Страница 1

Нотатки про Шерлока Голмса
Артур Конан Дойл


Новi захопливi пригоди Шерлока Голмса i доктора Ватсона! Родиннi легенди, жага багатства, таемницi, якi треба обов’язково зберегти… Знаменитий сищик розкривае неймовiрно заплутанi справи i вiдважно вступае у двобiй з найжахливiшим злодiем свого часу.





Артур Конан Дойл

Нотатки про Шерлока Голмса



© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2010

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2010


* * *




Людина на всi часи


Творець образу великого детектива Шерлока Голмса казав, що терпiти не може свого героя, називаючи оповiдання про нього «читвом», i нарештi вирiшив позбутися його. В оповiданнi «Остання справа Голмса» вiн «покiнчив» iз детективом у сутичцi з Морiартi. Але годi було й сподiватися – на письменниковi окошився шквал обурливих читацьких листiв, за Голмса заступилися навiть члени королiвськоi родини, i славетного детектива довелося «воскресити».

Артур Конан Дойл написав понад сiмдесят книжок. Це оповiдання, повiстi, романи – iсторичнi, побутовi, пригодницькi, фантастичнi, дорожнi нариси, працi з iсторii Першоi свiтовоi вiйни, книгу спогадiв i навiть вiршi.

Молодому Конан Дойлу довелося взяти на себе пiклування про сiм’ю, i вiн обрав кар’еру лiкаря. Ще на третьому курсi йому вдалося видати кiлька оповiдань. 1880 року вiн упродовж семи мiсяцiв перебував у арктичних водах на борту китобiйного судна «Надiя», а за два роки по тому вирушив на борту пароплава «Маюмба» до берегiв Захiдноi Африки. 1891 року Дойл вирiшив обрати лiтературу за свою основну професiю.

Як хiрург Конан Дойл брав участь у англо-бурськiй вiйнi. За книжку «Вiйна в Пiвденнiй Африцi» його було вшановано дворянським званням i лицарським титулом. Нову славу письменниковi принесла так звана «справа Едалджi». Молодого вихiдця з Індii засудили за фальшивим звинуваченням. Конан Дойл розiбрався в тонкощах справи й у серii газетних статей довiв безневиннiсть Едалджi.

Пiд час Першоi свiтовоi вiйни загинули син, брат, два племiнники, зять i брат дружини Конан Дойла. Вiд страшного потрясiння письменник так i не оговтався.

Єдиною книгою, написаною ним пiсля вiйни, е автобiографiя «Спогади i пригоди сера Артура Конан Дойла» (1924).



У чому ж таемниця нечуваноi популярностi Шерлока Голмса? Перш за все, в унiкальному поеднаннi благородства, некорисливостi, гуманностi та стремлiння до справедливостi, внутрiшньоi свободи й дисциплiни думок, величезних знань. Голмс являе собою живу, цiлiсну особистiсть iз багатою уявою та глибокою проникливiстю, вiн е знавцем людського серця. А поруч iз ним незмiнно перебувае лiкар Ватсон – утiлення здорового глузду й щиростi, достоту так несхожий iз вiдомим детективом, як крига не схожа з полум’ям.

У Конан Дойла нерiдко запитували, хто ж вiн сам – Шерлок Голмс чи лiкар Ватсон, на що письменник вiдповiдав: «Якщо окремо – нi той, анi цей, але обидва разом».



Артур Конан Дойл вважав, що лiтература мае бути зрозумiлою, захопливою та розумною. Навiть найвидатнiшим авторам не завжди щастило виконати цi всi умови. У мiру своiх сил Конан Дойл дотримувався всiх трьох вимог. Ось чому книжки цього блискучого майстра приголомшливого сюжету та iнтриги й досi люблять i шанують на всiх континентах.




Срiбний


– Боюся, Ватсоне, менi доведеться вiд’iхати, – сказав якось уранцi Шерлок Голмс, коли ми сiли снiдати.

– Вiд’iхати? І куди ж ви збираетеся?

– До Дартмуру, у Кiнгс-Пайленд.

Зiзнаюся, мене це зовсiм не здивувало. Досi я губився в здогадках, чому це мiй друг не бере участi в розслiдуваннi сенсацiйноi справи, яка схвилювала всю Англiю. Останнiм часом вiн тiльки тим i займався, що походжав сюди-туди нашою вiтальнею, з похмурим виглядом дивлячись у пiдлогу й пихкаючи люлькою. На будь-якi спроби втягти його в розмову Голмс просто не звертав уваги. Втiм, хоч би яким замкнутим i мовчазним вiн був, я чудово розумiв, про що мiй друг так напружено розмiрковуе. В тi днi в усiх на вустах було загадкове зникнення коня, якого вважали фаворитом Кубка Вессексу, а також жорстоке вбивство його тренера. Тож коли Голмс оголосив про свiй намiр з’iздити туди, де розгорнулася ця драма, я, можна сказати, полегшено зiтхнув.

– Знаете, я б залюбки приеднався до вас, якщо, звiсно, це не завадить вашим планам, – сказав я.

– Любий Ватсоне, це буде честю для мене. І я думаю, що ви не згайнуете свiй час марно, оскiльки справа ця здаеться менi з певного погляду единою у своему родi. Ми, либонь, устигаемо до вокзалу Паддингтон на потрiбний нам потяг. Їдьмо ж, дорогою я докладнiше розповiм вам про справу. І захопiть ваш польовий бiнокль.

Так i вийшло, що вже за годину по тому ми з Шерлоком Голмсом сидiли у вагонi потяга, який мчав нас до Ексетера. Мiй друг заглибився у вивчення свiжих газет, i менi майже не було видно зосередженого обличчя Голмса з-пiд дашка його дорожнього картуза. Ми вже проминули Рединг, коли Шерлок Голмс нарештi вiдправив останню газету пiд си

Страница 2

iння.

– Гарно iдемо, – зазначив мiй друг, позираючи на годинник. – Ви, напевно, вже наслухалися про вбивство Джона Стрейкера та про зникнення Срiбного?

– Так, я читав про це в «Телеграфi» та «Хронiцi».

– Це одна з тих справ, пiд час роботи над якими дедуктивний метод краще застосовувати до аналiзу вже вiдомих фактiв, анiж до пошуку нових. Трагедiя, що сталася, е такою незвичною i заторкуе iнтереси такоi кiлькостi людей, що викликала цiлу лавину пiдозр i припущень. Найважче тепер – вилучити факти з лушпиння висновкiв i здогадок. У вiвторок увечерi я отримав двi телеграми – вiд полковника Росса, власника коня, i вiд iнспектора Грегорi, який веде цю справу. Обидва просять мене взяти участь у розслiдуваннi.

– У вiвторок увечерi! – вигукнув я. – Але сьогоднi вже четвер. Чому ж ви не поiхали туди вчора?

– Тому що я припустився величезноi помилки, любий Ватсоне… Боюся, що це трапляеться значно частiше, нiж гадають тi, хто знае про мене з ваших оповiдань. Я був упевнений, що найвiдомiшого в Англii огиря не можна так довго приховувати, а надто в сiльськiй мiсцевостi. Вчора весь день я чекав, що скакуна таки знайдуть i його крадiем виявиться вбивця Джона Стрейкера. Проте сьогоднi вранцi менi стало вiдомо, що, крiм арешту молодого Фiцроя Симпсона, нiчого не було зроблено, i я вiдчув, що прийшов час дiяти. Втiм, учорашнiй день не минув даремно. Принаймнi, я зрозумiв, якi факти у цiй справi е головними. Я перелiчу iх вам, бо нiщо так не сприяе розумiнню справи, як розповiдь про неi iншiй людинi.

Я вiдкинувся на подушки i, попихкуючи сигарою, почав слухати Голмса, який у загальних рисах накидав схему подiй, що призвели до нашоi поiздки.

– Кiнь на прiзвисько Срiбний – нащадок славнозвiсного Сомомi й нiчим не поступаеться своему прославленому предку. Йому п’ять рокiв, i вiн уже кiлька разiв приносив своему власнику, полковниковi Россу, головний приз на кiнних перегонах. До того як трапилася катастрофа, його вважали за чiльного претендента на Кубок Вессексу.

Срiбний був визнаним фаворитом i нiколи не пiдводив своiх шанувальникiв, якi ставили на нього величезнi суми. Загалом знайшлося б чимало людей, котрi дорого дали б за те, щоб наступного вiвторка Срiбний не вийшов на дорiжку iподрому.

Зрозумiло, що про це здогадувалися й у Кiнгс-Пайлендi, де розмiщуеться стайня полковника, тому фаворита охороняли дуже ретельно. Його тренер, Джон Стрейкер, п’ять рокiв прослужив у Росса жокеем, потiм сiм рокiв тренером i виявив себе якнайкраще. Оскiльки стайня невелика, лише чотири коня, пiд керiвництвом Стрейкера працювали тiльки трое людей. Один iз цих трьох чергував ночами при конях, решта спали нагорi на сiннику. Всi вони зарекомендували себе як хорошi працiвники, скарг на них не було. Джон Стрейкер жив iз дружиною у двохстах ярдах вiд стайнi на невеликiй вiллi. Дiтей вiн не мав; з подружжям мешкала служниця. Мiсцевiсть навколо стайнi е вiдлюдною, але в пiвмилi на пiвнiч розташовано кiлька садиб, побудованих якимсь пiдрядником iз Тавiстока для iнвалiдiв i тих, хто приiжджае подихати чистим дартмурським повiтрям. Сам Тавiсток лежить у двох милях на захiд вiд Кiнгс-Пайленда, а за болотами, також на вiдстанi близько двох миль, розташовано iншу стайню, яка належить лордовi Бекуотеру. Тамтешнього управителя звати Сайласом Брауном. Уся iнша мiсцевiсть – справжнiсiнька пустеля, де мешкае купка мандрiвних циганiв. Минулого понедiлка увечерi з кiньми, як завжди, провели тренування, пiсля якого замкнули iх у стайнi. Двое працiвникiв пiшли до будинку тренера, де зазвичай обiдали, а третiй, Нед Гантер, залишився бiля коней. На початку десятоi години Едiт Бакстер, служниця, принесла йому вечерю – шматок баранини в гострому соусi. Нi краплини спиртних напоiв – окрiм води, нiчого iншого черговому пити не дозволяеться. Служниця захопила iз собою лiхтар, бо було вже досить темно.

Едiт Бакстер залишалося пройти якихось тридцять ярдiв, аж раптом iз темряви виник i обiзвався до неi невiдомий чоловiк. Коли вiн опинився в колi свiтла вiд лiхтаря, то служниця побачила, що це солiдний пан рокiв тридцяти в сiрому твiдовому костюмi й матер’янiй шапочцi. На ногах у нього були гетри, в руцi – замашний цiпок iз набалдашником. Але понад усе Едiт була вражена його блiдiстю та стурбованим виразом обличчя.

«Чи не скажете, де це я е? – запитав чоловiк. – Добре, що я помiтив ваш лiхтар, бо вже вирiшив, що доведеться спати на голiй землi». – «Ви пребуваете поруч зi стайнею Кiнгс-Пайленд», – вiдповiла служниця. «Справдi? Яке щастя! – вигукнув незнайомець. – Напевне, там ночами чергуе хтось iз конюхiв, а ви, виходить, несете йому вечерю? Послухайте, а чи не хочете ви заробити собi на нову сукню? – Вiн витяг iз кишенi жилета складений аркуш паперу. – Передайте це конюховi – i сукня ваша».

Едiт Бакстер була налякана виглядом цього чоловiка, тому вона, обминувши його, побiгла до вiконця, крiзь яке зазвичай передавала вечерю. Воно було вiдчинене, i Гантер сидiв усерединi за столом. Служниця почала розповiдати про незнайомця, i тут вiн з’явив

Страница 3

я власною персоною.

«Добрий вечiр, – сказав вiн, зазираючи у вiкно. – Я хотiв би з вами побалакати». Дiвчина присягаеться, що в цей момент вона помiтила в його руцi маленький паперовий пакетик.

«Чого вам треба?» – запитав конюх. «Хочу запропонувати вам трохи заробити, – вiдповiв чоловiк. – На Кубок Вессексу ви виставляете двох коней, Срiбного та Баярда. Скажiть, хто з них, по-вашому, в кращiй формi, й не пошкодуете». – «Ось воно що, ви з’явилися сюди шпигувати! – закричав конюх. – Зараз я покажу вам, що в нас бувае з такими, як ви!» – Вiн пiдхопився i кинувся в iнший край стайнi, а дiвчина побiгла до дверей, але дорогою озирнулась i побачила, що незнайомець просунув голову у вiконце. Проте за хвилину, коли Гантер вибiг iз собакою на шворцi, цiеi людини там уже не було. Конюх кiлька разiв обiйшов будiвлю, але нiкого не виявив.

– Хвилинку, – перервав я Голмса. – Конюх, вибiгаючи зi стайнi, не замкнув за собою дверей?

– Непогано, Ватсоне! – кивнув мiй друг. – Ця деталь теж здалася менi настiльки важливою, що я вчора телеграфував до Дартмуру. Нi, конюх замкнув дверi. До того ж вiконце було надто малим, щоб можна було крiзь нього пролiзти.

Гантер дочекався повернення конюхiв, що вечеряли на вiллi, вiдтак повiдомив тренеровi про те, що трапилося. Стрейкера пригода стурбувала, хоча вiн, схоже, так i не збагнув ii справжнього значення. Мiсiс Стрейкер, прокинувшись о першiй ночi, побачила, що ii чоловiк похапцем одягаеться й збираеться кудись iти. На ii запитання вiн вiдповiв, що хвилюеться за коней i хоче перевiрити, чи все гаразд у стайнi. Тим часом задощило, але Стрейкер, не зважаючи на вмовляння дружини, вдягнув макiнтош i пiшов.

Прокинувшись о сьомiй, мiсiс Стрейкер виявила, що ii чоловiк усе ще не повернувся. Вона вбралася, гукнула служницю, i вони вдвох вирушили на стайню. Дверi були вiдчиненi, всерединi, скулившись на стiльцi, сидiв Гантер, загорода фаворита була порожньою, а тренера поблизу не було.

