше, але безуспiшно: надто великою була вiдстань, щоб забезпечити потрiбний кут зору. Тепер, знаючи, що графа поблизу немае, я вирiшив скористатися з цiеi нагоди i дiзнатися про замок бiльше, нiж я досi насмiлювався. Я повернувся до кiмнати i, взявши лампу, спробував по черзi вiдчинити всi дверi. Усi вони були замкненi, як я i очiкував, а замки були вiдносно новi; але я спустився кам’яними схiдцями до зали, до якоi увiйшов, вперше потрапивши до замку. Я досить легко витяг засуви i вiдчепив важкi ланцюги, але дверi були замкненi на замок i ключа не було! Мабуть, ключ знаходився в кiмнатi графа; треба знайти нагоду, коли ii дверi будуть вiдчиненi, проникнути туди i, заволодiвши ключем, утекти. Я продовжив ретельне обстеження рiзних сходiв i коридорiв, намагаючись при цьому вiдчинити дверi, якi траплялися на моему шляху. Кiлька кiмнат бiля зали виявилися незамкненими, але в них не було нiчого цiкавого, окрiм старовинних меблiв, вкритих багаторiчним пилом i поiдених мiллю. Проте нарештi я знайшов однi дверi нагорi сходового маршу, котрi хоча й здавалися замкненими, але трохи пiддалися, коли я на них натиснув. Штовхнувши дужче, я виявив, що насправдi вони незамкненi, а iхнiй опiр пояснювався тим, що завiси дещо просiли i важкi дверi фактично опиралися на пiдлогу. Це була нагода, якоi iншого разу в мене могло й не бути, тому я доклав усiх зусиль i пiсля численних спроб менi пощастило вiдсунути дверi так, що можна було пройти. Я опинився в тому крилi замку, котре знаходилося правiше вiд вiдомих менi кiмнат i на один поверх нижче. З вiкон менi було тепер видно, що низка кiмнат тягнулася до пiвденного боку замку, а вiкна нарiжноi кiмнати виходили на захiд i на пiвдень. Як з першого, так i з другого боку зяяла крута прiрва. Замок, збудований на краю великоi скелi, був неприступний з трьох бокiв, тому великi вiкна було розташовано саме там, де до них не могли долетiти стрiла чи камiнь з пращi або катапульти. У результатi тут було забезпечено таку кiлькiсть свiтла i комфорту, котра була б неможливою, якби з цього напрямку передбачалося витримувати облогу. На захiд розляглася широка долина, за якою вдалинi височiли зубчастi цитаделi гiр; вершина насувалася на вершину, на голих скелях де-не-де росли горобина та шпичаки, чiпляючись корiнням за трiщини й камiння. Вочевидь, це була та частина замку, у якiй жили в давно минулi днi, бо меблi у нiй були елегантнiшими i зручнiшими, нiж менi досi доводилося тут бачити. Вiкна не мали штор, тому жовте мiсячне сяйво, вливаючись через ромбоподiбнi рами, давало можливiсть навiть розгледiти кольори, водночас ушляхетнюючи вигляд сили-силенноi пилу, котрим були вкритi усi предмети i котрий певною мiрою приховував шкоду, завдану часом та мiллю. При яскравому свiтлi мiсяця моя лампа мало допомагала, але все одно я радiв, що вона зi мною, бо вiд цього мiсця вiяло такою жахливою самотнiстю, що у мене холонуло серце i вiд страху трусилися руки. Але в усякому разi це було краще, нiж жити в кiмнатах, якi я
Страница 18
ненавидiв через присутнiсть у них графа; тож коли пiсля нетривалих спроб менi вдалося дещо вгамувати своi нерви, я вiдчув, що мене огорнув тихий, приемний спокiй. І от сиджу я за невеликим дубовим столиком – за яким у давнину сидiла, мабуть, якась красуня i, сором’язливо зашарiвшись, задумливо складала нерозбiрливого любовного листа – i роблю стенографiчнi записи у своему щоденнику про все те, що трапилося вiдтодi, як я востанне його закрив. Зараз, слава Богу, майже кiнець дев’ятнадцятого столiття, однак якщо моi почуття не зраджують мене, все одно минулi вiки мали i мають свою особливу ауру, котру нiякiй вихолощенiй «модер-новостi» несила знищити.Згодом: ранок 16 травня. Боже, збережи мiй здоровий глузд, бо це останне, що я маю. Безпека i впевненiсть у безпецi – все це тепер у минулому. Доки я тут житиму, залишатиметься одна надiя – не збожеволiти, якщо я вже не збожеволiв. Якщо ж я нормальний, то наскiльки ж ненормальною i огидною е думка про те, що з усiх ненависних менi речей, котрi причаiлися у цьому проклятому мiсцi, найменш ненависною е для мене граф; що лише до нього можу я звернутися по допомогу, хоча так буде лише тодi, коли я виконуватиму його волю. Великий, милосердний Боже! Дай менi спокiй, бо за межами спокою на мене чатуе божевiлля. Тепер я починаю бачити у новому свiтлi певнi речi, яких ранiше не мiг збагнути. Я досi не мiг повнiстю второпати, що хотiв сказати Шекспiр, вклавши в уста Гамлета таку реплiку:
Таблетки! О, скорiш моi таблетки!
бо тепер, почуваючись так, наче мiй мозок зiрвався iз завiс або наче стався струс, що призведе до його загибелi, я знаходжу розраду у своему щоденнику. Звичка робити точнi записи обов’язково допоможе менi вгамувати нерви.
Загадкове попередження, висловлене графом, налякало мене ще тодi; наразi ж згадка про нього наганяе на мене iще бiльший жах, бо в майбутньому цей чоловiк зможе мати надi мною неосяжну страхiтливу владу. Менi лячно буде навiть ставити його слова пiд сумнiв!
Коли я зробив, нарештi, запис у своему щоденнику i сховав зошит та ручку до кишенi, я вiдчув, що сон почав мене долати. Тут на думку менi спало попередження графа, але я iз задоволенням його проiгнорував. Сонливiсть охопила мене з невiдворотнiстю вершника, що наближаеться. Нiжне мiсячне сяйво заколихувало, а широкi простори за вiкнами замку давали освiжаюче вiдчуття свободи. Я твердо вирiшив не повертатися сьогоднi до зловiсних кiмнат, а виспатися тут, де у сиву давнину сидiли було прекраснi панночки, якi спiвали i всiляко насолоджувалися життям, час вiд часу зiтхаючи за чоловiками, якi тим часом боронили рiдний край у жорстоких битвах. Я витягнув iз кутка кiмнати великий диван, щоб, лежачи на ньому, можна було споглядати чудову панораму на схiд та на пiвдень, i, не звертаючи особливоi уваги на пилюку, вмостився спати.
Мабуть-таки я заснув; принаймнi хотiлося б у це вiрити, хоча все одно менi страшно, бо все, що потiм сталося, виглядало навдивовиж реальним – настiльки реальним, що, сидячи зараз тут, у яскравому свiтлi вранiшнього сонця, я нiяк не можу повiрити, що все це наснилося.
Я був не сам. Кiмната залишалася такою самою, нiяк не змiнившись вiдтодi, як я до неi потрапив; у блискучому мiсячному сяйвi на пiдлозi було прекрасно видно моi слiди у тих мiсцях, де я порушив цiлiснiсть багаторiчного покривала з пилу. Раптом напроти мене мiсяць висвiтив трьох молодиць, судячи з iхнього вбрання та манер – ледi. Коли я iх побачив, менi здалося, що я, напевне, сплю, бо, попри мiсячне свiтло, вони не залишали тiнi на пiдлозi. Жiнки наблизилися до мене, певний час придивлялися, а потiм про щось пошепки мiж собою заговорили. Двое з них були чорноволосi, з орлиними, як i у графа Дракули, носами, великими, темними, пронизливими очима, що здавалися майже червоними на тлi блiдо-жовтого мiсяця. Третя була неймовiрно гарною красунею, з хвилястою купою золотавого волосся i очима, схожими на блiдi сапфiри. Їi обличчя видалося менi знайомим, цей неясний спогад був пов’язаний з якимось напiвзабутим страхом, котрий я пережив увi снi, але тiеi митi я не мiг пригадати, як i коли це сталося. Всi три мали слiпучо-бiлi зуби, що перлинами виблискували на червоному тлi спокусливо-хтивих губ. Було в цих жiнках щось бентежне, якась пристрасна жадоба, але водночас – i якийсь убивчий жах. У глибинi душi у мене виникло несамовите, жагуче бажання цiлувати цi червонi губи. Негарно про це писати – не доведи Господи, ще побачить Мiна i страждатиме, – але це правда. Пошепотiвшись мiж собою, жiнки розсмiялися, срiблисто i мелодiйно, але водночас настiльки рiзко, що було якось не схоже на те, що цей звук проходив через м’яку нiжнiсть людських губ. Швидше цей смiх нагадував нестерпне дзеленчання склянок, коли на них грають вправною рукою. Пишноволоса красуня кокетливо похитала головою, але iншi двi наполягали. Одна з них сказала:
– Нумо! Ти – перша, а потiм ми; ти маеш право починати першою.
Друга додала:
– Вiн молодий i сильний; тут нам усiм поцiлункiв вистачить.
Я тихенько лежав собi, п
Страница 19
глядаючи на них ледь розплющеними очима, знемагаючи вiд агонii солодкого передчуття. Красуня наблизилася i схилилася надi мною так, що я вiдчув на собi ii дихання. Здавалося, воно було солодким, як мед; як i ii дзвiнкий смiх за хвилину до цього, змусило мое тiло радiсно трепетати; але водночас у ньому вiдчувалася якась гiркота, неприемна гiркота, притаманна запаху кровi.Я боявся широко розплющити очi, але все чудово бачив i крiзь вii. Золотоволоса красуня стала навколiшки i схилилася надi мною, буквально пожираючи мене очима. У нiй вiдчувалася якась нещира i награна хтивiсть, котра вiдштовхувала i водночас вабила; вигнувши шию, жiнка облизувалася, наче якийсь хижий звiр, i, коли оголилися ii гострi бiлi зуби, я побачив, як у мiсячному сяйвi на яскраво-червоних губах та язицi заблищала слина. Дедалi нижче i нижче опускалася ii голова, i губи, проминувши моi щоки й рот, торкнулися горла. Потiм вона зупинилася, i я почув плямкання язика – то молодиця облизувалася; своею шиею я вiдчував ii гарячий подих. Раптом шкiра на моему горлi почала злегка тремтiти i посмикуватися – так бувае тодi, коли хтось хоче вас полоскотати i все ближче й ближче пiдводить до вашого тiла свою руку. Я вiдчув, як нiжнi, тремтливi губи торкнулися надчутливоi шкiри мого горла, а потiм два гострих зуба злегка придавили ii i завмерли. Заплющивши очi, я лежав у якомусь млосному екстазi i чекав, чекав iз завмиранням серця.
Але саме тiеi митi мене блискавкою пронизало iнше вiдчуття. Раптом я вiдчув присутнiсть графа, вiдчув, що вiн з’явився у кiмнатi, наче оповитий грiзною хмарою несамовитоi лютi. Мимоволi очi моi розплющилися, i я побачив, як своею дужою рукою вiн схопив красуню за тендiтну шию i з неймовiрною силою вiдтягнув ii вiд мене; вона нестямно клацала своiми бiлими зубами, блакитнi очi ii спотворилися вiд лютi, а блiдi щоки пашiли нестримною пристрастю. Але ж граф! Нiколи в життi не мiг уявити я такоi несамовитоi лютi, навiть у чортiв iз пекла. Його очi буквально палали вогнем. Червоний вiдблиск його навiвав такий страх, наче то був вогонь, що горiв у самiсiнькому пеклi. Обличчя графа стало мертвотно блiдим, його лiнii зробилися прямими i виразними, як дротини; товстi надбрiвнi дуги, що майже збiгалися над перенiссям, були тепер схожими на важкий брусок розпеченого металу. Рiзким порухом руки вiн вiдкинув жiнку вiд мене, а потiм зробив рух у бiк iнших двох так, наче вiдганяв iх; це був той самий царствений жест, яким вiн ранiше зупинив i прогнав вовкiв. Вiн сказав тихо, майже пошепки, але так, що звук його голосу ножем розрiзав повiтря i лунко забринiв по всiй кiмнатi:
– Не смiйте торкатися його – жодна з вас! Як можете ви навiть дивитися в його бiк, коли я це заборонив? Геть, кажу вам! Цей чоловiк належить менi! Остерiгайтеся чiпати його, iнакше матимете справу зi мною!
Красуня iз золотавим волоссям розпусно-кокетливо розсмiялася i, обернувшись у бiк графа, вiдповiла:
– Ви ж самi нiколи не кохали; од вас кохання не дочекаешся!
Тут озвалися й iншi двi жiнки, i такий похмурий, грубий i бездушний смiх залунав у кiмнатi, що я ледь не знепритомнiв, зачувши його; це було схоже на гиготiння якихось вiдьом. Граф уважно придивився до мого обличчя, а потiм обернувся i мовив тихим шепотом:
– Нi, я теж можу кохати, i ви в минулому мали змогу в цьому переконатися. Правда ж? Гаразд, я обiцяю вам, що коли розберуся з ним сам, то ви зможете цiлувати його, скiльки вам заманеться. А тепер iдiть собi геть, iдiть! Я мушу розбудити його, бо нам ще треба виконати деяку роботу.
– Нам що, нiчого сьогоднi не перепаде? – запитала одна з жiнок i, тихо розсмiявшись, вказала на мiшок, який граф принiс iз собою i кинув на пiдлогу i який ворушився, наче у ньому була якась жива iстота. Граф ствердно кивнув головою. Одна з молодиць пiдскочила до мiшка i розкрила його. Якщо мене не зраджують власнi вуха, то я почув, як хтось судорожно вхопив ротом повiтря i тихенько заскиглив, наче всерединi мiшка знаходилася напiвзадушена дитина. Жiнки скупчилися довкола, i вiд страху у мене перехопило подих; але молодицi хутенько зникли, прихопивши з собою цей жахливий мiшок. Поруч з ними не було жодних дверей, вони не могли пройти повз мене непомiченими. Здавалося, вони просто розчинилися у мiсячних променях i зникли у вiкнi, бо зовнi на якусь мить з’явилися iхнi розмитi силуети, а потiм остаточно щезли, розтанувши в темрявi.
Вiд невимовного жаху я просто зацiпенiв i знепритомнiв.
Роздiл IV
Щоденник Джонатана Харкера
(продовження)
Прокинувся я у своему лiжку. Не знаю, як я в ньому опинився; напевне, заснув i мене принiс сюди граф. Я спробував задовольнити свою цiкавiсть з цього приводу, але не змiг дiйти якогось конкретного висновку. Звичайно ж, iснували певнi вториннi ознаки, наприклад те, що моi речi були складенi i розташованi не так, як це робив зазвичай я. Мiй годинник так i лишився незаведеним попри мою чiтку звичку завжди заводити його безпосередньо перед сном, було багато й iнших подiбних деталей. Однак всi цi ознаки не
Страница 20
були доказом, оскiльки вони могли також означати й те, що розум мiй перебував у якомусь незвичному станi i що я – з тоi чи iншоi причини – був надзвичайно збентежений i знервований. Я мушу знайти безперечний доказ. Одне мене втiшае: якщо мене справдi принiс сюди i роздягнув граф, то напевне йому довелося поспiшати, бо вмiст моiх кишень залишився незайманим. Переконаний, що вiн не потерпiв би своеi нездатностi проникнути у стенографiчну таемницю мого щоденника i взяв би його з собою або ж знищив. Я окинув поглядом кiмнату; ранiше вона була для мене мiсцем, сповненим жахiв, але наразi вона видаеться менi ледь не безпечною схованкою, бо немае нiчого жахливiшого за тих страхiтливих жiнок, котрi збиралися – i збираються – напитися моеi кровi.18 травня. Я ходив униз, щоб знову поглянути на ту кiмнату при свiтлi дня, бо мав знати правду. Пiдiйшовши до дверей нагорi сходового маршу, я виявив, що вони замкненi. Їх з такою силою хтось загнав у одвiрок, що в одному мiсцi деревина трiснула. Через трiщину я побачив, що засувом не скористалися, а просто загвинтили дверi зсередини. Боюсь, що це був не сон i що менi доведеться планувати своi дii, виходячи саме з такого припущення.
19 травня. Певна рiч, я потрапив у тенета. Вчора ввечерi граф якомога улесливiшим тоном попросив мене написати три листи: один – про те, що я майже завершив роботу i через кiлька днiв збираюся вирушити додому, другий – що я вiд’iжджаю наступного ранку з часу написання листа, а третiй – про те, що я вже покинув замок i прибув до Бистрицi. Я, може, i запротестував би, але вiдчув, що в теперiшньому становищi вiдверта сварка з графом була б безумством, оскiльки я повнiстю перебував пiд його владою; тому вiдмовитися означало б викликати у нього пiдозри i лють. Вiн зрозумiв би, що менi вiдомо надто багато i що мене не можна залишати живим, бо мое подальше iснування стане для нього небезпечним. Єдиний мiй шанс полягае у затягуваннi часу i очiкуваннi слушноi нагоди. Може, трапиться щось таке, що дасть менi змогу втекти. У поглядi графа я помiтив ознаки того гнiву, iз яким вiн вiджбурнув вiд себе пишноволосу красуню. Граф пояснив менi, що поштовi карети ходять рiдко i нерегулярно, тому, написавши вiдразу три листи, я забезпечу душевний спокiй моiх друзiв; вiн з такою невiдпорною переконливiстю запевнив мене у своiй здатностi вiдкликати останнi листи, якi до належного часу затримають у Бистрицi у разi, коли менi доведеться продовжити свое перебування тут, що моя незгода означала б появу у нього нових пiдозр. Тому я зробив вигляд, що погоджуюся з його аргументами, i спитав, якi дати слiд проставити на листах. Граф якусь мить пiдраховував, а потiм вiдповiв:
– Перший слiд датувати дванадцятим червня, другий – дев’ятнадцятим червня, а третiй – двадцять дев’ятим червня.
Ось тепер я знаю, скiльки менi лишилося жити. Допоможи менi, Боже!
28 травня. З’явився шанс втекти або принаймнi надiслати звiстку додому. До замку приiхала ватага ромiв i стала табором у дворi. Роми – це цигани; у мене е про них нотатки. Вони мешкають у цiй краiнi, хоча мають родичiв в усiх iнших частинах свiту. Тисячi iх живуть в Угорщинi й Трансiльванii, перебуваючи майже за межами закону. Як правило, цигани приеднуються до якогось визначного шляхтича чи магната i називають себе його прiзвищем. Вони нiчого не бояться, не вiрять нi в якого Бога – лише у забобони, i розмовляють своiми дiалектами ромськоi мови.
Я напишу листи додому i спробую умовити циган вiдвезти iх на пошту. Щоб розпочати знайомство, я вже намагався заговорити з ними через вiкно. Вони ж знiмали своi капелюхи, шанобливо вклонялися менi i робили якiсь численнi знаки, якi я, однак, здатен був зрозумiти не бiльше, нiж мову, якою вони говорили…
Листи я таки написав. Мiнi – стенографiчно, а доктора Хокiнса просто попросив зв’язатися з нею. Їй я пояснив свое становище, але не згадуючи при цьому тих жахiв, якi я сам можу лише припускати. Якби я вiдкрив iй свою душу, то це шокувало б ii i до смертi налякало. Якщо листи не дiйдуть, то, принаймнi, граф все одно не дiзнаеться про мою таемницю чи про мiру моеi обiзнаностi…
Я передав листи, викинувши iх через грати мого вiкна разом iз золотою монетою i зробивши все можливе, щоб знаками спонукати циган вiдправити iх поштою. Чоловiк, котрий пiдняв листи, притиснув iх до серця, чемно вклонився, а потiм поклав до свого кашкета. Це було все, що я мiг зробити. Я крадькома повернувся до кабiнету i почав читати. Граф не з’являвся, тож я писав у щоденнику саме тут…
Але ось прийшов граф. Вiн усiвся поруч i, розгортаючи два листи, мовив спокiйнiсiньким голосом:
– Цi листи дали менi цигани, i я, хоча й не знаючи, вiд кого вони, не мiг iх не взяти. Ага! – цiеi митi граф, мабуть, почав iх читати, – один вiд вас до мого друга Пiтера Хокiнса; другий (тут вiн помiтив незнайомi знаки, i обличчя його спохмурнiло, очi спалахнули лиховiсним вогнем) – це просто неймовiрна гидота, наруга над дружнiми почуттями i гостиннiстю! Цей лист не мае пiдпису. От i добре! Отже, на
Страница 21
вiн нi до чого.Вiн пiднiс листа i конверта до лампи i холоднокровно тримав у ii полум’i, доки воно не поглинуло iх. А потiм продовжив:
– Що стосуеться листа до Хокiнса, то я, безперечно, перешлю його, оскiльки це ваш лист. Вашi листи для мене – святе. Вибачте, друже мiй, що через необiзнанiсть я зламав печать. Може, ви знову запечатаете його?
