Страница 1

«Глорiя Cкотт»
Артур Конан Дойл


Істини
Оповiдання «Глорiя Скотт» англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859–1930) було вперше опублiковано у 1894 роцi. У ньому описуеться перша справа генiального сищика Шерлока Голмса, яка стала вiдправною точкою в кар’ерi великого детектива.

…Однокурсника Голмса Вiктора Тревора спiткала бiда – його батька дiймав чоловiк на iм’я Гадсон, аж поки той не кiнчив життя самогубством. Що ж пов’язувало багату людину i колишнього жалюгiдного матроса?

До видання увiйшли також оповiдання «Пригода з бериловою дiадемою», «Пригода з блакитним карбункулом», «Пригода у Вiстерiя-Лодж» та «Справа про iдентифiкацiю».





Артур Конан Дойл

Глорiя Cкотт





Берилова дiадема


– Погляньте-но, Голмсе, – звернув я увагу. – Якийсь шаленець бiжить. Не розумiю, як родичi вiдпускають таких без нагляду.

Я стояв бiля арки вiкна нашоi кiмнати й визирав униз, на Бейкер-стрит.

Голмс ледаче пiдвiвся з крiсла, став поруч за моею спиною i, засунувши руки до кишень халату, зиркнув у вiкно.

Був свiтлий лютневий ранок. Снiг, що випав учора, лежав щiльним шаром, виблискуючи в променях зимового сонця. Посеред вулицi вiн перетворився в буру брудну масу, але на узбiччях залишався бiлим, наче щойно випав. Хоча тротуари вже почистили, було все ж дуже слизько, а пiшоходiв на вулицi – менше, нiж зазвичай. На вулицi вiд станцii метро до нашого будинку була лише одна людина. Ексцентрична поведiнка незнайомця й привернула мою увагу.

Це був чоловiк рокiв п’ятдесяти, високий, поважний, iз широким енергiйним обличчям та солiдною поставою. Одягнений був небiдно, але не виклично: блискучий цилiндр, темне пальто з дорогоi матерii, добре зшитi свiтло-сiрi штани та брунатнi гетри. Однак уся його поведiнка зовсiм не вiдповiдала зовнiшностi й одягу. Вiн бiг, раз у раз пiдстрибуючи, як людина, котра не звикла до фiзичних вправ, розмахував руками, вертiв головою, обличчя його спотворювали гримаси.

– Що з ним? – дивувався я. – Вiн, здаеться, шукае якийсь будинок.

– Гадаю, що вiн поспiшае сюди, – потер руки Голмс.

– Сюди?

– Атож. Вочевидь, йому треба порадитися зi мною. Усi ознаки вказують на це. Ну, мав я рацiю, чи нi?

У цю мить незнайомець, важко хекаючи, кинувся до наших дверей i взявся судомно смикати за шворку дзвiночка, сповнюючи дзеленчанням увесь будинок.

Через хвилину вiн забiг до кiмнати, ледь переводячи подих i гаряче жестикулюючи. У його очах закарбувалися такi горе та вiдчай, що нашi посмiшки згасли й кепкування поступилося мiсцем глибокому спiвчуттю та жалю. Спочатку вiн не мiг вимовити й слова, лише хитався, хапав себе за голову, як людина, доведена до межi божевiлля. Раптом вiн кинувся до стiни й ударився об неi головою. Ми ж ухопили нашого вiдвiдувача та вiдтягли його на середину кiмнати. Голмс посадив нещасного в крiсло, сам сiв навпроти i, поплескавши його по руцi, заговорив так м’яко та заспокiйливо, як не вмiв нiхто, окрiм нього.

– Ви прийшли до мене, щоб розповiсти, що з вами сталося? – сказав вiн. – Ви втомилися вiд швидкоi ходи. Спокiйно, отямтеся, i я з радiстю вислухаю, що ви маете сказати.

Гостевi знадобилася хвилина або й бiльше, щоб вiдсапатися та здолати хвилювання. Нарештi вiн витер хустинкою чоло, рiшуче стиснув губи й обернувся до нас.

– Ви, звiсно, вважаете мене божевiльним? – спитав вiн.

– Нi, але я бачу, що з вами сталося лихо, – заперечив Голмс.

– Ще б пак, Бог свiдок! Бiда настiльки несподiвана та страшна, що збожеволiти можна. Я витримав би безчестя, хоча на моiй совiстi й немае жодноi плямочки. Приватне нещастя трапляеться з кожним. Але водночас i те, й iнше, та ще в такiй жахливiй формi! Крiм цього, справа стосуеться не лише мене. Якщо не вдасться негайно знайти вихiд iз мого скрутного становища, може постраждати одна з найшляхетнiших персон нашоi краiни.

– Заспокойтеся, сер, благаю, – попросив Голмс. – Розкажiть, хто ви й що з вами сталося.

– Мое iм’я, можливо, ви знаете, – промовив гiсть. – Я Александр Голдер iз банкiрського дому «Голдер i Стiвенсон» на Трiднiдл-стрит.

І справдi, ми чули це iм’я. Воно належало старшому компаньйону другоi за значенням банкiрськоi фiрми в Лондонi. Що ж привело в такий жалюгiдний стан одного з найвизначнiших громадян столицi? Ми з нетерпiнням чекали вiдповiдi на це запитання. Величезним зусиллям волi Голдер опанував себе й узявся до розповiдi.

– Розумiю, що не можна гаяти нi хвилини. Як тiльки полiцiйний iнспектор порекомендував менi звернутися до вас, я негайно ж помчав сюди. Я дiстався до Бейкер-стрит пiдземкою й усю дорогу вiд станцii бiг: по такому снiгу кеби пересуваються надто повiльно. Я загалом мало рухаюся й тому так захекався. Але зараз менi вже краще, i я спробую викласти всi факти якомога коротше та яснiше. Ви, певна рiч, знаете, що в банкiвськiй справi дуже багато залежить вiд умiння вдало вкладати кошти й водночас розширювати клiентуру. Один iз найвигiднiших способiв iнвестування коштiв – видача позичок пiд солiдне забезпечення. За останнi роки ми багато ч

Страница 2

го досягнули в цiй сферi. Позичали великi суми грошей вiдомим родинам пiд забезпечення картинами, сiмейними бiблiотеками, сервiзами. Вчора вранцi я сидiв у своему банкiвському кабiнетi, i хтось iз клеркiв принiс менi вiзитiвку. Я сiпнувся, прочитавши iм’я, бо це був нiхто iнший, як… Утiм, мабуть, навiть вам я не наважуся його назвати. Це iм’я знае весь свiт, iм’я однiеi з найбiльш високопоставлених i вельможних осiб Англii. Я був приголомшений наданоi менi честю, i коли вiдвiдувач увiйшов, хотiв було висловити своi почуття високому гостю. Але той зупинив мене: либонь, хотiв якомога швидше залагодити неприемну для нього справу.

«Мiстере Голдер, я чув, що ви надаете позики».

«Авжеж. Фiрма дае позики пiд надiйнi гарантii», – вiдповiдав я.

«Менi вкрай потрiбнi п’ятдесят тисяч фунтiв стерлiнгiв, i негайно, – заявив вiн. – Звiсно, таку невелику суму я мiг би позичити й у своiх друзiв, але вiддаю перевагу офiцiйним каналам. І змушений особисто займатися цим. Ви, звiсно, розумiете, що людинi мого рiвня незручно залучати до цiеi справи стороннiх».

«Дозвольте дiзнатися, на який термiн вам потрiбнi грошi?» – поцiкавився я.

«Наступного понедiлка менi повернуть борг, i я погашу вашу позику зi сплатою будь-якого вiдсотка. Але менi вкрай важливо отримати грошi мерщiй».

«Я був би щасливий негайно видати вам грошi зi своiх особистих коштiв, але це достатньо велика сума, тому доведеться зробити це вiд iменi фiрми. Зi справедливостi щодо мого компаньйона я мушу вжити заходи дiловоi безпеки».

«Інакше й бути не може, – погодився гiсть i взяв до рук квадратний футляр iз чорного сап’яну, який перед тим поклав на стiл бiля себе. – Ви, звiсно, чули про знамениту берилову дiадему?»