Коли розбудили iнших конюхiв, тi сповiстили, що всеньку нiч мiцно спали й нiчого не чули. Натомiсть Гантер вочевидь перебував пiд впливом якогось наркотику, тому його залишили всерединi. А двое чоловiкiв i двi жiнки вибiгли на вулицю, щоб шукати зниклих. У них iще залишалася надiя, що тренер чомусь вирiшив такоi ранньоi години вивести коня на тренування. Утiм, пiднявшись на пагорб, iз якого видно було всю околицю, шукачi помiтили дещо таке, що наштовхнуло iх на думку про те, що сталося лихо.

За чверть милi вiд стайнi на кущi дроку висiв макiнтош Джона Стрейкера.

Тут-таки за кущем була невелика улоговина, i на ii днi лежало тiло тренера. Голову Стрейкера розтрощили ударом якогось важкого предмета, на стегнi була рана – довгий порiз, нанесений надзвичайно гострим iнструментом. Усе вказувало на те, що Стрейкер боровся з нападниками, оскiльки в правiй руцi вiн мав затиснутий невеликий нiж iз лезом, забрудненим кров’ю. Своею лiвицею тренер стискав червоно-чорну шовкову краватку, яку служниця бачила на шиi незнайомця, що з’явився до них минулого вечора. Гантер, прийшовши до тями, також пiдтвердив, що бачив цю краватку. Вiн упевнений, що незнайомець зумiв пiдсипати через вiконце щось у його вечерю i, як наслiдок, стайня залишилася без охорони. У грязюцi на днi улоговини зосталася безлiч кiнських слiдiв, котрi вказували на те, що в момент убивства Срiбний був поруч зi своiм тренером, проте вiдтодi його бiльше нiхто не бачив. За будь-яке повiдомлення про коня призначено велику винагороду, але, попри це, фаворита мов хвиля змила. Дослiдження залишкiв Гантеровоi вечерi виявило вмiст значноi кiлькостi порошкоподiбного опiю.

Ось такi факти у нас на руках. Тепер я розповiм, якi кроки вжито полiцiею.

Інспектор Грегорi, якому доручено цю справу, – розумний офiцер. Якби природа надiлила його ще й уявою, вiн мiг би досягти вершини у своiй справi. Прибувши на мiсце пригоди, вiн щонайперше розшукав i заарештував чоловiка, на якого впала пiдозра. Зробити це було неважко, оскiльки живе той на однiй з вiлл, про якi я згадував. Звати його Фiцрой Симпсон, вiн походить iз пристойноi родини, але програв усе свое добро на кiнних перегонах i заробляв на життя, роблячи дрiбнi ставки в букмекерських конторах Лондона. У його записах знайшлося пiдтвердження, що Симпсон зробив кiлька ставок проти фаворита на суму п’ять тисяч фунтiв. Пiсля арешту вiн пiдтвердив, що приходив до Дартмуру, волiючи дiзнатися що-небудь про коней у Кiнгс-Пайлендi й Мейплтонi, де Сайлас Браун утримуе ще одного фаворита – Десборо. Пiдозрюваний не заперечуе, що ввечерi напередоднi вбивства поводився саме так, як розповiдали Едiт Бакстер i Гантер, але стверджуе, що нiчого поганого не вчинив, а лише намагався роздобути яку-небудь iнформацiю про коней. Коли Симпсону показали краватку, вiн зблiд i не мiг пояснити, як краватка опинилась у руцi вбитого тренера. Мокрий одяг свiдчив про те, що пiд час нiчного дощу Симпсон перебував на вулицi, i його важкий цiпок з олив’яною вставкою цiлком мiг бути тiею зброею, якою завдано ударiв, що розтрощили ч

Страница 4

реп Стрейкера. З iншого боку, на ньому самому не знайшли жодноi подряпини, хоча кров на ножi Стрейкера вказувала на те, що вiн поранив нападника. Ось, мабуть, i все, Ватсоне.

Розповiдь Голмса, як завжди, чiтку й зрозумiлу, я вислухав дуже уважно. Хоча бiльшiсть фактiв менi була вже вiдомою, я все ще не розумiв, як зв’язати iх докупи.

– А що, як Стрейкер, – припустив я, – сам завдав собi поранення пiд час конвульсiй, якими супроводжуеться травма черепа?

– Цiлком можливо, – вiдповiв Голмс. – І це позбавляе пiдозрюваного одного з головних аргументiв на його захист.

– Але все одно менi незрозумiло, якоi версii дотримуеться полiцiя, – сказав я.

– Боюся, що жодна з них поки що не може вважатися правдоподiбною, – зiтхнув мiй друг. – Полiцiя, наскiльки я розумiю, гадае, що Фiцрой Симпсон якимось чином отримав дублiкат ключа вiд стайнi й, пiдсипавши наркотик конюховi, вивiв коня зi стiйла, можливо, розраховуючи одержати за нього викуп. Вуздечка Срiбного теж пропала, значить, Симпсон надiв ii на жеребця, вивiв його iз стайнi та, не зачинивши за собою дверей, повiв полем, де його й наздогнав тренер. Звiсно, вiдбулася сутичка. Симпсон ударив Стрейкера по головi цiпком, той намагався захищатися ножем, але безуспiшно. Пiсля цього крадiй сховав коня у вiдлюдному мiсцi. Можна також припустити, що пiд час сутички Срiбний злякався й утiк, i тепер блукае десь полями. Так полiцiя подае цю справу, i будь-якi iншi пояснення е ще менш iмовiрними. Однак тiльки-но ми прибудемо на мiсце, я зможу зробити власнi висновки.

Уже почало сутенiти, коли ми дiсталися Тавiстока, невеликого мiстечка, що стояло посеред Дартмурськоi рiвнини. На станцii нас зустрiчали двое чоловiкiв: один високий, синьоокий, iз копною свiтлого волосся, бородою й чiпким поглядом, iнший – невеликий на зрiст, сухорлявий, у чепуристому сюртуку, з бакенбардами й моноклем в оцi. Перший виявився iнспектором Грегорi, другий – полковником Россом, володарем стайнi Кiнгс-Пайленд.

– Я надзвичайно радий, що ви приiхали, мiстере Голмс, – сказав полковник, окинувши нас поглядом. – Інспектор уже знесилився, намагаючись розiбратися в цiй справi, але я не зупинюсь нi перед чим, щоб помститися за смерть нещасного Стрейкера й розшукати свого коня.

– Чи е новини?

– На жаль, нi, – розвiв руками блондин. – На нас очiкуе коляска, ми зможемо поговорити дорогою – адже ви неодмiнно схочете побачити все самi ще до того, як стемнiе.

За хвилину ми вчотирьох усiлись у ландо, i колеса загримiли брукованими вуличками старовинного девонширського мiста. Детектив узявся iз запалом розповiдати, як просуваеться розслiдування. Голмс слухав його уважно, тiльки зрiдка перебиваючи уточнюючими запитаннями. Полковник Росс насунув на очi капелюх i вiдкинувся на спинку сидiння, я ж зацiкавлено прислуховувався до розмови професiоналiв.

– Кiльце навколо Фiцроя Симпсона майже зiмкнулося, – нарештi пiдбив пiдсумок Грегорi. – Я практично впевнений, що вiн – саме той, хто нам потрiбен. Хоча прямих доказiв у нас, як i ранiше, немае.

– Що ви думаете стосовно ножа Стрейкера?

– Ми дiйшли висновку, що тренер сам себе поранив пiд час падiння.

– Якщо все було саме так, то це не на користь Симпсона.

– Ножа в нього не знайшли, самого Симпсона не поранено. Безлiч доказiв указуе на його провину. По-перше, зникнення фаворита для нього е вигiдним, по-друге, вiн пiдозрюеться в отруеннi конюха, по-трете, тiеi ночi, коли йшов дощ, Симпсон безперечно перебував на вулицi. На додачу важкий цiпок i краватка в руцi вбитого. Цього досить, щоб Симпсон постав перед судом.

Голмс похитав головою.

– Розумний адвокат не залишить вiд ваших звинувачень i слiду. Навiщо Симпсону знадобилося виводити коня зi стiйла? Якщо вiн хотiв поранити його, то це можна було зробити й на мiсцi. У нього знайдено дублiкат ключа? Який аптекар продав йому опiй? І найголовнiше: ця людина кепсько орiентуеться в тутешнiх мiсцях. Де Симпсон мiг сховати коня? Що вiн каже про папiрець, який намагався вручити конюховi?

– Запевняе, що це була десятифунтова банкнота. У його гаманцi дiйсно знайшлася така купюра. Проте мушу заперечити: ця мiсцевiсть йому непогано знайома. Влiтку Симпсон двiчi винаймав житло в Тавiстоку. Опiй вiн, напевне, привiз iз Лондона. Ключ можна легко викинути дорогою, навiщо йому зайвий доказ. Кiнь же, швидше за все, спочивае на днi якоiсь покинутоi шахти.

– А краватка?

– Вiн визнае, що це його краватка, але стверджуе, що загубив ii. Проте ми знайшли дещо, що пояснюе, навiщо вiн вивiв коня зi стайнi.

Голмс насторожився.

– За милю вiд мiсця, де вiдбулося вбивство, в понедiлок увечерi зупинялися цигани. У вiвторок вони пiшли. Якщо припустити, що мiж Симпсоном i циганами iснувала змова, вiн цiлком мiг вести коня до табору, коли його наздогнав Стрейкер. Не виключено, що Срiбний i досi в них. Ми прочесали всю рiвнину в пошуках тих циганiв. Окрiм того, я особисто оглянув усi стайнi й господарськi будiвлi в радiусi десяти миль.

– А стайня Мейплтон розмiщуеться теж тут недалеко?

– Так, i

Страница 5

це теж не можна скидати з рахунку. Оскiльки жеребець Десборо, який належить лордовi Блекуотеру, вважаеться другим претендентом на Кубок Вессексу, i сам лорд, i його управитель Сайлас Браун зацiкавленi в зникненнi Срiбного. Вiдомо, що Браун уже зробив великi ставки на майбутнi перегони, та й зi Стрейкером вони не ладили. Утiм, ми обшукали господарство Брауна, але геть зовсiм нiчого не знайшли.

– І немае нiяких доказiв того, що цей Симпсон дiяв в iнтересах стайнi Мейплтон?

– Жодного.

Голмс вiдкинувся на спинку сидiння й заплющив очi. За декiлька хвилин коляска зупинилася бiля невеличкоi чистенькоi вiлли з червоноi цегли. Зусiбiч до самого обрiю вiллу оточувало горбисте поле, пожовкле вiд зiв’ялоi трави. Вдалечинi виднiлася дзвiниця Тавiстока, та кiлька невеликих будiвель на заходi вказували на мiсцезнаходження стайнi Мейплтон. Ми зiскочили з коляски, лише Голмс зостався сидiти, заглиблений у роздуми. І тiльки коли я торкнув його за руку, вiн здригнувся та рвучко зiстрибнув на землю.

В очах мого друга я помiтив вогник – очевидну ознаку того, що вiн знайшов ниточку, хоча я й уявити не мiг, що його на це наштовхнуло.

– Може, ви хотiли б одразу вирушити на мiсце злочину, мiстере Голмс? – запропонував Грегорi.

– Я, мабуть, трохи затримаюся тут, хочу дещо уточнити. Тiло Стрейкера, напевне, принесли сюди?

– Так, воно лежить нагорi. Коронер завтра його огляне.

– Стрейкер кiлька рокiв прослужив у вас, полковнику Росс?

– Так, i я завжди вважав його прекрасним працiвником.

– Сподiваюся, ви оглянули його кишенi, iнспекторе?

– Усi речi, що були знайденi в його кишенях, зберiгаються у вiтальнi. Можете на них подивитися.

Ми увiйшли до будинку та розсiлися за столом у вiтальнi. Інспектор вiдкрив бляшанку й висипав перед нами купку предметiв. Ми побачили коробок воскових сiрникiв, недогарок свiчки завдовжки у два дюйми, люльку, пiвунцii нарiзаного смужками плиткового тютюну в капшуцi з тюленячоi шкiри, срiбний годинник на ланцюжку, п’ять золотих соверенiв, алюмiнiевий футляр для олiвцiв, кiлька папiрцiв i нiж iз держаком зi слоновоi кiстки й тонким, що не гнеться, лезом, на якому стояло тавро «Weiss & Co., London».

– Цiкавий нiж. – Голмс пiднiс його до очей i став пильно роздивлятись. – Дуже тонке лезо, призначене для ювелiрноi роботи. Досить дивно, що людина, збираючись уночi йти на стайню, вирiшила захопити цю рiч iз собою. Тим бiльше, що нiж мiг прорiзати його кишеню й випасти.

– Кiнчик леза був захищений пробковою насадкою, яку ми знайшли поруч iз тiлом, – пояснив iнспектор. – Дружина Стрейкера говорить, що нiж лежав на туалетному столику i вiн захопив його iз собою, виходячи з кiмнати. Як зброя вiн нiкуди не годиться, але кращого у тренера просто не було пiд рукою.

– Можливо. А що це за папери?

– Цi три аркушi – сплаченi рахунки вiд торговця сiном. Це – записка вiд полковника Росса. А оце – рахунок на тридцять сiм фунтiв п’ятнадцять шилiнгiв, виписаний модисткою мадам Лезур’е з Бонд-стрит на iм’я Вiльяма Дербишира. Мiсiс Стрейкер каже, що цей Дербишир був другом ii чоловiка i його листи iнодi надходили на iхню адресу.

– У мадам Дербишир вишуканий смак, – зазначив Голмс, переглядаючи рахунок. – Тридцять сiм фунтiв за сукню, подумати тiльки! Якраз час вiдвiдати мiсце злочину.

Коли ми вийшли з вiтальнi, з глибини коридора вигулькнула жiнка. На ii блiдому обличчi застиг вираз нещодавно пережитого жаху.

– Ви знайшли iх, iнспекторе? Упiймали? – задихаючись, промовила вона.

– Нi, мiсiс Стрейкер. Але з Лондона нам на допомогу приiхав мiстер Голмс, i ми робимо все можливе.

– Адже я недавно бачив вас на одному прийомi в Плiмутi, мiсiс Стрейкер! – несподiвано звернувся до неi Голмс.