Граф подав менi листа, а потiм, чемно вклонившись, – i нового конверта. Менi нiчого не лишалося робити, як мовчки написати адресу, запечатати листа i вiддати його назад. Коли граф вийшов iз кiмнати, я почув, як у дверях тихенько повернувся ключ. За хвилину я пiдiйшов до дверей i з’ясував, що iх замкнуто.
Коли за годину чи двi граф зайшов до кiмнати, то його прихiд розбудив мене, бо я заснув на диванi. Поводився мiй хазяiн чемно, голос його звучав пiдбадьорливо; побачивши, що я тiльки-но прокинувся, сказав:
– Ага, значить, ви, друже мiй, втомилися? Тодi йдiть i лягайте в лiжко. Там ви добре вiдпочинете, це точно. Мабуть, сьогоднi ввечерi я не матиму можливостi зробити собi приемнiсть поговорити з вами, бо на мене чекають численнi справи; а ви, прошу вас, лягайте спати.
Я пройшов до своеi кiмнати, влiгся й заснув, i, як це не дивно, цiлу нiч менi нiчого не снилося. Мабуть, то на мене так вплинули пережитi протягом дня нервовi потрясiння.
31 травня. Прокинувшись сьогоднi вранцi, я подумав, що варто було б дiстати з валiзи трохи паперу i конвертiв i тримати iх у кишенi на той випадок, коли випаде нагода написати листа; але тут на мене знову чекала несподiванка, ще одне потрясiння!
Увесь папiр зник – до найменшого шматочка, зникли усi моi нотатки, усi пам’ятнi записки стосовно подорожування i розкладу руху поiздiв, мiй рекомендацiйний лист, власне, зникло все, що могло знадобитися менi за межами замку. Я сiв i трохи помiркував; потiм менi спала на думку неприемна здогадка i я перевiрив вмiст моеi дорожньоi сумки та гардеробу, в якому я розвiсив свiй одяг.
Костюм, у якому я подорожував, зник, а разом iз ним – плащ i плед; марно я намагався iх знайти, вони щезли безслiдно. Такоi пiдлостi вiд графа я не чекав…
17 червня. Сьогоднi вранцi, сидячи скраю лiжка i перебуваючи у болiсних роздумах, я почув за вiкном ляскання батогiв, тупiт i цокання кiнських копит; цi звуки доносилися з каменистоi дороги, що вела до подвiр’я замку. Зрадiвши, я поспiшив до вiкна i побачив, як до нього в’iжджали двi великi фiри, кожна з яких була запряжена восьмериком дужих коней, а кожну пару поганяв словак у крислатому капелюсi, брудному кожусi, пiдперезаному величезним цвяхованим ременем, i високих чоботях. Я майнув до дверей, збираючись зiйти вниз i хоч якось спробувати дiстатися до приiжджих через велику залу, бо я гадав, що ii можуть спецiально для них вiдчинити. Але й там на мене також чекало потрясiння: дверi були мiцно замкнуто ззовнi.
Тодi я пiдбiг до вiкна i став iм кричати. Забачивши мене, вони почали отетерiло тицяти пальцями i витрiщатися, але тут до них пiдiйшов циганський «отаман» i сказав словакам щось таке, що вельми iх розвеселило, i вони почали реготати. Пiсля цього вони навiть поглянути в мiй бiк не бажали, iгноруючи всi моi зусилля привернути iхню увагу, жалiснi зойки i вiдчайдушнi благання. Вони вперто мене не помiчали. У фiрах мiстилися великi квадратнi ящики з ручками iз товстоi вiрьовки; вони були порожнi, судячи з тоi легкостi, з якою словаки перемiщали iх, i з того лункого звуку, який чувся щоразу, коли вони об щось зачiпалися. Пiсля того, як цi ящики розвантажили i склали великим штабелем у кутку подвiр’я, цигани розплатилися зi словаками, тi поплювали на грошi – щоб тi не переводилися – i лiниво почвалали кожен до своеi пари коней. Невдовзi ляскання батогiв поступово стихло вдалинi.
24 червня, на свiтанку. Минулоi ночi граф пiшов вiд мене рано i замкнувся у своiй кiмнатi. Набравшись духу, я майнув нагору гвинтовими сходами i визирнув у вiкно, що виходило на пiвдень. Менi хотiлося простежити за графом, бо в замку i бiля нього явно щось вiдбуваеться. Схоже, що розквартированi тут цигани виконують якусь роботу. Я знаю це напевне, бо час вiд часу до мене долинають звуки мотик i лопат; що б це не було, воно, напевне, робиться з якимось пiдлим i жорстоким задумом.
Простоявши бiля вiкна трохи менше нiж пiвгодини, я раптом побачив, як у вiкнi кiмнати графа щось заворушилося. Вiдсахнувшись, я почав придивлятися i побачив, як вiн вигулькнув iз вiкна. Цiеi митi я пережив ще один удар, побачивши на графовi своi речi, у яких приiхав сюди, а на спинi вiн тягнув той страшний мiшок, котрий колись забрали з собою тi три жiнки, що прагнули моеi кровi. Тепер зрозумiло, що вiн хоче i чому вбрався в мою одiж! Ось що граф замислив: з’явившись перед людьми у моiй подобi, вiн залишить докази моiх вiдвiдин мiстечок та сiл, де мiсцевий люд бачитиме, як я вiдсилав листи: водночас вiн зробить так, що менi приписуватимуть всi тi страхiття, якi вiн може вчинити в моему костюмi.
Менi нестерпно думати, що йому, на жаль, вдасться це зробити, бо я не м
Страница 22
жу звiдси вийти, я – справжнiсiнький в’язень, але позбавлений законного захисту, який е правом i утiхою звичайного в’язня.Я хотiв дочекатися повернення графа, тому довго i вперто сидiв бiля вiкна. Раптом на тлi мiсячного сяйва я помiтив, як у повiтрi почали лiтати якiсь малесенькi, ледь видимi часточки. Вони мали вигляд дрiбнесеньких пiщинок; кружляючи довкола, цi часточки скупчувалися у щось на кшталт маленьких ефемерних хмаринок. Я спостерiгав за ними iз заспокiйливим вiдчуттям, i мною поволi заволодiла якийсь приемна млоснiсть. Я всiвся якомога зручнiше в бiйницi, щоб з бiльшою насолодою спостерiгати за цим веселим атмосферним явищем.
Щось змусило мене здригнутися – це було тихе, жалiсне скавулiння собак десь далеко внизу, у долинi, схованiй вiд мого зору. Потiм, як менi здалося, звук пролунав дещо гучнiше, i порошинки, що плавали у повiтрi, почали пiд цей звук утворювати якусь фiгуру, танцюючи у мiсячному сяйвi. Я вiдчув, як через силу намагаюся зреагувати на якийсь непевний поклик моiх iнстинктiв; нi – це боролася сама моя душа, а напiвприспана чуттевiсть прагнула озватися на цей поклик! Мене хтось гiпнотизував! Швидше i швидше танцювали порошинки, i здавалося, що навiть мiсячнi променi вигиналися, проходячи повз мене i зникаючи у мороцi за моею спиною. Часточки пилу скупчувалися дедалi бiльше й бiльше, набуваючи форми якихось примар. І тут я рiзко здригнувся i, отямившись, одразу схаменувся i кинувся навтьоки. Цими примарами, що почали поступово матерiалiзовуватися з мiсячних променiв, були отi три жiнки-привиди, на яких я був приречений. Тож я втiк до своеi кiмнати, де почувався хоч у якiйсь безпецi, бо там не було мiсячного сяйва i яскраво горiла лампа.
Минуло десь кiлька годин, i я почув, як у кiмнатi графа щось заворушилося, а потiм пролунав звук, наче хтось заскиглив i йому швидко заткнули рота. Потiм настала тиша, мертва, жахаюча тиша, вiд якоi я увесь похолонув. Серце мое несамовито калатало; потiм, пiдiйшовши до дверей, спробував iх вiдчинити, але марно – я був замкнений у моiй в’язницi i нiчого не мiг вдiяти. Тож я сiв i заплакав вiд розпачу.
Раптом знадвору до мене долинув якийсь звук – то у вiдчаi голосила якась жiнка. Я кинувся до вiкна, вiдчинив його i став вдивлятися через грати. Так, це була жiнка з розпатланим волоссям; вона хапалася за серце i мала вигляд людини, яка захекалася вiд довгого бiгу. Жiнка стояла, прихилившись до кута брами. Забачивши у вiкнi мое обличчя, вона кинулася уперед i заволала голосом, сповненим погрози:
– Потворо! Вiддай менi мою дитину!
Впавши на колiна, нещасна прокричала, заламуючи руки, тi самi слова таким тоном, що серце мое стислося вiд жалю. Потiм вона стала рвати на собi волосся i бити себе в груди, даючи волю своему невтiшному горю. Врештi-решт жiнка рвонулася уперед, i хоча менi не було ii видно, я почув, як вона стала лупцювати руками у дверi.
Десь високо вгорi, мабуть, на вежi, почувся голос графа, який звав когось рiзким металевим шепотом. Звiдусiль на його поклик пролунало далеке завивання вовкiв. Пройшло небагато часу, i цiла зграя iх линула у двiр через широку браму, наче вода через греблю, яку прорвало.
Жiнка не встигла й крикнути – завивання вовкiв раптом стихло. Невдовзi вони, сито облизуючись, посунули поодинцi геть.
Менi не було шкода ii, бо тепер я здогадався, що сталося з ii дитиною, i iй справдi краще було померти.
Що ж менi робити? Що я можу зробити? Як менi втекти iз цього жахливого рабства мороку, вiдчаю та страху?
25 червня, ранок. Тим, хто не зазнав нiчних страждань, не дано знати, яким дорогим для серця i приемним для ока може бути звичайнiсiнький ранок. Коли сонце пiднялося достатньо високо i його променi впали на вершечок великоi брами напроти мого вiкна, то менi здалося, наче на арку сiв голуб. Страх, який сковував мене своiми липкими невидимими путами, раптом щез, наче розчинившись у вранiшньому теплi. Я мушу вдатися до якихось дiй, доки мене не покинула хоробрiсть, що з’явилася з приходом дня. Вчора увечерi один з моiх датованих попереднiм числом листiв потрапив до пошти; вiн став першим з тiеi фатальноi низки, яка покликана назавжди стерти навiть слiди мого земного iснування.
Але я не повинен думати про це. До дii!
Коли мене умовляли, залякували, коли менi так чи iнакше загрожувала небезпека або коли я чогось боявся, то це завжди вiдбувалося вночi. Я ще жодного разу не бачив графа у свiтлi дня. Може, вiн спить, коли iншi вже прокинулися, щоб не спати тодi, коли iншi засинають? Як же менi потрапити до його кiмнати? Але для цього немае жодноi нагоди. Дверi завжди зачиненi, вийти нiяк не можна.
Нi, можна! Можна, якщо перебороти страх i спробувати. Чому мое тiло не зумiе пройти там, де проходило його? Я сам бачив, як граф виповзав iз вiкна; чому б менi не взяти з нього приклад i не проникнути до його кiмнати через вiкно? Шанс, звiсно, невеликий, але ще меншим е мiй шанс вижити, якщо я нiчого не робитиму. Треба ризикувати! У найгiршому випадку це закiнчиться моею загибеллю, але краще в
Страница 23
ерти як справжнiй мужчина, а не як покiрне теля; до того ж е можливiсть, що менi пощастить уникнути такого страшного для всiх Потойбiчного Свiту. Боже, допоможи менi у моiй справi! Прощавай, Мiно, якщо я зазнаю поразки; прощавайте, мiй вiрний друже – ви завжди були менi як батько; прощавайте всi, i найостаннiшою – Мiна!Того ж дня, пiзнiше. Я спромiгся дещо зробити i, дякуючи Боговi, повернувся цiлий i неушкоджений до своеi кiмнати. Тепер я мушу ретельно i правильно описати кожну подробицю. Вiдчуваючи у своiй душi приплив хоробростi, я пiдiйшов до вiкна, що виходило на пiвдень, одразу вибрався назовнi й потрапив на вузький камiнний виступ, який тягнувся з цього боку споруди. Каменi були великi й грубо обтесанi, а будiвельний розчин мiж ними з плином часу видувся вiтрами i вимився дощами. Я зняв черевики i, обережно ступаючи, рушив цим украй небезпечним шляхом. Я подивився вниз одного разу, аби пересвiдчитися, що раптовий погляд на страхiтливу прiрву не спричинить у мене панiки, але пiсля цього старався вiдводити вiд неi очi. Я чудово знав напрямок i вiдстань до вiкна графськоi кiмнати, тому намагався рухатися якомога швидше, бо пам’ятав, що часу в мене не так уже й багато. Мене не нудило вiд висоти, мабуть тому, що я був надто збуджений; здаеться, менi знадобилося неймовiрно мало часу, щоб дiстатися, нарештi, до пiдвiконня i спробувати пiдняти вiконну раму. Вiд хвилювання серце мое, здавалося, ось-ось вискочить iз грудей; зiгнувшись, я прослизнув до кiмнати ногами уперед. Пiсля цього я подивився довкола, очiкуючи появи графа, i зробив несподiване i приемне вiдкриття. Кiмната була порожня! Меблiв у нiй було обмаль; вони були вкритi пилом, мали якийсь чудернацький вигляд i своiм стилем нагадували тi меблi, що знаходилися в кiмнатах на пiвденному боцi. Я став шукати ключ, але нiде його не знайшов, а в дверях його не було. Єдине, що я знайшов, – це велику купу найрiзноманiтнiших золотих монет – римських i британських, австрiйських i угорських, грецьких та турецьких; всi вони були вкритi тонким шаром, наче довго пролежали в землi. Жоднiй iз цих монет не було менше трьохсот рокiв. Окрiм них, у тiй купi лежали золотi ланцюжки i прикраси, деякi з яких оздобленi дiамантами, але всi – старовиннi й вкритi плямами.
В одному кутку кiмнати були масивнi дверi. Я спробував вiдчинити iх, бо, не знайшовши ключа вiд кiмнати чи вiд вхiдних дверей – а цей останнiй був основним предметом моiх пошукiв, – я мусив продовжувати огляд, аби всi моi зусилля не були марними. Дверi виявилися вiдчиненими, i вели вони через кам’яний коридор до гвинтових сходiв, якi круто спускалися донизу. Я зiйшов вниз, обережно ступаючи, бо на сходах було темно i освiтлювалися вони лише крiзь невеличкi отвори в товстiй кам’янiй кладцi. У нижнiй частинi сходiв був темний, схожий на тунель прохiд, звiдки долинав замогильний, важкий запах, наче хтось нещодавно перекопав злежалу землю. Я йшов проходом, i запах цей ставав все сильнiшим i ближчим. Нарештi я штовхнув важкi напiввiдчиненi дверi й опинився у старiй зруйнованiй каплицi, яка, вочевидь, використовувалася як цвинтар. Дах каплицi був розбитий, у двох мiсцях були сходинки, що вели до склепiв, але пiдлогу нещодавно перекопали, а землю засипали у великi дерев’янi ящики, явно тi, що iх привезли словаки. Довкола нiкого не було, тож я почав придивлятися, чи нема тут якогось виходу назовнi, але так нiчого i не знайшов. Тодi я почав передивлятися кожен дюйм, щоб нiчого не пропустити. Я навiть спускався у склепи, де мерехтливе свiтло боролося з темрявою, хоча при цьому мене проймав до кiсток неймовiрний жах. Я побував у двох склепах, але нiчого там не побачив, окрiм уламкiв старих трун i купи пилу; однак у третьому я зробив несподiване вiдкриття.
Там, в одному з великих ящикiв, яких усього було п’ятдесят, на купi свiжовиритоi землi лежав граф! Вiн або заснув, або помер – точно сказати не можу, бо очi його були розплющенi й нерухомi, але без смертельного зацiпенiння, а щоки, попри всю iхню блiдiсть, зберiгали тепло життя, а губи ж, як завжди, червонi. Але не було анi найменших порухiв, анi пульсу, анi дихання, анi серцебиття. Я нахилився над ним, намагаючись розпiзнати хоч якiсь ознаки життя, але марно. Вiн не мiг пролежати там довго, бо запах землi вивiтрився б за кiлька годин. Бiля ящика лежала кришка вiд нього, а в нiй в рiзних мiсцях були пробитi отвори. Я подумав, що, може, знайду на ньому зв’язку ключiв, але коли погляд мiй впав на мертвi очi графа i я побачив, що в них, якими б мертвими вони не видавалися, застигла така ненависть – хоча i не через мою присутнiсть, – то я чимдуж кинувся тiкати, вилiз через вiкно i знову поповз вздовж стiни назад. Опинившись у своiй кiмнатi, я впав, задихаючись вiд хвилювання, на лiжко i спробував обмiркувати побачене…
29 червня. Сьогоднiшнiм днем датовано мiй останнiй лист, i граф вжив заходiв для пiдтвердження його достовiрностi, бо я знову бачив, як вiн залишав замок через те саме вiкно i в тому самому, моему, вбраннi. Коли вiн ящiркою сповзав униз п
Страница 24
стiнi, я пожалкував, що зi мною немае рушницi чи якоiсь iншоi смертоносноi зброi, якою я мiг би його знищити; але, боюсь, жодна виготовлена рукою людини зброя не зможе заподiяти цiй iстотi анi найменшоi шкоди. Я не насмiлився чекати на повернення графа, бо остерiгався новоi зустрiчi з його «чарiвними» сестричками. Пiшовши до бiблiотеки, я читав, доки не заснув.Розбудив мене граф, який сказав менi з виразом, суворiше за який важко собi й уявити:
– Завтра, друже мiй, нам доведеться розстатися. Повертайтеся до вашоi прекрасноi Англii, я ж повернуся до однiеi своеi справи, яка може призвести до того, що ми вже нiколи не побачимось. Вашого листа надiслали; завтра мене тут не буде, але все буде готове для вашоi подорожi. Вранцi приiдуть цигани – вони дещо мають тут зробити; будуть також декiлька словакiв. Коли вони поiдуть, за вами заiде мiй екiпаж, який повезе вас до перевалу Борго, де ви зустрiнете дилiжанс, що прямуватиме з Буковини до Бистрицi. Але я таки сподiваюсь iще раз побачитися з вами у замку Дракули.
Вiдчуваючи якусь пiдступнiсть, я вирiшив перевiрити його щирiсть. Щирiсть! Це слово стосовно такоi потвори – це профанацiя самого поняття щиростi, тож я поставив питання напрямки:
– А чому б менi не виiхати цiеi ночi?
– Тому що, любий пане, мiй кучер i конi зайнятi, наразi iх тут немае.
– Але я б iз задоволенням пройшовся пiшки. Я хочу забратися звiдси негайно.
Граф посмiхнувся – лагiдною, диявольськи-спокiйною посмiшкою, i я одразу ж зрозумiв, що за цiею лагiднiстю щось криеться. Вiн мовив:
– А як же ви без багажу?
– Менi байдуже. Пiзнiше я когось за ним пришлю.