«Звичайно. Це – нацiональне надбання».

«Саме так».

Вiн розкрив футляр: на м’якому рожевому оксамитi лежав неймовiрний витвiр ювелiрного мистецтва.

«У дiадемi тридцять дев’ять великих берилiв, – повiдомив вiн. – Цiннiсть золотоi оправи не пiддаеться обчисленню. Мiнiмальна ii вартiсть удвiчi вища за потрiбну менi суму. Я готовий залишити дiадему у вас».

Я взяв до рук футляр iз коштовною дiадемою та, трохи вагаючись, звiв погляд на свого знаменитого вiдвiдувача.

«Ви сумнiваетеся в цiнностi дiадеми?» – всмiхнувся вiн.

«О, що ви, я не певен лише…»

«…чи зручно менi залишити цю дiадему вам? Можете не турбуватися. Менi це й на думку б не спало, якби я не був абсолютно переконаний, що за чотири днi отримаю дiадему назад. Проста формальнiсть! Ну, а саме забезпечення вважаете адекватним?»

«Цiлком».

«Ви, певна рiч, розумiете, мiстере Голдер, що мiй вчинок – свiдчення глибокоi довiри, яку я маю до вас. Ця довiра базуеться на тому, що саме менi про вас вiдомо. Розраховую на вашу скромнiсть, на те, що ви утримаетеся вiд будь-яких коментарiв про дiадему. Прошу також берегти ii особливо ретельно, адже будь-яке пошкодження викличе скандал. Воно спричинить майже такi самi катастрофiчнi наслiдки, як i зникнення дiадеми. У свiтi бiльше немае таких берилiв, i, якщо загубиться хоч один, вiдшкодувати його буде нiчим. Але я довiряю вам i зi спокiйною душею залишаю дiадему у вас. Повернуся за нею особисто в понедiлок уранцi».

Збагнувши, що мiй клiент поспiшае, я без подальших розмов викликав касира та звелiв видати п’ятдесят банкнот по тисячi фунтiв стерлiнгiв.

Залишившись на самотi та роздивляючись коштовнiсть, що лежала на моему письмовому столi, я подумав про величезну вiдповiдальнiсть, яку взяв на себе. Якщо дiадема зникне, без сумнiву, вибухне неймовiрний скандал: адже вона – надбання нацii! Я навiть почав шкодувати, що вплутався в цю справу. Але зараз уже нiчого не можна було змiнити. Я замкнув дiадему в особистий сейф i повернувся до роботи.

Коли настав вечiр, я зважив, що було б необачно залишати таку коштовнiсть у банку. Хто не знае про випадки зламу сейфiв? А раптом зламають i мiй? В якому ж страшному становищi я б опинився, якби така бiда сталася! І я вирiшив тримати дiадему при собi. Потiм викликав кеб i поiхав додому в Стритем iз футляром у кишенi. Я не мiг почуватися спокiйно, поки не пiднявся до себе нагору й не замкнув дiадему в секретерi, у кiмнатi, сумiжнiй iз моеi спальнею.

А тепер кiлька слiв про людей, котрi мешкають у моiй оселi. Хочу, щоб ви, мiстере Голмс, повнiстю ознайомилися зi станом справ. Мiй конюх i хлопчик-слуга ночують у себе вдома, тому про них можна й не згадувати. У мене е три покоiвки, котрi працюють уже багато рокiв, i iхня кришталева чеснiсть не викликае жодного сумнiву. Четверта, камеристка Люсi Парр, живе у нас лише кiлька мiсяцiв. Вона прийшла з бездоганною рекомендацiею й сумлiнно виконуе своi обов’язки. Люсi – дуже гарненька, мае багато шанувальникiв, котрi тиняються бiля будинку. Це едине, що менi не подобаеться. Втiм, я вважаю ii цiлком порядною дiвчиною, як не поглянь.

Ось i все, що стосуеться слуг. Моя власна сiм’я настiльки нечисленна, що менi не доведеться багато про неi розповiдати. Я вдiвець i маю единого сина Артура. На превеликий жаль, вiн не виправдав моi надii.

Страница 3

Немае жодного сумнiву, що в цьому е моя вина. Кажуть, я його розбестив. Цiлком можливо. Коли померла дружина, я усвiдомив, що тепер син – моя едина сiм’я. Я не мiг йому вiдмовити нi в чому, навiть найменше його бажання вдовольняв. Можливо, для нас обох було б краще, якби я був iз ним хоч трiшки суворiшим. Але тодi я думав iнакше.

Природно, я мрiяв, що Артур колись успадкуе мою справу. Однак вiн не виявив жодноi схильностi до цього. Став невгамовним, норовливим, i, чесно кажучи, я не мiг довiрити йому великих грошей. Юнаком вiн вступив до аристократичного клубу, а пiзнiше, завдяки чарiвним манерам, став своiм у колi найбагатших марнотратникiв. Вiн пристрастився до великоi гри в карти, програвав грошi на перегонах i тому все частiше й частiше звертався до мене з проханням дати йому грошей – за рахунок майбутнiх кишенькових витрат. Грошi потрiбнi були для того, щоб повернути картярськi борги. Правда, Артур не раз намагався позбутися цiеi компанii, але щоразу вплив його приятеля сера Джорджа Бернвелла повертав його на колишню стежку.

Власне кажучи, мене не дуже дивуе, що сер Бернвелл мав такий вплив на мого сина. Артур часто запрошував його до нас, i маю сказати, що навiть я не мiг опиратися чарiвностi сера Джорджа. Вiн старший за Артура, свiтський лев до самих кiсток, цiкавий спiврозмовник, скрiзь побував i все бачив, до того ж чоловiк iз напрочуд привабливою зовнiшнiстю. Але все ж, думаючи про нього спокiйно, позбувшись впливу його особистого шарму та пригадуючи його цинiчнi фрази та погляди, я усвiдомлював, що серу Джорджу довiряти не можна.

Так думав не лише я, Мерi також подiляла цю думку, а вона мае витончену жiночу iнтуiцiю. Тепер залишаеться розповiсти лише про Мерi, мою небогу. Коли рокiв п’ять тому помер мiй брат, а вона залишилася сама в усьому свiтi, я взяв дiвчину до себе. З того часу вона для мене – немов рiдна донька. Мерi – сонячний промiнчик у моiй оселi – така лагiдна, чутлива, мила, якою тiльки й може бути жiнка, i до того ж чудова господиня. Мерi – моя права рука, не можу собi навiть уявити, що робив би без неi. І лише в одному вона виступила всупереч моiй волi. Мiй син Артур кохае ii i двiчi просив ii руки, але вона вiдмовляла йому щоразу. Я глибоко переконаний, що якщо хтось i здатен наставити мого сина на вiрний шлях, то це лише вона. Шлюб iз нею мiг би змiнити все його життя… але зараз, на жаль, уже занадто пiзно. Усе пропало!

Ну ось, мiстере Голмс, тепер ви знаете про людей, котрi живуть пiд моею стрiхою, i я продовжу свою сумну оповiдку. Коли того вечора по обiдi ми пили каву у вiтальнi, я розповiв Артуру та Мерi, який скарб перебувае в нашому будинку. Звiсно, iм’я клiента я не назвав. Люсi Парр, котра подавала нам каву, тодi вже вийшла з кiмнати. Я твердо впевнений у цьому, хоча й не беруся стверджувати на сто вiдсоткiв, що дверi за нею були щiльно замкненi. Мерi й Артур зацiкавилися моiм повiдомленням i захотiли поглянути на знамениту дiадему, але я вважав за краще не торкатися ii.

«Куди ж ти ii сховав?» – спитав Артур.

«У секретер».

«Будемо сподiватися, що сьогоднi вночi до нас не завiтають грабiжники», – наче пожартував вiн.

«Секретер замкнений на ключ», – зауважив я.

«Дурницi! До нього пiдiйде будь-який ключ. У дитинствi я сам вiдмикав його ключем вiд буфета».

Вiн часто розповiдае всiлякi нiсенiтницi, i я не надав значення його словам. Пiсля кави Артур iз похмурим виглядом зайшов у мою кiмнату.

«Слухай, тату, – сказав вiн, опустивши очi. – Ти не мiг би позичити менi двiстi фунтiв?»