– Нi, сер. Ви помиляетеся.

– Я впевнений, що це були ви. Ви були вдягнутi в сiро-голубу сукню, оздоблену страусовим пiр’ям.

– У мене нiколи не було такоi сукнi, сер, – похитала головою ледi.

– Ну що ж, напевне, я помилився, – сказав Голмс i, перепросивши, вийшов iз будинку вслiд за iнспектором.

Пройшовши трохи полем, ми опинилися бiля улоговини, на днi якоi був знайдений труп. На самiсiнькому краю рiс кущ дрока, той самий, на якому висiв макiнтош.

– Тiеi ночi вiтру не було, правильно?

– Так, але лило як з вiдра.

– Виходить, що макiнтош не занесло вiтром на кущ, його туди повiсили.

– Слушно, вiн був накинутий на гiлки.

– Надзвичайно цiкаво. І земля тут добряче втоптана. Безсумнiвно, вiд понедiлка тут побувала сила-силенна людей.

– Аж он, скраю, ми простелили взяту в будинку килимову дорiжку й ходили тiльки по нiй. Ось у мене в мiшку черевик Стрейкера й черевик Фiцроя Симпсона. До того ж я прихопив стару пiдкову Срiбного.

– Любий iнспекторе, ви перевершили себе! – Голмс узяв мiшок i, спустившись до улоговини, улiгся на дорiжку й розпочав вивчати витоптану багнюку. – Ага! – несподiвано вигукнув вiн. – Що ж це в нас тут е? – Голмс акуратно витяг iз багна наполовину згорiлий восковий сiрник.

– Не розумiю, як я мiг його не помiтити, – спантеличено пробурмотiв

Страница 6

iнспектор.

– Не дивно. Я й сам побачив його тiльки тому, що сподiвався знайти.

– Як! Ви знали, що знайдете тут сiрник?

– Я не виключав такоi можливостi.

Голмс видобув iз мiшка черевики та взявся порiвнювати iхнi пiдошви з вiдбитками на землi, пiсля чого залiз на край ями й почав повзати мiж кущами.

– Боюся, що ви бiльше нiчого тут не знайдете, – гукнув йому iнспектор. – Я уважно обдивився грунт у радiусi ста ярдiв.

– Що ж, – сказав Голмс, пiдводячись, – дiйсно немае сенсу робити це ще раз. Але я б хотiв прогулятися долиною, поки не стемнiло, щоб мати уявлення про те, з чим доведеться зiткнутися завтра. А пiдкову цю, я, мабуть, прихоплю iз собою.

Полковник Росс, який досi мовчки спостерiгав за роботою мого друга, нетерпляче глипнув на годинник.

– Інспекторе, я б волiв, щоб ви повернулися зi мною до будинку, – сказав вiн. – Менi конче слiд порадитися з вами. Насамперед мене цiкавить, чи мусимо ми викреслити iм’я нашого коня зi списку учасникiв змагань…

– Нi в якому разi! – рiшуче вигукнув Голмс. – Я б не став цього робити.

Полковник злегка вклонився.

– Я радий був почути вашу думку, сер, – сказав вiн. – Коли закiнчите прогулянку, приходьте до будинку нещасного Стрейкера, ми чекатимемо на вас там.

Полковник та iнспектор вiддалилися, а ми з Голмсом неквапливо пiшли полем. Сонце вже торкнулося дахiв Мейплтона, i рiвнина суцiльно забарвилась у червонувато- золотистi вiдтiнки. Проте мiй друг не помiчав цiеi краси, оскiльки з головою поринув у роздуми.

– Ось що, Ватсоне, – нарештi заговорив Голмс. – Облишмо Джона Стрейкера i його вбивцю та спробуймо зрозумiти, що вiдбулося з конем. Припустiмо, кiнь злякався i втiк. Але куди вiн мiг побiгти? Конi не можуть жити поодаль вiд людини, i якби Срiбний опинився на волi, то вiн повернувся б у Кiнгс-Пайленд або попрямував до Мейплтона. Чи вкрали його цигани? Навряд чи. Вони не могли не розумiти, що продати такого коня iм не вдасться. Викрадання Срiбного не дало б iм нiчого, крiм неприемностей.

– Так де ж вiн?

– Я вже сказав: або в Кiнгс-Пайлендi, або в Мейплтонi. У Кiнгс-Пайлендi його немае, отож жеребець у Мейплтонi. Сприймiмо це як гiпотезу та подивiмося, до чого це нас приведе. Бачите ту улоговину поблизу Мейплтона? У нiч iз понедiлка на вiвторок там мало бути б дуже вогко. Якщо наше припущення слушне, то Срiбний там неодмiнно побував, i можна спробувати знайти його слiди.

Ми стрiмко вирушили вперед i вже за кiлька хвилин вийшли до вибалку. На прохання Голмса я пiшов iз правого краю, а сам вiн вирушив iз лiвого, проте, не встиг я пройти й п’ятдесяти крокiв, як почув його крик i побачив, що Шерлок Голмс махае менi рукою. Просто бiля його нiг на вологому грунтi було видно чiткий слiд копита. І пiдкова, яку мiй друг витяг з кишенi, достеменно збiгалася з вiдтиском.

– Бачите, як важливо для детектива мати розвинену уяву, – посмiхнувся Голмс. – Це едине, чого бракуе Грегорi. Ходiмте далi.

Ми перетнули замулене дно улоговини та майже чверть милi йшли сухим дерном, доки земля знову пiшла пiд ухил i ми ще раз побачили вiдбитки копит. Потiм слiди вкотре загубилися, але вже зовсiм недалеко вiд Мейплтона ми знову iх побачили. Голмс iз переможним виглядом показав на землю, де поряд iз вiдбитками пiдкiв виднiлися людськi слiди.

– Але доти кiнь бiг сам! – ошелешено вигукнув я.

– Цiлковита правда. Стiйте-но! А це що таке?

Два ланцюжки вiдбиткiв круто повертали в бiк Кiнгс-Пайленда. Голмс здивовано присвиснув, i ми вирушили по слiдах. Зовсiм випадково я на якийсь час глянув убiк i, на свiй подив, побачив тi ж слiди, що тепер уже вели в iншому напрямку – до Мейплтона.

– Очко на вашу користь, Ватсоне, – сказав Голмс, коли я показав йому на них. – Якби не ви, то нам би довелося прогулюватись тут доволi довго. Ходiмо по цьому слiду.

Проте далеко ми не зайшли. Слiди щезли бiля асфальтованоi дорiжки, що вела до ворiт стайнi Мейплтон. Щойно ми пiдiйшли до ворiт, як назустрiч вискочив конюх.

– Не вештайтеся тут, проходьте, проходьте! – гримнув вiн на нас.

– Я тiльки хочу запитати, – сказав Голмс, значущо опустивши в кишеню жилета два пальцi. – Якщо я навiдаюся завтра о п’ятiй ранку, чи зможу я поговорити з вашим хазяiном, чи це зарано?

– Яке там рано, сер, вiн уже вдосвiта на ногах. А ось i мiй пан, ви краще в нього запитайте. Нi-нi, сер, не треба; якщо вiн побачить, що я беру у вас грошi, я вiдразу ж позбудуся свого мiсця.

Не встиг Шерлок Голмс сховати назад до кишенi пiвкрони, як iз ворiт виник немолодий чоловiк. У руцi вiн тримав мисливський батiг.

– Що сталося, Доусоне? – гаркнув вiн на конюха. – Нiчого тут базiкати з чужинцями! Берiться до справи. А ви якого дiдька тут тиняетеся? Чого вам?

– Шановний добродiю, чи не могли б ви придiлити нам декiлька хвилин? Ми хотiли б iз вами поговорити, – вимовив Голмс солоденьким голосом.

– Нiколи менi теревенi правити з ледацюгами. Забирайтеся геть, або я спущу собаку.

Голмс нахилився вперед i шепнув щось на вухо тренеровi. Чоловiк почервонiв, його прямо-таки за

Страница 7

русило вiд гнiву.

– Брехня! – загорлав вiн. – Мерзенна брехня!

– Поговорiмо про це тут чи все ж таки увiйдемо до оселi?

– Гаразд, проходьте.

Минуло двадцять хвилин, i Голмс iз тренером знову вийшли за ворота. Нiколи я ще не бачив, щоб за такий короткий час людина змiнювалася так, як змiнився Сайлас Браун. Обличчя його стало попелясто-сiрим, чоло блищало вiд поту, батiг у руках тремтiв, мов гiлка пiд вiтром. Вiн дрiботав за моiм другом як пес за господарем.

– Зроблю! Усе зроблю, як ви сказали, – говорив Браун, запопадливо зазираючи Голмсовi у вiчi.

– Помилки не мусить бути, – сказав Голмс i суворо подивився на тренера. Той сховав голову в плечi.

– Нi-нi, як можна! Я буду на мiсцi. Все поки що залишити як е?

Голмс ненадовго замислився й раптом розсмiявся.

– Залиште. Я надiшлю вам вказiвки. І дивiться, без фокусiв, iнакше…

– Повiрте, я все зроблю!..

– Ну що ж, завтра я з вами зв’яжуся. – Голмс повернувся, i ми вирушили назад до Кiнгс-Пайленда.

– Значить, кiнь усе ж таки у Брауна? – запитав я.

– Спочатку вiн намагався викрутитись, але коли я точно змалював його дii, вiн вирiшив, що я це все бачив на власнi очi. Ви звернули увагу на незвичнi квадратнi передки на слiдах, якi ми спостерегли? Його черевики точнiсiнько iм вiдповiдають. Я змалював Брауновi, як того ранку, вставши за звичаем ранiше вiд усiх, вiн помiтив чужого коня, що розгулював видолинком. Наблизившись, вiн за бiлою вiдзнакою на лобi зрозумiв, що до його рук потрапив Срiбний – единий кiнь, здатний обiгнати того, на котрого вiн поставив. Першим його пориванням було вiдвести коня назад до Кiнгс-Пайленда, але потiм, не впоравшись зi спокусою, вiн вирiшив притримати фаворита до закiнчення змагань, повiв його та заховав у Мейплтонi. Пiсля моеi розповiдi Сайлас Браун думав тiльки про те, як урятувати свою шкуру.

– Але ж його стайню обшукували!

– У людини, яка стiльки рокiв мала справу з кiньми, на такий випадок напевно е своi засоби.

– А ви не боiтеся залишати тут коня? Браун же може йому що-небудь заподiяти.

– Тепер вiн берегтиме огиря як свою душу. Браун чудово розумiе, що сподiватися на вибачення вiн може лише в тому випадку, якщо поверне коня цiлим i неушкодженим.

– Полковник Росс не справляе враження людини, здатноi пробачати.

– Не в полковниковi рiч. Я людина неофiцiйна, i тому сам вирiшу, що йому розповiсти. Ви помiтили, що полковник розмовляв зi мною пихато? Тепер i я хочу трохи потiшитися. Не кажiть йому про Срiбного. Але це все, безумовно, нiщо порiвняно з головним запитанням: хто вбив Джона Стрейкера? Ось тому ми з вами й повертаемося до Лондона вечiрнiм поiздом.

Слова мого друга вразили мене як грiм серед ясного неба. З якоi причини вiн вирiшив припинити так успiшно розпочату справу? Я був настiльки приголомшений, що не промовив жодного слова аж до будинку Стрейкера.

Полковник та iнспектор чекали на нас у вiтальнi.

– Ми з доктором Ватсоном повертаемося до столицi сьогоднi вечiрнiм експресом, – iз порога заявив Голмс.

Вiд здивування очi iнспектора округлились, а полковник лише зневажливо скривив рота.

– Отже, ви зрозумiли, що знайти вбивцю нещасного Стрейкера вам не вдасться?

Голмс непевно стенув плечима.

– Тут е деякi труднощi, – сказав вiн. – Але я схильний думати, що у вiвторок ваш кiнь вийде на iподром. У вас е фотографiя мiстера Стрейкера?

Інспектор витяг iз кишенi картку й передав ii Голмсовi.

– Любий Грегорi, ви вгадуете моi бажання. Якщо дозволите, я залишу вас на хвилину, менi конче треба поставити одне запитання служницi.

– Мушу сказати, що я розчарований у нашому помiчниковi, – вимовив полковник Росс, провiвши Голмса поглядом. – Як на мене, то з його приiздом ми не просунулись анi на крок.

– Проте я впевнений, що ваш кiнь братиме участь у забiгу, – зазначив я.

– Це його думка, – знизав плечима полковник. – Менi було б спокiйнiше, якби кiнь стояв у своему стiйлi.

У цей час Голмс знов увiйшов до кiмнати.

– Що ж, джентльмени, – бадьоро вигукнув вiн, – тепер я готовий iхати!

Коли ми вже влаштувалися в екiпажi, один iз працiвникiв стайнi вiдчинив нам ворота. Голмс раптово перехилився через борт i торкнув конюха за рукав.

– У вас у загонi декiлька овець, – сказав вiн. – Хто iх доглядае?

– Я, сер.

– Останнiм часом iз ними не вiдбувалося нiчого дивного?

– Нiчого такого, сер. Щоправда, трое почали кульгати.

Ця вiдповiдь кинула Голмса в захват. Вiн потер руки.

– Дивно, Ватсоне, успiх сам iде до наших рук! – шепнув вiн менi й додав: – Грегорi, раджу вам звернути увагу на цю незвичну епiдемiю. Їдьмо!

Вираз обличчя полковника Росса став iще бiльш скептичним, але порада мого друга дуже зацiкавила iнспектора.

– Ви гадаете, це важливо? – запитав Грегорi.

– Надзвичайно. І ще хочу звернути вашу увагу на поведiнку собаки в нiч злочину.

– Але пес поводився як завжди.

– Ось це й дивно, – зазначив Шерлок Голмс.



Чотири днi по тому ми з Голмсом вирушили до Вiнчестера, щоб подивитись кiннi перегони на Кубок Вессексу. П

Страница 8

лковник Росс зустрiв нас бiля вокзалу. Вiн посадовив нас у свiй екiпаж i повiз на замiський iподром. Упродовж усiеi подорожi полковник тримався дуже холодно.

– Про мого коня й досi немае нiяких звiсток, – нарештi процiдив вiн.