Граф пiдвiвся i сказав, причому з такою неудаваною чемнiстю й доброзичливiстю, що я, не повiривши своiм очам, на всяк випадок iх протер:
– У вас, англiйцiв, е прислiв’я, яке менi дуже до вподоби, бо його дух виражае той принцип, котрим керуються нашi магнати: «Зустрiчай гостя радо, проводжай швидко». Ходiмо зi мною, мiй любий юний друже. Ви й години не пробудете у моему домi супроти вашоi волi, хоча я дуже засмучений, що ви iдете i так раптово вирiшили зробити це саме зараз. Ходiмо ж!
Взявши лампу, граф – iз статечно серйозним виглядом – повiв мене сходами, а потiм через залу. Раптом вiн зупинився:
– Чуете?
Десь зовсiм поруч несподiвано завила сила-силенна вовкiв.
Схоже було, що цей звук несподiвано виник за порухом його руки, так само, як оркестр робить рiзкий перехiд за помахом палички диригента. Почекавши якусь мить, граф iз тим самим серйозним виглядом знову рушив до дверей, а потiм, витягнувши масивнi засуви i повiдчiплявши важкi ланцюги, потягнув дверi на себе.
На мiй превеликий подив, виявилося, що вони незамкненi. Я пiдозрiло озирнувся довкола, але ключа нiде не побачив.
Коли дверi почали вiдчинятися, завивання вовкiв стало гучнiшим i злiшим; ось у прочиненому промiжку показалися iхнi червонi пащi; вовки пiдстрибували, дряпаючи дверi гострими пазурами i ляскаючи зубами. Я зрозумiв, що суперечити графовi цiеi митi було повним безглуздям. Із такими союзниками на його боцi я нiчого не змiг би вдiяти. А дверi тим часом продовжували вiдчинятися, i мене вiд вовкiв вiддiляла лише постать графа, який стояв на входi. Раптом менi спало на думку, що саме цiеi митi i саме в такий спосiб, може, менi судилося померти: граф замислив кинути мене на розтерзання вовкам, та ще й з моеi власноi iнiцiативи. Така диявольська жорстокiсть була саме у стилi графа, тож я, хапаючись за останнiй шанс, щосили заволав:
– Зачинiть дверi, я почекаю до ранку!
Закривши обличчя руками, я спробував приховати сльози гiркого розчарування. Одним порухом своеi кремезноi руки граф рiзко зачинив дверi, i клацання величезних засувiв, що вскакували у своi отвори, луною прокотилося через залу.
Ми мовчки повернулися до бiблiотеки, i за одну-двi хвилини я повернувся до своеi кiмнати. На прощання граф зробив менi ручкою; очi його свiтилися червонуватим вiдблиском трiумфу, а посмiшкою мiг би пишатися навiть Іуда в пеклi.
Зайшовши до своеi кiмнати i збираючись лягти, я почув пiд дверима якийсь шепiт. Я потихеньку пiдiйшов до них i прислухався. Якщо мене не зраджують власнi вуха, то це був голос графа:
– Геть, геть додому! Ще не час. Зачекайте, майте терпiння. Завтра вночi настане ваш час, завтра вночi!
Почулося тихе дзюркотiння милозвучного смiху; скипiвши несамовитою люттю, я ривком розчинив дверi й побачив перед собою отих трьох страхiтливих жiночок; вони стояли i облизувалися. Побачивши мене, вони зловтiшно загиготiли i побiгли геть. Я гайнув до своеi кiмнати i кинувся на колiна. Невже мiй кiнець так близько? Завтра! Завтра? Господи, допоможи менi й моiм близьким!
30 червня, ранок. Цi рядки можуть бути останнiми у моему щоденнику. Прокинувшись перед свiтанком, я став на колiна, вирiшивши, що коли прийде смерть, то я мушу бути до цього готовим.
Нарештi я вiдчув у повiтрi характерну ледь уловиму змiну – це настав ранок. Потiм заспiвав пiвень, i я збагнув, що небезпека минула. Зрадiлий, я побiг до зали. Поба
Страница 25
ивши вчора увечерi вхiднi дверi незамкненими, я вирiшив, що тепер зможу втекти. Тремтливими вiд нетерпiння руками я зняв ланцюги i витягнув масивнi засуви.Але дверi i не поворухнулися. Мене охопив вiдчай. Я став несамовито сiпати i трясти дверi так, що – попри свою масивнiсть – вони заторохтiли в одвiрку, трохи пiддалися, i я побачив у отворi язик замка. Їх замкнули пiсля того, як я полишив графа.
Мною заволодiло нестримне бажання будь-що дiстати ключ, i я тут же вирiшив знову прокрастися по стiнi до графськоi кiмнати. Вiн мiг убити мене, але смерть здавалася менi тепер меншим злом. Не гаючи часу, я кинувся до схiдного вiкна i пролiз по стiнi – як я це робив ранiше – до кiмнати графа. Там нiкого не було, але iншого я i не чекав. Ключа нiде не було видно, але купа золота залишилася. Через кутовi дверi, а потiм – гвинтовими сходами – я спустився вниз i пройшов темним коридором до староi каплицi.
Великий ящик стояв на тому самому мiсцi, бiля стiни, але тепер вiн був прикритий кришкою; ii ще не прикрiпили, але гвiздки були вже встромленi й готовi до забивання. Знаючи, що ключ слiд шукати на тiлi графа, я пiдняв кришку i прихилив ii до стiни. І тут я побачив щось таке, вiд чого у мене душа в п’яти втекла. Граф так само лежав у ящику, але мав тепер такий вигляд, наче вiн наполовину помолодiв, бо його сивi вуса i волосся набули темного, сiро-сталевого кольору, щоки поповнiшали, шкiра обличчя, яка ранiш була блiдою, мала тепер рубiновий вiдтiнок, рот став iще червонiшим, бо на губах виднiлися краплi свiжоi кровi, яка iз куточкiв його рота стiкала на щоки та шию. Здавалося, що плоть навколо злих запалих очей теж якось змiнилася – повiки i мiшки виглядали розпухлими. Складалося враження, що вся ця iстота ледь не лускалася вiд кровi, яка переповнювала ii; граф лежав, як бридка п’явка, знемагаючи вiд ситостi. Схилившись i доторкнувшись до нього, я мимоволi здригнувся, всiм своiм еством вiдчуваючи неймовiрну огиду вiд цього дотику; але я мусив знайти ключа, iнакше менi кiнець. Цiеi ночi мое власне тiло може потрапити на бенкет до трьох жахливих жiночок як делiкатес. Я обмацав усе тiло, але ключа так i не знайшов. Припинивши пошуки, я поглянув на графа. На його набряклому обличчi з’явилася глузлива посмiшка – i я оскаженiв вiд лютi. І цьому страхiтливому створiнню я допомагав перебратися до Лондона! А там, знаходячись серед мiльйонного натовпу, воно, не доведи Господи, ще матиме змогу задовольняти свою ненаситну спрагу до кровi, створивши нове, постiйно зростаюче коло дияволiв, якi терзатимуть безпомiчне населення. Сама думка про це викликала у мене шалену лють. Мною оволодiло несамовите бажання раз i назавжди позбавити людство вiд цiеi потвори. Нiякоi зброi поруч не було, тож я схопив лопату, що нею користувалися робiтники для наповнення ящикiв землею, i, щосили розмахнувшись, хотiв влупити гострим заступом по ненависному обличчю. Але цiеi митi голова обернулася, i на мене впав погляд очей графа, з усiею iхньою жагучою ненавистю i зловiсним гiпнотизмом. Цей паралiзуючий погляд збив мене з пантелику, лопата хитнулася в моiх руках i тiльки ковзнула по обличчю потвори, глибоко розсiкши iй лоба. Заступ вивалився з моiх рук i впав упоперек ящика, а коли я потягнув його до себе, то вiн зачепив кришку, i та гепнулась на ящик i закрила його. Останнiм, що я побачив, було залите кров’ю, набрякле обличчя iз застиглою на ньому злобною посмiшкою, якою, мабуть, посмiхаються чорти у найстрашнiших закутках пекла.
Я напружено думав над своiми подальшими дiями, але мiй розум наче горiв вогнем, а в душi зростало почуття вiдчаю. Я сидiв непорушно у такому станi, аж поки не почув, як вдалинi залунала циганська пiсня, виконувана веселими голосами, що наближалися i ставали гучнiшими. Потiм крiзь пiсню почулося ляскання батогiв i скрипiння важких колiс: то iхали цигани i словаки, про чий приiзд попереджав граф. Озирнувшись востанне довкола i поглянувши на ящик з ненависним i огидним тiлом, я побiг з каплицi до графськоi кiмнати, рiшуче налаштувавшись вискочити тiеi самоi митi, коли вiдчиняться вхiднi дверi. Напружено прислухаючись, я почув, як унизу у великому замк? заскрипiв ключ i важкi дверi вiдчинилися. Мабуть, iснував iще якийсь вхiд або хтось мав ключ до одних iз замкнених дверей. Потiм почулося тупотiння численних нiг по пiдлозi, i його гучне вiдлуння невдовзi стихло в одному з коридорiв. Обернувшись, я був знову кинувся до склепу, де можна було б знайти новий вихiд, але цiеi митi звiдкiлясь налетiв неймовiрно сильний порив вiтру i гепнув дверима гвинтових сходiв з такою силою, що з перемичок посипався пил i закружляв у повiтрi. Кинувшись до дверей, я поштовхом спробував вiдчинити iх, але марно – вони зачинилися так, що зрушити iх було неможливо. Я знову перетворився на в’язня, над яким дедалi щiльнiше i щiльнiше змикаються тенета фатуму.
Пишучи цi рядки внизу в коридорi, я чую тупотiння нiг i гепання якихось важких предметiв – це, очевидно, ящики iз землею, i iх завантажують у фури. Я чую, як стукають молотки – це забив
Страница 26
ють ящики. А ось зараз стало чути, як чиiсь ноги важко ступають пiдлогою залу, а позаду лунають легкi кроки великоi кiлькостi людей.Дверi зачиняють, чуеться брязкiт ланцюгiв, а потiм – скрипiння ключа. Тепер ключа витягують; потiм – знову вiдчиняють i зачиняють iще однi дверi: я чую, як скриплять замок i засуви.
Спочатку з двору, а потiм з дороги, що веде iз замку, долинув гуркiт колiс, ляскання батогiв i поволi стихаюча циганська пiсня.
Тепер я залишився у замку наодинцi з цими трьома потворами у жiночiй подобi. Тьху ти! Мiна – теж жiнка, але не мае з цими трьома нiчого спiльного. Вони – дияволицi з пекла!
З ними я не залишуся, нi. Треба спробувати пробратися по замковiй стiнi далi, нiж я досi наважувався. Я вiзьму з собою якусь кiлькiсть золотих монет – можливо, пiзнiше вони стануть менi у пригодi. Може, все ж таки менi пощастить знайти вихiд iз цього страхiтливого замку!
А потiм – мерщiй додому! Сiсти на найперший i найшвидший потяг i забратися геть iз цього проклятого мiсця, з цiеi проклятоi краiни, де землею все iще ходить диявол у плотi зi своiми виплодками!
Прiрва крута i глибока, але краще покластися на милiсть Господа, анiж на милiсть цих потвор. Краще вже спочити на ii днi, але це буде смерть, гiдна справжнього мужчини. Прощавайте всi! Прощавай, Мiно!
Роздiл V
Лист мiс Мiни Мюррей, адресований мiс Люсi Вестенр
9 травня.
Люба Люсi!
Вибач, що давно не писала, але я була просто завалена роботою. Часом життя завуча школи бувае нелегким. Я скучила за тобою, хочеться погуляти разом бiля моря, де можна було б спокiйно поговорити i повиводити надхмарнi палаци. Останнiм часом я тяжко працювала, бо не хочу вiдставати у навчаннi вiд Джонатана, тому я наполегливо оволодiвала мистецтвом стенографii. Коли ми поберемося, я зможу стати корисною для Джонатана i якщо я спроможуся стенографувати достатньо швидко, то зможу записувати усе, що вiн хоче, або друкувати для нього на друкарськiй машинцi, на якiй я теж дуже старанно вчуся друкувати. Ми з Джонатаном часто пишемо одне одному стенографiчнi листи, а вiн веде стенографiчний щоденник, до якого записуе своi враження вiд поiздок за кордон. Коли ми з тобою зустрiнемося, то я вестиму щоденник у такий самий спосiб. Я не збираюся, як часто бувае, робити в ньому якiсь регулярнi записи за принципом «кожен день – хоч рядок». Це буде такий щоденник, у якому я писатиму тодi, коли вiдчую для цього вiдповiдний настрiй. Не думаю, що вiн становитиме великий iнтерес для iнших; але вiн i не призначаеться абикому. Може, колись я покажу його Джонатану, якщо там буде що показувати, але насправдi вiн стане для мене своерiдним зошитом для вправ. Я спробую робити в ньому те, чим – як я бачу – займаються журналiстки: записуватиму iнтерв’ю, замальовки, намагатимуся щонайточнiше вiдтворити розмови. Менi сказали, що коли трохи потренуватися, то можна з точнiстю пригадати те, що бачив i чув протягом дня. Втiм, поживемо – побачимо. Я розповiм тобi про своi маленькi плани, коли ми зустрiнемось. Щойно я отримала кiлька написаних похапцем рядкiв вiд Джонатана, який подорожуе по Трансiльванii. З ним усе гаразд, i вiн повернеться приблизно за тиждень. Менi дуже кортить скорiше почути всi новини, якi вiн привезе. Мабуть, це так приемно – бувати в чужих краiнах. Цiкаво, чи зможемо ми – тобто Джонатан i я – коли-небудь побувати там разом? А ось i дзвоник залунав – десята година. Бувай.
Любляча тебе Мiна.
Коли писатимеш менi, то розкажи про всi новини. Ти вже давно менi нi про що не розповiдала. Але до мене дiйшли чутки, особливо про високого кучерявого красеня.
Лист Люсi Вестенр, адресований Мiнi Мюррей
17, Четем-стрит, середа.
Моя люба Мiно!
Мушу сказати, що ти дуже несправедливо докоряеш менi за те, що я начебто погано з тобою листуюся. Вiдтодi, як ми розсталися, я написала тобi двiчi, а ти лише зараз зволила надiслати менi другого листа. До того ж розповiдати нема про що. Справдi немае нiчого такого, що могло б викликати твiй iнтерес. Наразi в Лондонi дуже цiкаво, i ми багато ходимо до картинних галерей, а також гуляемо пiшки та iздимо верхи в парку. Що ж стосуеться високого кучерявого молодика, то, мабуть, це був один iз тих, з ким я ходила на останнiй концерт. Хтось, вочевидь, поширював плiтки. Цього молодика звати мiстер Холмвуд. Вiн часто бувае у нас в гостях, i вони з мамою добре знаходять спiльну мову; е багато такого, про що iм цiкаво удвох поговорити. Не так давно ми зустрiли чоловiка, який чудово пiдiйшов би саме тобi, якби ти вже не була заручена iз Джонатаном. Вiн – прекрасна партiя, красивий, багатий, до того ж – шляхетного походження. Вiн лiкар, i взагалi – дуже розумна людина. Йому лише двадцять дев’ять рокiв, а пiд його наглядом перебувае величезна психлiкарня. Менi представив його мiстер Холмвуд, i вiн зробив нам вiзит, а тепер часто заходить в гостi. Мабуть, нiколи ранiше я не зустрiчала чоловiка такоi рiшучоi i твердоi вдачi, але водночас такого напрочуд спокiйного i врiвноваженого. Здаеться, нiщо
Страница 27
е зможе вплинути на його незворушнiсть. Можу лише уявити собi, яку дивовижну владу мае вiн над своiми пацiентами. Цей чоловiк мае незвичайну манеру дивитися спiвбесiднику просто в очi, наче намагаючись прочитати його думки. Кiлька разiв вiн намагався провести такий дослiд зi мною, але тiшуся надiею, що я е мiцним горiшком. Я це знаю, бо часто дивлюся на себе у дзеркало. Ти нiколи не пробувала читати вираз свого обличчя? Я – пробувала, i можу сказати тобi, що це набагато важче, нiж може подумати той, хто цього жодного разу не робив. Цей лiкар каже, що я ставлю перед ним важке психологiчне завдання, i я скромно сподiваюся, що так воно i е. Ти ж знаеш, я не надто цiкавлюся вбранням, i тому не зможу розповiсти тобi про новi моди. Вбрання i мода – це таке занудство! Знаю – це жаргонне слово, але Артур вживае жаргоннi словечки щодня. Ну от, не втрималася i прохопилася. Мiно, ми дiлилися своiми секретами ще тодi, коли були дiтьми; ми спали разом, iли разом, разом плакали i смiялися; тож тепер, коли я проговорилася, я хотiла б розповiсти бiльше. О Мiно! Невже ти не здогадуешся? Я кохаю його. Я пишу цi рядки i, нiяковiючи, червонiю, бо хоча менi й здаеться, що вiн мене кохае, але сам вiн менi цього ще не говорив. Але ж, Мiно, як я кохаю його, як я його кохаю! Ну от – сказала, i на душi стало легше. Так хочеться бути з тобою, люба моя, посидiти, як ранiше, бiля камiна у домашньому вбраннi; я б спробувала розповiсти тобi про своi почуття. Не знаю, як я наважилася написати таке навiть тобi. Я боюся зупинитися, бо зупинившись – порву листа; тому я не бажаю зупинятися, бо дуже хочу розповiсти тобi все-все. Напиши менi одразу i скажи, що ти про все це думаеш. А тепер, Мiно, я мушу перерватися. На добранiч. Благослови мене у своiх молитвах i помолися за мое щастя, Мiно.Люсi.
P. S. Не слiд було менi виказувати цю таемницю. На добранiч ще раз.
Л.
Лист Люсi Вестенр, адресований Мiнi Мюррей
24 травня.
Моя люба Мiно!
Дякую, дякую тобi за твiй милий лист! Так приемно було мати змогу про все тобi розповiсти i дiзнатися, що ти мене розумiеш i менi спiвчуваеш.