«Навiть не мрiй, – вiдповiв я рiзко. – Я й так занадто розбестив тебе у фiнансових справах».

«Авжеж, ти завжди щедрий, – погодився вiн. – Але зараз менi вкрай потрiбна ця сума, iнакше я не зможу з’явитися в клубi».

«Тим краще!» – вигукнув я.

«Але ж мене можуть визнати непорядною людиною! Я не витримаю такоi ганьби. Так чи iнакше, я мушу дiстати грошей. Якщо ти не даси менi двiстi фунтiв, доведеться здобувати iх iншим способом».

Я обурився: за останнiй мiсяць вiн уже втрете звертався до мене з таким проханням.

«Ти не отримаеш навiть фартинга!» – вибухнув я.

Син вклонився й вийшов iз кiмнати, не зронивши й слова. Пiсля того, як Артур пiшов, я зазирнув у секретер, переконався, що коштовнiсть на мiсцi, i знову замкнув його на ключ.

Потiм вирiшив обiйти кiмнати та переконатися, що все гаразд. Зазвичай це робить Мерi, але сьогоднi я вирiшив, що краще перевiрити все самому. Спускаючись зi сходiв, я побачив свою небогу – вона зачиняла вiкно у вiтальнi.

«Скажiть, тату, а ви дозволяли Люсi вiдлучитися?»

Менi здалося, що Мерi була дещо стривожена.

«Ми про це не говорили».

«Вона тiльки-но виходила через чорний хiд. Гадаю, що бiля хвiртки вона мала побачитися з кимось. Менi здаеться, що нема потреби для цього, i час це припинити».

«Неодмiнно поговори з нею завтра, а якщо хочеш, я й сам це зроблю. Ти перевiрила, чи все ретельно замкнено?»

«Атож, тату».

«Тодi на добранiч, дитино».

Я поцiлував ii, подався до себе в спальню й незабаром засн

Страница 4

в.

Я докладно розповiдаю про все, що може мати хоч якийсь стосунок до справи, мiстере Голмс. Але, якщо щось здасться вам незрозумiлим, питайте, не соромтеся.

– Нi, нi, ви розповiдаете дуже добре, – запевнив Голмс.

– Зараз я переходжу до тiеi частини розповiдi, яку хотiв би викласти особливо детально. Зазвичай я сплю не надто мiцно, а неспокiй того разу аж нiяк не сприяв мiцному сну. Десь близько другоi години ночi я прокинувся вiд якогось слабкого шуму. Вiн припинився ще до того, як я збагнув, у чому рiч, але менi здалося, що десь тихо хряснули вiкном. Я нашорошив вуха. Раптом до мене долинули тихi кроки в кiмнатi поруч iз моею спальнею. Я вислизнув iз лiжка i, тремтячи вiд страху, зазирнув за дверi.

«Артуре! – залементував я. – Негiднику! Злодiю! Як ти посмiв торкнутися до дiадеми!»

Газ був прикручений, i при його свiтлi я побачив свого нещасного сина. На ньому були лише сорочка та штани. Вiн стояв бiля газового пальника й тримав дiадему в руках. Менi здалося, що вiн намагався зiгнути ii або зламати. Почувши мене, Артур впустив дiадему й обернувся до мене. Вiн був блiдий, як смерть. Я схопив скарб: бракувало золотого зубчика з трьома берилами.

«Негiднику! – заверещав я, не тямлячись вiд лютi. – Зламати таку рiч! Ти мене збезчестив, розумiеш? Де камiнцi, якi ти вкрав?»

«Вкрав?» – позадкував вiн.

«Атож, вкрав! Ти крадiй!» – кричав я, трясучи юнака за плечi.

«Нi, це неможливо, нiчого не могло зникнути!» – бурмотiв вiн.

«Тут бракуе трьох камiнцiв. Де вони? Ти, виявляеться, не лише злодiй, але й брехун! Я ж бачив, як ти намагався вiдламати ще шматок».

«Годi! Я не маю намiру терпiти образи й надалi, – холодно мовив Артур. – Ти не почуеш вiд мене нi слова бiльше. Вранцi я йду з дому й самостiйно влаштовуватиму свое життя».

«Ти пiдеш з мого будинку лише в супроводi полiцii! – оскаженiв я вiд горя та гнiву. – Я хочу дiзнатися все, усе без винятку!»

«Я не скажу нi слова! – несподiвано вибухнув вiн. – Якщо ти вважаеш за слушне викликати полiцiю – будь ласка, нехай шукають!»

Я здiйняв такий галас, що пiдняв на ноги весь будинок. Мерi перша вбiгла до кiмнати. Побачивши дiадему та розгубленого Артура, вона все збагнула i, зойкнувши, впала непритомною. Я послав покоiвку за полiцiею. Коли прибули полiцiйний iнспектор i констебль, Артур похмуро стояв зi схрещеними руками й спитав мене, невже я справдi збираюся пред’явити йому звинувачення в крадiжцi. Я вiдповiв, що ця справа аж нiяк не приватна, що дiадема – власнiсть нацii та що я твердо вирiшив оприлюднити цю справу.

«Але ти ж не даси iм заарештувати мене вiдразу, – припустив вiн. – В iм’я наших спiльних iнтересiв дозволь менi вiдлучитися з дому хоча б на п’ять хвилин».

«Для того, щоб ти зник, або краще переховав крадене?» – не вгавав я.

Я розумiв увесь жах свого становища та заклинав його подумати про те, що на карту поставлено не лише мое iм’я, але й честь набагато поважнiшоi особи, що зникнення берилiв спричинить величезний скандал, який вразить усю нацiю. Всього можна уникнути, якщо тiльки вiн скаже, що зробив iз тими трьома камiнцями.

«Зрозумiй, – благав я. – Тебе застали на мiсцi злочину. Зiзнання не погiршить твою провину. Навпаки, якщо ти повернеш берили, то допоможеш виправити становище, тож тобi все пробачать».

«Прибережiть свое прощення для тих, хто його потребуе», – сказав вiн зарозумiло й вiдвернувся.

Я бачив, що вiн був байдужим до моiх слiв, i зрозумiв, що подальшi вмовляння марнi. Залишався один вихiд. Я запросив iнспектора, i той узяв Артура пiд варту.

Полiсмени негайно обшукали сина та його кiмнату, обнишпорили кожен закуток у будинку, але виявити коштовне камiння не зумiли, а негiдний хлопчисько не розтуляв рота, незважаючи на нашi вмовляння та погрози. Сьогоднi вранцi його посадили до камери. А я, закiнчивши формальнi справи, поквапився до вас. Благаю вас застосувати все свое мистецтво, щоб розкрити цю справу. У полiцii менi вiдверто сказали, що зараз навряд чи зможуть чимось менi допомогти. Я не зупинюся нi перед якими витратами. Я вже запропонував винагороду в тисячу фунтiв… Боже! Що ж менi робити? Я втратив честь, статки й сина за одну нiч… О, що менi робити?!

Вiн схопився за голову i, хитаючись iз боку в бiк, белькотiв, як дитина, яка не в змозi висловити свое горе.

Кiлька хвилин Голмс мовчки супив брови, втупившись у вогонь камiна.

– У вас часто бувають гостi? – спитав детектив.

– Нi, у нас нiкого не бувае, хiба iнодi прийде компаньйон iз дружиною, та часом хтось iз товаришiв Артура. Нещодавно до нас кiлька разiв заходив сер Джордж Бернвелл. Бiльше нiкого.

– А ви самi часто буваете в товариствi?

– Артур – часто. А ми з Мерi завжди вдома. Ми обое домосiди.

– Це незвично для молодоi дiвчини.

– Вона не дуже товариська, до того ж не така вже юна. Їй двадцять чотири роки.

– Ви кажете, те, що трапилося, стало для неi ударом?

– О, так! Вона вражена навiть бiльше за мене.

– А у вас не виникало сумнiвiв щодо провини Артура?

– Якi ж можуть бути сумнiви, коли

Страница 5

на власнi очi бачив дiадему в його руках?

– Я не вважаю це однозначним доказом провини. Скажiть, крiм вiдламаного зубця, були ще якiсь ушкодження на дiадемi?