– Скажiть, а ви б упiзнали Срiбного, якби побачили?

– Я двадцять рокiв займаюся кiньми, але вперше чую таке запитання, – вибухнув полковник. – Навiть дитина впiзнала б його за бiлим лобом i темною плямою на правiй нозi.

– А якi ставки?

– Вiдбуваеться щось недобре. Ще вчора були п’ятнадцять до одного, а вiдтак почали падати, тепер, може, уже й трьох до одного не буде.

– Гм, – Голмс почухав пiдборiддя. – Значить, комусь щось вiдомо.

Коли екiпаж пiдкотив до огорожi трибуни, я глянув на дошку зi списком учасникiв змагань. Ось що я прочитав:




Кубок Вессексу

Головний приз – 1000 соверенiв

плюс 50 соверенiв

за кожнi додатковi 100 футiв.

Другий приз – 300 фунтiв.

Третiй приз – 200 фунтiв.

Дистанцiя – одна миля п’ять фарлонгiв.

Беруть участь жеребцi чотирьох i п’яти рокiв.



Учасники:

Негр. Власник – мiстер Гiт Ньютон.

Жокей – червоний шолом, брунатний камзол.

Боксер. Власник – полковник Вордлоу.

Жокей – рожевий шолом, синьо-чорний камзол.

Десборо. Власник – лорд Бекуотер.

Жокей – жовтий шолом, жовтi рукави.

Срiбний. Власник – полковник Росс.

Жокей – чорний шолом, червоний камзол.

Ірис. Власник – герцог Балморал.

Жокей – жовтi й чорнi смуги.

Упертий. Власник – лорд Синглфорд.

Жокей – фiолетовий шолом, чорнi рукави.


Перервавши мовчання, полковник сказав:

– Ми понадiялися на ваше слово i не стали виставляти iншого коня… Зачекайте, що це? Срiбний – фаворит?

– П’ять до чотирьох на Срiбного! – лунало з трибун. – П’ять до чотирьох на Срiбного! П’ять до п’ятнадцяти на Десборо!

– На стартi пiдняли номери! – вигухнув я. – Усi шiсть коней на дорiжцi.

– Усi шiсть? Так що ж це, мiй кiнь бере участь? – розхвилювався полковник. – Але я не бачу там Срiбного!

– А хiба це не вiн?

Тiльки-но я вимовив цi слова, як повз нас проскочив мiцний гнiдий огир, несучи на собi жокея, вдягненого в червоне й чорне, в кольори полковника Росса.

– Це не мiй кiнь! – закричав власник скакуна. – На цiй тваринi немае жодноi бiлоi шерстинки. Що ви затiяли, мiстере Голмс?

– Не хвилюйтеся, краще постежмо за перегонами, – спокiйно вiдповiв мiй друг, дивлячись у мiй бiнокль. – Чудово! Вiдмiнний старт! Зараз вони з’являться!

З нашого екiпажа було чудово видно коней, що наближались. Усi шiсть скакунiв iшли поряд, але десь iз середини дистанцii вперед вирвався Десборо. Проте майже вiдразу його дуже стрiмко обiйшов жеребець полковника. Вiн першим досяг фiнiшу, обiгнавши головного суперника на добрих шiсть корпусiв. Ірис герцога Балморала з великим вiдривом прийшов третiм.

– Головний приз – мiй, – задихнувся полковник. – Присягаюся, я нiчого не тямлю. Мiстере Голмс, чи не час вам пояснити, що тут вiдбуваеться?

– Звiсно, полковнику, невдовзi ви про все дiзнаетеся. Ходiмо всi гуртом глянемо на переможця.

– Ось вiн, сказав Голмс, коли ми ввiйшли до падока, де мають право перебувати лише власники коней та iхнi друзi. – Протрiть йому морду та праву передню ногу спиртом i переконайтеся, що перед вами Срiбний.

– Усемогутнiй Боже!

– Я знайшов коня у злодiя та вирiшив випустити його на iподром у тому виглядi, в якому його сюди привезли.

– Любий Голмсе, ви просто чарiвник! Кiнь мае цiлком здоровий вигляд, нiколи в життi вiн не бiгав так, як сьогоднi. Приймiть моi вибачення за те, що я мав сумнiв щодо ваших здiбностей. Але я буду вдячний вам iще бiльше, якщо ви також зможете знайти й убивцю Джона Стрейкера.

– Це вже зроблено, – мов нiчого й не було повiдомив Голмс.

Ми з полковником приголомшено втупились у нього очима.

– Ви… знайшли вбивцю? І де ж вiн?

– Тут.

– Де?

– Стоiть просто передi мною.

Щоки полковника спалахнули.

– Я дуже зобов’язаний вам, мiстере Голмс, – сказав вiн. – Однак те, що ви зараз кажете, я сприймаю або як невдалий жарт, або як образу.

Шерлок Голмс розсмiявся.

– Завiряю вас, полковнику, менi й на думку не спадало вважати вас причетним до злочину, – сказав вiн. – Справжнiй убивця стоiть за вашою спиною.

Вiн зробив крок уперед i поклав руку на загривок чистокровного скакуна.

– Срiбний! – в один голос скрикнули ми з полковником.

– Так, убивця – цей кiнь. Але його провину пом’якшуе та обставина, що вiн був змушений захищатись, а Джон Стрейкер виявився людиною, котра не заслуговувала на довiру… О, здаеться, розпочинаеться другий заiзд! Я зробив деякi ставки i сподiваюся трохи виграти, тому ненадовго вiдкладiмо пояснення.

Того ж таки вечора ми втрьох вирушили до Лондона. Зручно влаштувавшись у пульманiвському вагонi, ми приготувалися вислухати розповiдь Шерлока Голмса про те, що вiдбулось у Дартмурi в нiч iз понедiлка на вiвторок i яким чином йому вдалося розплутати цю справу. І чесно зiзнаюся: нам iз полковником подорож видалася дуже короткою.

– Вiдразу с

Страница 9

ажу, – розпочав Голмс, – що уявлення про цю справу, яке виникло в мене на пiдставi газетних статей, виявилося хибним. І це моя провина – я не зумiв звести докупи значущi факти, що ховалися пiд ворохом непотрiбних подробиць. Я вирушив у Девоншир з переконанням, що злочин скоiв Фiцрой Симпсон, хоча прямi докази його провини були вiдсутнiми. Тiльки тодi, коли ми пiд’iхали до будинку тренера, я раптом зрозумiв, яку роль вiдiграе баранина в соусi. Пригадуете, як я залишився в екiпажi, коли всi вийшли? Тiеi митi я розмiрковував над тим, чому випустив такий наочний доказ.

Це була перша ланка ланцюжка. Порошок опiуму не позбавлений смаку. Якщо додати його до iжi, людина вiдчуе це i, швидше за все, не iстиме. Соус карi – якраз i е тiею приправою, яка може приховати присмак опiуму. Неможливо уявити, щоб Фiцрой Симпсон, людина зовсiм стороння, зумiв облаштувати все так, щоб того вечора в сiм’i тренера подавали баранину з карi. Таким чином, вiн випадае з кола пiдозрюваних. Стрейкер i його дружина – единi люди, якi могли зробити таким чином, щоб того вечора на тарiлках конюхiв опинилась баранина, приправлена карi. Опiум же був доданий лише в тарiлку того, хто зостався чергувати в стайнi. А хто мав доступ до тiеi тарiлки до того, як ii взяла в руки служниця?

Ще не маючи вiдповiдi на це запитання, я замислився над тим, чому того вечора собака поводився спокiйно. Завдяки випадку з Симпсоном менi було вiдомо, що в стайнi тримали пса, який навiть не загавкав, коли зi стiйла виводили коня, бо конюхи, котрi спали на сiннику, почули б його. Але чому? А тому, що крадiем Срiбного була людина, яку собака добре знав.

Я був майже впевнений, що саме Джон Стрейкер приходив тiеi ночi до стайнi й забрав коня. Але з якою метою? Напевне, зi злочинною, iнакше навiщо йому було пiдсипати опiум своему конюховi? Проте я не розумiв, що саме замислив Стрейкер. Вiдомi випадки, коли тренери заробляли грубенькi кошти, роблячи ставки проти своiх-таки коней i не даючи iм перемогти. Для цього iснуе безлiч способiв. Що було на думцi у Стрейкера? Я розраховував, що збагну це за допомогою речей з його кишень.

Так i вийшло. Пригадуете незвичний нiж, що був затиснутий у руцi небiжчика? Жоднiй розважливiй людинi не спаде на думку захищатися таким ножем.

Подiбнi iнструменти використовують хiрурги для найтонших операцiй. І тiеi ночi його також збиралися використати за призначенням. Вам, полковнику, напевне, вiдомо, що достатньо зробити невеликi пiдшкiрнi надрiзи сухожилкiв на стегнах коня, щоб тварина почала шкутильгати. Усi визнали б це наслiдком розтягнення, здобутого пiд час тренування. Нiкому й на думку не спало б запiдозрити лихий намiр.

– Який мерзотник! – не стримався полковник.

– Тепер у нас е пояснення, навiщо Стрейкеровi знадобилось виводити коня вночi в поле. Такий запальний жеребець, як Срiбний, напевне розбудив би iржанням конюхiв, якби вiдчув укол ножа. Необхiдно було вiдвести його якомога далi вiд стайнi.

– Як я не здогадався? – схопився за голову полковник. – Ось навiщо Джону знадобилася свiчка й сiрники.

– Правильно. Проте вмiст кишень Стрейкера пiдказав не лише засiб, яким вiн хотiв скоiти злочин, а i його мотиви. Бiльшiсть людей не носять у своiх кишенях чужих рахункiв. Із цього я зробив висновок, що Стрейкер вiв подвiйне життя, i до цього була причетна жiнка з тих, хто звик жити на широку ногу. Хай би як добре ви ставилися до своiх працiвникiв, навряд чи iм по кишенi купувати своiм коханкам убрання вартiстю понад тридцять фунтiв. Я обережно розпитав мiсiс Стрейкер про цю сукню, переконався, що вона до неi не потрапляла, i запам’ятав адресу модистки. У мене не було сумнiвiв, що якщо я навiдаюся до неi з фотокарткою Стрейкера, про загадкового мiстера Дербишира можна буде забути назавжди.

Того дня все стало остаточно зрозумiлим. Стрейкер вiдвiв коня до улоговини, щоб нiхто не побачив свiтла вiд його свiчки. По дорозi вiн пiдiбрав краватку, яку загубив Симпсон, утiкаючи вiд конюха iз собакою. Напевне, Стрейкер хотiв зв’язати краваткою ноги жеребця. На днi улоговини вiн зупинився позаду коня й запалив сiрник. Тварини якимось чином вiдчувають наближення небезпеки, але, можливо, Срiбного налякав несподiваний спалах. Огир рвонув з мiсця, i його задне копито iз залiзною пiдковою влучило Стрейкеровi в лоб. До того, незважаючи на дощ, тренер зняв iз себе макiнтош, який мiг би завадити йому зробити тонку операцiю. В момент падiння Стрейкер рiзонув себе ножем, i на його стегнi залишилася глибока рана.








– Дивовижно! – вигукнув полковник.

– Не обiйшлось i без втручання випадку. Менi раптом спало на думку, що така хитра людина, як Стрейкер, перед тим, як зробити тонку операцiю на сухожиллях, мусила б попрактикуватись. Але на кому? Я помiтив овець, поставив запитання конюховi й, на свiй подив, дiстав пiдтвердження власноi здогадки. Повернувшись до Лондона, я зробив вiзит до модистки, котра впiзнала у Стрейкеровi свого постiйного клiента, дружина якого обожнюе моднi туалети. Ця жiнка й змусила Стрейкера нароб

Страница 10

ти боргiв i штовхнула на безчесний вчинок.

– Ви пояснили все, крiм одного, – сказав полковник. – Де увесь цей час перебував Срiбний?

– А вiн утiк. Його побачив дехто з ваших сусiдiв. Увесь цей час вiн тримав коня в себе, але, я думаю, ми можемо вибачити йому цей грiх… Якщо я не помиляюсь, ми пiд’iжджаемо. За якихось десять хвилин ми будемо на вокзалi Вiкторiя. Полковнику, а чи не викурити нам iз вами, поки ще е час, по сигарi?




Жовте обличчя


Публiкуючи цi короткi нариси про дивнi, iнодi навiть драматичнi подii, свiдками i навiть учасниками яких ставали ми з моiм другом, я, звiсно, частiше зупиняюся на його успiхах, анiж на поразках. Проте iнодi траплялося, що Голмс припускався помилки, але правда так чи iнакше випливала на поверхню. У моему архiвi зберiгаються нотатки про п’ять-шiсть таких справ, й iсторiя, яку я збираюсь розповiсти, – з iхнього числа.

Шерлок Голмс зрiдка займався фiзичними вправами заради тренування. Мало хто мiг зрiвнятись iз ним силою м’язiв, i вiн був, без сумнiву, одним iз найкращих боксерiв у своiй вазi. Але напруження без певноi мети завжди здавалось йому марнуванням енергii, i вiн лише зрiдка виявляв активнiсть, коли в його полi зору не опинялось якоiсь цiкавоi справи. У такому випадку бiльш невтомноi людини, нiж мiй друг, менi зустрiчати не доводилось. Дивно, що йому вдавалося тримати себе в такiй чудовiй формi, оскiльки харчувався Голмс помiрно й жив скромно, якщо не сказати по-спартанськи.

Якось напровеснi, в один iз таких перiодiв вимушеного неробства, ми з Голмсом вирушили на прогулянку до парку. Години зо двi ми блукали стежками, майже не розмовляючи, як i випадае двом чоловiкам, котрi чудово знають один одного. Було вже близько п’ятоi, коли ми повернулися на Бейкер-стрит.

– Перепрошую, сер, – сказав лакей, вiдчиняючи дверi. – До вас приходив джентльмен.

Голмс докiрливо скосив на мене очi.

– Ось вам i прогулянки, – з досадою зауважив вiн. – Цей джентльмен уже пiшов?

– Так, сер.

– А ви не пропонували йому зачекати?