Люба моя, пам’ятаеш стару приказку: «То густо, то пусто»? Точнiше не скажеш. Ось так i у мене: прожила двадцять рокiв i не чула жодноi пропозицii вийти замiж, а сьогоднi iх аж три. Лишень уяви собi! Аж три пропозицii за один день! Це просто якийсь жах. Двох iз претендентiв менi шкода, дуже шкода – бiднi хлопцi! Ой, Мiночко, я щаслива до безтями. Уяви собi – три пропозицii! Але, заради Бога, не кажи про це нiкому iз дiвчат, а то вони надумають собi казна-що, а потiм побиватимуться, що в перший день приiзду не отримали щонайменше шiсть пропозицiй. Деякi дiвчата такi марнославнi! Ми ж з тобою, Мiно, можемо собi дозволити не бути марнославними, бо ми обидвi е зарученими i незабаром станемо поважними замiжнiми жiнками. Що ж, розповiм тобi про усiх трьох, але дивись – нiкому не викажи цiеi таемницi, хiба що, звичайно ж, Джонатану. Ти, певна рiч, розкажеш йому, бо я у подiбнiй ситуацii теж розповiла б усе Артуровi. Дружина мусить про все розповiдати своему чоловiковi – правда ж, люба моя? – бо я маю бути чесною i пристойною. Чоловiки хочуть, щоб жiнки, особливо iхнi дружини, поводилися чесно i пристойно; але, боюсь, жiнки не завжди справджують сподiвання чоловiкiв. Так от, пропозицiя номер один надiйшла якраз перед снiданком. Я вже тобi про нього розповiдала, це доктор Джон Сьюард, головний лiкар психлiкарнi, з вольовим пiдборiддям та красивим чолом. Зовнi вiн поводився дуже стримано, але було видно, як вiн нервуеться. Вiн, мабуть, довго тренувався щодо деталей самоi процедури i добре iх дотримувався, але все одно ледь не всiвся на свого шовкового капелюха, чого загалом з чоловiками не трапляеться, якщо вони не нервуються. Згодом же, намагаючись виглядати невимушено, вiн усе крутив у руках свiй ланцет i ледь мене ним не вколов. Доктор Сьюард поговорив зi мною, Мiно, дуже вiдверто. Вiн сказав, як я багато для нього значу, незважаючи на наше нетривале знайомство, i про те, що шлюб зi мною скрасить його нелегке життя. Мiстер Сьюард говорив, яким нещасним вiн буде, якщо отримае вiдмову, але тут я розплакалася, i вiн, вибачившись за свою грубу прямоту, заявив, що не хоче ще бiльше ускладнювати мое теперiшне становище. Вiн замовк, а потiм поцiкавився, чи не зможу я покохати його трохи згодом; коли ж я похитала головою, руки його затремтiли, i вiн, вагаючись, запитав, чи не кохаю я когось iншого. Вiн поставив це питання дуже делiкатно, сказав, що аж нiяк не вимагае чiткоi вiдповiдi, просто хоче про це знати, бо якщо жiноче серце не зайняте нiким, то у чоловiка завжди залишаеться якась надiя. І тут, Мiно, я визнала за необхiдне сказати йому, що серце мое справдi зайняте. Я сказала йому лишень це, i бiльше нiчого; мiстер Сьюард пiдвiвся, з серйозним i мужнiм виглядом узяв моi руки в своi i висловив сподiвання на мое майбутне щастя, зазначивши, що я можу розраховувати на нього як на свого найкращого друга. О Мiночко, просто не можу не плакати; ви
Страница 28
ач за те, що мiй лист увесь у плямах вiд слiз. Звичайно, дуже приемно, коли тобi освiдчуються i таке iнше, але болiсно бачити, як вiд тебе йде з розбитим серцем твiй щирий обожнювач, i знати при цьому, що ти викреслила його з свого життя, незважаючи на все те, що вiн тобi сказав чи мiг сказати. На цьому, моя зiронько, я мушу зупинитися, бо почуваюся такою нещасною, хоча загалом я така щаслива, така щаслива!Увечерi. Артур щойно пiшов, i наразi я у кращому гуморi, нiж коли припинила писати листа, тож я продовжу свою розповiдь про цей визначний день. Отже, так, люба моя: пропозицiя номер два надiйшла пiсля снiданку. Вiн такий гарний хлопець, американець iз Техасу, у нього дуже молодий i бадьорий вигляд, тому якось навiть не вiриться, що вiн побував у багатьох мiсцях i пережив скiльки небезпечних пригод. Менi шкода бiдну Дездемону, яку мавр звабив розповiдями про пережитi ним труднощi та небезпеки. Мабуть ми, жiнки, е такими полохливими боягузками, що шукаемо у шлюбовi захисту вiд життевих труднощiв, гадаючи, що чоловiки захистять нас вiд них. Тепер я знаю, що мала зробити, якби була чоловiком i бажала завоювати дiвоче серце. А може, я й неправа, бо хоча мiстер Морiс i розповiдав менi iсторii про своi небезпечнi пригоди, а Артур не розповiдав взагалi нiчого, я все ж таки… але не буду забiгати наперед. Отже, серденько, мiстер Квiнсi П. Морiс застав мене саму. Таке враження, що чоловiки завжди застають жiнок наодинцi. А може й нi, бо Артур намагався застати мене саму аж двiчi, i йому це вдалося не одразу, хоча я йому допомагала як могла – тепер я з легким серцем можу в цьому зiзнатися. Мушу сказати тобi наперед, що мiстер Морiс не завжди говорить на жаргонi – тобто вiн нiколи не користаеться ним у розмовах iз незнайомцями або у iхнiй присутностi, бо насправдi вiн е людиною добре освiченою i з вишуканими манерами; але мiстер Морiс побачив, що менi цiкаво чути, як вiн говорить на американському жаргонi, тож коли поруч не було стороннiх, вiн щоразу казав менi такi кумеднi речi! Та, мабуть, вiн усе це вигадуе, бо надто вже це вдало й доречно. Але все одно – це так потiшно! Що ж до мене, то не можу сказати – користуватимуся я жаргоном чи нi; не знаю, чи подобаеться вiн Артуру, бо я ще не чула, щоб вiн його вживав. Отже, так: сiдае бiля мене мiстер Морiс i робить радiсний та невимушений вигляд, хоча я все одно побачила, що вiн сильно нервуеться. Бере вiн мене за руку i каже так нiжно-нiжно: – Мiс Люсi, знаю, що я й нiгтя вашого не вартий, але чекати вартого можна i до нових вiникiв. Впрягайтеся поруч зi мною та й потягнемо далi возик життя разом!
Знаеш, Мiно, вiн виглядав таким добрим та веселим, що вiдмовити йому менi було набагато легше, нiж мiстеру Сьюарду, тож я i вiдповiла американцю з якомога бiльшою невимушенiстю, що впрягатися менi з ним не хочеться i що взагалi – я ще конячка необ’iжджена. Потiм мiстер Морiс вибачився за те, що вiн, як йому здалося, говорив надто легковажним тоном у таку надзвичайно важливу, надзвичайно серйозну для нього мить i висловив сподiвання, що я на нього не буду сердитися. Вiн сказав це цiлком серйозно, тому я теж дещо посерйознiшала. Знаю, Мiно, ти подумаеш, що я жахлива флiртувальниця й кокетка, але менi додало настрою те, що це вже була друга пропозицiя поспiль. Не встигла я, моя люба, й слова сказати, як мiстер Морiс вихлюпнув на мене справжнiй потiк освiдчень у коханнi, вiн буквально кинув до моiх нiг свое серце i душу. При цьому виглядав таким щирим у своему емоцiйному запалi, що я вже нiколи не зможу повiрити у те, що чоловiки завжди лише бавляться у кохання i нiколи не бувають серйозними, хоча iнколи мiстер Морiс любить пожартувати. Мабуть, вiн побачив якийсь несподiваний вираз на моему обличчi, що раптом змусив його зупинитися, а потiм мовити з такою гiдною справжнього мужчини пристрастю, за яку я ладна була його покохати, якби мое серце не належало iншому:
– Люсi, я знаю, ви – щира дiвчина. Я б вам цього зараз не казав, якби не вiрив у вашу кришталево чисту – до самiсiнького дна – душу. Скажiть менi як друговi, чи е хтось, кого ви кохаете? Якщо це так, то я бiльше не завдаватиму вам жодних клопотiв i залишуся вашим найвiдданiшим другом, якщо ви, звичайно, самi цього забажаете.
Люба моя Мiно, i чому чоловiки е такими шляхетними, а ми, жiнки, так мало iх гiдними? Я ж майже насмiялася iз щирих почуттiв цього великодушного, благородного джентльмена! Тут я розридалася – боюся, серденько, що тобi цей лист у деякому сенсi видасться ще бiльш сльозоточивим, нiж ранiше, але я справдi вiдчула себе зле. І чому це дiвчатам не дозволено виходити замiж одразу за трьох чоловiкiв або за скiлькох заманеться, щоб запобiгти усiм цим неприемностям? Але це – ересь, такого не слiд казати. Мене дуже втiшило те, що, незважаючи на сльози, я знайшла в собi мужнiсть поглянути мiстеру Морiсу в його безстрашнi очi i заявити йому з усiею вiдвертiстю:
– Так, е чоловiк, якого я кохаю, але сам вiн ще не сказав, що кохае мене. – Я мала рацiю, вчинивши так вiдверто, бо раптом обличчя його п
Страница 29
освiтлiло, вiн взяв моi руки у своi – скорiше я поклала своi руки у його – i гаряче мовив:– Прекрасна, моя смiлива i щира дiвчино. Краще, спiзнившись, втратити шанс завоювати ваше серце, нiж вчасно здобути прихильнiсть якоiсь iншоi дiвчини. Не плачте, серденько. Якщо ви плачете через те, що вам мене шкода, то я – мiцний горiшок, мене не так просто розчулити, i я сприйму цей удар з високо пiднесеною головою. Якщо цей iнший парубок iще не знае про свое щастя, то краще б йому поквапитися, бо йому доведеться мати справу зi мною. Сонечко, ваша щирiсть i вiдвертiсть зробили мене вашим другом, а це краще, нiж коханець, бо тут немае i тiнi корисливостi. Серденько мое, вiднинi i до Царства Небесного я почуватимуся дуже самотньо на своему шляху. Може, ви поцiлуете мене хоч раз? Час вiд часу спогади про цей поцiлунок скрашуватимуть мою самотнiсть. У цьому не буде нiчого непорядного, бо той достойний парубок – а я вiрю, що вiн е достойним – вам ще нiчого не встиг сказати.
Це остаточно мене переконало, Мiно, бо з його боку це дiйсно було смiливо i чарiвно, а також шляхетно щодо щасливого суперника – правда ж? До того ж своею вiдмовою я завдала йому болю. Тож я схилилася i поцiлувала його. Вiн пiдвiвся, тримаючи моi руки у своiх, поглянув менi у вiчi – боюсь, що цiеi митi я зашарiлася – i сказав:
– Дiвчинко, я тримаю вашi руки, а ви поцiлували мене; якщо пiсля цього ми не стали друзями, то ми не станемо ними нiколи. Дякую за вашу милу щирiсть i прощавайте.
Мiстер Морiс потис мою руку, взяв свого капелюха i полишив кiмнату, жодного разу не озирнувшись, не зупинившись, без слiз i без тремтiння губ, а я ж стояла i рюмсала, як мала дитина. Господи, i чому такий достойний мужчина мусить бути таким нещасним, коли навколо нього повно iнших дiвчат, радих обожнювати землю, якою вiн ходить! Я – так точно обожнювала б, якби була вiльною. Люба Мiно, я вельми засмутилася, i менi щось не дуже хочеться описувати свое щастя пiсля того, що я тобi розповiла. Тому про третю пропозицiю я розповiм тодi, коли почуватимуся щасливою.
Твоя любляча Люсi.
P. S. Ой, а можна я не розповiдатиму про третю пропозицiю? До того ж все трапилося так швидко i якось похапливо – здавалося, тiльки-но вiн зайшов у кiмнату, як його руки вже обiймали мене, а губи цiлували. Я така щаслива, така щаслива; не знаю, чим я заслужила на таке велике щастя. Тепер у майбутньому менi лише треба буде продемонструвати свою вдячнiсть Боговi за його милiсть, за те, що вiн послав менi такого вiдданого обожнювача, такого прекрасного чоловiка i такого щирого друга.
На все добре.
Щоденник д-ра Сьюарда
(фонографiчний)
25 травня. Сьогоднi пропав апетит. Їсти не хочеться, вiдпочивати не хочеться, займуся натомiсть щоденником. Пiсля вчорашньоi вiдмови на душi якась порожнеча, здаеться, у всьому свiтi не лишилося жодного заняття… Знаючи, що единими лiками вiд подiбних речей е робота, я пiшов до своiх пацiентiв. Я вибрав одного з них, який становив для мене чималий iнтерес у науковому сенсi. Його iдеi е такими неординарними, вiн такий несхожий на iнших «нормальних» божевiльних, що я твердо вирiшив зрозумiти цього пацiента якомога краще. І сьогоднi я, здаеться, дуже близько пiдiйшов до розгадки його таемницi.
Я опитав його повнiше, нiж до того, намагаючись системно осмислити причини його галюцинацiй. Тепер я розумiю, що моя метода була дещо жорстокою, бо я весь час намагався зосередити хворого на самiй сутi його божевiлля – саме цього я намагаюся уникати в розмовах з iншими пацiентами, бо це те саме, що потрапити до самiсiнького центру пекла. (На згадку: А за яких конкретних обставин менi не слiд цього уникати i не боятися потрапити до центру пекла?) Omnia Romae venalia sunt. У пекла – своя цiна! Я verb. sap. Якщо за цим iнстинктом щось криеться, то в подальшому було б цiкаво його ретельно i точно дослiдити; вiдкладати немае сенсу, тож починаймо:
Р. М. Ренфiлд, вiк 59 рокiв. – Сангвiнiчний темперамент; велика фiзична сила; хворобливо збудливий; перiоди пригнiченостi призводять до якоiсь iдеi фiкс, котру я не можу збагнути. Припускаю, що саме сангвiнiчний темперамент та його бентежний вплив так позначаються на ментальностi; потенцiйно небезпечний чоловiк, причому за умови безкорисливостi ця небезпечнiсть зростае. У корисливо-егоiстичних людей обережнiсть е чимось на кшталт панциру, що захищае iх i вiд ворогiв, i вiд самих себе. З цього приводу я вважаю, що коли точкою зосередженостi е людське «я», то доцентрова сила врiвноважуеться вiдцентровою; коли ж точкою зосередженостi е обов’язок, якась справа або суспiльний мотив, то остання, тобто вiдцентрова сила, стае домiнуючою, i лише якась несподiванка або низка несподiванок здатна ii врiвноважити.
Лист Квiнсi П. Морiса вельмишановному Артуру Холмвуду
25 травня.
Мiй любий Арте!
Ми розповiдали одне одному iсторii бiля вогнища у прерiях; ми перев’язували один одному рани пiсля висадки на Маркiзькi острови; ми пили за наше здоров’я на узбережжi Тiтiкаки. Ще не всi iсторii
Страница 30
озказанi, ще не всi рани перев’язанi, ще не все випито за наше здоров’я. Чи не хочеш ти надолужити згаяне бiля мого табiрного вогнища завтра увечерi? Я без вагань запрошую тебе, бо знаю, що одну даму запросили на вечiрку, а значить, ти вiльний. Окрiм нас двох, буде iще одна людина – наш старий друг по Кореi Джон Сьюард. Вiн теж збираеться прийти, i ми хочемо поплакатися один одному за чаркою вина, а також щиро випити за здоров’я найщасливiшого у всенькому всесвiтi чоловiка, котрий завоював найшляхетнiше i найдостойнiше з усiх створених Всевишнiм сердець. Ми влаштуемо тобi палкий прийом з найщирiшими вiтаннями i питимемо за твое здоров’я, щоб воно, як той вiрний товариш, нiколи тебе не пiдвело. Присягаемося залишити тебе вiдсипатися у мене вдома, якщо ти вип’еш забагато за прекраснi очi однiеi особи. Приходь!Скрiзь i завжди твiй вiрний друг,
Квiнсi П. Морiс.
Телеграма вiд Артура Холмвуда Квiнсi П. Морiсу
26 травня.
Ось-ось приiду. Везу iз собою такi новини, вiд яких затрiпочуть вашi серця.
Арт.
Роздiл VI
Щоденник Мiни Мюррей
24 липня. Вiтбi. Люсi, що виглядала гарнiше i милiше, нiж зазвичай, зустрiла мене на станцii, i ми поiхали до будинку у Кресентi, де вони наймають кiмнати. Це – пречудова мiсцина. Маленька рiчечка Еск протiкае глибокою долиною, що розширюеться у мiру ii наближення до гаванi. Береги рiчки з’еднуе вiадук на високих опорах, i якщо дивитися через них, то все виглядае якимось вiддаленiшим, нiж насправдi. Долина напрочуд зелена i красива, вона мае такi крутi схили, що коли стояти нагорi й дивитися вдалину, на другий бiк, то вона якось випадае iз поля зору, i тому ii можна помiтити, лише пiдiйшовши до неi зовсiм близько. Будинки старого мiста – на дальньому вiд нас боцi – всi мають дахи iз червоноi черепицi; здаеться, цi будинки нагромаджуються один на одного, як на фотографiях Нюрнберга. Над мiстом височiють руiни Вiтбi Еббi, монастиря, який розграбували i зруйнували данцi i який е мiсцем дii художнього твору «Мармiон», де дiвчину замуровують у стiну. Це – надзвичайно мальовничi руiни величезних розмiрiв, вони зберiгають безлiч прекрасних i романтичних легенд. В однiй iз них розповiдаеться, що у вiкнi можна побачити сиву панну. Мiж монастирем i мiстом стоiть парафiяльна церква, навколо якоi розташовано великий цвинтар iз численними надгробками. На мою думку, це найгарнiше мiсце у Вiт-бi, бо воно знаходиться якраз над мiстом, з нього чудово видно усю гавань i всю затоку – аж до того мiсця, де мис Кетлнес виступае далеко в море. Цей шматок землi так круто нависае над гаванню, що частина його обрушилася, i це призвело до руйнацii деяких могил. В одному мiсцi надгробки попадали i валяються тепер унизу на пiщанiй дорозi. Територiю цвинтаря перетинають стежки, обабiч яких встановлено лави, на котрих полюбляють сидiти вiдвiдувачi, насолоджуючись краевидом i пiдставляючи обличчя легенькому вiтерцю з моря. Я сама дуже часто приходжу сюди, щоб посидiти i попрацювати. От i зараз я, поклавши щоденник на колiна, роблю в ньому записи, прислухаючись до розмови трьох старих, якi сидять неподалiк вiд мене. Здаеться, вони тiльки те й роблять, що цiлiсiнький день сидять тут i розмовляють.
Унизу розляглася гавань, на дальньому боцi якоi видно довгу гранiтну стiну, що виходить, вигинаючись назовнi, в море, а посерединi ii збудовано маяк. Уздовж зовнiшнього боку цiеi стiни тягнеться масивний хвилерiз. З ближнього боку гаванi цей хвилерiз вигинаеться всередину, а на краю його теж стоiть маяк. Мiж двома пiрсами залишено вузький прохiд до гаванi, котрий потiм рiзко розширюеться.
Пiд час припливу – краса! Але коли приплив змiнюеться вiдпливом, то вся вода вiдступае, i залишаеться тiльки струмок рiчки Еск, що звиваеться мiж пiщаними обмiлинами, серед яких то тут, то там виднiються скелястi породи. З мого боку за гаванню височiе великий риф завдовжки приблизно пiвмилi, гострий край якого виступае прямо з-за пiвденного маяка. На цьому краю встановлено бакен iз дзвоном, котрий розколихуеться в негоду, i його тужливий звук розносить вiтер. Мiсцева легенда розповiдае, що коли гине корабель, то звук цього дзвону чутно далеко в морi. Треба запитати про це в того старого, вiн саме сюди йде…
Такий кумедний дiдуган! Напевне, вiн страшенно старий, бо обличчя його – вузлувате i вкрите зморшками, наче кора дерева. Вiн сказав менi, що йому майже сто рокiв i що вiн був моряком на риболовецькому флотi Гренландii за часiв битви пiд Ватерлоо. Боюсь, що цей дiдуган – особистiсть дуже скептична, бо коли я спитала його про дзвони далеко у морi та про сиву панну в монастирi Вiтбi Еббi, то вiн вiдповiв рiзко й грубо:
– Став би я ото клопотатися через такi дурницi, мiс! Коли мене питають про них, я страшенно дратуюсь. Нi, я не кажу, що це суцiльна брехня, я кажу лише, що за мое життя нiчого подiбного не було. Це плiтки для приiжджих та туристiв, а не для такоi красивоi молодоi панночки, як ви. Хто охоче купуеться на цi оповiдки, так це отi бовдури з Йорка та Лiдса, що весь час ж
Страница 31
ють копчених оселедцiв, сьорбають чай та бiгають туди-сюди, скуповуючи дешевий бурштин. Я все дивуюся – i кому ото ще не набридло вiшати локшину iм на вуха? Газетам, якi й без того повнi дурних плiток, – i тим, мабуть, осточортiло це заняття.Менi здалося, що цей дiдусь – саме та людина, вiд якоi можна було б дiзнатися про безлiч цiкавих речей, тому я спитала, чи не хоче вiн розповiсти менi дещо про лови китiв у давнину. Щойно старий почав вмощуватися зручнiше, щоб почати свою розповiдь, як годинник пробив шосту, i вiн, крекчучи, пiдвiвся:
– Менi час чвалати додому, мiс. Моя онука не любить, якщо ii змушують чекати, коли чай уже готовий, а менi ж потрiбно чимало часу, щоб видертися сходами, котрих сила-силенна; до того ж, мiс, менi б уже не завадило трохи попоiсти, а то щось у животi бурчить.