– Вона була погнута.

– А вам не спадало на гадку, що ваш син просто намагався ii розпрямити?

– Що ви! Розумiю, ви хочете виправдати його в моiх очах. Але це неможливо. Що вiн робив у моiй кiмнатi? Якщо не мав злочинних намiрiв, чому ж мовчить?

– Усе це так. Але, з iншого боку, якщо вiн винен, то чому б йому не спробувати вигадати якусь версiю для свого виправдання? Та обставина, що вiн не хоче спiлкуватися, менi здаеться, виключае обидва припущення. І взагалi тут е кiлька незрозумiлих деталей. Що думае полiцiя про шум, який вас розбудив?

– Вони вважають, що Артур, виходячи зi спальнi, необережно грюкнув дверима.

– Нiчого собi версiя! Людина, котра зважилася на злочин, грюкае дверима, щоб розбудити весь будинок! А що вони думають iз приводу зниклих камiнцiв?

– Вони й досi простукують стiни й обстежують меблi.

– А вони не намагалися шукати поза межами будинку?

– Вони проявили виняткову енергiю – обнишпорили весь садочок.

– Ну, любий мiстере Голдер, – сказав Голмс, – хiба не очевидно, що все набагато складнiше, нiж припускаете ви та полiцiя? Ви вважаете справу зрозумiлою, але, на мою думку, це дуже заплутана iсторiя. Самi зважте, за вашою версiею, хiд подiй такий: Артур пiдiймаеться з лiжка, iз великим ризиком пробираеться в ту кiмнату, вiдчиняе секретер i витягае дiадему, iз великими зусиллями вiдламуе зубець, виходить, а потiм десь ховае три берили з тридцяти дев’яти, до того ж так спритно, що нiхто не може iх знайти, згодом знову повертаеться до того покою, пiддаючи себе величезному ризику: адже його можуть там побачити. Невже така версiя справдi здаеться вам правдоподiбною?

– Але тодi я й гадки не маю, що могло статися! – вигукнув банкiр у розпачi. – Якщо вiн не мав лихих намiрiв, то чому ж мовчить?

– А ось це – вже наша справа, як розгадати загадку, – зауважив Голмс. – Тепер, мiстере Голдер, ми вирушимо разом iз вами в Стритем i витратимо годинку-другу, щоб на мiсцi ознайомитися з певними обставинами.

Мiй приятель наполiг, щоб я його супроводжував, а я охоче погодився: ця дивна iсторiя викликала в мене неабияку цiкавiсть i глибоку симпатiю до нещасного мiстера Голдера. Щиро кажучи, провина Артура здавалася менi, як i нашому клiенту, абсолютно безперечною, однак я вiрив у чуття Голмса: якщо мiй товариш не вдовольнився поясненнями Голдера, отже, надiя е.

Поки ми iхали до пiвденноi околицi Лондона, Голмс не промовив нi слова. Занурений у глибокi роздуми, вiн сидiв, опустивши голову на груди та низько насунувши капелюха. Наш клiент, навпаки, здавалося, пройнявся вiрою вiд слабкого проблиску надii та навiть намагався розмовляти зi мною про своi банкiвськi буднi. У дорозi ми були недовго: нетривала поiздка залiзницею, коротка прогулянка пiшки – i ми вже у Фербенку, скромнiй резиденцii заможного фiнансиста.

Фербенк – великий квадратний будинок iз бiлого каменю, розташований неподалiк вiд шосе, iз яким його сполучае лише дорога для екiпажiв. Зараз ця дорога, що впираеться в масивнi залiзнi ворота, була заснiжена. Праворуч вiд неi – густi заростi чагарнику, за ними – вузька стежка, обабiч якоi росте живоплiт. Стежка веде до кухнi, i нею користуються переважно постачальники харчiв. Лiворуч – дорiжка до стайнi. Вона, власне кажучи, не входить у володiння Фербенка та е суспiльною власнiстю. Втiм, там дуже рiдко можна зустрiти стороннiх.

Голмс не увiйшов у будинок разом iз нами. Вiн повiльно рушив уздовж фасаду дорiжкою, що веде на кухню й далi через сад, у бiк стайнi. Мiстер Голдер i я так i не дочекалися Голмса. Увiйшовши в обiйстя, ми мовчки сiли в iдальнi бiля камiна. Раптом дверi вiдчинилися, i до кiмнати тихо ввiйшла молода дiвчина. Вона була трохи вища на зрiст, нiж середнiй, струнка, темноволоса й з чорними очима. Цi очi здавалися ще темнiшими вiд того, що на ii обличчi не було нi кровинки. Менi нiколи ще не доводилося бачити такоi мертвотноi блiдостi. Вуста також були зовсiм бiлими, а очi заплаканими. Здавалося, що вона навiть дужче вражена горем, нiж сам мiстер Голдер. Водночас риси ii обличчя свiдчили про сильну волю та величезне самовладання.

Не звертаючи на мене уваги, вона пiдiйшла до дядька й нiжно провела рукою по його чубi.

– Ви вже домоглися, щоб Артура звiльнили, тату? – спитала вона.

– Нi, моя дiвчинко, справу треба розслiдувати до кiнця.

– Я глибоко переконана, що вiн не винен. Менi це пiдказуе серце. Вiн не мiг зробити нiчого лихого. Ви потiм самi пошкодуете, що обiйшлися з ним настiльки суворо.

– Але чому ж вiн мовчить, якщо не винен?

– Можливо, образився, що ви пiдозрюете його в крадiжцi.

– Як тут не пiдозрювати, якщо я застав його з дiадемою в руках?

– Вiн узяв ii в руки, щоб поглянути. Повiрте, тату, вiн не винен. Будь ласка, припинiть цю справу. Як жахливо, що наш любий Артур у в’язницi!

– Я не припиню справи, поки берили не знайдуть. Ти настiльки прихильна д

Страница 6

Артура, що забуваеш про жахливi наслiдки. Нi, Мерi, я не вiдступлюся, навпаки, запросив джентльмена з Лондона для якнайретельнiшого розслiдування.

– Це ви? – юнка обернулася до мене.

– Нi, це його приятель. Той джентльмен попросив, щоб ми залишили його самого. Вiн захотiв пройтися дорiжкою, що веде до стайнi.

– До стайнi? – Їi темнi брови здивовано пiднялися. – Що вiн хоче там знайти? А ось, вочевидь, i вiн сам. Сподiваюся, сер, що вам вдасться довести непричетнiсть мого кузена до цього злочину. Я переконана в цьому.

– Я повнiстю подiляю вашу думку, – вклонився Голмс, струшуючи на килимку снiг iз черевикiв. – Гадаю, я маю честь познайомитися з мiс Голдер? Дозволите задати вам кiлька запитань?

– Заради бога, сер! Якщо б тiльки моi вiдповiдi допомогли розплутати цю жахливу справу!

– Ви нiчого не чули сьогоднi вночi?

– Нiчого, поки до мене не долинув гучний голос дядька, тодi я спустилася вниз.

– Напередоднi ввечерi ви замикали вiкна та дверi. Мiцно iх зачинили?

– Звiсно.

– І вони були замкненi сьогоднi вранцi?

– Так.

– У вашоi камеристки е шанувальник. Вчора ввечерi ви казали дядьковi, що вона виходила до нього?

– Атож, вона подавала нам учора каву. І могла почути, як дядько розповiдав про дiадему.

– Розумiю. Тому ви робите висновок, що вона могла щось повiдомити своему шанувальнику, i вони разом задумали крадiжку.

– Ну, яка користь вiд всiх цих туманних припущень? – нетерпляче вигукнув мiстер Голдер. – Адже я сказав, що застав Артура з дiадемою в руках.

– Не треба поспiшати, мiстере Голдер. До цього ми ще повернемося. Тепер щодо вашоi служницi. Мiс Голдер, вона увiйшла в будинок через кухню?

– Так. Я спустилася подивитися, чи замкненi дверi, i побачила Люсi на порозi. Помiтила в темрявi ii шанувальника також.

– Ви його знаете?

– Авжеж, вiн продае овочi, приносить iх нам. Його iм’я Френсiс Проспер.

– І вiн стояв трохи осторонь, не бiля самих дверей?

– Атож.