– Так, сер, i вiн чекав на вас десь iз пiвгодини. Тiльки джентльмен цей виявився дуже нервовим. Обiйшовши примiщення, вiн почав бiгати з кутка в куток, а iнодi зупинявся й тупав ногою. Потiм вiн вийшов у коридор i заволав: «Чи цей пан збираеться коли-небудь повертатися?» – «Сер, зачекайте ще трохи, вiн невдовзi буде», – кажу я йому. А вiн: «Краще вже я зачекаю його на свiжому повiтрi. Я незабаром повернуся». Пiсля цього вiн пiшов.

– Ну що ж, ви зробили все, що могли, – сказав Голмс, i ми попрямували до вiтальнi. – Ось як не поталанило, Ватсоне. Саме час братися до якоi-небудь справи. А в цiеi людини, судячи з поведiнки, справа неабияка. Та що я бачу! Напевне, знервований пан забув у нас свою люльку – i дуже непогану. Голiвка з ялiвцевого кореня, з вiдмiнним бурштиновим мундштуком, – така коштуе сiм iз половиною шилiнгiв, не менше. Схоже, наш гiсть справдi дуже хвилювався, якщо забув рiч, котру так цiнуе.

– А звiдки ви знаете, що вiн ii дуже цiнуе? – поцiкавився я.

– Ось що, Ватсоне, цю люльку двiчi ремонтували – один раз голiвку, другий раз мундштук. У обох випадках було накладено срiбнi стяжки. Кожен iз цих ремонтiв коштуе бiльше, нiж сама люлька. Якщо людина вирiшуе вiддати люльку в ремонт замiсть того, щоб купити за тi самi грошi нову, значить, вона дуже ii цiнуе.

Голмс пiдняв люльку й постукав по нiй указiвним пальцем, як професор, який демонструе студентам-медикам кiстку.

– Нiщо не може розповiсти про людину бiльше, нiж ii люлька, – сказав Голмс. – Хiба що годинник або шнурки. Власник цiеi – чоловiк мiцноi статури, шульга, мае прекраснi зуби, дещо недбалий i далеко не бiдний.

Мiй друг сповiстив це нiби мiж iншим, але я помiтив, як вiн поглядае на мене – чи стежу я за його думками.

– Ви вважаете, якщо людина палить люльку за сiм шилiнгiв, то це говорить про те, що вона заможна? – спитав я.

– У чашечцi – залишки тютюновоi сумiшi, яку торговцi називають «гросвенор» i беруть за неi по вiсiм пенсiв за унцiю, – сказав Голмс, висипавши на долоню трохи вмiсту люльки. – Можна знайти вiдмiнний тютюн, який коштуе вдвiчi дешевше, а отже, заощаджувати йому не доводиться.

– А як ви здогадались про iнше?

– Вiн мае звичку прикурювати вiд ламп та газових рiжкiв. Як бачите, люлька обсмалена з одного боку. Слiд цей iз правого боку люльки, з чого я й роблю висновок, що курець е шульгою.

Спробуйте-но самi прикурити вiд лампи, i ви, правша, пiднесете люльку до вогню лiвим боком. Далi ми бачимо, що мундштук прокушено. Тiльки сильна людина з мiцними зубами здатна на таке… Якщо я не помиляюся, це якраз його кроки на сходах. Зараз ми побачимо об’ект цiкавiший для дослiдження, нiж люлька.

Наступноi митi дверi розчинились i до кiмнати увiйшов рослий молодий чоловiк. Вiн був одягнутий у темно- сiрий костюм, у руцi вiн тримав коричневий широкополий фетровий капелюх. Я б дав йому рокiв тридцять, а насправдi вiн був трохи старшим.

– Перепрошую, – знiтився вiн. – Напевне, я мав би постукати. Дiйсно, треба було пос

Страница 11

укати, але я трохи засмучений, i тому прошу менi вибачити.

Вiн хутко провiв рукою по чолу й опустився на стiлець. Хоча варто було б сказати «повалився».

– Я бачу, що ви вже кiлька дiб не спали, – спiвчутливо мовив Голмс. – Це змучуе дужче, нiж робота. Чим я можу допомогти вам?

– Я потребую поради, сер. Я не знаю, що робити, мое життя закiнчилося.

– Вам потрiбна консультацiя детектива?

– Не тiльки це. Ви – розумна людина, i мене цiкавить ваша думка… думка людини, яка знае життя. І я дуже розраховую на те, що ви менi допоможете.

Говорив вiн швидкими й уривчастими фразами, i менi здалося, що навiть вимовляти слова йому важко.

– Бачте, це дуже особиста справа, – розпочав наш вiдвiдувач. – Не так i приемно… нi, це просто жахливо, коли доводиться обговорювати поведiнку своеi дружини з людьми, яких бачиш уперше в життi! Але менi просто конче треба з кимось порадитися.

– Любий мiстере Мунро… – проговорив Голмс. Вiд цього наш гiсть скочив зi стiльця.

– Як! Ви знаете мое iм’я?! – вигукнув вiн.

– Якщо ви хочете зберегти анонiмнiсть, – посмiхнувся Голмс, – раджу вам вiдмовитися вiд звички писати свое iм’я на пiдкладцi капелюха. Ми з моiм другом чули немало таких речей i багатьом змогли допомогти вiдновити душевну рiвновагу. Я бачу, ваша справа не терпить зволiкання, тому раджу вам розпочати просто з фактiв.

Наш вiдвiдувач знову схопився за лоб, наче перед ним було важке завдання. Кожен рух сповiщав про нього як про людину замкнену, вiдлюдкувату, iз загостреною чутливiстю, звиклою радше приховувати своi рани, нiж виставляти iх напоказ. Несподiвано вiн розпачливо махнув рукою й почав розповiдати.

– Ось вам факти. Я одружений. Уже три роки. Увесь цей час ми з дружиною жили щасливо й кохали одне одного так палко, як тiльки можуть кохати одне одного чоловiк i жiнка. Ми з нею навiть жодного разу не сперечалися, мiж нами в усьому панувала гармонiя. Та починаючи з минулого понедiлка мiж нами нiби виросла стiна. Менi здаеться, що в життi моеi дружини з’явилося щось менi не вiдоме. Мiстере Голмс, вона на очах перетворюеться на зовсiм незнайому жiнку. І я хочу знати, в чому рiч. Еффi кохае мене всiм серцем так, як нiколи ранiше не кохала, я це вiдчуваю. Але в неi е таемниця… І доки я не з’ясую, в чому справа, у мене на душi лежатиме камiнь.

– Ближче до сутi, мiстере Мунро, – нетерпляче вимовив Голмс.

– Коли я вперше зустрiв Еффi, вона була вдовою, хоча iй ледве виповнилося двадцять п’ять. Тодi вона мала iнше прiзвище. За дуже юних лiт Еффi виiхала до Америки й мешкала в Атлантi. Там вона вийшла замiж за мiстера Геброна, адвоката з хорошою практикою. У них народився син, але епiдемiя жовтоi лихоманки забрала життя i дитини, i чоловiка. Я бачив свiдоцтво про iхню смерть. Пiсля цього залишатись в Америцi Еффi не змогла. Вона повернулася до Англii й оселилась у своеi тiтоньки, староi панни, у мiстечку Пiннер, це в Мiдлсексi. Вiд чоловiка Еффi залишилося близько чотирьох iз половиною тисяч фунтiв, якi були ним вдало вкладенi та приносили сiм вiдсоткiв на рiк. Коли я познайомився з нею, вона прожила в Пiннерi всього пiвроку. Ми покохали одне одного й за кiлька тижнiв побралися.

Сам я торгую хмелем, мiй прибуток становить сiмсот-вiсiмсот фунтiв, i грошей нам вистачае. Ми винайняли гарну вiллу в Норберi – вона схожа на затишний сiльський будиночок, хоча й розташована поруч iз мiстом. Вище на пагорбi розташовано заiжджий двiр i ще два будинки; за полем, що межуе з нашою вiллою, стоiть котедж. Ось i всi нашi сусiди. На пiвдорозi до вокзалу е ще будинки. У справах менi iнодi доводиться виiздити до мiста, але влiтку в мене менше роботи, так що увесь свiй час я проводжу з дружиною, i кожна хвилина дае нам справжню втiху. Так було доти, доки це все не розпочалося…

Менi треба вам дещо ще сповiстити, перш анiж розповiдати далi. Коли ми взяли шлюб, дружина переписала усе свое майно на мое iм’я… Я був проти, але вона наполягала, i ми домовилися, що я буду начебто ii банкiром i в будь-яку хвилину видам iй скiльки знадобиться.

«Джеку, – одного разу сказала вона, – коли ми пiдписували документи, ти говорив, що я можу взяти iз цих грошей будь-яку суму». – «Звiсно, – вiдповiв я. – Це ж твоi грошi». – «Ну що ж, – вимовила тодi Еффi. – Менi потрiбнi сто фунтiв».

Я сторопiв, оскiльки вважав, що вона купить собi нову сукню абощо.

«Господи, навiщо тобi стiльки?» – запитав я. «Ах, – зводячи розмову на жарт, сказала Еффi, – адже ти подейкував, що будеш моiм банкiром, а банкiри не повиннi розпитувати своiх клiентiв!» – «Звiсно, ти отримаеш своi грошi, – вiдповiв я. – І все ж таки навiщо вони тобi знадобилися?» – «Коли-небудь дiзнаешся, Джеку, – посмiхнулась вона, – але тiльки не зараз».

Менi довелося задовольнятись такою вiдповiддю. Я виписав Еффi чек i бiльше про це не згадував.

Я вже говорив, що недалеко вiд нашого будинку стоiть котедж. Нас вiд нього вiдокремлюе поле, але, щоб дiстатися котеджу, треба спочатку пройти брукованою дорогою, потiм звернути на путiвець. За котеджем росте невеличкий со

Страница 12

новий гай. Я люблю блукати лiсом i частенько буваю там. Останнi вiсiм мiсяцiв котедж – красивий двоповерховий будинок староi архiтектури – був порожнiм, навколо нього все поросло жимолостю. Я не раз зупинявся там, розмiрковуючи, як добре було б оселитися в такому мальовничому мiсцi.

Минулого понедiлка я вирiшив прогулятися до гаю, i на путiвцi назустрiч менi трапився порожнiй фургон. Дiйшовши до котеджу, я побачив, що коло ганку на травi лежать хатнi речi, килими, якiсь пакунки. Я вирiшив, що будинок нарештi здано мешканцям, i пiшов далi, мiркуючи про те, що за люди оселяться поряд iз нами. Пiдвiвши голову, в одному з верхнiх вiкон котеджу я помiтив обличчя.

Не можу пояснити, що було не так iз тим обличчям, мiстере Голмс, але, коли я його побачив, на моiй спинi виступили сироти. Я не мiг розпiзнати риси обличчя, але воно здалося менi якимось нелюдським. Я вирiшив повернутися, щоб краще роздивитись того, хто за мною спостерiгав, але щойно зробив кiлька крокiв, як обличчя зникло – нiби розчинилось у темрявi. Я не зрозумiв, хто це був, чоловiк чи жiнка, але понад усе мене вразив колiр обличчя. Воно було зовсiм жовтим i неживим. Мене це так збентежило, що я пiдiйшов до будинку й постукав. Дверi вiдчинила висока худорлява жiнка з непривiтним лицем.

«Чого вам треба?» – запитала вона. «Я ваш сусiда, – сказав я й кивнув у бiк свого будинку. – Побачив, що ви тiльки-но приiхали, i вирiшив, що може вам потрiбна допомога…» – «Якщо ви нам знадобитеся, ми вас гукнемо», – одрубала панi та грюкнула дверима.

Пiсля такоi вiдповiдi бажання прогулюватись у мене пропало, я повернувся й почимчикував додому.

Протягом вечора, хоч як я намагався вiдволiктися, моi думки поверталися до обличчя у вiкнi й до дивних грубощiв жiнки. Я вирiшив нiчого не казати дружинi про побачене, бо Еффi дуже вразлива молодиця. Але про те, що в котеджi з’явилися новi мешканцi, я розповiв iй перед сном. Вона нiяк на це не вiдреагувала.

Зазвичай я сплю як убитий. Однак тiеi ночi (напевне, незвична пригода на мене все ж таки вплинула) я спав не так мiцно, як завжди. Крiзь сон я вiдчув якийсь рух у кiмнатi. Трохи розплющивши очi, я побачив, що моя дружина, повнiстю вдягнена i в капелюшку, застiбае на собi плащ. Це мене здивувало, я вже хотiв був запитати в неi, куди це вона зiбралася так рано, аж тут крiзь напiвопущенi повiки побачив ii обличчя, освiтлене свiчкою. На ньому був такий вираз, якого я ранiше нiколи не бачив. Еффi була блiдою наче смерть, прискорено дихала та крадькома позирала на лiжко, перевiряючи, чи не прокинувся я. Нарештi вона безшумно вислизнула з кiмнати, i за мить я почув, як рипнули вхiднi дверi. Я пiдвiвся й дiстав з-пiд подушки годинника. Була третя година ночi. Що моя дружина могла робити о третiй годинi ночi на безлюднiй дорозi?








Двадцять хвилин я просидiв на лiжку, намагаючись бодай щось утямити або знайти пояснення побаченому. Але чим бiльше я розмiрковував, тим менш зрозумiлою здавалася менi поведiнка дружини. Я ще губився в здогадах, коли знову рипнули дверi й на сходах почулись кроки.

«Де ти була, Еффi?» – запитав я, коли дружина увiйшла до спальнi.

Почувши мiй голос, вона злякано зойкнула. Їi переляк занепокоiв мене значно дужче, нiж усе iнше, бо за ним стояло вiдчуття провини. Еффi завжди була щирою, вiдвертою, тому, коли я побачив, що вона, мов той злодiй, крадеться до власноi спальнi, це мене вразило.

«Джеку, ти не спиш! – вигукнула вона з нервовим смiшком. – А я гадала, що тебе й з гармати не розбудити». – «Де ти була?» – суворо запитав я. «Я розумiю, ти здивований, – мовила Еффi, скидаючи плащ. Я помiтив, як тремтять ii пальцi. – Зi мною таке вперше. Я раптом вiдчула, що починаю задихатись, i менi страшенно закортiло вийти на свiже повiтря. Я постояла кiлька хвилин бiля дверей, i менi стало краще».