Старий зашкутильгав геть, а потiм я побачила, як вiн поспiшае сходинками донизу настiльки прудко, наскiльки дозволяв його похилий вiк. Цi сходинки е неабиякою мiсцевою цiкавинкою. Вони ведуть вiд мiста угору до церкви; iх дуже багато, мабуть, сотнi – точно не знаю скiльки; вони утворюють плавну криву, а iхнiй нахил е настiльки пологим, що ними легко може пiднятися i спуститися кiнь. Гадаю, колись цi сходинки мали якийсь стосунок до монастиря. Пiду i я додому. Люсi пiшла в гостi зi своею матiр’ю, але я не ходила, бо це був лише вiзит ввiчливостi. Мабуть, на цей час вони вже встигли повернутися.
25 липня. Я прийшла сюди годину тому разом iз Люсi, i ми мали дуже цiкаву розмову з моiм стареньким приятелем та двома iншими пiдстаркуватими чоловiками, якi завжди приходять сюди i сидять разом iз ним. Схоже, що вiн для них – як Сер Незаперечна Істина. Гадаю, що свого часу це була особистiсть iз сильними диктаторськими замашками i схильна до безапеляцiйних суджень. Дiдуган нi з чим не погоджуеться i всiх принижуе. Якщо вiн не може перемогти спiвбесiдникiв у суперечцi, то бере криком i залякуе, а потiм сприймае iхню мовчанку як згоду зi своiми поглядами. Люсi виглядала дуже мило у своiй бiлiй прогулянковiй сукнi; вiдтодi, як вона сюди приiхала, у неi з’явився чудовий рум’янець. Мою увагу не проминуло те, що дiдусi не забарилися пiдсiсти до неi, як тiльки ми тут з’явилися. Вона така мила зi старими; мабуть, вони вже встигли закохатися в неi. Навiть мiй учорашнiй знайомець подобрiшав i не заперечував iй, зате з подвiйною енергiею заходився заперечувати менi. Я пiдштовхнула його до розмови про легенди, i вiн вибухнув чимось на кшталт проповiдi. Спробую пригадати ii i викласти якомога точнiше:
– Все це – дурнi теревенi, геть усе – вiд початку до кiнця, ось що це таке – i бiльше нiчого. Усi цi прокляття, далекi вiдлуння дзвону, привиди, злi духи, страхи i таке iнше годяться лише для дiтлахiв та жiнок зi слабкими нервами. Мильнi бульбашки – i нiщо iнше! Отi зловiснi знаки та перестороги вигаданi проповiдниками, зловмисниками та залiзничними комiвояжерами для того, щоб збивати з пантелику довiрливих йолопiв та примушувати людей робити те, чого вони робити не хочуть. Як подумаю про все це, так просто шаленiю! Мало цим зловмисникам друкувати дурнi плiтки в газетах та проповiдувати iх з кафедр! Вони ще й викарбовують iх на надгробках, ось чим вони займаються! Погляньте-но довкола на усi цi начебто величнi надгробнi каменi – та iм давно пора повалитися пiд вагою написаноi на них брехнi! На всiх них викарбувано: «Тут лежить тiло» або «Вiчна пам’ять», але бiльшiсть могил – порожнi, там немае нiчиiх останкiв i нiколи не було; i пам’ять про них нiкого й нiколи анiтрохи не турбувала – тим бiльше «вiчна». Брехня, все брехня i нiчого, окрiм тiеi чи iншоi брехнi! Уявiть лишень, яка буде товкотнеча на Судний День, коли всi мерцi пришкандибають сюди у своiх саванах i спробують прихопити з собою оцi надгробки, щоби довести свою прижиттеву добропоряднiсть; а дехто з них навiть не зможе вхопитися за цi каменi, бо iхнi тремтливi руки будуть слизькими вiд довгого лежання на морському днi.
Із самовдоволеного вигляду дiдугана i з того, як вiн поглянув на своiх приятелiв, чекаючи вiд них схвалення своеi промови, я дiйшла висновку, що вiн дещо хизувався, тому я вставила свое слово, щоб спонукати його до продовження:
– Годi вам, мiстере Свейлз, ви напевне жартуете. Хiба ж можуть всi цi надгробки брехати?
– Певна рiч! Небрехливих серед них – якась жалюгiдна жменька, та й то тих, пiд якими лежать справдi добропоряднi люди. Всi iншi – брешуть. От, наприклад, ви, нетутешня, приходите сюди на цей цвинтар.
Я схвально кивнула головою, бо визнала за краще погодитися, хоча я не зовсiм розумiла, про що йдеться. Я гадала, що це мае якийсь стосунок до церкви. Старий продовжив:
– Ви приходите сюди i, звичайно ж, думаете, що пiд цими надгробками, як i годиться, похованi люди, еге ж?
Я знову схвально кивнула головою.
– А ось саме тут i криеться брехня. Їй-богу, на цьому цвинтарi е чимало поховань так само порожнiх, як табакерка дiда Дана у п’ятницю ввечерi.
Вiн злегка пiдштовхнув лiктем одного зi своiх друзяк, i всi вони весело розс
Страница 32
iялися.– Сили небеснi! Та хiба ж воно може бути iнакше? Погляньте-но на ту могилу, що праворуч! Прочитайте, що там написано.
Я пiдiйшла до могили i прочитала: «Едвард Спенслоу, убитий пiратами бiля острова Андрос у квiтнi 1854 року у вiцi 30 рокiв». Коли я повернулася, мiстер Свейлз продовжив:
– І хто ж, цiкаво знати, привiз його сюди, щоб поховати тут? Убитий бiля острова Андрос! І ви думаете, що його тiло спочивае на цьому цвинтарi?! Та я назву вам дюжину тих, чиi кiстки лежать на морському днi бiля Гренландii чи деiнде, куди iх занесла течiя! – Старий вказав рукою на пiвнiч. – Довкола вас – надгробки. Можете, не пiдводячись, прочитати звiдси викарбуванi на них брехливi рядки. Оцей Брейтвейт Лоурi – я знав його батька – потонув разом iз кораблем «Жвавий» 1820 року бiля узбережжя Гренландii; або ж Ендрю Вудхаус, потонув у тих самих водах 1777-го; або ж Джон Пекстон, потонув бiля мису Фервелл за рiк пiсля того; або ж старий Джон Роулiнгс – чий дiд ходив у море разом зi мною – потонув у Фiнськiй затоцi у п’ятдесятому роцi. Як ви гадаете – кинуться всi цi чоловiки стрiмголов на цвинтар у Вiтбi пiд трубнi звуки Судного Дня? Дуже сумнiваюсь! А якщо й кинуться, то штовхатимуть i лупцюватимуть один одного так само, як ми колись у давнину влаштовували бiйки на льоду, гамселячи один одного з ранку до ночi, а потiм зализуючи рани при свiтлi полярного сяйва.
Мабуть, це був якийсь мiсцевий жарт, бо дiдуган весело зареготав, а його приятелi радо пiдхопили смiх.
– Однак, – зауважила я, – ви не зовсiм правi, бо виходите з припущення, що усiм цим неборакам або iхнiм привидам знадобляться на Судний День iхнi надгробнi каменi. А, може, в них не буде необхiдностi?
– А навiщо iще потрiбнi надгробки, га? Нумо пояснiть менi, мiс!
– Мабуть, щоб зробити приемнiсть родичам померлих.
– Щоб зробити приемнiсть родичам померлих?! – Старий вимовив цю фразу глузливим тоном. – А хiба приемно буде iхнiм родичам, коли всi довкола знатимуть, що це – брехня? – Вiн тицьнув пальцем на камiнь бiля наших нiг, що колись упав набiк i використовувався як пiдставка для лавки недалеко вiд краю урвища. – Прочитайте, що написано на цьому каменi, – попросив вiн.
З мого мiсця лiтери виднiлися догори ногами, але Люсi, сидячи трохи поодаль, мала змогу придивитися краще, тож вона нахилилася i прочитала: «Вiчна пам’ять Джорджу Кенону, котрий загинув, сподiваючись на чудесне воскресiння, коли кинувся вниз зi скелi на мисi Кетлнес. Цей пам’ятник спорудила скорботна мати своему улюбленому синовi. Вiн був у неi единим сином, а вона була вдовою».
– І що ж тут смiшного, мiстере Свейлз? – коментар Люсi прозвучав дуже серйозно i аж надто суворо.
– Ви не вбачаете в цьому нiчого смiшного? Ха-ха! Звiдки ж вам знати, що його убита горем мати була мегерою i ненавидiла свого сина за те, що той був байстрюком, та ще й несповна розуму, котрий ненавидiв ii так, що покiнчив життя самогубством, аби тiльки мати не змогла отримати страховку, яку вона на нього оформила. Цей молодик рознiс собi голову пострiлом зi старовинного мушкета, яким вони вiдлякували ворон. Ось яким чином вiн гепнувся зi скелi. Що ж до сподiвань на чудесне воскресiння, то я часто сам чув, як вiн казав, що сподiваеться потрапити до пекла, бо його набожна мати безсумнiвно потрапить до раю, а йому б не хотiлося там з нею зустрiчатися. Тож якоi ви тепер думки про цей камiнь? – Дiдуган постукав по ньому палицею, – Напис на ньому е щонайменше суцiльною брехнею, еге ж? Хiба ж не смiшно буде архангелу Гавриiлу, коли до нього приплентаеться самогубець Джордж з важким надгробком на спинi й попросить взяти цей камiнь як доказ?
Я не знала, що вiдповiсти, але тут Люсi пiдвелася i, змiнюючи напрям розмови, сказала:
– І навiщо ви нам про це розповiли? Це моя улюблена лавка, i я не хочу ii мiняти; як я тепер на нiй сидiтиму, знаючи, що пiдi мною – могила самогубця?
– Це не зашкодить вам, красунечко, а бiдолаха Джордi не тямитиме себе вiд радостi, коли у нього на колiнах сидiтиме така гарненька дiвчинка. Нiчого поганого з вами через це не станеться. Ось я, наприклад, часто сидiв на цьому мiсцi останнi двадцять з гаком рокiв, i нiчого поганого зi мною не трапилося. Нехай вас не лякають тi, хто лежить – чи мусить лежати – у вас пiд ногами. Ви ще встигнете настрахатися, коли побачите, як зникнуть всi надгробки i цвинтар стане схожим на вкрите стернею поле. А ось i годинник вдарив, отже, я мушу йти. До ваших послуг, панночки! – i старий пошкутильгав геть.
Ми з Люсi ще трохи побули на цвинтарi – перед нами вiдкривався такий чудовий краевид, що, милуючись ним, ми взяли одна одну за руки та й сидiли собi, а вона знов i знов розповiдала менi про Артура та iхне майбутне одруження. Вiд почутого менi стало трохи тоскно i тривожно на душi, бо вже цiлий мiсяць я не отримувала листiв вiд Джонатана.
* * *
Того ж дня. Я прийшла сюди сама, бо менi стало дуже сумно. Я не отримую листiв. Хочеться сподiватися, що з Джонатаном не трапилося нiчого поганого. Щойно годинник пробив дев’яту. По в
Страница 33
ьому мiсту вже горять розрiзненi лiхтарi; iнколи вони поодинокi, iнколи утворюють ланцюжки там, де е вулицi. Лiхтарi тягнуться вздовж рiчки Еск i зникають за вигином долини. З лiвого вiд мене боку поле зору перекривае темний обрис даху старовинного будинку, розташованого поряд iз монастирем Еббi. Десь далеко в полi, позаду мене, бекають i мекають вiвцi та ягнята; чутно, як по брукiвцi внизу цокотить копитами вiслюк. Оркестр на пiрсi вправно грае якийсь не надто мелодiйний вальс, а ще далi, десь у завулку на набережнiй, проходять збори Армii Спасiння. Оркестри не чують одне одного, але тут, нагорi, я чую i бачу iх обох. Цiкаво, де ж це Джонатан i чи думае вiн зараз про мене. Так хочеться, щоб вiн був поруч зi мною!Щоденник д-ра Сьюарда
5 червня. Історiя хвороби пацiента Ренфiлда стае для мене тим цiкавiшою, чим бiльше я дiзнаюся про цього чоловiка. Деякi з його рис е дуже добре розвиненими: егоiзм, потайливiсть i цiлеспрямованiсть. Цiкаво було б дiзнатися, який план передбачае ота цiлеспрямованiсть. Здаеться, вiн виробив якийсь конкретний власний план, але я ще не встиг дiзнатися – який саме. Його пом’якшувальна риса – любов до тварин, хоча iнколи вона мае вельми дивнi прояви, тому часом менi здаеться, що цей пацiент е просто ненормально жорстоким. Дивнi якiсь у нього улюбленцi. Тепер його пристрастю е ловля мух. На сьогоднi вiн наловив iх уже стiльки, що менi довелося висловити свое незадоволення. На мiй подив, пацiент не вибухнув гнiвом, як я очiкував, а поставився до справи з усiею серйознiстю. Вiн на якусь хвилю задумався, а потiм сказав: «Ви можете дати менi три днi? Я приберу iх геть». Я, звичайно ж, погодився. Треба його пильнувати!
* * *
18 червня. Тепер пацiент переключив свою увагу на павукiв, у нього в коробочцi декiлька дуже великих особин. Вiн весь час годуе iх мухами, i тому кiлькiсть останнiх помiтно зменшуеться, хоча половина його iжi пiшла на те, щоб приманювати мух з вулицi до кiмнати.
1 липня. Його павуки починають також завдавати клопоту, як перед цим мухи, тому сьогоднi я запропонував пацiентовi позбутися iх. Вiн дуже засмутився, тож я сказав, що треба позбавитися хоча б частини павукiв. Хворий охоче з цим погодився, i я дав йому, як i ранiше, три днi на скорочення кiлькостi «домашнiх тварин». Мене ледь не знудило, коли до кiмнати залетiла, явно наiвшись якогось падла, величезна жирна муха, i вiн спiймав ii та деякий час захоплено розглядав, тримаючи мiж вказiвним та великим пальцями; не встиг я второпати, що вiдбуваеться, як мiй пацiент поклав муху до рота i проковтнув. Я вилаяв його за це, але вiн спокiйно зазначив, що комаха була смачна, дуже корисна i додала йому багато життевих сил. І тут менi на думку спала здогадка, вiрнiше – якась ii подоба. Я вирiшив обов’язково простежити, як пацiент Ренфiлд позбуваеться своiх павукiв. Його явно мучить якась проблема, бо вiн мае невеличкий блокнот, до якого завжди щось записуе. Цiлi сторiнки цього блокнота заповненi безлiччю чисел, зазвичай простих цифр, зведених у групи, суми яких знову зводяться у групи, наче вiн, за висловом ревiзорiв, «зводить рахунок».
8 липня. Його божевiлля мае свою методу, i приблизне уявлення про неi уже почало вимальовуватися у моiй головi. Незабаром ця iдея набуде чiтко окреслених обрисiв, i тодi – о, пiдсвiдома дiяльнiсть мозку! Ти змушена будеш поступитися мiсцем своiй свiдомiй сестрi! Кiлька днiв я тримався осторонь свого пацiента, щоб мати змогу помiтити, чи сталися якiсь змiни. Все залишилося так само, за тим винятком, що мiй пацiент розстався з декiлькома своiми улюбленцями i натомiсть обзавiвся одним новим. Вiн у якийсь спосiб примудрився спiймати горобця i вже частково його приручив. Для цього вiн скористався дуже простим засобом: кiлькiсть павукiв значно скоротилася. Однак тих, що залишилися, пацiент Ренфiлд годуе добре, бо продовжуе заманювати у кiмнату мух, зваблюючи iх своею iжею.
19 липня. У нас суттевий прогрес. Мiй «приятель» мае тепер цiлу колонiю горобцiв, а його мухи та павуки майже всi зникли. Коли я увiйшов до кiмнати, вiн пiдбiг до мене i сказав, що мае до мене велике прохання – «дуже велике i вкрай важливе»; промовляючи, вiн ластився до мене, як собака. Я спитав його, що це за прохання таке, i вiн вiдповiв, з притиском i навiть якоюсь пристрастю у голосi:
– Кошенятко; гарненьке, маленьке, розумненьке i грайливе кошенятко, з яким би я мiг бавитися i якого я мiг би годувати, годувати й годувати! – Не можу сказати, що його прохання захопило мене зненацька, бо я вже встиг пiдмiтити, що його улюбленцi продовжували збiльшуватися у розмiрах i жвавостi; але менi було зовсiм байдуже, якщо вiн збирався позбутися своеi галасливоi компанii горобцiв у такий самий спосiб, у який вiн позбувся мух та павукiв, тож я вiдповiв, що поклопочуся про це, i запитав, чи не хотiв би вiн мати не кошеня, а дорослого кота. Радiсть, з якою вiн погодився, видала його приховане бажання:
– Так, так, безперечно! Я волiв би мати дорослого кота! Я попрохав у вас кошеня лише побоюючись, що ви
Страница 34
не дозволите менi мати дорослу тварину. А мати кошеня менi нiхто не заборонив би, еге ж? – Я похитав головою i сказав, що, на жаль, зараз такоi можливостi немае, але пообiцяв, що спробую вирiшити це питання. Його обличчя вмить спохмурнiло, i на ньому проглянули ознаки небезпеки, бо я спiймав злий та жорстокий, як у вбивцi, погляд, який кинув у мiй бiк пацiент. Цей чоловiк – явно потенцiйний вбивця-манiяк. Треба дати проявитися його новiй пристрастi сповна, а потiм побачимо, яким буде результат; пiсля того, маючи бiльше iнформацii, я зможу дiйти якогось конкретного висновку.* * *
10 година вечора. Я знову вiдвiдав пацiента i побачив, що той сидить, набурмосившись, у кутку. Коли я пiдiйшов ближче, вiн кинувся передi мною на колiна i став благати дiстати йому кота, бо це для нього було питанням життя або смертi. Однак я був непоступливим i заявив, що це неможливо, пiсля чого вiн пiдвiвся i, мовчки повернувшись у куток, де я його застав, почав нервово гризти нiгтi. Треба навiдатися до нього завтра рано-вранцi.
20 липня. Завiтав до Ренфiлда дуже рано, ще до того, як служник устиг зробити обхiд. На той час мiй «приятель» уже був на ногах i мугикав собi пiд нiс якусь мелодiю. Вiн як раз розсипав по пiдвiконню заощаджений ним цукор, вочевидь, збираючись знову зайнятися ловлею мух, i перебував у доброму й веселому гуморi. Я озирнувся, сподiваючись побачити його горобцiв, i, не побачивши iх нiде, спитав, куди вони подiлися. Хворий вiдповiв, не обертаючись, що вони полетiли геть. У кiмнатi валялося декiлька пiр’iн, а на подушцi я помiтив краплину кровi. Я мовчки вийшов i наказав служниковi доповiдати менi протягом дня, якщо пацiент поводитиметься якось дивно.
11 година ранку. Щойно до мене приходив служник i доповiв, що Ренфiлду було дуже зле i вiн виблював цiлий жмут пiр’я. «Гадаю, лiкарю, – сказав вiн, – що цей чоловiк з’iв усiх своiх пташок – просто взяв i проковтнув iх живцем!»
11 година вечора. Увечерi дав Ренфiлду сильну дозу снодiйного – достатню для того, щоб вiн заснув, i взяв подивитися його записник. Думка, яка останнiм часом не давала менi спокою, тепер повнiстю сформувалася, а моя теорiя пiдтвердилася. Мiй пацiент е вбивцею-манiяком особливого типу. Доведеться менi придумати для нього окрему категорiю i назвати манiяком-зоофагом, тобто таким, що поiдае своi жертви живцем; його пристрастю е увiбрати в себе якомога бiльше чужих життiв, i вiн збираеться досягти цього накопичувальним способом. Пацiент згодував багато мух одному павуковi, потiм згодував багато павукiв однiй пташцi, а потiм хотiв згодувати багато пташок одному котовi. Якими були б його подальшi кроки? Мабуть, варто було б довести експеримент до його логiчного завершення. Це можна було б зробити, маючи достатньо вагомий мотив. Науковцi зневажливо ставляться до вiвiсекцii,[5 - Вiвiсекцiя (лат.) – розтин тiла пiд час дослiдiв на живих тваринах.] але погляньте лишень на ii незаперечнi результати! Чому б не розвивати науку в ii найважчому i найважливiшому аспектi – вивченнi мозковоi дiяльностi? От якби менi пiзнати хоч одну таемницю хворого мозку, отримати ключ до фантазiй хоч одного божевiльного – тодi я мав би змогу пiдняти свою галузь науки до таких висот, у порiвняннi з якими фiзiологiя Бердона-Сандерсона або наука Фер’е про мозок виглядали б вельми жалюгiдно. От якби мати достатньо вагомий мотив! Але не слiд менi надто багато про це думати, аби зайвий раз не спокушатися. Наявнiсть достатньоi мотивацii допомогла б схилити шальки терезiв на мiй бiк – а може, я теж маю генiальний мозок?