– І мае дерев’яну ногу?

Щось на кшталт переляку промайнуло у виразних чорних очах дiвчини.

– Ви чарiвник, – сказала вона. – Як це дiзналися?

Дiвчина всмiхнулася, але на худорлявому енергiйному обличчi Голмса усмiшка не з’явилася.

– Я хотiв би пiднятися нагору, – попросив вiн. – Утiм, спочатку подивлюся вiкна.

Вiн хутко обiйшов перший поверх, переходячи вiд одного вiкна до iншого, потiм зупинився бiля великого вiкна, що виходило на дорiжку, яка веде до стайнi. Вiн вiдчинив вiкно й ретельно, за допомогою потужноi лупи оглянув пiдвiконня.

– Що ж, тепер ходiмо нагору, – сказав вiн нарештi.

Кiмната, розташована поруч iз спальнею банкiра, виглядала дуже скромно: сiрий килим, великий секретер i високе дзеркало. Голмс насамперед пiдiйшов до секретера й ретельно оглянув щiлину замка.

– Яким ключем його вiдiмкнули? – поцiкавився вiн.

– Тим самим, про який казав мiй син, – вiд буфета в комiрчинi.

– Де ж ключ?

– Он вiн, на туалетному столику.

Голмс узяв ключа та вiдiмкнув секретер.

– Замок добре змащений, – сказав вiн. – Не дивно, що ви не прокинулися. У цьому футлярi, мабуть, i лежить дiадема? Погляньмо…

Вiн розкрив футляр, витягнув прикрасу та поклав ii на стiл. Це був чудовий витвiр ювелiрного мистецтва. Такого дивовижного камiння я ще нiколи не бачив. Один зубець дiадеми був вiдламаний.

– Ось цей зубець тотожний вiдламаному, – зауважив Голмс. – Будьте ласкавi, мiстере Голдер, спробуйте його вiдламати.

– Боже мене борони! – вигукнув банкiр, перелякано вiдсахнувшись вiд Голмса.

– Ну, тодi я спробую. – Голмс напружив усi сили, але спроба виявилася безуспiшною. – Трохи пiддаеться, але менi, мабуть, довелося б довго попiтнiти, щоб вiдламати зубець, хоча руки в мене дуже сильнi. Людинi з пересiчним фiзичним розвитком це взагалi не до снаги. Але припустiмо, що я все ж зламав дiадему. Пролунав би трiск, як пострiл iз револьвера. Невже ви вважаете, мiстере Голдер, що це сталося мало не бiля вашого вуха, а ви нiчого не почули?

– Вже й не знаю, що думати. Зовсiм нiчого не розумiю.

– Хтозна, може, все й з’ясуеться. А що ви думаете, мiс Голдер?

– Зiзнаюся, я подiляю здивування мого дядька.

– Скажiть, мiстере Голдер, чи були в ту мить на ногах вашого сина черевики або капцi?

– Нi, вiн був босий, на ньому були лише штани та сорочка.

– Дякую. Ну що ж, нам просто щастить, i якщо ми не розкриемо таемницю, то тiльки з власноi провини. З вашого дозволу, мiстере Голдер, я ще раз обiйду навколо будинку.

Голмс вийшов сам: зайвi слiди, за його словами, лише ускладнюють роботу.

Вiн був вiдсутнiй близько години, а коли повернувся, ноги мав запорошенi снiгом, а обличчя непроникне, як i зазвичай.

– Менi здаеться, я оглянув усе, що потрiбно, – заявив вiн, – i можу вирушати додому.

– Ну, а як же камiнцi, мiстере Голмс, де вони? – вигукнув банкiр.

– Цього я ще не можу сказати.

Банкiр у розпачi заламав руки.

– Невже вони безнадiйно зникли? – застогнав вiн. – А як же Артур? Дайте менi хоч найменшу надiю!

– Моя думка про вашого сина не змiн

Страница 7

лася.

– Заради всього святого, що ж тут сталося?

– Якщо прибудете до мене завтра вранцi мiж дев’ятою та десятою на Бейкер-стрит, то гадаю, я зможу дати докладнiшi пояснення. Сподiваюся, ви не обмежуватимете мене за умови, звiсно, що камiнцi повернуть, i не будете скупими?

– Я вiддав би все свое майно!

– Чудово. Я помiркую над цiею iсторiею. До побачення. Можливо, ще зазирну сьогоднi сюди.

Не залишилося сумнiвiв, що Голмс уже щось надумав, але я навiть приблизно не мiг уявити собi, якi висновки вiн зробив. Дорогою до Лондона я кiлька разiв намагався поговорити на цю тему, але Голмс щоразу уникав вiдповiдi. Нарештi, зневiрившись, я припинив своi спроби. Не було ще й третьоi, коли ми повернулися додому. Голмс поспiшно пiшов до своеi кiмнати й з’явився знову за кiлька хвилин. Вiн уже встиг переодягнутися. Пошарпаний плащ iз пiднятим комiром, недбало зав’язаний червоний шалик i стоптанi черевики надавали йому вигляду типового волоцюги.

– Ну, що ж, гадаю, згодиться, – сказав вiн, поглянувши в дзеркало над камiном. – Хотiлося б узяти з собою й вас, Ватсоне, але це неможливо. На правильнiй я стежцi, чи нi, незабаром дiзнаемося. Сподiваюся повернутися за кiлька годин.

Вiн вiдчинив буфет, вiдрiзав шматок яловичини, поклав його мiж двома куснями хлiбу i, засунувши згорток у кишеню, зник.

Я тiльки-но допив чай, як Голмс повернувся в чудовому гуморi, розмахуючи якимось старим черевиком. Вiн жбурнув його в куток i налив собi чаю.

– Я зайшов на хвильку, зараз пiду далi.

– І куди?

– На iнший кiнець Вест-Енда. Повернуся, можливо, не скоро. Не чекайте мене, якщо спiзнюся.

– Як успiхи?

– Нiчогенько, поскаржитися не можу. Я був у Стритемi, але в будинок не заходив. Цiкава справа, не хотiлося б втратити ii. Однак годi базiкати, треба скинути це лахмiття й знову стати пристойним чоловiком.

За поведiнкою мого приятеля я визначив, що вiн задоволений результатами. Очi в нього виблискували, на блiдих щоках навiть з’явився слабенький рум’янець. Детектив пiднявся до себе в кiмнату й за кiлька хвилин я почув, як хряснули вхiднi дверi. Голмс знову подався на «лови».

Я чекав до опiвночi, але вiн усе не повертався, тож я подався спати. Шерлок мав звичай зникати на довгий час, коли натрапляв на слiд, тому мене нiтрохи не здивувало його запiзнення. Не знаю, о котрiй годинi вiн повернувся, однак коли наступного ранку я вийшов до снiданку, Голмс сидiв за столом iз горнятком кави в однiй руцi та газетою у другiй. Як завжди, вiн був бадьорий i пiдтягнутий.

– Даруйте, Ватсоне, що почав снiдати без вас, – сказав вiн. – Ось-ось мае з’явитися наш клiент.

– Авжеж, уже десята година, – пiдтвердив я. – Здаеться, дзвонять? Мабуть, це вiн.

Це справдi був мiстер Голдер. Мене вразила змiна, що в ньому сталася. Його ранiше масивне й енергiйне обличчя змарнiло та якось зморщилося, волосся, здавалося, побiлiло ще бiльше. Гiсть увiйшов втомленою ходою, млявий, змучений, що становило ще гiрше видовище, нiж його бурхливий вiдчай учорашнього ранку. Важко опустившись у присунуте мною крiсло, вiн промовив:

– Не знаю, за що менi така кара! Два днi тому я був щасливим, успiшним чоловiком, а тепер зганьблений i приречений на самотню старiсть. Бiда не приходить сама. Зникла Мерi.

– Зникла?

– Ага. Постiль ii не рухали, кiмната порожня, а на столi лежала ось ця записка. Вчора я сказав iй, що, якби вона вийшла замiж за Артура, з ним нiчого не сталося б. Я говорив без тiнi гнiву, просто був убитий горем. Ймовiрно, так не можна було дорiкати. У записцi вона натякае на цi слова.



«Любий дядечку!