Голос у неi був якийсь дивний, i я зрозумiв, що вона каже неправду. Я не став розпитувати ii й вiдвернувся до стiни. Серце менi болiло, в головi роiлися тисячi найгiрших пiдозр. Що може приховувати вiд мене дружина? Куди вона ходила? Я збагнув, що доки не дiзнаюся правди, доти не заспокоюсь. До самого ранку я не мiг заснути, придумуючи найнеймовiрнiшi пояснення поведiнки Еффi.

Того дня менi треба було iхати до мiста, але я просто не мiг примусити себе думати про справи. Дружина, схоже, нервувала не менше за мене. Зi швидких поглядiв, якi вона крадькома кидала на мене, було видно, що вона розумiе – я iй не повiрив. За снiданком ми обое мовчали. Потiм я вийшов прогулятися, щоб осмислити те, що трапилось.

Я прогулювався недовго й повернувся до Норберi бiля першоi години дня. Дорогою додому, проходячи повз сусiдський котедж, я зупинився й почав вдивлятися, чи не промайне у вiкнi те дивне обличчя, що я бачив учора. Раптом дверi будинку вiдчинились i звiдти вийшла моя дружина.

Я остовпiв, але моi почуття не можна було порiвняти з тим, що вiдбилось на ii обличчi, коли нашi погляди зустрiлися. У першу мить Еффi вiдсахнулася, нiби хотiла кинутись назад до котеджу, та, второпавши, щ

Страница 13

я ii вже помiтив, попрямувала до мене. Вона вичавила iз себе посмiшку, але водночас очi ii розширилися з переляку.

«Джеку, це ти! – вигукнула Еффi. – А я вирiшила зайти до нових сусiдiв, щоб запитати, чи не потрiбна допомога. Чому ти так дивишся на мене?» – «Ось, значить, куди ти ходила вночi», – сказав я. «Що ти верзеш?!» – вигукнула Еффi. «Ти приходила сюди, я впевнений. Хто цi люди? Навiщо ти ходиш сюди щоночi?» – «Я нiколи ранiше не бувала тут». – «Це свiдома брехня! – закричав я. – Я ж вiдчуваю, що ти мене обдурюеш. Зараз я увiйду туди i з’ясую, що тут вiдбуваеться». – «Нi, нi, Джеку, Бога ради! – Вона ледь чи не задихнулася вiд хвилювання, i коли я попрямував до дверей, несамовито вчепилася в мiй рукав. – Благаю тебе, Джеку, не роби цього!» Коли я спробував звiльнитись, Еффi вчепилася в мене ще дужче й очi ii налилися сльозами. «Повiр менi, Джеку! – благала вона. – Повiр один-единий раз, i ти нiколи не пошкодуеш про це. Ти мусиш знати, якщо я i приховую щось вiд тебе, то роблю це заради тебе! Вiд цього залежить наше життя, твое й мое. Якщо ми зараз пiдемо звiдси, все буде добре. Якщо ти увiйдеш до цього будинку – мiж нами все скiнчиться».

Говорила Еффi так палко i в ii голосi було стiльки безнадii, що я закляк у нерiшучостi.

«Я повiрю тобi, але за однiеi умови, – нарештi сказав я. – Я хочу, щоб iз цiеi хвилини це все скiнчилось. Якщо хочеш, можеш нiчого не розповiдати, але ти маеш пообiцяти, що нiчнi прогулянки припиняться. Я вибачу тобi, якщо ти даси слово, що цього бiльше нiколи не буде». – «Я знала, що ти повiриш менi! – з надзвичайною полегкiстю вигукнула Еффi. – Усе буде так, як ти схочеш. Ходiмо мерщiй додому».

Не вiдпускаючи мiй рукав, вона повела мене геть вiд котеджу. Коли ми трохи вiдiйшли, я озирнувся. З верхнього вiкна на нас дивилося скам’янiле жовте обличчя. Що могло бути мiж моею дружиною та цiею iстотою? Я знав, що мое серце не знатиме спокою, доки я не дiстану вiдповiдi.

Наступнi два днi я нiкуди не iздив, i дружина, схоже, виконувала умови нашоi угоди: вона зовсiм не виходила з дому. Але третього дня я вже мав доказ того, що вона порушила свою обiтницю.

Того дня я поiхав до мiста, але повернувся не тим потягом, який вирушав о третiй тридцять шiсть, як це робив зазвичай, а дещо ранiше, о другiй сорок. Увiйшовши до будинку, я зiткнувся зi служницею, яка, побачивши мене, застигла наче прикипiла до мiсця.

«А де господиня?» – запитав я. «Здаеться, пiшла на прогулянку», – тремтливим голосом вимовила вона.

Я метнувся нагору, волiючи переконатися, що Еффi немае вдома. Випадково глянувши у вiкно, я помiтив, що служниця, з якою я тiльки-но розмовляв, мчить навпростець через поле до котеджу. Усе вiдразу стало зрозумiлим: дружина знову пiшла до того будинку й попрохала служницю сповiстити ii, якщо я раптом повернусь. Охоплений гнiвом, я кинувся вниз, збираючись раз i назавжди покiнчити iз цiею справою. Дружину та служницю я зустрiв на путiвцi – вони поспiхом повертались, але я навiть не зупинився, щоб поговорити з ними. Нiщо не могло зупинити мене тiеi митi. Дiставшись котеджу, я навiть не постукав. Рвонув на себе дверi й увiрвався в коридор.

Унизу було тихо. В кухнi на вогнi стояв чайник, у кошику, скрутившись калачиком, спав великий чорний кiт. Непривiтноi жiнки нiде не було видно. Я вбiг до iншоi кiмнати, але там нiкого не було. Тодi я кинувся нагору, але й там нiкого не знайшов. Будинок був порожнiм! Кiмнати були обставленi грубувато й просто, i лишень одна – та, у вiкнi якоi я бачив дивне обличчя, мала вiдбиток доброго смаку. Тож моi пiдозри спалахнули з новою силою, оскiльки на камiновiй полицi я побачив фотокартку своеi дружини на ввесь зрiст. Цей знiмок був зроблений усього три мiсяцi тому на мое прохання, i тут стояла його копiя.

Я не залишав котеджу доти, доки не переконався, що там нiкого немае. Додому я повернувся з важким серцем. Нiколи ще менi не було так гiрко. Дружина чекала на мене в холi, але я, мовчки пройшовши повз неi, попрямував до свого кабiнету. Еффi встигла увiйти слiдом, перш анiж я замкнув дверi.

«Джеку, я не дотримала обiцянки, – сказала вона. – Але якби ти знав усе, ти б вибачив менi». – «Так розкажи менi!» – закричав я. «Не можу, Джеку!» – простогнала вона. «Доки я не дiзнаюся, хто живе в цьому будинку й кому ти подарувала свою фотокартку, я не можу тобi довiряти», – вiдрубав я i пiшов з дому.

Це вiдбулося вчора, мiстере Голмс, вiдтодi я не бачив Еффi. Я так вражений, що просто не знаю, що робити далi. Сьогоднi вранцi менi раптом спало на думку, що саме ви е тiею людиною, яка може менi допомогти. Я цiлком вам довiряю. Якщо я щось випустив, ставте будь-якi запитання. Тiльки благаю, скажiть, що менi робити?

Ми з Голмсом слухали з надзвичайною цiкавiстю. Мiстер Мунро розповiдав свою iсторiю з невимовним хвилюванням. Коли вiн закiнчив, Голмс якийсь час сидiв мовчки.

– Скажiть, – нарештi заговорив вiн, – а ви впевненi, що бачили у вiкнi саме людське обличчя?

– Обидва рази вiдстань була досить великою, тому я не можу стверджув

Страница 14

ти напевно. Мене вразив його неприродний колiр i застиглий вираз. Тiльки-но я наближався, обличчя вiдразу ж зникало.

– Як давно ваша дружина попросила у вас сто фунтiв?

– Близько двох мiсяцiв.

– Ви коли-небудь бачили фотографiю ii першого чоловiка?

– Нi. Невдовзi пiсля його смертi всi папери дружини згорiли в Атлантi пiд час пожежi.

– Але ж свiдоцтво про смерть збереглося, ви згадували, що бачили його.

– Це був дублiкат, зроблений уже пiсля пожежi.

– Ви зустрiчалися з кимось, хто був би знайомий з нею в Америцi?

– Нi.

– І листiв звiдти вона не отримувала?

– Нiколи.

– Дякую вам. Тепер менi треба трохи подумати. Якщо мешканцi котеджу втекли, у нас можуть виникнути труднощi. Але якщо вони вчора на час залишили будинок, оскiльки були попередженi про ваше наближення, ми легко з усiм розберемося. Моя порада така: повертайтесь до Норберi й уважно придивiться до вiкон котеджу. Якщо переконаетеся, що його мешканцi на мiсцi, не намагайтесь потрапити всередину, а вiдправте нам телеграму. Ми прибудемо впродовж години й розглянемо цю справу.

– А якщо там нiкого немае?

– Тодi я приiду завтра й ми з вами обговоримо нашi подальшi дii. Найголовнiше: не варто хвилюватися, доки ви не переконанi, що на це е причини.



– Боюся, справи кепськi, Ватсоне, – зiтхнув мiй друг, зачинивши дверi за мiстером Мунро. – Що ви про це думаете?

– Неприемна iсторiя.

– Схоже на шантаж.

– А хто, по-вашому, шантажист?

– Швидше за все, та iстота, яка мешкае в пристойно обставленiй кiмнатi й тримае на камiннiй полицi фотографiю мiсiс Мунро. Слово честi, Ватсоне, мене дуже цiкавить це примарне обличчя!

– У вас уже е гiпотеза?

– Так, попередня. І я буду дуже здивований, якщо вона не пiдтвердиться. У котеджi мешкае перший чоловiк мiсiс Мунро.

– І чому ви так гадаете?

– А як iще пояснити ii палке небажання пускати туди теперiшнього чоловiка? Справа е приблизно такою. В Америцi ця жiнка вийшла замiж. Потiм з ii чоловiком щось трапилося – припустiмо, вiн заразився якоюсь жахливою хворобою або втратив розум. Вона вирiшуе тiкати вiд нього, повертаеться до Англii, змiнюе iм’я та починае нове життя, вважаючи, що бiльше нi про що хвилюватися. Потiм ii адреса якимось чином стае вiдомою першому чоловiковi або якiйсь жiнцi, котра хоче використати нещасного iнвалiда у своiх цiлях. Хтось iз них пише дружинi Мунро листа з погрозою розкрити ii таемницю, i та бере в чоловiка сто фунтiв, щоб вiдкупитися вiд шантажистiв. Цього недосить, i вони все одно приiздять до Англii. Коли чоловiк повiдомляе мiсiс Мунро, що в сусiдньому котеджi оселилися новi мешканцi, вона розумiе, що це тi самi люди. Дочекавшись, поки ii чоловiк засне, жiнка вислизае з дому, мчить до котеджу, щоб умовити шантажистiв дати iй спокiй. Нiчого не домiгшись, вона повертаеться туди наступного дня i, виходячи з котеджу, наштовхуеться на чоловiка. Вона клянеться бiльше туди не ходити, але бажання позбутися страшних сусiдiв не дае iй спокою, i вже за два днi вона звершуе нову спробу. Можливо, на вимогу шантажистiв вона й приносить свою фотографiю. Розмову в котеджi порушуе служниця. Вона повiдомляе, що мiстер Мунро повернувся додому, i мiсiс Мунро, розумiючи, що з хвилини на хвилину з’явиться вiн сам, виводить мешканцiв будинку через заднi дверi й ховае iх у сосновому лiсi, який розташовуеться неподалiк. Ось чому мiстер Мунро нiкого там не знайшов. А втiм, я дуже здивуюсь, якщо сьогоднi з’ясуеться, що будинок, як i ранiше, порожнiй. Як вам моя версiя?

– Усе це лише припущення.

– Принаймнi, всi факти дiстають пояснення. Якщо випливуть новi подробицi, ми матимемо час внести поправки. А зараз залишаеться тiльки чекати на звiстки з Норберi.

Чекати довелось недовго. Телеграму доставили, тiльки-но ми допили чай. «Котедж знову залюднений, – було сказано в нiй. – Знову бачив у вiкнi обличчя. Буду зустрiчати потяг о сьомiй. До вашого приiзду нiчого не розпочинаю».

Мiстер Мунро очiкував нас на платформi. Щойно ми вийшли з вагона, як вiн кинувся до нас, i ми побачили, що вiн блiдий i вкрай схвильований.

– Вони все ще там, мiстере Голмс. – Мунро схопив мого друга за лiкоть. – Дорогою сюди я бачив свiтло у вiкнах.

– І що ви збираетесь робити? – запитав Голмс, коли ми вийшли на дорогу.

– Увiрвуся в будинок i з’ясую, хто там ховаеться. Я б хотiв, аби ви при цьому були присутнiми як свiдки.

– І ви готовi зробити це, попри слова дружини, що розкривати цю таемницю не на вашу користь?

– Так, готовий.

– Ну що ж, як на мене, ви маете таке право. Правда е кращою, нiж невизначенiсть. Вiдразу ж пiдiймайтеся нагору. Звiсно, нашi дii йдуть урозрiз iз законом, але, я думаю, справа варта того.

Вечiр видався темним, мжичило. З головноi дороги ми звернули на вузький путiвець, обсаджений густими кущами. Мiстер Мунро впевнено крокував попереду, а ми мовчки прямували за ним, намагаючись не вiдставати.

– Там мiй будинок, – прошепотiв вiн, указуючи на вогник, що миготiв мiж гiлками дерев. – А ось цей котедж, до якого я збираюсь увiйти.

Страница 15

Путiвець, описуючи дугу, вивiв нас до будинку. Жовтий промiнь, що падав на землю, свiдчив, що дверi котеджу прочинено. Одне з вiкон верхнього поверху було яскраво освiтлене. Раптом по фiранцi, що затуляла вiкно, промайнула тiнь.

– Бачите! – вигукнув Мунро. – Там хтось е! Ходiть за мною, зараз ми про все дiзнаемося.