Як же неординарно i послiдовно мiркував цей чоловiк! Втiм, певною мiрою це притаманне усiм психiчно хворим. Цiкаво, а у скiльки чужих життiв вiн оцiнюе життя людини – може, лише в одне? Вiн пiдбив баланс надзвичайно точно, а сьогоднi розпочав нову серiю записiв. А чи багато нас, нормальних людей, розпочинають з чистого аркуша кожен день свого життя?
Здавалося, лише вчора все мое попередне життя закiнчилося зi смертю моеi надii, i я воiстину почав нове життя з чистого аркуша. І так триватиме доти, доки Головний Бухгалтер не закрие мiй гросбух, звiвши баланс до плюса чи мiнуса. Ох, Люсi, Люсi! Не можу на тебе сердитися, не можу сердитися i на мого друга, чие щастя стало i твоiм; мушу лише без надii сподiватися i працювати, працювати, працювати!
От якби я мав мотив так само сильний, як i той, що його мае мiй божевiльний «приятель»! Мотив добрий i безкорисливий, який би спонукав мене до працi, бо праця едина дае справжне щастя.
Щоденник Мiни Мюррей
26 липня. На душi в мене – тривога, а написання цих рядкiв дещо заспокоюе, це приблизно так само, як нашiптувати щось самiй собi i водночас самiй же до цього i прислухатися. А ще у стенографiчних знаках е одна особливiсть, що вiдрiзняе стенографiю вiд звичайного письма. Я засмучена через Люсi й через Джонатана. Певний час я не отримувала вiд нього листiв i дуже непокоiлася; але вчора милий мiстер Хокiнс, завжди такий люб’язний, переслав менi вiд нього вiсточку. Ще ранiше я напис
Страница 35
ла йому i поцiкавилася, чи не отримував вiн листiв вiд Джонатана, i мiстер Хокiнс вiдповiв, що саме отримав адресованого менi вкладеного листа. Це лише один рядок, написаний iз замку Дракули, i в цьому рядку йдеться, що Джонатан ось-ось збираеться вирушити додому. Я не розумiю такоi стислостi – це так несхоже на Джонатана, i саме це мене турбуе. А тут iще Люсi, попри начебто добрий стан здоров’я, нещодавно вiдновила свою колишню звичку ходити увi снi. Я поговорила про це з ii матiр’ю, i ми вирiшили з нею, що я щовечора замикатиму дверi нашоi кiмнати. Мiсiс Вестенр переконана, що сновиди завжди походжають дахами будинкiв або по краю прiрви, а потiм, раптово прокинувшись, падають з переляку вниз iз розпачливим криком, який вiдлунюе довкола. Бiдолашна! Вона так переживае за Люсi! Каже, що ii чоловiк, тобто батько Люсi, мав таку саму звичку – вставав уночi, вдягався i виходив надвiр, якщо його нiхто не зупиняв. Люсi восени мае вийти замiж, i вона вже плануе – яке вбрання пiдготувати i як облаштувати будинок. Я чудово ii розумiю, бо на мене очiкуе те ж саме, з тiею рiзницею, що ми iз Джонатаном розпочнемо наше подружне життя набагато скромнiше i нам доведеться чимало потрудитися, щоб звести кiнцi з кiнцями. Мiстер Холмвуд – тобто вельмишановний Артур Холмвуд, единий син лорда Холмвуда – ось-ось мае прибути сюди; мабуть, Люсi вже лiчить хвилини, що залишилися до його приiзду. Вона хоче повести його до лавки над урвищем на цвинтарi й показати йому всю красу Вiтбi. Менi здаеться, що саме процес очiкування i вплинув негативно на ii нерви. Коли Артур приiде, все владнаеться.27 липня. Жодноi звiстки вiд Джонатана. Я починаю дуже хвилюватися за нього, хоча для цього начебто немае пiдстав; менi просто дуже хочеться, щоб вiн написав менi, нехай би рядочок. Люсi стала ще бiльше ходити вночi; щоночi я прокидаюся вiд того, що вона ходить кiмнатою. На щастя, стоiть така спекотна погода, що вона не зможе застудитися, але тривога i безперервне недосипання починають позначатися i на менi, i я сама стаю дратiвливою i часто прокидаюся. Слава Богу, Люсi мае мiцне здоров’я. Мiстера Холмвуда раптово викликали до Ринга на побачення з батьком, який тяжко захворiв. Люсi нервуеться через затримку його приiзду, але це не позначаеться на ii зовнiшньому виглядi: вона трохи розповнiла i мае чудовий рожевий рум’янець. Їй вдалося позбутися свого колишнього анемiчного вигляду. Молю Бога, щоб такою вона залишилася i надалi.
3 серпня. Проминув ще один тиждень, а вiд Джонатана нiяких новин, немае новин навiть вiд мiстера Хокiнса з того часу, як я отримала вiд нього останнього листа. Не дай Боже, щоб вiн захворiв! Тодi б вiн менi про це написав. Дивлюся на його останнiй лист, i щось менi в ньому не подобаеться. Якось не схоже, що це вiн його написав, хоча почерк, безперечно, його. Тут сумнiвiв бути не може.
Минулого тижня Люсi ходила увi снi менше, нiж ранiше, але в нiй я вiдчуваю якусь дивну i незрозумiлу менi зосередженiсть: навiть увi снi вона не зводить з мене очей. Посмикавши дверi й переконавшись, що вони замкненi, вона ходить кiмнатою у пошуках ключа.
6 серпня. Минуло ще три днi, а новин усе немае. Оця тривожна невизначенiсть стае просто жахливою. Знала б я, куди пiти чи до кого звернутися, то почувалася б значно краще, але нiхто i нiчого не чув про Джонатана вiдтодi, як я отримала останнього куценького листа вiд нього. Залишилося тiльки просити Бога, щоб вiн дав менi витримку. Люсi стала ще збудливiшою, хоча загалом почуваеться добре. Минулоi ночi проявилися дуже загрозливi погоднi ознаки, i рибалки кажуть, що насуваеться шторм. Треба й менi поспостерiгати за погодою. Сьогоднi похмурий день; я пишу цi рядки, а сонце вкрите важкими хмарами, що клубочаться над мисом Кетлнес. Усе якесь похмуро-сiре – за винятком зеленоi трави, що виглядае як смарагд на сiрому тлi; темно-сiрi скелi, сiрi хмари iз золотою каймою там, де крiзь них хоч трохи пробиваеться сонце; вони нависають над невеселим сiрим морем, у яке пiщанi коси простягли своi сiрi пальцi. Хвилi, гуркочучи, перекочуються через вiдмiлини, а iхнiй шум приглушуеться туманом, що напливае з моря на суходiл. За цим сiрим туманом не видно обрiю. У всьому вiдчуваеться обшир i громаддя: хмари купчаться одна на одну, наче гiгантськi скелi, а над морем розноситься якесь глухе «буркотiння», схоже на передвiстя бiди. То тут, то там на березi моря виднiються темнi постатi, iнколи iх майже повнiстю поглинае туман; це нагадуе вiдомi рядки – «чи то люди, чи дерева у туманi розбрелися». Рибальськi човни поспiшають додому, а у гаванi iх по жолобах витягують на пагорбок. А ось чимчикуе старенький мiстер Свейлз. Вiн простуе прямо до мене, знiмаючи капелюха, отже, хоче про щось поговорити…
Я була дуже зворушена тiею змiною, що вiдбулася в старенькому бiдоласi. Сiвши поруч зi мною, вiн дуже лагiдно мовив:
– Хочу дещо сказати вам, мiс. – Я побачила, що старий явно почуваеться нiяково, тож, взявши його старечу зморшкувату руку, я попросила висловити все, що у нього на душi; i вiн, н
Страница 36
витягаючи своеi руки з моеi, почав:– Боюсь, що минулого тижня я надзвичайно неприемно вразив вас, серденько, своiми нечестивими теревенями про померлих i таке iнше; але насправдi я так не думаю i хочу, щоб ви пам’ятали про це, коли мене не стане. Ми, старi люди, стоiмо однiею ногою в могилi, але все одно не любимо згадок про смерть i не хочемо, щоб хтось подумав, наче ми ii боiмося; ось чому я так легковажно про неi говорив – я просто хотiв сам себе пiдбадьорити. Але iй-богу, мiс, я анiтрохи не боюся помирати; я просто не хотiв би помирати, якщо на те була б моя воля. Та Смерть моя вже зовсiм близько, бо я такий старий, i сто рокiв – це вже забагато для будь-якоi людини; Смерть вже зовсiм поруч, я навiть чую, як вона гострить свою косу. Бачите – я й тут не можу позбутися звички одразу ж покепкувати зi сказаного: продовжую базiкати так, як привчився. Скоро, скоро Ангел Смертi засурмить у свою сурму i для мене. Та не сумуйте, красунечко, – тут старий побачив, що я плачу, – якщо вiн прийде сьогоднi вночi, я не пручатимуся i вiдiзвусь на його поклик. Бо, зрештою, життя – це очiкування чогось бiльшого, нiж те, чим ми увесь час займаемося; а смерть – це те едине, на що ми можемо покластися без жодного сумнiву. Та я вдоволений, серденько мое, бо вона наближаеться дуже швидко i ось-ось буде поруч зi мною. Можливо, вона пiдкрадаеться, поки ми тут сидимо i милуемося краевидом. Може, ii донесе з собою вiтер з моря, що так часто приносить загибель людей i кораблiв, горе рiдним загиблих i вiчний сум у iхнi серця. Дивiться, дивiться! – несподiвано вигукнув старий. – У цьому вiтрi й цьому шумi е щось таке, що мае вигляд, запах i присмак смертi. Вона – у повiтрi; я вiдчуваю ii прихiд. Боже, дай менi мужностi, коли Ангел Смертi покличе мене! – Знявши капелюха, старий набожно здiйняв руки догори. Губи його потихеньку ворушилися: мабуть, вiн молився. Пiсля кiлькахвилинноi тишi вiн пiдвiвся, потис менi руку, благословив мене, а потiм попрощався i почвалав собi геть. Все це зворушило i засмутило мене надзвичайно.
Я зрадiла, коли до мене пiдiйшов черговий береговоi варти iз пiдзорною трубою пiд рукою. Вiн, як завжди, зупинився, щоб поговорити зi мною, але увесь час не зводив очей з одного дуже дивного корабля.
– Щось я нiяк не второпаю, – мовив вiн; – з вигляду корабель росiйський, а тиняеться туди-сюди, наче якийсь п’яниця. Таке враження, що вiн вагаеться: знае, що наближаеться шторм, але не знае, чи йти на пiвнiч у вiдкрите море, чи зайти у нашу гавань. Ось погляньте! Таке враження, що там зовсiм немае стернового! Вiн мiняе курс з кожним поривом вiтру. Що ж, завтра ми дiзнаемося бiльше про цей корабель.
Роздiл VII
Вирiзка з газети «Дейлiграф» вiд 8 серпня
(вклеена до щоденника Мiни Мюррей)
Вiд нашого кореспондента
Вiтбi.
Тут стався один iз найпотужнiших та найнесподiванiших штормiв у iсторii; його наслiдки були i дивовижними, i унiкальними. Перед штормом погода була дещо задушливою i спекотною, що жодною мiрою не е чимось незвичайним для серпня. Суботнiй вечiр був напрочуд гарним, i велика кiлькiсть вiдпочивальникiв вирушила вчора до Малгрейв Вудса, Робiн Гудс Бея, Рiг Мiлла, Рансвiка, Стейта, а також до околиць Вiтбi. Пароплави «Емма» i «Скарборо» здiйснювали прогулянки вздовж узбережжя, була незвичайно велика кiлькiсть екскурсантiв як iз Вiтбi, так i з навколишнiх мiст. Погода трималася навдивовиж гарною до середини дня, коли дехто iз плiткарiв, якi часто бувають на цвинтарi Іст Клiфф i звiдти спостерiгають за значним обширом моря на пiвночi та на сходi, звернули увагу на хмарини, якi зазвичай називали «кобилячими хвостами», що раптово з’явилися високо в небi на пiвнiчно-захiдному напрямi. На той час дув помiрний пiвденно-захiдний вiтерець, котрий за барометричною шкалою класифiкуеться як «№ 2: легкий бриз». Черговий береговоi варти одразу доповiв про ситуацiю, а один старий рибалка, який понад пiвстолiття спостерiгав за погодними прикметами з Іст Клiффа, емоцiйно попередив про раптове наближення шторму. Захiд сонця був таким чудовим, такими величними виглядали масиви мальовничо забарвлених хмар, що на стежках старовинного цвинтаря, якi тяглися вздовж урвища, зiбралося чимало людей, щоб помилуватися навколишньою красою. Доки сонце встигло сховатися за чорною масою Кетлнесу, що чiтко вирiзнявся на тлi призахiдного неба, його шлях донизу встиг позначитися мiрiадами хмарин усiх призахiдних кольорiв – яскраво-червоних, пурпурових, зелених, фiолетових, а також усiх вiдтiнкiв золота; то тут, то там з’являлися невеликi, але, здавалося, чорнi острiвцi темряви усiляких форм, часто набуваючи вигляду якихось гротескних силуетiв. Це видовище не проминули помiтити художники, i можна не сумнiватися, що наступного травня деякi замальовки пiд назвою «Прелюдiя до Колосального Шторму» прикрасять стiни Королiвськоi академii мистецтв та Королiвського iнституту акварелiстiв. Не один капiтан тiеi митi вирiшив, що його «бляшанка» чи «шкапа» – цi «термiни» вони вживають для визначення рiзних класiв суд
Страница 37
н – краще залишиться у гаванi, доки не скiнчиться буря. Увечерi вiтер зовсiм угамувався, а опiвночi настав повний штиль, супроводжуваний спекотною духотою i тiею розлитою у повiтрi напруженiстю, котра, з наближенням грози, пригнiчуе надмiру чутливих осiб. У морi виднiлося зовсiм небагато вогнiв, бо навiть каботажнi пароплави, що зазвичай ледь не «липнуть» до берега, трималися тепер вiд нього на шанобливiй вiдстанi, а рибальських суден виднiлося дуже мало. Єдиним видимим вiтрильником була якась iноземна шхуна, яка, поставивши усi вiтрила, прямувала, здавалося, на захiд. Доки шхуна знаходилася в полi зору, дурна впертiсть або ж невiгластво ii капiтана стали темою численних коментарiв i не менш численних спроб сигналiзувати йому про необхiднiсть приспустити вiтрила перед лицем небезпеки. До самоi ночi можна було бачити, як ця шхуна – з мляво обвислими вiтрилами – тихенько погойдувалася на морських хвилях:Непорушна, як намальований корабель у намальованому океанi.
Незадовго до десятоi години вечора розлита у повiтрi непорушнiсть почала вiдчутно тиснути на нерви, а тиша стала такою виразною, що можна було почути далеке бекання овець на суходолi та гавкiт собак у самому мiстi; оркестр на пiрсi, що вигравав якусь веселу французьку мелодiю, зазвучав явним дисонансом до величноi гармонii тишi навколишньоi природи. Невдовзi пiсля дванадцятоi ночi з морськоi далечi докотився якийсь дивний звук, а з вишини донеслося слабке, але лунке химерне дзижчання.
І тут несподiвано знялася буря. З неймовiрною, як тодi здалося, швидкiстю – у яку i зараз майже неможливо повiрити – усе довкiлля враз конвульсивно спотворилося. Раптом звiдкiлясь взялися величезнi оскаженiлi хвилi, одна вища за iншу; за лiченi хвилини ще недавно гладке як скло море перетворилося на ревуче i всепоглинаюче чудовисько. Хвилi з бiлими бурунами несамовито кидалися на пiщанi мiлини i гупали об прибережнi скелi; iншi ж перекочувалися через пiрси, i iхня пiна долiтала аж до свiтлових камер маякiв, що здiймалися вгору на краю кожного пiрса у гаванi Вiтбi. Вiтер ревiв подiбно до грому i дув з такою силою, що навiть дужим чоловiкам було важко втриматися на ногах, а хто не мiг встояти, тi вiдчайдушно чiплялися за металевi конструкцii.
Було визнано за необхiдне очистити всi пiрси вiд маси глядачiв, бо iнакше кiлькiсть загиблих протягом цiеi ночi зросла б у багато разiв. Труднощi й небезпека значно посилилися через клуби туману, що насунувся з моря на суходiл; це були бiлi, вологi, схожi на примари хмарини, такi неприемно-мокрi й холоднi, що, й не маючи розвиненоi уяви, iх можна було уподiбнити до привидiв загиблих у морi людей, котрi торкалися своiх живих побратимiв липкими руками смертi; не одна душа затремтiла з переляку, коли повз неi полинули кiльця цього лиховiсного морського туману. Час вiд часу туман розвiювався, i море на якусь мить освiтлювалося сильними i короткими спалахами блискавок, супроводжуваних такими несподiваними ударами грому, що здавалося, наче все небо над головою здригаеться вiд важких крокiв шаленiючого шторму. Деякi з висвiтлених таким чином пейзажiв мали заворожливо-привабливий i несказанно величний вигляд: височеннi гори хвиль з купами пiни, шматки якоi зникали далеко у небi, пiдхопленi буревiем; то тут, то там – рибальський корабель з обривком вiтрила, який вiдчайдушно поспiшае до притулку гаванi перед тим, як вдарить ще один порив вiтру; iнколи – бiлi крила затрiпаноi штормом чайки. На вершинi Іст Клiффа деякий час тому було пiдготовлено до випробувань новий прожектор, але його жодного разу ще не вмикали. Черговi, що несли за нього вiдповiдальнiсть, ввели його в робочий режим i у промiжках мiж напливами туману почали освiтлювати ним поверхню моря. Декiлька разiв послуги цього пристрою виявилися надзвичайно корисними, коли, наприклад, напiвзатопленим рибальським суднам щастило – у рятiвному свiтлi – уникнути зiткнення з пiрсом i проскочити у гавань. Кожне таке спасiння супроводжувалося радiсними вигуками маси людей, якi скупчилися на березi моря; здавалося, цей крик на якусь хвилю навiть заглушував виття вiтру, а потiм цим самим вiтром миттево вiдносився геть. Невдовзi на певнiй вiдстанi вiд берега прожектор вихопив iз пiтьми якусь шхуну, на якiй було пiднято усi вiтрила: очевидно, це була та сама шхуна, яку помiтили ще ввечерi. На той час вiтер уже встиг змiнити свiй напрям на схiдний, i глядачi, що зiбралися на мисi, заклякли вiд жаху, враз усвiдомивши ту жахливу небезпеку, яка тепер цiй шхунi загрожувала. Мiж нею i портом лежав великий плаский риф, вiд якого потерпiло багато кораблiв; i тепер, при нинiшньому напрямi вiтру, у шхуни не лишилося жодного шансу потрапити до гаванi через досить вузький прохiд. Приплив уже майже почався, але хвилi були такi великi, що в iнтервалах мiж ними майже виднiлася прибережна мiлина, а шхуна неслася на усiх вiтрилах з такою швидкiстю, що один бувалий моряк сказав: «Якщо вона i проскочить куди-небудь, так це, найiмовiрнiше, у пекло». Пiсля цього стався ще один наплив морського туман
Страница 38
, сильнiший, нiж попереднi; це була щiльна iмлиста маса, яка, наче сiрим саваном, вкрила усе довкола. Людям тiльки й лишилося, що покладатися на свiй слух, у той час як ревiння бурi, гуркiт грому i гепання велетенських хвиль, що долiтали наче з якогось туманного потойбiччя, стали, здаеться, ще гучнiшими. Промiнь прожектора не зводили зi входу в бухту, що навпроти схiдного пiрса, де очiкувалося зiткнення; затамувавши подих, усi чекали на катастрофу. Раптом вiтер змiнився на пiвнiчно-схiдний, його порив порвав на шматки залишки туману, i – о, диво! – не встиг удар шторму накрити шхуну, як та, наче перестрибуючи з величезною швидкiстю з хвилi на хвилю, стрiмголов влетiла до рятiвноi гаванi. Судно продовжували тримати у свiтлi прожектора – i тут всi, хто спостерiгали за ним, здригнулися вiд жаху: до стерна шхуни був прив’язаний мрець; голова його впала на груди i хиталася туди-сюди з кожним порухом корабля. Окрiм трупа, жодноi людськоi подоби на палубi видно не було. Великий переляк охопив усiх присутнiх, коли вони збагнули, що своему чудесному спасiнню корабель нiби завдячував саме мерцю за кермом! Однак усе це вiдбулося набагато швидше, анiж були написанi цi рядки. Не зупиняючись, шхуна перетнула гавань i з розгону вискочила на купу дрiбного камiння й пiску, намиту численними припливами i штормами бiля пiвденно-схiдного закутка пiрса, який випинаеться з-пiд Іст Клiффа i який мiсцевi жителi називають пiрсом Тейт Хiлл.Коли судно врiзалося в купу пiску, то його, звичайно ж, добряче трусонуло. Кожна поперечина, кожен канат i кожна опора зазнали величезного напруження, а дещо з «верхотури» обрушилося вниз. Але найдивнiшим було те, що тiеi самоi митi, коли корабель торкнувся берега, iз його трюму на палубу вискочив, наче пiдкинутий струсом, величезний собака i, рвонувши уперед, зiстрибнув iз носу шхуни на пiсок. Кинувшись прямо до стрiмкого урвища, де цвинтар нависае над стежкою до схiдного пiрса так круто, що деякi з лежачих надгробкiв («анкерних каменiв», або «тичкiв», як iх називають на мiсцевому дiалектi) ледь не висять у повiтрi, бо земля пiд ними осiла у провалля, собака розтанув у темрявi, котра поза плямою променя здавалася iще густiшою.