Знаю, що я заподiяла вам чимало горя i якби вчинила iнакше, не сталося б це жахливе нещастя. З цiею думкою не зможу бути щасливою пiд вашою стрiхою, тож покидаю вас назавжди. Не турбуйтеся про мое майбутне i, найголовнiше, не шукайте мене, бо це без сенсу й може лише нашкодити менi.

Все життя до самоi смертi любитиму вас,

    Мерi».

– Що означае ця записка, мiстере Голмс? Чи не хоче вона накласти на себе руки?

– О, нi, нiчого такого. Можливо, це якнайкраще вирiшуе всi проблеми. Я впевнений, мiстере Голдер, що вашi випробування наближаються до кiнця.

– Ви так думаете? Дiзналися щось нове, мiстере Голмс? Знаете, де берили?

– Тисячу фунтiв за кожен камiнь ви не вважаете занадто високою цiною?

– Я заплатив би й десять!

– У цьому немае потреби. Трьох тисяч цiлком достатньо, якщо не брати до уваги певну винагороду для мене. Чекову книжку маете? Ось перо. Випишiть чек на чотири тисячi фунтiв.

Здивований банкiр пiдписав чек. Голмс пiдiйшов до письмового столу, дiстав маленький трикутний шматок золота з трьома берилами й поклав на стiл. Мiстер Голдер iз радiсним вигуком схопив свiй скарб.

– Я врятований, врятований! – повторював вiн, задихаючись. – Ви знайшли iх!

Радiсть його була настiльки ж бурхливою, як i вчорашнiй вiдчай. Вiн мiцно притискав до грудей знайдений скарб.

– За вами ще один борг, мiстере Голдер, – сказав Голмс суворо.

– Борг? – Банкiр схопив перо. – Назвiть суму, i я

Страница 8

виплачу вам ii негайно ж.

– Нi, не менi. Маете попросити вибачення у вашого сина. Вiн поводився мужньо та шляхетно. Якби я мав такого сина, то пишався б ним.

– Отже, це не Артур узяв камiнцi?

– Певно, що не вiн. Я ж сказав вам це вчора й повторю сьогоднi.

– У такому разi поспiшiмо до нього й повiдомимо, що правда перемогла.

– Вiн усе знае. Я спiлкувався з ним, коли розплутав справу. Збагнувши, що вiн не захоче говорити, я сам виклав йому всю iсторiю, i вiн визнав, що я маю рацiю, своею чергою прояснивши деякi подробицi, якi були незрозумiлi менi. Новина, яку ви нам щойно повiдомили, можливо, змусить його до вiдвертостi.

– То розкрийте ж, заради Всевишнього, цю неймовiрну таемницю!

– Зараз розповiм, яким чином менi вдалося докопатися до iстини. Але спочатку дозвольте повiдомити вам важку звiстку: ваша небога Мерi змовилася iз сером Джорджем Бернвеллом. Зараз вони обое накивали п’ятами.

– Мерi? Це неможливо!

– На жаль, це факт! Приймаючи в своему будинку сера Джорджа Бернвелла, нi ви, нi ваш син не знали його як слiд. А вiн, однак, один iз найнебезпечнiших iндивiдiв, гравець, запеклий негiдник, людина без серця та совiстi. Ваша небога й гадки не мала, що бувають такi люди. Слухаючи його зiзнання та обiцянки, вона думала, що завоювала його кохання. А вiн говорив таке й багатьом до неi. Хiба бiс знае, як вiн зумiв поневолити Мерi, але вона таки стала слухняним знаряддям у його руках. Вони бачилися майже щовечора.

– Я не вiрю, не можу в це повiрити! – видихнув банкiр. Його обличчя стало попелясто-сiрим.

– А тепер я розповiм, що сталося у вашому будинку вчора вночi. Коли ваша племiнниця переконалася, що ви пiшли до себе, вона спустилася вниз, вiдчинила вiкно над дорiжкою, що веде в стайню, повiдомила своему коханому про дiадему. Слiди сера Джорджа чiтко вiдбилися на снiгу пiд вiкном. Жага наживи охопила сера Джорджа, i вiн буквально пiдкорив Мерi своiй волi. Не сумнiваюся, що Мерi любить вас, але iснуе категорiя жiнок, у котрих любов до коханого затьмарюе всi iншi почуття. Мерi належить до них. Заледве вона встигла змовитися з ним про викрадення прикраси, як почула, що ви спускаетеся сходами. Тодi миттю зачинила вiкно й повiдомила вам, що до покоiвки приходив ii продавець овочiв. І вiн справдi приходив…

Тiеi ночi Артуру не спалося: вiн турбувався через клубнi борги. Раптом вiн почув, як повз його кiмнату шурхотять обережнi кроки. Вiн пiднявся, визирнув за дверi й з подивом побачив двоюрiдну сестру – та крадькома пробиралася коридором i зникла у вашiй кiмнатi. Приголомшений Артур нашвидкуруч одягнувся й вирiшив зачекати, що буде далi. Скоро Мерi вийшла; при свiтлi лампи в коридорi ваш син помiтив у неi в руках коштовну дiадему. Мерi спустилася вниз сходами. Тремтячи вiд жаху, Артур прослизнув за фiранку бiля ваших дверей: звiдти видно все, що вiдбуваеться у вiтальнi. Мерi нишком вiдчинила вiкно, передала комусь у темрявi дiадему, а потiм замкнула вiкно та поквапилася в свою кiмнату, пройшовши зовсiм поряд iз Артуром, котрий застиг за портьерою.

Остерiгаючись викрити кохану дiвчину, Артур нiчого не мiг вдiяти, хоча й розумiв, яким ударом буде для вас зникнення дiадеми й наскiльки важливо повернути коштовнiсть. Тому тiльки-но Мерi зникла за дверима своеi кiмнати, вiн кинувся вниз напiводягнений i босий, вiдчинив вiкно, вистрибнув у сад i помчав дорiжкою. Там на певнiй вiдстанi при свiтлi мiсяця виднiвся чийсь темний силует.

Сер Джордж Бернвелл спробував утiкати, але Артур його наздогнав. Вони почали вовтузитись. Ваш син тягнув дiадему до себе, його супротивник – до себе. Ваш син ударив сера Джорджа та розсiк йому брову. Потiм щось несподiвано хруснуло, й Артур вiдчув, що дiадема в його руках. Вiн кинувся назад, зачинив вiкно та пiднявся у вашу кiмнату. Тiльки тут Артур зауважив, що дiадема погнута, i спробував ii розпрямити. У цю мить увiйшли ви.

– Боже милий! – задихаючись, повторював банкiр.

– Артур був вражений вашим несправедливим звинуваченням. Адже навпаки – ви мали б йому дякувати. Вiн не мiг розповiсти правду, не зрадивши Мерi, хоча вона й не заслуговувала на поблажливiсть. Вiн поводився, як лицар i зберiг таемницю.

– То он чому вона втратила свiдомiсть, коли побачила дiадему! – вигукнув мiстер Голдер. – Ісусе Христе, я був слiпим глупцем! Адже Артур просив вiдпустити його хоча б на п’ять хвилин! Бiдний хлопчик сподiвався знайти вiдламаний шматок дiадеми на мiсцi сутички. Як я помилявся!

– Приiхавши до вас, – правив далi Голмс, – я насамперед уважно оглянув дiлянку бiля будинку, намагаючись хоч щось знайти. Снiг iз учорашнього вечора не падав, а сильний мороз мав добре зберегти слiди на грунтi. Я пройшов дорiжкою, якою пiдвозять продукти, але вона була втоптана. Та неподалiк вiд дверей до кухнi я помiтив слiди жiночих черевичкiв; поруч iз жiнкою стояв чоловiк. Круглi вiдбитки показували, що одна нога в нього дерев’яна. Мабуть, хтось завадив iхнiй бесiдi, оскiльки жiнка побiгла до дверей: носаки жiночих черевикiв вiдбилися глибше, нiж пiдбори. Чоловiк iз д

Страница 9

рев’яною ногою трохи почекав, а потiм пiшов. Я вiдразу подумав, що це, мабуть, камеристка та ii шанувальник, про котрих ви згадували. Це справдi було так. Я обiйшов сад, але бiльше нiчого не помiтив, крiм безладних слiдiв, що розбiгалися вусiбiч. Це були полiсмени. Але коли я дiйшов до дорiжки, що вела до стайнi, вся складна iсторiя цiеi ночi вiдкрилася менi, наче написана на снiгу.