Ми пiдiйшли до дверей, але тiеi-таки митi iз сутiнок виникла жiноча постать i ступила на освiтлену дорiжку. В темрявi я не мiг бачити ii обличчя, але помiтив, як благально вона склала руки.

– Заради всього святого, не роби цього, Джеку! – вигукнула вона. – Я знала, що ти приiдеш сюди цiеi ночi. Довiрся менi, любий, i тобi нiколи не доведеться шкодувати про це.

– Я надто довго вiрив тобi, Еффi! – огризнувся Мунро. – Дай менi пройти! Я з друзями, й ми намагаемось покiнчити iз цим раз i назавжди!

Вiн вiдсунув дружину вбiк i рушив до будинку. Коли Мунро рвучко розчахнув дверi, назустрiч йому вибiгла iнша жiнка та спробувала загородити прохiд, але вiн вiдштовхнув ii, i наступноi митi ми вже пiдiймалися сходами. Нарештi Мунро вскочив до освiтленоi кiмнати другого поверху.

Це було невелике, але затишне примiщення. Його освiтлювали двi свiчки на столi й двi на камiнi. У кутку, нахилившись над письмовим столом, сидiла маленька дiвчинка. Обличчя ii не було видно, бо коли ми увiйшли до кiмнати, дiвчинка дивилася вбiк, але ми розгледiли, що на нiй одягнена червона сукня й довгi, по лiкоть, бiлi рукавички. Коли дiвчинка повернулась, я мимохiть зойкнув. Обличчя ii було жахливого мертвенного кольору та здавалося вилiпленим iз глини. Але наступноi митi загадка розв’язалася. Голмс, смiючись, пiдiйшов до дiвчинки, провiв рукою в неi за вухом, маска зiскочила, i перед нами виникло чорне як вугiлля обличчя маленькоi негритянки. Злегка розкривши рота, в якому блищали бiлоснiжнi зубки, дiвча здивовано спостерiгало за нашими перекошеними фiзiономiями. Мунро застиг нерухомо, вхопившись рукою за горло.

– Боже мiй! – нарештi вигукнув вiн. – Що це означае?

– Я поясню. – До кiмнати рiшуче ступила його дружина. Губи ii були мiцно стиснутi, голова погордливо пiднесена. – Я намагалася вiдрадити тебе, але ти вчинив по-своему. Тепер нам конче слiд вирiшити, що буде далi. Мiй чоловiк помер в Атлантi. Але дитина вижила.

– Твоя дитина?

Еффi зняла зi своеi шиi срiбний медальйон, натиснула на пружинку, i його кришка вiдскочила. Всерединi виявилася фотографiя надзвичайно вродливого чоловiка, риси обличчя якого безпомилково виказували в ньому нащадка африканцiв.

– Це Джон Геброн з Атланти, – сказала ледi. – Я вийшла за нього тому, що бiльш шляхетного чоловiка тамтешня земля ще не бачила, i, доки вiн був живий, жодного разу не пошкодувала про це. Нам не поталанило, що в нашiй дитинi запанували ознаки його раси, але таке бувае часто. Маленька Люсi значно темнiша за свого батька. Але хоч би якою вона була, темною чи свiтлою, це моя донечка.

Пiсля цих слiв дiвча пiдбiгло до жiнки й уткнулося в ii сукню.

– Я залишила ii в Америцi лише тому, – вела далi мiсiс Мунро, – що в неi слабке здоров’я й змiна клiмату могла зашкодити iй. Я довiрила Люсi вiдданiй служницi, але нi на мить у мене й гадки не було вiдмовитись вiд дитини. Коли ми з тобою зустрiлися, Джеку, i я зрозумiла, що кохаю тебе, я побоялася розповiсти тобi про все. І даруй менi Боже, я боялась тебе втратити, i менi забракло мужностi. Менi довелось обирати мiж тобою та нею, i я обрала тебе. Три роки я приховувала ii iснування, але пiдтримувала зв’язок iз нянькою i знала, що з Люсi все гаразд. Нарештi я не витримала та зважилася привезти ii сюди хоч на кiлька тижнiв. Я вiдправила нянi сто фунтiв i дала iй вказiвку винайняти котедж. З обережностi я звелiла вдень не випускати дитину на вулицю й закривати обличчя та ручки Люсi, щоб округою не поповзли чутки про чорношкiру дитину. Може, я й справдi втратила голову зi страху, що ти дiзнаешся правду. Тепер ти знаеш усе, i я запитую тебе, що буде з нами, – з дитиною й зi мною?

Зчепивши руки, мiсiс Мунро застигла, очiкуючи вiдповiдi.

Пройшло не менше як десять хвилин, перш анiж ii чоловiк порушив мовчанку, i менi й досi дае насолоду згадка про його вiдповiдь. Мунро пiдняв дiвчинку, поцiлував i простяг руку дружинi.

– Поговорiмо про це вдома, там набагато затишнiше, – сказав вiн i повернувся до дверей. – Я не iдеальна людина, Еффi, але й не негiдник.

Поки ми всiею компанiею йшли по дорозi, Голмс штовхнув мене в бiк.

– Здаеться, – шепнув вiн, – ми радше потрiбнi в Лондонi, нiж у Норберi.

Бiльше про цю справу вiн не промовив анi слова аж до пiзнього вечора.

– Ватсоне, – звернувся Голмс до мене, коли iз запаленою свiчкою в руцi вже вiдчиняв дверi своеi спальнi, – якщо ви коли-небудь помiтите, що я починаю гнути кирпу, просто шепнiть менi: «Норберi». Я буду вам удячний.




Бiржовий маклер


Невдовзi пiсля одруження я придбав лiкарську практику в Падингтонi. Старому лiкаревi Фаркару, в якого я ii купив, вона колись приносила непоганий прибуток, але вiк i власнi хвороби лiкаря знач

Страница 16

о зменшили кiлькiсть його пацiентiв. Люди зазвичай скептично ставляться до медика, чиi лiки не можуть зцiлити його самого. Я тодi був молодим, упевненим у собi та сповненим сили, i тому вважав, що за кiлька рокiв зможу знову зробити це мiсце так само прибутковим, як у кращi роки.

Узявшись до справи, я на три мiсяцi з головою поринув у роботу i майже не зустрiчався з Шерлоком Голмсом. У мене просто не було часу навiдатися на Бейкер-стрит, а сам вiн зрiдка виходив iз дому. Тому я був неабияк здивований, коли одного червневого ранку, всiвшись пiсля снiданку почитати «Британський медичний журнал», почув дзеленчання дверного дзвiночка та високий, трохи рипучий голос мого старого друга.

– Ватсоне, друзяко, – проговорив Голмс, увiйшовши до кiмнати. – Який я радий бачити вас! Напевне, i мiсiс Ватсон жива-здорова?

– Дякую, ми обое чудово почуваемося, – сказав я, потискаючи йому руку.

– І сподiваюся, – докинув мiй гiсть, умощуючись у крiсло-гойдалку, – що з вашою медичною практикою ви не втратили цiкавостi до загадок.

– Навпаки! – вигукнув я. – Ось тiльки вчора увечерi впорядковував старi записи.

– А що, як я запропоную вам поповнити вашу колекцiю пригод прямо сьогоднi?

– Залюбки!

– А як же ваша практика?

– Я iнодi замiняю сусiда-лiкаря, коли йому необхiдно кудись поiхати. Вiн буде радий повернути менi борг.

– Пречудово! – вигукнув Голмс, вiдкинувшись на спинку крiсла й уважно мене розглядаючи. – Бачу, ви нещодавно нездужали. Застуда, та ще й улiтку, завжди знесилюе.

– Дiйсно, минулого тижня я три днi пролежав удома з температурою. Проте я гадав, що хвороба не залишила i слiду.

– Ви й справдi виглядаете зовсiм здоровим та сповненим сил.

– А яким же чином ви здогадалися?

– Не менi вам розповiдати про моi методи, друже.

– Логiчний ланцюжок?

– Саме так. І розпочав я з ваших домашнiх черевикiв.

Я здивовано глипнув на новi домашнi черевики з лакованоi шкiри.

– А як вам вдалося…

– Черевики новi, – випередив мене Голмс. – Швидше за все, ви купили iх тижнiв зо два тому. Пiдошви, якi ви виставили про людське око, злегка пiдпалено. Спочатку я вирiшив, що вони змокли, а потiм пiдсмажились у сушарцi, а потiм помiтив пiд пiдбором паперовий ярличок iз маркою торговця. Вiд вологи наличка неодмiнно б вiдклеiлася. Значить, ви сидiли бiля камiна, простягнувши ноги до самого вогню, а здорова людина влiтку нiколи б не стала цього робити.

Як завжди, пiсля пояснень ланцюжок висновкiв Голмса видався дуже простим. Вловивши мою думку, вiн з удаваним смутком зiтхнув.

– Пора б менi позбутися звички все пояснювати, – сказав вiн. – Готовi висновки без усiляких пояснень справляють куди бiльше враження. Отже, ви готовi iхати зi мною до Бiрмiнгема?

– Авжеж. Розкажiть про справу.

– Про все дiзнаетесь у потязi. Клiент чекае на мене надворi в екiпажi.

– Хвилинку. – Я черкнув записку сусiду-лiкаревi, збiгав нагору пояснити дружинi, що трапилось, i наздогнав Голмса, коли вiн уже сiдав у кеб.

Мiй друг вiдрекомендував мене джентльменовi, який сидiв у кебi. Мiстер Голл Пiкрофт виявився юнаком iз гарною статурою, вiдкритим обличчям та тонкими свiтлими вусиками. На ньому красувався цилiндр, а костюм був чорним, строгого крою, що виказувало в мiстеровi Пiкрофтi завсiдника Сiтi. Напевне вiн належав до того прошарку молодих людей, яких зневажливо прозивають «кокнi», хоча саме вони е найкращими атлетами та спортсменами Британських островiв. Кругле рум’яне обличчя пашiло енергiею й завзяттям, тiльки куточки рота, як менi здалося, були трохи опущенi. Про те, що привело мiстера Пiкрофта до Шерлока Голмса, я дiзнався лише тодi, коли поiзд рушив.

– Їхати нам трохи бiльше нiж годину, – зауважив Голмс. – Я хочу, щоб ви, мiстере Пiкрофт, повторили для мого друга iсторiю, яка сталася з вами. Ще краще, якщо ви пригадаете додатковi подробицi. Ватсоне, я поки не можу сказати, прикрасить ця справа вашу колекцiю чи навпаки, але, принаймнi, вона мае незвичнi, навiть шокуючi деталi, якi вам завжди були до смаку. Прошу, мiстере Пiкрофт, я бiльше вас не перебиватиму.

– Найгiршим у цiй iсторii е те, – почав наш супутник, – що я удав iз себе заплiшеного дурня. Звiсно, по-iншому я вчинити не мiг, але, якщо мене вiдлучать вiд корита i я нiчого не отримаю натомiсть, ось тодi я буду несосвiтенним вiслюком. Я поганенький оповiдач, докторе Ватсон, але доповiдаю все, як було.

Служив я маклером у бiржовiй конторi «Коксон-енд-Вудгаус» у Дрейперс-гарденс, але навеснi цього року, коли луснула венесуельська позика, фiрма пiшла за димом. Вiдпрацював я там п’ять рокiв. Старий Коксон написав менi просто приголомшливу рекомендацiю, але мене, як i всiх iнших службовцiв, звiльнили. Я потикався до рiзних мiсць, але зараз безробiтними маклерами, хоч греблю гати, тому вiльного мiсця не знайшлось. У Коксона я заробляв по три фунти на тиждень i вiдклав на чорний день сiмдесят фунтiв, але грошi цi швидко скiнчилися. Нi на що було навiть марок i конвертiв купити, щоб розсилати листи за оголошеннями. Я стоптав останнi череви

Страница 17

и, оббиваючи пороги всiляких контор, але так нiчого й не знайшов.

Нарештi я дiзнався, що е вiльне мiсце в «Моусон-енд-Уiльямс», великiй фiрмi на Ломбард-стрит. Повiрте, це один iз найбагатших закладiв такого штабу в усьому Лондонi. В оголошеннi було вказано, що розглядаються лише заяви, надiсланi поштою. Ну, я й послав свою рекомендацiю, навiть не сподiваючись отримати вiдповiдь. Проте вiдповiдь надiйшла. У нiй було сказано, що, коли я з’явлюся наступного понедiлка, то зможу вiдразу ж узятися до виконання своiх обов’язкiв за умови, що iх задовольнить мiй зовнiшнiй вигляд. Загалом, цього разу менi поталанило, i я був на сьомому небi вiд щастя. Платня там була навiть на фунт вищою, нiж у Коксона, а обов’язки тi ж самi.

Тут починаються дуже дивнi речi. Мешкаю я в невеличкiй квартирi на Поттерс-террас, це бiля Гампстеда. Того вечора, коли одержав листа, сидiв я, попихкуючи цигаркою, i ось стукае хазяйка пансiону з вiзитiвкою, на якiй написано: «Артур Пiннер. Фiнансовий агент». Чоловiка на таке iм’я я не знав, але все одно попросив хазяйку провести його до мене. Це був темноволосий чоловiк iз чорною бородою й лиснючим носом. Вiн метушився, говорив швидко, як людина, котра знае цiну часу.

«Мiстер Голл Пiкрофт?» – запитав вiн. «Так, сер», – сказав я, присуваючи йому стiлець. «Попередне мiсце роботи – «Коксон-енд-Вудгаус»?» – «Так, сер». – «А тепер зарахований до штату Моусона?» – «Правильно». – «Що ж, – сказав вiн. – Рiч у тому, що до мене дiйшли разючi оповiдi про ваш хист. Пам’ятаете Паркера, колишнього управителя Коксона? Вiн постiйно вас згадуе».

Чути таке приемно. У конторi мене цiнували, але я не пiдозрював, що про мене ходять розмови.

«Маете гарну пам’ять?» – запитав Пiннер. «Звичайну», – нiяково вiдповiв я. «Пiсля звiльнення ви займалися фiнансовою дiяльнiстю?» – продовжував гiсть свое розпитування. – «Стежив за зведеннями з фондових бiрж». – «Одразу видно справжнього маклера! – вигукнув вiн. – Не заперечуете, якщо я влаштую вам невелику перевiрку? Ну-мо – курс ейрширських акцiй?» – «Сто шiсть iз четвертиною – сто п’ять i сiм восьмих». – «А новозеландськi об’еднанi?» – «Сто чотири». – «Дивовижно! – закричав Артур Пiннер, сплеснувши руками. – Усе так, як менi й розповiдали. Хлопчику мiй, ви надто хорошi, щоб працювати звичайним маклером у Моусона!»