Так сталося, що в цей час на пiрсi Тейт Хiлл нiкого не було, оскiльки всi власники навколишнiх будинкiв або спали, або спостерiгали за штормом з пагорбiв. Тому першим на борт судна пiднявся вартовий береговоi охорони, який чергував на схiдному боцi гаванi i одразу ж пiсля iнциденту побiг до невеличкого пiрса. Обслуга прожектора, ретельно дослiдивши вхiд до гаванi й нiчого там не побачивши, перевела промiнь на покинуту командою шхуну i стала тримати його на нiй. Вартовий побiг на корму i, дiставшись до штурвала, зупинився, щоб придивитися до нього, але враз вiдсахнувся, наче чимось раптово нажаханий. Це пiдстьобнуло цiкавiсть присутнiх, i багато хто з них мерщiй кинувся до корабля. Вiдстань вiд Вест Клiффа до пiрса Тейт Хiлл в обхiд через Дроубрiдж е чималенькою, але ваш кореспондент – досить добрий бiгун, тому йому вдалося значно випередити натовп. Однак коли я прибiг до пiрса, то побачив, що на ньому вже встиг зiбратися добрячий гурт людей, котрий берегова охорона i полiцiя не пускали на борт шхуни. За люб’язного сприяння головного човняра менi дозволили пiднятися на палубу, де я разом iз невеликою групою мав змогу побачити мертвого моряка, прив’язаного до штурвала.
Недивно, що вартовий був вражений i навiть переляканий, бо не щодня доводиться бачити таку картину. Нещасного просто прив’язали схрещеними руками до однiеi зi спиць штурвала. Мiж руками i дерев’яним рукiв’ям стирчав хрестик iз розп’яттям, чотки були обмотанi навколо кистей рук, самi ж руки хтось мiцно прикрiпив до штурвала мотузками. Мабуть, бiдолаху спочатку прив’язали у сидячому положеннi, але трiпотiння i удари вiтрил передавалися через стерно на штурвал, а цей останнiй, обертаючись, тягав мерця з боку в бiк, i мотузки врiзалися в його руки аж до кiсток. Все, що постало перед спостерiгачами, було ретельно занотовано, а лiкар – хiрург з Іст Елiот Плейса, Дж. М. Кеффiн, який дiстався до шхуни одразу пiсля мене, заявив пiсля огляду, що моряк вже щонайменше два днi як мертвий. У кишенi загиблого знайшли мiцно закорковану пляшку з невеличким згортком паперу, що виявився додатком до бортового журналу. Вартовий береговоi охорони висловив припущення, що моряк прив’язав себе до штурвалу сам, затягуючи вузли зубами. Той факт, що представник береговоi охорони першим потрапив на борт, може запобiгти деяким потенцiйним ускладненням в Адмiралтейському судi, бо береговi охоронцi не можуть претендувати на винагороду за врятоване майно, оскiльки це е винятковим правом тiеi цивiльноi особи, яка першою потрапить на покинуте командою судно. Однак деякi правники стали подейкувати (а один iхнiй молодий колега-недоук почав впевнено заявляти про це гучно вголос), що власник уже встиг передати своi права i що його майно затримують у порушення права «мертвоi руки», тобто невiдчужуваного права власностi, оскiльки штурвал як
Страница 39
имвол – якщо не доказ – делегованого володiння i справдi знаходився в мертвих руках. Певна рiч, загиблого стернового шанобливо забрали з того мiсця, де вiн до самоi смертi нiс свою героiчну вахту з благородною рiшучiстю, i помiстили до моргу для впiзнання.Шторм уже стихае, його несамовита лють слабне; натовпи людей поволi рiдiють, а над Йоркширськими пустельними нагiр’ями починае червонiти небо. Доки вийде наступний номер, я встигну надiслати новi подробицi про покинуте судно, якому лише чудо допомогло врятуватися в гаванi вiд шторму.
Вiтбi.
9 серпня. Продовження iсторii покинутоi шхуни, яка минулоi ночi таким дивом потрапила до мiсцевоi гаванi, е не менш приголомшливим, анiж ii початок. Виявляеться, що шхуна – це росiйське судно iз Варни i зветься воно «Димитрiй». Крiм пiщаного баласту, в ньому було дуже мало вантажу – лише декiлька великих, заповнених гумусом дерев’яних ящикiв. Цей вантаж було вiдправлено на консигнацiю одному мiсцевому правнику, мiстеру С. Ф. Бiллiнгтону з Кресент, 7; сьогоднi вранцi вiн пiднявся на борт i офiцiйно прийняв у власнiсть доставлений йому товар, а росiйський консул офiцiйно вступив у володiння судном i сплатив усi витрати за перебування шхуни у гаванi i т. д. Сьогоднi тiльки й говорять, що про цей дивний збiг обставин; чиновники ж з Мiнiстерства торгiвлi дуже прискiпливо стежили за дотриманням усiх чинних правил. Мiсцевi жителi дуже переймаються долею собаки, що зiстрибнув на берег, коли судно врiзалося у пiщано-кам’янистий намив, а кiлька членiв Асоцiацii iз захисту тварин, яка мае у Вiтбi великий вплив, спробували знайти цього пса. Та, на превелике розчарування загалу, собаки нiде не було видно; здаеться, вiн зовсiм зник iз мiста. Може, вiн так перелякався, що втiк до розвалин монастиря i досi там переховуеться. Дехто з жахом ставиться до такоi можливостi, побоюючись, що ця тварина може стати джерелом небезпеки, бо, вочевидь, вона сама е жорстоким хижаком. Сьогоднi вранцi знайшли мертвим великого собаку, нечистокровного мастифа: вiн лежав на дорозi поблизу пiрса Тейт Хiлл бiля подвiр’я свого хазяiна, мiсцевого торговця вугiллям. Цей собака загинув у двобоi i явно мав лютого супротивника, бо той вирвав йому горлянку i – наче гострим ножем – геть розпанахав черево.
Згодом. Завдяки люб’язностi iнспектора з Мiнiстерства торгiвлi менi дозволили переглянути бортовий журнал «Димитрiя»; записи в ньому велися належним чином аж до останнiх трьох днiв i не мiстили нiчого особливого, окрiм опису фактiв зникнення членiв команди. Однак набагато бiльший iнтерес становить знайдений у пляшцi клаптик паперу, який оприлюднили сьогоднi пiд час розслiдування; зiзнаюся, що нiчого бiльш дивного за його змiст нiколи в життi менi бачити не доводилося. Оскiльки приховувати щось немае нiяких пiдстав, то менi дозволили скористатися цими записами, рескрипт яких я подаю майже повнiстю, за винятком чисто технiчних деталей, що стосуються мистецтва мореплавства i суперкарго. Дуже схоже на те, що капiтана охопила якась манiя, котра постiйно поглиблювалася упродовж усiеi подорожi, доки вiн зовсiм не збожеволiв. Певна рiч, мое твердження не слiд сприймати cum grano, тобто як беззаперечне, бо писав я пiд диктовку помiчника росiйського консула, який, попри обмаль часу, люб’язно зробив для мене переклад.
Бортовий журнал «Димитрiя»
Варна – Вiтбi
Написано 18 липня; вiдбуваються такi дивнi речi, що я iх ретельно занотовуватиму вiднинi й до того часу, як ми зiйдемо на берег
6 липня закiнчили приймати вантаж – морський пiсок i ящики iз землею. Опiвднi вiдпливли. Вiтер – схiдний, свiжий. Команда – п’ятеро матросiв… двое помiчникiв, кок i я (капiтан).
На свiтанку 11 липня увiйшли до Босфору. На палубу пiднялися турецькi митники. Бакшиш. Усе гаразд. О четвертiй дня вийшли.
* * *
12 липня, проходимо Дарданелли. Ще бiльше митникiв, i човен охорони з прапорцем для позначення курсу. Знову бакшиш. Митники працювали ретельно, але швидко. Хотiли пропустити нас якомога ранiше. Коли стемнiло, увiйшли до Архiпелагу.
13 липня пройшли мис Матапан. Команда чимось незадоволена. Чогось бояться, але волiють мовчати.
14 липня. Мене дещо непокоiть стан команди. Матроси – всi дебелi й витривалi хлопцi, ранiше не раз ходили зi мною пiд парусом. Помiчник не може збагнути, що трапилося, а вони вiдказують лише, що на кораблi щось е, i при цьому хрестяться. Один так роздратував помiчника, що той вдарив його. Думав, буде люта сварка, але все обiйшлося.
16 липня помiчник доповiв, що один член команди, Петровський, зник. Не мiг до пуття пояснити, що трапилося. Минулоi ночi той вiдстояв вiсiм склянок на вахтi з лiвого борту, але пiсля того, як його заступив Абрамов, не повернувся. Моряки ще бiльш пригнiченi, нiж ранiше. Всi вони заявили, що очiкували чогось подiбного, але окрiм фрази, що на борту щось е, не сказали нiчого. Помiчник дедалi бiльше непокоiться iз цього приводу, боiться, що бiльша бiда ще попереду.
Вчора, 17 липня, один iз морякiв, Ольгарiн, зайшо
Страница 40
до моеi каюти i пiд секретом сповiстив мене, охоплений благоговiйним страхом, що йому здаеться, наче на кораблi знаходиться якийсь чужинець. Вiн розповiв менi, що коли був на вахтi й ховався вiд негоди за рубкою, то бачив, як високий худий чоловiк, не схожий на жодного з членiв команди, пiднявся по трапу, пiшов палубою до носовоi частини судна, а потiм зник. Моряк крадькома прослiдував за ним, але, дiйшовши до носа, нiкого там не знайшов, а всi люки були задраенi. Моряк був охоплений панiчним страхом перед всiлякими забобонами, i я боюся, що ця панiка може поширитися. Щоб заспокоiти людей, я сам сьогоднi ретельно обшукаю увесь корабель вiд носа до корми.Трохи згодом я зiбрав усю команду i сказав, що, оскiльки вони явно переконанi у перебуваннi на кораблi якогось чужинця, то зараз ми усi разом влаштуемо обшук вiд носа до корми. Старпом розiзлився, назвав це дурiстю i сказав, що коли керуватися такими iдiотськими уявленнями, то можна деморалiзувати морякiв; а ще вiн сказав, що краще триматиме команду подалi вiд грiха за допомогою ганшпуга. Я поставив його за штурвал, а решта почали ретельний обшук – iз запаленими лiхтарями i тримаючись один одного; не лишилося жодного неперевiреного нами закутка. Коли пошуки скiнчилися, члени команди вiдчули велике полегшення i бадьоро повернулися до роботи. Старпом скривився, але нiчого не сказав.
22 липня. Погана погода останнi три днi, усi моряки зайнятi вiтрилами – часу на переляк не залишилося. Здаеться, усi члени команди забули про своi страхи. Помiчник знову бадьорий, у всiх гарний настрiй. Я похвалив людей за добру роботу в негоду. Пройшли через Гiбралтарську протоку. Все гаразд.
24 липня. Над цим кораблем висить якесь прокляття. Людей i так не вистачае, попереду – Бiскайська затока з ii жахливою погодою, а тут знову зник iще один член команди. Як i перший зниклий, вiн змiнився з вахти, i бiльше його нiхто не бачив. Усi охопленi панiчним страхом; принесли менi петицiю з розташованими по кругу пiдписами, щоб не видно було, хто пiдписався першим: просять дозволити виходити на вахту по двое, бо кожен боiться залишатися наодинцi. Старпом просто скаженiе вiд лютi. Боiться, що буде бiда, бо не витримае або вiн, або хтось iз команди.
28 липня. Чотири днi як у пеклi: рискали у якомусь чорториi при ураганному вiтрi. Нiхто не спав, бо спати було нiколи. Всi виснаженi до краю. Не знаю, кого поставити на вахту, бо не схоже, що хтось зможе втриматися на ногах. Другий помiчник визвався стати за штурвал i на вахту, щоб дати морякам змогу поспати хоч кiлька годин. Вiтер вщухае; хвилi й досi височеннi, але вже не такi лютi, i корабель гойдае вже не так сильно.
29 липня. Ще одна трагедiя. Цiеi ночi був лише один вахтовий, бо команда була надто змореною, щоб стояти на вахтi по двое. Коли вранiшнiй вахтовий вийшов на палубу, то не знайшов там нiкого, окрiм стернового. Здiйнявся лемент, усi висипали на палубу. Ретельно все обшукали, але нiкого не знайшли. Тепер ми без другого помiчника, команда – в панiцi. Старпом i я вирiшили надалi носити при собi зброю, щоб бути напоготовi за перших ознак лиха.
30 липня. Радiли, що вже наближаемося до Англii. Погода чудова, мчимо повним ходом. Пiшов спати, бо дуже втомився; спав мiцно; розбудив старпом i сказав, що зникли обидва вахтових i стерновий. Керувати кораблем бiльше нiкому, окрiм мене, старпома та ще двох морякiв.
1 серпня. Двi доби в туманi, не помiтили жодного судна. Сподiвався, що коли увiйдемо до Ла-Маншу, то зможемо дати сигнал i покликати на допомогу або зайти до якогось порту. Мусимо коритися волi вiтру, бо не в змозi впоратися з вiтрилами. Не насмiлюемося iх опустити, бо потiм не зможемо пiдняти. Таке враження, що нас невiдворотно несе назустрiч загибелi. Наразi старпом е iще бiльш деморалiзованим, нiж двое морякiв. Здаеться, його сильнiший характер спрацював проти нього самого, зруйнувавши старпома зсередини. Морякам уже все байдуже; налаштувавшись на найгiрше, вони працюють флегматично i спокiйно. Моряки – росiяни, старпом – румун.
2 серпня, дванадцята ночi. Не встиг поспати i кiлькох хвилин, як прокинувся вiд крику, що почувся, як менi здалося, за iлюмiнатором моеi каюти. У туманi нiчого не змiг розiбрати. Кинувся на палубу i наштовхнувся на старпома. Каже, що почув крик i побiг подивитися, але вахтового нiде не видно. Ще одного моряка немае. Господи, допоможи нам! Старпом каже, що ми, напевне, вже пройшли Дуврську протоку, оскiльки, коли туман на мить розсiявся, вiн встиг побачити Пiвнiчний Мис – саме тодi, коли почувся крик. Якщо це дiйсно так, то ми вже увiйшли в Пiвнiчне море, i лише Господь зможе провести нас крiзь туман, який неначе рухаеться разом iз нами; Господь же, здаеться, покинув нас.
3 серпня. Опiвночi я вийшов, щоби змiнити стернового, але коли пiдiйшов до штурвала, то нiкого там не знайшов. Ми йшли за вiтром, вiтер був рiвномiрним, i тому нiяких вiдхилень вiд курсу не було. Не насмiлюючись полишити стерно, я погукав старпома. Через кiлька секунд той з виряч
Страница 41
ними очима вискочив на палубу в своiй фланелевiй бiлизнi. Вигляд вiн мав очманiлий та змарнiлий; я дуже боюся, що мiй старпом став несповна розуму. Пiдiйшовши впритул до мене, вiн хрипко прошепотiв менi у вухо: «Воно тут; тепер я знаю це напевне. Стоячи на вахтi минулоi ночi я бачив Його, Воно схоже на людину, високе й худе, ще й мертвотно-блiде. Воно тинялося на носi корабля i щось видивлялося. Я пiдкрався ззаду i всадив у Нього свого ножа; але нiж пройшов крiзь Нього, наче крiзь повiтря». Із цими словами старпом вихопив свого ножа i щосили завдав удару в порожнечу, а потiм продовжив: «Але Воно тут. І я Його неодмiнно знайду. Воно – у трюмi, мабуть, в одному з цих клятих ящикiв. Я з усiх них позриваю кришки i подивлюся. А ти залишайся за штурвалом». По-змовницьки поглянувши на мене i притиснувши палець до губ, старпом пiшов у трюм. На цей час пiднявся поривчастий вiтер, i я вже не мiг полишити штурвал. Трохи згодом я побачив, як помiчник знову з’явився на палубi, прихопивши з собою ящик для iнструментiв та лiхтар, а потiм спустився у трюм через переднiй люк. Вiн, поза всяким сумнiвом, остаточно збожеволiв, i тому немае нiякого сенсу намагатися зупинити його. Отим великим ящикам у трюмi вiн не зможе завдати шкоди, бо iх вмiст позначений у накладнiй як «глинозем», тож якщо йому вже так закортiло в них понишпорити, то нехай собi нишпорить, збитку вiд того не буде нiякого. Тому я залишаюся тут – стежу за штурвалом i пишу цi нотатки. Менi тiльки й лишилося, що покладатися на Бога i чекати, доки не розвiеться туман. А потiм, якщо за наявного вiтру я не зможу зайти до якоi-небудь бухти, то менi доведеться обрiзати вiтрила, лягти в дрейф i кликати на допомогу…І ось тепер я бачу, що наближаеться кiнець. Не встигла в мене зажеврiти надiя, що помiчник трохи заспокоiться – бо я чув, як вiн чимось несамовито гепав у трюмi, а робота завжди йде схибленим на користь, – як раптом через люк долинув крик до смертi наляканоi людини, вiд якого у мене в жилах кров похолола, i на палубу кулею вилетiв старпом. Вiн поводився як буйний божевiльний, очi його вилiзли з орбiт i рискали на всi боки, а обличчя спотворила гримаса смертельного жаху.
«Рятуйте! Допоможiть!» – вигукнув вiн, а потiм замовк i поглянув на ковдру з туману, що вкрила все навкруги. Його жах перетворився на вiдчай, i несподiвано впевненим голосом помiчник сказав: «Краще б вам теж туди сходити, капiтане, а то буде надто пiзно. Вiн – там. Тепер я знаю таемницю. І мене врятуе вiд Нього море; це – едине, що менi лишилося». Не встиг я рота вiдкрити чи пiдбiгти до нього ближче i вхопити його, як старпом скочив на фальшборт й умисно кинувся в море. Гадаю, тепер я теж знаю таемницю. Саме цей божевiльний по одному поскидав у море всiх членiв команди, а тепер i сам приеднався до них. Допоможи менi, Господи! Як я поясню всi цi страхiття, коли дiстануся до порту? А коли я дiстануся до порту? І чи дiстануся я до нього взагалi?