Я побачив двi лiнii слiдiв: одна з них належала чоловiковi в черевиках, друга, як я помiтив iз задоволенням, – чоловiковi, котрий бiгав босонiж. Я був упевнений, що ця друга лiнiя – слiди вашого сина. Згодом вашi слова пiдтвердили правильнiсть моеi гiпотези.

Перший чоловiк спокiйно крокував то туди, то сюди, другий утiк. Слiди босоногого теж були помiтнi там, де походжав чоловiк у черевиках. З цього можна було зробити висновок, що другий чоловiк переслiдував першого. Я пiшов слiдами чоловiка в черевиках. Вони привели мене до вiкна вашоi вiтальнi; тут увесь снiг був потоптаний, вочевидь, той чоловiк на когось довго чекав. Тодi я попрямував його слiдами в протилежний бiк. Вони тягнулися дорiжкою приблизно на сотню ярдiв. Потiм чоловiк у черевиках обернувся – у цьому мiсцi снiг дуже потоптали, немов вiдбувалася боротьба. Краплi кровi на снiгу засвiдчили, що так i було. Потiм чоловiк у черевиках кинувся навтьоки. Трохи вiддалiк я знову помiтив кров – отже, поранений був саме вiн. Я пiшов стежкою до самоi дороги – там снiг був зчищений i слiди обривалися.

Пригадуете, що, увiйшовши в будинок, я оглянув крiзь лупу пiдвiконня та раму вiкна вiтальнi й виявив, що хтось вилазив звiдти. Я помiтив також обрис слiду мокрого пiску, тобто хтось залазив i назад. Пiсля цього я вже був у змозi уявити собi все, що сталося. Один стояв пiд вiкном, й другий подав йому дiадему. Ваш син бачив це, кинувся переслiдувати невiдомого, затiяв iз ним боротьбу. Кожен тягнув скарб до себе. Тодi й вiдламався шматок дiадеми. Артур поспiшив iз дiадемою додому, не помiтивши, що в супротивника залишився уламок. Поки що все зрозумiло. Але виникало запитання: хто цей чоловiк, котрий боровся з вашим сином, i хто подав йому дiадему?

Мiй старий принцип розслiдування полягае в тому, щоб виключити всi явно неможливi припущення. Тодi те, що залишаеться, i е iстиною, якою б неправдоподiбною вона не видавалася.

Мiркував я приблизно так: зрозумiло, дiадему вiддали не ви. Отже, залишалися лише ваша небога або камеристка. Але якщо до викрадення причетнi слуги, то чому ваш син погодився взяти провину на себе? Для такого припущення бракуе пiдстав. Ви казали, що Артур закоханий у свою двоюрiдну сестру. І менi стала зрозумiла причина його мовчання: вiн не хотiв видавати Мерi. Тодi я згадав, що ви застали ii бiля вiкна й що вона втратила свiдомiсть, побачивши дiадему в руках Артура. Моi припущення перетворилися на впевненiсть.

Але хто ж ii спiльник? Певна рiч, це мiг бути лише ii коханий. Лише пiд його впливом вона могла так легко забути, чим зобов’язана вам. Я знав, що ви не любите бувати в товариствi, а коло ваших знайомих обмежене. Але в iхньому числi е сер Джордж Бернвелл. Я й ранiше чув про нього, як про особу вкрай легковажну щодо жiнок. Либонь, це вiн стояв пiд вiкном i лише в нього могли знайтися зниклi берили. Артур впiзнав його, однак сер Джордж вважав, що вiн у безпецi, бо був упевнений, що ваш син i слова не скаже, щоб не скомпрометувати свою власну сiм’ю.

Ну, а тепер елементарна логiка пiдкаже вам, що я зробив. Переодягнувшись волоцюгою, я подався до сера Джорджа. Менi вдалося заприятелювати з його лакеем, котрий повiдомив, що його господар напередоднi десь розбив голову до кровi. За шiсть шилiнгiв менi вдалося роздобути в нього старi черевики сера Джорджа, з якими я вирушив у Стритем i переконався, що черевики точно вiдповiдають слiдам на снiгу.

– Учора ввечерi я бачив якогось волоцюгу на стежцi, – згадав мiстер Голдер.

– Саме так, це був я. Я збагнув, що сер Джордж у моiх руках. Довелося проявити всю тактовнiсть, аби успiшно завершити справу й уникнути розголосу. Цей хитрий негiдник розумiв, наскiльки зв’язанi в нас руки.

Повернувшись додому, я переодягнувся й навiдав сера Джорджа. Спочатку вiн, звiсно, все заперечував, але коли я розповiв у подробицях, що сталося тiеi ночi, вiн почав погрожувати менi й навiть схопив цiпок, що висiв на стiнi. Я знав, iз ким маю справу, тому миттю притулив револьвер до його скронi. Аж тодi вiн схаменувся. Я оголосив йому, що ми згоднi викупити камiнцi по тисячi фунтiв за кожен. Тодi вiн уперше виявив ознаки смутку.

– Чорт забирай! Я вже вiддав всi три каменi за шiстсот фунтiв! – вигукнув вiн.

Пообiцявши серу Джорджу, що проти нього не порушать судове розслiдування, я дiзнався адресу скупника, поiхав туди й пiсля довгого торгу викупив у нього камiнцi по тисячi фунтiв кожен. Потiм я вирушив до вашого сина, пояснив йому, що все гаразд, i до другоi години ночi дiстався додому пiсля важкого робочого дня.

– Завдяки вам в Англii не вибухнув величезний скандал, – заявив банкiр, пiдiймаючись iз крiсла. – Сер

Страница 10

менi бракуе слiв, аби висловити свою вдячнiсть. Але ви переконаетеся, що я не забуду того, що ви зробили для мене. Ваше мистецтво перевершуе будь-яку фантазiю. А зараз я поспiшу до мого любого хлопчика й проситиму в нього вибачення за те, що так iз ним повiвся. Що ж стосуеться бiдолахи Мерi, то ii вчинок глибоко вразив мене. Боюся, що навiть ви з вашим багатим досвiдом не зможете знайти ii.

– Можна з упевненiстю сказати, – заперечив Голмс, – що вона зараз там, де й сер Джордж Бернвелл. Не сумнiваюся також i в тому, що, яким би не був вчинок вашоi племiнницi, ii дуже скоро покарають.




Блакитний карбункул


На третiй день Рiздва я зайшов до свого приятеля Шерлока Голмса, щоб привiтати його зi святом. Вiн лежав на канапi в червоному халатi. Праворуч вiд нього розмiстилися кiлька люльок, набитих тютюном, а лiворуч – купа зiм’ятих ранкових газет, якi вiн, мабуть, тiльки-но переглядав. Поруч iз диваном стояло крiсло, на його спинцi висiв дуже засмальцьований, жалюгiдний повстяний капелюх, продiрявлений у кiлькох мiсцях. Голмс, мабуть, дуже уважно вивчав цей головний убiр, оскiльки на сидiннi крiсла лежали пiнцет i лупа.

– Ви зайнятi, – зауважив я. – Боюся, що я вам заважаю.

– Анiтрохи, – вiдповiв детектив. – Я радий, що в мене е товариш, iз котрим можна поговорити про результати моiх дослiджень. Рiч, як бачите, доволi пересiчна. – Вiн вказав великим пальцем у бiк старого капелюха. – Але з нею пов’язанi деякi цiкавi подii, не позбавленi навiть певноi повчальностi.

Я сiв у крiсло й узявся грiти руки бiля камiна, де потрiскував вогонь. Був сильний мороз, вiкна вкрилися щiльними крижаними вiзерунками.

– Хоча цей капелюх здаеться дуже непоказним, вiн, мабуть, пов’язаний iз якоюсь кривавою iсторiею, – припустив я. – Вочевидь, вiн послужить ключем до розгадки якихось страшних таемниць, i завдяки йому вам вдасться викрити та покарати злочинця.

Шерлок Голмс усмiхнувся.