Я тiльки рота роззявив.

«Знаете, – пробурмотiв я, – я витратив багато сил, щоб знайти мiсце, i менi не хотiлося б вiд нього вiдмовлятися». – «Друзяко, та з вашими здiбностями, це все одно що з гармати по горобцях стрiляти! Моя пропозицiя, певно, може здаватися дуже скромною, але порiвняно з тим, що ви матимете у Моусона, це небо й земля. Вам на коли призначено?» – «На понедiлок». – «Думаю, ви туди не пiдете». – «Не пiду?» – «Так, сер. До того часу ви вже обiймете посаду комерцiйного директора «Франко-Мiдландськоi компанii залiзних виробiв», що мае сто тридцять чотири вiддiлення в мiстах i селах Францii».

Менi забило дух.

«Нiколи про таку не чув», – сказав я. «Не дивно. Компанiя не кричить про своi успiхи на кожному кроцi, бо ii статутний капiтал сформований iз приватних вкладiв, i тепер вона приносить дуже хороший дохiд, а тому й не допускае чужинцiв. Мiй брат, Гаррi Пiннер, е одним iз засновникiв. Знаючи, що я збираюсь повертатися до Лондона, вiн попросив пiдшукати вправного фахiвця. Ми можемо запропонувати вам усього п’ятсот фунтiв на рiк, але це тiльки початок».

Я не повiрив своiм вухам.

«П’ятсот фунтiв на рiк!» – «Додатково ви будете мати один процент iз кожноi угоди, пiдписаноi вашими агентами, а це, можете повiрити, виллеться в суму куди бiльшу». – «Та ж я геть зовсiм не розумiюся на залiзних виробах». – «Яка рiзниця, адже ви – прекрасний фiнансист».

У мене голова паморочилася, але я все ж таки засумнiвався.

«Буду з вами вiдвертим, – сказав я. – У Моусона менi обiцяли лише двiстi фунтiв, одначе це – фiрма вiдома, з хорошою репутацiею, а про вашi франко-мiдландськi вироби я знаю так мало, що…» – «Молодець! – закричав Артур Пiннер i ледве не полiз обiйматися. – Ви – саме та людина, яка нам потрiбна! Вiдразу видно хватку. Ось сто фунтiв, i, якщо ми домовилися, забирайте iх як аванс». – «Чудово, – вiдповiв я. – Коли розпочинати роботу?» – «Завтра о першiй будьте в Бiрмiнгемi, – сказав вiн. – Ось записка, вiддасте ii моему братовi. Знайдете його за адресою Корпорейшн-стрит, 126б, там компанiя тимчасово винаймае помешкання». – «Мiстере Пiннер, я не маю слiв, щоб висловити свою вдячнiсть», – сказав я. «Не варто, хлопчику мiй. Ви на це заслуговуете. Залишилося владнати дрiбнi формальностi. Ось аркуш паперу, будь ласка, напишiть «Згоден виконувати обов’язки комерцiйного директора компанii з обмеженою вiдповiдальнiстю «Франко-Мидландськi залiзнi вироби» з мiнiмальною платнею 500 фунтiв стерлiнгiв на рiк».

Я зробив те, що просив мiстер Пiннер, i вiн сховав папiр у кишеню.

«І ще дещо, – додав вiн. – Як ви вчините з Моусоном?»

На радощах я i думати забув про Моусона.

«Надiшлю iм письмову вiдмову», – вiдповiв я. «А ось ц

Страница 18

ого робити не варто. У мене через вас вийшла суперечка з iхнiм менеджером. Коли я почав розпитувати його про вас, вiн звинуватив мене в тому, що я хочу переманити у них фахiвця. Тодi я теж злегка скипiв. «Хочете мати хороших працiвникiв, платiть iм гiдну зарплатню!» – сказав я йому. «Вiн швидше погодиться на нашу маленьку ставку, нiж на вашу велику», – заявив вiн менi у вiдповiдь. «Ставлю п’ять фунтiв, – сказав тодi я, – що, коли вiн дiзнаеться про мою пропозицiю, ви вiд нього бiльше жодного звука не почуете». – «Прийнято, – вiдповiв менеджер. – Ми витягли його зi смiтника, тож просто так вiн нас не зречеться». – «Так i висловився». – «Який мерзотник! – обурився я. – Не буду я iм нiчого писати, якщо ви так радите». – «Значить, обiцяете не писати? Чудово! – сказав Артур Пiннер, пiдводячись. – Так не забудьте, вам призначено завтра на першу дня. Успiху вам».

Ось i вся розмова. Можете собi уявити, докторе, як я зрадiв такому успiховi. Я пiвночi не спав i зранку першим же потягом вирушив до Бiрмiнгема. Речi я залишив у готелi на Нью-стрит i попрямував за вказаною адресою.

З’явився я за чверть години до призначеного часу, але вирiшив, що бiди в цьому немае. Будинок 126б був затиснутий мiж двома великими магазинами. Увiйшовши, я побачив крученi сходи та безлiч квартир, що здавалися пiд контори й кабiнети. Унизу висiв список усiх, хто винаймае примiщення, але «Франко-Мiдландськоi компанii залiзних виробiв» там не було. Я зомлiв – невже мене обдурили, але тут до мене пiдiйшов чоловiк, дуже схожий на Артура Пiннера: та сама статура, такий самий голос, тiльки волосся вiн мав трохи свiтлiше.

«Ви мiстер Голл Пiкрофт?» – звернувся чоловiк до мене. «Так», – вiдповiв я. «На вас я й чекаю, але ви прибули ранiше вiд призначеного часу. Сьогоднi вранцi я одержав листа вiд брата, вiн просто-таки дифiрамби вам спiвае». – «А я якраз шукав ваш кабiнет». – «Нас поки що немае в списку, бо ми тiльки минулого тижня винайняли примiщення. Ходiмте зi мною, все обговоримо нагорi».

Ми вибралися довжелезними сходами пiд самiсiнький дах. Там було декiлька порожнiх маленьких кiмнаток, запорошених, без килимiв i фiранок. Я ж собi уявляв простору залу з блискучими столами й цiлою навалою клеркiв, а там iз меблiв були два стiльцi, маленький столик i кошик для смiття. На столi лежала рахiвниця. Я, зiзнаюсь, дещо розгубився.

«Не дивуйтеся, мiстере Пiкрофт, – сказав мiй новий знайомий, – Рим будувався не за один день. Грошей у нашоi компанii вистачае, але ми прагнемо витрачати iх не на утримання розкiшних кабiнетiв. Сiдайте. Записка вiд брата у вас?»

Я подав йому записку, i вiн уважно ii прочитав.

«Ви, схоже, просто вразили Артура, – вимовив Гаррi Пiннер. – А вiн, варто зазначити, прискiпливий. І я, схоже, досл?хаюсь його поради. Можете вважати, що вас прийнято». – «Що входить до моiх обов’язкiв?» – спитав я. «Ви очолите нове вiддiлення в Парижi, яке буде займатися постачанням англiйського посуду в крамницi наших ста тридцяти чотирьох агентiв у Францii. Договiр буде пiдписано впродовж тижня. Поки залишайтесь у Бiрмiнгемi, займетеся справою». – «Якою?»

Вiн дiстав iз шухляди столу грубезний том у червонiй обкладинцi.

«Це адресна книга Парижа, – сказав вiн. – Бiля кожного прiзвища вказано рiд занять. Випишiть iмена й адреси усiх торговцiв залiзними виробами». – «Але ж iснують спецiалiзованi довiдники. Може, варто пошукати один iз них?» – запропонував я. «Вони недосить надiйнi. Робiть те, про що я вас прошу. Результати надайте менi в понедiлок до пiвдня. На все добре, мiстере Пiкрофт. Сподiваюся, на вас чекае велике майбутне в нашiй компанii».

Я повернувся до готелю з книгою пiд пахвою та безлiччю сумнiвiв у душi. З одного боку, мене прийняли на роботу, в кишенi лежало сто фунтiв, одначе у мене залишилось не дуже гарне враження про моiх роботодавцiв. Але я вирiшив: нехай буде як буде – i взявся до роботи. Всю недiлю я морочився з довiдником, але до понедiлка дiйшов лише до букви «Н». Я пiшов до свого нового начальника, який сидiв у тiй-таки порожнiй кiмнатi, й одержав указiвку працювати далi, а в середу з’явитися знову. До середи я не впорався, й дiстав термiнування до п’ятницi, а значить до вчорашнього дня. У п’ятницю я здав мiстеровi Гаррi Пiннеру роботу повнiстю.

«Дуже дякую, – сказав вiн. – Цей список буде для мене вельми корисним». – «Так, iз ним довелось поморочитися», – сказав я. «Тепер я хочу, щоб ви склали перелiк меблевих магазинiв. У них також торгують посудом». – «Добре». – «І зайдiть до мене завтра близько сьомоi, розкажете, як просуваеться справа. Тiльки не перестарайтеся. Попрацюете, а увечерi сходiть до мюзик-холу».

Вiн осмiхнувся, i я помiтив, що на другому зубi злiва у нього стоiть велика золота пломба.

Шерлок Голмс потер руки, а я здивовано втупився в нашого клiента.

– Розумiете, лiкарю Ватсон, – пояснив вiн. – Коли ми розмовляли з тим типом у Лондонi, в його ротi я бачив точнiсiнько таку пломбу на тому самому зубi. Цi двое вiдрiзнялись один вiд одного лише тим, що можна змiнити за допомогою

Страница 19

бритви або перуки, а статура й голос у них однаковiсiнькi. Загалом, я зрозумiв, що це одна й та сама людина. Потiм вiн випровадив мене з контори, i я вийшов на вулицю в цiлковитiй розгубленостi.

Я повернувся до готелю, сунув голову пiд кран i намагався зрозумiти, що вiдбуваеться. Навiщо вiн вiдправив мене з Лондона в Бiрмiнгем? Навiщо приiхав туди сам? Для чого йому знадобилося писати листа самому собi? Нiсенiтниця якась! Аж потiм мене раптово осяяло, що загадка, яка менi не пiд силу, для мiстера Шерлока Голмса – легка справа. Увечерi я сiв у поiзд, уранцi приiхав до Лондона, i тепер разом iз вами, джентльмени, повертаюся до Бiрмiнгема.

Коли маклер закiнчив цю дивну iсторiю, в купе ненадовго запанувало мовчання. Потiм Шерлок Голмс вiдкинувся на м’яку спинку сидiння i з виразом гурмана, що зробив перший ковток рiдкiсного вина, покосився на мене.

– Цiкаво, чи не правда, Ватсоне? – сказав вiн. – Думаю, ви погодитеся, що розмова з мiстером Артуром-Гаррi Пiннером у конторi компанii «Франко- Мiдландських залiзних виробiв» буде цiкавою для нас обох.

– Але як це влаштувати?

– Дуже просто, – втрутився в розмову Голл Пiкрофт. – Ви е моiми друзями й шукаете роботу. Буде цiлком природно, якщо я приведу вас до виконавчого директора.

– Згоден, – кивнув Голмс. – Кортить особисто поглянути на цього пана та спробувати збагнути, яку гру вiн замислив. Друже мiй, скажiть, чим iще ви могли привернути до себе його увагу? Або, може… – Тут вiн замовк i просидiв до Бiрмiнгема iз вiдсутнiм поглядом, дивлячись у вiкно. Ми знову почули його голос тiльки на Нью-стрит.

Близько семи вечора ми втрьох стояли на Корпорейшн- стрит.

– Немае сенсу пiдiйматися завчасно, – сказав наш клiент. – Вiн явно приходить туди тiльки для того, щоб зустрiтися зi мною. Ми нiкого там не знайдемо… О, дивiться! – раптом вигукнув Пiкрофт. – Ось вiн iде.

Вiн указав на приземкуватого чоловiка в добротному костюмi, який крокував протилежною стороною вулицi. Помiтивши хлопчика, який продавав свiжий випуск вечiрньоi газети, чоловiк перебiг через вулицю, спритно лавiруючи мiж кебами, купив газету та зник у дверях.

– Що я вам казав! – просяяв наш клiент. – У будинку, куди вiн увiйшов, якраз i розташована контора. Йдiть за мною!

Простуючи за ним, ми пiднялися на п’ятий поверх i зупинились бiля прочинених дверей. Пiкрофт постукав, i ми переступили порiг порожньоi кiмнати – точно такоi, як змалював наш клiент. За единим столом сидiв чоловiк, за яким ми спостерiгали на вулицi. Перед ним лежала розгорнута газета. Але коли вiн звернув на нас погляд, я побачив очi, сповненi надзвичайноi скорботи й жаху. Такого жаху, нiби для нього настала фатальна хвилина. Лоб чоловiка блищав вiд поту, а витрiщенi очi шалено бiгали. Вiн зиркнув на свого працiвника так, наче бачив уперше в життi, й зi здивованого обличчя нашого супутника я зрозумiв, що вiдбуваеться щось незвичне.








– Що з вами, мiстере Пiннер? – закричав Голл Пiкрофт. – Вам зле?

– Так, щось менi недобре. – Чоловiк облизав пересохлi губи. Йому ледве вдалось опанувати себе. – Що це за пани з вами?

– Це мiстер Гаррiс iз Бермендсi, а це мiстер Прайс, вiн мiсцевий, з Бiрмiнгема. Вони моi друзi, досвiдченi фахiвцi, але не так давно залишились без роботи й сподiваються, що, можливо, у вас знайдеться вакантне мiсце.

– Цiлком можливо, цiлком можливо. – По обличчю мiстера Пiннера промайнула дивна усмiшка. – Чим ви займаетеся, мiстере Гаррiс?

– Я – бухгалтер, – сказав Голмс.

– Непогано, нам саме потрiбнi хорошi бухгалтери. А ви, мiстере Прайс?




Конец ознакомительного фрагмента.