4 серпня. І досi туман; його не в змозi пронизати променi сонця, яке нещодавно зiйшло. Як бувалий моряк, я знаю зi свого досвiду, що сонце уже зiйшло. Я не насмiлився спуститися в трюм, не насмiлився полишити штурвал; тож за ним я i простояв усю нiч, крiзь морок якоi я узрiв, як на палубi з’явилося Воно, тобто Вiн! Нехай простить мене Господь, але правильно зробив старпом, що вистрибнув iз судна. Краще вже гiдно померти як справжнiй мужчина; нiхто не дорiкне моряковi, який загинув у морськiй пучинi. Але ж я – капiтан, i менi не дозволенно покидати корабель. Та я стану на завадi цьому жахливому чудовиську – коли моi сили почнуть покидати мене, я прив’яжу своi руки до штурвала, а до рук прикрiплю те, до чого Вiн, тобто Воно, не посмiе доторкнутися; i у такий спосiб я врятую свою душу i свою честь як капiтана – що б там не сталося! Я починаю слабшати, i вже насуваеться нiч. Якщо Вiн знову загляне менi в обличчя, то в мене може не лишитися часу для дiй… Якщо судно зазнае катастрофи, то може статися, що цю пляшку хтось знайде, а хто знайде – той зрозумiе. Якщо ж нi… то нехай усi знають, що я до кiнця виконав свiй обов’язок. Всемогутнiй Боже, Пресвята Дiво i всi святi! Допоможiть нетямущому бiдоласi лишитися гiдним виявленоi йому довiри…»
Зрозумiло, що однозначний вирок тут винести не можна. Якихось додаткових свiдчень немае; тепер уже нiхто i нiколи не зможе сказати, чи е всi цi вбивства справою рук капiтана, чи нi. Майже вся мiсцева публiка вважае капiтана справжнiм героем, гiдним пишних привселюдних похорон. Вже вирiшено, що тiло його повезуть спочатку в супроводi кортежу суден рiчкою Еск, потiм – назад до пiрса Тейт Хiлл, а далi понесуть сходинками старовинного абатства, бо загиблого мають поховати на цвинтарi над урвищем. Власники понад сотнi суден вже дали свою офiцiйну згоду взяти участь у панахидi.
Великий собака наче у воду впав, з приводу чого лунае багато ремствувань, бо, гадаю, за нинiшньоi суспiльноi думки ним би радо стала опiкуватися мiсцева громада. Завтра вiдбудеться поховання, яке стане завершенням iще однiеi «трагiчноi тае
Страница 42
ницi моря».Щоденник Мiни Мюррей
8 серпня. Усю нiч Люсi нiяк не могла вгамуватися, i я також нiяк не могла заснути. Буря була страхiтливою; вона несамовито гула в коминi, i ii гучне завивання наганяло на мене жах. Кожен рiзкий порив вiтру скидався на далекий гарматний пострiл. Дивно, але Люсi жодного разу не прокинулася, зате двiчi вставала i вдягалася. На щастя, я щоразу встигала вчасно прокинутися i примудрялася, не будячи, роздягнути ii i знову вкласти спати. Цей сомнамбулiзм – вкрай дивна рiч, бо якщо на Люсi вчинити якийсь фiзичний вплив, то ii зосередженiсть, якщо така мае мiсце, зникае, i вона, не ремствуючи, повторюе все те, до чого призвичаiлася у своему повсякденному життi.
Рано-вранцi ми обидвi встали i подалися до гаванi, щоб подивитися, чи не трапилося щось цiкавого уночi. Людей там було дуже мало, i хоча яскраво сяяло сонце, а повiтря було свiжим i чистим, величезнi зловiснi хвилi й досi пробивалися до гаванi через вузький прохiд, наче якийсь нахаба, що безцеремонно проштовхуеться крiзь натовп. Самi хвилi, попри яскраве сонячне свiтло, виглядали темними i похмурими – мабуть тому, що пiнистi чуприни на iхнiх вершечках були бiлими як снiг. Мимоволi я вiдчула задоволення вiд того, що минулоi ночi Джонатан був не на морi, а на суходолi. Стоп – а де ж вiн насправдi!? Де вiн i що з ним? Я починаю страшенно за нього непокоiтися. От якби я знала, що менi робити, i якби я була в змозi зробити хоч щось!
10 серпня. Сьогоднiшнi похорони бiдолахи-капiтана були дуже зворушливими. Здавалося, в них брали участь усi кораблi тутешньоi гаванi, а iхнi капiтани несли труну вiд пiрса Тейт Хiлл аж до цвинтаря. Зi мною була Люсi, ми прийшли заздалегiдь на наше звичне мiсце, а тим часом кортеж суден пiднявся рiчкою до вiадука, а потiм повернувся назад. Нам усе було чудово видно, i ми мали змогу майже весь час спостерiгати за процесiею. Нещасного поховали досить близько вiд нас, тож у потрiбний момент ми залiзли на лаву i все бачили. Бiдолашна Люсi була чимось дуже розстроена. Вона увесь час шарпалася i взагалi поводилася дуже неспокiйно. Я не можу не дiйти висновку, що сомнамбулiзм починае позначатися на ii здоров’i й поведiнцi. Одне мене дивуе: вона нiяк не хоче розказати менi про причину своеi нервозностi, а якщо така й iснуе, то все одно вона була б неспроможна ii пояснити. Мабуть, однiею з пiдстав для такоi тривожноi поведiнки моеi приятельки стало те, що сьогоднi вранцi на нашiй лавi було знайдено мертвим бiдолашного мiстера Свейлза зi зламаною шиею. Можливо, вiн, як сказав лiкар, впав навзнак iз лавки, чогось дуже перелякавшись, бо на його обличчi застиг такий вираз смертельного жаху, що тi, хто його знайшов, перелякалися не менше, нiж померлий. Бiдолашний дiдусь! Мабуть, перед його згасаючими очима з’явилася сама Смерть власною персоною! Люсi – така добра i така чутлива, що гострiше за iнших людей вiдчувае рiзнi емоцiйнi впливи. От i зараз вона вкрай засмутилася через, здавалося б, дрiбницю, на яку я не звернула особливоi уваги, хоча сама дуже люблю тварин. Один чоловiк, який часто приходить сюди виглядати кораблi, узяв iз собою i свого собаку, що всюди супроводжуе свого хазяiна. Вони обидва завжди поводилися спокiйно, i я нiколи не бачила, щоб цей чоловiк сердився або щоб собака гавкав. Пiд час похоронноi вiдправи пес нiяк не хотiв пiдходити до свого хазяiна, який сидiв з нами на лавцi. Натомiсть тварина трималася на вiдстанi кiлькох ярдiв, гавкаючи i завиваючи. Хазяiн собаки почав умовляти його спочатку лагiдно, тодi жорстко, а потiм – сердито; та пес продовжував триматися на вiдстанi й здiймати лемент. Вiн наче впав у шаленство, його очi стали якiсь дурнi й злi, шерсть настовбурчилася, як хвiст у кота, що вийшов на стежку вiйни. Зрештою, цей чоловiк теж розiзлився, зiскочив з лавки i вдарив пса ногою, потiм схопив його за шкiрку i, протягнувши по землi, швиргонув об надгробок, на який спираеться наша лава. Ледве бiдний собака гепнувся об могильний камiнь, вiн одразу ж замовк i почав несамовито тремтiти. Вiн i не намагався утекти, а натомiсть скоцюрбився i принишк. Тварина була в такому жалюгiдному станi переляку, що я спробувала, хоча i марно, заспокоiти ii. Люсi теж переповнилася спiвчуттям, але заспокоiти пса не намагалася, а натомiсть жалiсно дивилася на нього. Я дуже боюся, що через свою надчутливу натуру моя подруга не зможе оминути негараздiв у своему життi. Я певна, що все побачене сьогоднi вдень обов’язково насниться iй вночi. Скупчення подiй та фактiв останньоi доби – входження до порту корабля, керованого мерцем, прив’язаним до штурвала, iз хрестиком та чотками в руках; зворушливi похорони; собака, який то скаженiв, то тремтiв з переляку, – все це стане щедрою поживою для ii сновидiнь.
Гадаю, що краще б Люсi лягла спати дуже змореною фiзично, тому я поведу ii на тривалу прогулянку понад стрiмчаками до затоки Робiн Гуда i назад. Пiсля цього моiй подрузi навряд чи захочеться ходити увi снi.
Роздiл VIII
Щоденник Мiни Мюррей
Того ж дня, одинадцята вечора. Ну i на
Страница 43
омилася ж я! Якби я не взяла собi за правило регулярно робити записи до щоденника, то нiзащо б його не вiдкрила. Ми чудово погуляли. Трохи згодом пiсля того, як ми подалися на прогулянку, настрiй у Люсi значно покращав, мабуть, завдяки тим гарненьким корiвкам, якi пiдiйшли до нас у полi, бiля маяка, i, витягнувши шиi, стали до нас принюхуватися. Вiд страху в нас душа в п’яти втекла. Певно, ця пригода на якийсь час стерла з нашоi пам’ятi всi попереднi подii i пов’язаний з ними смутний страх, окрiм, звичайно ж, страху перед коровами. Свiжi емоцii переповнили нас. Бiля затоки Робiн Гуда ми напилися класного «супермiцного чаю» в гарненькому старовинному заiжджому дворi, у якому вiкно з виступом виходило просто на вкриту морськими водоростями прибережну смугу. Гадаю, яка-небудь екзальтована суфражистка напевно знепритомнiла б, побачивши, з яким апетитом ми поглинаемо iжу. У цьому сенсi чоловiки е толерантнiшими – благослови iх Господи! Потiм ми пiшли додому, iнодi, а точнiше, часто зупиняючись, щоб перепочити; серця нашi були увесь час сповненi страху перед несамовитими биками. Люсi й справдi дуже стомилася, i ми хотiли якомога швидше доповзти до своiх лiжок. Однак прийшов молодий вiкарiй, i мiсiс Вестенр попросила його залишитися, аби з нами повечеряти. Пiд час вечерi Люсi та я (особливо я) героiчно боролися зi сном i все ж перемогли. Гадаю, що епископам треба колись зiбратися i обговорити необхiднiсть виховання нового рiзновиду вiкарiiв, якi б не погоджувалися залишатися на вечерю, хоч як сильно iх не умовляли, i якi мали б здатнiсть розрiзняти, коли дiвчата е бадьорими, а коли – змореними. Наразi Люсi вже спить, ледь чутно дихаючи. Їi щоки зараз рум’янiшi, нiж зазвичай, i виглядае вона такою милою i привабливою! Якщо мiстер Холмвуд встиг закохатися в Люсi, побачивши ii лише одного разу у вiтальнi, то хотiла б я знати, що б вiн вiдчув, якби побачив ii зараз. Може, колись передплатники журналу «Прогресивнi жiнки» висунуть iдею дозволити жiнкам та чоловiкам бачити одне одного сплячими перед тим, як робити шлюбну пропозицiю або ж приймати ii. Але гадаю, що жiнцi майбутнього така iдея навряд чи сподобаеться, бо, напевне, на той час вона вже сама робитиме подружню пропозицiю. Не сумнiваюся, що це у неi вийде краще, нiж у представникiв так званоi сильноi статi! Що не кажи, а думка про це мене втiшае. А ще мене втiшае зараз те, що Люсi стала явно краще почуватися. Хочеться вiрити, що криза минула i проблеми сновидiння залишилися позаду. Я почувалася б абсолютно щасливою, якби знала, що iз Джонатаном усе гаразд… Господи, благослови та збережи його!11 серпня. Знову взялася за щоденник. Писатиму, бо все одно менi не спиться. Я надто схвильована, щоб спати. З нами сталася така жахлива пригода! Я заснула, як тiльки закрила свiй щоденник… Раптом я прокинулася iз широко розплющеними очима, наче i не спала, сiла у лiжку, i мною заволодiв страх, а ще з’явилося вiдчуття якоiсь порожнечi навколо мене. У кiмнатi було так темно, що я не бачила лiжка своеi подруги; тож майнувши до нього, я обмацала постiль – вона була порожня. Запаливши сiрника, я пересвiдчилася, що Люсi в кiмнатi немае. Дверi були зачиненi, але не замкненi – такими я iх i залишила увечерi. Я боялася розбудити ii матiр, яка останнiм часом нездужала бiльше, нiж будь-коли, тому, накинувши на себе якусь одежину, я вже приготувалася покинути кiмнату i вирушити на пошуки Люсi. Але раптом менi спало на думку, що одiж, в котру вона вбралася, якось зможе вказати на те, куди моя подруга зiбралася пiти. Халат означав би, що Люсi ходить по будинку; плаття – що вона десь надворi. І халат, i плаття лежали на своему мiсцi. «Слава Богу, – подумала я, – вона десь недалеко, бо на нiй лише нiчна сорочка». Я збiгла вниз i зазирнула до вiтальнi – нiкого! Тодi, зi зростаючим страхом, який холодив мое серце, я заглянула в усi вiдчиненi кiмнати будинку. Нарештi я пiдiйшла до дверей, що вели в залу i побачила, що вони прочиненi. Вони були прочиненi лише трохи, але засув замка був не на мiсцi. Слуги завжди ретельно замикають дверi кожного вечора, тож я злякалася, що Люсi могла вийти в чому була. Часу думати про можливi наслiдки не було; всепоглинаючий страх позбавив мене змоги думати про деталi. Схопивши велику важку шаль, я вибiгла надвiр. Годинник пробив першу ночi, коли я опинилася в Кресентi; навколо не було анi душi. Я побiгла вздовж Пiвнiчноi тераси, але нiде не побачила очiкуваноi мною постатi в бiлому. Ставши над пiрсом на краечку стрiмчака Вест Клiфф, я поглянула через гавань на стрiмчак Іст Клiфф, з надiею чи зi страхом (точно не знаю) очiкуючи побачити Люсi на нашiй улюбленiй лавi. Яскраво свiтив повний мiсяць, по небу неслися важкi чорнi хмари, що перетворювали навколишнiй пейзаж на мiнливу дiораму свiтла i тiнi. Якiсь хвилину-двi я не бачила нiчого, бо тiнь вiд хмари повнiстю закрила церкву Св. Марii та все довкола неi. Потiм, у мiру того, як хмара пропливала мимо, перед моiми очима поволi поставали руiни абатства. Хмару змiнила вузька смуга мiсячного свiтла з гострим
Страница 44
, як лезо ножа, краями; вона поступово освiтила церкву та цвинтар навколо неi. Якими б не були моi очiкування – песимiстичними чи оптимiстичними, вони, проте, справдилися, бо там, на цвинтарi, на нашому улюбленому мiсцi, срiблясте мiсячне сяйво раптом вихопило з темряви напiвлежачу снiжно-бiлу фiгуру. Наступна хмара набiгла надто швидко, i я не встигла як слiд придивитися, бо тiнь закрила свiтло майже миттево; але менi здалося, що якась темна постать маячила за лавкою, схилившись над нею. Не можу сказати, що то було – людина чи тварина. Я не стала чекати чергового промiжку мiж хмарами i прожогом кинулася сходами вниз, до пiрса, потiм – повз рибний базар до мосту, через який тiльки й можна було потрапити до стрiмчака Іст Клiфф. Мiсто наче вимерло, бо я не зустрiла жодноi живоi душi; я радiла з цього, бо не хотiла, щоб хтось побачив бiдолашну Люсi у такому жалюгiдному станi. Час i вiдстань здавалися нескiнченними, колiна моi тремтiли i пiдгиналися, коли я, важко i уривчасто дихаючи, видиралася численними сходинками до абатства. Напевне, я рухалася дуже швидко, але менi здавалося, що ноги моi налилися свинцем, а кожен суглоб мого тiла заiржавiв. Коли я вже була майже нагорi, то нарештi побачила лавку, а на нiй – фiгуру в бiлому, бо я вже встигла пiдбiгти достатньо близько, щоб бачити крiзь тiнь, яку кидали на цвинтар швидкоплиннi хмари. Тепер сумнiву не було: бiля лавки точно щось маячило, щось довге i чорне; воно стояло, схилившись над напiвлежачою бiлою фiгурою. Перелякана, я вигукнула: «Люсi! Люсi!» Оте «Щось» пiдвело голову, i зi свого мiсця я змогла побачити смертельно-блiде обличчя i злобнi очi, що свiтилися червоним у темрявi. Люсi не вiдповiла, i я, продовжуючи бiгти, подалася до входу на цвинтар. Коли я вбiгла туди, то церква опинилася мiж мною та лавкою, тому на якусь мить я втратила Люсi з поля зору. Коли я оминула церкву, хмара якраз пiшла, i у надзвичайно яскравому свiтлi мiсяця я побачила Люсi; вона напiвлежала на нашому звичному мiсцi, а голова ii перехилилася через спинку лавки. Вона була зовсiм сама, i довкола не було видно жодноi живоi душi.Коли я над нею схилилася, вона й досi спала. Рот ii був напiввiдкритий, i вона дихала, але не так, як зазвичай увi снi – ледь чутно, а робила довгi, конвульсивнi вдихи, наче намагаючись щоразу набрати в легенi бiльше повiтря. До речi, коли я до неi пiдiйшла, Люсi, не прокидаючись, випростала руку i притисла комiр своеi нiчноi сорочки до шиi. При цьому тiло ii пронизала легка дрож, наче вона змерзла. Я накинула на неi теплу шаль i краi пiдiпхнула аж пiд горло, побоюючись, щоб вона, роздягнена, не вхопила якусь небезпечну застуду вiд холодного нiчного повiтря. Остерiгаючись одразу будити ii, аби не перелякати, я вирiшила вивiльнити руки, щоб у разi чого мати змогу допомогти Люсi, i тому закрiпила шаль на ii горлi великою булавкою. Та, мабуть, зробила це я поспiхом та незграбно i, напевне, вколола чи проколола шкiру на ii шиi, бо, коли ii дихання трохи вирiвнялося, вона час вiд часу прикладала руку до горла i тихенько стогнала. Укутавши Люсi, я взула iй на ноги своi черевики i почала потихеньку ii будити. Спочатку моя подруга нiяк не реагувала, але поволi сон ii ставав дедалi неспокiйнiшим – вона то стогнала, то зiтхала. Зрештою, побоюючись, що незабаром почне розвиднюватися, а також iз численних iнших причин, я вирiшила не баритися i якомога швидше вiдвести Люсi додому. Тому я стала трясти ii настирливiше, аж доки вона не розплющила очей i не прокинулася. Вона зовсiм не здивувалася, побачивши мене – мабуть, не одразу збагнувши, де вона. Люсi завжди прокидаеться грацiозно, i вона не втратила притаманноi iй грацiозностi навiть у такiй неприемнiй ситуацii, коли ii тiло тремтiло вiд холоду, а думки спантеличено переплуталися вiд пробудження роздягненою вночi, та ще й на цвинтарi. Люсi злегка затремтiла i притиснулася до мене; коли я сказала, що ми маемо негайно йти додому, то вона, не заперечуючи, пiдвелася – слухняна, як дитина. Коли ми йшли, гравiй немилосердно впивався менi у ступнi, i Люсi помiтила, як я морщилася вiд болю. Вона зупинилася i намагалася наполягти, щоб я взула своi черевики, але я не схотiла. Проте, коли ми вийшли на стежину вже за межами цвинтаря, я знайшла калюжу, що лишилася пiсля шторму, i ретельно вивозила своi щиколотки грязюкою, потираючи ногу об ногу, – щоб нiхто, якщо ми когось зустрiнемо по дорозi додому, не змiг помiтити моiх босих нiг.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примечания
1
Невелике мiсто на пiвночi сучасноi Румунii. (Прим. перекл.)
2
Мерцi подорожують швидко.
3
Назва мiсцевого сливового брендi.
4
«Синя книга» – список осiб, що обiймають державнi посади; «Червона книга» – список дворянських родин. (Прим. перекл.)
5
Вiвiсекцiя (лат.) – розтин тiла пiд час дослiдiв на живих тваринах.