– Нi, нi, – сказав вiн, – тут не злочин, а дуже незначний, кумедний епiзод, який будь-коли може статися в такiй мiсцинi, де чотири мiльйони людей перебувають на площi в кiлька квадратних миль. У такому колосальному людському вулику завжди можливi будь-якi комбiнацii фактiв, якi, будучи надзвичайно загадковими, усе ж не таять у собi якихось злочинiв. Нам уже доводилося стикатися з такими випадками.

– Ще б пак! – вигукнув я. – З останнiх шести епiзодiв, якi я описав, три не мiстили в собi нiчого незаконного.

– Саме так. Не сумнiваюся, що й цей дрiб’язковий випадок виявиться настiльки ж безневинним. Ви знаете кур’ера Петерсона?

– Авжеж.

– Цей трофей належить йому.

– Тобто це його капелюх?

– Нi-нi, вiн його знайшов. Власник невiдомий. Спробуйте поглянути на нього не як на старий мотлох, а як на серйозне завдання… Передусiм розкажу вам, як цей капелюх потрапив сюди. Вiн з’явився першого дня Рiздва разом iз чудовою тлустою гускою, що зараз смажиться в Петерсона на кухнi. Сталося це так. На Рiздво, о четвертiй годинi ранку, Петерсон, чоловiк, як ви знаете, порядний, повертався з невеликого святкування додому вулицею Тотенгем-Корт-роуд. При свiтлi газового лiхтаря вiн зауважив, що перед ним, трохи хитаючись, iде якийсь iндивiд, високий на зрiст, i несе на плечi бiлоснiжну гуску. На розi Гудж-стрит до незнайомця причепилися хулiгани. Один iз них збив iз нього капелюх. Чоловiк, захищаючись, замахнувся палицею та ненавмисно поцiлив у вiтрину крамницi, що опинилася в нього за спиною. Скло розлетiлося на друзки. Петерсон кинувся вперед, аби захистити незнайомця, але нещасний, вражений тим, що розбив скло, як тiльки побачив, що до нього бiжить якийсь чоловiк, покинув гуску, помчав щодуху й зник у лабiринтi невеликих провулкiв, розкиданих позаду Тоттенгем-Корт-роуд. Петерсон був одягнений в унiформу, i це, мабуть, найбiльше налякало втiкача. Оскiльки при появi Петерсона хулiгани також розбiглися, кур’ер опинився на полi битви сам i виявився власником здобутку у виглядi цього пом’ятого капелюха та чудовоi рiздвяноi гуски…

– …яку Петерсон, звiсно, повернув незнайомцевi.

– Ось у цьому й полягае наша загадка, мiй друже. Хто цей незнайомець i де живе? Правда, на маленькiй картцi, прив’язанiй до лiвоi лапки гуски, було написано: «Мiсiс Генрi Бейкер», вiрно й те, що iнiцiали Г. Б. можна розiбрати на пiдкладцi цього капелюха. Але ж у мiстi живе кiлька тисяч Бейкерiв, у тому числi кiлькасот Генрi Бейкерiв, тож нелегко повернути втрачену власнiсть одному з них.

– Що ж зробив Петерсон?

– Вiн просто принiс менi i гуску, i капелюха, знаючи, що мене цiкавлять розгадки навiть незначних ребусiв. Гуску ми протримали аж до сьогоднiшнього ранку, коли стало ясно, що, незважаючи на мороз, ii все ж краще з’iсти не гаючись. Петерсон забрав гуску та почастувався як годиться, а менi залишився капелюх незнайомця, котрий втратив свою рiздвяну вечерю.

– Вiн не подав оголошення в газету?

– Нi.

– Як же ви дiзнаетеся, хто вiн?

– Винятково шляхом мiркувань.

– Над цим капелюхом?

– Певна рiч.

– Ви жартуете! Що можна отрима

Страница 11

и з цiеi староi, подертоi повстi?

– Ось моя лупа. Вiзьмiть ii та спробуйте застосувати мiй метод до цього капелюха. Вам же вiн добре знайомий. Що можете сказати про людину, котрiй належав цей капелюх?

Я взяв подертий головний убiр i понуро покрутив його в руках. Звичайнiсiнький чорний круглий капелюх. Жорсткий, заношений. Шовкова пiдкладка була колись червоною, а тепер полиняла. Фабричну марку менi виявити не вдалося, але, як i казав менi Голмс, всерединi збоку виднiлися iнiцiали Г. Б. На крисах я помiтив дiрочки для гумки, що тримала капелюх, але самоi гумки не виявилося. Загалом капелюх був подертий, брудний, вкритий плямами. Втiм, помiтнi були й спроби замазати цi плями чорнилом.

– Я нiчого особливого не бачу, – сказав я, повертаючи капелюха Шерлоку Голмсу.

– Нi, Ватсоне, ви бачите все, але не хочете мiркувати над тим, що помiчаете. Ви занадто боязкi у своiх логiчних висновках.

– Тодi, будь ласка, розкажiть, якi висновки ви робите з огляду цього капелюха.

Голмс узяв головний убiр до рук i почав пильно розглядати його проникливим поглядом, властивим лише йому.

– Звiсно, не все в ньому достатньо зрозумiле, – зауважив вiн, – але дещо можна встановити точно, а щось можна припустити з достатньо великою ймовiрнiстю. Цiлком очевидно, наприклад, що його власник – доволi розумний i що три роки тому мав купу грошей, але тепер для нього настали чорнi днi. Вiн завжди був дуже завбачливий, турбувався про завтрашнiй день, але зараз трохи опустився. Оскiльки добробут його також занепав, можна припустити, що вiн пристрастився до якоiсь згубноi звички, можливо, почав пиячити. Може, тому й дружина його розлюбила…

– Знаете що, Голмсе!

– Але все ж якоюсь мiрою вiн ще зберiг свою гiднiсть, – продовжував Голмс, не звертаючи уваги на мiй вигук. – Вiн мало рухаеться, нечасто виходить iз дому, зовсiм не займаеться спортом. Це людина середнього вiку, у нього сиве волосся, яке вiн мастить брiолiном, i вiн нещодавно пiдстригся. До того ж я твердо переконаний, що в його будинку немае газового освiтлення.

– Ви, звiсно, жартуете, Голмсе?

– Анiтрохи. Невже навiть тепер, коли я вам усе розповiв, ви не зрозумiли, як я дiзнався про все це!

– Вважайте мене iдiотом, але мушу зiзнатися, що я не в змозi встежити за ходом ваших думок. Наприклад, звiдки ви взяли, що вiн дуже розумний?

Замiсть вiдповiдi Голмс насунув капелюх собi на голову. Той затулив його чоло й вперся в перенiсся.

– Бачите, який розмiр! – сказав вiн. – Не може ж бути такий великий череп зовсiм порожнiм.

– Ну, а чому ви гадаете, що вiн збiднiв?

– Цьому капелюховi три роки. Пласкi криси, загнутi по краях, були тодi дуже модними. Капелюх найвищого гатунку. Погляньте на цю шовкову стрiчку, на чудову пiдкладку. Якщо три роки тому цей чоловiк був у змозi придбати такий дорогий капелюх i з того часу бiльше не купував жодного, то немае сумнiвiв, що справи в нього похитнулися.

– Ну, згода, у цьому, мабуть, ви маете рацiю. Але звiдки ви могли дiзнатися, що вiн завбачливий, а зараз переживае душевний занепад?

– Передбачливiсть – ось вона, – сказав вiн, показуючи на дiрочку вiд гумки. – Гумки нiколи не продають разом iз капелюхами, iх потрiбно купувати окремо. Якщо цей чоловiк придбав гумку й звелiв прикрiпити ii до капелюха, отже, вiн турбувався, щоб уберегти свiй капелюх вiд вiтру. Але гумка вiдiрвалася, i вiн не надумав прилаштовувати нову, а це означае, що ранiше вiн стежив за своею зовнiшнiстю, а тепер опустився i, так би мовити, махнув на себе рукою. Однак, з iншого боку, вiн усе ж намагався приховати плями на капелюсi, замазати iх чорнилом, отже, ще не повнiстю втратив почуття власноi гiдностi.




Конец ознакомительного фрагмента.